Богомил Райнов пан ніхто



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка28/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   41
________

 

Уже вечоріло, коли я згорнув номер «Таймсу», поклав його у кишеню, вийшов з кафе і попрямував до Вестерброгаде. Я придбав «Таймс» з надією, що газета не знадобиться мені. Якщо вже доведеться її використати, це врятує чоловіка у кашкеті й синьому піджаці, але означатиме провал завдання, на якому зосереджені всі мої зусилля. І сьогодні за мною йшли назирці. За мною стежили послідовно чотири людини і три машини, бо до «форда» й «опель-капітана» приєднався і «сітроен», також чорний. Справжнє розтринькування коштів, якщо мати на увазі скромність моєї персони і безневинність моїх справ, що обмежуються вештаннями по вулицях і нудьгуванням по кафе. Однак час на вештання уже вичерпався. До сьомої години лишилося точно вісімдесят хвилин, і протягом тих лічених хвилин я мушу одірватися од своїх переслідувачів, побачитися з чоловіком перед «Тіволі» й загубитися у натовпі уже без усяких нелегальних матеріалів. Утекти від супроводжаючих мене нахаб можна у безліч різних способів, починаючи від утечі через кухню бару «Амбасадор» і кінчаючи аналогічною операцією в універсальному магазині «Даельс». Усі ці способи я ретельно обдумав під час блукань по місту, але з різних причин я усі їх відкинув заради одного значно надійнішого маневру, всебічно обміркованого протягом останніх днів. Мої безневинні інтереси, лінива повільна хода і повна зневага до шпигів коли не зовсім приспали їхню пильність, то все-таки досить її притупили. Людина — така істота, яка не може довго опиратися інерції. Отже, плентаючись повз вітрини на Вестерброгаде, я встановив, що суб'єкт, який ішов назирці, також віддавав частину своєї уваги магазинам і перехожим жіночої статі, переконаний, що мені нікуди тікати і що я навряд чи наважуся тікати. Серед багатьох ще темних у цей час неонових вивісок, змонтованих перпендикулярно до фасадів, я ледве знайшов маленьку скромну вивіску, предмет моїх пошуків: ГОТЕЛЬ «НОРДЛАНД» Підійшовши точно під цей лаконічний напис, я різко звернув у прохід і подався максимально швидким кроком углибину, де відкривався вхід до самого готелю. Перевага, яку я здобув цим маневром, сподіваюсь, буде достатньою, щоб поставити переслідувача у скрутне становище. У внутрішньому дворі є два-три магазини, що їх неодмінно шпиг перевірить, поки дійде до готелю, де втратить ще кілька хвилин, з'ясовуючи напрямок моєї втечі. «Нордланд» належить до закладів досить дешевих, щоб у ньому завжди було повно туристів, і досить великих, щоб чужинець міг залишитися непомічений. Коли я увійшов до холу, бюро адміністратора оточила група щойно прибулих туристів, портьє й ліфтер клопоталися біля багажу, а клієнти, що сиділи у кріслах, заглибилися у газети чи споживання пива. Завдяки цьому я непомітно пройшов до службового входу і так само непомітно опинився у задньому дворі. Вузький і добре відомий мені прохід між двох високих цементних огорож вивів мене на вуличку, де знайшов своє тимчасове мешкання мій автомобільний ветеран. Тож за кілька хвилин я вилетів, уже моторизований, з воріт гаража, дав повний газ, різко звернув ліворуч і мало не зіткнувся з якимось чорним «фордом». На жаль, це був не якийсь «форд», а цілком певний «форд», і, точніше кажучи, той самий, який до учора повзав по моїх слідах. Чи є ця неприємна зустріч чистою випадковістю, чи наслідком операції великого масштабу, що охопила й сусідні вулиці, це питання, яке в даний момент безглуздо обговорювати. Я блискавично розминувся з «фордом», майже вискочивши на безлюдний тротуар, з граничною швидкістю рвонув уперед, додавши до своєї переваги секунди, які необхідні шпигові, щоб розвернутися й наздогнати мене. Домчавши до рогу, я звернув у сусідню вулицю, потім у ще одну і вже тоді подався до порту. Я не належу до людей, які тішаться ілюзіями, і чітко уявляю, що моєму жалюгідному «вольво» нелегко втекти від чорної машини, оснащеної спеціальним мотором і радіозв'язком з рештою автомашин переслідування. Але мої шанси у перегонах заздалегідь передбачені так само, як і можливість зустрічі, випадкової чи ні, з «фордом». Тому я без вагання помчав до порту, і єдиним моїм клопотом було підтримувати натхнення мого ветерана якомога більшою порцією газу. Те, що мусило статися, сталося якраз перед виїздом на набережну. У глибині довгої вулиці, якою я мчав, несподівано виникла чорна машина, обриси якої у дзеркалі були досить чіткі, щоб я міг впізнати нахабний «форд». За мить я вже звернув на причал і, скориставшися безлюддям, натиснув педаль до краю. Попереду над широким каналом, уздовж якого я мчав, перекинувся величезний розвідний міст. Пароплав на Мальмьо відходить точно о шостій і буде біля мосту о шостій десять, тож до зустрічі лишилося три хвилини. Мотор «вольво» реве напружено, наче я їду не на третій, а на першій швидкості, але стрілка спідометра тремтить на цифрі сто, а це межа можливостей мого старого шарабана. Лише кільканадцять метрів відділяли мене від мосту, коли у дзеркалі знову виникла загрозлива пика «форда». Розміри пики збільшувалися з фантастичною швидкістю, бо водій чорної машини, певно, тримав не менше ста шістдесяти кілометрів на годину, але зараз мені було не до підрахунків. Порівнявшись із мостом, я різко звернув на нього, ледве проскочивши під шлагбаумом, що вже опускався. У поле мого зору одночасно потрапили темна громада пароплава і червоні ребра другого шлагбаума, який повільно опускався на середині мосту. Я знову до краю натиснув педаль газу, трохи попущену в момент повороту, і стрімголов рвонув уперед, тим більше, що іншого шляху мені не лишалося. Перед очима виник чоловік у темному кашкеті, що дико вимахував руками, ребра шлагбаума, що майже зрівнялися з дахом машини, і несподіваний удар з гострим скрежетом обрушився на дах кузова. Але «вольво» встигло перескочити оту смертельну риску, яка вже розпорола міст, і я, не зменшуючи швидкості й не зважаючи на пронизливе сюрчання, що лунало позад мене, продовжував політ, вискочив на протилежний причал і тільки завертаючи на першу ж вулицю, побачив підняті у небо два крила мосту і завмерлий на протилежному причалі «форд». Між нами усього якихось двісті метрів. Однак це двісті метрів води. За чверть години я був уже біля «Тіволі», але не з фасаду, а з тилового боку парку. Бульвар на парадному боці надто пожвавлений, а будь-яка випадкова зустріч означала б для мене повний провал. Тилова вулиця зовсім порожня — річ цілком звичайна, бо її огороджують паркани двох парків: «Тіволі» й Скульптурної галереї. Я поставив машину на попередньо обраному місці Це маленька площадка серед високих підрізаних чагарників, яка правила за паркінг Концертного залу й зовсім порожня, оскільки у цей день і час концертів не буває. Місце зручне, бо «вольво» не видно з вулиці, а я, ставши на дах машини, можу перескочити через стіну у чагарники, які складають частину природного декору «Тіволі». Що я й зробив. Цей куток парку безлюдний, бо не пропонує жодних атракціонів. Отже, я зовсім непомітно вийшов із заростей на вкриту гравієм алею й попрямував до найближчого павільйону. Ось ми знову серед розваг, де, коли вірити Сеймурові, люди переважно нудьгують. Особисто я маю на нудьгування рівно півгодини, і я присвячую їх богові азарту, оскільки найближчий павільйон заповнюють ротативні машини. У саду ще світло, чого не можна сказати про приміщення й особливо про куток, де я влаштувався. Гірлянди червоних і жовтих лампочок освітлюють швидше вхід, ніж приміщення, і я, ніким не бентежений, примудряюся програти у затишних напівсутінках жменьку монет, виділених для боротьби з тим міфічним звіром — нудьгою.  

________

 

Сьома година, і чоловік у картатому кашкеті стоїть на звичному своєму місці перед входом у «Тіволі». Я наблизився до нього ззаду Г, підійшовши впритул, запитав щось, показуючи план Копенгагена, який тримав у руці. На моє безглузде запитання чоловік відповів також безглуздо, удаючи, що показує щось на плані. — Я поклав до вашої кишені конверт і квиток на літак, — прошепотів я. — Пакет перешліть негайно, а квиток закомпостуйте на завтрашній вечір і залиште у довідковому бюро. Більше нічого для вас не маю. — Я також, — відказав він, водячи пальцем по плану. І ми розійшлися. За годину я по-дружньому поручкався з Вільямом і сів до столика, який він зайняв перед кафе на площі Ратуші. — Ви розжилися машиною, а ходите пішки, — зауважив Сеймур, частуючи мене сигаретами. — Я лишив її за сто метрів звідси, — пояснив я і закурив. Потім додав: — Ваші люди досить оперативні у своїх рапортах. — Так, не можу поскаржитися. Й оскільки кельнер вже постав перед нами, американець запитав: — Що ви будете пити? — Банальне віскі. — Чому «банальне»? Принесіть нам дві склянки «Джона Крейбі» восьмирічної витримки, — звернувся Сеймур до офіціанта. — Восьмирічне наллють з тієї ж пляшки, як і будь-яке інше, — зауважив я, коли кельнер пішов. — Тільки ціна буде вищою. — І наше самопочуття! — додав Сеймур. — Моє справді потребує деякого підвищення. Особливо після тортур, яким піддають мене ваші люди. — Звичайна рутина, — знизав плечима Вільям. — Не припускав, що такі речі можуть справляти на вас враження. — У принципі ні. Але коли це робиться за вашим наказом… за наказом людини, яка переконувала мене у повному своєму довір'ї… — Довір'я у нашому ремеслі, як ви добре знаєте, має певні межі, — нагадав мій співрозмовник. Й оскільки я не відповів, він провадив далі: — Втім, я вдячний вам за те, що ви порушили це питання, бо воно дає мені привід запевнити вас, що стеження за вами вже припинено. Ще тоді, як я одержав останній «рапорт», як ви висловилися, я розформував групу. — Відновлення довіри? — Ні. З'ясування фактів. — З'ясування фактів? — Саме так. Переслідування мало на меті перевірити, чи не спробуєте ви одірватися од спостереження хоч на короткий час. Ви зробили таку спробу. І для мене особисто цього цілком вистачить. Я навіть не потребую додаткових подробиць про те, як ви використали останні години. Ясно? Я ствердно кивнув і машинально взяв склянку, яку саме в цю мить кельнер поставив переді мною. Сеймур зовсім прозоро натякнув на те, що я зник, аби одержати від когось якісь інструкції. Отже, не моя справа переконувати його, що я зникав не для одержання, а для передачі матеріалів. «Джон Крейбі» восьмирічної витримки. Може, й справді восьмирічної, що з того? Навряд чи я доведу свого противника до банкрутства споживанням віскі навіть сторічного. Найважливіше, що блокаду знято, якщо її справді знято. — Як вам подобається? — люб'язно запитав американець, відставивши склянку й знову затиснувши губами сигарету. — Нагадує моє перебування у цьому місті. На перший погляд нічого особливого, а по суті сповнене підступних наслідків. — Ви вже мене випереджаєте у песимізмі, — усміхнувся Вільям. — Справи зовсім не такі похмурі, як здаються. Навіть навпаки. — І, несподівано змінивши тему, запитав: — Ви найняли нову квартиру? І, наскільки я зрозумів, того ж дня показували її Грейс? — Так. Сподіваюсь, що це вас не дратує? — Ні, звичайно. Коли йдеться про Грейс, вона дратує мене найперше своєю зовнішністю. — Невже? А мені здавалося, що зовнішність Грейс зараз привабливіша, ніж досі… — Справді. Але саме це мене й дратує, — перебив Сеймур. — У світі, де зовнішність більшості жінок демонструє саморекламу і самопропонування, я рішуче віддаю перевагу стриманому одягу. — Це справа смаку… — Справа розуміння, — поправив мене американець. — Жінка настільки низькоякісний продукт, що коли вона перестане здаватися недосяжною, одразу втратить звабну силу. — Чи варто звертати увагу на такі дрібниці, як модна сукня? — докинув я примирливо. — Дрібниці перестають бути дрібницями, коли стають ознакою чогось більш істотного. Важлива не сукня, а те, що ховається під нею. — Відомо, що може ховатися під сукнею. — Так, але в даному разі, крім тіла, під. нею ховається й зміна у психіці. Щиро кажучи, я вважав, що Грейс більш стійка до впливів. — Поганих впливів… — Впливів, відмінних від моїх, — знову поправив мене Сеймур. Він задивився на фасад Ратуші, яскраво освітлений прихованими прожекторами, який нагадував театральну декорацію на нічному тлі. Я також подивився туди і, може, тільки в цю мить усвідомив, де саме я зараз перебуваю і наскільки примарно і туманно мені бачиться все, що мене оточує протягом останніх днів. Усе, крім окремих елементів, необхідних для певних дій. Гостроверха дзвіниця височіла, масивна й сувора, врізана у чорно-червоне, мутне від неонових відблисків небо, і в моїй голові майнув непотрібний і блідий спогад про один з попередніх вечорів біля цієї башти, про літак, що гудів над головою, й сумні слова Грейс, Грейс, про яку ми говоримо й нині, хоча думаємо про інше. Втім, здається, Сеймур не думає про інше, принаймні зараз. Він одвів погляд од Ратуші і, схилившись над столом, несподівано звернувся до мене в пориві, зовсім не звичнім для нього. — Знаєте, Майкле, мені весь час здається, що навколо мене усе рушиться. Тільки простягни руку до чогось, як воно розсипається на порох, немов у кошмарі: ідеали, у які я вірив, любов, яку я відчув, жінка, яку виховав, друг, якого зустрічав, — усе розсипається на порох… Життя — мов кошмар міражів, що негайно розвіюються, тільки-но до них наблизишся… На трохи похмурому, як завжди, обличчі Сеймура справді читалась гіркота чи біль. — Це залежить від того, як ви наближаєтесь до них… З яким почуттям наближаєтесь… Ви випромінюєте небезпечний струм, Вільяме. — Я? А хіба ви не такий? Чи ви пізнали віру, кохання, дружбу? Тільки не читайте мені нотацій, а відверто скажіть: пізнали чи ні? — А що з того, пізнав чи ні? Що може довести один окремий випадок — щасливий чи нещасний? — Не викручуйтесь. Скажіть одверто або замовкніть. — Гадаю, що я пізнав тільки одне, Вільяме, — шлях. Битий шлях, який не вислизає з-під моїх ніг, з якого ясно видно мету, на якому зустрічаєш тільки близьких людей: одних наздоганяєш ти, інші випереджають тебе… але вони всі отут, навколо тебе, і не розвіюються, коли ти наближаєшся до них… — Слова… — перебив мене Сеймур. — Як і завжди, слова… Втім, ви відповіли мені. Ви несете у собі таку саму порожнечу, як і я, однак боїтеся побачити її і, щоб не бачити, заповнюєте її словами. — Хай буде так, якщо це може заспокоїти вас. — А хіба ви не розумієте, що це саме так? — Ні. Й оскільки ваше запитання належить до тих, якими не варто дурити один одного, скажу вам відверто: я справді відчуваю моменти порожнечі. І не маю ніякого бажання приховувати їх від себе. Ви прекрасно знаєте, що людина не може приховати від себе те, що їй болить. Як приховати оте, що болить? Тільки для мене це випадкові моменти, хворобливі прояви загалом здорового і щільно заповненого життя. А для вас, видно, усе навпаки. Сеймур замислено подивився на мене, але нічого не сказав. Потім закурив нову сигарету й потягнувся до склянки. — Якщо ваші слова щирі, ви справді щаслива людина, Майкле. — Хочете сказати — «дурна». — Не хочу сказати саме це, однак… — … однак, може, ви маєте рацію. Я справді не звик і не вмію невпинно думати, як ви, про всі можливі аспекти буття. — Так, огидна звичка, — зовсім несподівано погодився американець. — Чому? Мені здається, що вам ця звичка подобається. — Тільки як спосіб вбивати нудьгу. Дехто, нервуючись, гризе нігті, а я думаю. На жаль, мислення значно небезпечніше за обгризання нігтів. І коли б це приносило радість, я мусив би плавати в суцільному блаженстві. Мислення завжди — аналіз, а аналіз — завжди дисекція, розтин, умертвлення, тобто руйнування джерела задоволення. Коли ви почнете думати, які мікроорганізми кишать у цій сигареті, яка ферментація і яке гниття відбуваються в ній, певен, що ви більше не візьмете її до рота. Чи не так? — Припускаю, що для вас усе це складається саме так. Ваше мислення служить не для розуміння явищ, а для їх знищення. Ваші хірургічні операції покликані не лікувати, а умертвляти. Ви скаржитесь, що тримаєте в руках одні лише трупи, але не завдаєте собі клопоту подумати, що всі ці трупи — ваша справа. Може, я висловлююсь надто грубо, однак… — Чому ж? Навпаки! — великодушно махнув рукою Сеймур. Оскільки ж я замовк, він зауважив: — У вас немає жодного шансу переконати мене, Майкле, і все-таки мушу визнати, що ваші розмови приносять мені певне задоволення, може, саме завдяки своїй грубості і наївній переконаності. Це відсвіжує, примушує мене знову переоцінити деякі істини, яких я давно дійшов і які давно остогидли. Звичайно, гіркі істини завжди залишаються істинами, але зараз ваш наївний оптимізм справді діє на мене тонізуюче. — Мерсі. — Я кажу це не для того, щоб вас образити. Просто ми з вами влаштовані зовсім по-різному, і мене особисто це аж ніяк не хвилює. Скажу вам навіть, що цілком свідомо не бачився з вами два дні, аби з'ясувати, чи буде мені бракувати вас. І встановив, що таки бракує! Сеймур зробив знак кельнеру, однак той лише кивнув у відповідь, бо саме розраховувався за сусіднім столиком. — Я від самого початку підозрював, що ви зустрічаєтесь зі мною виключно з дружніх почуттів, — пробурмотів я. — Ні, не виключно. Деякі з наших зустрічей, як і оця, не є наслідком лише дружніх почуттів, і, як ви, певно, самі збагнули, мене важко зарахувати до людей сентиментальних. І все-таки це не перешкоджає дружнім почуттям, принаймні з мого боку, бути реальністю. «Ну, гаразд, а що з того?» — дозволив я собі заперечити, хоч і в думках. Проте промовив голосно: — Я не маю підстав сумніватися у ваших словах. Але те, що ви говорили нещодавно — про межі довір'я у нашому ремеслі, — на мій погляд, важить і для дружби. — Не заперечую, — кивнув Вільям. А по тому наче недоречно запитав: — Хіба ви не запросите мене оглянути вашу нову квартиру? Чи вона тільки для дам? — Аби ваше бажання. Тільки вона на такому ж рівні, як і моя машина… Зовсім жалюгідна, порівнюючи з вашими палатами. — Тоді гостинно прошу до моїх палат. Там десять кімнат, з яких вісім для мене зайві. Машин також матимете скільки завгодно. Втім, облишмо поки ці справи… Останнє зауваження викликала поява кельнера. Сеймур попросив принести дві закорковані пляшки «Джона Крейбі» і, не зважаючи на мої протести, заплатив за них сам. — Сподіваюсь, двох пляшок нам вистачить. Ви знаєте, я не люблю пияцтва, але подеколи напиваюся до смерті, щоб зненавидіти його ще більше. У тій вашій мансарді є лід? — Ви склали собі зовсім помилкове уявлення про мою мансарду, коли припускаєте таке. — Нічого, обійдемося і холодною водою. Коли людині закортіло упитися, подробиці лишаються на задньому плані.  

________

 

— Може, візьмемо мою таратайку, вона сама дорогу знає, — запропонував я, коли ми, озброєні пляшками, вийшли з кафе. — Гаразд. Тільки привезіть мене назад у місто. Так ви врятуєте мене від необхідності крутити бублика, коли це буде мені заважко. Мовчки ми подолали сотню метрів до залишеного на бульварі «вольво». Сеймур кинув пляшки на заднє сидіння й сів коло мене. Ми рушили, і щойно перетнули майдан Ратуші, як американець зупинив мене: — Знаєте, було б шляхетно запросити і Грейс. Жінка не перешкода гулянці, навіть коли ця жінка Грейс. — Зробіть ласку. — Тоді зупиніться тут… Я зателефоную з тієї кабіни… Я поставив машину на єдине вільне місце між припаркованих біля тротуару автомобілів. Сеймур вийшов і подався до телефонної кабіни. Я спостерігав, як він увійшов до кабіни, як набирав номер і як після того повернувся спиною до мене, наче не бажаючи, щоб я відгадав зміст розмови по губах. Атож, у нашому ремеслі довір'я має певні межі. Незабаром ми знову рушили, швидко проминули все ще пожвавлені й добре освітлені центральні вулиці й опинилися у великому і складному лабіринті кварталів, що передували «моєму» передмістю. — Сподіваюсь, Грейс не заблукає, — зауважив я, звертаючи у темну й вузьку вулицю. — Я й сам дороги як слід не знаю. — У таких справах Грейс не помиляється. Вона може сплутати тільки генеральний шлях… Отой ваш Шлях, з великої літери. Ми поминули похмурий каньйон, у якому опинилися, й завернули в інший. Відколи ми виїхали, я не помітив за собою жодної машини. З усього судячи, американець справді, принаймні на сьогодні, зняв спостереження, перебравши цей клопіт на себе. — Якої ви, власне, думки про Грейс? — запитав ні в тин ні в ворота Сеймур. — Якнайкращої. — Не забувайте, що це я запитую, а не Грейс. — Якнайкращої, — повторив я. — Справді, вона трохи пригнічена, і в неї негаразд з нервами, попри її зовнішню витримку. Але припускаю, що жінці важко жити біля вас і мати здорові нерви. Сеймур кинув на мене швидкий погляд і розсміявся своїм несподіваним, трохи хрипким сміхом. — Що ви маєте на увазі? — Вашу тиранічну натуру. — Коли так, то помиляєтесь. Жінки найбільше полюбляють тиранічні натури. Що ж до жіночих нервів, причина звичайно буває досить елементарна, Майкле. Але що ж вдіяти: я приділяю жінці уваги не скільки вона хоче, а скільки заслуговує. Я не заперечував, оскільки статеве питання не моя галузь, і ми певний час мовчали, поки машина крутилася у лабіринті вузьких вуличок. — Навіщо ви забилися аж у це передмістя? — запитав американець. — Бо тут дешевше. — Коли ж ви найняли нову квартиру, якщо це не секрет? — У суботу. — Значить, у суботу ви ще думали, що машкара скромного стипендіата може бути корисною? І цього разу я не зволив відповісти. — Ваша версія про роботу в бібліотеці від самого початку була не зовсім переконлива, — знову заговорив Сеймур, забавляючись, видно, тим, що як спеціаліст аналізує дії свого колеги. Й оскільки я мовчав, він повторив, аби подражнити мене: — Зізнайтеся, Майкле, версія не дуже переконлива. — З дорогою душею, тільки і ви дещо визнайте… — Що саме? — Коли ви встановили мою справжню особу? — Як тільки ви зійшли з поїзда, — відповів американець не вагаючись. — Тому і версія моя здається вам непереконливою. — Маєте рацію, — кивнув Вільям. — Така невдача може будь-кого спіткати. — І по короткій паузі додав: — Тільки ви навряд чи підозрювали, що ця невдача стала найбільшою удачею у вашому житті.  

________

 

— Як бачите, тут досить скромно, — промовив я, увімкнувши світло й уводячи гостя до мансарди. — І, найголовніше, досить брудно, — кивнув Сеймур. Він підняв свій римський ніс і обережно втягнув запах плісняви і вогкості: — Але найхарактернішою вадою вашого горища є, безперечно, задуха. Тут просто бракує повітря. Я підійшов до віконця й широко відчинив його. — Так уже краще, — кивнув гість, цього разу націливши носа до вікна. — І все-таки я дозволю собі зняти піджак. — Почувайтеся як удома! Сеймур вийняв з кишені сигарети й запальничку і поклав на стіл. Потім зняв піджак і повісив його на спинку подертого віденського стільця. У мансарді справді досить задушно, і тепле вологе повітря, що вливалося у вікно, не міняло ситуації. Низькі мокрі хмари нависли над містом, примарно освітлені його червонястими мутними відсвітами. Я й собі зняв піджак і заходився господарювати, тобто розпакував пляшки, приніс з кухні чарки й воду і після того сів напроти гостя. Сеймур налив віскі, додав води, обережно відпив і з виразом легкої бридливості оглянув кімнату. Важко сказати, був цей вираз наслідком теплого віскі чи жалюгідної обстановки, але він надовго прилип до обличчя американця. Власне, обстановка не гірша і не краща, ніж у всіх подібних занехаяних мансардах: подерті вигорілі шпалери, потріскана стеля, оздоблена жовтими плямами вологи, декілька майже зовсім непридатних для ужитку меблів плюс згадуваний дух плісняви. — Знаєте, Майкле, в мене також були роки злиднів, і я прекрасно розумію, що деякі люди змушені жити у таких барлогах. А от чого я не можу зрозуміти — чому в них живуть люди, не змушені до цього. — Я не звертаю особливої уваги на те, що мене оточує. Взагалі моє ставлення до дійсності рідко буває чисто естетичним. — Йдеться не про естетику, а про охайність, — заперечив американець і знову бридливо зморщив носа. Після того він знову ковтнув віскі з явно дезинфекційною метою. Втім, це був навіть не ковток, а зовсім скупердяйське сьорбання, і я не втримався від репліки: — Надто боязко починається ваша пиятика. — Стримано! — поправив мене Сеймур. — Я ніколи не боюсь, але завжди дію стримано, Майкле. Справа тактики і, коли хочете, вдачі. — Він перестав нишпорити очима по мансарді й подивився на мене: — То яка ж була відповідь? — Що за відповідь? — Ота, яку ви одержали сьогодні по обіді. Бо вам нема чого переконувати мене, що ви грали у піжмурки з моїми людьми тільки для того, аби випробувати мотор своєї машини. Він замовк, явно чекаючи мого слова, але я, принаймні зараз, і не думав висловлюватися. — Ще в неділю увечері ви повідомили Софію про мою пропозицію, Майкле. Це нам зрозуміло і добре відомо. А сьогодні одержали дальші інструкції. Це також нам зрозуміло і відомо. Тому й питаю вас: які інструкції ви дістали? У начебто приязному тоні мого співрозмовника забриніли ледь вловимі металеві нотки. — Ви досить довільно будуєте сюжет, Вільяме. Я не одержував ніяких інструкцій. — У такому разі яка ваша власна відповідь на мою пропозицію? Відповідайте ясно і точно: «так» чи «ні». — Ні. — Значить, вам наказано утриматися, — кивнув американець. — Тим краще. Це повертає нас на вихідні позиції. Почнемо все з початку. Отже, ваша згода буде особистою, а не згодою інстанції, яка стоїть за вами. — Правильно. Якщо буде згода. Сеймур не відповів і глянув на годинник. — Грейс наче затримується, — докинув я, теж глянувши на годинник. — Грейс мусить затриматись, — проказав мій гість. — Перш ніж перейти до гулянки й жінок, ми повинні закінчити деякі справи. Взагалі нам слід поговорити віч-на-віч. — Думаю, що ці дні ми з вами говоримо майже до отупіння. — Справді. І все-таки ми ще не порозумілися. До того ж сьогодні увечері справи дещо змінилися. Так що треба поговорити. — Ну, коли треба… Аби тільки Грейс не затрималася довше, ніж необхідно. Моя репліка, здавалось, повернула Сеймура до якоїсь забутої думки, бо він несподівано сказав: — Ви одбили в мене Грейс, Майкле… — Скорше вона намагалася одбити мене. Я не здивуюсь, коли це діялося за вашим наказом. Безневинна інсценівка, як і бійка, у якій ви врятували мені життя. — Ви надто далеко заходите у своїх здогадах, — сухо зауважив американець. — Бачте, Вільяме, ви справний технік, але не намагайтеся мене переконати, що ваша техніка чимось відмінна від звичайної техніки, і не розігруйте дружбу або ревнощі. Усі ваші контакти зі мною вже з початку до кінця були інсценівкою — і Дороті, і оті двоє, глухий і плішивий, і випадкові зустрічі, і вечірка у Тейлорів, і прогулянки, й обіди, і бійка, і кохання Грейс, і ваші дружні почуття. — Інсценівка має місце, — спокійно підтвердив Сеймур. — Ви самі знаєте, що подібні операції не провадяться без інсценівок. Однак траплялося й таке, що спричинялося не нашими планами, а обставинами і вами самим. Такою була й бійка, про яку ви згадували. І я рискую опинитися в дуже принизливому становищі, почавши вас переконувати, що втрутився у бійку не за акторським завданням, а з людського імпульсу. Таким був, коли хочете, і випадок з Дороті, на яку справді покладалася певна роль. Але вона самовільно порушила інструкції, або, точніше, дозволила собі привласнити головну роль і тільки через те, як самі здогадуєтесь, була усунута від гри. Таким був, нарешті, й випадок з Грейс. Я не заперечував проти вашої дружби з моєю секретаркою, і досі ви цілком мали рацію у своїх припущеннях, тільки цього разу і вона, і ви порушили інструкцію. Ви одбили в мене Грейс, і це удар, якого я не подарував би нікому іншому, крім вас. Я не примушую вас вірити мені, але я поважаю вас як супротивника майже так само, як поважатиму вас і як можливого союзника, і тільки через те терплю деякі речі, а це зовсім незвично для мене. — Ви дозволили мені дружити з Грейс, однак гніваєтесь, що я одбив її… Тут, мабуть, є певний нюанс, — докинув я, задоволений, що можу ще трохи відкласти головну тему розмови. — Нюанс цілком очевидний: ви легко переходите від знайомства до зв'язку і від зв'язку до повного гіпнозу. Ви одним махом зруйнували все, що я творив з таким трудом, бо, повірте, зовсім нелегко зробити з жінки щось таке, що виглядало б порядніше за просто жінку… — Він замовк, а потім провадив далі якось примирливо. — Втім, кінець кінцем причина не в вас, а в жінках. І якщо я підтримую цю розмову, то тільки через те, аби ще раз переконати у моєму ставленні до вас, зовсім не службовому. І якщо я хочу переконати вас у цьому, то не для того, аби одержати бодай краплю вдячності, а щоб примусити вас ставитись до моїх слів з тим довір'ям, якого вони заслуговують. Ви говорите про інсценоване врятування вашого життя, але воно справді не було інсценоване, і це просто дрібниця, порівнюючи з фатальною необхідністю рятувати вас зараз. Американець замовк, вийняв з рота давно згаслий недопалок, кинув його у блюдце, яке правило нам за попільницю, і закурив нову сигарету. Потім відкинувся на своєму стільці і втупив у мене замислений погляд своїх примружених сірих очей: — Я підозрював, що ви звернетесь по інструкцію до свого Центру, Майкле. І був майже певен, що смисл інструкції буде негативний. І після усіх наших розмов припускав, що останнім вашим словом, за інструкціями чи без них, буде «ні». І тільки через те я також звернувся до моїх інстанцій. І попросив просто лишити вас у спокої. Байдуже, повірите ви мені чи ні, але попросив дати вам спокій. Мовляв, поставимо хрест на справі «Коєв», та й по тому. На жаль, мою пропозицію відхилили. Навіть більше, мені наказано в разі необхідності застосувати жорстокіший варіант. Так що ми з вами стоїмо зараз перед жорстокішим варіантом, хоча й зовсім не з моєї вини. — Це справді трохи дивно: така амбітна людина, як ви, пропонує мені угоду з повним дефіцитом, — промовив я, пустивши повз вуха останню репліку Сеймура. — Не трохи, а дуже дивно. І все ж справи стоять саме так. — Він знову замислено подивився на мене і сказав з досадою: — Знаєте, Майкле, я в принципі проти практики ламати людей, і не з моральних міркувань, а тому, що це безглуздо. І мені набридли подібні накази і взагалі усі ці короткозорі втручання начальства, яке нажило собі геморой від сидіння в кабінетах і яке знає життя лише з довідок і досьє. Але що робити: упертість деяких моїх шефів майже рівноцінна вашій власній упертості. Отже, коли ви не вчините добровільно те, що я вам пропоную, вам доведеться вчинити це з примусу. — Але за яким правом ви або ваші шефи дозволяєте собі розпоряджатися мною? — За єдиним правом: правом сильного. — Боюся, що коли ми зайдемо у суперечку про те, хто з нас сильніший, це втягне нас у абсолютно безплідну дискусію. — Йдеться про найсильнішого у цей момент і за нинішньої ситуації, — спокійно пояснив Сеймур. — Не бачу ніякої різниці між нинішньою ситуацією і будь-якою іншою. Не забувайте, що за всіх можливих обставин мій інститут дбає про своїх людей принаймні так само, як ваш піклується про вас. — Не маю сумніву. Тільки для інституту, який ви маєте на увазі, ви вже не своя людина, — так само спокійно відказав Сеймур. — Ви починаєте марити… — Не сподівайтеся на це. Він замовк, певно, для того, щоб посилити моє напруження, зім'яв недопалок у блюдечку і налив собі води. Потім випив її дрібними ковтками і закурив нову сигарету — усе це, аби я почав нервувати. — Така брудна історія… Справді, брудна історія — оця ваша історія, Майкле, хоча й не з вашої вини. Ви, здається, опинилися тут у зв'язку з якимось Тодоровим? Я витримав його допитливий погляд, та не зволив відповісти. — Власне, ця брудна історія почалася не з Тодорова, а з тієї брудної людини — Соколова. Як ви знаєте, Соколов одержав від Тодорова певну суму за виконання функцій інформатора. І наші люди вирішили, що Тодоров — якийсь шеф, ну і притиснули його відповідно. А потім стало ясно, що він ніякий не шеф і що знає розвідку настільки, наскільки я — торгівлю. Але коли якась історія починається брудно, вона вже до кінця йде брудно. Наші розрахували, що по Тодорова буде надіслано спеціальну людину і що вербуванням цієї людини буде досягнуто мети, якої не вдалося досягнути вербуванням Тодорова. — Усе це мені відомо, — кивнув я. — Припускаю. Відомо вам, певно, і те, що саме ваш співвітчизник ідентифікував вас вже при виході з поїзда. Не знаю, однак, чи відомо вам, що невдовзі він провалив вас іще раз. — Це новина для мене. — Лише одна з багатьох, які вам доведеться почути. Ви налякали свого знайомого під час розмови в парку, і він звернувся по допомогу до нас. Якщо дозволите професійну оцінку, ви припустилися тактичної помилки, Майкле. Я не кажу, що інакше ви уникли б нинішньої ситуації, але все-таки то була помилка. Малодухого легко залякати, але не так легко передбачити ефект від залякування. Втім, не будемо заходити в загальні розмови. Сеймур потягнувся до пляшки й люб'язно запитав: — Ще трохи віскі? — Волів би води. Він намірився налити віскі собі, потім відмовився: — Я — також. Видно, й цього вечора нічого не вийде з пиятики. Американець налив собі води, та так обережно, наче якийсь особливо цінний напій. Потім випив і проказав недбало: — Власне, коли ви бачили востаннє Тодорова? Слід було б змовчати, але спокійна впевненість цього чоловіка почала мені дошкуляти: — Вибачте, Вільяме, хоч я й ціную ваші ораторські ефекти, але волів би зараз обійтися без них. Коли ви хочете мені щось сказати, скажіть і не задавайте запитань, відповідь на які ви добре знаєте. — Чому ви дратуєтесь? — звів брови американець. — Це лише один із способів уточнення, як і будь-який інший. Моє скромне запитання мало на меті розкрити кардинальну суперечність між вашим переконанням і нашою версією. Ви переконані, що бачили Тодорова лише єдиний — перший і останній — раз. А за нашою версією, ви бачилися двічі, і під час другого побачення ви ліквідували Тодорова. Я утримуюсь від уточнення, хто в цьому випадкові має рацію: ви чи ми. Важливо, що наявні факти цілком доводять нашу тезу. Тодорова вбито, й особа вбивці повністю збігається з вашою особою. — Це, здається, вже друга новина, — промовив я, намагаючись удавати повну байдужість. — Але не остання. — А чи не сказали б ви, де і як саме я вбив Тодорова, бо я не зовсім у курсі справи… — Чому ж ні: його вбито у його ж квартирі, з того ж маузера, яким напередодні ви його залякували. Потім ви поклали пістолет і відмички у портфель, а портфель замкнули у скриньці на вокзалі. Тільки от за вами стежили не помічені вами свідки. І до того ж на пістолеті ясно видно сліди крові Тодорова разом з відбитками ваших пальців. — Варіант справді жорстокий, — визнав я неохоче. — Не думав, що за мною хтось стежив… — Бо ви недооцінили масштаби нашого переслідування. Десь тут, за будинком, — Сеймур недбало показав на відчинене вікно, — стоять якісь бараки, і там про всяк випадок були наші люди. — Американець подивився на мене з добре награним співчуттям і додав: — Це була ще одна ваша легковажність, Майкле. І все ж, коли це може вас заспокоїти, скажу вам, що і без неї ваше становище не змінилося б. У ситуації, що склалася, ми завжди знайшли б непохитні докази вчиненого вами вбивства. — Даремно умовляєте. Я вірю вам. — Коли не рахувати цих двох помилок, ви загалом оперували досить вправно. І це надихає мене надією на нашу дальшу співпрацю. — Спільної роботи не буде, — заперечив я лагідно. — Попри жорстокість вашого варіанта, спільної роботи не буде. — Не поспішайте! — підняв руку Сеймур. — І не говоріть про те, про що ви не маєте ніякого уявлення. — Значить, це ще не все? — Звичайно. Ми тільки розпочинаємо нашу казку. По-справжньому страшну казку, Майкле. І тільки од вас залежить, лишиться вона казкою чи обернеться страшною реальністю. Він замовк, чи то прагнучи примусити мене нервувати ще більше, чи просто для того, аби замінити недопалок новою сигаретою. — Пістолет і свідки дають нам можливість у будь-який момент провалити вас тут, на місці. Ви, звісно, розраховуєте, що ваш інститут подбає про свою людину. Однак для вашого інституту ви вже не своя людина. З приводу цієї брудної історії ми підтримуємо постійний зв'язок з нашим посольством у Софії. Остання наша шифровка до посольства повідомляла: «Боєв ліквідував Тодорова. Під загрозою санкцій Боєв готовий на поступки». Слід додати, що шифр цього повідомлення добре відомий вашому інститутові Отже, в очах інституту ви вже зрадник, Майкле. Ви вже поза грою, і вам більше нема на кого розраховувати, окрім як на себе, ні тут, ані деінде. — Чи не думаєте ви, що трохи переоцінюєте довірливість людей з інституту, про який ідеться? — Зовсім ні. Ми покладаємось не на їхню довірливість, а на їхню недовірливість. Беручи до уваги давні взаємини, які існували між вами й Тодоровим, і деякі особливості вашої власної вдачі, вчинений вами самосуд навряд чи дуже здивував би ваших шефів. Що ж до іншого… Незалежно від вашої бездоганної репутації, що дивного, коли людина, потрапивши у скруту, схиляється до єдино можливого виходу? Американець витримав чергову паузу, аби лишити мені час для роздумів, а потім провадив далі: — Недавно, коли пригадуєте, я вам казав, що чекав вашого звернення по інструкції до Софії і передбачав негативний смисл цих інструкцій. То невже ви не здогадуєтесь, чому їхній смисл негативний? Невже не запитуєте себе самого, чому Центр відмовляється від вельми вигідної можливості укоріняти свою людину у нашому інституті? Бо ця «своя» людина вже не вважається своєю, — така єдино логічна відповідь, Майкле. Звісно, мені краще за Сеймура відомо, одержував я інструкції чи ні, але ці деталі зовсім не применшували неприємного звучання щойно почутих новин. — Ви забуваєте, — сказав я, — що почнеться процес, що цей процес так чи інак не закінчиться в один день, отже, я матиму досить часу для встановлення контактів з нашими органами, бо в цих контактах, за законом, мені не можуть відмовити, а коли вони будуть встановлені, усе з'ясується. — Я нічого не забуваю, Майкле. Це ви забуваєте деякі речі. Невже ви уявили, що ми негайно й автоматично передамо вас місцевим властям? Тоді навіщо нам уся ця операція? Вас передадуть поліції тільки тоді, коли ви спробуєте вислизнути від нас або коли вас використають до кінця й постане необхідність якось позбутися вас. У ту мить, коли встановиться контакт між вами й вашими органами, ви вже не матимете жодної потреби у подібних контактах. Ви будете пропащою людиною, Майкле… — З вашої паузи видно, що ви готові почастувати мене ще якоюсь несподіванкою. — Авжеж. Заключною. Ви довели, що ви сильна і непідкупна людина. Визнаю, що ці якості викликають в мене повагу. Але після того, як ви достатньо похвалилися ними, приспів час заховати їх назад до кишені. При нинішньому розвитку техніки сильна воля і твердий характер така ж ненадійна зброя, як бронзовий спис або кам'яна сокира. Жалюгідні інструменти, як і всі інші людські «достоїнства». Практика це довела, і ви, певно, дещо знаєте з цього питання. Упертість є біофізичним станом, який важко підтримати, та легко зруйнувати при допомозі сучасних препаратів. Одна доза певного наркотику — і ви вже не господар власної психіки. Серія доз — і ви, мов робот, відповідаєте на всі запитання, які цікавлять нас. По тому досить маленького зусилля, щоб довести вас до повного кретинізму. А тоді вже надійде черга і остаточної ліквідації, про що поклопочуться місцеві власті. — Зрозумів, — кивнув я. — Одначе навіщо ви в такому разі втрачаєте час на цю розмову замість просто приступити до виконання вашого варіанта? — Ви кажете, що розумієте, а насправді нічого не тямите. Я хочу, щоб ви перейшли до нас добровільно, не примусово. — Ясно. Ви жонглюєте загрозами з єдиною метою — примусити мене перейти до вас добровільно. Сеймур промовчав і одвів очі. — І чим же ви пояснюєте оцю вашу прихильність до добровільних дій? Великодушністю чи бажанням зберегти дорогі медикаменти? Сеймур дивився вбік. Незважаючи на відчинене вікно, по мансарді плавав тютюновий дим, бо знадвору не проникав навіть найменший порух. Нічне повітря завмерло над дахами, вологе й важке, ніби придавлене мокрими темними хмарами. — Ваші запитання були б доречні з погляду абстрактної моралі, — нарешті заговорив американець. — Але в нашому ремеслі вони зовсім недоречні, а адресовані особисто до мене — несправедливі. Я вже говорив, що запропонував дати вам спокій. Я знаю не згірш від вас, що не кожна людина стає зрадником, як не кожна людина стає героєм. Однак, що знаю я і що знаєте ви, не має ніякого значення у даному випадкові, бо справи вирішуються не вами і не мною. І оскільки вони вже вирішені, пропоную вам єдиний засіб порятунку, який я маю. Забудьте, якщо хочете і якщо можете, усю нашу сьогоднішню розмову і згадайте тільки дещо з попередньої: усі мої пропозиції, моральні й матеріальні, залишаються у повній силі. Скажіть, нарешті, оте ваше «так», і негайно одержите обіцяне, й ніхто з моїх босів не знатиме, що все це ви одержали внаслідок приневолення, і ніхто нічого не вимагатиме від вас, крім поради й думки щодо того чи іншого матеріалу. А матеріали ви матимете, навіть найсекретніші, бо я ж знатиму, що ви перейшли до нас за власним розсудом, а не за інструкцією Центру. Ось так після загроз — відсвіжуючий душ обіцянок. Зовсім звичайний варіант зовсім звичайної програми. І коли мене щось і дивує, то не чергування загроз і спокус, а інтонація щирого співчуття у звіреннях Сеймура. Цей чоловік або дуже амбітний працівник, або великий артист, або справді заклопотаний моєю долею. Не буде дивно, втім, коли усі ці три моменти потроху обумовлюють його вчинки. — Значить, ви готові знову обіцяти мені гроші й усе інше? — Не обіцяти, а вручити вам негайно, цього ж вечора. «Ні в якому разі не відмовляйтеся!» — звідкись здалеку прозвучав наполегливий голос Грейс. «Займайся своїми справами», — у думках відповів я невидимій співрозмовниці, а вголос промовив: — А що мої друзі зневажатимуть мене, то пусте, га? — Вони не зневажатимуть вас, — заперечив Сеймур. — Внесуть вас у списки героїв. У кінцевому рахунку ви не перейдете на сторону противника, а будете знищені. — Дуже мило з вашого боку. — Справді. Бо ми знищимо вас удавано: коротке повідомлення в газетах про знайдений труп з вашими документами й вашими прикметами. А тим часом ви, живий і здоровий, будете вже далеко звідси. — Світ у наші дні надто маленький, щоб чоловік міг безслідно заховатися. — Світ малий для політиків, які невтомно намагаються перекроїти його і які знають його лише по карті. Але для ділової людини, як ви, світ достатньо великий, аби ви зникли десь далеко по той бік океану й почали нове життя під новим іменем. Американець подивився на годинник і замовк, сподіваючись, очевидно, почути від мене жадане «так». — Здається, пішов дощ, — зауважив я. По покрівлі справді застукотіли важкі краплі. — Хай іде! — знизав плечима Сеймур. — У класичних п'єсах за ситуацій, подібних до вашої, не дощ іде, а гримить грім і здіймається буря. У темному прямокутнику вікна виникли довгі цівки дощу, що виблискували у світлі лампи. Згодом вони ущільнилися в суцільний потік, але задуха в мансарді не зменшилась. — Ну, то що скажете? — нагадав мені американець. — Я вже сказав, Вільяме. Він глянув на мене, легко здригнувшись, неначе не повіривши своїм вухам. Потім рвучко встав і вигукнув просто мені в обличчя: — Значить, підписуєте собі смертний вирок? — Ну, «смертний вирок»… Не будемо перебільшувати… Сеймур немов зітхнув і застогнав водночас і крикнув: — Перебільшувати?.. Господи, невже те, що я вважав у вас характером, виявиться найзвичайнісінькою тупістю? Та невже ви не розумієте, що від цього моменту ви наш бранець, що ви не можете втекти, що не маєте можливості залишити цю квартиру, бо вже чверть години (він показав мені свій годинник) вона заблокована моїми людьми, і досить тільки знака, щоб ви опинилися у їхніх лабетах? Я дивився на нього, збентежений не стільки останньою новиною, скільки гнівним його обличчям, яке втратило й натяк на самовладання. Протягом усього нашого гнітючого зв'язку, за всіх перипетій спостереження й словесних сутичок, він ніколи не виявляв роздратування, не підвищував голосу, то я навіть схилявся до думки, що високі тони відсутні в його регістрі. А ось зараз цей незворушний чоловік підвищив голос і навіть колір обличчя його змінився. Він просто кричав, червоний і розлютований, кричав, скинувши машкару скептичного спокою, немов звичайний обиватель. Я дивився на нього і не намагався припинити крик. Але він, здається, вловив моє здивування й збагнув, що розпустив нерви, тому замовк, знову сів і спробував опанувати себе. Потім ще раз показав мені годинник і промовив: — Даю вам дві хвилини на остаточну відповідь, Майкле! Після двох днів умовлянь вважаю, двох хвилин цілком вистачить. Я не заперечував, бо двома хвилинами більше чи менше — не мало ніякого значення. І ми мовчимо й дивимось кожен поперед себе, а тим часом дощ ллє з легким рівним шипінням. — Я хотів би зауважити в паузі, що ви мене вразили своїм вибухом, Вільяме. — Прошу вибачити… — Навіщо вибачатися? Це мені сподобалось. Ви одним махом перекреслили усі свої пози, усі свої істини і показали в собі щось людське. — Так, так, про це ми поговоримо пізніше, — відхилив мої розмірковування американець. — Ви виказали навіть, що маєте мораль чи залишки моралі, і, власне, ваш вибух був вибухом саме отієї пригніченої моралі, яка збунтувалася через те, що мусить катувати людину, яку називала «другом». — Ви надто далеко заходите у своїй поблажливості, — відказав Сеймур, відвівши очі. — Мені здається, я вибухнув тільки через те, що побачив провал свого завдання. Так, він справді повністю опанував себе і, очевидно, зніяковів од свого швидкоплинного самовикриття. — Минуло вже двічі по дві хвилини, Майкле! Чекаю вашого слова! — Мені нічого сказати, крім того, що комбінацію складено нещадно. Значить, ви передали Грейс не запрошення, а наказ до дії? — Я взагалі не розмовляв з Грейс. Телефонував своїй команді. — Авжеж, комбінацію складено безпомилково. — Так довелося. — І все-таки ви припустилися однієї маленької помилки. Маленької неточності, подібної до тих, що і я їх припускався іноді. — Якої неточності? — Йдеться про неточну адресу. Помешкання, де ми перебуваємо, зовсім не та квартира, яку знають Грейс і ваші люди. Цей чоловік має небезпечно швидкі рефлекси, але, на щастя, це мені відомо. Тож у момент, коли він кинув руку до задньої кишені, я вже вистрілив йому в обличчя. Вистрілив тричі, бо не люблю скупитися, особливо коли йдеться про добрих приятелів. Утім, мої кулі не смертоносні і навіть не кровопролитні. Вони заряджені тільки рідким газом, однак його паралізуючі властивості очевидні. Сеймур мимохіть підняв руку до рота, але тут же впустив її, неначе зморений глибоким сном, і похилився з стільця. Я вчасно підхопив його. Потім вийняв з-під дивана заздалегідь наготовлені шворки, намірившись надати американцеві більшої стійкості, прив'язавши його до спинки стільця. Але в процесі цієї операції я змінив свій задум. Незручно людині спати, прив'язаною до стільця. Стілець може легко перекинутися і зчинити зайвий шум. Я вхопив американця під пахви, перетягнув його на диван і прив'язав до нього якомога міцніше. Потім заткнув йому рота носовичком, зовсім чистим, бо Сеймур — бридлива людина. А по тому вхопив свій піджак і залишив цю задушливу мансарду.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка