Богомил Райнов пан ніхто



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка23/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   41

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ


 

Симпозіум ішов усталеним порядком. Наукові повідомлення й виступи по доповідях — писані, бо доповіді були відомі наперед. Фотографування на згадку — в залі. Знімки на згадку і кава в кулуарах. — Їхня кава на рівні доповідей, — зауважив Сеймур ранком третього дня, зустрівши мене в тлумі біля бару. — Може, вип'ємо чогось пристойнішого? — Якщо знову каву, не бачу потреби йти кудись, — відповів я. — Може, й не каву, — знизав плечима Сеймур. — Головне — аби свіже повітря. Він, очевидно, фанатик чистого повітря, бо все жаліється на задуху, не підозрюючи, що її може викликати сигарета, яка не перестає диміти в його роті. Ми сіли в елегантний чорний «Плімут» і рушили у невідомому напрямку. — Вчора ви кинули гру саме тоді, коли вона тільки почалась, — промимрив мій супутник, втупившись просто себе. Він упевнено й вправно вів машину людними вулицями, але його манері рушати з місця чи гальмувати бракувало плавності, відчувалася рвучка твердість. — Я дав можливість дамі відігратись, — мовив я, неначе виправдовуючись. — Істерія не може конкурувати з твердим холодним розумом, — заперечив Сеймур, не повертаючи голови. — Рулетка, як вам відомо, раціональна гра, гра ймовірностей, в якій всі найкращі варіанти попередньо відібрано в гравця й передано банку. — І ви все-таки маєте нерозсудливість грати… — Я граю не через нерозсудливість, а через довіру до власного здорового глузду. Я люблю складні ігри, Майкле. Він уперше і наче випадково назвав мене на ймення. Тут усі починають звати мене Майклом, ніби переконуючи, що я вже своя людина. Виїжджаємо на широку Фредеріксберг-алею, і Сеймур збільшує швидкість, не уриваючи свої міркування: — Дороті варто б спробувати щастя в покері. І то в суто жіночому товаристві. Одна несамовита істеричка поміж трьох інших — це вже певний шанс на успіх… — Він замовк, неначе згадавши щось. А невдовзі докинув: — Сподіваюсь, те, що я кажу, вас не дратує. — Чому мало б дратувати? Ви ж говорите про Дороті, а не про мене. — Але ж Дороті ваша приятелька… Справді, дама в сірому, яку б вже слід назвати дамою в рожевому, цього ранку досить недвозначно виказала свою прихильність до мене. Вона підвезла мене на симпозіум своєю машиною, а під час засідання розважала досить інтимною розмовою, супроводжуваною усмішками і відповідними поглядами. — Коли вже йдеться про дружбу, гадаю, що ваша дружба з Дороті трохи давніша, — мовив я незворушно. Сеймур відповів не одразу, може, шукав якийсь прихований зміст у моїй банальній фразі. Потім зовсім несподівано проказав: — Припускаю, що вона сама запропонувала вам її. Здогад точний. Однак я не звик обговорювати подібні речі з іншими, а ще менше з тими, кого я знаю два дні. Тому полишив свого супутника розмовляти з самим собою: — У наш час не диво, коли жінка сама пропонує своє тіло. Іноді це робиться заради чистої насолоди, іноді заради насолоди плюс чого іншого, а іноді тільки заради чогось іншого без жодного зв'язку з насолодою. Сеймур замовк, неначе даючи прикинути, до якого з трьох варіантів віднести мій власний. Й оскільки мовчанка затяглася, він промимрив: — Даруйте. Дороті справді має рацію: мені не щастить у лицемірстві світського виховання. За півгодини ми вже сиділи в одному із закладів на Строгет, розкішній торговій вулиці, закритій для машин. Кельнер приніс нам дві склянки, у яких було мало віскі й багато льоду. Ми умочили губи в питво й задивилися на навколишній краєвид. У цей передобідній час вулиця повнилася строкатим космополітичним натовпом: босі хлопці у кудлатих кожухах, дівчата, що забули, напевно, повдягати спіднички, й інші, що не встигли зняти піжами, хід голих стегон і напівголих задніх частин, суконь до землі й до талії, наквацьованих чи просто немитих облич, жіночих блузок, схожих на рибальські сіті, чоловічих штанів з мішковини, підперезаних очкурами, не кажучи вже про буйство барв з явним тяжінням до найкрикливіших. — Шизофренія на повний хід, — ліниво зауважив Сеймур, тягнучись до своєї склянки. — Щедрий матеріал для соціолога. — І не дуже цікавий, — додаю я. — Все це не важко пояснити. — Знаю я ті ваші пояснення. Як і наші. Люди споконвіку приписують світові закономірності, вигадані їхнім убогим розумом. Огюст Конт винайшов три стадії у розвиткові суспільства. Ви їх збільшили до п'яти — от і вся різниця. — Мені здається, справа не в кількості. Конт виводить свої стадії з людської свідомості, а ми виводимо їх з об'єктивного розвитку матеріальної дійсності, — заперечив я, пускаючи в хід ерудицію, накопичену під час подорожі у спальному вагоні. — Правильно. Ви замінили одну функцію іншою. Це заслуга, яку я не насмілююсь одбирати у вас. — Якщо для вас об'єктивний розвиток фікція… — Об'єктивний розвиток? Але дозвольте, де гарантія, що ви його розгледіли? Людина вже у своїй біології запрограмована як безсила й обмежена істота. По цих словах Сеймур узяв зі столу пачку «Кента» і показав мені, наче згадана людська нікчемність містилася десь поміж сигарет. — І все-таки ця безсила істота робить все нові й нові відкриття, які допомагають їй долати своє безсилля. — Я зовсім не заперечую цю елементарну істину, — кивнув мій співрозмовник, діставши сигарету й увіткнувши її у правий кутик рота. — Але роблячи жалюгідні відкриття, людина неспроможна передбачити їхні наслідки. Тому ці відкриття ні на йоту не применшують її слабості й замість зробити з неї володаря всесвіту, як ви полюбляєте твердити, кидають її у нове рабство. Ось погляньте. Елегантною срібною запальничкою він показав на площу, що відкривалася в глибині вулиці, настільки забиту машинами, що вони ледве повзли. — Люди вигадали автомобіль, щоб швидше пересуватись, але кількість автомобілів збільшується у такій пекельній прогресії, що скоро унеможливить будь-який рух. Людина перетворилася на бранця машин, створених нібито, щоб позбавити її труднощів… Сеймур клацнув запальничкою, затягнувся й провадив далі, разом з словами виштовхуючи з рота хмарки тютюнового диму: — Атомна бомба малювалася її творцям як засіб перемоги не тільки над противником, але і над страхом перед будь-яким противником. Але тільки з винаходом атомної бомби почалася ера найбільшого страху, який тільки знало людство. Страху для всіх, включаючи й творців бомби. — Це тільки доводить просту істину, що технічний розвиток далеко випередив розвиток суспільного ладу. За досконалішого суспільства… — Ілюзії! — перебив мене Сеймур. — Все це доводить безсилля усього суспільства і взагалі будь-якого суспільства, озброєного функціями тих чи інших хибних закономірностей. — А які ж, на вашу думку, справжні? — запитав я, охоче надаючи слово співрозмовнику. — Їх немає, — відказав Сеймур, розвівши руками. — А якщо й існують, вони незбагненні для нас, для нашого убогого розуму, який оцінює явища в обмежених можливостях трьох вимірів. Але з усім своїм неуцтвом ми могли б чесно визнати, що цей Всесвіт — невимірно велетенське пульсування, бурхливе дихання якоїсь матеріальної чи якої хочете субстанції, рух, закономірний чи хаотичний, в якого кожне вдихання є початком, народженням, творенням, а кожне видихання — поривом смерті, космічними катастрофами, винищенням. Вариво паростків і гниття, наполегливого прагнення до зростання і безжального винищення ростучого. І в тому гігантському процесі, уявіть собі, земна людина-мурашка намагається встановити якийсь свій лад, підкорити своїй блошиній волі поведінку вола… — Нищівне порівняння… — пробурчав я. — Анітрохи. Ви знаєте не згірш, що відмінність між нікчемністю людини і величчю Всесвіту взагалі не піддається образному порівнянню. — Не розумію тоді, навіщо ви присвятили себе такій непотрібній науці, як соціологія. — Бо це було ухвалено ще до мого прозріння. І тому, що соціологія така ж непотрібна наука, як і всі інші. А в такому випадку чи має значення, на якій точно спеціальності зупинишся, аби брехати людям і собі, ніби робиш щось корисне? — Що ж до користі, не бачу тут ніякого обману: соціологія допомагає вам добувати собі хліб, — насмілився зауважити я. — Найабсурдніше те, що мені нема потреби добувати собі хліб, як ви висловилися. Я той, кого прийнято називати «заможна людина», Майкле. Він вимовив останню фразу з такою ніяковістю, неначе відкривав мені якусь непристойну таємницю. Тоді прозаїчно запропонував: — Ще віскі, га? — Як хочете. Сеймур зробив недбалий, достатньо зрозумілий знак кельнеру, що стояв перед входом у заклад, і невдовзі перед нами знову стояли дві склянки, добре набиті кубиками льоду. — Власне, я став соціологом тоді, коли ще перебував у полоні своїх забобонів, хоча вже бачив усю їхню сміховинність. Здоровий глузд підказував мені, що я можу наплювати на все, однак забобони нагадували: «А що скажуть інші?» Звичайно, я вже тоді подумки плював на інших, на всіх отих «інших», що звуться суспільством, і все ж мені не хотілося вважатися багатим неробою, як оті пустопорожні суб'єкти, що розтринькують чверть свого життя по літаках і аеропортах, перелітаючи з курорту на курорт і з казино до казино. І не тому, що я не неврастенік, як вони, але моя неврастенія прагнула дій, оцінюваних як суспільно корисна діяльність. Сподіваюсь, ви розумієте мене? — Думаю, що так, — кивнув я, потягнувшися до своєї склянки. — Якщо це взагалі щось значить для вас. — Природно, значить — «Природно»? Наскільки я зрозумів, для вас усе на цьому світі нічого не значить. — О, не сприймайте моїх слів буквально. І не плутайте теоретичні концепції з практичними вчинками. Ви, як висловилась моя секретарка, мій противник, звичайно, в теоретичному аспекті. А людина завжди цінує думку свого противника… іноді навіть більше, ніж думку друга. Чи не так? — Не знаю, — відказую, одставивши склянку після того, як добре остудив об неї руки. — Гадаю, якби противник мав про мене надто прихильну думку, це навряд чи мене втішило. — Йдеться не про приязну думку, а про повагу, — уточнив Сеймур. — Я можу поважати свого противника, не маючи про нього приязної думки… — Мені важко вловити нюанс… — докинув я нахабно, бо нюанс аж надто очевидний. — Я можу поважати вас, що не перешкоджає мені відкидати ваші ідеї, — терпляче пояснив співрозмовник. Й оскільки я промовчав, він провадив далі: — Ви навіть не можете зрозуміти, що безладдя за своєю природністю менш небезпечне, ніж ваші ілюзії про лад і справедливість. Небезпечні ілюзії. Усі війни й усі страшні кровопролиття велися за такі ілюзії. Людство завжди винищувалось в ім'я життя, кращого життя, ідеалів життя. Взагалі лихо людства в тому, що про нього завжди дбала купка самозваних благодійників вашого штибу. Коли б кожен дбав сам про себе, а не намагався рятувати інших, цей абсурдний світ був би дещо спокійніший. — Якщо послухати вас, то справи ведуться найкраще тоді, коли ніхто нічого не робить. — Так, коли мати на увазі саме ці справи. Перестаньте вчити людей як їм жити. Перестаньте допомогати їм налагоджувати життя, не спитавши, чи потребують вони вашої допомоги. — Я нікого не збираюся вчити, — нагадав я йому. — Як не про вас особисто, а про ваших мислителів. А що ж до мене чи до вас, правило можна застосувати у зворотному вигляді: не дозволяймо втручатися в наше життя й нав'язувати нам життєві засади, при складанні яких ніхто не питав нашої думки. — Ваша обробка почалася дещо несподівано й досить енергійно, — зауважив я, приховуючи усмішку. — Саме це й мусить переконати вас, що про обробку і не йдеться. Я, як ви вже зрозуміли, майже легендарний у своїй нетактовності, — ледь посміхнувся й Сеймур. — «Нетактовності» чи «щирості»? — Ці два поняття цілком рівнозначні в тому доброму суспільстві, до якого я маю нещастя належати. — Ви, здається, вважаєте нещастям, що взагалі належите до людського суспільства. Ви з мукою несете хрест життя. — Скажіть — «з нудьгою». Це буде точніше, — відповів Сеймур, виплюнувши недопалок. Він огледівся, допив воду, що утворилася в склянці з розталого льоду, й глянув на мене примруженими очима: — І все-таки ця нудьга ніщо у порівнянні з тією, Великою нудьгою. — Точніше? — запитав я, також допивши з своєї склянки. — Та отією, яка починається після похорону. — У нас досить часу розмірковувати над цією проблемою, перш ніж нас поховають. Сеймур знову озирнувся й проказав майже пошепки: — Здається, за вами стежать… Якщо, звичайно, не стежать за мною. Те, що за мною стежать, я знаю й без Сеймура. Ще коли ми пили першу порцію віскі, я помітив чоловіка, який стовбичив за традиційні п'ятдесят метрів між кіоском з порнографічними виданнями і входом у кінотеатр. — Навіщо за мною стежити? — запитав я здивовано. — Просто так: звичайна шпигуноманія, — знизав плечима мій співрозмовник. Потім, ще більше примруживши сірі очі, додав: — Може, бояться, що ми укладемо з вами таємну угоду, га? І вперше розсміявся уголос дещо хрипким сміхом, як сміється незвична до цього людина.  

________

 

Побоювання, що сіроокий мізантроп запросить мене на обід, не виправдалося. Кажучи «побоювання», я, може, дещо перебільшую, але в даний момент мені не хотілося б ні відмовлятися від запросин Сеймура, ні пропустити зустріч з дамою. Дамою у рожевому. — Куди вас підвезти? — запитав мій супутник, коли ми вже сиділи в «Плімуті». — До готелю «Англетер», якщо це вам не важко. — О, і ви в «Англетері»! — півголосно промовив Сеймур. — Чудово. Тільки показуйте дорогу. Подорож минула в мовчанні, коли не рахувати моїх команд «праворуч» чи «ліворуч». Чоловік за кермом поринув у свої думки чи в ритм руху. Підозрюю, що він не дуже балакучий, хоча зі мною говорить без упину. Коли ми вже під'їхали до готелю, Сеймур зауважив: — Не сподівався такого сліпучо-білого фасаду. Мені здається, що добрій старій Англії більше пасувало б щось закуреніше… — А для Дороті — щось більш зношене… — докінчив я. Він глянув на мене і знову розсміявся: — З вами треба обережніше. Ви починаєте у небезпечний спосіб вгадувати мої думки. Дороті, втім, зовсім не мала зношеного вигляду, коли трохи пізніше з'явилася у барі «Зоопавільйонен», куди я завбачливо приїхав на таксі. Обличчя її сяяло життям і — будьмо джентльменами — молодістю. Між іншим, наша зустріч з таким же успіхом могла б відбутися і в ресторані «Англетера». Але для Дороті обідати в ресторані свого готелю так само нудно, як і вдома. — Закладаюсь, що ви допіру були з тим кислим типом! — заявила вона, коли ми сіли за столик біля самого вікна з чудовим видом на озеро, ціна якого акуратно включена у меню. — Як ви вгадали? — З вашої кислої фізіономії. — Ви у дуже небезпечний спосіб починаєте вгадувати ситуацію, люба. — Я здатна відгадувати не тільки ситуацію, але й розмови, — попередила мене дама в рожевому. — Певна, що ви говорили про мене. На щастя, саме підійшов кельнер. Дуже нетривале щастя, бо вже за закускою з копченої сьомги Дороті знову почала: — Зізнайтеся, що ви говорили про мене! — Я особисто ні. — Значить, говорив отой. Я скромно опустив очі — Не турбуйтеся. Я не змушуватиму вас повторювати його слова. Вони й так відомі мені. — Це може тільки тішити мене. — Закладаюсь, що він набазікав вам доволі про моє минуле… — Знаєте, коли заходить про щось таке, я взагалі нічого не чую… — Не викручуйтесь, Майкле. Чоловіки завжди чують подібні балачки, навіть коли вони глухі, як наш старий Хіггінс. А у вас, коли не помиляюсь, добрий слух. — Щиро вам кажу… — Облиште. А я ще щиріше кажу вам, що плітки мене не зачіпають. Але Сеймур таки переборщує. — Може, ревнує… — докинув я навмання. — Ви так вважаєте? — Жінка уважно подивилась на мене, потім похитала головою: — Припускаю, що він швидше ненавидить мене. Протягом півгодинної перерви між печенею і десертом Дороті зачепила деякі інші теми, зокрема тему про життя як таке. Я намагався слухати її уважно й навіть підтримувати бесіду окремими репліками, а коли мій погляд перенасичувався рожевим, переводив очі на озеро. На сірій його поверхні, побриженій постійним вітром, ліниво ковзав човен. Навколо — густа соковита зелень. Вгорі — тяжкі дощові хмари. Краєвид не для ревматичних суб'єктів. — Життя саме пропонує нам багато з того, що ми намагаємось добути силою, вирвати, — говорила Дороті, благодушно настроєна завдяки добрій їжі. — Але ми занадто дурні, щоб оцінити цей порух. Ми чекаємо, щоб нам дісталося все в повному комплекті, як щедро гарнірований обід. А життя усе подає частинами. Замість того щоб терзатися, слід було б робити з цих частин своє маленьке щастя… — Люди не хочуть крихт… — зауважив я. — У крихт такий же смак, як і в цілому хлібі. Однак треба задовольнятися ними і не зазіхати на більше, ніж можливо. Моїм першим коханням був один філософ, який вичерпувався базіканням. Так вичерпувався, що не лишалося сил поцілувати мене. — Не припускав, що ви набили руку і в філософії. — О, то був філософ тільки в проекті. Справжнім філософом був його професор, бо приділяв теоріям не більше уваги, ніж вони заслуговували. І так сталося, що від професора я одержала те, чого марно сподівалась від його учня. Так що з філософської точки зору я мала і чисте кохання, і фізичну насолоду, але з двох різних джерел. То й що з того, коли я мала їх окремо, якщо дивитися на речі філософськи! — Нічого, звісно, — поспішив я заспокоїти її. — А далі все було те ж самісіньке. Багатий чоловік, але посередній коханець. Добрий коханець, якого, однак, треба було не тільки кохати, але й одягати. Люди, які пропонують тобі розкіш своїх вілл і нудьгу своїх розмов. Типи з цікавими ідеями, що туляться по неймовірно гидотних ательє. Життя завжди пропонує тобі якийсь плід, часто стиглий і смачний, тільки трохи підгнилий. Навіщо ж викидати його й чекати із спраглими вустами, коли можна вирізати гниль і з'їсти решту? Фраза про спраглі вуста нагадала мені, що келих Дороті вже порожній, і я поспішив налити їй білого рейнського вина. — І що з того, що хтось, як-от Сеймур, звинувачує мене в усіх смертних гріхах тільки тому, що я насмілилася взяти дещицю того, що мені пропонувало життя? — продовжувала свою тираду дама в рожевому. — Ваші погляди цілком реалістичні. — Я рада, що ви їх поділяєте, — відказала Дороті, витлумачивши мої слова цілком на свою користь. — Нам з вами нема чого удавати з себе щось більше за звичайних людей і тому не прагнемо, щоб для нас готували окремі страви. Тоді як людина, як, наприклад, Сеймур… Вона урвала мову, бо кельнер приніс каву й дві чарочки коньяку, дві зовсім маленькі чарочки, тільки для присмаку. — Кажуть, що гаряча кава старить… — зауважила дама в рожевому, глянувши на паруючу чашку. — Усе гарне потроху вкорочує віку. Але ця проблема, сподіваюсь, ще не зачіпає вас. — Не сподівайтесь. Зачіпає, і то дуже, — відповіла вона задумано. Потім раптово простягла свою гарну білу руку до порцелянової чашки: — Тим гірше! Каву п'ють або гарячу, або взагалі не п'ють. Дороті відпила кілька маленьких ковтків — тонізуючий вплив кави повернув її до перерваної теми: — Сеймур може грати роль «гран сеньйора» й відмовлятися від крихт, бо має все. Одначе хто дав йому право судити інших? Як бачите, Майкле, я нічого не приховую і відверта з вами, і взагалі відвертість — моя ахіллесова п'ята, але я не люблю, коли інші порпаються в моїй біографії, щоб перебільшити чи випнути якісь риси. Хіба я прискіпуюсь до Вільяма і його мужньої секретарки? — Він просто ревнує вас, — докинув я знову. — Не вірю. Він уже давно перестав мене ревнувати. — Давно? — Авжеж. Власне, Сеймур і є той студент-базіка… моє перше кохання…  

________

 

Ідея поїхати в порт належала Дороті, оскільки такі ідеї завжди йшли від неї. Це сталося наприкінці вечірнього засідання, коли я зовсім непомітно знову опинився в компанії. Хіггінс і Беррі майже одностайно заявили, що порт — особливо за такого жахливого вітру — їх не приваблює. Сеймур своїм звичаєм тільки байдуже стенув плечима, а Грейс, як завжди, промовчала. І все ж за півгодини ми вже роздивлялися порт чи те, що ми мали за порт, бо в цьому місті усе — порт, і не раз, звертаючи з однієї вулиці на іншу, бачиш перед собою не трамвай, а пароплав. Погода не така вже й кепська — щось середнє між сонцем і мрякою. Крізь сірі дощові хмари часом проблискували промені, й тоді краєвид набував чогось від двозначної гримаси людини, яка супиться, приховуючи усмішку. Подивившись кілька хвилин, як розвантажують одне судно і навантажують інше, Дороті осяяла нова ідея: покататися на моторці. Сеймур, вірний звичці не заводитися через дрібниці, не суперечив. Грейс не висловилася з цього приводу, я — також. Моторки тулились одна до одної, наче сардини в маленькій протоці і, судячи з безлюдного причалу, ми були єдині любителі прогулянок. Очолювані Дороті, ми рушили до елегантного човна, оздобленого червоним полірованим деревом, який своїм кермом і сидіннями нагадував розкішний «Плімут» Сеймура. — Не давайте великої швидкості, — попередив власник, побачивши, що за стерно сідає жінка, точніше, дама в рожевому. — Мотор потужний і при такій хвилі… — Не хвилюйтеся, ми не пошкодимо ваш скарб, — заспокоїла його Дороті. — Мій човен застрахований, — відказав чоловік і з гідністю сплюнув у воду. — Про вас ідеться… — І дама застрахована, — озвався Сеймур. — Ви ж застраховані, Дороті? — Від чого застрахована? — повернула голову Дороті. — Від фатальних помилок, звісно. — Як на мене, останнім часом ви забагато жартуєте, Вільяме, — промимрила дама в рожевому. Вона ввімкнула мотор, дала газ і плавно рушила, вміло вислизнувши з шеренги «сардин» і спрямувавши човен до виходу з порту. Початковий гуркіт двигуна перейшов у глухе й мірне гудіння. Дороті знову натиснула на газ, і наш човен, набираючи швидкість, помчав повз величезні чорні тулуби вантажних пароплавів. Ми троє всілися на широкому м'якому сидінні за дамою в рожевому. Грейс, сидячи між мною і Сеймуром, прибрала такої службово-закам'янілої пози, мовби перебувала не на прогулянці, а в залі симпозіуму. За кількасот метрів попереду в проході між двома хвилерізами темніла розбурхана маса відкритого моря. Ми відчули хвилювання моря тільки тоді, як наше морське таксі, проминувши хвилерізи, підняло ніс догори, наче ладнаючись злетіти в повітря, а потім провалилося в безодню. Струс був такий несподіваний, що навіть Грейс вивів із заціпеніння, втім, без будь-яких проявів занепокоєння. Дороті тримала човен перпендикулярно хвилям, що применшувало ризик перекинутися. Зате вона дедалі сильніше тиснула на газ, і човен дедалі стрімкіше перелітав з хвилі на хвилю, а оскільки хвилі йшли не так густо, як ми того хотіли б, наше таксі нерідко заривалося носом у піняву безодню й усе тремтіло від драматичного роздвоєння: перетворитися на літак чи на підводний човен. Ніс човна, де ми влаштувалися, вкривав прозорий ковпак, без якого ми давно вимокли б до рубця. Мотор натужно ревів, а коли човен злітав на пінистий гребінь, гвинт зловісно обертався в повітрі. Зльоти й падіння частішали й стрімкішали, небо й море грали з нами в гойданку, а важкі хвилі з протяжним шипінням заливали пластмасову шкаралупу, і ми почувалися ніби в пляшці, кинутій в море. — Дороті трохи захоплюється, — наважилася крикнути Грейс, однак голос її ледве пробився крізь завивання вітру й гуркіт хвиль. — Вона обожнює пустощі, особливо безплатні, — спокійно відказав Сеймур. Оце й уся розмова за всю подорож. Дві репліки, що їх Дороті не чула, але, здавалося, вгадала, бо гранично збільшила швидкість, неначе для того, щоб вивести з байдужості ці дві холоднокровні істоти й примусити їх крикнути «годі!». Човен летів і заривався у страхітливі борозни чорної води й білої піни, корпус загрозливо тремтів, і гвинт несамовито бився в повітрі, вода заливала пластмасовий ковпак, хвилі поглинали нас у свої зяючі запінені вуста, і нас щомиті поймало відчуття, що вже йдемо на дно, але ніхто не сказав «годі!».  

________

 

Машина Сеймура, якою ми приїхали в порт, стояла за якимось складом. Сеймур відчинив дверцята і, побачивши, що я збираюсь сісти поряд з ним, заперечив: — Сідайте позаду, Майкле. Ви ж знаєте, що місце біля водія називається «місцем мерця». Давайте віддамо його нашій любій Дороті. Дороті, розпашіла й збуджена морською прогулянкою, без заперечень сіла попереду. Сеймур рушив, об'їхав склад, і ми опинилися в вузькому й довгому проїзді між складами і причалом. Водій так різко натиснув на газ і відпустив зчеплення, що «Плімут» аж підскочив і рвонув на третій швидкості розбитим асфальтом, переділеним переїздами вузькоколійок, виїздами із складів і арками бетонних мостів. Місцями шлях загрозливо звужувався або несподівано повертав, тут і там перед нами виникали велетенські вантажні машини, та все це не перешкоджало водієві збільшувати швидкість. Він впритул розминався з транспортними монстрами, наосліп брав повороти, неначе граючись із смертю, і долав їх так відчайдушно, що машина будь-якої миті могла вилетіти з дороги й врізатися у навколишнє залізяччя. Нарешті ми опинилися на ширшій приміській вулиці, і Сеймур розвинув граничну швидкість. Авто летіло із швидкістю сто шістдесят кілометрів вздовж житлових будинків і пустирів, чудом не стикаючись із вантажними машинами, які виповзали з бічних проїздів, збило стовпець із червоною лампою перед ремонтованою ділянкою шосе й мало не перекинулось, ускочивши у вибоїну. Водій мчав нас так само божевільно, аж поки ми не в'їхали в Ньюхаун, після чого півгодини безцільно й карколомно мотав нас по приміських кварталах, щоб піддати випробуванню усіма можливими видами ризику. — Ви таки добряче зблідли, люба, — звернувся Сеймур до Дорогі, несподівано зупинивши «Плімут» біля тротуару. — Сподіваюсь, це просто від чистого морського повітря… — Не думайте, що я більший боягуз, ніж ви, Вільяме, — якось утомлено відповіла дама в рожевому. — Мене лякає тільки спотворення. — Але я хотів уберегти вас саме від цього страху, — люб'язно всміхнувся Сеймур. — На швидкості, з якою я вів машину, у вас не було жодного шансу вціліти в разі чого. І тут сталося майже неймовірне. Грейс промовила: — Якщо ви обоє такі сміливі, гадаю, можна б зазирнути в одну з цих забігайлівок, — запропонувала секретарка, маючи на увазі, очевидно, портові моряцькі бари. — Кажуть, у них більше б'ють, ніж п'ють. — Вигадки, — зневажливо пробурмотів Сеймур і, звертаючись до мене, запитав: — То що, Майкле? Віскі, гадаю, скрізь однакове. Та й сьогодні нам судилося, видно, повністю віддатися жіночим примхам. Нижні поверхи й підвали довгого ряду старих будівель уздовж каналу до Ньюхауна займали бари, коли не рахувати кількох закладів, де за скромну винагороду виколють на руці, спині чи грудях китайського дракона, морську сирену або голу жінку. Всі ці забігайлівки різнилися лише кольором неонових вивісок, а тому ми увійшли навмання в найближчу. Може, бар працював за якимось своїм розкладом, а може, йому просто велося кепсько, бо напівтемне приміщення було майже порожнє. Три повії з брезклими обличчями нудилися на високих тумбах коло шинкваса, а четверо моряків розташувалися в кутку за столом, заставленим пивними пляшками. Обстановка збентежувала, але ми вже увійшли і попрямували в протилежний куток. Господар, який грав роль старого морського вовка, судячи з його тільняшки, швидко прийшов мені на поміч гостинним запитанням: «Що бажаєте?» Грейс і Дороті нерішуче перезирнулися, бо жінки ніколи точно не знають, чого вони бажають, але Сеймур скоротив процедуру, проказавши: — Пляшку «Балантайна» і содову. — Цілу пляшку? Ви сьогодні просто невпізнанні, Вільяме! — зауважила жінка в рожевому. — В принципі я не люблю пияцтва, — пояснив Сеймур, звертаючись не стільки до Дороті, скільки до мене. — Але іноді напиваюся як чіп, щоб зненавидіти його ще більше. Через кілька хвилин віскі разом з пляшкою содової і вазочкою з льодом вже стояли на столі. І на підтвердження своїх слів мій супутник налив собі півсклянки, тоді як дамам і мені відміряв традиційних п'ятдесят грамів. — Ваше здоров'я, Дороті, — промовив він і, відпивши добрячий ковток, додав: — Все-таки неймовірно, що при такому сповненому ризику житті, як у вас, ви ще не застрахувалися. — Єдине, що я хотіла б застрахувати, — це молодість, — відказала дама в рожевому і також підняла свій келих. — А оскільки це неможливо… й оскільки молодість минає… все інше мені байдуже, повірте, Вільяме! Перш ніж Сеймур щось відповів, у барі розлігся вереск твісту. Двоє здорованів з протилежного кутка заряджали музичний автомат пригорщею монет, отже, вереск припиниться не скоро. Покінчивши з підготовкою музичної програми, здоровані ліниво пішли вздовж шинкваса. Зів'яла жінка злізла з стільця й спробувала утягнути одного моряка в танок, але той мовчки відштовхнув її догідливо усміхнене обличчя. Обоє попростували до нашого столу, зупинилися й показали жестом, що бажають танцювати з Грейс і Дороті. Оскільки ж ніхто не звернув на них уваги, вони безцеремонно вхопили жінок за руки з явним наміром підвести їх. — Майкле, позбавте мене, прошу, від цього мугиря, — відразливо промовила Дороті. Відстань між мною й згаданим грубіяном не перевищувала й метра, тому я без особливих зусиль підводжусь і різким рухом відкидаю моряцьку кінцівку. Він, звісно, чекав цього, бо блискавично кинув свій лівий кулак мені в лице, тільки я також чекав цього і вчасно ухилився, тої ж миті пославши добре спрямований удар йому в живіт. Я важу, до речі, вісімдесят кілограмів без одягу, а в удар вкладаю ще не менше шістдесяти, тому я не дуже здивувався, коли нахаба, зігнувшись навпіл, гепнувся на підлогу. Другий здоровань, не даючи мені передихнути, полишив Грейс і зайняв місце полеглого. На своєму новому посту він одержав просто в пику й пляшку віскі. Засліплений струменем алкоголю й кров'ю, моряк захитався й зіперся на сусідній стіл у тому непевному стані між свідомістю і непритомністю, якого і я зазнавав не раз. В усякому разі він поки що вибув з ладу. Але двоє інших з їхнього товариства уже мчали до мене. Один із них вхопив зі столу порожню пивну пляшку, одбив їй денце об край столу й загрозливо рушив з цією зброєю на мене. Обіпершись на стіну, я з голими руками чекав цих двох громил. Якась частина моєї свідомості обрала для захисту найближчий стілець, тоді як інша з байдужістю безстороннього спостерігача оцінювала обстановку. Повії стежили за нами з майже спортивним інтересом, як на матчі. Бармен кинувся на допомогу, яка, напевно, надійде надто пізно. Сеймур незворушно сидів на своєму місці, наче навколо нічого не відбувалося. І тільки Дороті, наскільки можна було судити з її засмученого обличчя, співчувала мені й непокоїлася за наслідки. Наслідки я уявляв досить добре, бо моряк із зубастою, наче пилка, пляшкою поволі наближався до мене, чатуючи кожен мій рух. Громило зовсім недавно, може, навіть напередодні брав участь у подібній сцені, бо чоло його над однією бровою було розбите, а око запливло. Ця маленька подробиця не робить зовнішність людини лагіднішою. Навпаки. Однак у цей момент мене непокоїла не стільки кровожерна пика суб'єкта з пляшкою, скільки поведінка його приятеля. Він щось вийняв з кишені, і воно в його руці сухо клацнуло звуком пружини, яка викинула вперед вузьке вістря ножа. Здоровань тримав ножа з професійною спритністю, притиснувши лікоть й уперши палець у плаский бік леза. До того ж моряк, що спирався на стіл, почав прочумуватися. Становище несподівано втратило характер корчмарського фарсу. Зліва й справа до мене поволі, але невідпірно наближалися щербата пляшка і ніж. Обоє нападників виглядали досить тверезими, щоб бути точними в ударах, і досить п'яними, щоб не думати про наслідки. Якщо я замахнуся стільцем на здорованя з пляшкою, я негайно дістану в бік лезо ножа. Єдиний мій порятунок — швидко відскочити, та я стояв у кутку, майже впритул до стінки, тож відскакувати майже нікуди. Двоє моряків підступають повільно і вже за три кроки від мене, а всі навколо непорушно застигли, і лише музичний автомат безглуздо верещить нав'язливий мотив твісту, й у цей момент усе довкіл здалося мені таким же безглуздим: дві горилоподібні постаті, що чигали на мене, їхня зловісна у своїй примітивності зброя, моє відчайдушне становище, бо хоч і не раз я потрапляв у відчайдушні ситуації, вони всі були наслідком якогось наміру, мали якийсь сенс, тоді як зараз… Моряк з пляшкою досяг наміченої мною межі, і я блискавично вхопив стільця й відразу ж смутно збагнув, що Сеймур кинувся з другого боку, шабельним ударом по шиї збив моряка біля столу й кинувся на того, з ножем, я в цей час трощив стільця об голову третього, з пляшкою. Через дві хвилини з'явилося троє поліцаїв, яких привів бармен. Від цього моменту події розвивалися без ускладнень. Розповідь господаря і повій, а найбільше наша пристойна зовнішність свідчили на нашу користь, отже, грубіянів швидко спровадили до найближчого поліцейського відділення. — Ви б'єтеся досить добре, як на соціолога, — сказав я Сеймурові, коли ми розрахувалися й підвелися. — Я народився не соціологом, любий Майкле, — незворушно відповів він. І, кинувши останній погляд на вчинений гармидер, додав: — Не везе мені. Завжди, коли вирішу напитися, трапляється щось непередбачене.  

________

 

Вже стемніло, коли Сеймур висадив нас біля «Англетера». — Зайдіть до мене трошки пізніше, Майкле, — сказала мені Дороті, перш ніж вийти з ліфту на своєму поверсі. За чверть години я постукав до її кімнати, однак відповіді не почув. Ще через півгодини я повторив свою спробу, і цього разу знайомий дзвінкий голос гукнув: — Увійдіть! Дороті стояла перед купою датських сувенірів, звалених на столі: мініатюрні латунні копії знаменитої «Русалочки», нікельовані брелоки для ключів з емблемами Копенгагена й срібні ложечки з тією ж емблемою. — Я виходила купити дрібничок для подарунків, — пояснила вона. — Я завтра від'їжджаю. — Завтра? — Атож. Симпозіум закінчився, і я їду. — Я гадав, що Сеймур і Грейс залишаються. — Вони — так, а я їду. — Але чому так раптово? — Зовсім не раптово, а точно за програмою. Вона облишила сувеніри, які безцільно перебирала, й підняла очі на мене: — Сподіваюсь, розлука вас не дуже засмутить. — Не виключено, що й засмутить. — У такому разі єдине, що я можу запропонувати вам, — їхати зі мною. Я зволікав з відповіддю, і вона, мабуть, сприйняла це як вагання, бо додала: — Можна й не одразу. Маєте досить часу, щоб закінчити свою роботу й ухвалити героїчне рішення. Я буду цілий місяць у Стокгольмі, готель «Асторія». Вона сіла в одне з білих крісел, скинула свої вишукані туфельки й по-дитячому підібгала під себе ноги, не звертаючи уваги на те, що її рожева вишивана спідниця закотилася мало не до пояса. Це цілком у її стилі, вона тримала себе не так, як прийнято, а так, як їй зручно, і віддавала перевагу безцеремонній безпосередності перед лицемірною цнотливістю. Навіть у тому, як вона оголювала свої стегна чи нахиляла свій пишний бюст, здавалося, не було кокетування — вона не спокушає й не бентежить, а просто пропонує те, що є. Дама, якій ніщо не в дивину. Коли б їй сказали: «Давай цього вечора повернемося додому на руках», вона напевно відповіла б: «Не знаю, чи зможу, але спробую». — Ух, зморилася, — зітхнула жінка й відкинулася в кріслі. — Пригоди тим і погані, що втомлюють, — примирливо зауважив я. — Пригоди? Кидаєшся туди-сюди, щоб спробувати і те і се, і продовжуєш у тому ж дусі, хоча вже все скуштувала, бо сподіваєшся, що залишилося щось, чого ще не знаєш, і, може, саме воно і є справжнім, вартим уваги, оскільки все відоме нічого не варте і завжди призводило до втоми, прикрощів, розчарування… — Ваш мелодійний голос починає нагадувати роздратоване бурчання Сеймура. — Не говоріть мені про Сеймура… Подайте мені сигарету… Виконую наказ і клацаю запальничкою. Дороті жадібно затяглася, певно, сподіваючись, що це підбадьорить її, потім знову відкинула голову. — Ця клята жага: замінити відоме чимсь незнаним, а потім і те, вже звідане, забути заради чогось зовсім нового… Переходиш з кімнати в кімнату, тікаючи від нудьги, чимдуж поспішаєш, бо гадаєш, що вона женеться за тобою, а вона, власне, перестріває тебе, причаєна у темному кутку кожного нового приміщення. «Ку-ку! Ми тут!» Гра у піжмурки, захоплююча лише до певної миті. До втоми… Я на краю молодості, на порозі втоми, перед дверима спокою. І єдине, що зупиняє мене, — це страх перед самотністю… — Дороті підвела голову, знову затяглася і допитливо глянула на мене: — То ви поїдете зі мною, Майкле? Отак, без ангажементів і строків? — Для чого мені їхати? Заради іншої гри? — О, коли йдеться про кохання, можете мені повірити, що я грала у нього крупно. Кожен коли-небудь грає у кохання крупно, поки не збанкрутує чи зрозуміє, що, граючи крупно, завжди втрачаєш. І тут усе гарне — нетривке, а потім йде смуга невдач… і за ним маленьке запаморочення перед наступними невдачами… — Отже, сальдо… — Сальдо — втома, — перебила мене жінка. Втупилася в простір, немов перевіряючи подумки оте сальдо. — Знаєте… — несподівано заговорила вона. — їхала я колись до Ніцци. На мене чекала одна з одвічно галасливих, веселих й істеричних компаній. Казино, алкогольні ночі й дрібненька любов… А коли доїхала до Канн і побачила тихий бульвар, пальми, море, спокій зимового безлюддя, — завернула машину до готелю «Марганець» й кинула якір там. Ніхто не підозрює, де ти, у валізі два Детективні романи, ранкові й вечірні прогулянки по набережній, спокійні обіди, тиша… Чудово… Та вже на третій день не витримала й подалася до Ніцци. — Значить, було не так вже й чудово. — Було б, коли б поряд мала такого, як ви… Вона знову подивилася на мене й по-новому сформулювала своє запрошення: — А все-таки, що заважає нам спробувати? — Багато дечого. — Наприклад? — Хоча б відмінності у наших характерах. Я не веселун, Дороті. — Атож, знаю: ваша найбільша пристрасть — мовчати як пень. І подумки кепкувати з мене. Будь я дурнішою, я, певно, шукала б приятеля, який би мене пестив і розважав. Нехай би загулював і затанцьовував мене. Тільки отакий веселун уже на третій день зник би розважатися деінде. А базіка після певного спілкування або перестає базікати, або набридає повторенням. Така гидка вдача, як ваша, не загрожує стати гидкішою, бо це навряд чи можливо. Від вас не доводиться чекати несподіванок, Майкле. — Маєте рацію, — кажу. — Мені таки не щастить у сюрпризах. Однак я не знаю усіх ваших здібностей… — Від мене ви можете сподіватися тільки приємних сюрпризів, їдьмо зі мною, і я покажу вам такі місця, які вам і не снилися… — Я взагалі рідко бачу сни. Коли ж і бачу, то не якісь місця, а переважно чорних котів. І вухом не повівши на останнє моє зізнання, вона вела далі: — Я казала, що вже не багатійка, але, крім платні, маю ще й необхідну ренту, щоб ми не відчували себе у скруті. — Чи є більша скрута, ніж перебувати на утриманні жінки? — Якщо хочете, можете й самі себе утримувати, — докинула Дороті, простягнувши руку, щоб загасити недопалок. Жест був досить неквапний, щоб я докладно розгледів вже відомий мені бюст у різко нахиленому положенні. Нарешті акт вогнеборства закінчився, але замість повернути себе й бюст назад у крісло, дама зробила мені знак присунутися, по-дружньому обняла мене й прошепотіла на вухо: — Сеймур цікавиться вами… Я знизав плечима й хотів одсунутися, але вона приклала палець до вуст і продовжувала так само пошепки: — Коли б не цікавився, він би й не глянув у ваш бік. А коли Вільям чимось зацікавиться, він готовий розплачуватися більшим, ніж платонічною люб'язністю. — Не уявляю, чим може цікавитися така людина, як Сеймур, — відповів я неголосно. — Не важко здогадатися, коли зважити на його зв'язки з однією з тих установ, які займаються інформацією, чи безпекою, чи як там. Безпека… Боже!.. Ми сидимо на вулкані й патякаємо про безпеку. — То вас непокоїть вулкан? Дороті знову подала знак говорити тихше, а тоді відповіла пошепки: — Мене? Анітрохи. Цей божевільний час найкраща умова, щоб не привертати увагу своїм власним божевіллям. По короткій паузі вона повернулася до своєї теми: — Можете без вагань розколоти його на сто чи двісті тисяч. На безпеці грошей не заощаджують. Витягніть з нього якнайбільше доларів, а я навчу витрачати їх. — Боюсь, я не маю необхідного товару на такі гроші. — Коли б ви не мали товару, Вільям не упадав би коло вас. Він не з тих, хто куняє над порожніми яслами. — Усе ж я краще за Сеймура знаю, що маю у власній голові, — відказую терпляче. — Якщо ваш приятель саме той, кого з себе вдає, то йому потрібна інформація. А в мене немає інформації й на два долари… — То вигадайте її! — прошепотіла Дороті, не замислюючись. — Коли товаром стають казки, тоді такий брехунець, як ви, — справжній Рокфеллер. І, щоб дати мені подумати, вона сказала вже вголос: — Замовте каву й щось безалкогольне, на свій смак… І почекайте мене, будь ласка. Я хочу прийняти душ.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка