Богомил Райнов пан ніхто



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка3/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ


 

Якщо хтось сподівається довідатися від мене про Париж, раджу йому не гаяти марно часу й купити «Синій путівник». Там про все сказано, можливо, трохи нудно, зате вичерпно. Мій Париж не має нічого спільного з тим путівником, де фігурують Ейфелева вежа, Обеліск, церква Мадлен та інші визначні пам'ятки. Абияк умебльована мансарда, що має гучну назву «квартира», доповнена тісною кухнею і ще тіснішою ванною, що її домовласник розрекламував як кімнату, з вікон якої відкривається чудовий краєвид на цинкові дахи міста. Дев'яносто дві вузькі, напівстерті кам'яні сходинки з квартири на вулицю. Сама вулиця — то два ряди задимлених, майже чорних будинків і магазин ортопедичних пристроїв на розі. Через наступну вулицю — пекарня, бакалія, м'ясна крамниця й винний магазин. Далі ще дві вулиці без магазинів. Потім — відома вам Рю-де-Параді, кав'ярня «У болгарина», приміщення, що належить Центру. Такий мій Париж. Центр міститься у величезній квартирі з шести напівтемних кімнат, куди в жодну пору дня і року не проникає сонячний промінь. На вхідних дверях латунна дощечка з написом: «Імпекс», але це про людське око, аби була якась адреса для оплати за електрику. Димов, Кралев і Младенов займають окремі кабінети. Дві кімнати займає так звана редакція, цебто я, Тоні й Милко. Остання кімната — щось ніби склад і архів. У кухні господарюють Ворон і Вуж, варять при потребі каву шефам і їхнім гостям, чистять свої пістолети й заразом обговорюють події, якщо можуть щось уторопати із заголовків ранкових газет. Вуж — це звичайнісінький грубіян з червоним рябим лицем; у його лексиконі здебільшого лайливі слова. А от до Ворона в мене антипатія. Вона така непереборна, що одного погляду на його високу, в незмінно чорному костюмі постать досить, щоб викликати в мені нудоту. В нього довгаста, мов диня, голова з рідким темним волоссям на тім'ї, великий навислий ніс, що мало не зазирає в рот, великі й жовті кінські зуби, часто вискалені в усмішку, в якій немає нічого веселого. Я зненавидів його відразу, як, судячи з його поведінки, і він мене. Ніби кохання з першого погляду, але навпаки. Вже понад місяць, як я працюю, строк достатній, щоб дати певний лад своїм справам. Я найняв за фантастичну для мене ціну згадану вже квартиру. Придбав три костюми, готові, звичайно, бо певен, що зовнішній вигляд залежить не від крою костюма, а від власного крою, який, до речі, в мене непоганий. Одну з кімнат редакції я перетворив на свою канцелярію, до другої без заперечень перейшли Тоні й Милко, бо вони здебільшого стирчать у кав'ярні. Ну й, нарешті, власний «ягуар», куплений принагідно на виплат. Мій «ягуар» викликав у Центрі певне пожвавлення. Димов не втримався від зауваження, що кожен, хто потрапляє сюди, передусім прагне придбати автомобіль, навіть якщо це справжнісінький мотлох. Тоні заперечив: навпаки, мій «ягуар» не мотлох, а пречудова машина, тільки давно застаріла модель. Ворон обмежився тим, що з усієї сили вдарив по крилі ногою, аби випробувати, від чого моя таратайка мало не розвалилася. Навіть Младенов по-батьківському покартав мене, мовляв, перш ніж розтринькувати гроші, треба порадитись. Але я задоволений своєю покупкою — в ній є одна дрібничка: під старою обшивкою «ягуара» встановлено зовсім новий, потужний двигун — маленька таємниця моя і мосьє Леконта. Якщо не рахувати автомобіля, мій авторитет у Центрі значно виріс ще першого місяця роботи, особливо після виходу журналу. Младенов мав рацію: журнал робили й оформляли так незграбно, що людині з елементарними знаннями було неважко поліпшити його. Номер, що готувався під моїм безпосереднім керівництвом, за змістом і виглядом так різнився від попередніх, що викликав у Центрі неабиякий переполох. Навіть Кралев не знайшов до чого присікатися і лише запитав: — Скільки нам коштуватиме така приємність? — Стільки ж, скільки й коштувала. — Тямить людина в цій справі, — великодушно визнав Димов, задоволено підкидаючи ключі з зображенням скорпіона. А Младенов лише хитро підморгував, — мовляв, чи не я вам казав, що це золотий хлопець. Після журналу я поки що нічого не роблю, щоб завчасу не створювати собі авторитету у Центрі. І, можливо, саме тому поступово зростає довіра до мене. Я не пхаю носа в чужі справи, не запобігаю ні перед ким, не накидаю своєї дружби, а, виявивши щось цікаве, вдаю, ніби нічого не помітив. Спочатку мене дивувало, що в Центрі тільки п'ять чоловік, один з яких фактично нічого не робить, а двоє інших ведуть якийсь журнальчик для жменьки емігрантів. Потім я збагнув, що в Центрі набагато більше людей. Були ще якісь невідомі суб'єкти, різні за віком і статками — наскільки про це можна судити з їхніх костюмів. Вони приходили за якимось не відомим мені розкладом, їх приймали Кралев або Димов, а деяких навіть Тоні — цей приймав просто на складі. Відвідини були короткі, і це наштовхнуло мене на думку, що коли вони доставляють у Центр якісь повідомлення, то в письмовій формі. Мій здогад потребував перевірки, і одного дня принагідно я здійснив свій намір. Виявилося, що я не помилився.  

________

 

Будильник на столі дзеленчить так пронизливо, що я насилу стримую себе, аби не пожбурити в нього подушкою, та натомість покірно підводжуся з ліжка, бо дзвінок той адресований мені. Шоста година ранку, а робота в Центрі починається о дев'ятій, і я міг би полежати ще зо дві години, коли б не треба було попередньо влаштувати кілька справ. Щоб умитися, поголитись і вдягтись, мені потрібно рівно двадцять хвилин. Заходжу в комірку біля кухні, де в мене сигарети, і витягаю зелену пачку «Житана». Відкриваю її і ховаю під сигарети кілька дбайливо згорнених тоненьких аркушів паперу, рясно списаних дрібним почерком. Це мій почерк. Зелений «Житан» значно м'якший від синього «Голуаза», тому я палю саме їх. До того ж пачка в них досить широка і має перевагу: не розкривається самохіть, коли це небажано, а висувається, як шухлядка. Щоб зігрітися, дев'яносто двома сходинками збігаю на вулицю. Квітневий ранок сонячний і вітряний, але для того, аби пересвідчитись, що він сонячний, треба задерти голову, бо прірва вулиці, як завжди, тоне в густих сутінках. Але дивно подумати, що ці сутінки тут ще від часів Другої імперії. Вулиця порожня. Тільки мої кроки самотньо відлунюють по тротуару. Дістаюся рогу й за ортопедичним магазином збочую. На вітрині виставлено дві штучні ноги й одна рука, густо запорошені пилом. Можливо, для когось ці протези — нездійсненна мрія, а на мене вони справляють гнітюче враження, я чомусь щоразу думаю, що такі суглоби жахливо скриплять. Минаю ще три вулиці, такі ж безлюдні, й опиняюся біля вокзалу Сен-Лазар. Тут уже досить людно. Купую в кіоску «Фігаро», кладу в кишеню. Потім заходжу в простору кав'ярню навпроти вокзалу й сідаю за столиком у глибині приміщення. — Велику чашку крему і два рогалики, — замовляю офіціантові. Кладу на стіл сигарети й сірники і розгортаю газету. Бої у В'єтнамі і збройні сутички на ізраїльсько-сірійському кордоні. Нічого особливого. Підвищення цін на свинину. Я свинини не їм. Офіціант подає сніданок. Беруся до нього, поклавши на стіл розгорнуту газету. — Тут вільно? Це запитує літній чоловік, зовні схожий на урядовця з потертою коричневою валізкою в руці. Я ствердно киваю. Незнайомець сідає, ставить біля себе валізку, виймає сигарети, закурює і кладе пачку на стіл. За якимось збігом, він також палить зелений «Житан». — Каву! — гукає офіціанту чоловік із валізкою. Потім помічає мою газету. — Дозвольте? Я знову ствердно киваю. Незнайомець бере газету і заглиблюється в читання. Я закінчую снідати, беру зі столу зелену пачку і запалюю сигарету. Пачка не моя, моя ще ціла, але я не формаліст і тому ховаю чужі сигарети собі в кишеню. Офіціант приносить незнайомцеві каву, і я використовую це, щоб розрахуватися. Моя газета лежить згорнена на столі. Я недбало засовую в кишеню і її. Потім підводжусь, недбало киваю сусідові з валізкою і виходжу. Сьома година. На роботу ще рано, але я люблю працювати рано, коли ніхто не заважає. Біля вокзалу вирує людський глум. Хто від'їздить, а більшість прибуває з навколишніх селищ. Рушаю по Рю-де-Шатодьйон. Рю-де-Параді звідси недалеко, та й прогулянка перед робочим днем завжди корисна. О сьомій тридцять дістаюся Центру. Про всяк випадок дзвоню, але ніхто не озивається, і я відчиняю двері й заходжу. Зазираю в усі кімнати. Ані живої душі. Кабінети Кралева і Димова, як завжди, замкнені. Про всяк випадок заглядаю в замкову шпарину. Начебто нікого. Виймаю з кишені ключа, відчиняю кабінет Димова, замикаюся зсередини й ховаю ключа. Сьогодні субота. Зібрана за тиждень різними каналами інформація лежить у столі Димова. Вона підготовлена Кралевим, але тільки Димов уповноважений передавати її кому слід. Щосуботи. І тільки в суботу. Шухляду замкнено секретним ключем, та в мене є досить удала його копія. Перш за все уважно оглядаю шухляду ззовні, щоб пересвідчитись, чи не зроблено якоїсь позначки. Тоді відмикаю її і, перш ніж вийняти папери, добре запам'ятовую, як їх покладено. Я вмію швидко читати й запам'ятовувати, тому перегляд документів забирає не більше десяти хвилин. Ховаю аркушики назад, замикаю шухляду і тільки-но збираюсь покинути кімнату, як лунають чиїсь кроки. Спочатку глухо й віддалено. Хтось відчиняє й зачиняє двері. Тоді кроки стають виразніші, вони десь зовсім поруч. Я вже давно знаю, що коли хтось застукає мене в цій кімнаті, сховатися можна тільки за припорошеною пилом темно-зеленою шторою в кутку біля вікна. Звичайно, сховище ненадійне, але кращого немає. Кроки наближаються. Я причаююсь за оксамитовою шторою. Якщо це Димов, є надія, що він трохи посидить і, нічого не помітивши, кудись вийде. А може, й не Димов. Кроки затихають біля самих дверей. Хтось легко натискає на клямку. Потім настає тиша, хтось, мабуть, зазирає у шпаринку. Потім кроки віддаляються, клацає замок, і чути рип дверей кабінету Кралева. Отже, це Кралев. Дивно, чому він передусім перевіряє двері кабінету Димова. Йому нічого шукати в столі шефа, оскільки все, що там є, йому добре відоме. Отже, сумнівається, чи хтось інший, не використав нагоди обстежити кабінет у неробочий час. Всі ці думки пролітають у моїй голові блискавично, бо аналізувати події немає часу. Треба якомога швидше й тихіше вислизнути звідси, бо невдовзі прийдуть Ворон і Вуж і вибратися буде неможливо. Виходжу з-за штори й нечутно скрадаюся до дверей. Беру ключ, обережно встромляю його в замок і тихо повертаю, намагаючись не рипнути. У такий спосіб мені вдається нечутно прочинити двері, вийти в коридор і навіть замкнути кабінет. Щойно я сховав до кишені ключа, як відчиняються двері кабінету Кралева. Тут же простягаю руку й стукаю в двері Димова. Нерозумно. Але це єдиний вихід і такому становищі. — До кого це ти? — глузливо запитує Кралев. — Як до кого? До Димова… Мені потрібні болгарські газети. — Димова ще немає, ти це добре знаєш. — Я думав, може, він уже прийшов… — А ти коли прийшов? — Хвилин десять тому. — Ти диви! А чого ж я тебе не бачив? Я обійшов усі кімнати. — Я був у вбиральні. Вбиральня розташована в кінці приміщення, і, судячи з усього, Кралев туди не заходив. З-під кошлатих брів на мене недовірливо й неприязно дивляться чорні очі. Та я витримую їхній погляд. Моя версія не дуже переконлива, але можлива. При бажанні в неї можна повірити. — Ти що, влаштовуєш мені допит? — кажу я і ступаю на крок до нього аби краще чути відповідь. — А ти, може, хочеш битися зі мною? — питає Кралев, так само пронизливо дивлячись на мене. Я й справді з превеликою втіхою уцідив би його ключем по вугластій голові, але зараз не можу собі цього дозволити. — Слухай-но, Кралев: я займаюся своєю справою, займайся й ти своєю — і годі переслідувати мене, бо коли-небудь я можу попсувати тобі настрій… і твою пику… хоч би там що… Я промовляю ці слова, ледве стримуючись, щоб не здійснити своїх погроз. Смаглявий незворушно дивиться на мене, але це не означає, що він не чує моїх слів. Я повертаюся, не чекаючи відповіді, і простую до свого кабінету. Подекуди не зайве вдати з себе й паливоду. Кралев відчуває свою силу, бо за спиною в нього стоять і емігранти, й американці, тоді як у мене лише Младенов, та й той зречеться мене, як тільки йому це буде вигідно. І все ж таки шибайголова, навіть самотній, може здатися небезпечним. Та й яка користь з того, що за спиною в тебе американці, коли він з тебе зробить шніцель? З тактичних міркувань мені не варто виявляти своєї неприязні до Кралева, бо це насторожить його. Та оскільки він і так завжди на сторожі, постійно стежить за мною і ненавидить мене аж далі нікуди, — шкода од цього промаху незначна. На дев'яту годину збираються всі, і в Центрі починається звичайне життя. Я займаюся матеріалами наступного номера журналу, водночас дослухаючись, що відбувається навколо: чи не збирається Кралев вжити щодо мене якихось заходів. Поки все спокійно. За дверима раз у раз дзвонять анонімні відвідувачі, яких Ворон заводить до Димова чи Кралева. Вуж варить на кухні каву для шефів і гостей. Тоні й Милко ліниво переглядають ранкові газети. Перед обідом до мене входить Димов. — Як номер? Він кидає косий погляд на розкладені на столі папери. У виразі його обличчя немає нічого підозрілого. Пухка долоня підкидає ключі з зображенням скорпіона. — Помаленьку, — відповідаю я. — Кажеш, помаленьку? — перепитує Димов таким тоном, наче хотів би, та немає чого сказати. З якогось часу він зайняв щодо мене позицію великодушного доброзичливця. — Так, — киваю головою. — Більшість матеріалів уже є. Лишилася передова стаття і… — Гаразд, гаразд, бачу, — уриває він мене і виходить з кімнати. Після першої години йду до кав'ярні, яку всі емігранти називають «У болгарина». Якось дивно — немов самі вони австралійці. Тоні й Милко, як завжди, зайняті тоталізатором. Обідаємо втрьох, а потім, оскільки сьогодні субота й робити нічого, починаємо пиячити. Один офіціант хворий, другий відгулює до вечора, тому нас обслуговує сам хазяїн. Це незграбний чоловік, з округлими, як у жінки, плечима і непорушним обличчям з обвислими щоками, що якось дивно контрастує із жвавими хитрими очицями. — Консумуйте, хлопці! Профітируйте, поки я сам: пурбоарів не беру! — підбадьорює він нас, добираючи за звичкою французькі слівця з болгарськими закінченнями. — Кажи це Емілеві, — озивається Тоні. — Сьогодні він пригощає. Я не заперечую, хоч і не збирався нікого пригощати. Нашим шефам слід було б повчитися в нас: ми втрьох ніколи не сперечаємося, кому з нас розраховуватись. — Ти надто стараєшся, друже, — каже мені Тоні після третьої чарки, коли хазяїн подав нам наступну пляшку божоле. — Якщо гадаєш у такий спосіб завоювати симпатію Кралева, то глибоко помиляєшся. Він убачатиме в тобі суперника і ще дужче зненавидить тебе. Бери приклад з мене й Милка. Тебе лаятимуть, але все буде гаразд, бо ти шпилька, яка не колеться… Я не заперечую. Мені ліньки відповідати. Милко, за своїм звичаєм, теж мовчить. Це відкриває широкі можливості для Тоні, і він базікає без упину, заводить мову про стосунки у Центрі і про взаємини між двома статями. — Як ти обходишся без мадам, га? Я починаю в тобі розчаровуватися… — впритул береться за мене Тоні. — Для такого спорту я надто бідний. — А навіщо бути багатим? Можна й з дрібними грошима. Я тебе зведу з своєю русявкою… — Ти мерзотник, — кидає Милко низьким, хрипким голосом. — Чому це мерзотник? Що вона мені набридла? Розтринькує мої гроші, а я ще й мушу ризикувати? Якщо її чоловік дізнається, він переверне весь Париж. — А ти більше базікай, тоді не дізнається, — раджу йому. — Вже й друзям не можна вилити своєї туги. І все ж таки я в тобі, друже, розчаровуюся… Більше місяця без мадам… — Тебе кличуть до телефону, — повідомляє мене хазяїн. Я йду до кабіни, а тим часом хазяїн каже Тоні: — Ти вже три години дискутуєш про це. Мабуть, ти й сам нездатний. У трубці чути голос Младенова: — Емілю? Це ти? Щойно приїхала моя донька з Болгарії… Одне слово: в мене велика радість… Чи не міг би ти заглянути до нас? Так, так, зараз, негайно. Ось вам і мадам!  

________

 

Мадам, здається, вже встигла перевдягтись і причепуритися після дороги, бо виглядає досить привабливо. Я чув колись, ніби Младенов має дочку від дружини, з якою давно розлучений. Казав він і про те, що вона збирається втекти з Болгарії, виїхавши за кордон з екскурсійною групою. Але я й не припускав, що вона така приваблива, може, тому, що надивився на пику її батька. — Це моя Ліда, — каже Младенов, провівши мене до вже знайомого, завжди захаращеного холу. — Познайомтесь. Знайомлюсь. Ліда сідає, виймає із зім'ятої, майже порожньої пачки «Сонця» сигарету і закидає ногу на ногу, оголяючи стегна вище панчіх. Стегна гарні, але зумисність пози неприємно вражає. Сказавши, що дочка Младенова приваблива, я трохи перебільшив. Попри струнку поставу, тонку талію і вродливе обличчя з великими карими очима, в цій дівчині — чи молодиці — є щось неприємне, я помітив це відразу, як тільки вона сіла, закинувши ногу на ногу. Хоча б у її манері триматися. Щось огидливе і в її надміру наквацьованих губах, у відвертому, нахабному погляді і в високо підтягнутих бюстгальтером грудях, які й без того великі, — в усьому її вигляді, що ніби промовляє: «Ми пройшли крізь вогонь і воду, нас ніщо не здивує, ми на все готові». Я не мораліст — дивлюся на мораль зверхньо, але якщо вихвалятися тільки своєю розбещеністю, то на верхній щабель громадської ієрархії слід піднести повію. Тим-то дочка Младенова не приваблює мене, а, навпаки, відштовхує, і я відразу ж одношу її до категорії тих ще зелених німфоманок з кав'ярень, які дивляться на кохання, як на чарку коньяку. Це, власне, мене не хвилює, бо я не збираюсь одружуватися з нею. Младенов не зважає на ніяковість першого знайомства і зараз же переходить до діла: йому хотілося б показати Ліді нічний Париж, але, як на зло, цього вечора в нього важлива зустріч. То чи не буду я ласкавий прогулятися з гостею. — Татку, ну який ти! — вигукує Ліда без особливого почуття, мабуть, лише для годиться. — А чого ж! Мені буде дуже приємно, — відповідаю я також для годиться, відзначаючи подумки, що старий хитрун вирішив заощадити за мій кошт кілька франків. Виявляється, Ліда вже готова до прогулянки. Ми залишаємо батька готуватися до важливої зустрічі й тісними сходами спускаємося вниз. Співвітчизниця трохи розчарована жалюгідним виглядом мого «ягуара», зате вражена спритністю й швидкістю, з якою ми протискаємось крізь потік автомашин. Кілька разів вона несвідомо хапається за моє плече, боячись, що за мить ми розсиплемося на друзки, але поступово звикає й заспокоюється. — Ви справжній віртуоз! — зауважує вона, коли ми проносимося на волосинку від блискучого «кадилака», гордовито залишаючи його позаду. Я думав, що вона скаже: «Ви шикарно водите машину» або «Ви справжній мужчина». — Тут кожний мусить так їздити, — відповідаю їй, — якщо не хоче, щоб його вилаяли чи назвали старою черепахою. — Батько казав, що ви страшенно смілива людина. Відтоді, як ви врятували йому життя, він вважає вас справжнім героєм… — Ваш батько перебільшує, — перебиваю її, різко звертаючи в провулок. — І взагалі хтось казав, що героїзм — це яма, в яку людина втрапляє через необережність. — Це скромність чи скептицизм? — Швидше реалізм, якщо говорити мовою словника іноземних слів. Куди б ви бажали поїхати? — Ви мчитесь так шалено — і не знаєте куди? — щиро дивується Ліда. — Я завжди їжджу навмання. Цю фразу я також кидаю навмання, і тому вона досить нещира, але дівчина хапається за неї: — В дослівному чи в переносному розумінні? — В обох, — продовжую брехати я. — Я й не припускала, що людина може жити навмання. Тобто така розумна людина, як ви. — Розумна чи дурна людина — з'ясовується тільки після її смерті, — зауважую я і знову роблю стрімкий поворот, мимовільно відштовхуючи свою супутницю до дверцят. Виїхали на майдан Кліші, забитий автомобілями. Далеко попереду мерехтить червоне око світлофора. Я прилаштовуюсь до передньої машини і вимикаю швидкість. — Якщо ви не вмієте жити навмання, то що ж ви тут робитимете? — повертаюсь я до нашої розмови, чекаючи зеленого вогника. — В мене тут батько… — Ну й що? Мати ж у Болгарії… — Я не могла залишатися там… Якщо поводишся вільно і живеш як хочеш, на тебе тичуть пальцями… ображають як хочуть… Потім ця історія з батьковою втечею… На перехресті спалахує зелене світло. Вмикаю першу швидкість, поки рушать передні машини. — Розумію, — відповідаю я. — Це єдине виправдання. Ви спробували змінити становище, тікаючи навмання. Як і я. Автомобілі повільно рушили. За ними просуваємось і ми. Та біля самого перехрестя знову спалахує червоне світло. Зупиняюсь і вимикаю мотор. — Ви до кого їхали сюди? — запитує Ліда. — Ні до кого. — Ви їхали ні до кого, а я до батька — ось у чому різниця, — пояснює вона роздратованим тоном. — А раніше ви теж жили в батька? — запитую ніби знічев'я. — Я ніколи не жила в батька. Весь час з матір'ю… «Тепер ти побачиш різницю, — подумки відповідаю їй. — Можливо, я помиляюся, але гадаю, що скоро ти проклинатимеш свого любого татуся». — Чому ви спитали, де я жила? — Просто так. Ви зацікавили мене, — пояснюю, знову вмикаючи першу швидкість. Цього разу ми встигаємо проскочити майдан і збочуємо з бульвару на площу Пігаль. — Якщо ви так мною цікавитесь, запросіть мене куди-небудь повечеряти. Я страшенно зголодніла. — Саме це я й збираюся зробити, ось тільки обмірковую, куди краще податися. О, згадав! Ми поїдемо в затишний ресторанчик на Монмартрі. Спочатку я був вирішив завести її в звичайну кав'ярню на бульварі й нагодувати квашеною капустою або біфштексом із картоплею. Але зараз міняю свій намір. Зрештою, вона не винна, що її батько скнара, отож нічого метатися на ній. Залишаючи позаду Пігаль, в'їжджаю на площу Рошешуар і звертаю праворуч на круту вуличку. Невдовзі ми біля ресторану. Ресторан — друге розчарування після «ягуара». Це невеличкий заклад з подвір'ям-садочком, що причаїлося між сліпих задимлених стін. Жодного натяку на розкіш, якого сподівалася ця дівчина, мріючи про «першу вечерю в Парижі». Я міг би показати їй і шик, бо зараз у мене досить грошей, та не бажаю удавати з себе казкового принца. До того ж у цьому ресторанчику, попри його скромний вигляд, добряче годують. Смачна їжа і три келихи білого бургундського розсіюють Лідине розчарування. Ми допиваємо каву з лікером «Шартрез», і я розраховуюсь. — Вже додому? — запитує дівчина, певно, сподіваючись, що я заперечу їй. Я називаю її «дівчиною» лише тому, що вона незаміжня. А це слово до неї зовсім не пасує. «Додому, а куди ж іще?» — хочеться відповісти, та в мені знову бере гору поблажливість. — Можемо поїхати ще куди-небудь, — пропоную їй. — Що ви бажали б побачити? — Стриптиз! — визивно відповідає вона. — Гаразд. Я гадав, що стриптиз цікавить лише чоловіків. — Чому лише чоловіків? — Бо роздягаються жінки. — Мене це також цікавить. Вважайте мене розбещеною. — Я такого не казав, — заспокійливо промовляю я і веду її до «ягуара» надворі. Я міг би показати їй «Лідо», і вона зі своїми провінційними смаками була б, звичайно, в захопленні від різнобарвних прожекторів та прибраних у рожеве пір'ячко танцівниць, але це не входить у мої плани. Я вже казав, що не хочу скидатись на казкового принца. Тому заводжу її в просякнутий потом і дешевим маслом притон під площею Пігаль, де півдоби показують атракціон і на тісній сцені одна за одною з'являються виснажені жінки, оперуючи, як автомати, своїми туалетами, що перетворилися на дрантя від безперервного скидання й одягання. Найпершою виходить якась перестаріла красуня з вислою плоттю. Вона так трясе грудьми, що припасовані до них китиці метляються з боку на бік. Видовище дуже вульгарне, жінка також вульгарна й відразлива, однак Ліда терпляче вичікує, сподіваючись, що головне буде попереду. Потім вискакує туркеня чи арабка — одне слово, представниця Близького Сходу, яка заробляє гроші на прожиття своїм рухливим тазом і животом. У неї білі дебелі стегна, прикрашені кількома синцями; її звідницький вигляд викликає несвідому огиду. З'являється ще кілька красунь з деформованими фігурами й грубими обличчями, вони трусять бюстами й розсувають стегна, навіть не сподіваючись викликати якесь інше почуття, крім відрази й нудьги. — Оце й усе? — сумно запитує Ліда, щойно спалахує світло. — Так. Сподобалось? — Гидота. — Тоді можемо рушати. Після антракту все почнеться з початку. Виходимо надвір. Пропахле бензиновим чадом повітря здається мені подихом весняного вітерця після задушливого нікчемного салону. — Може, пройдемось пішки? — пропоную я. Вона байдуже знизує плечима. Після третього розчарування її цікавість почала зникати. Йдемо повільно і навмання; за моєю звичкою. Виходимо на Рю-Бланш. У тьмяно-зеленуватому й фіолетовому сяйві барів чатують жінки з фарбованим або знебарвленим волоссям, у вузьких коротеньких сукнях, з сумками під пахвою. — Може, це й є… — … повії, — докінчую я. — Як усе гидко! Прагнеш бачити щось гарне, а навколо одне свинство. — Не треба мріяти. — А як інакше жити? — Дуже просто: хай прикро, зате без розчарувань. Якщо не заперечуєте, вип'ємо кави? Вона знову байдуже знизує плечима. Заходимо в найближчий бар і сідаємо у першій кабіні. Бар майже порожній, якщо не рахувати двох пар у кабінах і кількох жінок недвозначного фаху, що примостилися біля стойки. Офіціант приймає наше замовлення без ентузіазму: тут не заведено приходити з жінкою. Інакше що робити отим, біля стойки? — Сподіваюсь, у Парижі не все таке нікчемне, як те, що ви показали мені цього вечора, — майже брутально кидає Ліда, запалюючи запропоновану сигарету. — Звичайно, ні! Якщо маєте на увазі зовнішній вигляд. А все інше — такі самі ж злидні і в Парижі, і поза Парижем. — Не знаю, що ви вважаєте злиднями. — Те, що означає це слово. — Для мене злидні — це той незатишний ресторанчик, дешеві серветки, подряпані прибори, сморід убогого салончика, потворність і безсоромність тих жінок. — Зрозуміло, — перебиваю її. — Для вас злидні — це лише фасад. Але справжні злидні за фасадом. Усе купується й продається. Кожен чекає, поки хтось спіткнеться і, якщо може, добиває його. Коли жінка, що торгує собою, не потворна, а вродлива, і заклад, у якому її купують, не смердить потом, а пахне парфумами, — це не змінює становища. Ліда двома ковтками допиває каву й кидає на мене роздратований погляд. — Ви надто розумуєте. Можливо, ви кажете щось путнє, але я не люблю філософів. Мене нудить від них. До речі, я також не терплю розумувань. Від зайвих теревень мене теж нудить, як від обжерливості. І взагалі не знаю, навіщо я марную час із цією юною дурепою. — Я вас розумію, — киваю головою. — Наступного разу знайдете цікавішого проводиря. — Так і зроблю, — відрубує вона. — Такого, хто береже свої мудрі думки і має гроші. Нещасна. Ти сподіваєшся, що таких людей тут до біса, досить лише мати високий бюст. — Можемо рушати, — сухо пропоную я. Підводимося й виходимо. Ліда нібито хоче щось сказати, щоб якось загладити свою грубість, та я не дивлюсь на неї і швидко відчиняю дверцята «ягуара». Вона сідає, я хряпаю дверцятами, переходжу на другий бік, сідаю за кермо і зриваю машину з місця. Десять хвилин карколомної їзди спорожнілими вулицями — і ми на Рю-де-Прованс. Виходжу з машини, з такою ж сухою ввічливістю одчиняю дверцята, допомагаючи пані вийти, проводжаю її до дверей і подаю руку. Вона бере її, затримуючи в своїй, та я не виявляю ніякої схильності до зближення. — Я була нестерпною, — несподівано каже вона, благально дивлячись на мене. «Тільки не зарюмсай», — проноситься в голові думка. — Не хотіла вас образити… «Цього тобі й не вдалося», — подумки заспокоюю її. — Просто я все уявляла собі інакше… Зовсім інакше… — Ми завжди щось уявляємо собі інакше, — кажу їй, ризикуючи знову бути названим філософом. — Можливо, все лихо в тому, що зараз у мене мало грошей. Вибачайте, не хочу видатись брутальним, але таких прибутків, як ваш батько, я не маю… — Прощавайте, — тихо мовить вона, роблячи крок до мене і не випускаючи мою руку. Напевно, це означає, що й мені треба ступити до неї і залишити поцілунок на її цикламенових вустах. Однак я не люблю перебирати міру. Скнара батько, омріяний Париж і на довершення ще новий коханець — це забагато для одного вечора. Тому я висмикую руку й лише махаю на прощання. — Не хвилюйтесь. Я не вразливий. Вважайте, що нічого не трапилось.  

________

 

«І все ж треба було її поцілувати», — думаю я, повільно їдучи на своїй таратайці порожніми вулицями. Зв'язки з Франсуаз розбестили мене. Ледве місяць, як я тут, а вже мучить мене самотність, хоч вона завжди була моєю супутницею в житті. «І все ж треба було її поцілувати, — кажу собі, роблячи довгі об'їзди, маневруючи, аби подолати бар'єри вулиць одностороннього руху й дістатися до свого будинку. — Вона, здається, більше вдає розбещену, ніж є насправді. Хай там як, а в її компанії мені приємніше, ніж у товаристві Тоні. Молода струнка дівчина щось та значить для такого, як я, чоловіка, далеко не улюбленця долі». «Цілувати її? З якого дива? — заспокоюю себе, ставлячи нарешті машину біля будинку. — Вона розчарувалась. Уявляла все по-іншому. Я теж уявляв собі все інакше, проте не звинувачую в цьому нікого, окрім власної дурості. Нічого, дівчинко моя, твої розчарування ще попереду. Тоді ми й поговоримо. Можливо, навіть поцілую, якщо наполягатимеш…» Запалюю в коридорі світло й неквапно долаю свої дев'яносто дві сходинки. Відчиняю двері, замикаю їх і входжу до своєї вбогої квартири. Клацаю вмикачем. У кімнаті, на стільцях і на ліжку, на мене мовчки чекають люди з Центру. Вони у повному складі: Димов, Кралев, Младенов, Тоні, Ворон і Вуж. Немає лише Милка. Певно, не встигли повідомити про судове засідання. Бо, здається таки має відбутися суд. А можливо, й екзекуція. — Ба, яка несподіванка! — вигукую я найпривітнішим голосом. — Але чому поночі? — Заткни пельку! — понуро попереджає Кралев. — Відповідатимеш лише на запитання. — Можна й так, — погоджуюсь я, спираючись на двері. — Не первина. — Бобев, ти, власне, на кого працюєш? — м'яко, майже лагідно запитує Димов, смачно плямкаючи товстими губами. А мені раптом хочеться ляснути його по гладкій щоці, щоб він нарешті виплюнув оту неіснуючу цукерку. — На вас, — відказую я. — На кого ти працюєш? — повільніше, але так само лагідно повторює Димов, втуплюючи в мене сонні очиці. — Гадаю, ти розумієш, про що йдеться. — Якщо ви маєте на увазі щось інше, крім роботи в журналі, то мушу сказати, що я нічого не розумію… Хтось, певно, звів на мене наклеп… Бо чим же пояснити ці нічні відвідини… На кого ж іще я можу працювати? — Не пащекуй! — знов озивається Кралев. — Тут допитуємо ми. — Чого ти! — кажу я, переходячи на свій звичайний тон. — Це ти їх так накрутив? Кралев хоче щось відповісти мені, та Димов зупиняє його порухом пухкої білої руки. — Знаєш що, Бобев: щоб не гаяти часу на марні виверти, ми спочатку розповімо тобі те, що знаємо ми, а тоді ти, якщо в тебе зосталася хоч крихта глузду, все збагнеш і викладеш нам, що знаєш ти. Кралев, поясни хлопцеві, що й до чого. — Що йому пояснювати? — раптом озивається Ворон. — Давайте я заведу його в ванну, та й по всьому… — Ти помовч, — кидає йому Димов. — Ану, Кралев, поясни хлопчиськові. Мені незабаром сорок, але, називаючи мене «хлопчиськом», Димов мав на увазі не мій вік, а мою недосвідченість і самовпевненість, що підбили мене втрутитись у цю гру для дорослих. Поки що я не бачу виходу з становища, в якому опинився. — Цей тип ще спочатку викликав у мене сумнів, — починає Кралев низьким, трубним голосом. — Хіба тільки в тебе? — не стримується Ворон. — Помовч! — знов гримає на нього Димов. — Ще раз озвешся — виставимо за двері. Ворон скалить в ображеній посмішці великі жовті зуби, але змовчує, кидаючи на мене промовистий погляд, мовляв, не виставлять, будь певен. — Ще з самого початку він викликав у мене підозру, тож я почав придивлятися до нього, — веде далі Кралев. — Помітив, що він надто всім цікавиться, хоч і прикидається дурником. Я попередив портьє, щоб той стежив, коли він приходить на роботу і йде з роботи. Таким чином я довідався, що в певні дні він приходить на роботу раніше. Сьогодні я також прийшов раніше і спіймав його на гарячому… — Я стукав у ваші двері, — пояснюю Димову. — Оце й весь мій злочин. — Ні. Зовсім не в цьому, — зітхає Кралев. — Я хотів дочекатися, поки ти вийдеш із кімнати, але не помітив тебе крізь шпарку, не догадався, що ти сховався за штору. Думав, кудись зник. А тепер дивися сюди. Він виймає з кишені аркушик чорного паперу й показує мені. — Це, щоб ти знав, фотопапір. Ми клали його в темряві на дно шухляди у стіл Димова і в темряві виймали. Однак він виявився засвіченим. Тепер ти зрозумів? — В яку ще шухляду? — ущипливо перепитую. — Ні в яку кімнату я не заходив. Про яку шухляду і про які папери ти верзеш? — Обшукайте його! — наказує Димов лагідним голоском, нетерпляче підкидаючи ключі від машини. Ворон і Вуж разом підступають до мене, штовхаючи і безцеремонно смикаючи мій одяг, швидко, але уважно обшукують мене. Ключів при мені, звісно, немає. Може, я й новачок, але не зовсім дитина. — Звідки в тебе стільки грошей? — запитує Димов, ретельно перерахувавши коротенькими, товстими пальцями банкноти в моєму гаманці. — Щойно позавчора ви самі дали мені платню. — Те твоє «щойно позавчора» було п'ять днів тому. Невже відтоді ти нічого не витратив? — Він тільки сьогодні спустив шістдесят франків, — озивається Тоні, уникаючи мого погляду. Младенов неспокійно зайорзав на місці. — А ввечері водив на прогулянку дочку Младенова, — додає Димов. — Звідки стільки грошей? — На вечір мені дав гроші бай Марин, — відповідаю я. — Він дав мені навіть більше, ніж я витратив. — Бай Марин дасть йому гроші! Та ще й більше, ніж слід! — презирливо бурмоче Кралев. Младенов, що доти сидів, наче закам'янілий, нетерпляче ворухнувся: — Так, я дав йому гроші! Спеціально на цей вечір. До мене приїхала дочка! Старий бреше переконливіше, аніж я сподівався. — Якщо бажаєте, можу вам сказати, скільки витратив і скільки лишилося, — впевнено заявляю я, бо завжди намагаюся не мати при собі підозріло великої суми грошей. — Але цього ти не поясниш! — гримає Кралев, знову покачуючи чорний аркушик. — Сам пояснюй. Я не займаюся фотографією і не порпаюсь у чужих шухлядах. Може, хтось і відчиняв шухляду, але яке ти маєш право стверджувати, що це зробив я? — От що, Бобев, — помахом руки зупиняє мене Димов. — Твої виперти даремні. Ми добре знаємо один одного. Не знали досі лише тебе, але тепер розкусили. Мою шухляду відмикав саме ти. Отже, на цьому крапка. Кажи одне: на кого ти працюєш? — Мені нема чого казати. Якщо ви вирішили перевірити версію… — Це твоя справа. Не скажеш — тим гірше для тебе. Зрозумій: від того, на кого ти працюєш, залежить твоя доля. Ми можемо просто вигнати тебе з Центру. А можемо й знищити. Димов замовкає і очікувально дивиться на мене масними, сонними очицями. «Не діждеш», — думаю собі, витримуючи його погляд. — Мовчиш, значить, обираєш другий варіант, — зітхає Димов і поглядає на годинник. Потім звертається до Ворона: — Все готово? — Все, шефе, — вищирює той свої кінські зуби. — Зачекайте, це так не робиться! — озивається Младенов. — Чого чекати? Нової брехні? Цьому немає меж, — огризається Кралев. Цієї ж миті Димов робить ледве помітний жест пухкою рукою, в якій затиснуті ключі. Вуж і Ворон навалюються на мене. Один з них заламує мені за спину руки, другий заштовхує в рот брудного носовичка. Руки в них — мов лещата. — Як домовлялися, без зайвого галасу! — попереджає Димов. — Який там галас! Зануримо головою у ванну — і в Сену. Нехай потім доведуть, що не втопився, — вищиряється мені в лице Ворон, обдаючи гнилим запахом з рота. Замість відповіді Димов знову змахує своєю провислою рукою. Ті тягнуть мене в ванну. «Кінець! — кажу сам собі, бо сподіватися нема на що. — Можеш пожалітися таткові й мамі». В невеличкій кімнаті справді все готово: ванна наповнена водою, в кутку лежить пластмасовий лантух, очевидно, призначений для мого тіла. Наче крізь сон, чую за дверима заперечення Младенова, його «не поспішайте» і «так не роблять» і підсвідомо розумію, що ці заперечення навряд чи допоможуть. — Надінь йому наручники! — наказує Ворон. Тієї ж миті зап'ястя моїх рук, заломлені за спиною, обхоплюють металеві кільця. — Настала й твоя черга, — цідить крізь зуби Ворон, смикаючи мене за вухо так, що мало не відриває його. — Я б з радістю розмалював твою пику… Шкода, що шеф наказав не залишати слідів… Я розчавив би тебе, як гниду… Йому доводиться обірвати свою сповідь, бо в цю мить настирливо лунає дзвоник і хтось гучно грюкає в двері. — Відчиніть, поліція! — чую виразно, і ця завжди зловісна фраза цього разу звучить у моєму пораненому вусі, як Ісусове: «Лазаре, підведися!» — Нікому не відчиняти! — попереджає Кралев. Але тут же доноситься м'який голос шефа: — Тоні, відчини!  

________

 

На порозі ванної стоїть чоловік у цивільному, за спиною в нього троє жандармів у чорних мундирах, з автоматами. Цивільний уважно обводить очима спершу кімнату, потім присутніх, зупиняє погляд на мені і, звертаючись до Ворона й Вужа, владно наказує: — Геть звідси! І ось у моїй квартирі знову зібрався Центр у повному складі плюс чотири представники місцевої влади. — Документи! — коротко кидає цивільний. Усі покірливо виймають паспорти, крім мене, оскільки руки мої ще й досі в наручниках, а Ворон устиг лише витягти в мене з рота свого носовичка. Цивільний підходить до кожного з присутніх, уважно перевіряє паспорти й зневажливо повертає їх. — Хто ватажок цієї банди? — Ми не бандити, — без пафосу заперечує Димов. — А, значить, ви шеф! — киває цивільний. — Може, поясните, що це за розправа, яку ви влаштовуєте? — Яка розправа? — здивовано розкриває рота Димов так, що мені здається, ніби ось-ось випаде цукерка. — От що, пане, запам'ятайте, ми з поліції, а не з церковного хору. Людина з кляпом у роті і в наручниках, повна ванна води, синтетичний лантух і двоє здоровил з обличчями найманих убивць — цього цілком досить, аби затримати всю вашу компанію і почати судову справу за спробу вбивства. Якщо ви такий кмітливий, то спробуйте вигадати якесь інше пояснення цій пантомімі, хай вам грець! — Це був звичайнісінький жарт, — смиренно промовляє Димов, дивлячись на інспектора нерухомими сонними очима. Цивільний допитливо дивиться на мене. Я мовчу. Хай у цих дружків трохи потремтять жижки. Бодай помщуся їм. — Відповідайте, я чекаю! — підганяє мене інспектор. — А чи не можна спочатку звільнити руки? — В кого ключ од наручників? — запитує інспектор, обводячи поглядом увесь синедріон. Вуж догідливо підбігає й подає інспекторові ключа, який власноручно визволяє мене від залізних пут. — Ну? Повільно обводжу обличчя людей з Центру і з задоволенням констатую, що всі вони напружено дивляться на мене, відтак переводжу погляд на інспектора: — Справді, це був жарт. Хоча й досить таки безглуздий. — Ну що ж! — знизує плечами інспектор. — Тоді вважайте, що й наша поява — також маленький жарт. Але запам'ятайте, панове: якщо ви повторите подібний жарт, ми пожартуємо так, що від вашого Центру не лишиться й сліду! І не думайте, що вам хтось зарадить. Ви у Франції і мусите дотримуватись французьких законів. Більше попереджень не буде! Чоловік у цивільному подає знак жандармам і, не оглядаючись, виходить разом з ними. — Вибачай за одвертість, але ти, Кралев, йолоп! — м'яко промовляє Димов і підводиться. Таке зауваження приємно тішить вухо, хоч я ще й не розумію, за що саме заслужив його Кралев.  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка