Богомил Райнов пан ніхто



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка24/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   41

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ


 

І от відшуміла ще одна велика наукова подія. Міжнародний симпозіум з соціології закрився. Делегати почали розходитися із залізобетонного залу засідань, і я хотів зробити те ж саме, перш ніж хтось із знайомих зачепить мене. Однак вислизнути із залу — справа нелегка, оскільки у передчутті близької розлуки більшість присутніх розчулились, і це вилилося в рукостискання, обмін візитними картками й останнє групове фотографування, так що рух у проходах зовсім паралізувався. — А, містере Коєв! А ми вас шукаємо, — почув я за собою гучний бас Хіггінса. — Ви ж їдете після обіду на екскурсію. Чи не так? Я забув сказати, що останнім відзначенням історичної події була екскурсія невідомо куди. Мене, звісно, не цікавила мета екскурсії, як і взагалі групові виїзди, тому я поспішив повідомити глухому, що, на жаль… — Ми також дуже шкодуємо, — відказав містер Хіггінс, маючи на увазі крім себе, ще й містера Беррі, який саме з'явився, пітний і сонний, як завжди. — Ось вам картка з моєю адресою, — додав містер Кістяк. — Якщо все-таки надумаєте запропонувати щось для видання… — …І якщо забажаєте погостювати у нас в Штатах, — додав Беррі, подаючи й свою візитку. — … Напишіть два слова чи просто зателеграфуйте! — докінчив містер Хіггінс. Пішли палкі рукостискання й дружні поплескування. Сеймур полишив своє делегатське місце й наблизився до нас у розпалі цієї сердечної церемонії. Почекавши, поки ті двоє відійшли, він запитав: — Що вони пропонували? Гонорар і стипендію? — Щось таке. — Наївні, — знизав плечима Сеймур. — Цей тип дурнів все ще вірить, що необережність бути другом Америки можна компенсувати стипендією. — Ви досить скептично оцінюєте реноме своєї вітчизни. — Я все оцінюю скептично, навіть батьківщину… як і деяких співвітчизників. — І, змінивши тон, спитав: — По обіді ви, певно, проводжатимете нашу дорогу Дорогі? — Доведеться. — На жаль, я не зможу взяти участі у цьому милому торжестві. Але пізніше, якщо хочете, ми могли б побачитися, щоб продовжити нашу вчорашню, так прикро перервану, гулянку. — Охоче. Сеймур кивнув мені й зник у натовпі делегатів так швидко, що навіть не вловив виразу полегшення на моєму обличчі. Те, що я спекався Сеймура, власне, лише побічна причина для полегшення. Головне те, що від сьогодні за мною вже не стежать. Точніше, за мною не ходить шпиг. А в нашу технічну еру це зовсім не означає, що за тобою не стежать взагалі. Але щоб організувати спостереження за допомогою системи невидимих шпигів і складної апаратури, потрібен серйозний привід, якого, сподіваюсь, бракувало в моїй поведінці принаймні до цього часу. Навіть більше. З боку датської поліції моя поведінка мала б дістати оцінку «відмінно»: увесь час я згаюю в безневинних гульбищах, до того ж у товаристві порядних американців. Отже, йдучи по Вестерброгаде до заздалегідь наміченої мети, я дозволяю собі розкіш повірити у цю видимість й ухвалити, що спостереження за мною припинено. Це надихає мене через три квартали увійти, як додому, в скляні двері імпозантної будівлі й скористатися дзвоником, вмонтованим під сліпучо-полірованою латунною табличкою: УНІВЕРСАЛ — електронні машини Невдовзі після побіжної перевірки, під час якої секретарка одержала винятково фальшиві відомості, мене ввели до кабінету самого головного директора. Головний підвівся з крісла, подав мені руку, ошкірившися в усмішці, й знову сів, неначе боявся, що хтось захопить його місце під час ручкання. — До ваших послуг, пане… — він подивився на мою візитну картку у себе на столі, — пан Сидаров! — Зидаров, — поправив я люб'язно. — Наші прізвища важкуваті для вимови. — Так, так, важкуваті, пане Зидаров, — знову вишкірився головний, але вже коротко, мовби нагадуючи, що ми тут не для посмішок. — Я, власне, у Копенгагені проїздом до Стокгольма, — пояснюю так само люб'язно, неначе ці подробиці можуть мати якесь значення для «Універсалу». — Маю завдання з'ясувати, коли ви поставите машини, замовлені паном Тодоровим. — Пробачте, але ми й не збираємось їх поставляти, — відказав директор, вишкірившись утретє. — Але ж ви прийняли замовлення, і пан Тодоров сплатив вам обумовлений завдаток… — Пан Тодоров не платив ніякого завдатку, — похитав головою чоловік за столом. — Тут якесь непорозуміння… — промимрив я. — Ви ж надіслали листа, яким стверджуєте, що виконаєте замовлення згідно із схваленою нами угодою… — Так. Але через день пан Тодоров прийшов удруге і замість внести завдаток повідомив, що його інститут відмовляється від операції. Ви вважаєте, що була необхідність писати нового листа й повідомляти вашому інститутові про його власну ухвалу? Питання було задано заради ораторського ефекту, тому я обмежився ухильною відповіддю: — На жаль, нас неточно інформували… — Як? Невже пан Тодоров досі не поінформував вас? — напівздивовано, напівіронічно звів брови головний. — Справа в тому, що він ще не повернувся… і в нас немає ніяких пояснень його вчинку… — сказав я. Промимривши ще кілька фраз, аби надати пристойнішого вигляду своєму відступові, я попрощався й знову пірнув у датські будні. «Не маємо відомостей? — говорив я сам собі, йдучи по Вестерброгаде у зворотному напрямку. — Ось вони, ці відомості: утік з грішми. Поклав їх у портфель і втік. Відтепер завдання можна розв'язати і без електронної машини». Я вже казав, що знаю Тодорова. Може, тільки забув додати, що ніколи не був надто високої думки про цю людину. Але й ніколи не вбачав у ньому можливого зрадника. Назустріч їхало таксі, і я ледве не проґавив його, замислившись про Тодорова. Зустріч з ним, однак, відкладемо, а саме на день, коли він зволить повідомити свою адресу. Зараз же в мене зустріч із представником іншої статі, точніше, з дамою у рожевому. Сідаю в таксі і їду в «Англетер». Дама в рожевому сьогодні в зеленому, як і в день нашого знайомства. Спогади. І, як у той перший день, я дозволив собі докинути замість комплімента: — Цей зелений колір так заспокоює очі… — Вам би слід фати в більярд, Майкле, а не залицятися, — відповіла Дорогі Наша інтимна розмова точиться в холі «Англетера», а хол в цю обідню пору досить людний. — Чи не хочете посидіти десь у затишнішому місці? — Браво, нарешті! — схвально кивнула дама. — Якщо ви надумали вже й ресторан, то скажу, що ви просто невпізнанні. — Він у сусідньому приміщенні. Дороті розчаровано скривила губи, але за мить обличчя її просвітліло: — А це ідея; я мало не поїхала, не довідавшись, як готують в «Англетері». Обід, як завжди у подібних екстра-закладах, тривав близько двох годин, обставлений багаторазовими ритуалами вручення й прибирання меню, кулінарними консультаціями між дамою й метрдотелем та іншими номерами. Та хоча ці операції відволікали увагу Дороті, вони зовсім не перешкоджали їй підтримувати розмову, не знижуючи темпу. Вона, однак, старанно обминала учорашні теми. Зате я не забув запитати неголосно: — Чи не вважаєте ви, що Сеймур міг довідатися про наші плани? — Ні. Якщо ви не зробите дурницю й самі не повідомите його. — Він міг би довідатися й без моєї допомоги. Наскільки мені відомо, і шепіт записується… — Не ставайте бранцем страху, Майкле, — усміхнулася жінка. — Ми з вами не настільки підозрілі, щоб комусь треба було прислухатися до нашого шепоту. — Вона кинула поглядом довкола, неначе пересвідчуючись, чи Сеймура справді немає поблизу, а тоді додала: — А я думала, що ви забули мою пропозицію…  

________

 

Пароплав на Мальме відходив аж о шостій вечора, і Дороті вирішила використати вільний час на останні покупки. Вона, слава богу, не запросила мене допомагати їй у полюванні на русалочок і датські герби. Я повернувся до кімнати, кинув піджак на стілець й обрав свою улюблену робочу позу — горизонтальну. «Гадаю, ти добре знаєш Тодорова», — говорив генерал, коли відряджав мене. Я справді так гадав. А тепер виявилося, що ми обоє помилялися. Спочатку я знав тільки Маргариту. Але пізніше коло Маргарити став огинатися Тодоров. Він був приятелем чи то її тітки, чи то її дядька, чи щось таке. І прагнув, звісно, стати другом і Маргарити. Це не дратувало мене, може, тому, що я не сприймав його як можливого суперника. За кілька місяців становище змінилося, одначе тоді я сказав собі, що коли жінка надумає втекти, вона зробить це і з Тодоровим, і без Тодорова. Вперше я зіткнувся з ним на вулиці. Була весна, робочий день скінчився, й ми з Маргаритою йшли Руським бульваром, бо я забіг за нею в університет. Ми саме проминали скверик біля військового клубу, коли назустріч нам з'явився елегантний чоловік західного типу і з болгарським обличчям. Я звернув на нього увагу, бо він дивився на неї більше ніж пильно. Маргарита не виняткова красуня, і в жодному разі не кінозірка, але чомусь чоловіки на вулицях завжди задивлялися на неї. І це не дратувало мене. Хочу сказати, вже не дратувало, бо я давно до цього звик. Тільки отой болгарський західняк, що йшов назустріч, не тільки пас її очима, а й усміхався. Я вже хотів щось вдіяти, коли Маргарита усміхнулася теж, і обоє зупинилися, привіталися й почали обмінюватися репліками на зразок: «Як поживає такий-то?» і «Що поробляє така-то?». Оскільки вони обоє порозумілися, а розмова мене не дуже цікавила, я продовжував повільно іти, щоб Маргарита могла мене наздогнати. Через дві хвилини вона порівнялася зі мною, задихана, і замість подякувати мені за тактовність почала за звичкою вичитувати мені: — Ти просто не можеш не показати свою невихованість. — Зовсім ні, — заперечив я. — Річ у тому, що ми з тобою по-різному виховані. — Саме так! — Я, наприклад, ідучи з тобою, маю смішну звичку знайомити тебе з тим, хто нас зупинить… — Я також хотіла вас познайомити, але ти ж утік… — Коли б я знав, що ти готуєш мені такий сюрприз, неодмінно б дочекався кінця розмови… — Ти неможливий! — зітхнула Маргарита, що на її мові означало капітуляцію. А потім, неначе й не було суперечки, заходилася пояснювати мені, які зв'язки в Тодорова з її тіткою, який він милий і яку відповідальну посаду займає у зовнішній торгівлі. За кілька днів щастя усміхнулося й мені, тобто з'явилася нова нагода познайомитися з тією милою людиною. Цього разу я не мав жодної можливості втратити шанс, оскільки він сам запросив нас у гості. В дужках кажучи, коли і є щось огидніше для мене, крім писання листів, то це гостювання. Тут, однак, відмова виключалася, бо Маргарита розцінила б її як неприязнь, вважай, ревнощі. Але я справді недостатньо симпатизував цій милій людині. Не знаю, чи існує кохання з першого погляду, але для мене неприязнь з першого погляду — факт, й історія з Тодоровим від самого початку була пов'язана саме з цим почуттям, зовсім безпідставним, бо я взагалі не знав його, а коли трохи й узнав, не міг сказати про нього нічого поганого. Єдина характеристика, яку я міг дати, вичерпувала твердження, що він повна протилежність мені. Отже, ми пішли в гості, й господар справді прийняв нас дуже гостинно і весь час тримався мило, до того мило, що людям, як я, які не люблять багато цукру в каві, стало б млосно. — Ви можете витерти взуття отут, — зауважив Тодоров, ввівши нас у передпокій, але це було сказано так доброзичливо, наче він дбав не про чистоту квартири, а про чистоту нашого взуття. Лише після того нас впустили до вітальні. Вітальня, як й інші приміщення, являла справжню перлину декорування й сучасної техніки. Втішений загостреним інтересом Маргарити до інтер'єра, господар одразу заходився пояснювати й наочно демонструвати якості небесно-синього килима на всю підлогу, надсучасних меблів, телевізора, радіоли, магнітофона, комбінованої бібліотечки-бару з вітриною для сувенірів і т. ін., і т. п. Це дозволило мені спокійно викурити сигарету, сівши на дивані коло вікна. Зовсім спокійно, хоча захоплені Маргаритині вигуки мусили б якраз дратувати мене. Невдоволена моєю байдужістю, Маргарита, певно, вирішила таки втягнути мене у зливу захоплень, бо під час огляду бібліотечно-буфетно-вітринного гібриду не втрималася від зауваження: — Дивись, Емілю, який казковий венеціанський кришталь! А ти, стільки подорожуючи, ніколи нічого не привезеш! — Ви з міністерства закордонних справ? — зважився запитати Тодоров. — Ні, — відповів я. Й, оскільки Маргарита мовчала, він одразу ж збагнув, з якого я міністерства. П'єска «Чарівний замок» продовжувалася, але дія пересунулася до спальні, кухні й навіть ванної кімнати Без мене, звичайно. Маргарита не настільки легковажна, щоб захлинатися від захвату перед якимось холодильником. А коли вже робила це, то тільки аби утерти мені носа. «Ось дивись, як живуть інші!» — мали значити усі ті вигуки. Бо основною її тезою від певного часу стала та, що ми живемо не так, як слід. Інші живуть, а ми — ні. На своє виправдання скажу, що навіть у роки юнацької непримиренності я не був принциповим ворогом комфорту, тільки б досягнення його не пов'язувалося з масою інших незручностей. Просто я думав, що нерозумно як відмовлятися від техніки, так і обожнювати її. А Тодоров саме обожнював її і показував свої холодильники й кип'ятильники з такою пихою, наче скарби Лувру. — Справді, ви чудово все влаштували, — підсумувала Маргарита, коли екскурсія закінчилась й обоє знову повернулися до вітальні. — Людині, яка не може впорядкувати свою квартиру, важко впорядкувати суспільство, — скромно відказав господар. — Це ви скажіть Емілеві. — Вашим фахом, коли я не помиляюсь, є торгівля… — зауважив я, тільки щоб уточнити, в якому саме секторі Тодоров дбає про суспільство. Але господар, певно, витлумачив моє зауваження інакше, бо ображено промовив: — Але ж без торгівлі суспільство… — Облиште! — перебила його Маргарита. — Еміль зневажає усі професії, окрім своєї власної. Може, тоді я був надто самовпевнений, але це не зашкодило зрозуміти її: я вже почав відставати у змаганні. Тільки змагатися й не думав. Змагатися за жінку однаково образливо й для себе, і для жінки, якій випала роль матеріальної винагороди сумнівної вартості. Або як говорила колись наша наглядачка в сирітському притулку: «Хто буде слухатися, дістане на обід рисову кашку». — Я поважаю героїчні професії, але не згоден, що героїзм притаманний тільки їм, — сказав Тодоров. — Даремно турбуєтеся, — відповів я. — Я не маю жодних претензій на героїзм. — Я не точно висловився. Хочу сказати, що людей, які захищають інтереси батьківщини, значно більше, ніж покликаних до цього службою. — Правильно, — кивнув я. — До чого ми дійдемо, коли тільки по службі захищатимемо батьківщину… Цей вияв поступливості з мого боку поліпшив настрій господаря, і він почав викладати економічне значення торгівлі — зовнішньої і внутрішньої — звичайно, у найзагальніших рисах. Взагалі Тодоров говорив зі мною добродушним і дещо повчальним тоном, неначе намагаючись пояснити мені деякі азбучні істини, хоча й без надії на успіх. — І все ж зовнішня торгівля в усіх відношеннях спокусливіша, — в якийсь момент я насмілився зауважити. Але Маргарита, відчувши небезпеку, втрутилася: — Яке розкішне дзеркало!.. — Особливо коли в нього дивитеся ви, — галантно додав господар. Після того ми перейшли до кави й цукерок.  

________

 

Шоста година. Чорно-білий пароплав хрипко й рішуче заревів, мовби на нього чекає щонайменше трансокеанська подорож, хоча рейс до Мальме триває не довше години. Машини прискорено застукотіли, і корабель поволі відділився від причалу. Дороті стояла на палубі в елегантному морському костюмі у синю й білу смужку, як і годиться для такої морської пригоди. Вона підняла руку в прощальному помаху, і ми з Грейс помахали їй з причалу. На щастя, пасажирський пароплав невдовзі зник за якимись вантажними суднами, так що наші руки не затерпли од вимахувань. — Візьмемо таксі? — запитав я секретарку, яка стояла поряд мене, наче мумія. — Навіщо? Містер Сеймур живе зовсім близько. Ми пройшли сотню метрів уздовж причалу і звернули на широку тиху вулицю. На протилежному розі височів модерний готель з фасадом із штучного каменю й неоновими літерами «Кодан». — Яка мертвотна зовнішність… — промовила Грейс. — Ви ображаєте мій готель, — докірливо зауважив я. Я переїхав сюди лише годину тому. То правда, що пофарбований олійною фарбою фасад «Англетера» значно біліший, ніж фасад «Кодана». Але платити грубі гроші тільки за колір чи за стиль меблів — не мій звичай. — Я кажу не про готель, а про склад, — уточнила жінка. Поряд з «Коданом» стояв справді величезний портовий склад похмурого, майже зловісного вигляду, з незліченними вікнами, затуленими іржавими віконницями, з гостроверхими потемнілими баштами. — Який мертвотний вигляд… — повторила Грейс. — Не припускав, що ви звертаєте увагу на зовнішність. Секретарка не відповіла, крокуючи своєю рівною й енергійною, майже чоловічою ходою. — Взагалі ваша зовнішність і поведінка просто суперечать вашому імені, — провадив я, бо наскільки я знав англійську, грейс означає грацію. — Людина не сама обирає собі ім'я. Ім'я дістається від батьків, а манера триматися — від професії, — сухо зауважила жінка. — Проте ваша манера триматися властива тим секретаркам, яким давно за п'ятдесят, рівним, наче дошки для прасування, і втішеним своїм поганим травленням. Грейс і тут промовчала. — Підозрюю навіть, що окуляри, які ви носите, зовсім вам не потрібні. — О, вони лише в половину діоптрії, — недбало промовила жінка, уперто дивлячись перед себе. — Як на мене, вони не мають і чверті діоптрії. — І перш ніж вона встигла заперечити, я додав: — Дивно, як він не примусив вас змінити й ім'я. Секретарка кинула на мене дещо розгублений погляд, а тоді ніяково пробурмотіла: — Не розумію, що ви маєте на увазі. — Власне, — зізнався я, — ви не позбавлені певної привабливості. Але треба дуже придивлятися, щоб це помітити. — Цікаво, як це ви знайшли час придивлятися до мене, коли були цілком захоплені Дороті. — При правильній організації можна знайти час на все — Ви, бачу, зразковий організатор. Ледве провівши колишню приятельку, ви вже влаштовуєте собі нову. — Ще ні. Пізніше. І, мабуть, у напрямку, про який ви й не думаєте. Отак, з дружніми кпинами, ми дійшли до квартири Сеймура, що містилась у бельетажі імпозантного старовинного будинку, захованого серед високих дерев. Грейс смикнула ручку дзвінка, що звисала з пащі бронзової лев'ячої голови. Оскільки ж з будинку не долинуло жодного звуку, жінка ще два-три рази спробувала вирвати язик у хижака. — Дивно… Казав, що чекатиме тут… Нічого. У такому разі почекаємо ми. Секретарка вийняла з сумочки ключ і відімкнула двері. — Заходьте, прошу. Кімнати, через які ми проходили, виглядали нежилими. Щільні оксамитові портьєри на вікнах, старовинні меблі, вкриті білими чохлами, величезні тьмяні, люстри над мармуровими камінами. Коли тут взагалі і жив хто-небудь, то, мабуть, давно вже помер. — Ваш шеф також живе у досить мертвотній обстановці, — дозволив я собі зауважити, йдучи слідом за Грейс, яка запалювала світло й одчиняла двері. — Це апартаменти одного нашого знайомого, який весь час подорожує, — пояснила секретарка. Нарешті ми увійшли до більш обжитої кімнати. Штори на вікнах піднято, меблі без чохлів, на маленькому столику пляшки й чарки, а по дивану розкидано газети. Це був кабінет чи бібліотека: уздовж двох стін аж до стелі стояли полиці, а на полицях вишикувалися книжки у старовинних шкіряних оправах. — Вип'ємо? — запитала Грейс. — Охоче. — Тоді наливайте. Вона нашвидку прибрала газети з дивана, однак сама влаштувалась у кріслі й одразу прибрала своєї непорушної пози і безстороннього зосередженого виразу, неначе зібралась стенографувати. Знічев'я я підійшов до столика й налив трохи віскі у високу й ніби чисту склянку. Хотів запропонувати щось і Грейс, але вирішив утриматися, щоб мене знову не звинуватили у залицянні. Тоді закурив сигарету, узяв склянку й собі всівся у крісло. Мій погляд поминув суворе обличчя секретарки й зупинився на вікні, за яким у світлі сірого надвечір'я темніли високі дерева. — Розлука з коханою, видно, засмутила вас, — нарешті промовила Грейс. — «Коханою»? Це феномен, не відомий мені. — О! — вигукнула жінка підкреслено, але не дуже вражено. — Знаєте, є люди, які не можуть правильно взяти й однієї ноти. А я з тих, хто ніколи не може звідати кохання. Отже, ви граєте в любов. Це ще огидніше, — відповіла секретарка рівним байдужим голосом. — Я не граю. Зі мною грають. — Не припускала, що ви такий беззахисний. — Скоріше інертний… Вона подивилася на мене, немов зважуючи мої слова. Я встав, наблизився до неї й простягнув руку до її плеча. — Сподіваюсь, ви не вчините нічого такого, що зіпсувало б наші добрі взаємини, — тихо промовила Грейс, явно злякана. Рука моя, яка застигла непорушно, коли жінка здригнулася, потяглася далі до полиці позад Грейс і взяла книжку. — Не бійтесь, — відповів я, гортаючи книгу. — Я не дозволю нічого такого, що затьмарило б нашу взаємну неприязнь. — О, моя зовсім помірна, — відповіла жінка. — І стосується вона не так особисто вас, як вашої статі взагалі. Усі чоловіки огидні й, на жаль, необхідні. Але це робить їх ще огиднішими. — Лакло: «Небезпечні зв'язки», — прочитав я вголос і глянув на гравюру з пікантним сюжетом. Секретарка встала й ступила до мене. — «Небезпечні зв'язки»… — повторив я. — Це щось говорить вам? — Говорить! — відповіла Грейс. І несподівано, із характерною рвучкістю рухів, обхопила мене за плечі й грубо припала до моїх губ, неначе демонструючи не любов, а ненависть. І потім так само раптово відсахнулась, і на її обличчі промайнув наче вираз ніяковості за свій вчинок.  

________

 

Королівська бібліотека із уже згадуваною сотнею з гаком мільйонів томів міститься у палаці Крістіансборг. А сам палац — справжній лабіринт дворів, аркад і будівель, де розташовані найрізноманітніші установи. Серед цього складного ансамблю потемнілих від часу стін і затінених брукованих дворів сад Королівської бібліотеки був приємною й затишною зеленою оазою. Я відпустив таксі, увійшов у оазу й попростував до центрального корпусу бібліотеки, який швидше нагадував старовинну церкву, ніж науковий заклад. Дивлячись на цю споруду, важко було припустити, що всередині можна знайти літературу новішу, ніж біблія Гутенберга. Я майже дійшов до дверей святилища, коли почув, як позад мене зупинилася машина і хтось промовив мій власний псевдонім в його англійській формі: — Майкле! То, ясна річ, був мій американець з кислим обличчям. — Вибачте за вчорашнє, — сказав він, вилізаючи з машини, спльовуючи прилиплий до губів недопалок і подаючи руку. — Я зовсім забув про один невідкладний візит і тому запізнився. Він, очевидно, квапився перемінити тему, бо одразу ж перейшов до проблем бібліотечної справи. — Каталоги отут, в холі… Гадаю, ви вже орієнтуєтесь. — Так, — кивнув я. — Я вже був тут. — Я працюю он там, — вказав Сеймур на ліве крило. — Другий поверх, останній кабінет. Коли закінчите, заходьте, як матимете охоту… Ми обмінялися люб'язними кивками й розійшлися. Каталог справді містився у холі святилища, і я навмання відкрив кілька ящичків з написом «Соціологія», щоб зорієнтуватися в обстановці.. Скільки б мільйонів томів не було тут і скільки б відомостей не містилося б в кожному з тих томів, жоден з них, я певен, не містить отого єдиного, яке мені зараз потрібно: адреси Тодорова. Тому за три хвилини після того, як я увійшов у передні двері, я вже виходив через задні. Опинився в якомусь брукованому дворі, пройшов під високою аркою, перетнув другий поверх — і я вже на вулиці. — Майдан Ратуші! — зупинив я перше ж таксі. Віднайти у великому місті людину, яка зробила все, щоб її не знайшли, — ось завдання. Відшукати, не турбуючи довідкові служби і не вдаючись до ризикованих розпитувань, — ось умова для виконання завдання. При таких розшуках за відправну точку можна брати фах, зв'язки, функції людини в даний момент. Але своїм фахом Тодоров уже не займався, зв'язки віддавна перервані, а його головна функція полягає саме у переховуванні. Отже, лишається єдиний фактор, вартий уваги, — гроші. Навіть віддавши сто тисяч доларів Соколову, Тодоров має ще триста тисяч. А він надто досвідчений і обачний, щоб тримати таку суму в абиякій імпровізованій схованці. Така людина, як він, що звикла мати справу з банками, напевне внесе гроші на рахунок. Погано тільки, що банків і банківських відділень у місті стільки ж, скільки й кафе. Я відпустив таксі на міській площі й увійшов до ощадної каси. На цю касу я покладав найбільшу надію, бо з ряду причин люди віддають перевагу цій установі перед іншими банками. — Я хочу внести п'ятсот крон на рахунок пана Тодора, — пояснив я службовцю. Чиновник підійшов до картотеки, ретельно переглянув картки в одному з ящиків і повернувся: — Такого клієнта немає. — Це неможливо!.. — вдавано здивувався я. Чиновник лише знизав плечима. Другий банк — з довгого списку, що я його приготував звечора, погортавши телефонний довідник, — містився трохи далі по тій же вулиці. — Кажете, Тодор? — перепитав чиновник, переглядаючи картки. — Так, так, Тодор. — Нема такого. Сцена повторювалася із незначними відхиленнями ще в шести банках, розташованих у центрі. Властива мені впертість вимагала продовжувати розшук, але годинник показував: годі. Час повертатися й шукати Сеймура. Навіть якщо він давно вже не вірить у мої соціологічні інтереси, я в жодному випадкові не повинен виказати моїх справжніх намірів.  

________

 

Ми сидимо на терасі ресторану й смакуємо мартіні. З одного боку море, з другого — паркова зелень, а посередині відкривається уславлена «Русалочка» на відполірованому хвилями камені, замислено задивлена в далечінь. Наслухавшись рекламного галасу навколо цієї скульптури, людина сподівалася б побачити щось величніше. Але бронзова русалка, виявляється, маленька не тільки за віком, а й за розмірами. Зате натовп біля неї величенький. Правду кажучи, іноземець, мабуть, і не помітив би статуетку, коли б не юрма. Дві дюжини туристів різної статі й віку силкувалися увічнити скульптуру своїми фотоапаратами, а більш вимогливі прагли обезсмертити разом з нею і себе, видряпуючись по постаменту й фамільярно обнімаючи бронзові стегна дівчини, що вилискують од подібних маніпуляцій. — Погляньте на це людство, яке живиться міфами, — зауважив Сеймур на адресу туристів. — Ось вам іще одна соціологічна тема. — А чому не вам? — Для мене вона вже вичерпана. Я навіть присвятив їй невелику працю «Міф та інформація»… — Вибачте моє неуцтво… — О, ви не зобов'язані читати все, що я надрукував, та й книжка моя не такий уже шедевр, щоб претендувати на особливу увагу. В ній викладено кілька зовсім елементарних істин, і їх можна було б сформулювати на двох сторінках. Та оскільки в наш час усе треба доводити, моя монографія складається не з двох, а з двохсот сторінок. Сеймур потягнувся до своєї чарки, однак, побачивши, що вона порожня, запропонував: — Ще мартіні? Він подав знак кельнеру й знову задивився на туристів навколо бронзової дівчини, а потім перевів погляд на доки, де над сіро-зеленою водою яскраво виділялися червоні плями свіжопофарбованих суриком ремонтованих пароплавів. Те, що американець добре обізнаний у соціології, досі не справляло на мене особливого враження. Я також намагався показати свою обізнаність, хоч і не був соціологом. Але те, що він видав книжку, трохи здивувало мене. Слід було б навіть визнати, що коли б Дороті не наговорила мені дечого і коли б ситуація склалася інакше, я навряд чи відчув сумнів щодо світського становища й наукового фаху цієї людини. Його сірі, бездоганно пошиті костюми, дороге взуття, вишукані білі сорочки, зшиті на замовлення, темно-сині або темно-червоні краватки з товстого шовку і навіть його зневага до етикету, не кажучи вже про інші деталі, — усе це притаманне Сеймурові і явно виходило за межі звичного стандарту професійного розвідника. І нарешті — очі. Не знаю, як саме, але я навчився розпізнавати професіоналів найперше за поглядом. Цей погляд, скільки б його не ховали, несе в собі гостру спостережливість, допитливу й обмацуючу недовіру, чатуючий пошук і потаємне вичікування. У цьому погляді є щось од променя бойового прожектора, який освітлює ворожі позиції. Сірі ж очі Сеймура, коли не зовсім примружені, виказують тільки втому чи досаду. Слухаючи співрозмовника, він не свердлить його поглядом, а сидить, трохи схиливши голову. Якщо ж подивиться на тебе, сам почавши говорити, робить це ненав'язливо, ніби просто перевіряючи, чи стежиш ти за його думкою. Це не погляд професіонала або, навпаки, погляд професіонала найвищого класу, в якого для маскування служить навіть те, що найчастіше нас викриває — очі. Здогадавшись, певно, що я думаю про нього, Сеймур засовався на своєму стільці, недбалим рухом поправив пасмо волосся, що спало йому на чоло, але продовжував дивитися на доки. Кельнер приніс мартіні й забрав порожні чарки. Американець, наче отямившись, струснув головою, ткнув сигарету в правий кутик рота й клацнув запальничкою. — Завтра ж попрошу вашу книжку в бібліотеці, — здогадався я сказати, хоч і з деяким запізненням. — Зайва робота! — заперечив мій співрозмовник. — Моя книжка просто вмотивовує тезу, що інформація, яку ми величаємо «людським знанням» — від періоду первісної орди аж до нашої технічної ери, — не що інше, як система міфів. Усе міф — наука, релігія, політика, мораль. Людство загорнулося в свою міфологію, як шовкопряд у кокон. Сеймур на мить вийняв з рота сигарету, щоб відпити мартіні. Я скористався з короткої паузи: — Якщо я правильно вас зрозумів, ви намагаєтесь новими засобами захистити оту незахистиму тезу на ім'я агностицизм. — Ні, перебив мене американець. — Я використовую агностицизм як головний постулат, але цікавлюсь не ним, а механікою міфотворчості. — І в чому ж суть цієї механіки? — О, це складне питання. Інакше мені не знадобилися б двісті сторінок, щоб довести свої погляди. Деякі міфи зароджуються й розвиваються стихійно, інші створюються й поширюються умисне. За всіх умов міфи — уявне подолання існуючої нікчемності. Неуцтво породжує міфи знання, слабкість — міфи могутності, тваринність — міфи моралі, потворність — міфи прекрасного. Ось погляньте, наприклад, на ту даму! — Сеймур показав на молоду жінку, що сиділа з кавалером через два столики від нас. Я подивився, але не помітив нічого цікавого. Дама мала ретельно викладену високу зачіску, дрібне кругле обличчя й анемічну будову. Просто одна з тих пересічних жінок, яких ніхто не помічає, крім їхніх власних чоловіків. — Людино-комаха, як відомо, особливо піклується про ту частину своєї будови, яку іменує словом «голова», — пояснював Сеймур. — Вона дбайливо пригладжує частину її волокон і так само дбайливо виголює решту, вважаючи, що в такий спосіб стає «гарною». Самиці людино-комах у цьому відношенні ще вигадливіші. Позбавлені рослинності на обличчі, вони подвоюють зусилля щодо волосяного покриву на верхній частині голови, перетворюючи його на справжні архітектурні шедеври, а коли будівельного матеріалу бракує, щедро додають перуки й шиньйони. Гаразд, коли людино-комаха справді вважала б себе красивою, чи вдавалась би вона до таких складних косметичних процедур? І чи не зрозуміло, що уся міфологія декорування породжена якраз реальним потворством? — Але один факт, що людина прагне зробити себе або речі навколо себе красивими, вже свідчить про її потяг до краси… — «Краси»? До якої, точніше? Ви знаєте, що колись людино-комахи на Сході відпускали, на відміну від нас, довгі вуса й голили голови з тією ж метою: виглядати красивими. А щодо еволюції й революції у жіночих зачісках протягом століть — цим великим процесам присвячено грубі томи. Можете при нагоді переглянути їх у бібліотеці. — Не вірю, що матиму сили на такий подвиг. — В усякому разі, це повчально. Як і сотні досліджень з релігії, моралі, мистецтва. Постійна зміна принципів, які завжди оголошувалися непохитними і які обов'язково відкидалися через декілька десятиріч, щоб поступитися місцем таким же нетривким псевдоістинам. І після цього знаходяться люди, подібні до ваших ідеологів, що насмілюються твердити: «Це гарно, а те — ні!», «Це морально, а те — ні». Суб'єктивізм та ілюзії, міражі й фікції, якась неймовірна мішанина з помилок, що були б комічними, коли б не втовкмачувалися людино-комахами під виглядом системи азбучних істин, якби рій людських бліх не розділявся на табори в ім'я ворожих один одному міфів і не був приречений на самовинищення в ім'я оборони цих же фіктивних істин. — Але коли для вас людство лише рій бліх, чому ви так опікуєтеся ним, що навіть вивчаєте його міфи? — Бо хочу збагнути, що ж становить собою об'єктивно цей мурашник нікчем, тобто як виглядає він не крізь окуляри власної амбіції, а реально у безмежному Всесвіті. — Ну, гаразд, ви збагнули. А яку практичну користь принесе вам це відкриття? — Невже не зрозуміли? — відповів питанням на питання Сеймур. Оскільки я промовчав, він виплюнув недопалок і вів далі: — Чи вам не ясно, Майкле, що це відкриття повертає мені свободу, вдихає в мене усвідомлення повної свободи щодо будь-яких принципів, вигаданих людською пліснявою в її прагненні приховати своє безсилля? — Гадаю, що таких же наслідків ви досягли б, прочитавши першу-ліпшу екзистенціалістську брошуру. — Помиляєтесь. Читання ніколи не може зрівнятися з безпосереднім відкриттям. А екзистенціалізм, зокрема ілюзія, така ж, як і всі інші, комічна поза вдаваної величі, хоча вона і є позою відчаю. «Я в розпачі, але дивіться, який я героїчний у своїй безнадії!» Екзистенціаліст, однак, навіть у цій своїй безнадії вважає себе Сізіфом, тобто титаном, а не людською комахою або — коли вам більше до вподоби таке порівняння — блощицею. — Здається, ми надто заглиблюємося у паразитологію, — дозволив я собі зауважити. — Так, — кивнув Сеймур. — Ця тема аж ніяк не може прислужитися нам як закуска перед смачним обідом. Він знову зробив знак кельнеру, який, втомившись від бездіяльності, з'явився негайно. На терасі, крім кругловидої дами і її кавалера, сиділо ще тільки дві пари, які статечно харчувалися під великими синьо-білими парасолями. — Принесіть нам меню! — Хіба ми не почекаємо Грейс? — запитав я. — Ні. Вона прийде пізніше. Меню принесли, однак вже не кельнер, а сам метрдотель, і було то не меню, а величні документи у темно-червоній оправі. Чоловік у білому смокінгу поклав перед кожним з нас по примірнику, а трохи осторонь — і карту напоїв. Уся ця церемонія не справила на Сеймура жодного враження. Він недбало одсунув червону теку, навіть не зазирнувши в неї, й сухо сказав метрдотелю: — Мені біфштекс із чорним перцем і пляшку червоного вина, зовсім сухого і дуже холодного. — Мені те ж саме, — додав я, радий, що уник вивчення документа. — Може, гарне бордо врожаю сорок восьмого року? — догідливо запропонував метрдотель, аби врятувати, принаймні частково, блиск вступної церемонії. — Бордо, божоле, що завгодно, аби тільки добре й холодне, — нетерпляче проказав Сеймур. Метрдотель вклонився, забрав карти й пішов. — Та-ак, — промовив Сеймур, неначе силкуючись згадати, про що ми говорили. — Норми для зачісок… норми для політичних доктрин… норми моралі. «Зрада», «вірність», «підкуп», «підлість», «героїзм» — слова, слова, слова… — … Які все-таки мають певне значення, — докинув я, бо мій співрозмовник замовк. — Абсолютно ніякого, дорогий мій! Слід було б повернутися до творців лінгвістичної філософії, до Хеєра чи навіть до Айєра або, може, проскочити два століття до Давіда Юма, аби збагнути, що всі ці моральні категорії суть нісенітниці. — А чи не краще замість повертатися до лінгвістів повернутися до здорового глузду? — запропонував я. — Ви, наприклад, американець, а я — болгарин… — Чекайте, я знаю, що ви скажете, — зупинив мене Сеймур. — Мовляв, якщо ви народилися болгарином або американцем, то це лише біологічна випадковість, яка вас ні до чого не зобов'язує. — Те, що я син тієї або іншої матері, також біологічна випадковість, але все-таки я люблю свою матір, а не чужу. — Бо своя дбайливіша, ніж чужа. Питання вигоди, Майкле, нічого більше. Чи любили б ви свою матір, коли б вона без причини била і картала вас? — Немає такої матері, яка знічев'я б'є своїх дітей, — заперечив я авторитетно, хоча ніколи не знав ні матері, ні мачухи. — А чи любитимете ви свою батьківщину, коли вона відмовиться від вас? — наполягав американець. — Батьківщина не відмовиться від мене, якщо я не відмовлюсь від неї. — Не викручуйтесь, Майкле. Припустімо, що з тих чи інших причин батьківщина відмовляється від вас. Чи ви любитимете її все-таки? — Без сумніву. Й усім своїм єством. Речей, що їх можна любити усім єством, не так вже й багато, Вільяме. — А де батьківщина у такого, скажімо, суб'єкта, в якого мати — болгарка, а батько — американець? — наполягав Сеймур. — Там, де він сам собі обере. Та, яка йому найдорожча. В усякому випадкові людина не може мати дві батьківщини. В усіх мовах слово батьківщина не має множини, Вільяме. — Слово «людство» — також! — нагадав мій співрозмовник. — Авжеж. І що з того? — О, як на мене, це просто граматична деталь. Та оскільки ви над усе ставите мораль, чи певні ви, що, працюючи на свою батьківщину, ви працюєте й на людство? Я тільки хотів відповісти, коли біля нас виник кельнер, штовхаючи поперед себе маленький столик.  

________

 

Ми пообідали. Кельнер, одержавши гроші, зник. — Грейс таки загаялась, — зауважив я, допиваючи каву. — Значить, уже не прийде, — байдуже відповів Сеймур. — Можемо йти. Ми зійшли з тераси й рушили вздовж прибережної алеї, та не до машини, а в протилежному напрямку. Зайве уточнювати, що напрямок обрав американець, бажаючи, певно, розім'ятися після скромного бенкету. Я особисто волів би сісти в «Плімут», хоча алея в цей ранній пообідній час дуже вабила прохолодою зелених тіней і примхливими петлями серед дерев і садових чагарників. — Сподіваюсь, чоловіче товариство не засмучує вас… Особливо після того, як напередодні було виключно жіноче… — докинув мій супутник. — Різноманітність завжди бажана, — відказав я. — А ви певні, що справді цінуєте різноманітність? — Ви, здається, уважно мене вивчаєте… — пробурмотів я замість відповіді. — Можливо, але не дуже уважно. Я вивчаю все, що виникає перед моїми очима. Машинальна звичка, щоб розвіяти нудьгу. На жаль, у вас майже нічого немає для вивчення… — Страшенно шкодую… — Я сказав це не для того, щоб образити вас. Навіть вважав, що це прозвучить для вас як комплімент. Найцікавіші для спостережень люди — іншого типу, які є жертвами усіляких пристрастей і дурних амбіцій. Драму завжди породжує патологічний стан, а не здоровий нормальний організм. А ви саме такий організм. Людина без пристрастей, я сказав би навіть, без особистих інтересів. — Чому? Гарні напої, а почасти й гарні жінки… — Ні Ви не дуже цінуєте ні те, ні інше. І, як на мене, маєте цілковиту рацію: обидві ці втіхи другого сорту. — Навіщо бути такими суворими? — спробував я заперечити. — Коли жінка спокуслива… — Жінки ніколи не бувають спокусливими. Тільки жалюгідними. Завжди жалюгідними. Коли я бачу, що хтось перед моїм носом оголює стегна, ніби відкриваючи спокусливі скарби, мені хочеться зауважити: «Мадам, у вас на панчохах стрілка!» — Ви знищуєте половину людства. — Чому половину? Чоловіки не менш жалюгідні. Чоловіки з своїми маніями величності й жінки з їхніми емоціями й щомісячними недугами, не кажучи вже про спільну для обох статей зажерливість… Взагалі увесь цей світ людино-комах… — Цікаво, а куди ви прилучаєте себе? — запитав я. — Туди ж, куди й інших. Але коли придивишся і побачиш, до якого світу належиш, це принаймні вивільняє тебе від комізму дурної амбіції. Сеймур зупинився перед лавкою, недовірливо провів рукою по сидінню, пофарбованому в білий колір, і, переконавшись, що лава чиста, сів на край. Мені не лишалося нічого іншого, як і собі сісти з іншого краю лавки. — На моє щастя чи нещастя, я прозрів надто рано, Майкле. Ця фраза наштовхнула мене на думку, що йдеться про короткий вступ до довгого монолога, і я подумки попрощався з відвідинами банків, запланованими на вечір. — Якось ви сказали мені, що я б'юся надто добре, як для соціолога. Але я народився не соціологом і не багатієм, а вуличним волоцюгою, і як безпритульник мав досить часу для вивчення нашого квітучого суспільства з його задніх дворів… Ким би я міг стати? Ліфтером або — в кращому разі — дрібним гангстером, коли б не втрутився мій дядько й не подбав про сина свого покійного брата. Але мій дядько, занотуйте це, втрутився не з філантропічних чи родинних спонук, а просто, щоб придбати в моїй особі спадкоємця, якому зміг би залишити свої мільйони. Власне, щоб забезпечити собі спадкоємця, він вдався перед тим до іншої операції. Вже у похилому віці він одружився з молодою красунею, сподіваючись, що вона народить йому дитину. Але вона не народила йому дитини, а невдовзі, видуривши в нього доволі грошей, зажадала розлучення й аліментів, озброївшись невідпорним аргументом: імпотентністю партнера. Лише тоді дядько згадав про мене й узяв до себе. Але не думайте, що я почав купатися в медових ріках. Це був страшенно скупий і тиранічний старий, який вираховував кожний гріш на моє утримання і який прагнув за всяку ціну зробити з мене фінансиста, щоб я згодом перейняв керівництво його власним банком. «Не говори мені про банки, Вільяме, — сказав я подумки. — Не розстроюй мене надміру». Сеймур прилаштував у куточку рота сигарету, закурив її і випростав довгі ноги. Я певен, що в даний момент він шкодував тільки про брак столу, на який міг би покласти кінцівки. — Отже, я змушений був почати вивчення фінансів, але, на щастя, швидко після того дядько мій від'їхав у потойбічну подорож внаслідок серцевого удару, і це дозволило мені перекинутися на соціологію. Щиро кажучи, я перейшов на соціологію не через якийсь вроджений потяг до неї, а через потяг до красномовства містера… назвемо його містер Дейвіс… професора з історії соціології. Бо цей містер… Дейвіс був справжнім світилом думки… — Але якої школи? — Вашої. Так, так, саме вашої. Звісно, він був достатньо обережний, щоб у своїх лекціях не виходити за межі дозволеного, зате, коли ми збиралися в нього вдома, він говорив на чистому марксистському жаргоні й посвячував нас у принципи історичного матеріалізму. Чудова школа для такого дебютанта, як я. Чи не так? — Залежить од того, з якими успіхами ви вчилися. — З відмінними. І з найглибшим захопленням. Тим більше, що чимало проявів соціальної нерівності, про які містер… Дейвіс розповідав нам теоретично, я звідав на практиці. Він говорив нам те, чого старанно уникали інші професори, і мені інколи здавалось, що він просто голосно формулює істини, які досі дрімали в мені як невиразні здогади. Виняткова людина. Принаймні таким він здавався мені у ті роки. — А пізніше? — Е, пізніше, як завжди трапляється, виникло декілька дрібних ускладнень, внаслідок чого ореол мого божества дещо потьмянів. Однак на цьому світі ніщо не вічне. Авжеж, Майкле? Закон постійних змін і розвитку, чи як його там… Сеймур закинув ногу на ногу і задивився у соковиту зелень чагарників, крізь яку проблискувала вода каналу і темніли корпуси пароплавів. — Ускладнень, власне, було тільки два, і перше з них, хоч і не дуже приємне, мені, мабуть, вдалося б стерпіти, коли б за ним не виникло друге. У ті часи я дружив з однією дівчиною, першою моєю любов'ю і, коли не помиляюсь, єдиною… Вона кокетувала своїми науковими інтересами й удавала, що помирає за високоінтелектуальними розмовами, а по суті була просто сучкою, що жадала самця. Я ж завжди був трохи інертний у розвагах цього типу, що, уявіть собі, зовсім не заважало мені жити. Не хочу сказати, що мені бракувало потягу до продовження роду, але ці справи не дуже захоплювали мою уяву, і взагалі я мав так званий холодний темперамент. А коли й існувала жінка, здатна все-таки зігріти мене, то це саме згадувана дівчина, однак вона воліла зігрівати іншого, точніше, мого улюбленого професора, поєднавши у такий спосіб сластолюбство й підлоту. Сеймур різким рухом пожбурив недопалок у напрямку невидимої сучки й знов простягнув ноги. — Але це був лише сентиментальний випадок, а такі випадки, як я вже говорив, ніколи не мали для мене вирішального значення, тим більше, що я так і не зрозумів до кінця, хто ж, власне, спровокував цей підлий зв'язок — моя подружка чи професор. А тим часом стався й інший випадок… Американець кинув на мене швидкий погляд і запитав: — Може, я вам набрид? — Чому? Навпаки. Він справді не стільки набридав мені, скільки спантеличував. Цей чоловік зовсім не балакучий за натурою і коли вже базікає, робить це з певною метою, а в даний момент я ще не можу визначити точну мету цієї усної автобіографічної довідки. Не легше встановити й ступінь її автентичності. Усе, що розповідав про себе Сеймур, звучало досить-таки банально і виказувалось ніби несамохіть, наскільки взагалі щось може бути несамохіть у цього незворушного типа. Але правдоподібність і безпосередність ще нічого не означають. І нічого не пояснюють. — Гаразд. Я і двоє інших учнів професора — Гаррі і Дік — так запалилися його проповідями, що вирішили перейти од революційної теорії до революційної практики. Внаслідок цього наш факультет одного ранку прокинувся обліплений гаслами проти буржуазної ретроградної освіти. Того ж таки дня усіх трьох викликали до декана, та, оскільки ми уперто заперечували будь-яку участь в історії з гаслами, все обійшлось. Зате наша таємна група негайно розпалася. Кожен був певен, що хтось із двох інших зрадник, а який сенс готувати революцію разом із зрадником? Гаррі і Дік навіть не згадали, що містер, назвемо його Дейвіс, був у курсі операції, а коли б і згадали, навряд чи могли припустити, що Дейвіс здатний на донос. А я міг це припустити, може, тільки тому, що сентиментальний інцидент вже похитнув мою сліпу віру в улюбленого вчителя. Сеймур знову змінив позу й закурив сигарету. — Я справді вам не набрид? — Чому ви думаєте, що іншим усе набридає так само швидко, як і вам? — запитав я в свою чергу. — Не знаю, чи бувало з вами таке, коли почуття, дуже вам дороге, раптом похитнулося, і вас охопило руйнівне прагнення знищити його до кінця, вирвати його з себе, закинути його до дідька. І от я написав листівку проти університетського мракобісся й, перш ніж настукати її на машинці, заніс Дейвісу. Він переглянув рукопис, порадив мені дещо виправити, а потім зауважив: «Боюся, хлопче, щоб ти не накликав на себе біди цими апостольськими діями». «О, — сказав я недбало, — риск невеликий». «А хто ще, крім тебе, знає про листівку?» «Тільки Гаррі і Дік». «В усякому разі, пильнуйте, коли будете розклеювати їх». «Ми розклеїмо рано-вранці, коли аудиторії ще порожні», — відказав я так само недбало. Аудиторії були справді порожні, але мене схопили вже тоді, коли я наклеював другу листівку, і цього разу в мене не було найменшого сумніву в тому, хто нас зрадив. Дейвіс доніс негайно, розраховуючи, що ми з Гаррі і Діком почнемо підозрювати один одного. — І вас виключили? — Виключили б, коли б я не виявив трохи здорового глузду. В усякому разі, праця «Структура капіталізму як організованого насильства», що її я почав писати, так і лишилась недовершеною. Взагалі від цього моменту марксистські ідеї відкрили мені своє справжнє значення ідей без паритету. — Не бачу, що спільного мають марксистські ідеї з підлістю вашого професора. — Нічого спільного, зрозуміло. Я далекий від думки звинувачувати Маркса й Енгельса у підступності Дейвіса. Просто з моїх очей спала завіса, і я зрозумів, що погляди, навіть коли видаються високо-благородними, й мідяка не варті в руках людських покидьків. Я сказав би навіть, що якраз високоблагородних поглядів слід уникати особливо старанно, зважаючи на їхню здатність захоплювати нас і вводити в оману. — Ви з винятковою послідовністю рухаєте свою логіку задом наперед. — Авжеж, знаю, що ви хочете сказати. Тільки дозвольте мені закінчити. Йдеться про мою працю, що лишилася недовершеною й марною, як будь-яка людська праця. Втім, не зовсім. Після затримання й ретельного обшуку в моїй квартирі мене привели до агента ФБР, і він сказав: «З цього рукопису видно, — йдеться про ту ж мою працю, — що ви досить добре засвоїли доктрину марксизму. Це може виявитися дуже корисним у тому разі, звісно, якщо ваші знання розумно використати. Зрозумійте, друже: хто у 20 років не був комуністом, у того нема серця. Але хто після 20-ти років залишається комуністом, тому бракує розуму. Вам, гадаю, вже більше двадцяти?» Чоловік пригостив мене кількома випробуваними часом афоризмами, а тоді приступив до вербовки. Сеймур замовк, немов чекаючи від мене якогось запитання, але в мене не було питань, принаймні зараз. — В інтересах істини мушу заявити, що я таки опирався вербовці, але робив це тільки для того, щоб набити собі ціну. Зате я виявив твердість до кінця, коли мене-хотіли по службі зв'язати з Дейвісом. Мені дали самостійне завдання, і я почав швидко прогресувати, і не тільки випередив Дейвіса, а навіть, коли не помиляюсь, зумів згодом завдати йому деяких дрібних прикрощів. Я, знаєте, не мстива людина, Майкле. Не тому, що вважаю помсту чимось недостойним, але вона завжди пов'язана із зайвою втомою і тріпанням нервів. Однак заради Дейвіса я дозволив собі виняток. Помстився йому в ім'я розтоптаних юнацьких ілюзій. І мусив пройти час, поки я зрозумів, що, власне, мав би йому дякувати… Сеймур замовк, цього разу надовго, і я нарешті промовив: — Ви зненавиділи людей, яких любили, а разом з ними — і все людство. — Не будемо перебільшувати, — втомлено відказав американець. — Нікого я не зненавидів. А до тих обох справді відчуваю щось подібне до вдячності за моє протвереження. — Проте вони жорстоко поранили вас. — То дрібні рани. — Атож, але з тих, що завжди болять. — Я не відчуваю болю. Або не завжди відчуваю. Як ото давній ревматизм, який озивається, коли псується погода. Він подивився на годинник. — Ходімо? «Чи йти, чи сидіти, — банки все одно зачинені», — подумав я, підводячись з лавки. Ми знову попростували алеєю, але зараз вже туди, де біля ресторану стояла машина. — Усе це не важливо, — знову заговорив Сеймур. — Важливо інше: збагнути, наскільки нікчемний цей світ людино-комах і відчути себе вільним од усіх його смішних законів, норм і приписів. Вільним, Майкле, зовсім вільним, розумієте? — Невже ви вважаєте себе вільним? — Так! У межах можливого, звісно. — Хочете сказати, що ви вже не працюєте ні у ФБР, ні в ЦРУ? — А, ні! Я нічого не хочу сказати, крім того, що вже сказав! — відповів Сеймур і несподівано розсміявся своїм хрипкуватим сміхом.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка