Богомил Райнов пан ніхто



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка30/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   41

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ


 

Голод не дуже мені дошкуляв. У цьому місті, якщо позбутися зайвого тягаря гордості й бридливості, завжди можна знайти спосіб угамувати голод. Я майже кожного вечора ходив до торжища на Фредеріксброгаде і хоча мені остогидло харчуватися тільки напівзогнилими фруктами й пачкою сиру, розчавленою під час транспортування, принаймні був спокійний, що не помру голодною смертю. Не мучив мене і страх. Відкриття, що Сеймур усе ще перебуває у Копенгагені, звичайно, не дуже мене потішило, але я набув такого вигляду, що, навіть зіткнувшись зі мною ніс до носа, американець не впізнав би мене. Коли я випадково бачив своє зображення у якійсь вітрині, мені здавалося, що я зустрічав погляд чужої людини. Згаслий погляд на виснаженому обличчі бородатого суб'єкта, загорнутого у безбарвне дрантя. Єдине, що мені справді дошкуляло, — це розмови із Сеймуром. Я дедалі частіше почав ловити себе на тому, що веду такі-от безглузді розмови, і не тільки з Сеймуром, але й з різними іншими людьми, живими і мертвими, далекими й близькими. Я розмовляв з Любо й Маргаритою, з генералом і Бориславом, з Грейс і Дороті і навіть з Тодоровим. «Припини, — казав тоді я сам собі. — Перестань, бо почнеш божеволіти». І я переставав, але ненадовго, тільки задля зміни співрозмовника, а потім знову усвідомлював, що базікаю з кимось. Зрозуміло, найбільш неприємно було говорити з американцем. Я, природно, не мав ніякого бажання говорити з ним, і звичайно наш діалог починався з того, що я радив йому пропасти з моїх очей, а він не хотів і, не зважаючи на мою лайку, запитував: «Чи любитимете ви матір або батьківщину, коли вони зречуться вас, Майкле?» «До вашого відома, мати давно відмовилась від мене, Вільяме. В мене немає матері». «Ви не маєте нічого і нікого», — кинув американець. «Помиляєтесь. У мене є батьківщина». «Вона зреклася вас. Як і ваша мати». «Батьківщина не може зректися мене, якщо я не зречуся її». «Трапляються й помилки», — усміхнувся Сеймур. «Помилки тільки уявні. Тільки на поверхні. Я знаю, що маю батьківщину, і цього мені досить». «Любов на відстані, — продовжував кепкувати американець. — Ви так і помрете — на відстані одне від одного». «Я помру, але не вона! — уточнив я. — А поки вона існує, значить, і я не зовсім мертвий». «Слова, слова, слова, — зневажливо пробурчав Сеймур. — Ви громадите слова, щоб приховати свою порожнечу. Порожнечу в собі. Порожнечу навколо себе. Вас, Майкле, усі забули й покинули. Коли б ви були трохи чутливіший, ви давно б уже кинулися в канал». Оця думка, кинутися в канал, справді іноді виникала в моїй голові, поки, сидячи у низькому верболозі, я спостерігав течію важкої брудної води. Дуже принадлива думка, бо все скінчиться одразу у найпростіший спосіб — і втома, і голод, а головне — роз'ятрюючий сумнів, що наші спіймалися на гачок. Тільки утопитися неможливо. Я вмію плавати. І вмію терпіти. І взагалі я нечутливий, як сказав би Сеймур. А якщо подібні думки все-таки виникають, то, певно, тому, що я починаю здавати. Частково, звісно. І тільки час од часу.  



________

 

Якось увечері, повертаючись з базару з повною торбою, я зустрів Маргариту. Вона виникла зовсім несподівано у сутінках глухої вулиці, і я, марно намагаючись приховати свою жалюгідну торбу, удав, що просто вийшов прогулятися перед сном. Та Маргарита, здавалося, не помітила торби і, очевидно, також зніяковіла од нежданої зустрічі, бо якось сором'язливо посміхнулася мені. — Ну, як твоя дитина? Хлопець чи дівчина? — запитав я з невиразним відчуттям, що вже запитував її про це. — В мене нема дитини, — ледь чутно проказала жінка, одвівши очі. — Ми розлучилися… — Розлучилися? — Власне, хочу сказати… розійшлися… Ми жили разом усього два місяці і розійшлися, перш ніж узяти шлюб… то й не було потреби розлучатися… — Так, оцього я й не припускав, — промовив я. — Я теж не припускала, але так трапилося. — Хочеш сказати, що стало непереливки? Вона мовчала, і з її мовчання було ясно, що саме вона хотіла сказати, а потім подивилася на мене, неначе сподіваючись почути щось не про Тодорова, а про нас обох, як-от: «Гаразд, ходімо додому», — або подібне до цього, але я нічого такого не сказав, бо це означало б повторення давніх історій з претензіями, невдоволенням і докорами. Отже, ми обоє мовчали, і вона дивилася на мене, а я дивився убік, а коли нарешті підвів очі, зрозумів, що стою сам на темній вулиці, притулившись до паркана. «Так, тобі справді зле, — промовив я, — хоча нема жодних причин для цього, бо в тебе є їжа, і коли вже тобі зле, то тільки через пусті думки у твоїй голові». Я брів у темряві і поступово згадав, що ця зустріч справді відбулась, щоправда дуже давно, одного ранку, коли я йшов у міністерство. Саме тоді вона мені сказала, що Тодоров її покинув. Вона сказала це і замовкла, немов чекаючи, щоб я висловився з цього приводу і взагалі почав би знову опікуватися нею, ніби це був мій обов'язок до кінця життя й ніби нічого не сталося. Вона не здогадалась навіть вибачитися або пообіцяти, що вже не дорікатиме мені, а просто стояла й чекала, щоб я удруге витягнув її з халепи, і я, мабуть, справді спробував би зробити це, коли б не відчув, що не тільки її не витягну, а й сам пропаду, бо речі, з приводу яких ми не могли порозумітися з цією жінкою, зовсім не стосувалися умеблювання чи холодильника. Вона стояла проти мене на вулиці і чекала, щоб я заговорив, а я стояв і чекав, щоб вона зрозуміла мене, а потім, як ми вже доволі помовчали на цю тему й почали відчувати ніяковість від мовчання, майже одночасно подали одне одному руки, і вона на мить затримала мою руку У своїй, і глянула мені в очі, і, може, сама відчула, що вороття нема, бо відпустила мою руку й пішла своєю дорогою. Думаючи про ці давні справи, я йшов малими вуличками, що вели за місто. Людей на цих вуличках мало, і поодинокі перехожі зовсім не мали бажання звертати увагу на випадкового голодранця. Маргарита. Я завжди звав її так, хоч це довге ім'я, бо оте ідіотське «Марго», вигадане її подругами, дратувало мене. Ми просто розминулися з нею того далекого ранку, і вона, певно, знову у думках в усьому звинувачувала мене і особливо мою холодність, навіть і на мить не припускаючи, яких зусиль коштувала мені ця холодність. Бо, як завжди буває, я зрозумів, що кохав Маргариту, лише тоді, коли втратив її. «Страждає не стільки твоє серце, скільки твоя гідність», — сказав я сам собі, оскільки все одно слід було вигадати щось заспокійливе. Тільки заспокійливе не діяло. Це було перше моє кохання, і я збагнув, що це кохання, тільки тоді, коли втратив його. Досі я не давав собі звіту, чи кохання це, а коли б і запитав себе, напевно вирішив би, що ні, бо Маргарита ніколи не викликала в мене бодай одного з симптомів, про які стільки пишуть у книжках, — запаморочення, задихання, тремтіння у колінах, по-дуріння, взагалі усі прикмети того хворобливого стану, який заведено вважати найвищим щастям. Я, звичайно, був далекий від наміру звинувачувати у цьому Маргариту, а ще менше схилявся шукати вину в собі самому. Я просто вирішив, що неспроможний закохатися, подібно до тих людей, що не можуть засмагнути під сонцем. Становище, яке мене зовсім не засмучувало. А згодом, після отієї прощальної зустрічі у парку, мені раптом стало ясно, що я носив у собі отой болісний стан, навіть не підозрюючи цього, що «кохав цю жінку більше, ніж припускав. У думках постали непрохані й небажані деталі нашого спільного життя, речі, які бозна-чому запам'яталися, хоч я і не думав, що вони можуть запам'ятатися, окремі слова, усмішки, звичні жести, навіть оті, які свого часу мене дратували, а зараз майже зворушували. її погана звичка іноді перечеплюватися, хоча я сто разів говорив їй, щоб дивилася під ноги, коли ходить, замість стежити, яке враження справляє на людей. її звичайна фраза: «Коли я попрошу тебе про щось, ти це зробиш?» — хоч я не раз говорив їй, що не можу сказати наперед, не знаючи; про що йдеться. її: «Про що ти думаєш?» і «Скільки ти мовчатимеш?». Власне, я, може, справді забагато мовчав з Маргаритою, хочу сказати — надто багато промовчував замість ділитися з нею. Маю на увазі не службові справи, якими вона взагалі не цікавилась, а всі оті дрібниці, які вважаєш не вартими обговорення саме через їхню дріб'язковість. Може, і не вартими, але коли говорить жінка, а ти мовчиш, то нічого дивуватися, якщо попри довге співжиття ти залишишся для неї чужий і співжиття раптом урветься. Звичайно, моє мовчання — то лише один з-поміж багатьох моментів, які розрізняли нас. Вона була підтягнутою і загалом сумлінною дівчиною, тільки її виховувала тітка, дурна міщанка, у прагненні до зручного родинного гнізда як вінця людського існування. А я, особливо у ті роки, і не думав про гніздо, хоча теоретично визнавав його користь, бо життя здавалося мені не гніздом, а дорогою, і, може, саме тому я шукав у жінці скорше супутницю, а не квочку. Так чи інак, ми не могли порозумітися з деяких питань, і коли розійшлися, мене найбільше розлютило саме те, що хоч ми й не порозумілися з цією дівчиною, її до болю бракувало мені. Згодом, через два роки, я, щойно повернувшись після досить напруженої зарубіжної мандрівки, знову зустрів її. Маргарита штовхала дитячий візок, а у візочку лежало повненьке немовля, і все, здавалося, було у неї гаразд. — Ну, тепер явно все гаразд! — сказав я, коли ми привіталися й одійшли трохи вбік, щоб не блокувати вулицю дитячим лімузином. — Ти так гадаєш? — відповіла Маргарита не дуже весело, бо, певно, не мала гумору вихвалятися. — А що? Що знову скоїлось? — запитав я із майже щирим подивом. — Нічого, усе гаразд, — повторила вона мої слова. — Ти одружена? — Цілком законно. З підписами, свідками й усім необхідним. — І чоловік твій не п'яниця? — Цілком порядна людина… — І дитина, як бачу, гарна… — Слава богу. Коли немає дітей… Фраза, хоч і недовершена, була досить красномовна — А як з філологією? — Лишилося тільки два іспити. І з ними упораюсь. І, мабуть, пригнічена моїми розпитуваннями, вона поквапилася запитати: — А ти все там же? — А де ж мені бути? — І все ще парубкуєш? — Так. І, певно, вже до кінця. Адже ти знаєш, що я проґавив свій поїзд. — Дурниці, ти ще зовсім молодий, — відповіла Маргарита, але фраза про пропущений поїзд, очевидно, не була їй неприємна. Ми обмінялися ще кількома банальними репліками, а потім, як і раніше, пішли кожен своєю дорогою. Востаннє я бачив її минулого року. Був сірий осінній день, і вона йшла трохи попереду по протилежному тротуару, несучи дві великі сітки з червоним перцем. Вона сильно потовстіла й крокувала якось незграбно й розслаблено, і я спочатку було подумав, що помилився, бо Маргарита завжди ходила струнко й охайно, а ця жінка недбало зачесана й одягнута у стару сіру жилетку і, хоч був холодний осінній день, не мала панчіх. Потім, коли вона зупинилася перед кіоском щось купити, я побачив, що не помилився, і хотів озватися до неї, але пішов далі, бо подумав, що їй може стати незручно. Все-таки в неї є принаймні одна дитина, а може, і двоє дітей, а що ж до решти, — людина завжди мріє про одне, а виходить інакше, і проти цього нічого не можна вдіяти.  

________

 

Не знаю, чи тому, що я харчувався тільки фруктами, чи тому, що це були гнилі фрукти, чи тому, що вода, яку я пив з калюжі біля барака, була погана, але цієї ночі мене залихоманило і я прокинувся наче тільки для того, аби встановити це, а потім знову поринув у тяжкі хвилі хвороби. Коли я прокинувся вдруге, надворі було світло, тільки я не знав, ранок це чи надвечір'я, бо мій годинник зупинився, а небо затягли густі хмари, чорні, мов дим. Моя нижня білизна і газети поверх неї мокрі від поту, і я сказав собі, що слід було б загорнутися у що-небудь, бо просто божевілля лежати спітнілому в такій вогкості та ще на таких протягах. Потім згадав, що мені нічим вкритися. У голові вияснилося, і я майже не відчував дрожу, а так, ледве тремтів, неначе моє тіло поволі занурювалося у воду і треба довго напружувати волю, щоб набратися сил перевернутися на інший бік. Надворі мокро і похмуро, і, видно, це вечірні сутінки, а не світанкові, бо поки я лежав так, розтоплюючись од відчуття знемоги, мені здалося, що світло дедалі згасає. Зате в голові моїй зовсім ясно. Настільки ясно, що я несподівано згадав про дві важливі справи, забуті до цієї миті. У кишені мого комбінезону лежить кілька дрібних монет, за які нічого не можна купити, а в думках у мене записано телефонний номер — номер, залишений мені Грейс. Візитна картка лежить на дні каналу серед інших моїх паперів, але номер отут, і коли я не скористався ним досі, то тільки тому, що не згадав або, точніше, не хотів згадувати про нього і навмисне загнав його у найглухіший кут пам'яті як згубну спокусу. Однак зараз у моїй голові зовсім ясно, і я сказав собі, що спокуса, навіть як виявиться згубною, лише безневинний дріб'язок для того, хто вже стоїть перед неминучою загибеллю. І нерозумно не скористатися шансом, навіть коли він становить п'ять до ста, коли це єдиний твій шанс. Залишаючи мені картку, Грейс підозрювала, а може, й точно знала, що на мене чекає. І забажала дати мені вихід, хоча, мабуть, з якихось своїх міркувань. Найважче зразу підвестися, бо мені просто несила поворухнутися. Та коли після довгого напруження волі я нарешті підвівся, виявилося, що найважче втриматися на ногах. Треба було досить довго постояти, зіпершися на гнилі балки барака, поки з'явилося відчуття, що кровообіг повільно відновлюється і що у моїх слабких ногах збираються останні залишки сили. Шлях до передмістя виявився довгий і болісний. На щастя, вже ніч, і я міг без особливого риску присісти час від часу на мокру траву, аби перепочити. Нарешті я дочвалав до телефонної кабіни на автобусній зупинці. Майдан порожній. Я увійшов у кабіну й набрав номер. Кілька гострих дзвінків з інтервалами у дві секунди, потім у трубці почувся глухий чоловічий голос: — Хто говорить? — Майкл. Моє повідомлення, видно, було досить несподіване для незнайомого, бо він помовчав, а потім здивовано вигукнув, неначе тільки тепер згадавши, що існує якийсь Майкл. — Ви самі? Тобто чи ви певні, що за вами нікого нема? — Цілком певен. — Тоді запам'ятайте: Зьондер-бульвар, 22. Адреса досить мені знайома, щоб я негайно збагнув: — Але послухайте, я аж на протилежному кінці міста, і зовсім виснажений, і… — Де ви точно? Я сказав назву майдану, бо табличка висіла на стіні якраз перед телефонною кабіною. — Добре, чекайте отам, біля кабіни, звідки дзвоните. І апарат клацнув. Я виконав розпорядження, навіть не думаючи про те, криється за ним згубна пастка чи рятівний вихід. Для більшої безпеки я вийшов з освітленої кабіни й сів на плити попід стіною. Я повернувся до кабіни тільки тоді, коли через півгодини або через цілу вічність почув на сусідній вулиці гарчання потужного автомобільного мотора. Чорна машина зупинилася точно переді мною, і я з полегкістю збагнув, що це не «Плімут» Сеймура. Водій мовчки одчинив дверцята і так само мовчки рушив, коли я сів поруч з ним. Я хотів уважніше роздивитися його обличчя, але боявся виявити надмірну цікавість і втупився поперед себе, поки машина з граничною швидкістю мчала безлюдними нічними вулицями. На одному повороті я все-таки встиг кинути побіжний погляд на обличчя водія: звичайне шоферське обличчя, відлюдне, невиразне і зовсім не знайоме. Перетнувши усе місто, машина нарешті зупинилася на широкому бульварі. — Ось, оці двері! — вказав мені шофер на під'їзд. — Третій поверх. Дзвонити двічі. Я піднявся широкими й утомливими східцями до третього поверху. Подзвонив згідно з інструкцією. Мені відчинив сивий чоловік у темному плащі. Він увів мене у розкішно умебльований хол: — Влаштовуйтесь, Майкле… Потім вийшов, і я почув, як хряпнули вхідні двері. Значить, мене лишили самого. І з єдиною порадою: влаштовуватися. А я навіть не знаю, що мав на увазі цей тип, кажучи «влаштовуйтесь». Я побачив широку канапу, оббиту світло-сірим шовком, але мені забракло сміливості сісти на неї у своєму брудному дранті. На блискучому від лаку і металу пересувному столику стояли пляшки, склянки, коробки з сигаретами й сигарами. Це мене напоумило, що колись, дуже давно, я був курцем і полюбляв смак певних напоїв. Підійшов до столу, закурив сигарету і при першій же затяжці мало не впав від несподіваного запаморочення. Але то було приємне запаморочення, і я повторив дослід, про всяк випадок зіпершися на столик. — А, от нарешті й блудний син! — почув я у ту ж мить голос Грейс. Я обернувся, щоб виказати їй свою пошану, але по раптовій зміні виразу її обличчя зрозумів, що трохи поспішив обернутися. — Невже це ви, Майкле? Що з вами сталося, бідний друже? І чого ви чекаєте і не йдете у ванну? — Чекаю, щоб ви сказали мені, де ванна, — відповів я, дещо збентежений справедливим враженням. — Ось, ідіть сюди! Двері в кінці… А я спробую відшукати для вас якийсь одяг. За ванну, як і слід було чекати, правив просто палац розкошів і гігієни, і я довго вилежувався у блідо-блакитному порцеляновому басейні, а потім ще довше голився й намащував себе парфумами, щоб позбутися смороду бруду й баків для сміття. Потім одягнув один з білосніжних халатів, що висіли в тамбурі, взув м'які капці й знову вийшов у хол. — О, це вже інша картина, — вигукнула Грейс, яка сиділа в одному з шовкових крісел і курила із звичайним своїм байдужим виглядом. — Отам на дивані я поклала усе, що змогла знайти. Перевдягайтеся спокійно. Я не дивлюсь. Дивитиметься вона чи ні, це мені однаково. Я віддавна звик стояти голий перед незнайомими людьми, ще відтоді, коли один американський полковник в Афінах з такою ж привітністю пропонував мені свій гардероб і ванну, визволивши мене з в'язниці. Зовсім безкорисливо, звичайно. І з єдиним дружнім проханням: щоб я став зрадником. Я почав одягатися. Чи це щасливий збіг, чи завчасна передбачливість, але усе, від костюма до взуття, як на мене шите. Я завершив свій туалет, зав'язавши дорогу темно-синю краватку й надягнувши піджак, і підійшов до пересувного столика, щоб поновити витрачену енергію. — Ну, тепер справді картина зовсім інша, — визнала Грейс, критично спостерігаючи, як я наливав віскі у високу кришталеву склянку. — Правда, ви трохи схудли, але це вам личить. Боюся навіть, що знову закохаюся у вас… — Мені загрожували й страшнішими небезпеками, — відказав я, піднімаючи склянку. Але рука моя застигла на півдорозі, бо в цей момент я помітив, що у дверях безшумно постав Сеймур. — Невже ви п'єте самі, Майкле? Не забувайте, що це найточніша прикмета близького алкоголізму. Тому запропонуйте що-небудь мені. Я подолав дрож у руках, і, наче нічого не сталося, налив віскі в іншу склянку, й мовчки подав її гостеві чи господареві, який підійшов до мене. — За ваше здоров'я! — сказав Сеймур і підняв склянку. Я промимрив щось у відповідь і вихилив свою до дна, бо в цю мить відчував гостру потребу у будь-чому відживлюючому. — Сідайте! — приязно запросив американець. Я сів у крісло поруч з Грейс. Вільям узяв сигарету, простягнув мені іншу, закурив сам і теж невимушено всівся на дивані, схрестивши довгі ноги. — Отже, ви вже понад, два тижні тікаєте од нас… Тікаєте і ховаєтесь, немов ми загрожуємо вам загибеллю… Констатація цілком справедлива, тому я не визнав за потрібне відповідати. — А, зрештою, сталося так, що ви самі прийшли до нас і замість загибелі знайшли порятунок… — Я прийшов до Грейс, — уточнив я. — Авжеж, знаю. І не треба мені про це нагадувати, щоб зайвий раз не принижувати мене. Визнаю, Грейс зробила те, чого не зміг я. Вона справді вклала багато амбіції у цю операцію. Так багато, що її самовідданість не можна пояснити інакше, ніж прихильністю до вас або ненавистю до мене… — Я виконала своє завдання, — сухо зауважила жінка. — Так, так. Але з наміром показати, що можеш виконувати завдання краще за свого шефа. Американець замовк, щоб вийняти з рота сигарету й допити віскі. Потім вів далі: — Однак це окреме питання. А коли йдеться про врятування людини, всі окремі питання відходять на задній план. Ви врятовані, Майкле. Докуріть спокійно сигарету, а потім закусіть, і відпочивайте, і взагалі більше ні про що не думайте. Ви врятовані. — У якому смислі? — насмілився я нарешті озватися. — У тому смислі, що в нас немає жодного наміру віддавати вас місцевим властям і що всі мої попередні обіцянки залишаються в силі більше ніж будь-коли. Бо ви блискуче витримали іспит і беззаперечно довели, що я не помилився у своєму виборі. — Про який іспит ви говорите? — Про останні тижні. Звичайно, оцінюване з певного погляду, ваше переховування було явною дурницею, бо коли комбінацію добре складено, немає жодного шансу вирватися з неї. Але з чисто технічного погляду ваша поведінка свідчить про добру стійкість і кмітливість. Отже, я готовий працювати з вами більше ніж будь-коли. І всі мої обіцянки залишаються в силі. — Ясно, — кивнув я. — Ви виявились наполегливішим за мене, Вільяме, і я змушений капітулювати. — Ви не капітулюєте, а воскресаєте, — поправив мене американець. І, звернувшись до Грейс, попросив: — Будь ласка, налийте нам ще трохи віскі! Грейс виконала прохання, і Сеймур знову привітно підняв склянку: — За ваше здоров'я, Майкле! Він випив, загасив сигарету й підвівся: — Тільки перш ніж піти, я хочу попередити вас, що цього разу у вас немає жодного шансу повторити номер із втечею. Я не серджуся на вас за мігрень, спричинену паралізуючим газом, ані за обтяжливу вашу впертість, але мушу сказати, що відтепер вам доведеться забути про це. Квартира добре заблокована, й у ній та поза нею ви будете під постійним наглядом аж до моменту, коли ми зрозуміємо, що ви справді змінили свої уподобання. — Якщо не помиляюсь, такий режим не фігурував у ваших обіцянках, — зауважив я. — Так, але ви самі його обумовили. Та він нічим вам не докучатиме, крім тих випадків, коли вам заманеться його порушити. Ви матимете усе необхідне. Радітимете життю. Дихатимете на повні груди, задоволені з свого відродження! Він махнув мені на прощання рукою й вийшов. — Добре ви мене купили, — проказав я, глянувши на Грейс. — Це був єдиний спосіб урятувати вас, — знизала плечима жінка. — Ваш порятунок для мене рівнозначний розгрому. Та однаково мені вже несила опиратися, і я безмежно зморений, і взагалі єдине, що я хочу, — впасти у чисте ліжко й заснути. — Ліжко у сусідній кімнаті. І, сподіваюсь, досить чисте, — промовила секретарка. А коли я встав, додала: — Не гнівайтесь на мене, Майкле. Я поклала собі обдурити цього чоловіка. Й оскільки ви мені не допомогли, обдурю його сама. Незабаром ви зрозумієте, що тільки виграєте від усієї цієї історії. — Добре, добре. Я не гніваюсь на вас, — сказав я втомлено і пішов до спальні. Ліжко було велике й м'яке і, природно, абсолютно чисте, і я з насолодою ліг у нього, загорнувшись у пухову ковдру. Боюся тільки, що недовго усе це лишатиметься таким чистим. Бо бувши у ванній, я про всяк випадок приховав у капцях лезо для гоління. І тепер, згорнувшись під ковдрою і не чекаючи приступу зрадницьких думок, швидким і енергійним рухом перерізав собі вени на обох руках. Біль не дуже сильний. В усякому разі не сильніший за звичайний поріз. Відмінність тільки в тому, що наслідки будуть інші, ніж при звичайному пораненні. Я приклав палець до рани на одній руці, а потім до другої, аби пересвідчитися, що кров справді витікає. Ніколи не припускав, що дійду до цього акту малодухості, який… називається самогубством. Та коли нема іншого виходу… І коли це єдиний спосіб уникнути іншої, далеко страшнішої малодухості.. Кров витікає дуже повільно, але це не має значення, мені нікуди поспішати. І я лежу під пуховою ковдрою, намагаючись одігнати гнітючі думки, не думати про неприємну липку вологу на моєму тілі й оте образливе й дурне почуття жалю до самого себе, яке подеколи охоплює нас. Відмежуватися від усього й упасти в обійми солодкої знемоги, з якою приймає мене царство небуття… Царство Великої нудьги…  

________

 

Усього цього, звичайно, не було. Але я і не снив. Я все переживав увіч і відчував, що в моїй голові зовсім ясно і що пропасниця минула. Раптом я здригнувся од страху. Злякався не уявного самогубства, а того, що можу лежати отак, з розплющеними очима, і переживати як реальність те, чого не було і не могло бути. Значить, я справді починаю божеволіти. Я спробував загнуздати свій страх, страх, який викликав я сам, оте, що коїлося у моїй голові Бо страх — це тільки інстинктивний дрож, бридкий дрож, який завжди можна здолати, аби тільки уміти це. Ні, страх не можна ані угамувати, ані загнуздати. Страх треба просто усунути. На мить звільнити голову від усього, що є в ній. Тоді з усім іншим зникне і страх. Відчути себе вільним від отих розмірковувань, які спричинюють страх. А коли вони спробують повернутися, двері вже будуть зачинені. Але для цього треба бути при свідомості Бо тільки заснеш, страхи знову проникнуть у тебе, немов жахливі привиди; з'являться поліцаї, сеймури і незнайомі особи, які зазирають у темряву крізь дірки барака й шепочуть: «Ось він, оточуйте будівлю!» — і ти прокидаєшся, мокрий від поту, й безтямно вдивляєшся у темряву, а щойно заплющив очі, знову чуєш у вухах голос американця: «Ви прийшли дуже пізно, Майкле! Ви вже несповна розуму, зовсім збожеволіли, а нам не потрібні божевільні!» Коли я нарешті повністю прокинувся, надворі знову було світло, і я відчув, що зовсім задубів від холоду й вологи. «Саме час розім'ятися, — сказав я сам собі. — Саме час, якщо не хочеш сконати отут, в оцій брудній норі». Спробував підвестися, і коли це нарешті вдалося і я постояв кілька хвилин, зіпершися на стінку, у голові знову прояснилося. «Ти мусиш змотатися до міста, з'ясувати, який зараз день і котра година і взагалі знову увійти в курс справ», — наказав я сам собі, з легким запамороченням роблячи перші кроки. З тривалими перепочинками я дістався до передмістя, точно як у вчорашньому маренні, тільки зараз світло і все відбувається насправді, якщо тільки дивна ясність у голові знову не підведе мене. Я звірив свій годинник по годиннику в бакалії: десять тридцять п'ять. Подивився на газети в кіоску і встановив, що сьогодні понеділок. Місію завершено, і можна знову повертатися у свою схованку. Завтра вівторок, отже, я мушу дочекатися вівторка, сьомої години вечора, хоча яка користь від того, що настане вівторок і сьома година вечора. Слід було б повернутися назад у барак, але згадка про його напівтемряву негайно пов'язалася із згадкою про повну самотність, і про страх, і про небуття Великої нудьги. «Давай уперед, — скомандував я сам собі, — коли таки почнеш божеволіти, то тільки завдяки бараку, навколо якого немає живої душі і де тебе навідують привиди. Немає іншого способу позбутися привидів, як бути поміж людей». І я пішов вузькими вуличками передмістя, потім вийшов і на ширші, а тоді — і на просторі бульвари з магазинами, і перехожими біля магазинів, і галасливим потоком легкових машин. «Іди спокійно, — думав я, — і не озирайся, і не тікай від поліцаїв. Поліцаї! Що тобі до них! Ти вже у такому вигляді, що жоден поліцай не впізнає тебе». І я йшов далі до центру, прислухаючись до цього внутрішнього голосу, не відаючи навіть, куди забрів. А потім до внутрішнього голосу несподівано приєднався інший голос — голос мого шлунка — і я відчув наче задоволення, бо людина, яка відчуває голод, ще не втрачена для життя. Небо похмуре, але вітерець легкий і теплий, і хоча кожної миті може задощити, зараз дощу не було, і я у спокійному забутті дійшов до одного з перехресть на Вестерброгаде. Вулиця мені знайома, але ця обставина не дуже привернула мою увагу, бо у цьому місті вже багато вулиць знайомі мені. Я йшов повільно, тримаючись якнайближче до фасадів, щоб не заважати перехожим, коли погляд мій натрапив на одну невелику вітрину. В глибині приміщення сиділо двоє чоловіків, а біля самого вікна — якась дівчина, що працювала за невеликим письмовим столом. Дівчина, напевно, болгарка, судячи з рис її обличчя, хоча чоловік ніколи не може бути впевнений у жінках. Оті двоє, певно, теж болгари. «Ну й що, як болгари», — подумав я, поминаючи вітрину, не змінивши своєї лінивої ходи. Те, що у цьому місті постійно працюють болгари, ніколи не було таємницею для мене, і я не раз згадував про це, але побіжно, — бо чим оті болгари можуть допомогти мені, людині, яку переслідують за вбивство? Заховати мене? З якої речі? За чиїм наказом? І найістотніше: у який спосіб? А щодо наказів, то мені вони добре відомі, бо адресовані до мене самого: «Жодних контактів ні за яких обставин…» Я вже пройшов з десяток метрів від вітрини, коли мене перестрів якийсь чоловік. Я завмер на мить, але зразу ж збагнув, що це просто звичайний рознощик рекламних листівок, який роздає їх абикому, бо намагається найшвидше позбутися їх, не гребуючи навіть випадковими гультіпаками. Я узяв проспект і машинально розгорнув його, йдучи своєю дорогою, а тоді мимохіть зупинився, бо побачив кольоровий фотознімок знайомої місцевості, і ця місцевість не що інше, як Золоті Піски, з вохряними пляжами і блакитним морем, а над знімком написано великими латинськими літерами: БОЛГАРІЯ Саме так: Бол-га-рія. Таке знайоме і таке далеке слово, що я не міг утриматися і прочитав удруге, а тоді — ще раз, щоб пересвідчитися у реальності цих звуків, які вловлював смутно, неначе хтось інший промовляв їх дуже здалеку: Бол-га-рія… Я так захопився читанням, що в першу мить не помітив небезпеки. Вона виникла в образі здоровенного поліцая, який від ближчого рогу зосереджено дивився на мене, явно невдоволений тим, що я перешкоджаю рухові. У своїх вештаннях по місту протягом останніх тижнів я не раз стикався з поліцаями, але вони зневажливо обминали мене, бо голодранець заслуговує на увагу тільки тоді, коли його застають в момент жебрання. Я намірився продовжувати путь, але в цей момент поліцай важко й повільно покрокував до мене. Слід було б, мабуть, йти просто назустріч й спробувати байдуже обійти його: такі фронтальні дії звичайно обеззброюють противника і присипляють зайву підозріливість. Та чи мене злякала небезпека, чи я втратив рефлекси, але я вчинив найбільшу дурницю: повернувся й швидким кроком подався назад. Озирнувшися на розі, побачив, що поліцай теж прискорив ходу, і я, ледве завернувши на Вестерброгаде, побіг щодуху, сподіваючись перетнути бульвар і зникнути у протилежній вулиці. Поліцай щось вигукнув, а потім розляглося оглушливе сюрчання. Я побіг ще хутчіш, але перш ніж добіг до наміченого рогу, побачив, що звідти вискочив інший поліцай. Єдиним можливим напрямком втечі залишався найнебезпечніший: середина самої Вестерброгаде. Я побіг по асфальту, петляючи серед машин, чуючи, що в мене за спиною сюрчать уже кілька поліцаїв. Потік машин раптом урвався й застиг у незвичній непорушності, люди з обох тротуарів вимахували руками або витріщалися на мене, і що найбільш неприємно, навпроти, серед машин, несподівано з'явилася ціла група поліцаїв. Я вже добіг до тієї частини бульвару, де він стає величезним мостом над районом вокзалу. І саме в ту мить, коли навпроти з'явилися поліцаї, мій слух вловив стукіт поїзда, що відходив. Та з поїздом чи без нього зараз для мене міст був єдиним можливим порятунком, як і лезо для гоління у моєму кошмарі, і я, вже нічого не тямлячи, перескочив парапет і стрибнув у порожнечу.  

________

 

Науколо мене темно, і я не знаю, чи це темрява ночі, чи черговий приступ. Потім я вирішив, що черговий приступ минув або ще не настав, що в даному разі однаково. Я встановив, що лежу у величезній трубі, де смердить асфальтом, і через силу згадую, немов дуже давнє і майже забуте, як я добрався до цієї покинутої біля насипу труби, вистрибнувши на ходу з товарного вагона. Падаючи з мосту, я влучив точно в середину товарного вагона, і ця випадковість урятувала мене. Щоправда, вагон був завантажений не бавовною, а кам'яним вугіллям, і я зараз усім тілом відчував наслідки тієї подробиці. Я вистрибнув з поїзда за кілька кілометрів від станції ціною двох-трьох додаткових синців. А потім досить довго блукав околицями, поки не натрапив на цю велетенську трубу, покинуту край насипу такої ж покинутої колії. Спочатку я збагнув, що труба, навіть покинута серед поля, не дуже надійне сховище, але вона майже заросла бур'яном, а в мене вже не було більше сили, бо тимчасове напруження мене залишило і я відчував, що кожної миті можу знепритомніти. А потім я справді знепритомнів, але це сталося вже в трубі, бо мені пригадалися запахи асфальту й остання моя смутна думка: «Добре, що її обмазали асфальтом… асфальт ізолює цемент… ізолює тебе від холоднечі цементу… добре, добре…»  



________

 

До мене долинули сухі постріли з автомата, і щось просвистіло над головою у пожухлому від спеки листі. — Треба добігти он до того каменя і кинути в них одне-два сталевих яйця, — промовив Любо Ангелов. Любо говорив у неозначеній особі, але ці слова стосувалися мене, бо його самого поранено в ноги, а в Стефана так влучили, що він навряд чи вийде живий з цього гайочка. Власне, це навіть не гайок, а жалюгідні кущики посірілої зелені понад урвищем, жалюгідний затишок давніх спроб затримати руйнування схилів. І ми троє причаїлися під рідким листям, поки оті, нагорі, тренуються у стрільбі по наших головах. — Треба перебігти до того каменя… — повторив Любо. «Отой камінь» такий же, як і решта, тобто не дає ніякого прикриття. І коли Любо говорить про «отой камінь», а не про інший, то тільки тому, що лише звідти можна закинути гранату у гніздо бандитів. Скелястий хребет пагорба піднімається пустельний і страшний, попелясто-сірий під білим розпеченим небом. Треба перетнути отой зловісний схил, над яким свистять кулі, й залишитися живим. Треба подолати оці спечні й голі межі смерті й уціліти. А коли загинеш… що ж, ти не перший, хто наклав головою… важливо тільки не загинути до того, як жбурнеш гранату. Знову залунали постріли, уривчасті й рідкі, бо оті, нагорі, певно, бережуть набої. Я спробував підвестися, але ноги в мене важкі, немов налиті свинцем, і я знаю з досвіду, що це свинець страху. «Нумо, Емілю, твоя черга, хлопче мій!» — як завжди у такі хвилини, кажу я собі, аби переконати, що наступне — лише неминучий маленький іспит. Підводжуся останнім зусиллям волі. Але напруження потрібне тільки для першого кроку. А за мить ноги самі понесуть мене через сипкий хребет кам'янистого горба. Я біг, зігнувшись удвоє, і немов уві сні чув тонкий посвист куль навколо і, відчувши гострий жар у плечі, продовжував бігти уперед, і час наче зупинився, закутий в одну безмежну мить жару, болю й сліпучого світла. А потім одне за одним я жбурнув три сталевих яйця, і вибухи, здавалося, розтрощили дамбу часу, бо він знову почав капати секунда по секунді, наче стукав в одному ритмі з пульсом моїх скронь. Я випростався, щоб пересвідчитися, чи отих справді знешкоджено, але западина простиралася переді мною безмовна і пуста. — Нагорі нікого нема! — закричав я, біжачи назад. Однак кущі зів'ялої акації внизу теж безмовні й пусті. — Любо, де ви? — знову закричав я. Потім закричав ще раз і знову роздирав горлянку криком, бо думав, що слід кричати гучніше, оскільки Любо і Стефан після вибухів одійшли вже далеко. А тоді раптом здогадався, що кричу марно, бо навколо немає ніякого Любо, ані взагалі живої душі, і я зовсім самотній серед пустки й пустельної спеки.  



________

 

— Вони нас купили, — сказав я. — Кинувши гранати, я вискочив нагору, але там нікого не було. А говорив це Любо, бо кінець кінцем я знайшов його. Він сидів на купі каміння, а Стефан віддавав душу богові. — Це ми із Стефаном викурили їх, — пояснив мені Любо. — Ми зайшли з другого боку і викурили їх, бо подумали, що ти можеш злякатися. — Дурниці, — відказав я, намагаючись приховати образу. — Ти знаєш, що я вмію скручувати в'язи страхові. Смерть не така вже й страшна. — Ти нічого не розумієш у цих справах, — проказав з блідою усмішкою Любо. — Ти ще не вмирав, аби знати, що це… — Дурниці, — повторив я. — Я не раз помирав і маю точне уявлення про це… — Ти завжди був трошки того, Емілю, — знову усміхнувся Любо, покрутивши пальцем біля скроні. — Ти при кожній небезпеці уявляєш, що помираєш, але я, вже справді мертвий, можу тобі сказати, що, на щастя чи нещастя, є лише одна смерть. Діждися її, а тоді поговоримо.  



________

 

Сон відлетів, але я, певно, все ще перебував у дрімоті, бо думав: «Треба запитати в нього, коли ж прийде моя смерть. Усе зовсім інакше, коли наперед знаєш свій строк». З одного боку труби проникло світло, і я вирішив, що вже день. Потім подумав, що слід було б глянути на годинник, але він знову зупинився, бо я його не завів або вдарив під час падіння. Я з жахливою повільністю ухвалював ці елементарні рішення щодо найпростіших речей, і тому мусило спливти ще доволі часу, поки я наважився подивитися на те, що цілу вічність стискував у правиці. Світло проникало через один отвір труби, бо я зім'яв бур'ян, коли залізав у трубу. Насилу зіперся на лікті й розчепірив пальці. Там лежав зовсім зібганий папірець, що його я узяв на вулиці. Заходився старанно розгладжувати його і розправляв його так довго, що майже забув, для чого я це роблю, коли мій погляд зупинився на слові, написаному великими літерами: БОЛГАРІЯ Я прочитав його знову, а тоді вимовив по складах, бо тут, у цій трубі, ніхто мене не почує: «Бол-га-рія». У напівтемряві труби склади звучали наче дзвони, й від того слово здавалося ще більш дивним. Справді, дивне слово. І дивно знайоме. Певний час я повільно й болісно міркував про це слово і його смисл. Потім крізь оту неясну й обтяжливу повільність пробилася якась думка. «Сьогодні вівторок, — сказав я собі. — Певно вівторок. Неможливо, щоб я пролежав вівторок непритомний». Ця думка ще якийсь час давала поживу для розмірковувань. «Ну й що, як вівторок?.. День, як і середа, і як усі інші дні». Минуло ще багато хвилин, поки спливла наступна думка: «Так, вівторок… Тільки вийти звідси — означає попастися…» «Ну й що з того?» Нарешті усвідомлення, що вже нема чого втрачати, вивільнило мене з поглинаючого липкого мулу неповоротких розмірковувань. Нема чого більше втрачати і нема іншого шляху, крім наміченого, незалежного від того, куди він приведе. І раптом я відчув себе, як тоді, коли біг через сипкий схил під кулями. Я поповз по трубі, сам здивувавшися своїй здатності рухатися, устав і обдивився. Через хвилину я вже вмивав обличчя крижаною водою з калюжі, змиваючи з себе бруд і заціпеніння.  



________

 

Рівно о сьомій, ледве тримаючись на ногах, ідучи серед натовпу, я поминув вхід до «Тіволі». Не треба було дуже придивлятися, аби помітити, що чоловіка у кашкеті й цього разу немає. На тому місці, де мав стояти «зв'язковий», стояв зовсім інший чоловік. Але його я знаю, значно краще знаю, ніж отого у кашкеті і з сумкою. Це Борислав, і я впізнав його, хоча він був у формі моряка торгового флоту. Це Борислав, і я ледве стримався, щоб не озватися до друга, який несподівано з'явився у цьому чужому місті. Але я стримався, бо не міг озватися, не мав права озватися і лише відзначив, що Борислав також мене помітив, і коли його послали сюди за мною, то він уже знає, де я. Я повільно пройшов повз «Тіволі», болісно відчуваючи, як у мені все нуртує, усе кричить: «Повернися назад! Повернися, чи ти збожеволів?» Потім я опанував себе і завернув у маленьку вуличку за парком. То був зовсім маленький глухий кут, і я прекрасно знав, що виходу з нього немає, але завернув туди, бо вже більше нікуди йти, та й Борислав… — Емілю! — почув я в ту ж мить знайомий голос. Я зупинився й обернувся, намагаючись бути якомога спокійнішим і упевненим у собі. Спокійним і упевненим, як і годиться людині, якій доручено відповідальне завдання. — Зустрілися і не впізнали один одного, га? — сказав Борислав, трусонувши мене за плечі. — Тільки я тебе впізнав… хоч і не зразу… Страшно ти замаскувався, брате… Так замаскувався, неначе вийшов з того світу…  



________

 

Через дві години я ступив на палубу німецького торгового пароплава, готового відпливти до Ростока. Прикордонний контроль пройшов без ускладнень, бо я значився у списках екіпажу і мій паспорт разом з морською формою не викликав сумнівів. У нічній темряві поза темними фасадами депо розкинулося осяяне неоном і електричним світлом місто, а ще далі притулилися глухі передмістя, а за ними — ота покопана ямами місцина, брудна вода каналу, одинокий у темряві барак. Стоячи на палубі, я бачив усе це і ще багато іншого, бачив освітлений білий фасад «Англетера», і строгу башту Ратуші, і кришталеві двері «Амбасадора», у які саме в цей момент входять трохи похмурий чоловік і молода жінка в окулярах із зовнішністю старої діви. А там, за виром Фредеріксброгаде, попід холодними стінами рухається якась тінь, притискуючи до грудей жалюгідний брудний пакунок. Добре, що я не маю звички збирати спогади. Коли б збирав їх, голова мені луснула б від спогадів. З мостика пролунала спокійна команда. В утробі корабля запрацювали двигуни, і палуба рівномірно затремтіла. Матроси підняли трап. Пароплав повільно й обережно відділився від причалу. — Ходімо вечеряти! — сказав Борислав, який стояв поруч. Невдовзі ми вже сиділи у затишній, обшитій дубом офіцерській їдальні. Мій друг більше запитував, ніж їв. Я відповідав йому, але дуже коротко, бо не міг витрачати часу на балачки, коли переді мною стояло стільки їжі. — Ми знали, що ти витримаєш, — заявив Борислав, із задоволенням спостерігаючи, як я упорався з салатом і шинкою, неначе він сам приготував це. — Не кожен, звісно, витримав би, але за тебе ми не боялися. — Зате я боявся… — Ти не захоплюйся, — насмілився сказати мій друг, побачивши, що я узяв з таці копчену рибу. — Після такого голодування тобі може стати погано. — Це не зелені яблука, щоб мені стало погано. Борислав пропустив повз вуха цю репліку, гадаючи, може, що йдеться про якусь приказку. — Значить, боявся? — Боявся, що ви спіймаєтесь на шифрограму… — Першій частині ми повірили, а з другої зрозуміли, що нас дурять. У Центрі знають, хто може стати зрадником, а хто — ні. — Боявся, що ви повірите, — повторив я і з жалем відсунув копчену рибу, боячися, щоб мені справді не стало зле. — Особливо коли втратив зв'язок… — Зв'язок ти втратив до деякої міри з власної вини. — Чому з моєї? — А тому, що твого зв'язківця узяли вже наступного ранку, коли він прийшов бронювати тобі квиток. — А плівки? — Плівки встиг переслати. Але його самого взяли. — Ну, і?.. — І… нічого. Він пояснив, що квиток дав йому невідомий турист і що він погодився зробити цю послугу за винагороду. Звичайно, поліція не повірила. Але чоловік працює в інформаційному бюро на вокзалі, постійно має справи з туристами, і його пояснення було правдоподібне. Отже, його кінець кінцем одпустили. — Але наступного вівторка зустрічі не відбулося. — А хто ж міг прийти? Ми не могли послати нову людину, поки не перевірили, чи не виказав зв'язківець і зустріч, і паролі, і все інше. Чи ти хотів, щоб ми загнали тебе у пастку? А коли перевірили, вівторок минув. — А я думав, ви повірили брехні, — повторював я. Борислав вийняв пачку «Кента», закурив і кинув сигарети на стіл. — А ти таки закурив… — зауважив я. — Що ж робити… — Не курити, — відповів я і собі узяв сигарету. Перша сигарета викликала таке ж запаморочення, яке я відчув, марячи увіч, у розкішній вітальні на Зьондер-бульварі. На щастя, зараз я не стояв, а сидів у порядній офіцерській їдальні на німецькому пароплаві. — Ти справді прибрав отого мерзотника чи…? — поцікавився Борислав. — Вони самі його прибрали, — відповів я. І знову повернувся до свого: — Коли оце побачив, як ти подивився на мене, я подумав, що ви відмовились від мене. — Дурниці, — пробурмотів мій друг. Він кахикнув, наче прочищаючи горло, і додав: — Батьківщина ніколи не зрікається своїх. Навіщо дурниці патякаєш… Видно, я справді подурнішав од самотності. Я затягнувся димом, відкинувся на стільці й у сонному блаженстві заслухався у рівне гудіння машин. А потім збагнув, що знову розмовляю у думках: «Чуєш, Вільяме, — говорив я. — Батьківщина ніколи не зрікається своїх. Занотуй це собі де-небудь, друзяко». — Ти задрімав? — почувся здалеку голос Борислава. «Зовсім ні, — відказав я подумки. — Просто закінчую одну довгу розмову».  

 

 



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка