Богомил Райнов пан ніхто



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка22/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   41

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ


 

Долинув сухий автоматичний постріл. Потім — два постріли, один за одним, далі — ще два. «Значить, отих, нагорі, ще не знешкодили, — здогадався я раптом. — А я думав, що все вже скінчилося». «Оті, нагорі» залягли у маленькій улоговині на самому вершечку пагорба, і я це добре знав, бо кожен метр навколо у цій пустельній місцевості мені знайомий. Вони б'ють одиночними пострілами в акацієвий гайок, де ми причаїлися. Власне, це навіть не гайок, а жалюгідна купка посірілої зелені серед урвищ, нікчемний залишок колишніх спроб закріпити схили пагорба. І ми троє лежимо під цим ненадійним і майже уявним прикриттям з колючих гілок і рідкого листя, а ті зверху тренуються у стрільбі по наших головах. Фактично вони оточені, бо вихід з другого боку кам'янистої вершини теж закрили троє наших. Але злочинець готовий на божевільний крок саме тоді, коли потрапляє в оточення, і нема чого дивуватися, що вони, готуючись до прориву, зверху прострілюють гайок. — Треба перебігти он до того каменя й кинути одне-два яйця їм у гніздо, — озвався Любо Ангелов, відомий більше під прізвиськом «Любо Диявол». Любо говорить у неозначеній особі, але його слова стосуються мене, бо сам він поранений в ноги, а в Стефана так поцілили, що він не може підвестися і навряд чи коли підведеться… — Треба перебігти до того каменя… — повторює Любо. Любо говорить саме про цей камінь не тому, що його можна використати як прикриття, а тому, що тільки звідти можна закинути гранату у вороже гніздо. Що ж до укриття, то воно взагалі відсутнє у краєвиді. Скеляста спина пагорба зводиться вгору, пустельна і страшна, попелясто-сіра під безбарвним розпеченим небом. Треба пробігти по тому зловісному схилу, над яким свистять кулі, й лишитися живим. Треба поминути цю смугу смерті й уціліти. А коли впадеш… що ж, ти не перший, хто наклав головою… важливо тільки не впасти до того, як жбурнеш гранату… Знову забахкали постріли, рідкі й уривчасті, бо ті, нагорі, певно, бережуть набої. Спробував звестися на ноги, але ноги важкі, неначе налиті свинцем, і я прекрасно знаю, що це свинець страху. «Нумо, Еміле, твоя черга, мій хлопче!» — кажу сам собі, як завжди у таких випадках, аби переконати, що це всього лише маленьке чергове випробування. Піднімаюсь відчайдушним зусиллям волі… І прокидаюсь. Зловісну канонаду в моєму передранковому сні викликала, певно, відчинена стулка вікна, яку шарпає вітер. У цьому місті конгрес вітрів, на відміну від соціологічного симпозіуму, триває цілорічно. Тут дме з усіх боків і в будь-який час доби, так що коли б ці вихори випадково припинилися на мить, датчани, мабуть, відчули б таку ж тривогу, яку відчувають інші люди перед ураганом. Я закріпив стулку вікна передбаченим для цього гачком й лишився подихати холодним ранковим повітрям, перш ніж бензинові випари в ньому досягнуть звичної густоти. Це нагадало мені давню ухвалу розпочинати кожен новий день коротким гімнастичним сеансом. «Ухвала справді чудова, — мимрив я, для спроби витягаючи руку уперед. — Просто героїчна ухвала. Але людина не може заповнювати усе своє життя тільки героїчними вчинками». Рука моя поволі опустилася й намацала телефонну трубку. Попросив принести сніданок у номер і пішов у ванну, щоб викреслити з порядку денного неминучу роботу — гоління. Власне, гоління дратує тільки тоді, коли більше нема про що думати, особливо під час тривалого намилювання. А в даний момент мені було про що думати, і головне — про майбутнє. Що ж до минулого — не давно минулого, а вчорашнього, — то воно вже було відповідно обмірковано й класифіковано по досьє. Оскільки ж мій мозок не електронна машина, він певний час працював над давно минулим, хоча я вже дав йому нове завдання. І все ще бачу той голий скелястий пагорб, розжарений полуденною спекою, пустий і чіткий у своїй мертвотній порожнечі, а потім смутний і розпливчастий, бо я біжу, зігнувшись навпіл, туди, до кам'янистого хребта, де зачаїлися «оті». І здається мені, що я чую сухий тонкий посвист куль і відчуваю, як пече в плечі, і мусить пройти час, поки я здогадуюсь — «влучили в мене», — і мусить пройти час, поки я кажу собі: «Добре, що в ліве плече», — і мусить пройти ще багато часу від тієї безмежної миті, коли час зупинився, поки я дістався того каменя й жбурнув одне за одним три сталевих яйця. А потім хвилини знову почали текти своїм звичаєм, але в моїй голові, розбитій спекою й утомою, все видавалося смутним і розпливчастим — «джип», що прибув з прикордонної застави, Стефан, спокійне обличчя Любо, спокійне і біле, як обличчя мерця. Стефан помер у «джипі». Любо вцілів і тільки трохи накульгував, і так, накульгуючи, дійшов до мосту на Венецію, де його вбили. А я ще живий. Ще. Я часто бачу в кошмарах той голий скелястий пагорб, й інколи до вершечка залишається лише кілька метрів, а іноді верх здається дуже далекий, незбагненно далекий, й кам'янистий схил піднімається пустельний і страшний під безбарвним розпеченим небом, а постріли зловісно відлунюють у мертвотності й спеці. «Гайда, Еміле, твоя черга, мій хлопче!» Кошмар, який примушує мене сприймати пробудження як воскресіння і кожен новий день — як звабливу обіцянку, навіть коли цей день обіцяє мені самі неприємності. «Бувало й важче. Професійний ризик, нічого більше». При цьому ризик професії, принаймні у даний момент, не пов'язаний з пострілами. Усе мирно й тихо, говоримо про соціологію, і навколо розкинулась не прикордонна кам'яниста смуга, а зелена датська рівнина. Важливо тільки знати, де кінчаються луки й починається драговина. Кожен обирає собі ангела на свій копил. Мій, наприклад, своїми звичками нагадує отих скнар, які по двічі перелічують гроші, незалежно від того, чи дають їх, чи одержують. З тією відмінністю все-таки, що я перевіряю не двічі, а тричі і що йдеться не про гроші, а про факти. Перевірка перед дією, під час дії і після дії. Кожне з цих трьох занять має свої переваги, але й неминучі вади. Аналіз перед операцією дуже важливий, бо від нього залежить подальше, однак він не може бути точний, бо має справу з явищами, які ще не сталися і бозна чи стануться саме так, як ти собі уявляєш. Аналіз у процесі дії гранично необхідний, щоб уберегтися від хибного кроку, але не досить вичерпний, оскільки через брак часу провадиться майже блискавично. Аналіз після дії, навпаки, може бути докладний і настільки глибокий, наскільки тобі стане хисту, тільки ти неспроможний змінити нічого з того, що вже сталося. Взагалі кожен з цих трьох способів рахувати гроші, тобто факти, по-своєму недосконалий. А тому, об'єднані в одну постійну звичку, вони завдають мені чимало клопоту. Покінчивши з голінням, я підставив голову під щедрий теплий струмінь води і, поки стояв отак, осліплений милом і водою, почув, як у глибині кімнати відчинилися й зачинилися двері. Дуже сприятливий момент, щоб приставити до спини пістолет і гаркнути: «Давай відомості, собако!» — поки ти агонізуєш від мила, що роз'їдає тобі очі. На щастя чи нещастя, цього разу відомості не в мене, а в інших людей. Це дозволило мені спокійно пройти й через підбадьорливу процедуру холодного душу, акуратно загорнутися в халат і лише тоді визирнути, аби з'ясувати, що трапилося. Нічого не трапилося, тільки на столику біля вікна з'явилася таця із сніданком. А сніданок з чашкою паруючої кави о цій ранній порі — подія дуже доречна і приємна. Отже, сідаю в крісло й приступаю до чергового етапу побутової підготовки до нового дня. Два основні факти виникли на обрії. Перший датується моїм прибуттям у це місто: за мною стежать. Хто й навіщо, остаточно не з'ясовано, хоч відповідна гіпотеза існує. Другий факт: я оточений. Оточений увагою, додав би інший. Згоден. Тільки на цьому світі увагою не оточують задурно. Хіггінс, Беррі й Дороті могли б знайти більше інтересних співрозмовників на цьому велелюдному конгресі. А натомість вони липнуть до незначного й нецікавого болгарина, бавляться з ним у запитання й відповіді, водять його по закладах і навіть обіцяють фінансову допомогу, звісно, для строго наукової мети. Цей другий факт потребує додаткового вивчення, та вже зараз наштовхує на певні висновки. Хоч би й учорашнє. Зовсім банальна гулянка, багата на балаканину й бідна на незвичайні події, випадкова гулянка, наслідок випадкового знайомства, що почалося з нудного етикету й завершилося пиятикою. І все-таки дрібні перипетії й окремі репліки пиятики містять досить вихідних даних, щоб скласти про мене початкове уявлення. Можу навіть точно уявити собі цю характеристику в разі, якщо перевірку заздалегідь проведено, а поведінка моя ретельно аналізувалася. Насолоджуючись гарячою міцною кавою та першою в цей день сигаретою, я, здавалося, ясно бачив настукану на машинці характеристику на Михаїла Коєва (перший варіант). Найнезначніші мої жести і найвипадковіші репліки, відповідно оброблені й зіставлені, набули службової виразності. Ставлення до стриптизу, поведінка під час танцю з Дорогі, кількість випитих чарок, стан під час і після гулянки, реакція на ту чи іншу чужу репліку, значення тієї чи іншої моєї репліки, взагалі уся сукупність дрібниць, з яких складається гулянка, тут узагальнена в сухі канцелярські фрази, що заповнюють відповідні графи: ставлення до жінок і спиртного, до подорожей і доброї кухні, до грошей і матеріальних вигод, до наукової роботи і авантюр, балакучий чи стриманий, суєтний чи скромний, швидкий чи неповороткий в діях, імпульсивний чи витриманий, підозріливий чи легковірний, проникливий чи поверховий і ще ряд констатацій цього штибу. Отак складена характеристика була б досить повна і, звісно, досить неправильна. Бо я, добродушно піддаючись іспитові, намагався випнути деякі свої риси про випадок, якщо на мене справді збираються складати кадрове досьє. Корисна обачність, особливо в поєднанні з певною далекоглядністю. Бо справа не тільки в тому, щоб створити хибне уявлення про себе. Необхідно, щоб воно було хибне у точно визначених пунктах і в точно визначеному смислі. Взагалі я мушу не стільки показати протилежне, чим я є насправді, скільки прикритися у спосіб, який прискорив би самовикриття противника і призвів би його до провалу. А поки цей противник складає ґрунтовне, але не дуже точне досьє, я також заповнюю анкети. Поки їх лише три і дай боже, щоб не більше, бо канцелярська робота, навіть виконувана подумки, досить-таки стомлива. На перший погляд, неважко дати характеристики цих трьох осіб, не в міру балакучих і занадто поспішливих у своїх діях. Однак не слід забувати, що й вони, напевно, як і я, удають не тих, ким є, і найперше — дурніших, ніж насправді. Отож, щоб безпомилково збагнути їх, не зайве б знати, якими спонуками і якою попередньою інформацією керуються їхні дії. Інакше кажучи, хто в їхніх очах Михаїл Коєв: соціолог чи хто інший? І чого вони добиваються від Михаїла Коєва: зробити його своїм однодумцем у соціології чи з зовсім іншої дисципліни? Невправність і поспіх, з якою трійця пропонувала мені свої маленькі спокуси — стипендії, гонорари й дружбу, — повинні б упевнити мене, що вони швидше аматори в галузі вербовки, легковажні типи, які вважають, що перед ними такий же легковажний тип, ладний скористатися пропонованими йому безкоштовно вигодами. Цілком безкоштовно. Принаймні напочатку. Така версія видається цілком вірогідною. Річ у тім, що версії, в яких противник хоче нас впевнити, завжди виглядають цілком вірогідними. Отже, і тут необхідна перевірка. А це практично означає, що я мушу вести свою роботу — не справжню, а удавану — й не маю права на поспішні вчинки. Інше поки що й неможливе. Ситуація зі сандвічем повторюється, хоча вже і не в соціологічному аспекті. Затиснутий між невідомими шпигами й відомими спокусниками, я змушений грати пасивну роль шинки, яку мають з'їсти. Тож безглуздо, принаймні зараз, опиратися й лементувати: «Заждіть, сталася помилка, я не шинка!» Я перевіз на таксі свою валізу в готель «Англетер», де з приємністю відзначив, що втручання Дорогі забезпечило мені гарну кімнату з видом на море біля Ньюхауна. Після того я здійснив другий захід до конгресного залу і згаяв певний час на своєму місці спостерігача, хоча єдиними об'єктами для спостереження були кілька десятків посивілих, сивих чи повністю плішивих голів, що стирчали переді мною, увінчані навушниками. Дорогі не було. Хіггінс і Беррі похмуро кивнули мені і повністю заглибилися в оте гнітюче заняття, яке називається «зализування ран». Кощавий збайдужів до підсилювальної апаратури й відверто дрімав, похилений на плече свого друга, що час від часу марно силувався відхилити тулуб Хіггінса в протилежний бік, тобто на мене. Я спробував зосередитися на виступі чергового промовця про складні коригуючі зв'язки між різновидами соціальних експериментів. Але щиро кажучи, фрази, які промовлялися з трибуни, були так пересипані незрозумілими термінами, що і я ледве не заснув і тільки з пристойності висидів півгодини, перш ніж вискочити в кулуари. Хол майже порожній, щось просто неймовірне, беручи до уваги якість виголошуваної в залі доповіді. Я взяв чашку кави, сів на найближчий диван і закурив. За якусь хвилину ще один втікач перетнув мармурові плити холу, повторив мої дії й підсів до мене. Обличчя наче знайоме. Це той самий містер Сеймур з понурим виразом, який приєднався до нас учора, щоб поділитися своїми враженнями від задухи й нечистого повітря. Сеймур сухо привітався, і я відповів йому тим же. Він закурив сигарету й приліпив її у правий кутик губів, поки рука його, довга і якась нервова, помішувала ложечкою каву. Взагалі Сеймур, як я встановив згодом, з тих курців, які не витрачають зайвий час на свою сигарету і, раз запалену, залишають її диміти в роті, доки не настає потреба її викинути. Може, саме тому права половина його обличчя якось невдоволено перекривлена, наче перед фатальною необхідністю постійно кіптюжитися димом, тоді як ліва половина майже зловтішалася з своєї бездіяльності. Попри цю двоїстість, обличчя було гарне завдяки різким рисам, які надавали йому виразу мужності й зовсім не свідчили про його зіпсутість. Дещо холодна й похмура краса: сірі, втомлено примружені очі, тонкі насмішкуваті губи, густий каштановий чуб, який часто спадає на порізане зморшками чоло, не кажучи вже про римський ніс, у правильних лініях якого була якась невмолимість. Сеймур вийняв ложечку з чашки, потім сигарету з губів, відпив кави й запитав: — Вам набридла доповідь Паріно? Вона справді нестерпна. — В даний момент для мене нестерпніший головний біль. — Це дурне кокетування ерудицією запаморочило й мене, — кивнув співрозмовник, мабуть, не збагнувши, що я маю на увазі. І, приліпивши сигарету в кутик губів, проказав: — Таким, як ви, найгірше: подолати таку відстань, щоб вислуховувати стільки дурниць… — Гадаю, це стосується і вас: Америка ще далі. — О, я поєдную службові обов'язки з відпочинком: Данія приємно прохолодна влітку і, щоб не нудьгувати, потроху працюю над однією темою. Знаєте, тутешня бібліотека… — Так, так, — кажу, — величезне багатство! Сто двадцять п'ять мільйонів томів. Власне, і я приїхав, щоб попрацювати. — А, то інша справа, — погодився Сеймур і вийняв сигарету з рота, щоб ковтнути кави, потім майже без зв'язку додав: — Не пригадую, чи бачив я вас на попередніх конгресах. — Я ще не доріс до рангу учасника конгресів. Мене відрядили на спеціалізацію, і я скористався нагодою… — А, то інша справа, — повторив співрозмовник і знову затиснув сигарету кутиком губів. Поки ми розмовляли, з'явилася нова втікачка й подалася до бару. І, коли не помиляюсь, знайома: це дама у чорному вбранні й при чорному гуморі, яка розмовляла з Дороті на вчорашньому прийомі. Жінка й собі узяла каву і підійшла до нас. Вона й сьогодні у чорному, а на її обличчі такий вираз, наче в руках у неї не чашка кави, а останки дорогого небіжчика. — Моя секретарка, міс Грейс Мартін, — відрекомендував її Сеймур. Грейс Мартін машинально і холодно подала руку, потім байдуже глянула на лацкан мого піджака й зауважила безбарвним голосом: — «Болгарія»… Ви розмовляєте з супротивником, містере Сеймур? — А чому б і ні? — відказав той недбало. — Мене більше цікавлять вороги, ніж якась незначуща людина, що набридатиме мені дурними теревенями. Зрештою, найважливіші питання людина завжди вирішує із ворогами. Жінка, нічого не заперечивши, сіла біля шефа і, зайнявшись сигаретою та кавою, наче забула про нашу присутність. Вона значно молодша за Дороті, але це навряд чи допомогло б їй конкурувати з журналісткою. Грейс Мартін виглядала такою ж безбарвною, як і и голос, і характеристика, яку я міг би дати їй зараз, відзначала б її повну протилежність Дороті. Замість привабливості — замкнутість і відчуженість. Замість жіночності — майже чоловіча твердість хлопчачої постаті й різких рухів. Замість елегантного вбрання — вже згадуваний аскетичний костюм, окуляри, чорне волосся, прибране у зачіску старої діви, чорне взуття на низьких підборах. Бррр! Аж морозом обсипає. — Ви вчинили розумно, скориставшись нагодою побувати на симпозіумі, — дещо повчально промовив Сеймур. — Це назавжди одіб'є бажання брати участь у подібних збіговиськах. Я не заперечую, чекаючи продовження й побіжно вивчаю секретарку-черницю. — Дві третини отих, — Сеймур недбало махнув рукою в бік залу, — пустоголові соціологи, а решта — розвідники. Найгірше, що на трибуну пнуться саме соціологи, а не розвідники; ті могли б розповісти справді цікаві речі. — Ви, очевидно, віддали б перевагу міжнародному симпозіуму з проблем шпигунства, — докинув я, аби щось сказати. — Це нецікаво, — озвалася Грейс, не відриваючи очей від своєї чашки. — Усі безсоромно брехатимуть. — Іноді людина, брешучи, виказує досить правди, — заперечив Сеймур. — Авжеж, симпозіум з шпигунства як видовище куди бажаніший. Чи не так, містере Коєв?  

________

 

У перерві, перш ніж піти з симпозіуму, я знову зіткнувся В холі з Хіггінсом і Беррі, але вони знову тільки кивнули мені. А коли наступної миті я зустрів і Дороті, розмова вичерпалася моєю подякою й однією-двома її фразами: «Прошу вас, нема за що». Після усього цього можна справді подумати, що учорашня дружня вечірка ніщо інше, як випадкова випивка, і що окремі репліки, здатні викликати підозру, всього лише самовпевнені п'яні обіцянки. Але думка, яка мене тривожила, поки я пробирався крізь обідні юрми копенгагенців, пов'язувалася не з трійцею моїх колег-спостерігачів, а з тією обставиною, що сьогодні вівторок. Вівторок, а це значить, що людина у сірому картатому кашкеті й дорожньою сумкою САС чекатиме на мене біля входу в «Тіволі» рівно о сьомій вечора. Кажуть, що сім — погане число, що вівторок також поганий день, і коли судити з сьогоднішнього становища, цей висновок не такий вже далекий від істини. Непомітна перевірка, здійснена мною, поки я йшов по Вестерброгаде, впевнила, що за мною все ще стежать. 1 нема підстав сподіватися, що до вечора це припиниться, але все ж зустріч перед «Тіволі» мусить відбутися хоч би для того — як не для іншого, — щоб у Центрі знали, що Еміль Боєв справді там, куди його відрядили, хоча й у стані повної бездіяльності. Я звернув з Вестерброгаде праворуч, і за кілька кроків мій погляд помітив щось знайоме. Добре знайоме, коли вважати, що лише тиждень тому я сам спостерігав цю панораму Золотих Пісків, і то не на афіші. Афіша висіла у невеличкій вітрині, над якою виблискувала табличка: «Балкантурист», а в глибині приміщення двоє чоловіків сиділи в кріслах і розмовляли, а якась дівчина працювала за невеличким письмовим столом. Чоловіки напевно болгари, а дівчина — на сто відсотків болгарка, судячи з рис її обличчя, хоч у таких випадках ніколи не можеш бути певен. «То й що, навіть коли й болгари», — думав я, поминаючи вітрину, не уповільнюючи крок. А у вухах прозвучав знайомий спокійний голос генерала: «Жодних контактів, ні за яких обставин…» Знову звернув праворуч у першу ж вулицю й простував далі як звичайний турист, що знайомиться з містом. Чоловік, який стежить за мною, теж удає перехожого. Досвід, однак, привчив мене не тільки швидко розпізнавати таких суб'єктів, але й розгадувати їхні наміри. Природно, робота шпига — вистежувати, але й цю роботу можна виконувати у сто різних способів, а від способу, у який вона здійснюється, неважко встановити, чи стеження це «про всяк випадок», чи з точно визначеною метою; навіть те, чи тебе сприймають як посереднього противника, чи противника першої величини, і, нарешті, стежить за тобою поліція чи хтось інший. Виходжу до Ратуші й завертаю в перше ж кафе випити кави. О цій порі за столиками не людно, і я вибираю зручне місце на осонні, тоді як моя тінь притулилася в затінку, подалі від протягів і моїх поглядів. Попиваючи каву й аналізуючи поведінку мого шпига, я дедалі більше впевнювався, що стеження ведеться за рахунок казни його величності короля Данії. Сьогоднішній мій супутник — вже шостий за три дні, не рахуючи його колег на колесах, і всі вони — моторизовані чи піші — роблять свою справу на один копил, не дуже прикриваючись, але й без нахабства. Я, звичайно, не примхливий і не маю особливих прихильностей До національностей моїх шпигів, однак волію, щоб у даний момент за мною стежили датчани, а не американці. Розраховуюсь за каву й знову починаю безцільно вештатись, хоча чудово знаю, що всі порядні люди у цей час за обідніми столами. Після вчорашньої пиятики я не відчував ніякого апетиту, а щодо вештання, то воно хоч і безцільне, але немарне. Треба уміти заживати користі навіть з дрібниць. Тому вмикаю свою майже автоматичну звичку запам'ятовувати навколишню обстановку, віддаючи сентиментальну перевагу пасажам і підземним переходам, прохідним дворам, автобусним зупинкам і зупинкам таксі, загальним і службовим входам великих магазинів, затіненим чи найбільш пожвавленим місцям, ритму дії світлофорів тощо. Не маю й найменшого уявлення, чи все це ще знадобиться мені, й навіть хочу вірити, що ні, але не зашкодить накопичити якомога більше таких вражень, бо коли певної миті якесь із них насправді мені знадобиться, тоді буде надто пізно поповнювати свої знання. ________

 

Серед пам'яток вищезгаданого типу фігурує й крамничка з сигаретами і газетами неподалік од парку «Тіволі». За п'ять хвилин до сьомої того ж дня купую в крамничці останній номер «Таймса» і продовжую свою путь. Черговий шпиг тримається за традиційних метрів п'ятдесят, і саме тому я виявив таку честь старому й нудному «Таймсу». Мій прихід на зустріч із газетою мав означати: «За мною стежать». А коли заголовок газети обернено до парку, мовчазна репліка збільшується ще на одне речення: «Нічого для вас не маю». Годинник на Ратуші гучно й урочисто відбиває сім ударів, коли я разом з юрмою туристів та місцевих роззяв проходжу повз «Тіволі». Чоловік у кашкеті з сумкою в руці на своєму місці. На змиг ока обмінюємося поглядами, і по тому, як він тримав сумку, я зрозумів, що й зв'язківець не має для мене повідомлень. Пройшовши з десяток кроків, я мало не зіткнувся з товариством, яке в повному складі рухалося назустріч: Сеймур, Грейс, Дорогі, Хіггінс і Беррі. — А, ви вже з «Тіволі»! — докірливо кинула мені Дороті. — Ні. — Тоді гайда з нами! Без заперечень приєднуюсь до галасливого товариства, галасливого тільки завдяки Дороті. Беррі подався до каси по квитки, і невдовзі ми опиняємося у святилищі розваг — «Тіволі». Пройшли повз літній театр, схожий на китайську пагоду, обійшли фонтани, водяні виверження яких супроводжувалися музичними виверженнями міського оркестру, завернули подивитися на штучне озеро, де не було нічого цікавого, і трохи постовбичили перед дитячою каруселлю. — Позначте у своєму нотатнику, що бачили й «Тіволі», — сказав Сеимур Дороті. — Й рушаймо. — Як це рушаймо? А рулетки? — майже обурилась Дороті. — Могли б і щось перекусити, — несміливо запропонував Беррі, утираючи непросихаючий піт з свого чола. — Вам би тільки напихатись, любі… — понуро пробурчав Сеймур. Та оскільки ми саме підійшли до якоїсь пивнички і Беррі з Хіггінсом вже простували до вільного столика, Сеймур неохоче рушив слідом. Кельнерка у білій мереживній наколці, білому фартушку й з білим обличчям обдарувала нас люб'язною посмішкою: — Що бажаєте? — Я взяла б сандвічі, — негайно виголосила Дороті. — Датські сандвічі славляться. — Сандвічі? — насупився Сеймур. — Вони всі перемацані… певно, й не зовсім чисті… — Ви завжди бачите речі з найгіршого боку, — зауважила Дороті. — Тобто з реального, — байдуже уточнив Сеймур. — Беруть хліб однією рукою, а шинку тулять другою. — Може, до цього шинка побувала й на підлозі? — підказала Грейс. — Цілком можливо, — незворушно кивнув Сеймур. — Я особисто візьму біфштекс. — І його готують руками, — попередила Дороті. — Так, але після того смажать. І він стає надто гарячим, щоб брати руками. — Ну, то вирішили? — нагадала про свою присутність кельнерка, яка досі спокійно спостерігала за нами як людина, що перебачила на своєму віку чимало ідіотів. Хіггінс узагальнив бажання групи, замовивши Сеймурові біфштекс, а решті — пиво й сандвічі. За столом запала ніякова мовчанка, як після несподівано перерваної суперечки. І тільки коли принесли пиво й Хіггінс добряче хильнув зі свого запітнілого келиха, він зволив порушити мовчанку: — Це «Тіволі» не таке вже й кепське… — Не бачу нічого хорошого, — поспішно заперечив Сеймур, виплюнувши недопалок і потягшись за кухлем. — Я помітив, що люди найбільше нудьгують саме у місцях розваг. Та оскільки це місця розваг і ніхто їх не тягнув сюди силоміць, усі вдають, що їм неймовірно весело. — Може, вони це роблять просто з вихованості, щоб своїми кислими фізіономіями не псувати іншим настрій, — пробурмотіла Дороті. — Якщо маєте на увазі мене, я справді не досить вихований у лицемірстві, моя люба, — м'яко зауважив Сеймур. — О, я кажу взагалі… Сеймур, очевидно, хотів щось додати з приводу «казання взагалі», але саме з'явилася кельнерка з великою тацею. Сандвічі було з'їдено майже мовчки, коли не рахувати схвального зауваження Беррі на їхню адресу та повторних замовлень пива для Хіггінса. Коли ми встали, Дороті, відновивши свою життєрадісність, заявила: — А тепер до рулеток? Сеймур хотів заперечити, але промовчав, вирішивши, очевидно, що опиратися жіночій примсі нижче його гідності. Ми рушили до найближчого грального павільйону, очолювані Дороті, яка сьогодні була в розкішному попелясто-сріблястому костюмі й могла б називатися дамою в сірому. У павільйоні рулетки не виявилось, зате стояли ротативні малини. Два десятки гравців обох статей тренували свої біцепси, смикаючи важкі ручки, поки диски апарата оберталися з металевим дзвоном, щоб зупинитися у відповідній комбінації. Взагалі ротативки були головною привабою цього розважального парку, де за основну розвагу правив азарт. Азарт дрібний, особливо щодо виграшів, але за рахунок цього програші, досить часті, болюче вражали громадянина середнього достатку, що прийшов сюди відпочити після трудового дня. Дама в сірому і дама в чорному купили при вході по жмені нікелевих жетонів і рушили до двох вільних машин, а ми, чоловіки, залишились біля входу курити й спостерігати віддаля двобій машини і людини. Дороті від початку виявила свій гравецький азарт і тим більше захоплювалась, чим більше програвала. Вона то різко смикала важіль, то зовсім обережно пускала механізм, силкуючись збагнути апарат, секрет якого, власне, полягав у тому, щоб вісімдесят відсотків надходжень привласнювати. Грейс, навпаки, байдуже опускала жетони і так само байдуже натискувала ручку, немов сама була придатком машини. — А ви не хочете спробувати щастя? — глянув на мене Сеймур. — Яка користь від такої мізерії, — відказав я. — Авжеж, — ствердив Беррі, знову зарошений потом. — Коли вже грати, то крупно… — Про яку це ви гру? — скинув очі Сеймур. — Та… взагалі про гру… Життя — та ж гра… — Своєрідна думка. Ви не вивчали теорії ігор Борелє і Ноймана? — Мене цікавлять не математичні теорії, а психологічні фактори, — трохи ображено відказав Беррі. — От-от, психологічні фактори! — підтвердив і Хіггінс, пробудившись від своєї летаргії. — Ми трактуємо соціологію як психологію суспільства… — Оригінально, таки справді оригінально, — повторив Сеймур. — Пробі! — скрикнула раптом Дороті. — Дивіться, справжній потоп! Дамі в сірому справді випав чималий виграш, і в металеві ночовки на машині з мірним дзвоном ринув цілий потік жетонів. Виросла купа, і жінка справді потребувала допомоги, і я послужливо подав їй «Таймс», який і не збирався читати. Дороті збуджено збирала жетони й складала їх у авторитетну англійську газету. Тоді, притискуючи до грудей свій важкий імпровізований кошіль, оголосила: — Тепер ми їх прогуляємо! — Увільніть нас од вашої великодушності, — сухо кинув Сеймур. Потім глянув на годинника і нагадав — Час іти до Тейлорів. — А як же оці жетони? — збентежено запитала Дороті, притискуючи обома руками пакет з жетонами. — Викиньте, — так само сухо мовив Сеймур. — Щодо мене, то непотрібне я викидаю. Й оскільки Дороті дивилася на нього, чи не жартує він, Сеймур узяв пакуночок з її рук і викинув у найближчий кошик для сміття.  

________

 

Спроба утекти під приводом, що мені нічого робити серед незнайомих людей, не дала наслідків. — От і познайомитесь, — відказав Сеймур, подивившись на мене так, наче тільки зараз завважив мою присутність. — Але мене не запрошували… — Не турбуйтеся, туди нікого не запрошують. Навіть і вас, Дороті. Чи не так? Й оскільки жінка в сірому не зволила відповісти, Сеймур додав: — Їхня господа, знаєте, щось на зразок міського майдану. Люди просто переходять його, перш ніж іти куди-інде. За винятком тих, хто віддається грі… чи життю, як грі… чи як там ще… Отже, ми посідали у дві машини, що стояли біля «Тіволі», й подалися до Тейлорів. Господарі зустріли нас такими ж стандартними усмішками, якими зустрічали й інших гостей. Може, тільки Сеймур мав привілей на особисте ставлення, бо замість машинального «як поживаєте?» йому було сказано: «Як мило, що ви прийшли, Вільяме». Ми увійшли в салони, а подружжя залишилося в холі, де, видно, їм судилося простояти цілий вечір, зустрічаючи й проводжаючи гостей, які без упину розминалися у дверях. Інакше кажучи, миле двійко молодих людей, які, боюся, заскоро постаріють під тягарем світського життя. «Салони» — це п'ять-шість просторих кімнат, сполучених між собою й обставлених дорогими меблями, придбаними, певно, випадково, бо такі ж строкаті й різностильні, як і численні гості. Що ж до самих відвідувачів, тут, крім кочівників, які заявилися тільки вихилити по чарці, були й представники більш осідлих племен, що розташувалися по канапах, а то й просто по килимах. Суміш вишуканої елегантності й богемної недбалості, голених і бородатих фізіономій, міні- й максі-туалетів, зачісок майже всіх кольорів веселки й найрізноманітніших мов індоєвропейської групи. І тільки одним-єдина об'єднуюча ланка — випивка. Усі тут п'ють віскі й усі однаково спраглі, отож кельнери в білих куртках без упину розносять таці з повними келихами й прибирають порожні. Наша компанія розпалась у цій юрмі, і я вже відчув полегшення від того, що лишився сам, коли просто над вухом почувся трубний голос Сеймура: — Чи не здається вам, що тут надто гамірно… й страшенно душно?.. Ходімте краще далі. — Боюся, що далі те ж саме, — неохоче відповів я. — Не зовсім. Він пішов уперед, а я слухняно подався слідом; ми поволі минали кімнату за кімнатою, пробираючись крізь натовп, аж доки не вийшли в якийсь бічний коридор і не опинилися перед щільно зачиненими дверима кольору червоного дерева. Кельнер виставляв на низький буфет пляшки віскі, виймаючи їх з картонних коробок. Певно, він тут не тільки господарював, а й чатував біля дверей, бо спритно перепинив нас, і тільки коли Сеймур щось мовив йому, дозволив увійти. Просторе приміщення було коли не прохолодніше, то принаймні тихіше, ніж інші салони. Яскраво освітлене чотирма старовинними люстрами, воно все-таки видавалося похмурим, може, через облицьовані червоним деревом стіни і оббиті темно-зеленим оксамитом меблі. Важкі оксамитові портьєри закривали вікна. На цьому мінорному тлі яскраво виділялися світло-зелені чотирикутники ломберних столів. За винятком кількох груп, що грали в покер, основна маса присутніх купчилася навколо великого центрального столу з рулеткою. Ми підійшли й собі. Сеймур вийняв з бумажника десяток банкнотів по п'ятсот крон і недбало подав одному з двох круп'є у смокінгах. — Які жетони бажаєте? — поспитав той. — По сто крон. Приклад зобов'язував, особливо після моєї заяви, що не граю по дрібних. Однак у подібних випадках я не звик відчувати себе зобов'язаним комусь в чомусь. Почекавши, поки круп'є відлічить Сей-мурові п'ятдесят крупних жетонів, я царственим рухом подав круп'є єдину банкноту і натомість одержав п'ять жетонів. Між нами кажучи, я волів би дрібніших, але круп'є, очевидно, вирішив, що я і мій супутник — люди одного рангу. Спочатку я тільки спостерігав за грою Сеймура. Він ставив то на чотири цифри, то на «шьовал», згідно, певно, якійсь своїй системі. В мене немає системи, тому я ставлю один жетон на червоне, приготувавшись чимскоріше позбутися свого жалюгідного капіталу і перейти в категорію глядачів. Круп'є, як у солідних ігорних казино, закликав гравців: «Робіть ваші ставки!» — крутнув ручку рулетки, пустив кульку й протяжним голосом попередив: «Ставки зроблено!» Кулька якийсь час стрибала і після деякого вагання зупинилася на червоному. Чоловік у смокінгу спритним рухом підсунув один жетон до мого й прибрав лопаткою програні ставки. За простим принципом імовірності, згідно з яким колір, що вийшов, не має шансів вийти повторно, ставлю двісті крон на чорне й знову виграю. — Браво, Майкле, ви вдало наслідуєте приклад, який я подала сьогодні, — чую шепіт Дороті. Вона сіла ліворуч од мене, певно, щоб бути подалі від Сеймура, і подала круп'є п'ятсот крон: — Жетони по двадцять, прошу! Вільний круп'є відрахував їй жетони, а я поставив нові двісті крон на червоне, саме коли почувся протяжний голос: «Ставки зроблено!» Цього разу програш. І, щоб більше не грати абияк, ставлю усі шість жетонів знову на червоне. Червоне. — Браво, Майкле. Ви справді здібний учень, — вдруге прошепотіла Дороті, яка вирішила поставити два малих жетони на першу колонку. Сеймур також бачив мою скромну перемогу, але утримався від коментарів. Він цілком захопився власною системою, і його наполегливість винагороджувалась, бо купка жетонів перед ним помітно збільшилась. Розповісти точно, як протікала гра далі, значило б напевно збрехати, оскільки в мене не лишилося ні точного уявлення, ні точного спогаду про неї, крім того, що я ставив і ставив на колір. Оскільки я вирішив будь-що програти капітал і відійти від столу, я без розбору ставив жетони то на чорне, то на червоне, час від часу з подивом помічаючи, що купа жетонів переді мною незмінно збільшувалась, попри нечасті програші. Іншою, на жаль, була доля моєї вчительки. Хоч грала вона дрібно, але швидко втратила всі свої жетони й мусила вийняти нову банкноту, а тоді й третю. Зате Сеймур уже подвоїв свої авуари. Застигнувши перед столом з незворушним обличчям і димлячою в кутиках губів сигаретою, він при кожному вигуку круп'є відраховував по десять крупних жетонів, ставлячи їх то на одне, то на друге поле. — На сьогодні все, — понуро мовила через якийсь час Дорогі. — Радію, що хоч ви, Майкле, виграєте. Заступайте мене гідно! — Може, краще ви мене заступите? Вона, вагаючись, глянула на мене, але те вагання швидко змінилося героїчною рішучістю: — Не маю сили відмовитись. Усе моє єство кипить жадобою реваншу. Я поступився Дороті своїм місцем і, щоб не заважати їй, попростував до виходу, побіжно відзначивши, що Сеймур провів мене поглядом. У сусідніх приміщеннях гостей значно порідшало. Зменшилася й задуха, бо вікна були широко розчинені в ніч, насичену електричним сяйвом. У наявності всі умови, щоб спокійно випити віскі. Що я й зробив. — Спустила все. Можемо рушати, — через півгодини оголосила Дороті, ставши біля канапи, на якій я влаштувався. — Віскі? — Ні. Краще коктейль з вітріолу й ціаністого калію. Просто вмираю од злості. Я огледівся. Сеймур все ще не з'являвся у салоні, а Беррі, Хіггінс і Грейс давно зникли. Саме час наслідувати їхній приклад. Машина мчала вечірніми вулицями, а Дороті вела своєї: — Злість мене бере, що так по-дурному програла ваші гроші, — бурмотіла вона. — Вони такі ж мої, як оті в «Тіволі» — ваші. — Жбурнути мій виграш у кошик, ви уявляєте! Вона повернула обличчя до мене, наче забувши про кермо, і мене охопило неприємне відчуття, ніби ми зараз вріжемося у якусь вітрину. — Тепер ви розумієте, чому я програла? Коли нехтуєш тим, що одержав, доля тебе карає. — І, знову втупивши погляд просто себе, Дороті повторила — Жбурнути мій виграш у кошик… — А може, цього вечора він те ж саме вдіє і з своїм. — Ждіть, аякже! — Потім знову повернулась до наболілого — Треба було міняти стиль гри. Бачиш, що програєш, — зміни стиль. — І що з того? Ви ж не можете змінити систему. Рулетка — це система, і вона працює проти вас. — Але ж ви виграли… — Тимчасово. Це також елемент системи. Пастка для наївних. — Вільям теж виграв, — наполягала Дороті. Оскільки я мовчав, жінка сама собі відповіла — Власне, людина легко виграє тоді, коли виграш їй байдужий. Взагалі людина завжди одержує задарма те, що не цінує. Сеймур — багата людина. — А ви? — Була багата, Майкле. — Вона наголосила на минулому часі. — Не скажу, що зараз бідна, але примхи надто дорога річ, щоб попускати їм усе життя. — А навіщо попускати? — Навіщо? Бо життя без них стає нестерпно нудним. Дороті різко повернула і так само різко загальмувала перед освітленим білим фасадом «Англетера». Потім заглушила мотор, вийняла ключ і, глянувши на мене, додала: — Якщо я запрошу вас до себе, гадаю, що і це моя маленька примха, але я готова дозволити її…  

________

 

Маленька примха? Чому б і ні. Особливо коли цього вимагає етикет. Підводжусь з ліжка, закурюю сигарету й влаштовуюсь у зручному білому кріслі. У цьому люксовому апартаменті все біле й рожеве, як і жінка, що забула вкритися перед тим як заснути. Неуважливо окидаю поглядом це тіло, коли не свіже, то принаймні щедре. Переводжу погляд на обличчя: вуста без помади видаються блідими, під очима темні кола. «Не дав би вам більше двадцяти п'яти», — казав я, звикнувши з галантності применшувати на десятиріччя вік знайомих мені жінок. Так, їй не менше тридцяти п'яти, і принаймні половина цього віку минула в маленьких примхах, і втома вже пробивалася з-під рожево-білої поверхні фасаду. Джеймс Бонд і йому подібні, попри свою пристрасть до маленьких постільних розваг, мабуть, зневажили б залицяння цієї відквітлої красуні. А я при всій своїй скромності відгукнувся на перший заклик. Курйоз. Людей, на яких слід заповнювати досьє, збільшилося з трьох до п'яти, і кожен з них дурить мене по-своєму, за винятком хіба Грейс, яка не бреше тільки тому, що мовчить. Вони обсновують мене брехнею слів і вчинків, і найпростіше виплутатися з тенет, здавалось би, — припустити, що все, що йде від них, — брехня. Але припустити таке — значить позбавити себе тих опорних пунктів, тих маленьких ознак правди, з яких може скластися ціла правда. Погляд знову падає на сплячу жінку, втім, без будь-якого інтересу до її жіночих принад. Якщо в п'ятірці доброзичливих і відвертих людей справді є щира людина, то це, без сумніву, Дороті. Питання в тому, наскільки її відвертість може завдати мені клопоту поза помірними втіхами помірних примх. Звичайно, кожен незнайомий — можливий супротивник. Але можливий — ще не значить справжній. До того ж супротивники можуть бути найвідмінніших вдач і спонук. А це означає, до речі, що є супротивники, яких у даний момент можна обернути на союзників. Неначе відчувши, що я думаю про неї, Дороті заворушилася в ліжку, спробувала вкритися неіснуючою ковдрою й повернулася на інший бік. Вважається, що у такій професії, як наша, певна доза підозріливості не шкодить. Питання тільки, що ми розуміємо під цим і в якій дозі. Постійна підозріливість затуманює ясність бачення, розпорошує увагу, примушуючи озиратися на всі боки замість зосередитися на тих напрямках, звідки справді може чигати небезпека. Підозріливу людину мають за дуже обережну й невразливу, але вона, власне, фортеця, уже напівзахоплена ворогом, бо дезорганізована зсередини. Я загашую сигарету в кришталевій попільниці, встаю з крісла й нишком заходжуюсь оправляти свій одяг, весь час думаючи про одне. Так. треба бути не підозріливим, а проникливим, мати вуха й очі відкриті, щоб сприймати усю наявну інформацію — й брехливу — і напружувати мозкові звивини, щоб ретельно аналізувати її. Сеймур має рацію: будь-яка брехня, за характером своїх хибних відомостей, часто-густо несе досить точну інформацію про те, що намагаються приховати. Дайте будь-кому вільно брехати півгодини, і він своїм базіканням неодмінно викаже щось із того, приховуваного. Тому базіки небезпечні самі для себе і для своїх навіть тоді, коли брешуть. Отож я вслухаюсь у все, що можу чути, й вдивляюсь у все, що можу бачити, і навіть сам ладен на певні пустощі в ім'я галантності. І ось мій слух уловлює ледь чутний дисонанс у цьому наче злагодженому квінтеті. Щось рипить у взаєминах Сеймура, з одного боку, і Хіггінса та Беррі — з другого. Ще виразніше це у взаєминах Сеймура й Дороті. І хоча рипіння звичайно дратує, та зараз воно швидше тішить, і я навіть не проти, щоб дисонанс у квінтеті посилився настільки, щоб весь концерт зірвався. Але дисонанс може бути й заздалегідь передбачений. Додаткова пастка на простачка. Точнісінько, як випадкові виграші підтримують ілюзію, що система працює на твою користь. Коли п'ятеро хочуть навіяти тобі враження, ніби ти потрапив у щиру домашню обстановку, найпростіше почати кепкувать один з одного чи сваритися. «Не думай, що ми щось приховуємо. Дивись, ми ледве терпимо один одного». Дороті знову заворушилася на ліжку. Певно, змерзла, бо згорнулась клубочком і затихла. Крізь напіввідчинене вікно вливалося прохолодне повітря, змішане з запахом моря. Світало. Неонові колби на порожньому майдані випромінювали в сутінки бліде сяєво. Десь неподалік старовинний годинник відлічив чергові півгодини кількома тактами улюбленої всіма старовинними годинниками біг-бенівської мелодії. Я надів піджак, підійшов до ліжка й накинув на жінку легку пухову ковдру. І вийшов, безшумно причинивши двері.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка