Богомил Райнов пан ніхто



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка25/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   41

РОЗДІЛ ШОСТИЙ


 

Не лежить у мене душа до наукових занять, але виходу нема. Отже, й наступний день почався з маленької операції по легалізуванню. Я знову прийшов у старовинний храм Королівської бібліотеки й навіть узяв для домашнього читання книжку «Міф та інформація» Вільяма Т. Сеймура. Потім вислизнув уже знайомим шляхом й ускочив у перше ж таксі. Поки ми мчали до центру, я побіжно гортав працю Вільяма Т. Сеймура, переконуючись, що в книжці зібрані відомі вже мені ідеї, тільки викладені у строго науковому стилі, сухість якого нічим не применшує їхнього мізантропічного звучання. Я відпустив машину на заздалегідь наміченому перехресті й підставив плечі під тягар банківських операцій. Цього ранку вітер сильніший, ніж будь-коли досі, і в ньому вже вчувається холодний подих осені. У даний момент я не мав нічого проти цього природного явища, бо ураган дув мені в спину і тільки допомагав бігти з банку в банк. Докладно описувати візити в усі солідні установи означало б нагромаджувати найрізноманітніші варіації вже відомих двох фраз. Моєї, яка виказувала прагнення внести дещицю на рахунок пана Тодора, і чиновницької, у якій звучав подив, що шукають якогось неіснуючого Тодора. Неіснуючого — абсолютно правильно. І все-таки… Єдине, що мене втішало, — перевірка йшла дуже швидко. Я перебрався на таксі в другий, віддаленіший квартал, а тоді — і в третій. Список ще не досліджених закладів дедалі зменшувався, і разом з тим тінь сумніву дедалі згущувалася у моїй свідомості. Може, я йду по слідах давно мертвої людини. А може, людина аж пашить здоров'ям, але пашить дуже далеко від цього вітровійного міста. Я увійшов у квартальний банк, не знаю вже який за ліком, й опинився у приміщенні, що не відзначалося респектабельністю: замість мармурових плит — гола дерев'яна підлога, почорніла од мастики, а замість бронзових люстр — засиджені мухами глобуси, що мерехтіли в сутінках напівтемного приміщення. Я підійшов до віконця і промовив свою звичну фразу. Чиновник, не підводячись, дістав коробку з картками. Клієнтура цього відділення, видно, така нечисленна, що її спокійно можна розмістити в одній коробці. Чиновник вийняв нову зелену картонку, підніс її до окулярів і, глянувши на мене поверх них, повідомив: — Є Тодороф, а не Тодор… — На Рієсгаде, 22, — так? — Ні. На Ньоре Зьогаде, 35, — відповів чиновник, знову кинувши погляд на картку. — Значить, не той. Вибачте, — промимрив я. І швидко вийшов шукати таксі. Ньоре Зьогаде була вуличкою-набережною край штучних озер. Машина зупинилася біля названого мною будинку, тобто за десять будинків до потрібного мені. Коли я пішки дійшов до тридцять п'ятого номера, виявилося, що там чекає на мене розчарування у вигляді величезного шестиповерхового будинку. Шість поверхів по три чи чотири квартири на поверсі — іди шукай у цьому лабіринті отого Тодорофа, з «ф» на кінці. Увійшов у вестибюль і нашвидку оглянув написи на поштових скриньках, щоб пересвідчитись у наперед мені відомому: прізвища «Тодороф» серед них не було. Зате на стіні висіла маленька об'ява про вільну квартиру. Зараз квартира мені ні до чого, але об'ява все-таки виявилася корисною, бо несподівано почувся голос: — Ви когось шукаєте? То був портьє, який визирнув із своєї кімнати. Він мав набурмосене обличчя й недовірливі очі, як і кожен серйозний портьє. Та навіть коли б він осміхався мені променистою посмішкою Лоллобріджіди, я навряд чи відповів би йому. Портьє, як відомо, поліцейські агенти, а цей, зокрема, міг служити й якійсь іншій інституції. — У вас, бачу, є вільна квартира, — пояснив я без найменшого натяку на дружелюбність, бо ці мерзотники стають тим підозріливішими, чим люб'язніше ти розмовляєш з ними. — Є одна вільна квартира, — неохоче погодився портьє. — Але пан Мадсен забрав ключі, і я не можу показати її. — Чи не можете ви зателефонувати панові Мадсену? — Чому ж. Тільки він повернеться пізно увечері, та й тоді… — Я можу зайти завтра. — Завтра неділя. Мене не буде, — відказав з ледве прихованою зловтіхою портьє. І, потішаючи свій інквізиторський інстинкт додав. — Приходьте наступного тижня.  

________

 

Коли б я сидів у Королівській бібліотеці й займався науковою роботою, слід було б близько першої години зробити перерву й завітати до кабінету Сеймура. Оскільки ж я перебував не в бібліотеці і до першої залишалася ще ціла година, я вирішив використати цінний час на справи іншого роду. Сів у чергове таксі й назвав адресу, однак шофер не знав цієї вулиці. На жаль, вона не знайома й мені. Це одна з кількох адрес, що їх я про всяк випадок запам'ятав з дрібних оголошень на сторінках «Екстрабладет». Все-таки шофер насмілився зневажити можливу небезпеку від подорожі в невідоме, і ми поїхали. Після розмов з двома поліцейськими на перехрестях і ще двох звернень до випадкових перехожих шофер зупинився на глухій вуличці в якомусь темному кварталі. Я відпустив машину попри небезпеку лишитися без засобів до відступу, увійшов у непоказний вхід, позначений цифрою 12, і пішов нагору вузькими сходами. За п'ятнадцять хвилин я вже знову був на вулиці, серед цього повного несподіванок світу, а точніше, десь у майже невідомому передмісті. Майже, але не зовсім, бо, їдучи в таксі, я встиг зафіксувати кілька орієнтирів, і перш за все — невеличкий майдан з п'ятьма магазинами, автобусною зупинкою і гаражем, увінчаним величезною поіржавілою під датськими дощами вивіскою: АВТОМАШИНИ НАПРОКАТ «Автомашини напрокат» — це ідея, варта серйозної уваги у місті, де відстані такі ж неприємні, як і ціни на таксі. Отже, я подався у гараж, рішучим кроком пройшов попід тріумфальною аркою з іржавою вивіскою й опинився перед імпозантною купою таратайок з випатраними кузовами. Лишалося сподіватися, що оті «автомашини напрокат» підбираються не з-поміж цих залишків. Мій погляд описав плавну дугу ліворуч і зупинився на площадці, розчищеній від металевого брухту й прикрашеній двома жовтими бензоколонками «Шелл». Трохи відсторонь темнів фасад споруди — чи то стайні, чи складу на вугілля. Двоє чоловіків, скориставшись скупим теплом полудневого сонця, обідали, вмостившись на лаві попід бараком. Обід, коли не рахувати кількох скибок ковбаси, складався переважно з пива. Справді, щедрий обід, якщо судити з кількох пляшок «Туборга», складених на лаві й під нею. Молодший з двох чоловіків, з бистрими синіми очима й скуйовдженим волоссям, виготовленим, здавалось, із свіжої соломи, помітив мою присутність і пробурчав щось своєю рідною мовою, певно: «Чого зволите?» Збагнувши, що я іноземець, він повторив своє запитання поганою англійською і, з'ясувавши, що я волію машину напрокат, довів цю інформацію до відома старшого, перейшовши на рідну мову. Старший кивнув і зробив своєю правицею щедрий жест з такою добродушністю, яка є звичайним наслідком ситного обіду з ковбасою і знаменитим датським пивом. На щастя, жест був спрямований не до кладовища таратайок, а до роззявленої пащі стайні. Я обережно зайшов у стайню й побачив, наскільки це дозволяла півтемрява, що в бараці справді стоять кілька машин. За хвилину, перервавши обід, спонукувані тією ж добродушністю, з'явилися й обоє автомобілістів. Приязнь молодшого досягла такого рівня, що він вирішив увімкнути електрику, й автомобільний парк засяяв під жовтим мерехтливим світлом на всю свою велич. Парк налічував п’ять машин, які не дуже різнилися від своїх побратимів, що громадилися іржавою купою надворі. Поки я нерішуче оглядав патріархів автомобільного племені, старший чоловік промимрив кілька слів, що їх молодший поспішив мені перекласти: — Шеф каже, що коли вам потрібна машина для роботи, найкраще взяти «вольво». Після того старший знову щось сказав, а молодший переклав: — Шеф каже, що «мерседес» показніша машина, але коли вам потрібна машина для роботи, ліпше візьміть «вольво». Тут літній висловив третє зауваження, супроводжуване категоричним жестом, і світловолосий ад'ютант акуратно переклав: — Шеф каже, на «вольво» — повна гарантія! «Вольво» шеф сам лагодив. Машина виняткових якостей. Після недовгого вагання я вирішив зупинитися на «вольво», не без деякої ніяковості насмілившись запитати, чи включають у себе оці виняткові якості ще й здатність пересуватися. На це запитання ад'ютант із солом'яною чуприною відповів сміливо, навіть не порадившись із шефом: — Не їде, а летить! Якщо вам потрібна робоча машина, беріть «вольво»! Ця енергійна репліка поклала край моїм ваганням. Я заліз у нутро автомобільного прабатька, ввімкнув запалювання й, на свій подив, рушив. Зробивши для проби два-три кола на розчищеному місці, зупинився біля бензоколонки, вийшов і слідом за молодшим попрямував до контори, яка містилася у сусідньому приміщенні. Оскільки площа контори не перевищувала двох квадратних метрів, усередину увійшли тільки я і хлопець, а старший лишився на лавочці втішатися останніми променями сонця й датським пивом. Ад'ютант вписав у пошарпаний зошит мої паспортні дані й запитав: — Строк? — Тиждень. — Двісті крон. Ціна зовсім не надмірна, але я, як і кожен клієнт, що поважає себе, визнав за потрібне зауважити: — Чи не забагато? — Багато? За «вольво»? — вигукнув з відтінком подиву й обурення ад'ютант. А потім, знову охоплений пристуцом добродушності, додав згідливо: — Якщо візьмете машину на цілий місяць, загальна ціна буде чотириста. Жест просто руйнівний для підприємства, але я все-таки вирішив його відхилити. Цілий місяць… Я не знаю, що трапиться зі мною за два дні, а він пропонує мені машину на цілий місяць. Я завершив ритуал, виклавши необхідну суму й поставивши неминучий підпис. Потім попрощався з обома автомобільними хірургами, всівся у «вольво» й з оглушливим тріском проскочив під тріумфальною аркою з іржавою вивіскою: «АВТОМАШИНИ НАПРОКАТ». Була вже за чверть перша, а перш ніж повернутися в готель, слід було ще дещо зробити. Я ввімкнув третю швидкість й енергійно натиснув газ. «Вольво» справді рухався досить прудко як на свій вік, і за десять хвилин я вже був у сусідньому передмісті, заклопотаний розшуками малої вулички, про існування якої знав лише з карти. Коли я нарешті знову опинився в центрі міста, було вже двадцять хвилин на другу. Я звернув ліворуч од Вестерброгаде й залишив «вольво» в одному попередньо обраному гаражі, що містився поряд з бульваром. Не тому, що мені соромно було їздити по центральних вулицях на моєму автомобільному патріарху, але я просто не хотів зловживати втомленим серцем старого.  

________

 

Я міг би повернутися до готелю й пішки, тим більше, що вітер знову ходовий, тобто дме просто в спину. Але інтуїція підказувала, що мої американські знайомі можуть шукати мене в готелі, а мені не варто грати у несподівані зникнення. Отже, я знову вдався до таксі. Мої американські знайомі… їх лишилося двоє. Нема вже галасливої базіканини конгресних кулуарів, коктейлів і строкатого товариства у Тейлорів. Немає Дороті. Немає глухого Хіггінса й пітного Беррі. Світське пожвавлення й сентиментальні епізоди перших днів непомітно відшуміли, щоб поступитися місцем спокою і самоті. Немов якийсь невидимий режисер вводив у моє життя одну за одною дійові особи і так само одну по одній прибирав їх, як тільки вони завалювали свої ролі. І от з усієї трупи залишилися тільки режисер і я, коли не рахувати Грейс, яка, втім, учора вже не з'явилася на нашу зустріч. Взагалі все стихло і заспокоїлось, однак ця тиша діє на мене зовсім не заспокійливо, бо я відчуваю в ній приховане напруження наступної розв'язки. Інший сказав би, що досі справи розвивалися цілком природно, і що дивного, коли у великому місті хтось залишається, а хтось від'їздить. Занадто природно, додав би я. Але коли події розвиваються за ясно видимою логікою і ведуть до легко відгадуваної мети, це вже само по собі породжує деякі запитання. Сеймур володіє впевненим почерком і вміє без елементарних помилок розробляти начебто безневинні ходи, проте це не заважає мені бачити їхній прихований смисл. І констатувати, що я втрачаю темп, хоч і не з своєї вини. Ідеально було б уже зараз спакувати валізу, забронювати квиток на літак і навіть летіти у зворотному напрямку. А я все ще не встановив адреси Тодорова і все ще не певен, чи Тодоров взагалі заходив у той шестиповерховий будинок і чи ця адреса не є пасткою для мене. Таксі зупинилося перед скляними дверима «Кодана». Я вийшов, подав шоферові гроші й пішов до готелю, коли з протилежного тротуару почувся голос Грейс: — Містере Коєв! Секретарка стояла біля «Плімута» Сеймура, а за кермом незворушно сидів і сам власник. — Ви, здається, втекли сьогодні з уроків, однак від нас не втечете, — проказав Сеймур, подаючи мені руку у вікно машини. — Я й не думав тікати з уроків, — заперечив я і на доказ показав томик «Міф та інформація». — Мабуть, ми просто розминулися. — Ваша увага не дуже мені неприємна, — зізнався американець, побіжно глянувши на книжку. — Я не суєтний, але все-таки приємно знати, що хоч один читач погортав твою книжку. Гляньте, відколи вона вийшла з друкарні, її, мабуть, ще ніхто не розгортав. Книжка справді виглядала недоторканою і, боюся, до кінця збереже свою цнотливу зовнішність. — Ми приготували вам одну несподіванку, — оголосила своїм безбарвним голосом Грейс, що стояла з другого боку машини. — їдемо на пляж. Несподіванка справді мала місце, тільки дещо інша, і я помітив її в першу ж мить, хоча й не показав, що завважив щось особливе. Секретарка була в дуже короткій і елегантній сукні у сині й білі квіти, вишукана зачіска, туфлі на високих підборах, а найголовніше — з її носа злетів кришталево-пластмасовий метелик окулярів. До цих елементів убрання слід додати й деякі давні, але нововідкриті: синьо-зелені очі, напівоголений бюст і стегна, такі стрункі й гармонійні, що, здавалося, Грейс їх десь позичила. Сідаю на «місце мерця», яке, через відсутність Дороті, зараз вільне. Грейс влаштовується ззаду. — Ідея цілком належить Грейс, — уточнив Сеймур, наче вибачаючись. Він завів мотор і рушив із звичною різкістю, та оскільки, як я вже сказав, у машині не було Дороті, водій зволив дотримуватися розумної швидкості. — Коли хочете, ми могли б пообідати на пароплавчику, — запропонував по паузі американець. — Кажуть, що там досить добре готують. Та й взагалі невелика прогулянка морем… — А, ні! Досить з мене морських прогулянок, — заперечила секретарка. — Я хочу на пляж! — Ви хочете продемонструвати свою статуру, люба! — найлюб'язнішим тоном пояснив Сеймур. І, звертаючись до мене, продовжив: — Моя помічниця почала виявляти якусь зовсім несподівану суєтність, Майкле. Не знаю, чи це запізнілий вплив нашої Дороті, чи ваша робота. — Ви мені лестите, Вільяме. Наскільки мені відомо, чоловік, якому вдалося б змінити смак жінки, ще не народився. — Чи не буде надто нахабно, коли я попрошу вас обрати іншу тему для розмови? — озвалася Грейс. Секретарка, як я вже давно помітив, тримається із Сеймуром зовсім не як з шефом, крім, може, службових обставин, подібних до симпозіуму. І що найбільш дивно, шефа це не дратує. — Вона ображається… — промовив американець ніби сам до себе. — Ось тобі ще новина.  

________

 

Наскільки я розуміюся на медицині, люди спочатку приймають морські ванни, а потім ідуть обідати. Але вже минула друга година, та й мої супутники належать до тих, хто все робить навпаки. Отже, ми спочатку добре пообідали в якомусь маленькому ресторані, а вже тоді подалися на пляж. Пляж на Бельв'ю нагадував індіанське селище своїми білими наметами, що називалися тут «вігвамами» саме через свою форму. Розлігшися на піску чи на садовій траві, чимало громадян обох статей втішалися суботнім днем, який буває тільки раз на тиждень, і теплим сонцем, яке буває тут ще рідше. Сеймур найняв три вігвами, і я вліз в один з них, щоб приміряти плавки, які ми купили по дорозі. Вилізши після вдалої примірки назовні, я побачив тільки Грейс, яка лежала на синьому халаті. Не будучи модницею, ця жінка добре знає, що синє їй пасує. Жінки розуміють такі речі й без журналів. — А де Вільям? Секретарка кивнула до моря, куди американець встиг зайти вже по плечі. Він якийсь час постояв, обернувшись до нас, але відстань була надто великою, щоб встановити, дивиться він на нас чи просто спостерігає берегову панораму. Потім Сеймур обернувся й спокійними рухами досвідченого плавця поплив. Мій погляд перемістився від блакитної ширі води до золотистої смуги піску і, точніше, до того сектора, де лежала Грейс. Коли б два дні тому хто-небудь сказав мені, що це струнке й бездоганне тіло належить Грейс, я запропонував би йому піти й утопитися. Однак помилки нема: граційна красуня, що лежала на синьому халаті, і є мужня секретарка Вільяма Т. Сеймура, автора «Міфу та інформації». Цікаво, чи насмілився б твердити її автор, що й жінка, яка лежить переді мною, теж міф. Грейс вловила мій погляд, але замість зніяковіти од його відвертості прозаїчно кинула: — Сідайте, чого стовбичите! Вона посунулась на халаті, і я виконав розпорядження. — Учора ви не прийшли на обід. Вас справді запрошували? — запитав я, аби порушити мовчанку. — Запрошували, але в такий спосіб, що я не прийшла. Зізнання прозвучало несподівано, може, тільки через те, що збігалося з моїми припущеннями. — Чи вам мене не вистачало? — поцікавилася Грейс. — Дуже. — У тому смислі, що моя присутність врятувала б вас од неприємної розмови? Треба начуватися з цією жінкою. Як висловився Сеймур, вона небезпечно починає відгадувати мої думки. — Ви переоцінюєте мій практицизм, — спробував я заперечити. — І недооцінюєте себе. При останній фразі мій погляд знову мимохіть зупинився на гармонійних формах. — Ви досить безцеремонно вивчаєте мене, — байдуже зауважила жінка. — Мій інтерес чисто науковий. — Ваш фах, коли не помиляюсь, є соціологія, а не анатомія. — Знаєте, є соціологи, які твердять, що структура суспільства цілком відповідає структурі людського організму. — Так, знаю: органічна школа. Вона глянула на мене синьо-зеленими очима й запитала: — Майкле, ви справді соціолог? — А ким, до дідька, я можу бути? Хіба ваш шеф не соціолог? — Саме це і хочу знати: ви такий же соціолог, як і він? — Ні, не такий. Я належу до іншої школи. — Атож, справді: органічна школа… Отже, мене вам учора не вистачало? — Дуже! — Незважаючи на те, що для вас кохання — незнаний феномен? — Кохання?.. Облиште високі слова. Вони для літератури. — А яке слово вжили б ви? — Потяг… Симпатія… Може, навіть дружба… Звідки мені знати? Я не дуже сильний у стилістиці. — Симпатія… Дружба… Невже для вас дружба слабша за кохання? — Це багато від чого залежить. В усякому разі, вони відмінні. Кохання — це інфекційне захворювання, нещасний випадок, щось, що налітає на нас, у чому ви не маєте ні вини, ні заслуги. А дружба — свідомо визначене ставлення до іншої людини… — Раціональна угода між двома індивідами, — сформулювала Грейс. — Ні. Там, де є угода, немає дружби. А там, де є дружба, не можна обійтися без почуттів. Але усвідомлених почуттів, а не емоційного розгулу. — Ага! Виходить, що я мушу бути потішеною! — Боюся, що ви трохи поспішаєте. — Ваша грубість починає разюче нагадувати грубість Сеймура. Тоді про яку дружбу ви говорите? — У дружбі існують ступені, Грейс. А також і періоди розвитку… — Ви назвали мене на ймення? — А вам це неприємно? — Навпаки. Це показує, що ми прогресуємо в дружбі. В такому разі коли ми побачимось? Я звик сам задавати це запитання, але часи, видно, міняються. — Коли знайдете трохи часу для мене. — Увесь мій час для вас, — щедро відповіла жінка. — Позаслужбовий, зрозуміло. Я не визнаю ступенів і періодів розвитку. — Гадаю, що чим пізніше увечері, тим зручніше. — Мала вас за сміливішого. — Думайте так і надалі. Однак сміливість не виключає однієї-двох краплин обережності. — Лекція про дружбу закінчилась. Починаємо лекцію про обережність… — Я не бачу Сеймура, — пробурчав я замість відповіді. — Він, певно, заплив уже за обрій. — Оскільки йшлося про сміливість, ваш шеф, видно, смілива людина. — О, це сміливість тих, хто не дуже чіпляється за життя. — Як і Дороті? — Майже. Це два різновиди однієї й тієї ж неврастенії — А ви? — А я третій різновид… Але ви забули уточнити місце і час… — Програма в «Амбасадорі» починається об одинадцятій. Коли це місце і цей час вас влаштовують… — Вона несподівано повернулася до мене й запитала: — Майкле, скажіть: ви боїтеся Сеймура? — Чому я мушу його боятися? — А я боюся… Цікаво… — замислено промовила Грейс. — Вважаєте, що Вільям щось запідозрив? — Запідозрив? — вона насмішкувато звела брови. — Він із тих, хто не підозрює, а знає, і то без зазирання у шпарини і без розпитувань. — Ну, і…? — І — нічого. Сеймур не спішить показувати, що чимось цікавиться, навіть коли воно справді його цікавить. І коли хтось його непокоїть, будьте певні, що це не ви. Хоча я взагалі не припускаю, що він здатен непокоїтися через подібні справи. — Закладаюся, що ви говорите про мене!.. — почувся над нами голос Сеймура. — Коли третій відсутній, у розмові завжди перемивають його кістки. Американець з'явився між вігвамами несподівано, наче з-під землі виринув. З його тіла ще капала вода, а вираз обличчя свідчив про найкращий настрій, наскільки це можливо у таких людей, як Сеймур. — Вгадали, — посміхнувся я. — Хоча важко визначити, розмова йшла про вас чи про нас? — Так, так: взаємозв'язок явищ у природі й суспільстві. Ці справи ви, марксисти, найкраще знаєте. — Він загорнувся у халат і промовив з майже оптимістичною ноткою: — А вода чудова… Спробуйте, Майкле. Взагалі користуйтеся малими радощами життя, перш ніж увійдете черговим трупом у крижане царство Великої нудьги.  

________

 

Програму в «Амбасадорі», коли виключати кілька затертих номерів еквілібристики і східних танців, творили переважно відвідувачі. Ми з Грейс також зробили свій внесок, протупцявши певний час на переповненому дансингу. Секретарка, на відміну від Дороті, не вкладала солодкої знемоги у танок, а обмежувалась сухим техніцизмом. Одне слово, бездоганна й безстороння, немов гімнастичний прилад. Десятихвилинного марширування було досить, аби ми відчули, що виконали свій обов'язок і можемо повернутися на свої місця. — Шампанське вивітрилось, — сказала Грейс, торкнувшись устами келиха. — Програма також закінчилась. Чи не час розраховуватись? Я зробив знак кельнеру, зайнятому біля другого столика вельми делікатною справою — відкоркуванням шампанського. — Ви дозволите мені розрахуватися? — запитала жінка, потягнувшись до своєї сумки. — При багатшій уяві ви могли б вигадати й інший спосіб образити мене, — проказав я. — Я не мала наміру ображати вас. Але у вас сутужно з грішми. — Це мене не хвилює. Тільки-но їх витрачу, сяду на поїзд — і все. — Бо ви всього лише бідний стипендіат. Чи не так, Майкле? — Так само, як і ви лише бідна секретарка. — Не зовсім бідна. В Сеймура досить негативних якостей, однак скупість не фігурує серед них. Ми розрахувалися й підвелись. — Куди ми ідемо, до вашого готелю чи до мого? — діловито запитала Грейс, поки ми пробиралися поміж столів до виходу. — Куди хочете. — Мені однаково, — знизала плечима жінка. — Гадаю, що обидва номери підслуховують. — Гадаєте чи знаєте? — Це майже те саме. Я рідко помиляюсь у своїх припущеннях, Майкле. Я взяв у гардеробі легке вечірнє манто Грейс, допоміг їй вдягнутися, а коли вийшли на вулицю, знову запитав: — Чому ви думаєте, що нас можуть підслухувати? — Це запитання задайте тим, хто встановлював апаратуру, — сухо відповіла жінка. Потім вона зупинилась на тротуарі і подивилася на мене поглядом, дещо несподіваним своєю прямотою: — Ви дуже посередньо граєте роль наївного і помиляєтесь, вважаючи, що й люди навколо вас наївні. — Вас, наприклад, я ніколи не підозрював у наївності, — відповів я. — Правильно: мене ви вважаєте обманщицею, яка наївно уявляє, що може обдурити вас. Вона знову покрокувала порожнім освітленим тротуаром. Просто перед нами у темному небі виникла, немов намальована, виблискуюча під променями схованих прожекторів гостроверха баня Ратуші. Десь далеко гудів розвідувальний літак. Жінка йшла якийсь час мовчки, по тому знову заговорила: — Знаю, що й цього разу не повірите мені, але мені вже непереливки жити у світі, де кожен має тебе за шахрая і всі на тебе чатують — і свої і чужі. — Охоче вам вірю. Тільки цей світ не я вигадав. — Хто його вигадав, не знаю, однак і ви його частка. Ось слухайте! Грейс вхопила мене за руку і знову зупинилась, прислухаючись до гудіння літака. — Чуєте? Кружляє, чатує… Чатують і в небі, і на землі, і навіть у ліжку… Усе їхнє життя й увесь смисл життя полягає в невтомному чатуванні. — Ця гра — не самоціль, — заперечив я, делікатно вивільняючи свою руку. — Йдеться про долю людства. — Так, так, знаю: і кожен сурмить, що саме він його охороняє. Тільки чи не думаєте ви, що чим ширше розгортаються рятувальні операції, тим більше зростає шанс для людства злетіти в повітря? — Робота в Сеймура, бачиться, вплинула на вас негативно, — зауважив я. — Соціологія, не кажучи вже про інше, неминуче штовхає вас у трясовину песимізму. Змініть фах, знайдіть собі щось спокійніше. — На спокійніших місцях звичайно гірше платять, — відказала Грейс, коли ми знову попростували порожнім тротуаром. — А в кінцевому рахунку вони не завжди бувають спокійнішими. Власне, Вільям витягнув мене з такого-от спокійнішого місця, і я гадаю, що мушу бути вдячна йому за цей жест… — … Але не вдячні. — Здається, так. — Не соромтесь. Це вина не ваша особиста, а родова. Людина — невдячне створіння. — Сеймур помітив мене в одній експортній фірмі, де я була другорядною стенографісткою… — Сеймур займався експортом? Експортом соціології, звичайно. — Він виявив до мене інтерес, але я йому відмовила, бо не знала, що він за один, і, може, тільки через те, що відмовила, його інтерес до мене посилився, і я дістала місце з утричі вищою платнею, не кажучи вже про поїздки й усе інше. Ми завернули в маленьку вуличку, де містився готель. Гудіння літака давно вже загубилося десь над морем, і в нічній тиші відлунювали тільки наші кроки. — Ви цілком пристойно влаштували своє життя, — промовив я, рискуючи порушити ідилічну тишу. — Не розумію: чого ви ще хочете? — Не розумієте? Ви можете читати цілі лекції про дружбу, а все-таки не розумієте? — Але ж друг є? Розумний, сміливий, багатий, а як я встановив сьогодні, ще з прекрасною будовою тіла… — Маєте рацію, — промовила немов сама до себе жінка. — Ви справді нічого не розумієте.  

________

 

Кав'ярня-кондитерська була маленька, але в ній я помітив усе, що мені потрібно, — машину для еспресо, багатий асортимент дорогих шоколадних цукерок і господиню перестиглої молодості з добродушним повним обличчям. Тому я, перед тим обдивившись крізь вітрини з десяток подібних закладів, увійшов саме сюди. Раннього недільного ранку я був єдиний клієнт кондитерської і, певно, ще довго залишатимусь єдиним. Неквапно випив кави і лише після того кинув побіжний погляд на цукеркові коробки, обв'язані стрічками. — Я хотів би послати знайомому коробку гарних цукерок, — сказав я, підійшовши до вітрини. — Сьогодні ж неділя… — непевно відповіла господиня англійською мовою, ще гіршою за мою. — Правильно. Але якраз сьогодні в нього день народження. Жінка облишила на мить ганчірку, якою протирала апарат для кави, й гукнула у сусіднє приміщення: — Ерік! Потім пояснила: — Пошлю малого. Які ви цукерки хочете? — Які-небудь справді гарні. Те, що я хотів чогось справді гарного, зробило жінку ще поступливішою. Вона зняла з вітрини чотири великі коробки й заходилася демонструвати мені якості шоколадних ласощів. Саме в цей момент з'явився «малий». Це був дванадцятирічний хлоп'як з енергійно закопиленим носом і заповзятливим виразом обличчя. Я вибрав дорогу коробку й повідомив початкуючому кур'єрові найнеобхідніші відомості: — Пан Тодороф, Ньоре Зьогаде, 35. Не знаю точно поверх, бо він недавно переїхав туди, але гадаю, ти знайдеш квартиру. — Знайду, пане, не турбуйтеся, — відповів кур'єр із самовпевненістю, яка мене тільки потішила.  



________

 

Як твердить прислів'я: «День без зустрічі з Сеймуром — втрачений день». Та останнім часом у моєму календарі такі дні не траплялися. Навіть у неділю, яка, за християнськими звичаями, призначена для відпочинку, Вільям обтяжив мене запрошенням на пообідні гостини. З метою помститися йому за цю люб'язність, а також і для того, щоб якомога раніше звільнитися, я подзвонив у двері вже о другій годині. Однак мої сподівання порушити пообідній відпочинок американця не справдилися. Служник відчинив мені й провів до старовинної трапезної, наявність якої у цих величезних і мертвих апартаментах я взагалі не підозрював. Грейс і Сеймур ще сиділи за столом, а каву щойно подали. — А, ви прийшли вчасно! — привітно зустрів мене Вільям. І наказав служникові: — Пітере, принесіть, будь ласка, ще каву і коньяк. Я сів до столу, навколо якого міг би сісти ще десяток людей, і негайно включився у загальну мовчанку. Особисто мені мовчання ніколи не заважало, особливо коли перед очима такі апетитні шедеври, як розвішані у трапезній голландські натюрморти: дичина, виноград, персики і напівочищені лимони, не кажучи вже про кришталь і оксамитові драпіровки. — Кулінарний живопис… Гастрономічна лірика… — скептично пробурчав Сеймур, помітивши мій інтерес до натюрмортів. — … Міфи зажерливого шлунка, — додав я. — Саме так. Оскільки буржуа позбавлений фізичної можливості безупинно набивати собі шлунок, він споживає ласощі й візуально. Забитий заєць і біфштекс перетворюються на естетичний феномен. Безшумно з'явився Пітер із срібною тацею і поставив переді мною паруючий кавник і пляшку «Хеннесі». Своїм похмурим обличчям і мертвим поглядом він прекрасно доповнював навколишню обстановку. Ми завершили обряд пиття кави у мовчанні, кожен зайнятий своїми думками чи відгадуванням думок двох інших. Грейс була й цього разу в осяйному літньому вбранні, але її поза й поведінка стали зовсім канцелярські. — Цей стіл такий широкий, що присутнім слід було б розмовляти між собою по телефону, — зауважив Сеймур. — Може, підемо звідси, га? Після колективної екскурсії з кімнати до кімнати ми знову опинилися в бібліотеці. Пітер, мов примара, негайно виник з тацею і тут, поставив на стіл вазочку з льодом, пляшку содової й зник. Грейс намірилася піти слідом, але в цей момент американець узяв книжку, забуту в кріслі, й запитав секретарку: — Звідки ви взяли цю книжку? — Це я взяв її. Поки Сеймур недбало гортав книжку, Грейс вийшла. — «Небезпечні зв'язки»… Ви її взяли для мене чи для Грейс? — усміхнувся він і кинув книжку на диван. — Гадаю, що вона стосується усіх нас потроху, але найбільше — мене. — Значить ви вважаєте, що це небезпечні зв'язки? — докинув американець, зробивши красномовний жест від себе до мене. — А ви як вважаєте? — В такому разі чого ви чекаєте, щоб перервати їх? — Ви прекрасно знаєте, чого я чекаю, Вільяме: небезпечної фази. — Ясно. Ви розважаєтесь дослідженням розвитку одного небезпечного зв'язку до моменту, коли він справді почне ставати небезпечним. Однак це компромісне дослідження, Майкле. Усе треба доводити до кінця. Сеймур поклав у свою склянку лід, акуратно налив віскі, додав содової, а потім опустився в крісло й закурив сигарету. Я також сів і закурив з найневимушенішим виглядом, ніби щойно почуті слова всього лише порожні балачки. — Бачте, Майкле, — знову озвався співрозмовник, затиснувши сигарету кутиком губів. — Коли існує на світі людина, якої не слід боятися, то це я. Він глянув на мене своїми примруженими очима й навіть трохи ширше розкрив їх, щоб я зміг оцінити їхню щирість. — Я зовсім не боюся вас, Вільяме. — Боїтеся. Може, й не мене особисто, а того, що, вважаєте, пов'язано зі мною. Й оскільки ми вже зачепили тему «небезпечні зв'язки», давайте облишимо еротичну літературу й перейдемо до розвідки. Я не заперечую. І що я міг би заперечити, крім того, що тему поставлено дещо передчасно, принаймні з моєї точки зору. Та Сеймур смикає за ниточки, виходячи з своїх, а не моїх інтересів. — Я знаю, хто ви, Майкле, — дозвольте все ще називати вас так, а не вашим справжнім іменем. Ви також, певно, вже здогадуєтесь, хто я. Не знаю тільки, чи зрозуміли ви, що піклування про вас спочатку було доручено іншим людям. Послідовники рутини, які готові були провалити все своїми звичними рутинними методами, марно очорнивши вас перед вашими органами. Я ледве встиг втрутитися… — А з яких причин ви завдали собі цей клопіт? — Причини дві. Перша, як самі здогадуєтесь, чисто службова: я прикинув, що ви становите, як людський матеріал, більшу цінність, ніж об'єкт брудної провокації. Тому вирішив перешкодити таким дурням, як Хіггінс і Беррі, вплутати вас у свою колотнечу… — Сеймур на мить вийняв сигарету й ковтнув віскі. — Що ж до другої причини… дозволю собі зізнатися, рискуючи, що ви засмієтесь мені в обличчя… ви з самого початку сподобались мені. І, гадаю, я не помилився: ми з вами чудово пасуємо один до одного й прекрасно розуміємося, Майкле. — Невже? Не пригадую жодного питання, в якому ми зійшлися б. — Для єдності потрібні протилежності. Це ваш принцип, коли не помиляюсь. — Так. Хоча ми формулюємо його інакше. — Тоді вважайте його моїм принципом. Ненавиджу людей, які погоджуються зі мною. Мої власні думки досить мені остогидли, щоб мені хотілося ще чути їх з чужих уст. І, нарешті, мені не потрібна людина з головою, подібною до моєї, коли моя в наявності. Навпаки, мені потрібна людина з вашим мисленням і вашими знаннями. Мій співрозмовник підкреслив останнє слово, однак я удав, що не помітив наголосу. — Ви вже знаєте мою думку про всі оті ілюзії, які називають «патріотизм», «вірність» або «мораль». Та оскільки для вас самого вони все ще реальність, мушу нагадати, що коли в людській діяльності існує якийсь, хоч і мізерний, смисл, то це врятування людства од катастрофи. — Благородне завдання… — Я служу саме цьому завданню, хоча й утримуюсь звеличувати його, як ви. На жаль, зараз ви знаєте значно більше про наш світ, ніж ми — про ваш. А це призводить до порушення рівноваги і, значить, пов'язано з багатьма небезпеками. Тільки взаємна поінформованість відсторонює риск несподіваності, тобто катастрофи. — А я думав, що ЦРУ все знає. — Ви навряд чи думаєте так, але найгірше, що деякі люди в самому ЦРУ так думають. Небезпечна ілюзія. Не хочу сказати, що нам бракує цінних відомостей, однак багато з них вже дуже застаріли. А надзвичайно рисковано, погодьтеся, розпочинати нові акції на підставі старих відомостей. — Трохи розтрусіть своїх людей, — пробурчав я заспокійливо. — Проінструктуйте їх і відрядіть на полювання за свіжою інформацією. — Кепсько, що мисливський сезон саме зараз найбільш несприятливий. Деякі наші шефи разом з деякими нашими друзями, наприклад, боннськими, вчинили майже непоправне глупство з чеськими подіями. Прекрасний зразок шкоди від надмірного оптимізму. Надмірний оптимізм і надмірна поспішність, форсування нормального ходу руйнівних процесів, і ось результат: противника завчасно попереджено, примушено застосувати контракцію, мобілізацію сил і підвищення пильності. За цих умов полювання за відомостями, про яке ви говорили, рівнозначне серії провалів. — У такому разі виждіть. Адже ви й без того передрікали, що наш лад сам по собі загине од внутрішньої ерозії. Обуржуазнювання мислення, конвергенція з капіталізмом, прискорювання відцентрових процесів «націоналізм — остання стадія соціалізму» і ще бозна-що… — Ваша іронія сама відповідає на ваше зауваження, — терпляче промовив Сеймур. — Пропаганда пропагандою, однак робота не терпить зволікань. Якщо процес розпаду не підтримати, він або скінчиться, або його припинять. Взагалі вичікування у такі моменти є увертюрою до самогубства. Правильний шлях лежить десь посередині між поспішністю й бездіяльністю: енергійна, обережна розвідка нових умов і реорганізація активності відповідно до цих умов. — Може, ви маєте рацію. У добрий час! Американець вийняв з рота недопалок і акуратно зім'яв його у бронзовій попільниці. Потім швидко глянув на мене примруженими очима й проказав: — Не поспішайте ставати у пасивну позу проводжаючого. Я сподіваюсь, що цим добре обраним шляхом ми з вами можемо піти як вірні союзники. Втомлене обличчя Сеймура виказувало спокій і дружню відвертість, неначе не існувало й найменшого риску, що я відхилю пропозицію. Ось він, довгоочікувальний фінал, який в уяві мого співрозмовника є лише скромною прелюдією до нового періоду в нашій спільній біографії. — Боюся, Вільяме, що ви хочете одержати від мене те, чого я не маю. — Не прикидайтеся таким собі сіромахою. Як я вже казав, вашу біографію ми знаємо. В інституті, де ви працюєте, ви зовсім не стажер, а професор, пардон — полковник. — Навіть коли й так, це ще нічого не значить. Кожен професор, як вам відомо, є професором тільки у вузькій галузі, яку він досліджує. Що ж вдієш, такі вже часи настали: енциклопедисти не в моді. — Не турбуйтеся, Майкле. Ми зовсім не збираємось вивертати вам кишені. Нам вистачить і найбезневинніших відомостей… — Не змушуйте мене розчулено плакати від вашої скромності, — перебив я. — Якщо ви справді вважаєте мене професором, вам слід знати, що такі школярські номери зі мною не вдадуться. — Ваша недовірливість цілком природна, але й зовсім не виправдана, — стенув плечима американець. — Що б я не заперечив зараз, ви однаково вважатимете, що я просто хитрую. Однак я вас не дурю, друже, зрозумійте це — я не обдурюю вас! Я не Хіггінс і не Беррі, і якщо ви й досі не оцінили мій стиль, тим гірше для вас. — А в ім'я чого я мушу правити вам за довідник? — В ім'я тієї мети, яку ви самі назвали «благородною», — врятування людства. І в ім'я ваших власних інтересів, вибачте, що вживаю це грубе слово. Ви не граєте дрібно, Майкле. Я вже збагнув це. І ви не дурень, яким прикидалися перед отими двома. Я не підкуповую вас дрібницями і не спокушаю щедрими безпідставними обіцянками, хоча певні наші органи іноді справді вдаються до подібних недостойних гендлів. Але у своїй практиці я ніколи не припускаюсь дрібних шахрайств, а ще менше дозволив би їх у взаєминах з вами. 1 хоча я ненавиджу фінансові терміни ще з часів дядькової опіки, кажу вам, що все буде влагоджено як чесна банківська угода. Ми почнемо не з обіцянок, а з готівки. Зараз ви авансом одержите винагороду за п'ять років, або 300 тисяч доларів. Отже, як навіть надумаєте колись залишити нас, ви до кінця життя зможете існувати на самі лише проценти, може, й не фантастичні, однак цілком достатні, щоб існувати по-людськи. Я хотів заперечити, але Сеймур підняв руку: — Чекайте, це, ще не все. До того матимете ще певну суму «непідзвітних» грошей і в такий спосіб уникнете необхідності зменшувати свій основний банківський капітал. Ви матимете спеціальний паспорт, завдяки якому перетворитесь з емігранта на шанованого й незалежного громадянина. І найважливіше, що розв'яже усі ваші проблеми — матеріальні і моральні: ви працюватимете зі мною і за будь-яких обставин матимете повну мою підтримку. — Угода чудова, — кинув я. — Але для вас, а не для мене. Ви хочете здерти з мене шкіру, пропонуючи замість неї розкішну шубу. Моя шкіра, звісно, виглядає жалюгідно, порівнюючи з вашою дорогою шубою, однак зрозумійте, що я звик жити у своїй шкірі, що не можу вилізти з неї, що будь-яка спроба позбутися її для мене рівнозначна смерті. — Слова, слова, слова! — зітхнув Сеймур. — Ніхто не має наміру оббіловувати вас. Ми пропонуємо вам не смерть, а життя й розвиток. — Зрадити переконанням — значить розвинути переконання. Зручна теза, яка дарує зрадникові ілюзію, начебто він не зрадив, а просто порозумнішав. — Чому «зраднику»? Скажіть, точніше, «вільній людині». — Ваша «вільна людина» — просто суспільний дезертир. Найперше — з того суспільства, яке називається «рідним», а за тим і з усього людського суспільства. Коли поїзд сходить з рейок, він перекидається. Яка вам потреба в особі, яка зійшла з нормальних людських рейок? Для чого це вам потрібно, Сеймуре, скажіть? — Для чого я особисто використав би її, то окреме питання, — махнув рукою американець. — Але коли у цьому фальшивому світі існує все-таки якась розумна ідея, то це, як я вже говорив, ідея врятування. Не для того, щоб збудувати досконаліший світ, а щоб урятувати себе й собі подібних від страхітливої дози зайвих страждань і жахів. Життя, може, й безглузде, а смерть — неминуча, однак все-таки краще бути живим, ніж мертвим, і краще вмерти спокійно у своєму ліжкові, втішаючись ілюзією, наче лишив щось по собі, ніж спалахнути у смертоносному вихорі атомного вибуху, який провіщає не тільки твою смерть, але й смерть усього людства. Проте цю ідею, ідею порятунку, повинні втілювати у життя вільні істоти, Майкле! Не бранці національних пристрастей, доктрин і наївних ілюзій, а переконані агенти спільного існування, агенти здорового глузду, наскільки взагалі можна говорити про здоровий глузд у цьому абсурдному світі. Він замовк, трохи задихавшись від довгого ораторського періоду, і знову подивився на мене примруженими очима, неначе перевіряючи, як я переношу це змагання на витривалість. — «Вільна людина», як ви її трактуєте, не може бути вірною жодній ідеї, в тому числі і вашій, — заперечив я, приховуючи роздратування. — Хіба? А чому? — Бо вільна людина вашого зразка не може мати почуття обов'язку до чого б не було. Коли вона вільна навіть од кревного зв'язку зі своєю батьківщиною і зрадила її, вона з іще більшою легкістю зрадить і будь-що інше. — Значить, я, будучи вільною людиною, маю мислення зрадника? — усміхнувся Сеймур. — Я не думав нічого такого. — В такому разі ви самі собі суперечите або просто викручуєтесь, щоб не образити мене. — Ні. Ви справді не маєте зрадницького напряму думок. Тільки через те, що ви зовсім не такий вільний, як хочете це представити. Американець звів брови й допитливо глянув на мене: — Ви хочете сказати, що я звідкись одержую платню? — Ні. Припускаю навіть, що платня, яку ви одержуєте, зовсім вам не потрібна. Але ви не переконаєте мене, Вільяме, що повністю порвали зв'язки зі своєю батьківщиною чи, точніше, зі своїм класом. Ви закликаєте людей відмовитися від батьківщини не для того, щоб зробити їх вільними, а для того, щоб вони перейшли до вас на службу. Сеймур опустив очі, немов міркуючи над моїми словами, а тоді похитав головою: — Помиляєтесь, Майкле. Ніщо мене ні з ким не зв'язує. — В такому разі що ви скажете, коли я від імені моєї країни зроблю вам таку ж пропозицію, яку ви зробили мені? Сеймур знову усміхнувся: — Ви формулюєте своє запитання так, що я змушений в інтересах своєї ж тези сказати «приймаю». Ну, гаразд, аби ви зрозуміли, що я цілком щирий, я відповім негативно. Саме так: я не згоден. Однак моя відмова зовсім не пов'язана з якими б там не було моральними, патріотичними чи класовими міркуваннями. Якщо я не хочу зв'язуватися з вашим світом, то не через любов до мого, а через ненависть до вашого. Втім, «ненависть» — сильно сказано, а я не прихильник сильних почуттів. Назвіть це неприязню чи просто антипатією. В усякому разі, мій світ, на який я охоче наплював би, принаймні прямий і відвертий у своєму потворстві, тоді як ваш несе підступно-звабливі ілюзії загального щастя. Суспільство, яке перебуває в полоні ілюзій, небезпечніше за суспільство відвертого цинізму, яке не приховує своїх виразок тільки через те, що не може їх приховати. Суспільство, яке вірить, готове боротися за те, у що воно вірить. Отже, воно агресивне. Отже, воно небезпечне. А моє суспільство ні в що не вірить. Вже не вірить. А це означає, що воно вже не становить небезпеки. — У ваших словах є логіка, але немає правди, Вільяме. Катастрофа, якою ви мені загрожуєте, це катастрофа вашого світу, а не мого. І ваш шлях не може бути моїм. — О, наші шляхи тут усі однакові, — відповів з блідою усмішкою Сеймур. — Ми всі простуємо туди, де, мов рідні брати, один біля одного лежать з обгризеними черепами розумний і дурень, зрадник і герой у тиші Великої нудьги. — Не знаю, як у вас, а от у нас зрадників ніколи не ховають поряд з героями. — Не сприймайте мої слова буквально. За будь-яких обставин і ті й інші опиняться в одному місці — в утробі матері землі. — Але ж мертві залишаються не тільки в землі, але й у пам'яті людей… — Не думав, що ви марнославний, — зауважив він, подивившись на мене, неначе перевіряючи свою оцінку. — Ні, ви справді не суєтний, а тільки шукаєте аргументів, щоб підперти свої забобони. А щодо спогадів або, коли хочете, слави, такі, як ви і я, що все життя працювали анонімно, можуть бути впевнені в анонімності й після смерті. Ваш Зорге — один з небагатьох винятків, які тільки підтверджують правило… — Облиште славу й анонімність. Людина має родичів, має друзів, дітей… — У вас немає дітей. В мене — теж. А як і матимете, що вас цікавить у дітях, друзях, взагалі в інших людях? Вони ніколи не були вашою часткою, саме через те вони не помруть разом з вами, бо не жили з вами, а були тільки випадковими супутниками на випадковому відтинку часу. Та й, кінець кінцем, їхній час ще прийде, і для них також буде відновлено статус-кво, — хочу сказати — одвічність і безмежність смерті. — Перш ніж прийде смерть, є життя… — Тільки як перехідна форма до смерті. Життя необхідне природі, оскільки без нього неможливе вмирання. Постійний процес вмирання, процес гниття — оце є життя, перш ніж запанує Велика нудьга. — Ви смілива людина, Вільяме, а весь час говорите про смерть. Сміливі люди не отруюють себе неминучим. Якщо тільки ви не думаєте, що я боягуз, і не збираєтесь мене лякати… — Хочу напоумити вас! Нагадати вам, що ви перебуваєте у короткому антракті між двома періодами небуття і що ви маєте право, Майкле, використати цей період для свого власного задоволення. — Шкодую. Я справді шкодую, що ви марно витратили на мене стільки часу. Але ви великий бос, і я не вірю, що абихто дозволить собі висловити вам догану за цю невдачу… — Гаразд, Майкле, — знову зітхнув американець, не почувши, здавалось, моєї останньої фрази. — Оскільки ви такий чутливий до теми зрадництва, я пропоную вам останній і справді великодушний варіант: залиште при собі свої відомості. Усі, до найменшої деталі. Не віддавайте жодного факту. Факти ми самі дамо вам і єдине, чого чекатимемо від вас, — вашої думки, вашої поради. Ви станете нашим консультантом, нашою довіреною людиною. Такою довіреною, що ми не завагаємось познайомити вас із секретами, до яких має доступ дуже мало людей… І, чекаючи моєї відповіді, він подивився на мене сумно й спокійно. Ось тобі кульмінація спокуси, вершина вербовки. Сеймур штовхає мене до зради з урочистою гарантією не вимагати від мене ніякої зради. І, простягаючи мені руку, щоб вирвати в мене згоду на злочин, в іншій руці він простягає мені ключ до порятунку: переконує мене, що я дістанусь до важливих секретів і, отже, зможу одержати цінний матеріал, який при нагоді передам своїм колишнім шефам і в такий спосіб спокутую зраду, навіть більше, доведу, що вчинив зраду з почуття відданості батьківщині, тобто симулював зраду, по суті здійснивши подвиг, діставшися до секретів ворога. Сеймур закурив сигарету і відкинувся в кріслі, спокійно очікуючи, поки мої думки пройдуть цей шлях логічних розмірковувань. Щоб не розчаровувати його, я певний час мовчав і лише після того промовив слова, які міг би сказати одразу: — Ваш останній варіант справді по-новому ставить питання. На жаль, обіцянки, які ви сьогодні даєте мені вголос, завтра тишком-нишком можуть бути порушені… Й, оскільки американець зібрався заперечити, я пояснив: — Не йдеться про вас, Вільяме. Вам особисто я зміг би довіритися, наскільки довір'я взагалі існує в нашій професії. Однак є вищі інстанції. — Я не обтяжував би себе таким клопотом без попередньої згоди вищих інстанцій, — заперечив Сеймур. — І не в моїх звичках давати обіцянки, які я неспроможний виконати. — Коли б то так. В усякому разі, ви розумієте, що відповідь, якої ви чекаєте од мене, має вирішальне значення для усієї моєї подальшої долі. Така відповідь вимагає часу на роздуми. — О, звісно, — кивнув мій співрозмовник. — Можете не відповідати негайно. Ви маєте вільний час, однак саме для роздумів, а не для зволікання. — Ви самі знаєте, що коли подібне питання поставлено, розв'язання не можна відкладати безконечно. — Знаю, звичайно, — знову кивнув Сеймур. — Але мені особливо приємно, що й ви знаєте це. Наскільки, з одного боку, вигідно, настільки з іншого — досадно грати з людиною, яка навіть не володіє правилами гри. — І, простягнувши руку до пляшки, американець запитав: — Ще по чарці?  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка