Богомил Райнов пан ніхто



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка26/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   41

РОЗДІЛ СЬОМИЙ


 

Вулиця довга й нудна, як і кожна міська вулиця у неділю по обіді, коли вечірнє пожвавлення ще не замінило святкової летаргії ситної їжі та нікчемних телевізійних передач. Зачинені магазини, порожні кафе й подружні пари, що іноді зупиняються перед вітринами, аби без найменшого внутрішнього переконання обговорити якості товарів, яких вони ніколи не куплять. Одне слово, обстановка надто сіра, щоб вона могла відвернути мене від розмови з Сеймуром, яку я вів уперто, хоч і подумки. «Правила гри? — питав я з неприхованим сарказмом. — Вони мені справді добре відомі, дорогий Вільяме, — продовжував я ще саркастичніше. — І не тільки класичні, але й новочасні, що їх ви зараз вводите в дію цілком на свою користь. Бо зараз ви диктуєте правила гри» а я змушений лише підкорятися і сидіти на місці мерця або, коли хочете, того, хто програє, бо я втрачаю темп». Далі всі можливі варіанти гри добре відомі, включаючи й можливе блефування обох партнерів. Остання пропозиція американця не позбавлена привабливості, і він це прекрасно знає. Але він знає і те, що коли я не захотів стати зрадником, я ніколи не вдамся до самовільних дій. Можливість проникнути у ворожу розвідку, щоб прислужитися своїй, на перший погляд видається дуже спокусливою, однак чи вона спокуслива, корисна, своєчасна, — такі речі вирішують вищі інстанції. Отже, Сеймур найперше мусить встановити, чи не спробую я через відповідні канали зв'язатися з Центром, щоб одержати дальші інструкції. А це значить, що я знову потраплю під опіку, і цього разу вона, певно, буде далеко пильнішою й підступнішою, взагалі опікою американського типу. Звичайно, в даний момент мене турбує не проблема зв'язку з Центром. Навіть коли мене й засічуть під час спроби такого контакту, це зовсім не означає, що мене неодмінно ліквідують чи нейтралізують у якийсь спосіб. Сеймур може й далі удавати людину, яка мені довіряє, і навіть ввести мене на обіцяну посаду чи то з метою використати мене для передачі фальшивих відомостей, чи то з наміром продовжувати обробку. Але цей варіант зараз не має значення, оскільки я взагалі не збираюсь зв'язуватись із Центром і доповідати про пропозицію американця. Завдання, для якого мене відряджено сюди, сформульовано точно і ніхто не давав мені права відхилятися від нього. Кепсько тільки, що саме здійснення цього завдання опинилося під загрозою провалу. Бо, стежачи за тим, що я й не думаю робити, Сеймур зв'яже мені руки у тих справах, що їх я за всяку ціну мушу виконати. Йому, певно, щастить не тільки в рулетці: навіть і в розвідці його помилковий хід щодо мене може виявитися в кінцевому рахунку виграшним. Хтось міг би зауважити, що коли я замість затинатися прийняв би, хоч і удавано, пропозицію стати зрадником, це звільнило б мене на певний час від опіки, дозволило б виконати завдання й вислизнути. Небезпечна ілюзія, як сказав би дорогий Вільям. Є пропозиції, які не можна приймати навіть удавано, не тільки з моральних принципів, але і з практичних міркувань. Хоч раз сказавши «так», ти дозволяєш прибрати себе до рук і через дві години вивезти себе у невідомому напрямку. Звичайно, вони могли б вивезти мене й не чекаючи моєї згоди. На цьому терені й за цих обставин вони мали можливість запроторити мене куди завгодно, як тільки я зійшов з поїзда. Таке вже траплялося, і це я добре знаю, але так само добре знаю і мізерні досягнення організаторів викрадень. Сеймур, очевидно, не належить до того типу організаторів, які можуть накинути на твоє обличчя носовичок, просочений снотворним, або вивезти тебе у підставному таксі. Хоче він, щоб я став його постійним співробітником чи тимчасовою жертвою, це не має значення, але за всіх умов він хоче запопасти мене добровільно, як людину, що свідомо, хоч і після тривалого вагання, перейшла на інший бік. Однак смішно покладатися на те, що, ставлячи на моє добровільне рішення, він дасть мені хоч яку-небудь свободу вибору. Свобода вибору в цьому випадку є лише зовнішня і цілком ілюзорна видимість. Усі подальші ходи запрограмовано так, щоб мене позбавити шансів на будь-який інший вихід, крім бажаного Сеймурові. 1 якщо американець все такий же спокійний, ліберальний і навіть великодушний у відносинах зі мною, то тільки завдяки його цілковитій упевненості, що всі виходи добре перекрито, крім того єдиного, до якого обставини неминуче мене підштовхнуть і який, власне, є не виходом, а входом у пастку. Так, гра справді цілком ясна і її правила теж, і хоча я повторюю для сміливості, що нічого ще не трапилось, я вже відчуваю неприємне враження, ніби перебуваю за два кроки від тієї пастки, форма і розміщення якої мені невідомі. Але два кроки чи три — цю відстань треба використати, щоб зробити щось корисне. Відстрочка зовсім куца: від недільного вечора, коли я вийшов з дому Сеймура, до недільної ночі, у яку я приречений на примусове рандеву з Грейс, обумовлене пошепки під час прощання. Поки за мною ще не стежать, у цей нікчемний відтинок часу треба не попастися й зробити все що слід. З такими думками я подався до кав'ярні-кондитерської, сів біля хисткого круглого столика й замовив чашку кави. Господарка з добродушним повним обличчям тільки тоді глянула на мене, і це дало мені привід зауважити: — Сподіваюсь, ви віднесли цукерки… — Віднесли й принесли, — повідомила жінка, клопочучись біля кавоварки. — Як це? — Та ваш приятель не живе там. — І, обернувшись до внутрішнього приміщення, господиня гукнула — Еріку, де ти залишив цукерки? Початкуючий кур'єр постав у дверях з таким же енергійно закопиленим носом, але зовсім не такий самовпевнений. Він приніс вишукано упаковану коробку, поклав її переді мною на столик і сумно подивився на мене: — Ніхто не знає цього чоловіка, пане… — Ти питав у портьє? — Портьє не було, але я обійшов усі поверхи. Ніде не знають такого… — Ти дзвонив у всі двері? — В усі. Квартира по квартирі. Тільки в одній квартирі на шостому поверсі мені не відчинили. — Невже? У якій саме? — Квартира праворуч. — Шкода, — кажу. — А коли в тебе день народження? — Аж через два місяці. — Тоді ось тобі подарунок авансом за два місяці. Малий кур'єр знову подивився на мене, наче перевіряючи, чи не жартую я, а тоді ніяково подякував і забрав коробку. — Це велика люб'язність з вашого боку, пане, — озвалася усміхнута господарка, яку досі, певно, гнітила думка, що я можу зажадати гроші назад. Вона принесла мені каву і в несподіваному приступі балакучості довірливо проказала: — Як на мене, дітей не слід надто балувати. — Цілком слушно, — погодився я, виймаючи монету. — О, прошу вас! Хай кава буде за рахунок закладу. — Гаразді — кивнув я. — Хоч і я не звик, щоб мене балували.  

________

 

Наближалася восьма година вечора, але в силу датського небесного розкладу над містом все ще висіли якісь невиразні сутінки. Шостий поверх праворуч. Двоє вікон цієї квартири темні. Я пройшов у двір. Вікна шостого поверху і з цього боку темні. Повернувся у вестибюль і сів у ліфт. На дверях квартири — жодного напису. Замок секретний, нової моделі. Перш ніж зайнятися ним, про всяк випадок натискую дзвоник з грубою настирливістю, яку вкладають у цей жест поліцаї і пожежники. Ніякої відповіді. Замок, як я вже казав, секретний, нової моделі, але це не має значення. У моїй кишені кілька ключів типу «Сезам, відчинися!», здатні упоратися з усіма існуючими моделями. Операція тривала менше хвилини й пройшла майже безшумно. Я увійшов у темний передпокій і дбайливо замкнув двері за собою. Потім відчинив наступні двері. Крізь два вікна у темне приміщення проникали мерехтливі сутінки. Я вийняв мініатюрний кишеньковий ліхтарик і розпочав побіжний огляд, пильнуючи, щоб промінь ліхтарика не трапив у вікно. Крім передпокою — хол, спальня, кухня і ванна. Стиль меблів у даний момент мене не цікавив. Орнамент шпалер — також. В усякому разі, обстановка була далеко гірша й зовсім відмінна від софійського апартаменту, куди мене запрошували кілька років тому. Питання в тому, чи господар той самий. Мешканець, мабуть, зовсім невиразний тип, бо єдині сліди його індивідуальності вичерпуються двома майже новими костюмами в шафі й купкою брудної білизни у ванні. Кишені костюмів порожні. Порожньою виявилася й валіза, засунута під ліжко. Втім, не зовсім порожньою: дно валізи встелене старим номером «Вечірніх новин». Номер цього вечірнього видання, до того ж старий, не справив би ніякого враження у Софії. Однак між Софією і Копенгагеном досить велика відстань. Побачивши пожмаканий і не зовсім чистий шматок паперу, я відразу відчув, що якийсь невидимий благодійник вивільнив мої груди з гіпсу, в який вони були закуті досі. Я вдихнув на повні груди задушливе повітря й опустився в крісло. Світні стрілки мого годинника показували Точно тридцять п'ять хвилин на дев'яту, коли почулося тихе шарудіння ключа в замку. Відчинилися й зачинилися двері. Відчинилися другі двері, й клацнув вимикач. Зайве додавати, що під сяйвом люстри прибулий одразу помітив мене у кріслі напроти дверей. Тодоров. Ледве побачивши гостя, він ступив крок назад, але одразу ж застиг, бо ще помітив у моїй руці пістолет. Маузер, дуже плаский і зручний для носіння, оснащений в цей момент глушителем. Тодоров спробував видушити з своїх зашерхлих губів якусь фразу, але я, не випускаючи пістолета з правиці, підніс палець лівої до вуст: мовчи. Тоді підвівся і зробив йому інший знак, цього разу вже пістолетом: кругом, пішли! Він на мить завагався, але, будучи кмітливою людиною, швидко збагнув, що зараз не час для вагань. Тому повернувся й покірно рушив у зворотну путь, полишивши на мене клопіт вимкнути світло й зачинити двері. Я накинув плащ на праву руку так, щоб він прикрив маузер, глушитель якого щільно впирався у бік Тодорова. Ми зійшли сходами пліч-о-пліч, немов добрі друзі. Виводити Тодорова з квартири було досить рисковано, але й необхідно. У наші дні кожне слово, що злетіло з твоїх уст, перестає бути твоєю власністю. Все одно що випустити коропа у те повне акул озеро, яким став у наші дні ефір. Зажерливі й чутливі механічні вуха, від велетенських споруд до наймініатюрніших апаратів, жадібно полюють за беззахисним блукаючим звуком. Підслухують шифровані і нешифровані міжнародні радіозв'язки, велетенські механізми на кордонах ловлять у свої тенета внутрішні телефонні розмови, незліченні невидимі вуха прислухаються в містах, установах, затишних інтер'єрах приватних будинків. У наш час відверта розмова перетворилася на величезну розкіш. Особливо для таких, як я. І особливо в такий момент, як сьогодні, коли потрібно відверто поговорити з давнім знайомим. Ньоре Зьогаде не дуже пожвавлена удень, о цій же вечірній порі вона й зовсім безлюдна. Про всяк випадок я спрямував свого супутника на протилежний тротуар, що тягнувся уздовж озера, і тому безпечніший щодо випадкових зустрічей. — Кожен вигук чи спроба втечі коштуватимуть тобі життя, — неголосно проказав я. Мої слова звучали зовсім щиро, бо я справді був готовий здійснити свою загрозу, не боячися тих докорів сумління, які довели до божевілля нещасну леді Макбет. — Не турбуйтеся… заберіть свій пістолет… я сам чекав такої зустрічі… навіть хотів її… — затинаючись вимовив Тодоров. — Тішуся, що наші бажання збігаються. — Я теж радий… Хочу сказати, радий, що приїхали саме ви… людина, яка мене знає… яка мене зрозуміє… Незважаючи на пересохле горло, Тодоров говорив з такою улесливою інтонацією, що я відчув легку нудоту. Це зовсім не зашкодило мені тримати пістолет у попередньому положенні, тобто впритул до ребер давнього знайомого. Кілька сотень метрів ми подолали у повному мовчанні, коли не рахувати запитання Тодорова: «Куди ви мене ведете?» — на яке я не зволив відповісти. Тільки коли ми дійшли до входу в Йорстедспарк, я проказав: — Зайдемо сюди, погуляємо. Побачивши темний глухий ліс, давній знайомий здригнувся від легко зрозумілого збентеження, але я розсіяв його сумніви, ткнувши його пістолетом. Тодоров неохоче пройшов у ледве прочинені залізні ворота, і ми пішли посипаною піском алеєю. Йорстедспарк виглядає досить похмуро навіть у літні сонячні ранки. Це дуже обширна і доволі дика місцина: величезні дерева з густим і вологим листям, спадисті галявини, що потопають у глибокій тіні, і ще глибше озеро з чорно-зеленою водою. Тепер у темряві ночі це пустище здається зовсім зловісним, і самотні ліхтарі, розставлені там-тут, не стільки освітлюють пейзаж, скільки роблять його ще непривітнішим. Ми опинились десь у центрі парку, тобто у найглухішій його частині, коли я показав на лавку і промимрив: — Посидь тут, відпочинь. Тодоров виконав розпорядження, і я теж сів, продовжуючи тримати пістолет, прикритий плащем, впритул до його ребер. — Тут досить вогко, — зауважив мій супутник, ніби ми справді вийшли на прогулянку. — Шкодую, що піддаю тебе небезпеці застудитися, але квартиру твою напевно підслуховують. — І я так думаю, — негайно погодився давній знайомий. — Вони знають, що я ніколи не стану їхньою людиною. — Ні. Вони знають, зрадник завжди залишається зрадником. Ніхто не вірить зрадникам, Тодоров, навіть ті, хто його купив. — Я не зрадник… Я щирий патріот… Ви прекрасно знаєте, товаришу Боєв… — По-перше, не смій називати мене «товаришем», а по-друге, не смій називати мене «Боєв». А щодо патріотизму… Я вийняв з кишені сигарети й запальничку і закурив, не випускаючи пістолета з правиці. — Я порядний громадянин… ви знаєте… — бурмоче мій співрозмовник, вирішивши замінити надто сильний вираз «щирий патріот» на скромніший титул «порядний громадянин». — Деякі люди живуть як порядні громадяни тільки тому, що не траплялося випадку піддати випробуванню їхню порядність. Такі люди можуть навіть померти як порядні громадяни, якщо тільки не потраплять у магнітне поле спокус. Однак ти потрапив, Тодоров, і капітулював, і якщо я тут, то не для того, щоб вручати тобі орден за патріотизм, а щоб виконати вирок. — Який вирок? Ви жартуєте? — рвучко обернувся до мене давній знайомий. — Не рухатись! І не удавай наївного. Прекрасно знаєш, що раз я тут, значить, це не випадково. Як не випадково і те, що приїхав саме я, а не хто інший. Саме через те, що знаю тебе і чудово розумію. Ти будеш знищений цієї ж ночі й на цьому ж місці… — Але заждіть, що ви говорите! — знову обернувся Тодоров до мене. — Сказав: не рухатись! Місце, як бачиш сам, зручне. Ніхто нічого не почує. А з каменем, прив'язаним до ніг, ти пірнеш у озеро так глибоко, що тебе навряд чи коли-небудь знайдуть… Мій супутник утретє засовався, але я заспокоїв його відповідним штурханом під бік. — Я пояснюю тобі це не для залякування, а для повної ясності. Єдина можливість врятувати свою шкуру полягає у такій програмі з чотирьох пунктів: передати мені відомості, одержані від Соколова; розповісти про все, що сталося, якнайдокладніше; повернути завдаток в «Універсал» і забути, що я приходив у гості. Чотири пункти… — Я все зроблю, усе… — прошепотів з чарівною сумирністю мій давній знайомий. — Не поспішай обіцяти, а ще менше — брехати. Я сказав: чотири пункти. Коли не виконаєш хоча б один з них, знай, що ми тебе знайдемо, навіть якщо ти втечеш у Патагонію, а тоді… Ти вже досить часу перебуваєш під наглядом наших органів, і тобі не вдасться вислизнути, запевняю тебе. На алеї почулися повільні кроки, і Тодоров нашорошив вуха. Краєм ока я помітив поліцая, що наближався, темніючи в неясному ореолі сусіднього ліхтаря. — Не радій, — прошепотів я сусідові. — Поліцай дістане другу кулю. Перша належить тобі. Давній знайомий застиг наче мумія, а я, щоб зробити мізансцену природнішою, відкинувся на лавці, неначе з насолодою вдихаючи спокій ночі. Поліцай ліниво поминув нас, побіжно оглянувши, й покрокував до виходу. — Ну, — сказав я. — Приступай до виконання програми: пункт за пунктом і без відхилень. — З Соколовим я зв'язався. — Історична довідка — потім. Найперше — де відомості? Я, звісно, не тільки не мав уявлення про те, де зараз відомості, але навіть не знав, чи існують вони взагалі. Я знав одне: зараз не час сповідуватися у власному неуцтві. — Відомості в мене, — пробурчав Тодоров. — … Аби ви повірили, що я не зрадник… Я зберігав їх у себе на випадок, що когось пришлють, як-от вас… Неслухняними від хвилювання пальцями він відірвав підкладку в полі піджака й вийняв щось маленьке, наче недопалок, загорнуте у цигарковий папір. — Що це таке? Мікрофільм? — поцікавився я, відгорнувши папір. — Так, мікрофільм. Тут усе. Усе знято найточніше. — А хто прибив Соколова? Чи не ти? — запитав я, поклавши пакетик до своєї кишені. — І навіщо? Щоб привласнити суму, яку мав йому передати? — Та чи можу я вбити людину, товаришу Боєв? — Шшш-ш! Ти забув, що я казав тобі? Нумо, давай підряд. Тільки не від Адама і Єви, а від твого приїзду сюди, у Копенгаген. Тодоров покірливо приступив до усного викладу, але впродовж кількох хвилин не розповів нічого новішого за вже відоме: контакт з торгпредством, контакт з «Універсалом», контакт з Соколовим. Я терпляче слухав його. Коли хтось викладає мені початкову версію, я не люблю його бентежити запитаннями. А крім того, мені не байдуже, як описуватимуться деталі, вже відомі мені, хоча це зовсім не дає гарантії, що з такою ж точністю буде викладено й те, чого я ще не знаю. — … Ми зустрілися з Соколовим на вокзалі, як і домовились, — говорив Тодоров. — На вокзалі у цей час був страшний натовп, і наша зустріч пройшла непоміченою, й обмін також можна було провести на місці, і події розвивалися б інакше, але Соколов був надто підозріливий, та й я, відверто кажучи, не дуже йому довіряв. «Ти приніс гроші?» — запитав він. «Ось вони, хіба не бачиш?» — відповів я. Десять пачок по десять тисяч я поклав у коробку з-під туалетного мила і загорнув так, що пакунок виглядав наче щойно з парфюмерної крамниці. «А ти приніс товар?» — питаю. «Товар у мене, але звідки я знаю, що у твоєму пакеті?» — відповів Соколов. «Так і я ж не знаю, що в тебе за товар, — кажу. — Коли хочеш, поїхали до готелю, там порозуміємось». «В готелі небезпечно, — заперечив Соколов. — Візьмемо таксі. На перевірку досить двох хвилин». Так і зробили. Поки ми їхали в таксі, Соколов розгорнув пакет, пересвідчився у його вмісті і передав мені мікрофільми, тільки я не міг їх перевірити і лише пізніше проглянув їх і переконався, що мене не обдурили. За кілька кварталів од вокзалу Соколов вийшов, а я доїхав до готелю і, вже виходячи з машини, збагнув, що за мною стежать. «Вляпався», — сказав я сам собі, пішов у свій номер і не виходив звідти весь вечір. Треба було якнайшвидше тікати, але куди втечеш о десятій годині вечора. Тому вирішив вислизнути рано-вранці й одразу сісти в поїзд на Гамбург, а вже там легше щось придумати. Поїзд відходив о восьмій ранку, але я вийшов з готелю вже о сьомій, не взявши багажу і не заплативши, й гадав, що мене ніхто не помітив. Годину покрутився й ускочив у поїзд, коли він уже рушив. Знайшов вільне купе й сказав собі: «І цього разу врятував свою шкуру». Та не так сталось, як гадалось. Невдовзі після відходу поїзда в купе увійшов добре одягнений пан, сів навпроти мене й вийняв газету. Я майже не звернув на нього уваги, бо був заклопотаний своїми справами, однак в якийсь момент пан відклав газету, глянув у вікно й заговорив німецькою мовою: «Сьогодні чудовий день». «Чудовий», — відповів я. «Але якраз для вас цей день не дуже гарний, гер Тодоров. Вашого друга Соколова знайшли сьогодні вранці саме на цьому шосе, уздовж якого ми зараз їдемо». Подивився на мене й засміявся, ніби нічого і не сказав, але мене скорчило так, немов я ускочив в окріп. «Найгірше, гер Тодоров, що це вбивство вчинили ви». «Хто ви такий? — сказав я. — І що це за брехня, яку ви мені підсовуєте? Як я міг вчинити вбивство на шосе, коли у той час був за десятки кілометрів від нього?» «У судовій процедурі, гер Тодоров, як ви знаєте, важать не факти, а докази. Ніхто не доведе, де ви перебували у той фатальний момент, зате є невідпорні докази, що вбивство вчинено вами. Воно вчинено вашим кишеньковим ножем, отим, альпійським, з кістяним держаком, і на ньому лишилися відбитки ваших пальців». По цих словах мені стало все ясно. Я завжди возив з собою у валізі невеличкий складаний ніж, точно такий ніж, з держаком з оленячого рогу, і ці типи, мабуть, витягли його з валізи, щоб пізніше пред'явити мені як речовий доказ вбивства. «Чого ви хочете од мене?» — питаю. «Трохи здорового глузду, нічого більше, гер Тодоров. По-перше, не робіть спроби сісти на пором й переїхати кордон, бо на Рьодбі вже стоять поліцейські пости. По-друге, озбройтеся свідомістю, що віднині ви переходите на іншу роботу. На роботу до нас. Ми пропонуємо вам, порятунок, гер Тодоров, у цей важкий для вас час. Однак порятунок, як і все інше на цьому світі, можна дістати лише за відповідну ціну. Ми не маємо жодного наміру рятувати падлюк і дворушників, бо падлюки і дворушники нам не потрібні. Ми хочемо за наш дружній жест дістати докази повної щирості. Ми задамо вам ряд запитань, ви будете такі ласкаві відповісти на них точно й вичерпно. Щирість — це дуже скромна ціна, якої ми бажаємо за нашу величезну послугу. Так що використайте недовгий час до наступної станції і зробіть вільний вибір між службою, яку ми вам пропонуємо, й дожиттєвим ув'язненням, яке вам запропонують датські власті, коли, звісно, не віддадуть перевагу смертному вироку». Це був шантаж, але що я міг вдіяти? Опиратися? Зволікати? Опирався й зволікав аж до Рьодбі. Говорив, що я не винен, ніби вони не знали цього краще за мене. Пояснював, що я не та людина, за яку вони мене вважають, і що я неспроможен дати їм жодних відомостей. Викручувався усіма можливими способами, але що я міг вчинити, коли мене здорово притисли й сила була на їхньому боці? «Нам добре відомо, хто ви, гер Тодоров, — наполегливо повторював той. — І не хвилюйтеся: ми не зажадаємо од вас нічого більше за те, що ви знаєте. А до того всього ми виявимо до вас більшу щедрість, ніж ви самі виявили до нещасного Соколова». Коли мй прибули в Рьодбі, він показав мені поліцая на пероні і сказав: «Час для розмірковувань вичерпався, гер Тодоров. Відстрочка діяла до цього моменту. Вам залишається рівно одна хвилина, щоб прийняти мою пропозицію або відкинути її». Що я міг вдіяти, крім того, щоб прийняти пропозицію? І що страшного в тому, що я прийняв її!' — мій супутник урвав свою розповідь якраз на вузловому моменті і подивився на мене. — Облиште аналізи, — відказав я, — і дотримуйтесь фактів. — Факт у тому, що я прийняв. — Прийняв що? — Прийняв пропозицію стати зрадником. Але ж це зовсім дурна історія, товаришу Боєв… — Тс-с! — … Абсолютно дурна історія, бо кого і як я можу зрадити, коли я нічого не знаю, коли я не в курсі, ви знаєте це найкраще, що я зовсім не в курсі… Він замовк на мить, здавалося, для того, щоб роздивитися краще, як я закурюю сигарету, не випускаючи з рук пістолет. — Допит почався вже на зворотному шляху від Рьодбі до Копенгагена, бо ми просто пересіли на інший поїзд і поїхали до Копенгагена. А потім тривав і тут, та не годину і не дві, а цілих три дні, аж поки мене не випатрали до останньої крихти. І чим більше мене допитували, тим ясніше мені ставало, що вони розчаровані й самі починають розуміти, що я зовсім не та людина, яка їм потрібна… — Хто тебе допитував? — Та отой, з поїзда, який називав себе Джонсом і був головним, та ще один, худий і низенький, Стюарт. — Опиши точно, як вони виглядали. Тодоров спробував задовольнити мою цікавість, але описував обох так невиразно й блідо, як може описувати людина, повністю позбавлена спостережливості Я міг би подумати, що він уникає точних описів, коли б не знав, що ті, хто бреше, звичайно досить конкретні і докладні у своїх брехнях. В усякому разі, куцих даних про Джонсона і Стюарта було досить, аби зрозуміти, що жоден з них не фігурує серед моїх нових американських знайомих. — Що вони запитували про Соколова? — Все, що тільки спадало їм на думку… — А що ти відповідав? — А я пошивав їх у дурні! — у тоні Тодорова прозвучали нотки ледве стримуваного самовдоволення. — Це було єдине запитання, на яке вони могли хоч що-небудь видушити з мене, але я й тут пошив їх у дурні. Сказав, що Соколов запропонував нам давати відомості про діяльність і проекти еміграції у ФРН, що сума, яку я йому вручив, становила аванс за цю його діяльність і що відомості ми мали одержувати у листах до його брата при допомозі тайнопису. І ні пари з вуст про мікрофільми… — Звичайно. Щоб не дати їм матеріал проти себе. — Авжеж, я мав на увазі і це, — відповів по паузі Тодоров. — Історія з ножем була наскрізь фальшива, але історія з мікрофільмами — справжня, і я не хотів давати. їм додаткову зброю, щоб вони вбили мене, коли їм заманеться. Однак головні мої міркування не були особистими, товаришу… — Тихо! Я тобі що сказав? — Головне моє міркування полягало в тому, що коли нашій країні так потрібні ці відомості, то гріх їх оддавати отим двом. Я знав, що колись мене відшукають і що ці мікрофільми… — … матимуть неоціненну користь для спокутування злочину, — закінчив я замість Тодорова. — Та який злочин? Ви ж самі бачите, що немає ніякого злочину, що я чистий перед вами… — А триста тисяч, призначених «Універсалу» й вкрадені тобою? Тодоров мовчав. — Що, заціпило тобі? — Не було виходу… — промимрив мій співрозмовник. — Просто не було виходу, товаришу… вибачайте, все забуваю, що не можна звертатися до вас на ймення… Після усіх обіцянок вони просто покинули мене напризволяще… Точніше, дали мені тут у представництві «Форд» зовсім нікчемну кур'єрську роботу, аби тільки не вмер з голоду… і я, оскільки не було виходу… — Не розчулюй мене, — сказав я. — І краще обмірковуй свої брехні, перш ніж розповідати мені. Ти не виїжджав до Рьодбі з першим ранковим поїздом і взагалі не виїжджав або виїжджав пізніше, бо перед від'їздом ти дочекався, поки відкриються банки, і вніс усю суму на свій рахунок, а потім подався в «Універсал» й усно анулював угоду, щоб «Універсал» випадково не зв'язався з нашим торгпредством, цікавлячись долею угоди, і в такий спосіб не викрив би твоє шахрайство раніше, ніж ти добре заховаєшся… — Ні, ні, це не так, запевняю вас… — Слухай, Тодоров, ти скасував угоду вже наступного дня після її укладення! — Я боявся… — промимрив давній знайомий. — Із переляку так помилився, що поклав триста тисяч до своєї кишені. А чого ти боявся? — Я ж казав вам, за мною стежили. — Хіба за тобою ніколи не стежили?.. — Траплялося… але цього разу… — Тодоров! Мій неголосний заклик справив належне враження. — Власне, Джонсон прийшов до мене в готель того ж вечора, як ми розійшлися з Соколовим. І в першій його пропозиції не було погроз, самі тільки обіцянки. Щедрі обіцянки. Та я не погодився, і тому вони вдалися до шантажу з убивством, і все було так, як ви сказали, за винятком історії з грошима, але я вже перелякався, і справді наступного дня скасував угоду, і поклав гроші на рахунок перед від'їздом, бо на мене чекала цілодобова подорож по ФРН, і я не знав, що може скоїтися протягом цієї доби, і був певен, що Джонсон, вже зачепивши мене, так просто не відпустить, і тому вирішив про всяк випадок… — Ясно, — сказав я. — Ти капітулював раніше, ніж тебе примусили. А тепер перейдемо до деяких інших питань. Мої запитання були нечисленні й тематично обмежені, бо мені бракувало часу та й особливої потреби провадити вичерпне слідство. Я хотів просто довідатись про окремі деталі, пов'язані з моїм власним становищем і, точніше, з діями ворожої сторони. Тодоров відповідав, як міг, а я, також скільки міг, допомагав йому не збочувати З твердого грунту фактів і правди. — Ну, а тепер? — проказав я, коли ми дійшли до кінця запитальника. Чоловік глянув на мене, ніби не розуміючи моїх слів. — Хочу сказати, якщо ми підведемо під усім риску, ти повернувся б додому? Не сюди, на Ньоре Зьогаде, а в оті добре умебльовані апартаменти у Софії? — Звичайно… Тільки б знайти спосіб вислизнути звідси живим і здоровим, — відказав він. Потім, помовчавши, немов розмірковуючи, повторив: — Так, звичайно, повернувся б, аби тільки спосіб… Але в тоні обох декларацій чогось бракувало. Перш ніж ми підвели риску під його злочином, цей чоловік уже сам провів межу між собою і батьківщиною. — Власне, це твоя справа, — сказав я. — І я приїхав сюди не для того, щоб оформлювати тобі паспорт. Адресу нашого представництва ти знаєш. Боюся тільки, інше тобі невідоме: громадянство це не тільки обов'язок, Тодоров, але і привілей. — Та я ж… Невже ви думаєте, що я… — Я нічого не думаю. Ти подумай. І якщо знайдеш сили розповісти про свою зраду… — Але ж я не зрадник… Ви ж самі розумієте, що я нікого не зрадив! — Нікого, крім своєї батьківщини. А поза тими дрібницями зрадив і мене. Давній знайомий знову замовк. І оскільки в мене немає часу на мовчання, я знову запитав: — Що, тобі заціпило? — Вони мене примусили… — видушив із себе Тодоров. — Вони тягали мене по аеропортах, і вокзалах, і прикордонних пунктах, як тільки довідалися, що приїздить болгарин. Примушували мене пізнати його, залякували мене… І коли ви зійшли з поїзда… Не знаю, як сталося, одначе, видно, чимось я себе виказав, бо Стюарт вхопив мене за руку й гаркнув: «Ти знаєш цього чоловіка!» — і я, хоч спочатку й намагався заперечувати, потім заплутався і… — Авжеж, — перебив його я. — Ти заплутався так страшно, що мимохіть виказав навіть мою професію й звання. Взагалі ти належиш до людей, які, раз заплутавшись, чинять якусь підлість. І це тільки остання твоя підлість. А яка була першою, ти пам'ятаєш? Й оскільки Тодоров продовжував мовчати, то я, не маючи часу на мовчання, дозволив собі відповісти замість нього: — Ота, з Маргаритою. — Але навіщо повертатися до тих справ? З Маргаритою було зовсім інше… — промимрив неголосно давній знайомий. — Інше, звичайно, але все одно підлість. Втім, облишмо сентиментальні спогади й повернемося до сьогодення. Досі ти виконав лише два пункти програми, Тодоров. До того ж не блискуче. Будемо сподіватися, що ти візьмеш реванш у решті: завтра вранці першою твоєю справою буде переказати гроші в «Універсал». Зрозуміло? — Так, так. Я готовий на все. — А крім того, ані слова про сьогоднішнє рандеву. Вважаю зайвим переконувати тебе, що виконання цього останнього завдання має фатальне значення не для мене, а для тебе. Коли не виконаєш перше завдання — ти зовсім зіпсуєш взаємини з нами: як я вже казав, ми йдемо за тобою назирці і не випустимо тебе. А коли не виконаєш другого, існує серйозний риск, що ти потопиш не Боєва, а Тодорова. Ти знаєш, що наша зустріч, як би ти її не уявляв, буде витлумачена твоїми нинішніми хазяями у досить несприятливому для тебе світлі. — Точно так, ви маєте рацію… — поспішив погодитися Тодоров. — А тепер полічи до ста й забирайся, щоб, бува, не застудився. Я підвівся й пішов, вловивши ледве чутне, але вимовлене з явним полегшенням «до побачення». Чи поверне давній знайомий гроші — це питання, на яке мені важко відповісти позитивно. І коли я поставив фінансову умову у свою скромну програму, то не тільки тому, що мені болить сума у триста тисяч, а й через те, що ухвала повернути гроші залишається для цієї людини єдиною можливістю подумати й про власне повернення. Що ж до останнього пункту, він справді фатальний для мене, але тут, сподіваюсь, здоровий глузд Тодорова переможе. Якщо, звичайно, егоїзм можна назвати здоровим глуздом.  

________

 

Перед щедро освітленим фасадом «Валенсії» кілька рознервованих внутрішніми сумнівами суб'єктів роздивляються фотографії атракціонів кабаре, значно привабливіші за самі атракціони. Трохи далі, біля краю тротуару, стоїть жінка. Самотня жінка, яка чекає на мене серед ночі, немов героїня старого шлягера. — Ви просто сліпуча сьогодні, — зауважив я галантно замість привітання. Та комплімент не допоміг: — Ви примусили чекати себе рівно двадцять хвилин, — заявила Грейс крижаним тоном, глянувши на свій годинник. — Люди навколо подумали, певно, що я вулична. — Підходили клієнти? — Ви перший. — Щиро шкодую… Не тому, що перший, а тому, що примусив вас чекати… Я замовив розмову з Болгарією, а її довго не давали… — Розмова, звичайно, мала вирішальне значення, — так само холодно промовила героїня зі старого шлягера. — Ще важливіше: фінансове. Ви ж знаєте, що я не такий багатий, як Сеймур. — Тоді навіщо ви запрошуєте мене у цей дорогий заклад? — запитала Грейс, неохоче йдучи зі мною до входу в кабаре. У сірому костюмі з важкого шовку, розкішній білій мереживній кофтинці й з високо зачесаним чорним волоссям вона справді виглядала гарно. Елегантна й поважна, як розкішний холодильник. Програма у закладі в даний момент вичерпувалась несамовитим завиванням оркестру, який кілька днів тому мало не одібрав залишки слуху в бідного Хіггінса. Взагалі у банальній претензійності обстановки все було те ж саме, коли не рахувати публіки, незрівнянно численнішої з огляду на неділю. Ми зайняли маленький столик і випили по келиху шампанського, аби звикнути до рожевих сутінок хвилюючого відчуття, що ми знову разом. Жінка, певно, чекала, поки затихне ревіння джазу, аби задати мені одне з несподіваних своїх запитань, а я чекав, поки розвіється її поганий настрій. Власне, моя розмова з Болгарією справді відбулась, бо який сенс вдаватися до брехні, що вже завтра буде викрита. Між двома моїми вечірніми рандеву — отим, у тиші парку, й цим — у саксофонному вереску «Валенсії» — я встиг подзвонити з готелю до одного знайомого в Софії й обмінятися з ним кількома двозначними фразами, що їх можна витлумачити як завгодно. Я не заперечував би, коли б Сеймур пов'язав цю розмову із його пропозицією. Це дало б йому ілюзію, що я сприйняв його слова серйозно і зволікаю з відповіддю, бо чекаю інструкцій. Зараз для мене важливе єдине — виграти трохи часу. Головне своє завдання я майже виконав. Залишається менше, приватнішого характеру: як вивільнитися з обіймів Сеймура. Диригент оркестру позначив кінець мелодії розпачливим помахом руки, який мало не скинув його зі сцени. Й одразу ж запала мертва до неправдоподібності тиша, у якій почувся шепіт Грейс: — Майкле, ви любите мене? — У загальних рисах я вже відповідав на це питання, — відказав я ніжно. — Я кажу не про кохання, а про дружбу… — А, то інша справа. Я люблю усяких людей. Одних — більше, інших — менше. Ви належите до тих, кого я люблю більше. — А Сеймур до кого належить? — Облиште ви вашого Сеймура. Великий інтелект — згоден, але що з того? — Небезпечний інтелект, — поправила мене Грейс. — Аж ніяк не корисно для здоров'я бути близько біля нього. — Небезпечний? — Його розум схожий на ті безшумні машини, які випромінюють інфразвук. Ви розумієте, чи не так? — Чував щось таке. — Безшумні машини, які випромінюють шкідливі звукові хвилі й при малій потужності викликають головний біль, а при більшій — вбивають на відстані. — Людина мусить звикнути до головного болю, — зауважив я, з майже кельнерською спритністю наповнюючи келихи. — У цих місцях і в ці часи існує дуже небагато речей, які не викликають головного болю. — Найцікавіше, що ця холодна людина відчуває до вас щось таке, що, за власною вашою ж термінологією, слід було б назвати «дружбою». Просто неймовірно!.. — Коли я не помиляюсь, він і до вас має певні почуття, хоча й дещо іншого характеру. — Ви сплутали дієслівний час, Майкле. Він, може, й мав якісь почуття, але це було досить давно. Вона відпила з келиха і подивилася на мене своїми зеленими очима, але так неуважливо, неначе дивилася крізь мене: — Ви пам'ятаєте оту бійку в барі? І як Вільям кинувся вам на поміч? Не хто інший, а саме Сеймур допоміг комусь! Коли б я не бачила це на власні очі, ніколи б не повірила. — Невже ви чекали, що він байдуже дивитиметься, як мене вбиватимуть? — Звісно, саме цього й чекала. Навіть була певна, що він сидітиме до кінця як безсторонній спостерігач, і не з переляку або неприязні до вас, а через свою звичку спостерігати життя навколо, як процес біологічного гниття, не вартий того, щоб об нього закалятись. — Я справді дуже вдячний йому за допомогу, але не знав, що його жест має аж таку вартість. — А другий його жест? — Який саме? Бо коли ви помітили, їхня кількість починає загрозливо збільшуватись. — Отой, щодо нас, точніше, щодо наших з вами взаємин… — Чи не ви самі говорили, що я плутаю дієслівний час? — Не має значення. Коли б хто-небудь інший дозволив би собі те, що дозволяєте ви, запевняю вас, Сеймур негайно знищив би його. І не з ревнощів, а просто так, аби знав, що жоден смертний не має права торкатися речей, які належать самому містерові Сеймуру. Ні, він справді, здається, закохався у вас. Я тільки зібрався заперечити, коли оркестр вибухнув закличним тріском, інтонації якого мені здалися знайомими, а відразу за тим на сцену вийшла вже відома мені пара — господиня й камердинерка з дзеркалом і фатою. — Це, здається, буде цікаво для вас, — сказав я, коли завивання оркестру вщухло до терпимого рівня. — Ви, якщо не помиляюсь, ще не одружені. Грейс певний час спостерігала передшлюбну церемонію. Тоді знову втупила очі в стіл і з прикрістю мовила: — Яке це глупство… — Що? Шлюб? — Ні, те, що в наші дні навіть найсокровенніші речі деградували до фарсу. — Чому ж до фарсу! Гарне тіло ніколи не буває фарсом. — Вона могла показати тіло і без весільної фати, — заперечила жінка. А потім несподівано промовила жорстоко і, здавалося, без зв'язку з попереднім. — Ненавиджу Сеймура! — Ненависть іноді буває двозначним почуттям. — Щиро кажу: ненавиджу його без будь-якої двозначності. — Можливо. Але чим вам допомогти? Застрелити його? — Скоріть його! Приборкайте, розіграйте його, зробіть його смішним. Сеймур — смішний! Голову віддам за таке видовисько. — Наскільки мені відомо, чоловіків роблять смішними головним чином жінки. А жінкою в даному випадку є ви. — Це не жіноча гра. Не удавайте наївного. Я вловила сьогодні частину вашої розмови. — Цілком випадково, звичайно. — Мимовільно чи ні, але дещо почула. Вона взяла сигарету й клацнула запальничкою з нервозністю, яка для цієї апатичної жінки рівнозначна, певно, психічному зриву. — Не можу уникнути стеження! — зітхнув я втомлено. — Спочатку — датська поліція, потім — Сеймур, а тепер — ви. — Обдуріть його, Майкле, покепкуйте з нього! — наполягала Грейс. — Я не вловлюю точного смислу вашої термінології. — Візьміть гроші, які він пропонує вам! — Гроші ніколи не пропонують задурно. Раз ви нас підслухували, ви повинні були б почути, що Сеймур хоче від мене товару, який я неспроможний йому дати. — Але Вільям не притисне вас одразу, я знаю його. Він захоче купити вас не тільки доларами, але й царським своїм жестом. Він намагатиметься обснувати вас павутинням вдячності. Дасть вам усе, що обіцяв, і навіть більше, ніж обіцяв. Терпляче чекатиме, поки ви почнете говорити. Він великодушно дасть вам спокій на тиждень чи на місяць. А мені потрібно всього лише кілька годин, щоб переправити вас в одну нейтральну країну, де Сеймур не зможе ні знайти вас, ні вдіяти вам нічого. — А що ви виграєте на цьому? Весільну фату? — Вам не загрожує шлюб, не бійтеся, — відказала Грейс. Я подивився на сцену, і немов на підтвердження її слів побачив, що майбутня молода справді віддаляється від мене, загорнувшись у вуаль, досить прозору, щоб нічого не приховувати. — Коли ви не хочете, я не набридатиму вам і дружбою, — додала жінка, щоб зовсім мене заспокоїти. — Тоді я не розумію мотивів вашої філантропії. — Філантропії? Та чи знаєте ви, як мені кортить побачити поразку цього «великого інтелекту»! І в раптовому приступі довго тамованого роздратування моя дама-холодильник різким рухом розбила келих для шампанського об ребро столу.  

________

 

І ось ми знову на порожніх вулицях. Кроки в ніч. Мотиви старих шлягерів епохи танго. Ми йдемо поволі, і я неуважливо слухаю рівний голос Грейс, яка машинально гойдає в руці свою вишукану сумку: — … У перші дні, коли я його відштовхнула, він божеволів за мною, а коли поступилася й стала ніжною, він оскаженів… Він хоче й тепер, через п'ять років, мати мене не добровільно, а силою, і я мушу грати цю роль — відштовхувати його й опиратися, поки він брутально мене приборкує, грати цю гру, щоб він мав ілюзію, наче бере мене силою. Будь-яке нормальне людське почуття, навіть найбільш стримане, здатне його розлютити. Для нього любов — це не потяг, а тваринне зіткнення, і навіть коли ти не тварина, мусиш удавати тварину… Власне, він дедалі рідше згадує і про цю гру… — Може, він сподівався реалізувати через вас свій ідеал, а ви виявились не ідеальною… — Ідеал в окулярах і на низьких підборах… Якщо Пігмаліон маніяк, то Галатея може бути тільки карикатурою. Але я не Галатея і не хочу бути Галатеєю! Я хочу бути сама собою. Ви розумієте? — Розумію, розумію, не хвилюйтеся. Хвилювання зовсім не пасує вам. — Я краще за вас знаю, що мені пасує, а що — ні. Чи, може, й ви, як Вільям, почнете мене обробляти на копил якоїсь вашої моделі? — Не бійтеся. Я ніколи не мав потягу до скульптури, а ще менше — до пластичних операцій. Ми дійшли до рогу, на якому треба повертати до «Кодану», коли Грейс зупинила мене: — Я не хочу йти в кімнату, де нас підслуховують. Підемо кудись в інше місце. — Куди? — Куди завгодно… на берег моря… або в парк. «Здається, парки у цьому місті служать для багатьох справ», — сказав я собі подумки. Та замість цього промовив: — Гаразд, візьмемо таксі. Я саме вчора найняв маленьку квартиру. Оскільки ж сьогодні не робочий день, навряд чи вони мали час встановити апаратуру. За півгодини ми вже були в моїй новій квартирі, тобто у старій і досить занехаяній мансарді. Елегантну даму, проте, здається зовсім не збентежила жалюгідна обстановка. — Це нагадує мені студентські роки. Господи, яка бідність і який спокій! — Щастя безтурботних днів. — Скажіть: щастя днів без Сеймура. — Для вас ця людина перетворилася на ідею фікс. — Ця ідея фікс невдовзі стане й вашою. — Я ще не ухвалив свого рішення, Грейс. — А! Ви вірите, що маєте право на самостійну ухвалу! Фраза була вимовлена з бентежливою іронією, однак я запитав гостинно: — Що ви питимете? — Нічого. І перестаньте заради бога поратися. Я покірливо і з ледве прихованим задоволенням сів у продавлене крісло, бо в цей час мені справді було не до господарювання. Потім, передчуваючи, що розмова вступає у серйозну фазу, закурив для бадьорості сигарету. — Ви, може, розраховуєте сісти на літак чи поїзд і утекти в останній момент. Але ви навіть не маєте уявлення про справжній розклад, Майкле. Ви по-дурному стовбичите на пероні вокзалу, звідки вже ніколи більше не відійде жоден поїзд. Останній поїзд, отой, рятівний, відійшов сьогодні по обіді. А інші не передбачаються, повірте мені. — Даремно ви лякаєте мене, люба, — відказав я, ледве стримуючи позіх. — Я не стирчу ні на якому пероні і не чекаю ніякого поїзда. Тепер мені тут зручніше, ніж будь-де. Особливо після того, як мені пощастило розжитися на цю романтичну мансарду. — Тоді про який вибір ви говорите? Ви, як останній простак, потрапили в зуби Сеймуру і ще говорите мені про якийсь вибір. — Однак ви теж запропонували мені дещо. Чи не так? — Так. І не зважаючи на риск, якому піддала себе, звірилась вам. — Тоді все гаразд. Я одержав одну пропозицію від Сеймура й одну від вас. А мати свободу вибирати з-поміж двох пропозицій, — хіба це мала розкіш у цьому світі обмежених можливостей? Жінка замислено дивилася на мене своїми холодними зеленими очима, неначе оцінюючи, що саме приховується за моїми словами поза ораторським вигуком про світ і його можливості. Потім втомлено промовила: — Все-таки дайте мені що-небудь випити.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка