Богомил Райнов пан ніхто



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка21/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   41

РОЗДІЛ ДРУГИЙ


 

— І тут зайнято? — вшосте запитує водій ламаною англійською мовою, коли я вийшов з готелю й повернувся до таксі. — І тут зайнято, — відповів я вшосте й сів у машину. Шофер увімкнув першу швидкість, вивернув кермо вліво й став очікувати зручного моменту, щоб влитися в густий потік машин, які заповнили бульвар. З численних можливих ускладнень це було єдине, якого я не передбачив. Я приїхав у таку пору, коли не тільки соціологи, а й туристи з усього світу неначе призначили зустріч у цьому місті й позаймали всі готелі. Водій проїхав метрів з триста, звернув ліворуч й зупинився перед готелем «Регіна». Однак і в «Регіні» не виявилося місць. Не пощастило мені і в «Асторії», «Мінерві», «Канзасі», «Нордланді» й не знати іще в скількох подібних закладах. — Далі буде те ж саме, — попередив мене водій, коли ми з кінця в кінець проїхали довгу Вестерброгаде й прилеглі вулички, — якщо тільки не зміните клас. — Гаразд, давайте змінимо клас, — неохоче пробурмотів я. Для мене змінити клас готелю значило витратити зайві гроші і, що важливіше, порушувало розроблену програму дій. Скромні наукові працівники не зупиняються в дорогих готелях. Водій розвернувся, й ми рушили у зворотному напрямку, щоб перейти з світу помірного туристичного сервісу до височин справжнього комфорту. Але ті висоти також виявилися густо заселеними. І після того як я даремно навідувався в просторі холи «Роаяля», «Меркурія», «Англетера» і «Данії», ми зупинилися перед скромнішим фасадом із неоновим написом: «Ексцельсіор». — Є одна кімната, — на мій превеликий подив несподівано відповів адміністратор. — Але не більше як на дві ночі. За п'ять хвилин я вже був у цій заповітній кімнаті на горішньому поверсі, побіжно оглянув умеблювання й установив, що воно почасти відповідає високій ціні, кинув піджак на стілець і розчинив вікно, щоб вдихнути трохи вечірнього датського повітря. Вже дев'ята година вечора, але надворі ще майже світло і в сірому небі дивно сяють зелені неонові вивіски й позеленілі мідні бані й дахи. Схоже на те, що зелений колір улюблений у цій країні. Зелена країна, яку я бачив з вікна поїзда, з безмежними рівнинами соковитих трав і темними смарагдовими деревами, то скупченими біля якоїсь ферми, то витягнутими довгими шеренгами й розбурханими поривами вітру, того холодного й вологого вітру, чиї гучні припливи здаються диханням рівнини. Зелень проникла й сюди, у черепично-червоні лабіринти міста — у тінисті алеї парків, у дерева бульварів, у повиті плющем стіни, у позеленілу мідь бань і навіть у той світло-зелений скляний паралелепіпед — хмарочос САС. Взагалі зелений колір — свіжий, повний прохолоди й розради — заспокійливо впливає на очі, як твердять окулісти. Та коли я розглядав панораму міста, переваги цього кольору цікавили мене найменше. До непередбачених труднощів по винайму готельного номера додалася ще. одна, яку я хоч і передбачав, але якої майже не чекав: за мною стежили. Стежили від самого вокзалу, потім у таксі і пізніше, коли я виконував реєстраційні формальності в холі «Ексцельсіору». Це кепсько. Але все погане має свій добрий бік. Підозрюю, що мені вдалося дістати кімнату в готелі не без допомоги тих, хто стежив. Чи вони зробили цю послугу, бо втомилися вештатися за мною, чи тому, що кімната в «Ексцельсіорі» найзручніша для спостереження — то вже деталі. І раптом, поки я вдихав вологе, пропахле бензином повітря вечірнього міста, мене охопило гнітюче передчуття, що місія моя розвиватиметься не так, як я уявляв. Вічна історія: намагаєшся врахувати всі можливі варіанти, примудряєшся усі їх продумати й оцінити, крім отого, що сам приходить до тебе, як невідпорна реальність. За мною стежать. Але незважаючи на це, треба виконати своє завдання так, щоб переслідувачі цього й не запідозрили. Одним-єдина й остання рятівна сподіванка: може, звичайна перевірка — що я за птиця і навіщо прилетів у цю зелену країну. Взагалі незначний прояв звичайної шпигуноманії, який одразу урветься, тільки-но стане ясно, що я справді безневинний дослідник соціальних феноменів. Дослідник соціальних феноменів? Це, власне, не так уже й далеко від істини.  

________

 

— Вашого імені немає у списку делегатів, пане Коєв… — проказала молода жінка, яка священнодіяла за столом, увінчаним табличкою: «АДМІНІСТРАЦІЯ». — Я тільки спостерігач, — поспішив уточнити я. — А, гаразд! — кивнула вона й почала гортати список спостерігачів. Я міг би заощадити її працю і повідомити, що й тут вона не знайде мого імені, але вирішив надати їй можливість дійти цього висновку самій. Якщо вірити розкладові, робота конгресу мусила б бути в розпалі, однак чимало делегатів все ще тинялися просторим холом, де, крім столів адміністрації, містився неодмінний бар з кавоваркою «еспресо» й холодильником для газованих напоїв. Навряд чи треба говорити, що обидва ці апарати працювали з граничним навантаженням. — І тут не бачу вашого імені… — зауважила молода жінка. Та, звівши на мене очі й помітивши мій скрушний вигляд, додала: — Нічого страшного. Зараз я вас впишу… Я подав візитну картку, надруковану всього три дні тому, й жінка заходилася виправляти допущений недогляд. З ледве прихованим співчуттям я спостерігав сліди гострої — внаслідок постійного недоїдання — анемії, написані на обличчі чиновниці й підведені синьо-зеленими тінями навколо очей. Подумати тільки, яких спустошень завдала світові оця мода на жінок-примар, якій все ще не видно кінця-краю… Коли я нарешті потрапив до залу, озброєний обов'язковою делегатською текою і машинописною табличкою на лацкані «Болгарія», симпозіум уже розпочав свою роботу. Хочу сказати, що делегати позаймали свої місця і що якийсь літній суб'єкт за трибуною говорив щось про міжнародні зустрічі і про їхнє значення як таких. Місця для спостерігачів, як свідчила відповідна табличка, були скраю просторого амфітеатру. Я подався туди боковим проходом, побіжно оглядаючи приміщення-ангар. Надсучасна конструкція, уся з холодних залізобетонних площин, один погляд на які викликає ревматичні болі в суглобах. В ряду спостерігачів було лише два вільних місця, і я зайняв одне з них поруч з високим і сухим паном, який клопотався з навушниками. Складність полягала в тому, що він уже мав у правому вусі слуховий апарат, до якого не так-то й просто було приладнати навушник. Нарешті, змирившись чи розсердившись на конфлікт із технікою, мій сусіда зняв пристосування із схожої на диню голови, зіперся на лівий лікоть і притиснув навушник до лівого вуха. Це дало йому можливість якраз вчасно вловити одну з ключових фраз вступного слова, що, як я вже згадував, стосувалося складного питання про міжнародні симпозіуми і їхнє міжнародне значення. По другий бік високого худорлявого спостерігача сидів низенький грубенький індивід, який витирав носовичком піт з свого лисого тім'я, що було дивно, оскільки в залі панував могильний холод. Обидва вони, певно, добрі знайомі, бо довготелесий, схилившись над товстуном, по-дружньому сперся йому на плече. Таке загрозливе нахиляння, як я встановив згодом, було звичною позою мого сусіди. Він так перевершував навколишніх зростом і так відставав від них слухом, що мусив увесь час тримати голову схиленою, аби вловити принаймні частину адресованих йому реплік. Літній промовець на трибуні, видно, вже завершував свій виступ, бо саме пустився дякувати найрізноманітнішим організаціям та інститутам, господарям і навіть самим делегатам, які зволили вшанувати своєю присутністю високе зібрання і таке інше. Нарешті прозвучала й довгоочікувана заключна фраза: — Міжнародний симпозіум з соціології оголошую відкритим! Поки в залі лунали ввічливі оплески присутніх, у наші лави втиснулась елегантна дама, пройшла повз товстого пана, мимохіть скинула навушники худого, пробурчала: «Добридень, містере Беррі» і «Даруйте, містере Хіггінс», переступила через простягнуті ноги, сіла поряд мене й приєднала кілька своїх оплесків до вже затихаючих аплодисментів. Дуже скромний внесок, коли зважити, що руки незнайомки були в довгих блідо-зелених рукавичках. Вона уся була в блідо-зеленому вбранні, скромному і дорогому, хоча я не в змозі визначити його точну базарну ціну. Єдине, що я встановив, це те, що колір напрочуд пасував до її білого обличчя і темно-каштанового волосся. — Давно почалося засідання? — звернулася вона до містера Хіггінса. — Не турбуйтеся, ви нічого не втратили, — відказав миршавий. Погляд незнайомки зупинився на мені, і вона наче щойно помітила мене. Власне, її погляд спершу зупинився на лацкані мого піджака і лише потім з волив перейти на моє обличчя. — Ви журналіст? — приязно запитала вона. — Соціолог. — Шкода. Тут усі соціологи, — зітхнула дама. — А ким же вони мають бути?.. — добродушно реготнув мій сусіда ліворуч. За столом президії саме виникло якесь пожвавлення. Керівники конгресу про щось радилися, довірливо схиляючись один до одного, а навколо метушилися секретарки. — Трохи терпіння панове… зараз вам роздадуть бюлетені, — звернувся до аудиторії чоловік з трибуни. — Починаються процедурні джунглі, — пояснила моя сусідка, очевидно, звертаючись до мене. — Годину вибиратимемо голову, роль якого полягає в тому, щоб нічого не робити. Вона нишком спостерігала за мною, і я намагався не заважати їй нескромними поглядами. Тим більше що мої власні спостереження вже закінчено. Дама перебувала у непевному віці між тридцятьма — сорока роками. Чиста біла шкіра і трохи кирпатий носик молодили це обличчя, хоча було воно не таке вже юне. Щось молоде було й у поведінці жінки, що своєю невимушеністю і свободою контрастувала із світською вишуканістю вбрання. — Оскільки ми з вами не голосуємо, гадаю, ви могли б запропонувати мені чашку кави, — докинула незнайомка, певно, завершивши свій огляд. — З задоволенням, — кивнув я. Ми підвелися й почали пробиратися до виходу. Я проходив боком, щоб не заважати сусідам. Зате моя супутниця рухалася фронтально, на повну велич, штовхаючи то дебелого, то хирлявого й бурмочучи по дорозі: «Пардон, містере Хіггінс» та «Пардон, містере Беррі».  

________

 

— Порядок денний здається досить перевантаженим, — сказав я, аби щось сказати, оскільки взагалі не мав уявлення про порядок денний. — Яке це має значення? — стенула округлими плечима жінка, відпиваючи кави. — Але теми доповідей цікаві, — продовжував я, хоча не мав уявлення й про теми. — Яке це має значення? — повторила дама. — Ви говорите так, наче потрапили сюди зовсім випадково. — Вгадали, — відповіла вона. — Власне, сюди треба було відрядити редактора наукового відділу, та, оскільки він захворів, послали мене. Взагалі знайомством зі мною ви завдячуєте чистій випадковості, містере… Одначе ви не назвали свого імені. — Коєв. — Це ваше ім'я. — Ні, звуть мене Михаїл. — А мене Дороті. Ми сиділи за столиком біля заскленої стіни величезного холу, крізь яку виднілася акуратно підстрижена галявина, а далі — штучне озеро і за ним — густа шерега дерев. У залі, напевно, вже відбувалося голосування, якщо не почалися доповіді, однак моя знайома, очевидно, й у гріш не ставила те, що діялося в залі. Вона взяла сигарету з пачки, яку я подав їй, закурила й допитливо глянула на мене: — Гм, цікаво… Вперше бачу болгарина… — Якщо це вас цікавить, приїздіть до Болгарії. Там їх трохи більше. — Нове завжди мене цікавить, — вела далі Дороті. — На жаль, воно не може бути безконечно новим. — А на мене ви скільки часу покладаєте? — Легше, молодий чоловіче! Ви надто агресивні! — промовила вона з умисною театральністю. А тоді звичайним тоном додала: — Не знаю. Не маю досвіду в стосунках з болгарами. В усякому разі, можу дати одну корисну пораду. — Слухаю. — Якщо хочете довше викликати інтерес у жінок, схожих на мене, розкривайтеся поступово, і то не з гіршого боку. — А саме? — А саме не говоріть з ними про доповіді, порядок денний і взагалі про соціологів. — Але про що ж інше говорити на такому симпозіумі, як оцей? — Про все що завгодно, тільки не про симпозіум. Ви могли б сказати: «У вас чарівна сукня». — Вона й справді чарівна… Цей зелений колір, що заспокійливо діє на очі, як твердять окулісти… — Коли вже мова про зелений колір, дивіться на галявини. Чи, може, ви натякаєте, що вам однаково — дивитися на мене чи на краєвид за вікном? — Та ні. Краєвиду бракує ваших опуклих обрисів. Данія страшенно рівнинна країна… — Легше, молодий чоловіче! — Дороті знову вдалася до театрального тону. — Ви надто швидко перейшли від сукні до тіла. Власне, коли хтось із нас поспішав, то тільки не я. Дама в зеленому володіє умінням непомітно проскакувати етапи й створювати атмосферу близькості там, де півгодини тому не було навіть знайомства. — Гадаю, що не зашкодить зазирнути до залу, принаймні для годиться, — запропонував я, коли ми докурили свої сигарети. — Далеко ви не підете, якщо так дбатимете про годиться, — попередила мене Дороті, але підвелась. Потім по-діловому додала: — Тільки найперше допоможіть мені зібрати оці гектографовані матеріали, розкидані по столах. — Навіщо вони вам? — А я по них зроблю свою кореспонденцію! Чи ви думаєте, що я сидітиму три дні підряд у цьому холодильнику, щоб записувати базікання ікса та ігрека? Як я вже сказала, мене звуть Дороті, а не Жанна д'Арк.  

________

 

У старовинному залі для прийомів дух одвічної плісняви уперто і не без успіху змагався із запахом жіночих парфумів, сигар і алкоголю. Надворі сонячно, але тут величезні люстри вже засвічено. Делегати конгресу в переважній більшості товпляться біля столів, і з їхнього пожвавлення видно, що там роздають не друковані матеріали. Сандвічі справді мініатюрні, але люди науки знають, що маленькі розміри завжди можна компенсувати великою кількістю. Деякі не дуже голодні гості стоять осторонь зосереджено працюючих щелеп і розмовляють. Дама в зеленому, зараз вбрана у бузковий костюм, полишила мене на містера Хіггінса і містера Беррі, а сама розмовляла біля вікна з молодою жінкою у чорному костюмі й чорному гуморі. Стоячи між двома поважними вченими, я відчував себе внутрішньо частиною соціологічного сандвіча й насилу стримував натиск, з яким тиснули на мене два зовнішні кусні бутерброда. — Що ви думаєте про доповідь Монро? — запитав містер Хіггінс, загрозливо схиляючи до моїх вуст обладнане апаратурою вухо. — Скажіть, що то було просто претензійне марнослів'я, чим потішите мене, бо, значить, я матиму тут однодумця, — підказав містер Беррі, переставши на мить утирати своє спітніле тім'я. Містер Беррі з трудом підняв свої важкі повіки й крізь виниклу щілину повів на мене своїм лінивим поглядом. У цього чоловіка не тільки повіки, а й усе інше здавалося важким і обвислим — м'ясистий ніс, неначе готовий зірватися з свого хряща, обвислі, мов торби, щоки і, найбільше, величезне черево, завбачливо підперезане міцним ременем, щоб не впало під ноги свого власника. Цій тілесній мішкуватості колеги містер Хіггінс не без кокетування протиставляв свій імпозантний і стійкий кістяк. Миршавий створював враження, що має значно більшу кількість кісток, ніж нормальні індивіди. Більше того, він увесь був складений з кісток і навіть його худе обличчя здавалося виточеним з однієї великої кістки, пожовклої й одполірованої за довгі роки. — Доповідь Монро була не така вже й погана, — насмілився зауважити я. — Бо обмежувалася рамками загальновідомого, — пробурмотів Беррі, насилу ворухнувши губами. — Коли повторюєш чужі думки, завжди є шанс сказати і щось розумне. — Для Монро цей шанс дорівнює нулеві, — заперечив Хіггінс. — Він безпомилково вибирає найгірше з того, що лишили йому попередники. — Думаю, що ви несправедливі до бідного Монро, — промовив Беррі, зумівши, хоч і з мукою, підняти свою товсту руку у заперечливому жесті. — Він ніколи не вмів вибирати. Він краде навмання. — Чого це ви присікалися до вашого Монро, коли те ж саме стосується і всіх інших? — почувся раптом голос Дороті. Вона залишила свою похмуру співрозмовницю й поспішила приєднатися до нашої бесіди, хоча, певно, не знала, про що саме йшлося. — Вибачте, але «всі інші» — це поняття, яке включає і нас, — промимрив Беррі. — О, ви лише спостерігачі. Гадаю, що саме цьому й завдячує ваш загострений критицизм, — докинула дама в бузковому. — Нас записали спостерігачами, бо наша делегація й без того виявилася великою, — немов вибачаючись, пояснив мені Беррі. — Бути спостерігачем за всіх обставин краще, ніж бути об'єктом спостереження, — по-філософському узагальнив Хіггінс. І, схиливши до мене свій слуховий апарат, наче збираючись прослухати мене, додав: — Адже й ви волієте спостерігати, аніж бути спостереженим. Чи не так, містере Коєв? — Авжеж, — відповів я відверто. — Особливо коли спостерігають такі люди, як ви. — Чому? Що вам не подобається у нашій системі спостереження? — запитав Хіггінс, і тонкі його сині губи застигли в безневинній посмішці. — Надто прискіплива. — Не до всіх, любий, не до всіх, — проказав з лінивою поблажливістю Беррі. — Та коли до неуцтва подають ще такий гарнір маніакальності… — Але ж люди тому й збираються на такі збіговиська, щоб продемонструвати свою маніакальність і пригоститися за рахунок господарів… — озвалася й Дороті. — А, власне, чи не час і нам щось перехопити? — запитав Беррі. — Так, так, давайте підійдемо до столів, — з готовністю запропонував Хіггінс. — Тільки не до цих, любий професоре, — заперечила Дороті. — І не в цьому залі. Знаю, що ви ощадлива людина, але їсти навстоячки, наче кінь, особливо у вашому віці не дуже корисно. — Що ви сказали? Йдемо в інше місце? — промурмотів Хіггінс, який, очевидно, вміло користувався своєю глухотою. В цей момент до товариства мовчазно наблизився чоловік середнього віку, сивуватий і дещо засмучений. — А, Вільям! — вигукнула Дороті, зобразивши трохи надмірну привітність. — Познайомтеся: містер Коєв, містер Сеймур. Сеймур стримано кивнув, майже не глянувши на мене, потім підняв свій рівний, добре виліплений ніс і проказав з відтінком бридливості: — Яка задуха, га? І цей запах плісняви й спітнілих тіл! А тоді поволі рушив до виходу.  

________

 

Якщо містер Хіггінс був справді ощадливою людиною, треба визнати, що Дороті не дала йому жодної можливості виявити свій талант. Під приводом того, що «дорогий професор» щойно опублікував свій черговий труд, вона оголосила його господарем наступного банкету й потягнула нас у розкішний ресторан біля Ратуші, оскільки заклад був «тут, зовсім поряд». Містер Хіггінс спочатку спробував ухилитися, мовляв, «тут, зовсім поряд» є ще дві дюжини скромніших закладів, але збагнувши, що опиратися марно, знайшов сили стоїчно нести свою долю. І поки дама в бузковому, втупивши зосереджений погляд в імпозантну карту наїдків, пропонувала нам найдорожчі страви і найстаріші вина, худому вдалося майже повністю приховати свій кислий настрій і навіть іноді промовляти: «Чому ж ні, люба?» та «Авжеж, дитя моє!» Втім, як і більшість любителів добрих напоїв, містер Хіггінс швидко утопив свої скупердяйські інстинкти у білому, добре охолодженому тридцятирічному бургундському. І коли через дві години миле дитя запропонувало перейти до іншого, веселішого закладу, який теж випадково містився «тут, зовсім поряд», людина-кістяк сприйняла це як річ абсолютно природну. Отож ми сидимо у червоних сутінках «Валенсії» неподалік від дансингу, і в нас такий безжурний настрій, що його не може потьмарити навіть пекельне завивання джаз-оркестру. Але вимогливий містер Хіггінс все-таки не втримався від клинів: — У такі моменти я шкодую, що не оглух і на друге вухо. — Не поспішайте: за годину й це станеться, — заспокоїла його Дороті. — Будемо сподіватися, — оптимістично відказав професор. — У цьому світі, де поза механічними шумами чуєш переважно дурниці, глухота не стільки вада, скільки привілей, моя люба. — Значить, ви залишитесь і після конгресу? — почув я лінивий голос Беррі, який продовжував розмову на предмет взаємопізнання, розпочату ще у ресторані. — Так. Заради королівської бібліотеки. Кажуть, що вона налічує понад 125 мільйонів томів. Хіггінс, який, незважаючи на свою глухоту, вловив цю фразу, не втримався від заперечення: — А навіщо вам ці сто з чимось мільйонів? Це нагадує мені одного знайомого колекціонера годинників. Він також мав сто з гаком годинників, але завжди запізнювався на роботу, бо навіть його наручний годинник був неточний. Приїжджайте до мене в Штати, і я запропоную вам таку спеціалізовану бібліотеку з соціології, яка, хоч і не нараховує мільйонів, цінніша од тутешньої з її медичними довідниками і куховарськими книгами сімнадцятого сторіччя. — Це так, — кивнув Беррі лискучим від поту тім'ям. — Ви за всяку ціну мусите познайомитися з бібліотекою Хіггінсового інституту, Коєв! — Охоче. Коли б тільки подорож до Штатів була дешевшою. — Подорож не проблема. Ми вам організуємо якусь стипендію, — проплямкав дебелий своїми товстими губами. — І тисячу доларів на тиждень для початкового стажування в моєму інституті, — додав худий, який зовсім розійшовся цього вечора. — Милі мої співвітчизники, — озвалася Дороті, ледве стримуючи позіхання. — Про що б вони не говорили, безпомилково доходять до доларів. Тут розмова несподівано урвалася, бо оркестр заклично гримнув і на дансингу з'явилася молода жінка у скромному сірому костюмі. За нею вийшла прислужниця у ще скромнішому вбранні, якщо так можна назвати прозорі панчохи, мікроскопічну за розмірами комбінацію й мереживну наколку на голові. Камердинерка штовхала величезне, на коліщатах, дзеркало у позолоченій рамі, встановила його перед своєю господинею, а потім дістала прозору шлюбну фату. Тим часом оркестр заграв весільний марш, у який впліталися дзвони. Ясно було, що жінка у скромному сірому вбранні готується до шлюбної церемонії і що з цього приводу має намір вдягти відповідний туалет, перед чим їй доведеться спочатку роздягнутися. Отже, розпочинався одвічний номер. Здригнувшись від раптового тріску ударних інструментів, Хіггінс подивився на дансинг, а потім зневажливо відвернувся. — Людство двадцятого століття не змогло вигадати чогось більш інтригуючого, ніж роздягання… — промимрив він. — Справа не в роздяганні, а в тому, хто роздягається, — уточнила Дороті. — Дівчина має досить непогану статуру. — То й що? Коли доживете до мого віку, зрозумієте, що ці речі нічого не варті. Наш світ не гімнастичний зал і не косметичний салон, і люди розрізняються не за своїми фізичними даними. Ви, любий Беррі, наприклад, абсолютно лисий, але це, гадаю, зовсім не заважає вам писати книжки… — Ви, Хіггінсе, також глухий, але я не нагадую вам про це повсякчас, — дещо роздратовано зауважив дебелий. — Ну от, знову комплекси! — вигукнув худий, змахнувши своєю довгою кощавою рукою. — Це людство поспіль зліплене з комплексів! Як і більшість людей з поганим слухом, професор говорив голосніше, ніж потрібно, вважаючи, напевно, що люди навколо також недочувають. Й оскільки було вже по другій пляшці віскі, Хіггінс промовив це з такою силою, немов виголошував промову з трибуни симпозіуму. Артистка, яка вже встигла зняти жакет і спідничку, незадоволено глянула на галасливого клієнта, але побачила тільки його байдужу спину. Спритним рухом вивільнилася з мереживної чорної комбінації, а потім легким грайливим кроком підійшла до нас, зупинилася перед Хіггінсом, погладила його короткий білий чуб і несподівано припала в довгому пристрасному поцілунку до пожовклої шкіри його чола. Напівгола жінка, мабуть, сподівалася спокусити чи присоромити галасливого базіку, але впіймала облизня. Хіггінс лише по-батьківському поплескав її по задній частиш, а тоді обернувся до мене й так само голосно продовжував викладати свої думки: — Комплекси, манії… І саме тут вам слід зрозуміти, що соціологія дорівнює психології. Психологія суспільства, й нічого більше! Артистка, збентежена цим актом зневаги, подалася своєю танцюючою ходою назад, постала перед дзеркалом і методично, під музику, стала скидати рештки одягу. — Соціальні конфлікти не можна пояснювати голою психологією, — відповів я не стільки для встановлення істини, як для того, щоб врятуватися од загрозливо схиленого наді мною кістяка Хіггінса. Однак моя репліка виявилася тактично хибною, бо кістяк нахилився ще більше й у своєму ораторському пафосі мало не трапив перстом мені в око. — Ви так гадаєте? Погляньте! — (Він вказав на свій слуховий апарат). — Одна маленька вада, і в мене виробився цілий комплекс… Інша вада… — (цього разу перст спрямувався до голого тім'я Беррі) —…і в мого ближнього виробився інший комплекс… — Хіггінсе, я вже, здається, сказав… — спробував перебити його дебелий, але марно. — … А уявіть, які комплекси роз'їдають усе суспільство, що аж кишить вадами!.. Він на мить замовк, наче даючи можливість цій уяві якнайповніше сформуватися в моїй голові, тоді одпив з чарки й повів далі: — Бідність породжує комплекси так само неминуче, як і плішивість! — (Невдоволений порух Беррі). — А багатство? А влада? А безправність? Все це джерела комплексів. І ось вам причина усіх соціальних конфліктів! Хирлявий знову спробував ткнути свій страхітливий вказівний палець мені в око, і це примусило мене не дуже тактовно відвернутися до дансингу. Тим часом артистка встигла зняти з себе все, за винятком взуття, й, узявши в камердинерки довгу весільну фату, з блаженною усмішкою пришпилювала її до зачіски. Величезне дзеркало відкривало публіці широкі можливості для огляду жіночої постаті з обох фасадів одночасно, і вона досить довго вихилялася перед ним, щоб і найприскіпливіші спостерігачі встигли завершити свої дослідження. Нарешті після останнього оберту навколо власної осі артистка рушила до невидимої церкви, супроводжувана камердинеркою, яка притримувала шлейф фати, тоді як у залі лунали останні акорди оркестру й немічні оплески публіки. — Шлюб… такий же міф, як і все інше… — бурмотів Хіггінс, який після мого безцеремонного вчинку знову зволив глянути на дансинг. — Містере Хіггінс, чи не перестанете ви нарешті набридати нам своїми банальностями? — поцікавилася Дороті, чия увага досі була цілком захоплена стриптизом. — А невже атракціон, який ви цілих десять хвилин спостерігали, затамувавши подих, оригінальніший за мої концепції? — запитав хирлявий, щедро наливаючи якусь частину віскі у наші чарки, а решту — на сніжно-білу скатертину. — В усякому разі її атракціон більше захоплює, ніж ваш. — Може, ви хочете, щоб і я роздягнувся? — О ні, ні в якому разі! — вжахнуто скрикнула Дороті. — Над чим ви працюєте зараз, дорогий Коєв? — здогадався продовжити все ту ж, хоч і перервану, розмову Беррі, прополоскавши свою горлянку. — Над теорією індустріального суспільства, — відказав я, не зморгнувши оком, бо всі подібні запитання були давно передбачені. — Оце тема, яка зацікавила б мого видавця! — озвався Хіггінс, неспроможний і хвилини бути поза бесідою. — Я критикую названу теорію, — промимрив я, щоб остудити його ентузіазм. — Однаково. Тема цікава за будь-яких обставин, — великодушно махнув рукою Хіггінс, мало не скинувши зі столу пляшку. — А що ви одержите за цю працю? — поцікавився Беррі. — Не можу цього сказати до її завершення. — І все-таки хоч приблизно?.. — Віддайте її мені, і я гарантую вам щонайменше двадцять тисяч… — так само великодушно заявив Хіггінс. — Знову тисячі і знову долари, — досадливо зітхнула Дороті. І, звернувшися до мене, додала: — Ходімо краще потанцюємо. Чи тому, що був понеділок, чи тому, що ціни в закладі досить високі, але за столами не так уже й густо, і на дансингу пар якраз стільки, щоб навіть такий посередній танцюрист, як я, міг маневрувати. Власне, коли хто й водив, то швидше дама в бузковому, а я тільки в ритмі мелодії піддавався її примхам. Такою тактикою не слід нехтувати при певного роду дебютах: замість відступити й виказати цим свої підозри, краще ненадовго попуститися за течією, поки не зорієнтуєшся в обстановці і не збагнеш ритм танцю, фігури і те, навіщо тебе втягують у нього. Дороті притислася до мене своїм міцним бюстом, не боячись, що може зім'яти сукню, й дивилася на мене своїми великими очима, не боячись, що викаже мені щось більше за звичайну вечірню розніженість. — Михаїл… Це звучить як Майкл… — Бо ім'я те ж саме. — Справді? Ах, з якими спогадами пов'язане це ім'я!.. — Сподіваюсь, я не зачепив струн вашого першого кохання. — Ні, але одного з перших. Час збігає, а спомини ростуть… Я вже майже літня жінка, Майкле! — Не вигадуйте. — Чи повірите, через місяць мені вже тридцять! — Це неможливо. Я дав би вам найбільше двадцять п'ять. — Ви жахливий брехун, Майкле. Жах як люблю слухати таких брехунів! Швидкоплинна тінь від фрази про безповоротний плин років знову поступилася місцем замріяності, і великі очі дивилися на мене з багатообіцяючою відвертістю досвідченої жінки. У цю мить я, може, вперше помітив, що в неї справді гарні очі, темні й спокусливо глибокі, що вона взагалі все ще гарна. Може, вона саме тепер перебуває в зеніті своєї краси, але жінки звичайно самі захмарюють той зеніт, отруюючи себе думками про неминуче старіння. Вухо моє не без задоволення вловило останні такти мелодії, бо оте безцільне човгання туди-сюди зовсім не належить до моїх найулюбленіших занять. Однак дама в бузковому, вгадавши мої дезертирські наміри, затримала мою правицю своєю випещеною білою рукою доти, доки оркестр не заграв якийсь наступний твіст чи щось подібне. — Я не вмію танцювати твіст, — пробурмотів я. — Не має значення. Танцюйте, як вам заманеться. Я просто відпочиваю з вами, Майкле! — Не знаю нічого кращого для відпочинку, ніж зручне крісло. — Так, але тільки коли поблизу не буде дорогого містера Хіггінса. Тим часом пари навколо нас розділилися, і партнери почали вихилятися один перед одним, а ми — Дороті і я — продовжували танцювати, тісно обійнявшись, і жінка в бузковому так втупила в мене свій глибокий темний погляд, що я з інстинктивного страху перед утопленням відвів очі до голих жінок, намальованих по стінах світними фарбами. — … Обожнюю подорожі… — промовила своїм приємним мелодійним голосом Дороті. — Опинятися в місцях, які тобі ще не набридли, й залишати їх, поки вони вже не набридли… — Чи не тому ви обрали журналістику? — запитую прозаїчно. — Почасти так. А ви хіба не любите мандрувати? — Дуже. — І, певно, багато подорожуєте? — Зовсім ні. — Вам бракує грошей? — Скоріше часу. — Е, тоді це у вас не пристрасть. Людина завжди знаходить час для своїх пристрастей. І, перехопивши знову мій погляд темними звабними безоднями своїх очей, дама в бузковому запитала: — Яку ви маєте пристрасть, Майкле? — Що за пристрасть? — Оту єдину, що спопеляє. — Хм… Колись я збирав марки… Але мушу зізнатися, це було дуже давно… — Ви справді страхітливий брехунець, — насупилась Дороті. А вже за мить темні очі знову дивилися на мене розніжено: — Побиваюся за такими брехунцями.  

________

 

Тільки в Дороті була машина — майже новий темно-синій «б'юїк», — тому й роль візника випала їй. А візник й справді був потрібен, бо, хоча містер Хіггінс і містер Беррі ще трималися на ногах, це коштувало їм великих зусиль. — Манії і фантазми… — з мукою промовив чоловік-кістяк, розлігшися на задньому сидінні. — Соціологія — це психологія суспільства, дорогий Беррі! Беррі відповів якимсь буркотінням, що мало означати, певно, зашифрований вираз згоди. — Треба буде при нагоді пояснити ці речі Коєву, дорогий Беррі! — далі патякає невгамовний Хіггінс. — Не гнівайтесь, Коєв, але ви потребуєте певних напучень з цього питання… — Йому слід приїхати у ваш інститут, Хіггінсе… — проказав майже членоподільно дебелий і, вичерпавши останні сили цією довгою тирадою, задрімав біля свого кощавого колеги. Це розкрило широкий простір для ораторських нахилів кощавого, який зайшов у довгу й плутану розмову сам з собою. Дороті, скориставшись порожнечею нічних вулиць, вела машину з недозволеною швидкістю і так різко долала повороти, що кожної миті містер Хіггінс міг упасти з сидіння і його кістяк розсипався б на складові частини. На подив, цього, однак, не трапилося, і нам пощастило приставити обох соціологів неушкодженими до їхнього елегантного готелю. — А тепер куди? — запитала дама в бузковому, коли ми завершили свою делікатну місію й знову сіли в машину. — Вам у який готель? — відповів я запитанням на запитання. — Мені в «Англетер». А вам? — Мені… Власне, він уже не мій: завтра зранку мушу виїхати. — Бідний мій хлопчик… — проспівала Дороті, ведучи машину. — А чому б вам не переїхати в «Англетер»? «Бо надто дорого», — мусив би відповісти, але замість того сказав: — Бо й там повно. — Для вас ми знайдемо кімнату, гарантую. Покладіться на мене. — Не знаю, як вам дякувати… — Це ми обміркуємо пізніше, — проказала жінка й до краю натиснула на газ. Машина зупинилась перед білим фасадом готелю «Англетер», яскраво освітленим попри пізній час. Ми вийшли, й Дороті подарувала мені останній погляд, в якому не було нічого, крім виразу легкої втоми. Подала руку й промовила машинально: — До завтра, Майкле! Я поволеньки рушив по Строгет уздовж шеренги вітрин, залитих холодним електричним світлом. Вулиця безлюдна, якщо не рахувати чоловіка, який так само поволі йшов слідом. За мною стежать. І цілий день за мною стежили. На вулицях і в барах, пішки й у машинах. Питання: доки?  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка