Богомил Райнов пан ніхто



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка27/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   41

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ


 

Копенгаген — красиве місто. Але кожне місто, навіть найкрасивіше, має свої задні двори. Чому я замешкав саме в одному з тих дворів, то окреме питання. Я поклав на столик під вікном щойно принесені з пекарні булочки й зазирнув у посудинку-фільтр, яка увінчувала кавник, щоб подивитися, як іде фільтрування. Делікатний процес вже завершився. Паруюча рідина була ароматна й достатньо міцна, судячи з її насиченого чорно-коричневого кольору. Я налив по вінця велику порцелянову чашку, залишену мені завбачливою хазяйкою, і, не сідаючи, узявся до сніданку. Наскільки пригадую, у мистецтво варити каву мене посвятила Франсуаз. Це сталося на одній затишній віллі у передмісті Афін, де американці, в свою чергу, втаємничували мене у мистецтво шпигунства. Справедливість вимагає визнати, що своїми господарськими здібностями я великою мірою завдячую своїм супротивникам. Одні навчали мене тонкощам шифрування й дешифрування, інші — трюкам подвійної гри, ще інші — правилам світських манер, а ще інші — ідеям буржуазної соціології. І все це викладалося мені зовсім безкоштовно, з єдиним наміром — вивести на правильний шлях, тобто примусити мене стати зрадником. Сумний краєвид, що відкрився з горищного вікна, поки я пив каву, не могло пожвавити навіть пізнє літнє сонце, яке на диво гріло це північне місто вже другий день поспіль. Поза будинком розкинулось поросле травою пустище, перерізане залізничною колією, якою, судячи по іржі, давно не користувалися. Місцина, де похилилися лише два покинуті бараки, упиралася в розбиту огорожу з купою металобрухту біля неї. Ліворуч од тієї купи відкривалася імпозантна вивіска гаража, де я мав щастя найняти прадіда автомобілів «вольво». Праворуч, трохи скособочена і самотня, наче старечий зуб, стояла висока вузька будівля, на задній сліпій стіні якої ще виднілися великі напівзітерті літери старої реклами. Наскільки я міг розібрати з єдиного знайомого мені слова, написаного найбільшими літерами, це була реклама ощадної каси. Невідомо чому переваги ощадних кас найчастіше рекламуються по бідняцьких кварталах, тобто серед людей, які мають найменшу можливість заощаджувати. Ніхто не намагається переконувати багатіїв у вигодах ощадливості. Усі роз'яснювальні операції спрямовані тільки до незаможних прошарків. Банківські боси, видно, вважають, що коли певна кількість людей бідує, то тільки через невміння заощаджувати. Або, може… Втім, це не моя галузь. Від певного моменту банки й каси мене вже не цікавлять. Цікавить мене інше. У кавнику залишилося ще багато кави, і я, як єдиний споживач, дозволяю собі вдруге наповнити порцелянову чапіку. Грейс непомітно пішла рано-вранці. Тільки легкий запах її парфумів все ще тримався у кімнаті, нагадуючи мені, що, крім цього світу закіптюжених передмість, іржавого металобрухту і болотистих місцевостей, існує й інший світ — світ Шанель і Крістіана Діора, асфальту й бетону, метрдотелів і дорогих складних меню. Зайве нагадування. Я однаково відчуваю себе чужинцем як у тому, так і в цьому світі, і коли я сьогодні тут, а завтра — там, то не через примхи, а з необхідності. В мене іноді навіть виникає дурне відчуття, що я не маю свого світу, що живу не у світах, а між світами, приречений патрулювати вздовж зловісної смуги, яку називають «нічийна земля», покликаний не так жити, як уціліти, не творити, а обороняти. Двома ковтками я допив другу порцію кави, глянув на свій годинник і підвівся. Власне, мені нікуди поспішати, хоча сьогодні понеділок, перший робочий день тижня. Так, нема куди поспішати, хоча на мене чекає доволі справ. Як я і гадав, мене дбайливо заблокували вже зранку. Прогулянка до пекарні дозволила мені переконатися у точності моєї гіпотези. Один шпиг вартує у протилежному під'їзді, а другий читає газету в машині за двадцять метрів далі. Мовляв, хочеш — іди пішки, хочеш бери таксі, — ми все одно на лінії. І все-таки нема ніякого сенсу киснути у цій мансарді, коли, звичайно, я не хочу дочекатися, щоб шпиги луснули з досади. Але примусити шпига луснути від чекання так само важко, як примусити датчанина луснути од випитого вина. Отже, я узяв свій плащ, спустився вузькими темними сходами і, не звертаючи жодної уваги на караул, попростував до сусіднього майданчика, звідки йшов автобус до міста. Я міг би сісти біля заднього вікна, щоб спостерігати за чорним «фордом», який котив слідом за автобусом, але сів спереду. Яка користь зайвий раз переконуватися в тому, що мені і так відомо. Відомо мені й інше: блокада навряд чи обмежується двома шпигами і, певно, організована так, щоб унеможливити будь-яку спробу втечі. У моїй кишені лежать два авіаційні квитки — один до Відня і другий до Будапешта, плюс залізничний квиток до Цюріха і квиток на пароплав до Ростока, але я дуже побоююсь, що відтепер усі ці документи мають не більшу вартість, ніж клапоть старої газети. Взагалі, як сказала Грейс, останній поїзд, отой рятівний, уже відійшов. Добре, що хоч вокзал усе ще в наявності, а я не опинився десь у непривітнішому й безлюднішому місці. Я зійшов на майдані Ратуші й після недовгого вагання покрокував до Строгет скорше для того, щоб примусити шпига, який їхав у «форді», вийти з машини і розім'ятися. Строгет, як я вже говорив, призначена тільки для пішоходів. Однак я помилився. Чоловік, який ішов за мною по торговій вулиці, не той, що був у «форді». Це один з пасажирів, що сіли разом зі мною в автобус. Переслідувачів явно більше ніж двоє, і вони, певно, підтримують між собою радіозв'язок. Я міг би зайти до бібліотеки, однак це видасться Сеймуру зовсім смішним. Звичайно, думка Сеймура мене не дуже цікавить, але людині не слід показувати себе дурнішою, ніж це необхідно. Мою безневинну гру в початкуючого соціолога віддавна викрито, отже, зайве її продовжувати. Краще грати роль, що її в даний момент я мусив би грати. Роль людини, яка марнує час, чекаючи відповідних інструкцій. Неприємна, але корисна роль, що може заспокоїти супротивника і приспати його надмірну пильність. З цими думками я сів у першому ж кафе і замовив чашку еспресо, аби визначити різницю між домашнім і серійним виробництвом делікатного напою.  

________

 

Моє вештання по закладах і торгових вулицях тривало майже до двох годин. Це для мене величезна трата часу, і все-таки, подібно до підприємств, які відстають з планом, я сподівався нагнати дещо в кінці року або, точніше, у кінці робочого дня. Поки я розкидав дрібні гроші по кафе чи роздивлявся на вітрини, за моєю спиною змінилося троє шпигів, різних за зовнішністю, але однакових за поведінкою. Взагалі стеження ведеться невідступно, однак досить тактовно і не дуже пильно. Близько другої я прийшов у готель «Кодан», щоб забрати речі і розрахуватися. Припущення, що у портьє я одержу якусь записку від Сеймура або Грейс, не виправдалося. Я сів з валізою у таксі й подався до свого нового помешкання у старій мансарді. Побіжний погляд у заднє вікно переконав мене, що переслідування йде належним чином. Машина, яка їхала назирці, вже не чорний «форд», а чорний «опель-капітан». Ці люди, певно, вирішили не жаліти коштів, аби тільки зі мною нічого не трапилось. Після короткого відпочинку у домашньому затишку мансарди я надумав ще раз вийти й приділити решту дня базарюванню. Розжившися на квартиру, зовсім нормально, гадаю, поклопотатися і про всяке домашнє начиння. Отже, неквапно ходжу по квартальних магазинах, супроводжуваний черговим шпигом. Представники датської поліції йшли за мною на відстані п'ятдесят метрів, але люди Сеймура, уражені страшною виразкою нашого часу — недовір'ям, — скоротили дистанцію до тридцяти метрів. Та, заспокоєні моїм безневинним вештанням протягом дня й моїми банальними господарськими клопотами, вони не зловживали недовір'ям настільки, аби ходити за мною і в крамниці. У щойно придбану нейлонову сітку послідовно лягають дві пляшки віскі, пачка сухих бісквітів, кілька дешевих чарок, маленький віник і пачка цейлонського чаю. Усе це мені зовсім не потрібне, крім хіба що віскі. І вже абсолютно зайва дорога соковижималка. Я взагалі рідко їм фрукти і не маю ані найменшого наміру робити соки, тим більше, що їх досхочу можна придбати у магазинах у такому привабливому вигляді, як вино. Але річ у тім, що саме в магазинчику кухонного обладнання я надибав те, що в цей момент мені найпотрібніше: телефонний апарат, встановлений у такому місці, де його не видно з вулиці. — Чи можу я зателефонувати? — запитав я, догодивши своєю покупкою чоловікові, що димив сигарою за прилавком. Він великодушно махнув рукою у куток, вийняв з рота сигару, і на обличчі в нього засяяла посмішка невимовного задоволення. На відміну від жесту, усмішка призначалася не мені. У магазин ввійшла дама середнього віку, бюст якої, проте, значно перевищував середній рівень. — О, пані Петерсен!.. — привітав її господар і тут же залився люб'язним слововиверженням, яке я не розумів і яке мене не цікавило, бо саме зараз — або вже ніколи — випав момент упоратися з одним із останніх пунктів моєї програми. — Пане головний директор? — набравши номер, запитав я неголосно. — Вас турбує Зидаров… Сподіваюсь, ви пригадуєте мене… Йдеться про аванс на замовлені товари… Гадаю, що сьогодні ви його одержали… Нічого не одержали до цього моменту?.. В такому разі одержите, певно, завтра або позавтра. Прощавайте. Я поклав трубку й вислизнув з магазину, навіть не помічений господарем, який продовжував обстрілювати люб'язностями пані Петерсен і поглядами — її ж бюст, на певну взаємну радість. Після телефонної розмови моє дальше базарювання втратило будь-який смисл. Тому я всівся у маленькій пивниці на майданчику біля автобусної зупинки і з допомогою двох пляшок «Туборгу» проковтнув сухий біфштекс, що правив мені за обід і вечерю одночасно. Крізь вітрину я бачив тільки миршаве листя кількох підстрижених деревець і далі — літери вже знайомого мені заклику «Автомобілі напрокат» над входом у знайомий гараж. Єдина деталь, що в усьому цьому пейзажі заслуговувала на певну увагу, — це постать чоловіка у сірому костюмі, який читав газету, зіпершись на дерево. Постать чергового шпига. Отже, аванс у триста тисяч доларів не внесено. Попри свою урочисту обіцянку, Тодоров не виконав третє зобов'язання з програми на чотири пункти. У такому разі де гарантії, що він виконає четверте, тобто оте, яке має для мене життєве значення? Гарантій, зрозуміло, немає. Гарантії дають тільки тоді, коли купуєш хатнє начиння, як, наприклад, соковижималку. Коли його притиснуть або коли він вирішить, що це йому вигідно, Тодоров може зразу доповісти де слід про нічну зустріч з товаришем Боєвим, яка сталася проти його бажання. Я покладався тільки на те, що цього ще не сталося і не станеться у найближчі дні. Найбільше я сподівався, що Тодоров утримається від повідомлення про передані мені плівки. Він нічого не вигравав викриттям цієї деталі, і в нього, припускаю, досить глузду, аби зрозуміти, що воно буде для нього рівнозначне самогубству. Що ж до іншого, відтепер це не так важливо, включаючи й долари, хоча їх триста тисяч. Кельнерка з механічною посмішкою поставила переді мною крем, який я мав легковажність замовити і від якого за два метри запаморочливо пахтіло мигдалем. У цьому місті всі солодощі мають цей аптечно-хімічний запах мигдалю, і не тільки солодощі, але й супи, і навіть деякі м'ясні страви, неначе телят і взагалі худобу відгодовують тут винятково мигдалевими кісточками. Я похмуро колупався у білястому кремі, який своїм запахом нагадував жахливу смерть через отруєння, і водночас розмірковував, що, може, й не варто було ставити перед Тодоровим оте третє завдання — повернути долари. Перш за все гроші така річ, яку, раз узявши, дуже важко повертати. А коли їх узято нечесно, ще важче повертати добровільно. Але є й інше. Злякавшися санкцій за привласнення валюти, Тодоров, певно, міг спокуситися думкою заховатися від нас, змінивши місце проживання. Оскільки ж це не могло статися без відома й згоди його нових шефів, зрадник мусив їх переконати у необхідності переміни. А для цього потрібен мотив. Який же інший мотив міг вигадати цей чоловік, крім реального: «Боєву вдалося мене вистежити, і він погрожував знищити мене». Отак недоречно поставлене третє завдання призводить до провалу гранично важливого — четвертого. Зрозуміло, міркування цього плану виникли зараз не вперше і не під раптовим впливом мигдалевого крему. Я продумував усі ці варіанти задовго до зустрічі з Тодоровим, але відкладав остаточне рішення до самої зустрічі, покладаючись на враження від неї. І ось коли вирішальний момент настав, у мені несподівано заговорив не розум, а глупство, або, висловлюючись делікатніше, сентиментальність. Сентиментальність не так до трьохсот тисяч, украдених у батьківщини, Як до людини, що втратила батьківщину. Звісно, я не мав ніяких особливих підстав виявляти сентиментальність до Тодорова. Навпаки. За певних обставин я навіть натиснув би на спусковий гачок, не боячись долі леді Макбет. І все-таки, як би це не було по-ідіотському, виникають моменти, коли ти можеш пожаліти подібного типа без жодної причини, крім тієї, що колись він, як і ти, вважався людиною і болгарином. І я піддався пориву повернути цьому типові людську подобу, вирішив лишити йому останню стежку до порятунку. І жорстоко помилився. За моєю оцінкою, Тодоров став зрадником не добровільно, а вимушено. Проте вже ставши зрадником і забезпечивши собі певну суму, він, природно, встиг виробити деякі, хоч і мізерні, та привабливі для самого себе, проекти відносно нового життя. Питання полягає в тому, чи буде повторне приневолювання, яке цього разу походить від мене, спроможне відхилити його від егоїстичних і облудних надій та повернути його батьківщині. Звичайно, жалко і прикро силою примушувати людину згадати про батьківщину, однак що ж удієш, коли деякі люди настільки інертні, що тільки примус може підштовхнути їх до певних вчинків і особливо до гарних вчинків. Героїчна ухвала Тодорова повернути триста тисяч доларів логічно привела б його і до важливішої ухвали: самому повернутися на батьківщину. Проте давньому моєму знайомому, видно, забракло сміливості на такі дії. Залишається вірити, що йому забракне сміливості і на інші дії, які зашкодили б мені. Я повернувся додому, залишив сітку із соковижималкою у маленькій кухні, а тоді всівся у продавлене крісло біля вікна і певний час роздивлявся на оповитий сутінками сумний краєвид зарослого будяками пустища з парканом і брудною задньою стіною, реклама на якій закликає нас до ощадливості. По небу, криваво-червоному під останніми променями сонця, насувалися із заходу важкі фіолетові хмари, сповнені рішимості якнайшвидше відновити порушене статус-кво вологи й ночі. У мансарді поволі темнішало, й гострота мого допитливого погляду також слабшала, і кінець кінцем я спромігся вивільнитися з усіх Моїх клопотів у найпростіший і, певно, єдино можливий спосіб — я заснув. На щастя чи нещастя, це був не відсвіжуючий глибокий сон забуття, а якийсь уривчастий напівсон, у якому мені ввижалися найрізноманітніші речі, реальні й нереальні, але однаково прикрі й страшні, як отой голий кам'янистий пагорб, через який я мусив пробігти, щоб жбурнути у западину хребта два-три сталевих яйця. Іноді мої повіки через силу розплющувалися і мій слух неуважливо ловив обережні рипучі кроки на сходах. Збентежені темним вікном мансарди й змучені своєю хронічною підозріливістю, мої шпиги, мабуть, добралися аж до дверей, щоб прислухатися й збагнути, чи не вислизнув я непомітно з свого помешкання. Світні стрілки мого годинника показували пів на десяту, коли я вирішив повністю висвітлити становище. Я підвівся й увімкнув електрику. Скрадливі рипучі кроки поволі віддалялися по сходах. Світла смуга під дверима заспокоїла недовірливих. Я вийняв з валізи невеликий портфель, з яким кілька разів ходив на симпозіум, щоб надати собі соліднішого вигляду. Поклав у нього пачку доларів і ще дещо, а серед того і зручний плаский маузер, що його досі носив під пахвою. Пістолет справді дуже зручний для носіння, і я давно вже звик до його ваги, і зовсім не виключено, що він знадобиться мені найближчим часом, але попри все це доводилося попрощатися з ним. Наявність пістолета у моєму рухомому майні відтепер наражала мене на додатковий риск. Я зняв піджак, погасив світло й витягнувся на ліжку, попередньо наставивши будильник у своїй голові на першу годину по півночі. Не знаю, як працює мозковий годинник в інших людей, але мій майже несхибний, отже, точно о першій я розплющив очі, підвівся і, не запалюючи світла, приготувався в дорогу. Попередня розвідка показала, що можливих доріг три, і всі вони перетинають пустирище поза будинком. Я міг би вилізти через вікно на дах і, подолавши три-чотири інших покрівлі, відшукати вихід через горища сусідніх будинків. Не дуже легка й не дуже надійна операція, оскільки випадковий шум чи небажана зустріч можуть втягнути мене у несподівані ускладнення. Я міг би спуститися сходами і вийти у двір. Це найпростіше, але й найнебезпечніше, бо не виключено, що хтось із шпигів усе ще чатує в темному кутку вестибюля. Я міг би, нарешті, спуститися тільки до другого поверху, вилізти у сходове вікно й вистрибнути у задній двір. Стрибок з трьох метрів — не бозна-який подвиг. Єдиний риск у тому, що я можу зіткнутися з моїм недовірливим переслідувачем, якому заманулося переночувати у дворі. Сподіваюсь, що ворог не поставить на цілу ніч двох вартових там, де вистачить й одного: з вестибюля і навіть з вулиці можна одночасно стежити за обома виходами з будинку. Я зійшов до другого поверху й вистрибнув у двір безшумно і без ускладнень завдяки бетонному дашку над задніми дверима. Пустирище за парканом виявилося безлюдне, і я легко перетнув його, оскільки добре вивчив місцевість під час своїх спостережень з» мансарди. Обережно обійшов здалеку обидва бараки, легко переліз через огорожу і за двадцять метрів опинився перед наступним парканом, що відділяв мене від вулиці. Подолання таких перешкод навіть уночі пов'язане з певною небезпекою. Тому я пішов уздовж огорожі, аж-поки не дійшов до будівлі з рекламою ощадної каси. Задні двері будинку, як і парадні, були широко відчинені, і це дозволило мені вийти на вулицю спокійно, як мирному й порядному громадянинові, що ним, гадаю, я і є по суті. Більше часу забрали в мене пошуки таксі, бо в такому кварталі й особливо о такій порі таксі може бути тільки мрією божевільного. Довелося пройти близько двох кілометрів, поки я надибав стоянку з трьома жалюгідними машинами, певно, ровесниками мого «воль-во». За чверть години я досяг мети — вокзалу — на жаль, не для того, щоб сісти у поїзд, хоча поїзди прибувають і відбувають звідси цілу ніч. Саме через те величезний світлий зал досить багатолюдний, і я навряд чи міг справити на будь-кого враження своєю появою. У приміщенні з камерами схову для ручного багажу ключ від скриньки я одержав, опустивши монету у відповідний автомат, і це позбавило мене необхідності вступати у безпосередній контакт із служителями транспорту. Я поклав свій портфель у скриньку № 87, який мені випав на щастя, замкнув її і знову подався за таксі. Я відпустив машину неподалік од будівлі, що несла на своїй брудній стіні тягар ощадності. Подолав без пригод зворотну путь через пустирище й зайнявся трохи рискованою, але неминучою атлетичною вправою: треба було по можливості безшумно вилізти на карниз вікна першого поверху, потім перелізти на бетонний дашок і вже звідти влізти у вікно сходів. Ці вправи коштували мені подряпаних долоней, однак позбавили мене риску зіткнутися у вестибюлі з отими цікавими типами — людьми Сеймура. Мені залишалося виконати ще одне завдання — найважливіше. Але за календарем воно намічалося на завтра. На той лихий день вівторок і на ту погану годину — сьому вечора.  

________

 

Стукіт у двері, не дуже делікатний, а потім і зовсім грубий, примусив мене урвати ранкове споживання чудового еліксиру, який утворюється від змішування кави й окропу. Еліксиру, неоціненні якості якого можна збагнути тільки в Данії, бо він єдиний тут не тхне мигдалевою есенцією. «Неприємності починаються, — подумав я, ідучи до дверей. — Нічого, хай починаються, вони заплановані». Рішуче відчинив і опинився лицем до лиця з чарівною Грейс. — Ви ще не вдяглися? — з докором промовила вона замість привітання. — Видно, ви й цієї ночі брали участь у шлюбній церемонії у «Валенсії».. — Що ж поробиш, світські обов'язки, — відказав я недбало, вводячи її у свої скромні покої. — Сподіваюсь, ви принаймні були не в ролі нареченого. — Налити вам кави? Щойно зварена. Сам варив. — Остання подробиця не може мене налякати, — заявила дама, сівши у продавлене крісло. — Дайте мені скуштувати оту вашу каву. Таким робом я знову узявся дегустувати домашній нектар, цього разу у жіночому товаристві. — Не така вже й погана, — визначила секретарка, відпивши. — Але ви не відповіли мені, що робили вночі. — Про минулу ніч ви можете дізнатися у шпигів Сеймура. Вони, як ви, мабуть, помітили, невідступно вартують унизу. І це триває вже другий день. — Вірю вам. Тільки це люди саме Сеймура, а не мої. — Яке це має значення? Скажіть, що ви прийшли від свого шефа, Й попросіть довідку про поведінку цього сумнівного типа Михаїла Коєва. Грейс узяла запропоновану сигарету, закурила й втупила в мене погляд, допитливий й оцінюючий, попри удавану незворушність. — Ви все жартуєте, Майкле, наче нічого не сталося і наче нічого не діється навколо вас. Припускаю навіть, що внутрішньо ви тішитесь своїм героїзмом, який дає вам сили жартувати із зашморгом на шиї. Але такий героїзм вульгарною мовою називається глупством… — На щастя, ви не належите до тих, хто говорить вульгарною мовою. — Глупство і легковажність — до цього зводиться ваша поведінка, незалежно від того, як ви самі її оцінюєте. — А як ви оцінюєте свою поведінку? — Оцінюйте її ви. Я востаннє з вами і даю вам останній шанс на порятунок. — І навіть не боїтеся здійснити рятувальну операцію під носом у Сеймурових людей? — Про це не турбуйтеся. Я тут за наказом Сеймура. І, щоб не забути, зразу ж передаю вам його розпорядження… хочу сказати «запрошення». Він чекатиме на вас о восьмій перед кафе на площі Ратуші. — Мерсі. А ваше запрошення? — Я вже сказала. — Тільки забули взяти до уваги, що я заблокований з усіх боків. Так що вихід — з вами чи без вас — однаково неможливий. — Помиляєтесь. Неможливий, коли діятимете без мене. — Невже? Але ви щойно самі сказали, що шпиги внизу не ваші, а Сеймурові? Як тоді ви примусите їх заплющити очі, поки ми з вами рятуватимемось втечею? — Слухайте, Майкле: облиште кпини і спробуйте мене зрозуміти, бо я справді прийшла востаннє і навряд чи зможу ще раз побачити вас, коли б навіть і захотіла. Голос Грейс став ще тихшим і холоднішим, наскільки це взагалі можливо. — Ви починаєте повторюватися, — зауважив я. — Облиште погрози і переходьте безпосередньо до плану. Бо, погодьтеся, я нічого не можу прийняти, не знаючи, принаймні у загальних рисах, про що йдеться. — План у загальних рисах ви знаєте. А щодо конкретних деталей… — жінка замовкла, неначе прислухаючись, повернувши голову до сходів. Але звідти не долинало ніякого шуму. Вона зробила мені знак присунутись до неї, а тоді сказала зовсім тихо: — До вечора ви мусите виправити усе, що заплутали того дня. Ви досить кмітливий, щоб знати, як зіграти роль людини, яка після довгого вагання приймає певну пропозицію. І, звісно, негайно зажадайте обіцяну суму готівкою… — Після чого Сеймур полізе в кишеню і відлічить мені триста тисяч… — Він має їх як не в кишені, то у домашній касі… Певна, що справді відлічить їх ще увечері. — Просто так, навіть не взявши розписки… — Ну й що, коли попросить розписку? — прошепотіла Грейс і пронизливо подивилася на мене. — Невже ви не можете збагнути, що ви не в такому становищі, коли можна затинатися через якийсь підпис? — Гаразд, гаразд. Далі? — Припускаю, що, завівши вас у кабінет за грошима, він запропонує вам залишитися переночувати і взагалі оселитися в нього. В жодному разі не відмовляйтеся. — Добре, не буду. А далі? — Ваші завдання на цьому вичерпуються. Далі починаються мої. Але після того як ви у такий спосіб розв'яжете мені руки, все буде добре. Ви тільки чекатимете, щоб вам сказали «рушаймо». Фальшивий паспорт для вас, квитки на літак для нас обох і сама подорож — то мій клопіт. Будьте певні, все пройде легко й без риску. — А люди, що стежать за мною? — Тих людей не буде. Я досить добре знаю Вільяма. На щастя, і він вважає, що добре знає вас і мене. Коли ви пристанете на його пропозицію, Сеймур заспокоїться, бо вважатиме, що ви вже у його руках. — Може, все-таки варто було б виказати обурення з приводу шпигів, що вистежують мене… — Виказуйте, коли хочете. За всіх обставин я певна, що Вільям сам зніме блокаду. Це повністю в його стилі: виявити довір'я, щоб завоювати довір'я. — Майте на увазі, що блокаду можна тримати й більш витонченими засобами, ніж видимі неозброєним оком шпиги. — Боже мій, не вчіть мене. Я також маю деяке уявлення про стеження й переслідування. Вірте, усе буде так, як я кажу! Вона подивилася на мене зеленими очима, в яких світилася зухвала впевненість. Я теж дивився на неї, хоча й без такого апломбу. Так ми сиділи кілька секунд, потім жінка відвела погляд, загасила сигарету в чашці з недопитою кавою і, поклавши мокрий недопалок на блюдце, промовила якось утомлено: — Мені здається, ви сумніваєтесь у моїх словах. — Це вас дивує? — Щиро кажучи, так, — відповіла Грейс так само зморено і знову подивилась на мене. — Виходить, що досі ви вважали мене довірливою людиною. — Не довірливою, а розумною. Невже вам потрібно стільки часу, аби збагнути, що моя пропозиція, гарна чи погана, для вас єдиний можливий вихід? — Не впадайте у пафос, — промовив я, бо секретарка мимохіть підвищила тон. 1, помовчавши, додав: — Власне, я вам вірю. — Нарешті! — Єдине, що мене бентежить, — чи не можна трохи змінити план?.. — А саме? — А саме — виконати його лише наполовину. — Не розумію вас, — відказала Грейс, хоча гострий погляд, який вона кинула на мене, показав, що вона прекрасно мене зрозуміла. — Хочу сказати, що для нас обох буде зручніше, коли я виконаю своє завдання, а ви утримаєтесь од виконання свого. Грейс залишиться секретаркою Сеймура, Майкл стане помічником Сеймура, і це дозволить Грейс і Майклові жити на цьому світі довгі роки і, може, навіть мати багато дітей. Жінка винагородила мене ще одним гострим поглядом і знизала плечима: — То вже ваша справа. Ви доросла людина і можете самі вибирати. — Якраз і намагаюсь це зробити, однак мушу зізнатися, що це не так легко… Я замовк, неначе заглибився у цю складну справу — вибирати. Грейс намірилася встати, але я довірливо торкнувся її руки і знову заговорив: — Я думаю, чи справді Сеймур збирається виконати свої щедрі обіцянки, які дав мені того дня і які, сподіваюсь, не поминули вашого гострого слуху. — Коли це єдине питання, яке вас тривожить, можете перевести дихання, — холодно відповіла секретарка. — Вільям справді має старомодну звичку дотримувати свого слова. — Тоді, значить, усе гаразд… принаймні щодо ділового боку. — А хіба для вас існує ще якийсь бік? — Скажіть, Грейс, якщо і ви, і я залишимось у Сеймура, ви продовжуватимете любити мене? — Звичайно, — заспокоїла мене жінка своїм крижаним голосом. — Я любитиму вас точно так, як ви — мене. Ми знову кілька секунд вдивлялися одне одному в очі, і тепер Грейс виявила більшу витривалість у цьому змаганні і не опустила зелені очі навіть тоді, коли знову промовила: — Даремно ви намагаєтесь мене перевірити, Майкле. Я справді ненавиджу цю людину. Секретарка раптово підвелася з крісла, але пішла не до дверей, а до вікна і задивилася на сумний пейзаж передмістя, повернувшись спиною до мене. Лише в цю мить я помітив, що пастельно-синій костюм дуже личить її стрункій постаті і високо зачесаному чорному волоссю. — Ви сьогодні чарівніша, ніж будь-коли, — проказав я, й собі підійшовши до вікна. Вона поволі повернулася до мене, немов насилу одірвалася од сумного краєвиду чи від своїх сумних думок: — Треба йти… Сеймурові може знадобитися машина. — Ні, ви справді чарівна і не маєте жодного шансу відірватися від мене. — Власне, Сеймур може почекати півгодини, — пробурмотіла Грейс замість відповіді, глянувши на годинник. Через півгодини, поправляючи зачіску перед жалюгідним дзеркалом у алюмінієвій рамці, жінка промовила байдуже: — Це, гадаю, наш епілог. Чи не так? — Чому такі висновки? — Бо здається мені, що з-поміж двох рішень ви обрали третє… — Самогубство? — Саме так. — Щоб бути щирим до кінця, скажу вам, що я взагалі ще нічого не вибрав, — зізнався я, допомагаючи їй вдягнути світло-блакитний жакет. — Ні, ви вже вибрали, і це видно з вашого спокою, — заперечила вона і взяла свою сумку. Грейс відкрила її, вийняла якусь візитну картку і подала мені: — Збережіть цю картку. Те, що надруковано тут, не має значення. Зверніть увагу тільки на рукописний номер. Якщо мої підозріння справдяться і ви таки потрапите у безвихідь, можете зателефонувати за цим номером. Назвіть тільки своє ім'я і з'явіться на адресу, яку вам дадуть, не приводячи, звісно, за собою хвоста. Отже… Я беру простягнуту на прощання руку й відчуваю сильний нервовий потиск довгих вишуканих пальців, неначе жінка хотіла через них влити в мене своє владне навіювання, поки голос зовсім байдуже промовляв: — Бувайте, Майкле. І я залишився сам у мансарді, де витав легкий запах її дорогих парфумів.  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка