Богомил Райнов пан ніхто



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка29/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   41

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ


 

Сни, які я бачив цієї ночі, були досить холодні. Але я перебував у тому особливому стані, коли в процесі сну ясно усвідомлюєш, що бачиш сни. Тож, поки я падав у глибокі снігові замети або тонув у крижаних хвилях якоїсь чорної річки, я підтримував свій героїзм невиразною думкою, що бачу сон і, мабуть, просто забув зачинити вікно. У якийсь час ця думка стала такою настирливою, що я прокинувся. У першу мить я не міг збагнути, де ж вікно і де я сам. Я отямився в Якійсь сіті з темних і світлих ниток, мокрій і холодній сіті, у складках якої я потерпав з холоду. Поступово неясні складки сконкретизувалися й сфокусувалися, і я збагнув, що лежу серед густих чагарів, через гілля яких проникають ламані й хаотичні промені сонця. «Тепер можеш спокійно зачинити вікно», — проказав я сам до себе, підводячи своє скуте тіло й сідаючи серед заростей. Лізу в кишені штанів і, на свій приємний подив, знаходжу разом з коробкою сірників зім'яту напівпорожню пачку «Кента». Сигарета, яку я запалив, була волога й гірка, але все-таки виконала свою роль замінника сніданку. Найперше мені спало на думку, поки я затягувався гіркуватим димом, що треба вибратися з цих заростей і відшукати якесь надійніше і, коли можливо, сонячніше місце, аби дочекатися моменту, коли можна поїхати на аеродром, де для мене заброньовано квиток до Будапешта. Другою моєю думкою було, що нема чого марнувати час на мрії. Аеропорт сьогодні закритий. Принаймні для мене. Зовсім не виключено, що людина, навіть і добре зв'язана, вигадає спосіб привернути до себе увагу, особливо коли цією людиною є Сеймур. А ще імовірніше, що команда добрих фахівців, яка блокувала другу квартиру, швидко розгадала трюк і не забарилася розшукати справжнє місце драми. То досвідчені люди, які мають усі допоміжні засоби, включно до місцевої поліції, так що сподівання мої на довшу відстрочку марні. Ні, аеропорт напевно закритий сьогодні. Принаймні для мене. Я підвівся й спробував у межах можливого довести до пуття свій костюм, досить-таки пожмаканий після ночівлі. Потім прибрав «Таймс», на якому лежав, щоб подивитися, чи, бува, чогось не загубив, і пішов. Зарості у Феледпарку, де я ночував, були далеко від алей і досить густі, але паркові чагарі не можуть бути надійним сховищем, особливо вдень. Після нічного дощу небо прояснилося, й оскільки наближалася дев'ята, з'явилися шанси, що парк невдовзі буде перенаселений няньками й матерями з дитячими колясками. Я перетнув галявину й вийшов на доріжку. Перш ніж робити будь-що, треба з'ясувати становище, у якому опинився. А для цього мені найзручніший який-небудь квартал, досить віддалений від центру і достатньо пожвавлений, щоб я не привертав уваги. Після блукання по ледве знайомих і зовсім незнайомих вуличках я опинився на великому базарі по той бік Ньореброгаде. Тут були всі необхідні умови для тривалішого перебування, включаючи й кілька не дуже чистих, заповнених людьми кафе. Я увійшов у найбільш багатолюдний заклад і випив гарячої кави, стоячи у натовпі перед стойкою. Мені заманулося розрахуватися крупним банкнотом, щоб запастися дрібними грішми. Але, потягнувшись до внутрішньої кишені, я завагався. Коли платиш за каву банкнотом у п'ятсот крон, це запам'ятовується, а сьогодні мені зовсім не хотілося, щоб мене будь-хто і будь-де запам'ятовував. Та перш ніж я змінив своє рішення, рука все ж опинилася в кишені, і я зробив відкриття: бумажника не було. Я вийняв кілька монет, кинув одну з них на стойку і вийшов. Ідучи серед юрби край базарних яток, я ще раз ретельно переглянув усе своє майно. У кишеню, пришиту з внутрішнього боку жилетки, я завжди клав паспорт і дорожні квитки. Вони були на місці, але, боюся, віднині ці документи не дуже мені придадуться. У малій кишеньці піджака, куди я мав звичку класти дрібні гроші, знайшов складені учетверо один банкнот у п'ятдесят крон і один — у двадцять. Дріб'язок у кишенях штанів складав разом близько десяти крон. 1 це майже все, коли не рахувати носовичка, кишенькового ножа і ключів од двох квартир, вже неприступних для мене. Бракувало тонкого світло-кофейного бумажника. В ньому лежало усього десять банкнотів, однак десять банкнотів по п'ятсот крон становлять солідну суму. Спочатку я подумав, що загубив його у чагарниках Феледпарку. Але це неможливо. Я уважно оглянув місце, а в бумажника такий колір, що його і не напружуючи зір побачиш, якщо упаде на землю. Лишається припустити, що Сеймур витяг бумажник з кишені, коли я ходив на кухню за чарками і водою. «Ще одна маленька помилка, Майкле!» — сказав би американець. Справді помилка. Я зовсім спокійно залишив піджак на стільці, бо, по-перше, у його кишенях не було нічого цікавого, і, по-друге, при всіх моїх сумнівах щодо Сеймура, ніколи не подумав би, що він кишеньковий злодюжка. А він украв у мене гроші. Не заради самих грошей, звісно, а сподіваючись, що в бумажнику є щось гідне уваги, наприклад, мій паспорт. Таким чином, усе моє майно становило вісімдесят крон плюс непридатний до пред'явлення паспорт і кілька невикористаних квитків. Останній мій шанс, до того ж вельми проблематичний, полягав у тому, щоб по обіді сісти в літак і надвечір бути в Будапешті. Будапешт. Красиве місто. Місто, де можна досить приємно провести час, особливо після виконання якоїсь складної місії. І найважливіше — місто без Сеймура. Вештаючись разом з юрбою і неуважливо роздивляючись на візочки з препаратами для прання, кухонним начинням і дешевою порцеляною, я дав собі тимчасову розраду, думаючи про Будапешт. Кінець кінцем американець міг просто блефувати. Він хотів налякати мене до такого ступеня, щоб я відступив. А раз уже не відступив, яка користь реалізувати зловісні обіцянки? Вільям може бути ким завгодно, навіть кишеньковим злодієм, але він не дурень і прекрасно розуміє, що є речі, яких не можна здобути ні підстроєним звинуваченням у вбивстві, ні паралізуючими волю наркотиками.  

________

 

Тричі обійшовши базар уздовж і впоперек, посидівши у кафе, аби дати перепочинок ногам, я подався до найближчого газетного кіоску, бо зараз це було «єдине приступне мені джерело інформації. Вже минула дванадцята година, й денні газети мали надійти у продаж. На кіоску справді висіли останні видання «БТ» і «Екстрабладет», і не потрібно було надто придивлятися, аби побачити, що те, чого я найбільше боявся, уже доконаний факт. З перших сторінок обох видань дивилася моя власна фотографія поруч з фотографією Тодорова. Убивця і його жертва. Текст під знімками зовсім короткий, бо інформація продовжується на внутрішніх полосах, і я відійшов, бо зараз мені незручно купувати газети. Прощавай, Будапешт! Я підійшов до крамнички з робочим одягом, яку примітив раніше. Вибрав сіро-синій комбінезон з цупкої бавовняної тканини, прикрашений незграбною, але красномовною цифрою 50. Я не мав. сумніву, що, завзято поторгувавшись із миршавим продавцем, міг би помітно зменшити ціну. Але торгуватися так само небезпечно, як і розплачуватися крупними банкнотами: це запам'ятовується. Тому я віддав свої п'ятдесят крон і забрав комбінезон, загорнутий у коричневий папір. Попрощавшись із пожвавленим світом купівлі-продажу, я пірнув у лабіринт маленьких вуличок край Ньореброгаде. Було вже по другій, коли я нарешті опинився за містом. Звернув з шосе на вкриту чагарями й вибоїнами місцину. За чагарями жовтіла брудна вода якогось каналу. Навколо жодної живої душі. Сівши біля води, я розгорнув пакунок і став обробляти щойно придбаний одяг, аби надати йому поношеного вигляду. Потім зняв піджак і штани й одягнув комбінезон. Знайшов підходящу за розмірами каменюку, загорнув її якомога щільніше у свій костюм й міцно перев'язав краваткою і шворкою від пакунка. Потім кинув цей дивний клунок у брудну воду. Я міг би лягти у заростях і спробувати поспати, але трепет марнославства не давав мені спокою. Знати, що потрапив у газети, й утриматися від читання статті, присвяченої тобі, було понад силу. Я знову вийшов на стежку й подався у зворотну путь. За п'ятнадцять хвилин я був у найближчому передмісті на кінцевій зупинці автобуса. Хлібна крамниця, бакалія, ятка з гарячими сосисками і, що найважливіше, газетний кіоск. Я узяв останній номер «Екстрабладет» і подав дрібну монету продавщиці, яка взяла її, навіть не глянувши на мене. А коли б і глянула, навряд чи впізнала б у неголеному чоловікові, вдягнутому в грубий комбінезон, убивцю-соціолога і сенсацію дня. Гарячі сосиски і сандвічі в сусідній ятці нагадали мені, що людина не може існувати тільки духовною їжею. Сосиски апетитніші, але сандвічі з ковбасою більші й дешевші. Я купив три сандвічі, загорнуті у незмінний коричневий папір, і рушив уздовж шосе. Цього разу я поминув зарості біля каналу, бо вирішив, що вони розташовані надто близько до пожвавленого шосе. Я йшов далі покопаною ямами місциною, звідки колись, мабуть, брали пісок. Через кілометр надибав старий барак, або, точніше, залишки барака. Будівля ледве трималася на прогнилих балках, однак мала незаперечні переваги з стратегічного погляду. Задньою стіною вона упиралася в берег каналу, а з передньої частини відкривалася уся околиця. Це дозволяло здалеку помітити людину, якій заманулося б інспектувати барак. Водночас, розсунувши дошки задньої стіни, за дві секунди можна опинитися в каналі і затаїтися серед заростей. Оскільки ж місцевість зараз безлюдна, а в мене самого немає спішних справ, я розлігся у низькому верболозі біля барака й розгорнув газету. Певно, розумніше було б розпочати не з духовної поживи, а з бутербродів, бо прочитана інформація відразу одбила мені апетит. «Прочитана» — може, надто сильне слово, бо я не знаю датської мови. Однак кількох знайомих слів, які я зустрів у репортажі, вистачило, щоб збагнути його зміст. Це були слова «вбивство», «вокзал», «маузер», «порт», «вольво» плюс чотири власних і добре мені відомих назви — назви вулиць, де я наймав мансарди, прізвище Тодорова і, природно, прізвище самого вбивці. Звечора, коли я надав свій диван вельмишановному Вільяму Сеймуру, я скористався своїм «вольво», прагнучи опинитися якнайдалі від місця драми. Певні міркування скерували мене в порт, де я полишив машину біля доків для вантажних пароплавів. Машину все одно довелося б покинути. А знайдена тут, вона могла б наштовхнути переслідувачів на думку, що я вислизнув з міста на якомусь човні. Певно, ці моменти моєї історії викладалися у пасажі, де зустрічалися слова «порт» і «вольво». Що ж до решти інформації, вона, мабуть, у тій чи іншій формі переказувала розроблену американцями версію про вбивство Тодорова Коєвим. Дві обставини заслуговують на окрему увагу. По-перше, Сеймур приступив до здійснення однієї з своїх погроз. А це дає достатні підстави повірити, що він не завагається виконати й інші. По-друге, швидкість, з якою сенсаційна фальшива новина потрапила у газети, свідчила, що його команда мобілізувала усі засоби й усю свою енергію, аби перешкодити мені залишити країну. Проте після деяких розмірковувань я дійшов утішливого висновку: «Все, що робиться, — то на краще». Це принаймні частково повернуло мені апетит і допомогло упоратися з одним сандвічем. Повідомлення в пресі дозволить Центрові вже сьогодні довідатися про становище, у яке я потрапив, і вжити відповідних заходів. Отже, наступного вівторка чоловік з авіаційною сумкою перед парком «Тіволі» вкаже мені шлях до порятунку у вигляді фальшивого паспорту або якогось каналу для безпечного виїзду з Данії. Тож я мушу вціліти до наступного вівторка. І вціліти на свободі. Головна умова для цього — якнайрідше з'являтися в місті. Копенгаген справді велике місто, близько півтора мільйона жителів, але він має численну поліцію, не кажучи вже про людей Сеймура. Судячи з опублікованої в газеті фотографії, зовсім мені не знайомої, мене не раз таємно фотографували протягом останніх днів, і служби, зайняті дослідженням моєї персони, певно, мають багатий візуальний матеріал про особливості моєї статури, ходи, фізіономії. До того ж ці служби прекрасно знають, що першим клопотом людини, яка опинилася в моєму становищі, є зміна зовнішності, — отже, грубий бавовняний комбінезон навряд чи може перешкодити ідентифікації. Звичайно, те, що якийсь іноземець убив іншого іноземця, може бути знахідкою для журналістів при відсутності важливіших новин, але навряд чи викличе тривогу в датської поліції. І все-таки принаймні перші дні вокзали, аеропорти, пристані перебуватимуть під суворим наглядом і в окремих кварталах Копенгагена, включаючи й передмістя, місцеві власті проведуть звичайні розслідування. А згодом злочинець Коєв відійде у забуття, як і чимало інших. Але перш ніж це станеться, слід уникати зайвих пересувань. Обмірковуючи усе це, лежачи у верболозі, я почав шкодувати, що не використав прогулянку до автобусної зупинки, аби придбати більше запасів і забезпечити собі триваліше перебування в бараці. Добре, що в мене є ще два сандвічі. Двох сандвічів вистачить, щоб просидіти тут до завтрашнього вечора. А там — побачимо.  

________

 

Увесь наступний день минув у роздумах і дрімоті під заколисуючий стукіт доту і наркоз вологи. Тепле сонце — аномалія тутешнього краєвиду — нарешті поступилося місцем звичнішим, але не дуже приємним атмосферним явищам. Вітер, не стримуваний жодними природними чи штучними перепонами, жене по небі чорні, немов дим, хмари й мете потемнілу від вологи рівнину, а навскісний дощ періщить по розкислому грунту, розкуйовдженому верболозі й розбурханій жовтій воді каналу. А дощ дістав широке поле діяльності і в моєму скромному сховищі. Вода тече з численних щілин у стелі, а вітер продуває крізь шпарини у стінах і взагалі оці дві стихії безцеремонно зустрічаються і ручкаються на моїй спині. З допомогою іржавої бляхи і двох поламаних дощок мені вдалося забезпечити відносну сухість в одному кутку барака. Більших прикростей завдавав холод. Я не слухав радіо, і мені було невідомо, наскільки впала температура, але судячи з мого заціпенілого тіла, вона впала Нижче нуля. Я відганяв від себе думку про теплий пуловер, залишений у валізі, бо такого роду думки тільки посилювали моє потерпання. Тут мою увагу привернув номер «Екстрабладет». Я набрався сміливості, зняв комбінезон і методично загорнувся у численні аркуші газети. Потім знову вдягнув комбінезон і через кілька хвилин з радістю відчув, як по тілу почало розливатися приємне тепло. Цьому фокусу з газетою мене навчив Любо Ангелов багато років тому, однієї холодної осінньої ночі в Піріні, коли, чалапаючи в крижаному потоці, я мало не відморозив собі ноги. Я з'їв передостанній сандвіч. Черства булка разом з теплом, одержаним від «Екстрабладет», так магічно подіяла на мій організм, що я, не зважаючи на дощ і вітер, поринув у спокійну дрімоту. Але я спокійно дрімав тільки до того моменту, коли опинився перед, кабінетом генерала. Двері кабінету, не знати навіщо, прочинені. Мабуть, секретарка забула зачинити їх. Так чи інак, двері прочинені, і я чую, як мій шеф розмовляє з Бориславом: — Треба було відрядити до Копенгагена тебе, а не Боєва. Боєв мав давні рахунки з Тодоровим, і він скористався нагодою владнати їх. — У який спосіб? — запитав Борислав, бо, мабуть, не знав, про що йдеться. — У найпростіший… — відказав генерал. — Ну, ліквідував якогось мерзотника, — спробував виправдати мене Борислав. — Мерзотника чи ні, однак оперативний працівник не має права на самовільні дії, — сухо зауважив генерал. — За самовільні дії доведеться відповідати. І Боєв також відповість. — Але ми повинні його врятувати! — вигукнув мій друг, забувши про службовий тон. — Зробимо все можливе, — заявив генерал. — А чи врятуємо його… Я не всевладний… У цю мить обоє вийшли з кабінету. — А, ось і ти!.. — пробурчав не дуже здивовано генерал, побачивши мене, потім промовив з явним докором — Боєв, Боєв… — Я не вбивав Тодорова, — поспішив я заперечити. — Не про Тодорова йдеться, а про інші речі. Маленький камінець може перекинути машину, Боєв! «Якби вони не надибали портфель на вокзалі, все одно підкинули б речові докази у готель, у мансарду, куди завгодно», — хотів сказати я, та несподівано усвідомив, що втратив голос і не можу вимовити ані слова. «Я говоритиму, хоч і без голосу, — сказав сам собі. — Генерал спостережливий, він зрозуміє мене по губах». Однак генерал навіть не звернув уваги на болісні порухи моїх уст і знову докірливо запитав: — А навіщо ти зняв піджак? Було тобі спечно, так? Так. Спека неприємна річ. Але ж є ще неприємніші речі. «Я не припускав, що Сеймур кишеньковий злодій», — знову спробував я вимовити, але й цього разу жоден звук не вихопився з горлянки. — Маленькі камінці, Боєв, маленькі камінці!.. — невдоволено проказав шеф. І згодом замислено додав — Подивимось, як можна врятувати тебе. — Та я вже тут! — закричав я на повну силу, з жахом розуміючи, що з моєї горлянки виривається майже нечленоподільне харчання. — Питання тільки в тому, як легалізувати моє повернення! — Так, але як же його легалізувати? — заперечив генерал, відгадавши нарешті мої слова. — Ти вже датський підданий! Остання фраза примусила мене так здригнутися, що я прокинувся й розплющив очі, якийсь час безтямно дивлячись на темні гнилі дошки над головою. Дощ періщив з рівним шумом, а вітер то свистів у шпаринах, то затихав, немов переводячи подих. Думка, що я не датський підданий, трохи просвіжила мені голову, але не змогла прогнати іншу думку, яка гнітила мене вже другий день. Не дивно, коли в Центрі повірять, що я ліквідував Тодорова. Мої взаємини з Тодоровим, напевно, відомі генералові, як відомі і два-три моїх самовільних вчинки у минулому, пов'язані З нещасливим збігом обставин. Тож не дивно, коли повірять, що я вирішив звести рахунки з Тодоровим. Це, звісно, не відіб'ється на рятувальній акції, але все-таки неприємно, коли тебе підозрюють у злочині, якого ти не чинив. Власне, я познайомився з Тодоровим через Маргариту. А Маргарита… Я примружив очі, нібито для того, щоб краще пригадати отой день, коли вперше побачив її. То був осінній, дощовий і брудний день, як і сьогодні, і я пішов у Столичне управління, щоб побачитися з своїм колишнім колегою. Коли я увійшов до секретарки мого колеги, її не було в кімнаті. Я сів і, перш ніж узяти зі столика газету, поглянув на дівчину, яка стояла біля вікна, певно, викликана сюди у якійсь справі Дівчина дивилася у вікно, і я не міг бачити її обличчя, тому знову потягнувся до газет, бо стара газета все одно цікавіша за жіночу спину, загорнуту в плащ. А в той момент я помітив, що плечі дівчини здригаються. Я підвівся й підійшов до вікна. — Чому ви плачете? Що трапилося? Замість відповісти на цей вияв уваги дівчина заплакала ще сильніше. Я замовк і закурив сигарету, чекаючи, поки минеться криза. Обличчя незнайомки припухло, як можна було помітити, коли вона опускала носовичок, яким утирала сльози. Ніс почервонів, а очей взагалі не видно з-під мокрих вій. Хочу сказати, що я звернув увагу на дівчину зовсім не через її красу. Але в її обличчі було щось болісне й по-дитячому безпорадне, і дівчина, попри свій високий зріст, бозна-чому нагадувала мені маленьку дівчинку, яку покарали чи вигнали зі школи. Приступ почав вщухати, і я вже сподівався почути у паузах між схлипуваннями якусь жалісну історію, коли з кабінету шефа вийшла секретарка і, помітивши мене, промовила: — А, товаришу Боєві Начальник саме запитував про вас. Прошу! Я увійшов і після неминучих: «Куди це ти подівся, Боєві» та «Що нового?» — поцікавився: — Що це за дівчина плаче там? — «Дівчина»? — звів брови мій друг. — Вона така ж дівчина, як я Дід Мороз. — Ну, раз у житті можеш стати і Дідом Морозом. Ти не дуже гримай на дівчину. — Чи тобі нема чого робити, що втручаєшся у чужі справи? — вигукнув начальник з удаваною суворістю. Потім натис дзвінок і наказав секретарці: — Хай зайде громадянка. — А мені докинув — Зараз побачиш, що це за дівчина. Дівчина увійшла, і у виразі її засмученого обличчя можна було прочитати дві третини страху і третину надії. Страх пояснювався присутністю начальника, а надія — моєю присутністю. — Маргарита Денева… — промовив сухим службовим голосом мій приятель, і я вперше почув це ім'я. — Так, — прошепотіла дівчина так само беззвучно, як я розмовляю у своїх кошмарах. — Всупереч моєму попередженню у своїх свідченнях ви не викладали факти, а приховували їх. Незнайомка мовчала, похнюпившись. — Вона просто економить факти, — повідомив мене начальник. — Дівчина соромиться, — дозволив я собі зауважити. Й, обернувшися до «громадянки», промовив якомога лагідніше: — Знаєте, Маргарите, товариш начальник знає стільки усякого, що ви не збентежите його своїми зізнаннями. Тим більше, що зізнання, яке ви зробите, вже наперед йому відоме. Це — по-перше. А по-друге, ми запрошуємо сюди людей не для того, щоб завдати їм неприємностей, а щоб витягнути з халепи, у яку вони самі потрапили. Щоб ми змогли допомогти вам, ви повинні допомогти нам. І найкраща допомога — усе розповісти. — Сідайте і розповідайте. І, прошу, без крутійства, — наказав приятель, трохи незадоволений моїм надто доброзичливим тоном. Дівчина сіла до столу, видушила з себе половину фрази, розплакалася, потім опанувала себе й по короткій паузі заговорила. Історія, яку я почув, була ні дуже страшною, ані зовсім безневинною. Історія у загальних рисах досить банальна, щоб її докладно переповідати. Кілька дівчат познайомилися з іноземцями. Гулянки по ресторанах і квартирах, дрібні подарунки. Маргарита не належала до тих дівчат, але через знайомство з однією з них двічі опинялася в інтернаціональному товаристві й розважалася до пізньої ночі. — Я тільки двічі була там, — підтвердила «громадянка». — Бо ми перешкодили третьому збіговиську, — уточнив начальник. — Нічого такого не було, тільки музика і танці… — Знаємо, чим закінчуються оті танці, — похмуро зауважив шеф. Підштовхувана діловими репліками, дівчина поступово розповіла усе, що мала розповісти, включно до флірту з іноземцем і подарованого ним флакончика «Ланком». — Не дуже гарні справи, — промовив я, коли розповідь скінчилася. — Добре, що ви не вгрузли серйозніше. І, вловивши невдоволений погляд начальника, я негайно спробував виправити свій педагогічний промах: — Хоча як початок… — Авжеж, початок завжди кращий за кінець, — перебив мене приятель. — Та якщо не схаменешся спочатку, кінець настає неминуче. — Ми не дійдемо до цього! — заявив я оптимістично. — Чи не так, Маргарито? — Так, — проказала вона ледве чутно, не підводячи очей. Начальник одіслав дівчину, і ми перейшли до інших тем. За півгодини я вийшов з управління. Маргарита чекала мене, ховаючись від дощу під дашком. — Хочу подякувати вам… — почала вона, підійшовши до мене. — Ви не дякуйте, а починайте діяти, — сказав я сухіше, ніж було необхідно, крокуючи мокрим тротуаром. — Найперше, владнайте свої справи в університеті. По-друге, облиште думку про шлюб з іноземцем, а як запитаєте мене, то і про шлюб з болгарином. Деякі дівчата, прагнучи до шлюбу, так заплутуються у всяких зв'язках, що зовсім забувають, чого вони, власне, шукали. Шлюб, шукати його чи ні, однаково не помине вас. — Я вже усе це обміркувала, — тихо промовила Маргарита. — Відтепер буду вчитися і не думатиму ні про що інше… — Чудово, — відповів я. — Дивіться тільки, щоб ваші добрі наміри не охололи. — Коли вони почнуть холонути, я згадаю про вас. — Чому про мене? Згадайте про себе і про те, що на вас чекатиме в житті. — Людині легше долати труднощі, коли… вона це робить для іншої людини… — якось ніяково відповіла дівчина. — В мене немає близьких людей… Ви, звичайно, також не близький мені… але ж у мене немає близьких, то я згадаю про вас… І про вашу доброту. Взагалі вона мало не розплакалась знову. І, може, із вдячності, що не розплакалась, я зробив те, чого не мав наміру робити, а точніше — запросив її пообідати. Так розпочалася наша дружба. Маргарита виявилася діловою людиною і на першій же сесії ліквідувала «хвости» й не виказувала ніякого смаку до гулянок і нічних пригод, цілком вдовольняючись скромними розвагами у банальних межах відвідування кіно чи прогулянки. Коли я взнав її краще, її інтерес до іноземної компанії здався мені зовсім випадковим, і пояснення йому слід було б шукати у прагненні до деякої різноманітності й можливого шлюбу. Бо вона хоч і була підтягнутою людиною, і студіювала французьку філологію, але належала до того типу жінок, які, студіюючи навіть атомну фізику, все-таки на перше місце ставлять шлюб. Спочатку, зрозуміло, я і не думав одружуватися, але згодом сталося так, що я змінив свої наміри і, може, й справді б одружився, коли б тим часом не передумала Маргарита.  

________

 

Увесь тиждень дощ ішов з перемінною силою і майже безупинно, а вітер шугав над розкислою від вологи рівниною. Це так само неприємно, як і корисно. У таку пору навряд чи кому спаде на думку поткнутися у це болото, де серед баюр притулився мій зогнилий барак. Протягом чотирьох минулих днів я усього двічі насмілився піти до передмістя, щоб купити ковбаси і хліба. Не забував я, звісно, купувати й газети. Під час першої мандрівки я з'ясував, що повідомлення з приводу моєї персони зменшилися до десятирядкової інформації серед кримінальної хроніки на п'ятій сторінці. Вдруге я не знайшов ані словечка, пов'язаного з розшуками Коєва-убивці. Усе йшло своїм звичним робом. Моя слава убивці потьмарилася і от-от мала зовсім розвіятися. Якщо тільки це мовчання не є підступним задумом. І ось нарешті знову настав вівторок. Снідаючи останнім куснем хліба й останнім шматочком поганої ковбаси, я старанно обмірковував, як найбезпечніше дістатися в обумовлений час до «Тіволі». Вирішив відмовитися від поїздки автобусом. Адже автобус проходить по найбільших вулицях і надто часто зупиняється на них. Краще пройти кілька кілометрів пішки, обираючи бічні вулиці. Я вирушу десь о п'ятій годині, щоб не чекати в місті і не огинатися у центрі довше ніж потрібно. Мій комбінезон, вже без додаткових зусиль, набув досить-таки жалюгідного вигляду. Обличчя обросло бородою. Недоїдання, сподіваюсь, також додало дещицю у зміну моєї зовнішності. Якщо мене не спіткає якийсь нещасливий випадок, я маю всі шанси уподібнитися до одного з численних італійських чи югославських пришельців, які заробляють собі на хліб у місті, де місцеві жителі цураються важкої роботи. Незадовго до п'ятої я зняв комбінезон і вивільнився від зогріваючих компресів з газетного паперу. Потім знову вдягнувся, сподіваючись, що хода зігріє мене, й подався під дощем до шосе. Через дві години я був на Вестерброгаде. Саме час, коли, на щастя чи нещастя, вулиці найбільш пожвавлені. Я йшов у натовпі, намагаючись триматися попід стінами й приховувати обличчя від сяйва вже запалених неонових реклам. Після цілого тижня самоти в бараці на болоті мені здавалося, що я несподівано потрапив у якийсь нереальний світ. У світ, де нічого не трапляється, у світ поза часом і простором, де розкішні авто так само мчать вулицями, де жінки так само роздають свої тіла, загорнуті в елегантні упаковки, а магазини приваблюють покупців різноколірними безшумними вибухами своїх реклам. «Вівторок — поганий день, — думав я неуважливо, човгаючи попід стінами. — Хто це вигадав? Для тебе поганий, а для мене — добрий. Можливо, навіть найкращий». Цифра сім також зажила поганої слави, але й тут я ладен посперечатися, бо о сьомій вже починає сутеніти і оцей початок сутінок є для мене єдиним прикриттям на залюдненій вулиці. Отже, була рівно сьома, коли я підійшов до «Тіволі» й швидко оглянув місце, де мав стояти чоловік у кашкеті і з авіаційною сумкою в руці. Але чоловіка не було ні там, ні поряд. «Певно, трохи запізнюється, — сказав я сам собі, йдучи до майдану Ратуші. — Непередбачені випадки трапляються навіть з людьми, що виконують функції поштової скриньки». Я дійшов до кафе, де ми востаннє сиділи з американцем, і повернув назад. Знову підійшов до «Тіволі», але й цього разу чоловіка ніде не видно. Десять хвилин на восьму. Марно товктися тут довше, бо поштова скринька або має бути о сьомій, або взагалі не з'явиться. І все-таки про всяк випадок я зробив ще два кола, перш ніж наважився піти з бульвару і податися бічними вулицями назад до гнилого барака й самоти, туди далеко, до похмурого заміського пустирища. «Що ж поробиш, — сказав сам собі заспокійливо. — Бувало й гірше. Риск». Але у ту мить почувся знайомий хрипкуватий голос: «Ви вже поза професією, Майкле, для своїх ви вже зрадник. Ви поза професією, і вам нема на кого розраховувати ні тут, ні деінде».  

________

 

Хоча я досить недовірливий, я чекав цього вівторка з такою довірою, що навіть не подумав про те, як діяти далі, коли вівторок справді виявиться поганим днем. Думка про оте «далі» виникла в мене заледве тоді, коли на якійсь маленькій вуличці я купував собі харч. Досі я не звертав особливої уваги на те, що в кишені залишилося усього чотири крони, бо навіщо мені крони, раз я дожив до вівторка. Купив два буханці по півтори крони, і мої грошові резерви зменшилися до кількох бронзових монет, на які нічого вже не купиш. Я вийшов з крамнички, і першим моїм поривом було відламати скоринку від буханця, бо протягом цілого дня я не мав у роті й макового зерняти, коли не рахувати убогого сніданку. Однак я вже отямився від потрясіння, і розсудливість повернулась до мене. «На сьогодні їжі не буде! — сухо повідомив я отій легковажній і упертій істоті, яку кожен з нас носить у собі. — їжі мусить вистачити принаймні на два дні». «Ну й що, коли вистачить на два дні? — озвалася в мені ота вередлива особа. — А як ти проживеш інші п'ять днів, до вівторка? І взагалі звідки ти взяв, що наступний вівторок буде кращий за сьогоднішній?» Власне, саме у цьому сенс, а не у їжі. Людина може проіснувати без їжі кілька днів, але що чекає на неї після тих кількох днів? Коли я дістався свого барлога, була вже дев'ята. Година, коли люди, повечерявши, сідають до телевізорів, щоб у домашньому затишку насолоджуватися кривавими драмами у ковбойському чи детективному варіантах. Темінь барака, глухий стукіт дощу й завивання вітру здалися мені зараз, у депресії розчарування, зовсім нестерпними. Але депресію слід послати під три чорти, бо моє становище не дозволяє віддаватися таким розкошам. Я зняв комбінезон і знову обгорнувся зім'ятими газетами, які лежали під дошкою. Потім вдягнувся й скоцюрбився у кутку. Вдалині, крізь діру в стіні барака, видно було фари автомобілів. Ось моє телебачення. Аби нагадувати мені, що поза самотністю цієї пустки світ ще існує. Отже, ще цілий тиждень чекання… Ну й що з того? Коли сказати «цілий тиждень» — це здасться дуже довгим. А коли сказати «лише один тиждень» — уже не так багато. Людина завжди може витримати тиждень. А тим часом справи якось з'ясуються і, певно, влагодяться. Якщо із зв'язковим у кашкеті щось трапилося сьогодні, він прийде наступного разу. Якщо з тієї чи іншої причини його змінили, тоді прийде інший. Якщо наші вичікують, поки відшумить сенсація, вона вже забудеться. А коли вони піддалися на брехню… А як і піддалися, все одно перевірять… Вони не можуть не перевірити, а перевірка не може тривати безконечно… Впіймалися на гачок? На який саме? Що я убив Тодорова? Чи став зрадником?  



________

 

Середа й четвер минули так собі, бідні на хліб і щедрі на думки. На зовсім марні думки з приводу безповоротно давніх справ. Але я продовжував обмірковувати ті справи, бо не мав іншого способу згаяти час. І, обмірковуючи їх, я уявляв, що складаю звіт генералові, що я знову серед своїх, хоча й задля догани. Дістати догану від своїх набагато краще, ніж бути далеко від своїх, бути на самоті, запротореному в гнилий барак на край світу. Тож я уявив, що перебуваю не в бараці, а в кабінеті генерала, і що там, крім генерала, небезпечний опонент — мій колишній шеф і добрий союзник — мій друг Борислав. Власне, і колишній шеф є моїм другом, але він не схвалює деякі мої методи, розцінюючи їх звичайно як «схильність до авантюризму». Що ж до Борислава, він найчастіше виявляється моїм союзником, бо й сам на практиці не цурається тих методів. І ось ми троє сидимо у темно-зелених кріслах під темно-зеленим фікусом, а генерал споглядає нас з-за столу, за своєю звичкою даючи можливість усім нам висловитися. Й оскільки дія відбувається у моїй голові і режисура повністю у моїх руках, я не тільки дозволив собі висловитися першим, а й використати можливість бути докладнішим, ніж треба. Після того, хочеш чи не хочеш, довелося надати слово колишньому шефові. «Доповідь Боєва дуже докладна, але вельми скупа на аналізи й оцінки. Я не чув, щоб він поставив таке питання: «Де я помилився?» А раз попався, значить, десь помилився, і нема чого посилатися на об'єктивні причини, які б несприятливі вони не були…» Вступ досить красномовний, щоб відгадати й подальшу промову, однак мій колишній шеф мав звичку добре зміцнювати свої позиції, перш ніж переходити в атаку. Тому він зауважив: «Я, власне, не зрозумів, якої думки товариш Боєв про справжні спонуки осіб, які оперували проти нього, і взагалі відносно ступеня особистого зацікавлення у їхніх міркуваннях і діях. Отже, коли ласка, прошу повернутися до цього питання». «Питання досить складне, — відповів, — я ще й досі не можу дати точної відповіді. Усі троє дурили мене й обсновували не тільки брехнями, але й правдою — своїми особистими долями і взаємними незлагодами, ілюзіями і невтоленими амбіціями. Чи Дороті хотіла мати мене за тимчасового партнера й обібрати з моєю допомогою Сеймура, чи Грейс прагнула справді помститися йому, показавши, що не він, а саме вона умовила мене, чи сам Сеймур хотів, щоб я став йому приятелем і супутником, — усе це важко встановити точно і, здається, не має особливого практичного значення. Важливо, що за всіх можливих ситуацій амбіція кожного з цієї трійки грунтувалася на одній і тій же спокутувальній жертві, і цією жертвою був я». «Ясно, — кивнув мій колишній шеф. — З твоєї оцінки видно, що трійця справді спромоглася обснувати тебе брехнями настільки, що ти й зараз не можеш виплутатися з них. Ти кажеш — «не має практичного значення»? А чому? Та коли між тими людьми справді існували реальні суперечності, їх з самого початку треба було використати й поглибити, щоб полегшити твої дальші дії. Ти не зробив цього. І вчинив правильно, хоч і сам не знаєш чому. Ти бачив усе значно складнішим, ніж воно було насправді, але, на щастя, не збагнув, що то удавана складність. А, власне, як вимальовувалась ситуація у загальних рисах? Фронтальна атака Сеймура з метою підготувати і реалізувати вербовку Боєва. Оскільки ж американець припускав, що Боєв може ухилитися від спокуси, він підготував йому два ілюзорні напрями для втечі: Дорогі — у Швецію, і Грейс — у невідомому напрямку. Інакше кажучи, якщо Боєв надумав би утекти від Сеймура, він знову опинився б у нього. Оце й уся схема — елементарна і проста, якщо ми абстрагуємось від видимості особистих почуттів і пристрастей, покликаної обманути нашу людину». «Навіть коли й так, Боєву пощастило уникнути як фронтальної атаки, так і обох фальшивих виходів», — не втримався Борислав. «Правильно, — спокійно підтвердив мій колишній шеф — Боєву вдалося ухилитися від трьох підготовлених для нього пасток, одначе він поцілив у четверту: пастку «Тодоров». «А як же було не потрапити, коли саме для цього ми його і відряджали: увійти в контакт з Тодоровим. Ось коронний номер у тактиці американця: наставити пастку там, де наша людина обов'язково втрапить». «Бориславе, ти потім висловишся», — лагідно озвався генерал. «Чому, нехай заперечує! — великодушно промовив колишній шеф. — Це дасть мені можливість зараз же відкинути його заперечення: виходить, завдання Боєва наперед було приречене на невдачу, іншими словами, ми посилали його на очевидний провал…» Я намірився заперечити, і мій опонент замовк, явно надаючи мені слово, однак я в останню мить передумав, і він вів далі: «Організація зустрічі з Тодоровим і більша частина самої зустрічі проведені успішно. Це найбільший успіх Боєва. Але саме цей успіх спричинився і до невдачі. І нема чого впадати у фаталізм і звертати на «коронний номер» американця, а треба чітко визначити, якими своїми помилками ми забезпечили успіх цьому «номеру». — Колишній мій шеф замислився на мить, а тоді підняв вказівний палець: — По-перше: залякування Тодорова можливими санкціями — груба помилка. По-друге (до вказівного приєднався середній палець): категорична вимога повернути гроші — тут ти перестарався, — також груба помилка. По-третє (до двох пальців приєднався й третій): нехтування організацією якнайшвидшого відступу — остання й найбільш небезпечна помилка». «В якому розумінні?» — дозволив я собі запитати. «У тому розумінні, що під час зустрічі з Тодоровим ти мусив мати вже заброньований квиток на літак і вилетіти наступного дня. Або — що однаково — міг відкласти зустріч з Тодоровим до наступного дня, передати плівки зв'язковому і того ж вечора виїхати поїздом. Одне слово, максимально скоротити отой інтервал, протягом якого Тодоров міг повідомити американців про твій візит». Борислав знову зібрався заперечити, але, зустрівши спокійний погляд генерала, стримався і тільки затис зубами свій бурштиновий мундштук. У дужках кажучи, Борислав уже довгенько силкується не курити і допомагає собі оцим порожнім мундштуком, хоча уникає смоктати його при начальстві, бо генерал якось зауважив: «З оцим мундштуком ти нагадуєш мені немовля з соскою». Колишній шеф, перелічивши основні мої помилки, перейшов до дрібніших, як-от нічний рейс на вокзал, коли мене вистежили люди Сеймура, використання камери схову, тобто дії, що їх мій опонент не міг не назвати «авантюрними». Все-таки, з властивою йому об'єктивністю, він поставив «п'ять з плюсом» за трюк з двома мансардами й закінчив у тому смислі, що Боєв виявив звичайні свої якості, але, на жаль, не зміг позбутися і деяких звичайних своїх хиб. Після того слово взяв Борислав, який палав бажанням розбити впень аргументи мого колишнього шефа не тому, що був проти нього, а тому, що думав і діяв майже так, як мислив і діяв я сам. Власне, ми з Бориславом ніколи не працювали разом, однак це не перешкоджало деяким нашим поглядам збігатися настільки, що колишній мій шеф іноді зауважував: «Гадаю, що коли висловиться тільки один з вас, це позбавить нас од значної трати часу…» Борислав, як і я, не дуже сильний у передмовах, тому він одразу влучив у найвразливіший пункт: «Кажете, що не слід було залякувати Тодорова. А де гарантія, що він оддав би плівки, коли б його не залякали? Таких гарантій нема, звісно. А це практично означає, що найважливіший елемент усієї операції залишився б під сумнівом. У чому ж тоді помилка? Провести операцію, хоч і з неприємними наслідками для самого Боєва, або провалити її через надмірне піклування Боєва про свою персону?» Борислав, хоч і говорив у неозначеній особі, очевидно, звертався до мого колишнього шефа, але той був досить витриманий, щоб заходити у зайві дискусії. «Що стосується поставленої Тодорову вимоги повернути гроші, вона справді здається мені недоречною, — вів далі Борислав. — Не бачу тільки, чи змінилося б становище, коли Боєв не поставив би цієї вимоги. Серйозно наляканий (а про мене, його слід було налякати), Тодоров усе одно звернувся б до своїх шефів, отже, питання про долари не має значення. Кажуть, що Боєв не забезпечив свій відступ. А в який спосіб він міг би його забезпечити? Виїхати наступного дня з плівками у кишені, щоб наразити на зайвий риск не тільки себе, але й плівки? Або відкласти зустріч з Тодоровим, поставивши під сумнів саму можливість цієї зустрічі? Адже за певних обставин зустрічі відбуваються не тоді, коли нам хочеться, а коли це можливо. І якщо вже говорити про авантюру, то ось вам найлегковажніша авантюра: пропустити винятково важливу зустріч під тим приводом, що ти не готовий до неї». «З твоїх слів витікає, що Боєв не помилявся…» — зауважив колишній мій шеф, коли Борислав замовк. «Чому ж? Певно, помилки були, але не фатальні, і не через них виникли ускладнення», — заперечив мій друг. «Як ти можеш довести це?» «А як ви можете довести протилежне? Припустимо, ви маєте рацію. Припустимо, Боєв зробив те, чого ви бажаєте. Боєв не лякав Тодорова, той цілком добровільно віддав йому плівки, і Сеймур навіть не довідався про зустріч між ними. Ну й що з того? Нічого, зрозуміло. Коли вже американець або його шефи вирішили будь-що прибрати до своїх рук Боєва, вони вчинили б це і не пришиваючи йому вбивства. Як говорив сам Сеймур, за сучасної техніки не важко довести людину до повного кретинізму. І сумні приклади цього вам добре відомі». «Боєву слід було вислизнути раніше, ніж його прибрали до рук, — наполягав мій колишній шеф. — Він мав чотири квитки, чотири різні шляхи для відступу й попри все це не зміг одірватися од противника. Ось його головна помилка». «Ти хочеш що-небудь додати?» — звернувся генерал до мене. «Може, я й справді припустився деяких помилок, — відповів я. — Щоправда, як уже говорив Борислав, коли б я і не припустився їх, результат був би однаковий. І коли вже зайшла мова про наслідки, невже вони такі погані? Секретні документи дійшли до місця призначення. Що ж до мене, я ще живий. І навіть якби й загинув…» Я замовк і подивився на генерала, бажаючи почути найважливішу для мене оцінку. Та генерал мовчав і також дивився на мене своїми світлими очима, майже непристойно блакитними для генерала. Нарешті він сказав оте, що я сподівався почути: «Правильно, Боєв. Тільки що ж буде, коли за кожним завданням ми втрачатимемо людину? Ми відряджаємо людей не гинути, а перемагати».  

________

 

Загалом кажучи, середа і четвер минули так собі, бідні на хліб і щедрі на роздуми. П'ятниця, однак, виявилася неймовірно довгою. Хліб з'їдено, а всі думки багато разів передумано, відкинуто навіть міркування про доцільність пошуків роботи вантажника на пристані. Приваблива перспектива: заробити за один день стільки, скільки при економному способі життя вистачить на десять днів. Та мені стільки не потрібно — до вівторка лишалося усього п'ять днів. І, крім того, нерозумно було б заради їжі попастися. Потім у моїй голові майнула ідея продати єдине моє майно — годинник. Це, звісно, не золотий годинник, але йому властива найголовніша для годинника якість — точність. На жаль, нині спроба обміняти непотрібний хронометр на життєво необхідні крони може виявитися фатальною: це радянський годинник. Останню і зовсім безневинну спокусу також відкинуто. Маю на увазі яблуневі сади, розташовані за кілометр вад мого барака. Бо на фермах завжди люди, і буде надзвичайно прикро попастися на дрібній крадіжці після того, як тебе оголосили небезпечним убивцею. Тож усю п'ятницю я провів у летаргії й шукав утіхи в думці, що становище могло бути ще гіршим, а раз воно не гірше, то треба тільки радіти. Дощ нарешті перестав, вітер ущух, у хмарах прорізалися віконця синього неба, і навіть сонце, певно, вийшло б, коли б його не прогнали сутінки й ніч. Суботній день був справді сонячний, і я вирішив, що слід трохи розім'ятися, аби перевірити, чи прогулянка не вгамує почуття голоду. Я вивільнився з газетної білизни і подався до околиці міста. Зробивши обхідний маневр у кілька кілометрів, увійшов у спокійну зелень Королівського парку. Ні, прогулянка зовсім не вгамовує голод, а тільки посилює його. Я поминув ятку з булочками і солодощами, намагаючись не дивитися на них, але погляд мій уперто звертався до дитячих ласощів, а в голові товклися ідіотські думки: наприклад, вхопити найбільшу булочку й утекти. Я завбачливо обійшов майданчики з гойдалками, що аж кишіли дітлахами, і сів на лаву у безлюдній боковій алеї, бо коліна мені гули од утоми. Відкинувшись на спинку, я підставив обличчя теплому сонцю. Перед заплющеними очима замерехтіли червоні кола, а у вухах звучали дитячі вигуки й сміх, що долинали від майданчика з гойдалками. Власне, розрив з Маргаритою стався саме через дітей. Хоча дитина була тільки приводом. І це сталося якраз у парку, де я, як-от і сьогодні, облігся на лаві, з тією відміною, що то був парк Свободи, я був значно краще вдягнутий і поруч сиділа Маргарита. — Я хочу мати дитину, — сказала вона немов сама до себе, дивлячись на дівчаток, що бігали по алеї. — Це можна було б влаштувати, — великодушно відповів я, насолоджуючись сонячним теплом. — Але дитина повинна мати батька… — Природно, вона його матиме. — Хочу сказати: справжнього батька. — Авжеж, справжнього — не паперового. — Емілю, я не хочу брати теоретичного шлюбу з гіпотетичним чоловіком. — Що це найшло на тебе? — запитав я і подивився на неї. — Нічого не найшло. А як і найде, ти знаєш, що саме. Я не можу усе життя чекати й нервувати. — Я гадав, ми вже покінчили з цими розмовами… — відповів я лагідно, намагаючись приглушити досаду. — Це ти завжди закінчуєш їх балачками замість по-справжньому щось вдіяти. — Що ти маєш на увазі? — Щоб ти знайшов собі іншу роботу. — Цього не буде. А коли ти збираєшся чекати, поки це станеться, краще не витрачай час, а знайди іншого батька для своєї майбутньої дитини. — Гаразд, так і буде! — проказала Маргарита визивно. Й оскільки репліка не дала сподіваного ефекту, вона пустила наступну стрілу: — Раз ти так любиш, мене… — Ти прекрасно знаєш, як я люблю тебе. Але я люблю і свою професію. — Атож. Неначе інших не існує! Наче ти не знаєш мов, наче в тебе нема зв'язків і ти не можеш знайти спокійніше місце у дипломатії або торгівлі?.. — Як Тодоров? — А чому ні? Хіба в Тодорова робота нижча за твою? — Я не говорив такого. — Знаю, що ти хотів сказати. Коли ти хочеш, щоб я пішла до Тодорова, я це зроблю, не питаючи тебе. А як це станеться, знай, що винний будеш ти. — На цьому світі кожен сам відповідає за свої вчинки, — зауважив я. — І не розумію, навіщо говорити про вину. Мій вибір, принаймні щодо професії, остаточний. Твій щодо шлюбу — ще попереду. Зроби його — і край. — Оце я й хотіла знати, — сухо проказала Маргарита. — Ходімо, якщо ти не заперечуєш. Ми встали, і я провів її додому, і це була остання наша зустріч, бо Маргарита справді поспішила зробити свій вибір і пішла до Тодорова. По алеї, де я сидів, бігли двоє — дитина і цуценя. Дівча бігло попереду з надкушеною булочкою в руці, а слідом за ним — цуценя. Час від часу дитина зупинялася й підносила булочку до вологого носика тваринки, аби подражнити її, і знову бігла. Цуценя явно не відчувало ніякого потягу до булочки, але бігло за дівчинкою, бо розуміло гру.. Вони добігли до моєї лавки й зупинилися, не звертаючи на мене особливої уваги. Дівчинка вилізла на лавку і поклала булочку біля себе, готова негайно забрати її, якщо цуценя зазіхне на ласощі. Але цуценя тільки обнюхало булочку, одвернуло свій вологий писок і нашорошило вуха: з-за чагарників долинув жіночий голос: «Евеліно! Евеліно!» Дівча щось пискнуло у відповідь і разом з цуценям побігло назад. Я озирнувся, мов злодій, узяв надкушену булочку і подався в протилежному напрямку.  

________

 

У моєму становищі ціла булочка то справжня розкіш, але нею важко угамувати голод на цілий день. І все-таки завдяки булочці субота минула значно легше за неділю. Усю неділю, аж до вечора, змучений голодом, я бродив околицями міста. Спочатку я уникав шосе й ходив стежками серед поля, а потім не витримав спокуси і пішов уздовж шосе, сподіваючись знайти у кюветі залишки їжі, викинуті з машин. Однак люди в цій країні або не їдять під час їзди, або мають звичку з'їдати усе без останку, бо єдине, що я надибав, — кілька порожніх пляшок. Коли безконечний день нарешті згас і стало темно, я подався до заздалегідь наміченої ферми, обійшов її і через колючий дріт переліз у яблуневий сад. Фрукти крупні, важкі й холодні, і я навпомацки зривав їх з-поміж вологого листя низького дерева і складав за пазуху, здригаючись од холодних дотиків. Пазуха ставала дедалі важчою, але я жадібно продовжував збирати врожай, аж поки не почув гавкіт. Собака міг гавкати зовсім не на мене, та я не мав наміру перевіряти це і продерся крізь колючий дріт, притримуючи однією рукою комбінезон, щоб не розсипати дорогоцінні плоди. Ледве опинившись у полі, я надкусив одне яблуко і з легким розчаруванням переконався, що воно кисле й тверде, мов дерево. Та яким би кислим воно не було, це все-таки їжа, і я всю дорогу жадібно гриз яблука й, дійшовши до барака, продовжував натоптувати собі шлунок, аж поки не відчув у ньому тягар, який буває від переїдання, але не пересичення. «Все ж заморив черв'ячка», — сказав я собі задоволено і в ту ж мить відчув, як стравоходом піднімається огидна хвиля, і ледве встиг вчасно вискочити з барака. Половина ночі пройшла у боротьбі з відворотним відчуттям нудоти, а друга половина — у боротьбі з почуттям голоду. Вже почало світати, коли непевною ходою я почвалав до міста, бо зрозумів, що не зможу витримати без їжі ще два дні. Якраз у потрібний час, тобто за кілька хвилин до початку робочого дня, я добрів до наміченої мети. Це було саме оте похмуре депо, про яке Грейс говорила, що в нього «мертвотна зовнішність», поряд з яким містився колишній мій готель — «Кодан». Я не хотів проходити повз готель й увійшов у двір депо з протилежного боку. Вартовий, сидячи у своїй будочці, читав ранкову газету. — Я чув, що тут потрібні носії… — звернувся я до нього. Вартовий підвів очі від газети і обдивився мене, не поспішаючи з відповіддю, як і годиться вартовому. — Документи є? — підозріливо запитав охоронець. — Є. — Тоді йдіть до канцелярії, щоб вас записали. Це ондечки!.. Я пошкандибав цементованою стежкою, на яку мені вказав перст вартового, й звернув за депо. Вхід до канцелярії отут за рогом, але я транзитом поминув його і у відчинені вже ворота вийшов на пристань. Документи… Наче я претендую на директорську посаду… Мої документи на дні каналу. І слава богу, бо від них я не можу чекати нічого іншого, крім неприємностей. Я почвалав далі по причалу. Вже з'явилися вантажні машини й електрокари, а довгі сталеві кістяки кранів простягнули свої руки над тулубами пароплавів. На пристані починалася звичайна метушня, і я вирішив було, що остаточно втратив можливість включитися у цю метушню за скромну платню, коли помітив кільки душ, що стояли перед входом у якийсь склад. Я став у чергу і за п'ять хвилин підійшов до столу, за яким повновидий юнак у окулярах складав список поденників. — Робота одноденна, — попередив повновидий, побіжно глянувши на мене, аби тільки оцінити мою статуру. Він сказав це англійською мовою, бо з досвіду знав, що люди, які говорять датською мовою, навряд чи прийдуть сюди тягати ящики. — Шкода, — відповів я, хоча думав інакше. — Ваше ім'я? — Бранкович. — Югослав? — Серб, — відповів я для більшої точності. — Двадцять п'ять крон, — повідомив юнак, вписавши моє прізвище й кивнувши наступному. На перший погляд робота здалася легкою. Підйомний кран виймав з корабельного трюму ящики й ставив їх на електрокар. Електрокар одвозив їх у склад. А такі, як я, мусили на спині переносити ящики від машини до певного місця. Єдина незручність полягала в тому, що кожен ящик важив близько п'ятдесяти кілограмів. За нормальних умов мене не збентежила б ця незручність. Та за нормальних умов я навряд чи заробляв би вантаженням ящиків. А тепер, коли я охляв з голоду, вантаж тисне на мене подвійним тягарем і я тягну його на слабких ногах і разом з ним несу й страх, що можу несподівано впасти і мене негайно викинуть як суб'єкта, непридатного до чоловічої роботи. Я переносив уже четвертий чи п'ятий ящик, коли помітив, що якийсь парубійко у морському кашкеті уважно стежить за моїми діями. Я відніс ящик до стосу, супроводжуваний парубком, і почув за спиною його голос: — Отак, отак… Постав його сюди… Обережно… Усе! А коли я випростався, він запитав: — Ти хто? Італієць? Я заперечливо похитав головою. — Іспанець? Я знову похитав головою і, щоб не тримати довше парубка у необізнаності, промовив: — Серб. — А, югослав! Чудово! — добродушно кивнув незнайомий. Тоді раптом ткнув мене кулаком у груди й гарикнув: — А тепер мотай звідси! Зміна в його тоні була настільки несподівана, що я глянув на нього, наче не зрозумівши недвозначної команди. — Мотай звідси. Чи не чуєш?.. Такі, як ти, збивають нам платню! Двадцять п'ять крон, га? На двадцять п'ять крон тільки такі злидні можуть жити. Ану, мотай, поки я не показав тобі кадриль!.. За інших обставин я поцікавився б, яку кадриль може показати мені цей хлопець. Та, як я вже згадував, за інших обставин я, певно, був би десь в іншому місці. Тепер же, коли щось і лякає мене найбільше, то це скандал і неодмінна при цьому поліція. Тому я повернувся і, навіть не думаючи про гідність свого відступу, пішов зі складу. Решту дня я пролежав на каменях глухого причалу, чекаючи, поки достатньо смеркне, аби я міг вирушити у зворотну путь. Сонце гріло досить пристойно для осінньої пори, і камені були теплі, тож мені вдавалося принаймні час від часу угамовувати голод уривчастим сном. А коли сонце сіло, я визнав, що моя гордість підупала до того, аби навідатися на базар біля Фредеріксброгаде. Погано тільки, що базар міститься близько до центру. А добре — що це багатий базар. Надвечір, коли розбирають ятки, на місцях, призначених для сміття, громадяться солідні купи, у яких, крім тари, можна знайти і певну кількість зіпсованих їстівних продуктів. Я опинився на торговищі саме тоді, коли останні торговці прибирали свої товари у «пікапчики». У ящиках для сміття справді виявилося немало поживних речей, і першим моїм порухом після того, як я з'їв два напівгнилих персики, було озброїтися торбою, щоб набрати запасів. Розділяючи свою увагу між збиранням запасів і угамовуванням голоду, я згадував слова однієї своєї знайомої, не позбавленої життєвого досвіду: «Коли життя дає тобі достиглий, але зіпсований з одного боку плід, не варто викидати увесь плід, якщо можна вирізати гниль і з'їсти решту». Абсолютно правильно, люба Дороті. Тепер ми з вами однакової думки з приводу цього питання. Я добре набив торбу й шлунок і намірився зникнути у сусідній вулиці, але, дійшовши до рогу, відсахнувся. З чорного елегантного «Плімута», що зупинився на двадцять метрів далі, вийшли Грейс і Сеймур і попрямували до бару, над яким сяяв червоний неоновий напис: «Техас». Обличчя в американця, як і завжди, було трохи похмуре, а його секретарка знову набула свого попереднього суворого виду — темний костюм, зібране вузлом волосся й окуляри. Один крок далі, й обоє, напевно, помітили б мене. На щастя, я утримався від цього кроку. Пара увійшла через автоматичні двері у бар, а я знову рушив, тільки у зворотному напрямку, притискуючи до грудей торбу. Взагалі усе гаразд, коли не рахувати шепоту Сеймура, що неприємно дратував мені слух: «Харчуєтесь покидьками? І вам не соромно, Майкле! Ви віддаєте перевагу покидькам перед вечерею, яка чекає на вас у «Техасі»!» «Мені не вперше, бувало й гірше, Вільяме, — відповів я у думках. — Така професія». «Та ви вже поза професією, — шепотів американець. — Ви поза професією, викреслений, вигнаний, підданий анафемі». «Я був би перекреслений, коли б прийшов до вас. — А цього однаково не трапиться. Так що йдіть до дідька, любий!» — побажав я йому по-дружньому, продовжуючи свою путь.  

________

 

Щедра вечеря, хоч і наготовлена не в «Техасі», добре відбилася на моєму сні, і я прокинувся наступного дня досить пізно у себе вдома, в кутку зогнилого барака. Те, що в торбі знайшлося ще кілька зіпсованих персиків і кусень зім'ятого сиру, надало певної життєрадісності моєму самовідчуттю. Але найбільше вплинула на мій настрій думка, що сьогодні вівторок. Знову вівторок. Нарешті вівторок. Після цілого бездіяльного дня і двогодинної обережної мандрівки по місту за три хвилини до сьомої я був уже на Вестерброгаде, як завжди забитій машинами і людьми. Незабаром я пройшов повз вхід у «Тіволі». Пройшов раз, пройшов удруге, утретє, та людини у кашкеті й з авіаційною сумкою в руках і близько не було. «Ну забирайся звідси! — сказав я сам собі. — Чого чекаєш? Щоб тебе затримали?» Й завернув у першу бічну вулицю. А у вухах знову почувся противний шепіт: «Ви поза професією, Майкле. Невже ви не зрозуміли?»  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка