Богомил Райнов пан ніхто


Богомил Райнов ВЕЛИКА НУДЬГА



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка20/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   41

Богомил Райнов
ВЕЛИКА НУДЬГА

 

 



 

 

 





Перекладено за виданням: Богомил Райнов. Голямата скука. — София, Български писател, 1971.  

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ


 

Після вуличної метушні й серпневої спеки ці довгі коридори з шеренгами щільно зачинених дверей і високими сумними вікнами у затінений внутрішній двір здавалися дивно глухими і темними. Такими от безконечними й порожніми коридорами людина бродить звичайно в кошмарних сновидіннях, але я, навпаки, мав відчуття, що саме зараз прокидаюсь, що нарешті приходжу до тями після усієї нереальності минулих днів — білих пляжів, синього моря, барвистих купальних костюмів на жіночих тілах. Може, це й дурниця, але коли тобі випало майже постійно бути на затіненому боці вулиці, якою протікає наше життя, надходить час, коли все, що мерехтить на протилежному, сонячному, тротуарі, починає видітися тобі нереальним і нестійким, наче марево. І коли ти випадково опиняєшся на тому, світлому, боці, здається, що все несподівано переплуталось, що все негаразд, що ти спиш або сходиш з рейок. Тому цей коридор з його холодною й строгою порожнечею повертає мені заспокійливе відчуття реальності. Все на своїх місцях і найперше — Центр, і я також на своєму місці — на затіненому боці життя — і коли ще не повністю протверезився від золота й блакиті узбережжя, незабаром мені піднесуть для прочумання чашку міцної кави, хоча в даному випадкові я волів би обійтися без кави. Восьма кімната. Стукаю і входжу. Секретарка дарує мені службову посмішку і йде доповідати. Повернувшись, киває на кабінет. На мене чекають. — А, Боєв! — тоном приємної несподіванки вигукує генерал, наче наша зустріч тут зовсім випадкова. — Як відпочивалося? — У стислі строки, — повідомив я, тиснучи простягнуту руку. Те, що відпочинок минув у стислі строки, шеф прекрасно знав, бо саме він спішно викликав мене до Софії. «Я й стільки не відпочивав», — нудно зауважив би інший на його місці, але мій начальник не схильний до таких сентенцій. Він підвівся, обійшов величезний стіл, і ми всілися у темно-зелені крісла під сінню темно-зеленого канцелярського фікуса. Невдовзі увійшла секретарка з кавою. Раз принесено каву, значить, розмова передбачалась ґрунтовна і з наслідками. Під таку каву мені завжди випадала мандрівка. Генерал відкрив і підсунув до мене велику парадну коробку з експортними сигаретами, але я надавав перевагу своїм. Шеф курив вряди-годи, і ця велика коробка, коли не зраджує пам'ять, порохнявіє тут років зо два. Начальник закурив одну з пересохлих сигарет, трохи скривившись, випустив дим і ковтнув кави. Так ми сидимо декілька хвилин, кожен зайнятий своєю чашкою й думками, аж поки генерал несподівано запитує: — Що тобі відомо про соціологію? — Не набагато більше, ніж про ветеринарну медицину. — Але ж ти вивчав історичний матеріалізм… — Вивчав, — пробурмотів я непевно. — В такому разі тобі доведеться освіжити свої знання. І поповнити їх. Матимеш на це два дні. — Аж два дні? — запитав я, подумавши, що шеф явно недооцінює соціологію, водночас переоцінюючи мене. — Власне, матимеш чотири, бо їхатимеш поїздом. Перед від'їздом одержиш тут необхідну літературу. І не роби такої трагічної фізіономії. Тобі підібрано найсуттєвіше, отож перевтомлюватися від читання не доведеться. А тепер перейдемо до завдання… Генерал заговорив своїм рівним голосом. Недопалена сигарета згасла, забута на попільниці. Каву випито. Маленький сеанс канцелярської гостинності закінчився. Настав час для серйозних справ. У спокійному сухому голосі шефа було щось відсвіжуюче, немов холодок у напівтемних коридорах. У цих ясних лаконічних фразах хаос подій, нещасних випадків і конфліктів набував безсторонньої форми математичної задачі: дані початкової ситуації, дальші зміни, відомі й невідомі величини, з якими мусять узгоджуватися мої дії, засоби і мета операції. Час від часу генерал замовкає і зводить на мене сині очі, наче я друкарка, якій він диктує, а він робить паузу, щоб я достукав останні слова. Власне, хоча переді мною і не було машинки, справа стояла саме так, оскільки я мусив добре записати у своїй пам'яті кожну подробицю і кожне слово. Тому шеф періодично давав мені маленьку паузу, спокійно дивлячись на мене своїми синіми очима. Він мав світлі й чисті очі, просто непристойно сині для генерала, і він, певно, усвідомлював це, бо звичайно дивився трохи примружено, не розкриваючи широко повік. Начальник уживав якнайменше слів, повідомляючи наявні дані, й уникав будь-яких пояснень. Він знав, що висновки зроблю я сам і що зайве обтяжувати мене вказівками. Перш ніж стати генералом і опинитися у цьому кабінеті, шеф сам здійснив не одну операцію. А той, хто пройшов вогонь і воду, прекрасно розуміє, що для деяких завдань докладний попередній план виявляється на практиці зовсім непридатним. — Оце й усе, — промовив генерал через годину, аби нагадати, що і я маю слово. Я не мав сумніву, що це справді все, і що, отже, дальші розмови зайві, але все-таки поставив декілька запитань, на які одержав очікувані відповіді: «Про це ми не маємо даних», «Перевіриш на місці», «Ні, це нам невідомо». Цим вичерпалась моя участь у дії, коли не рахувати, що я встиг добряче начадіти в кабінеті. Шеф дочекався, поки я погасив останню сигарету, вже п'яту, і підвівся: — Може, й не слід посилати саме тебе, але Станков за кордоном, а Борислав від'їжджає в інших справах. Зауваження дещо незвичне для стилю генерала, але в цей момент я не мав часу дешифрувати його, бо він вже простягнув мені руку і вперше трохи ширше відкрив свої сині очі. — Бажаю тобі успіху, Боєв! У приймальні наштовхуюсь на щойно згаданого Борислава. — Ну, що? Їдеш? — запитав він, повернувшись спиною до вікна, перед яким, певно, досить довго пронудьгував. — А ти? — й собі запитав я, щоб він не задавав зайвих запитань. Секретарка підвелася й зайшла до генералового кабінету. — Отже, не дивно буде, якщо зустрінемось у широкому світі, — докинув Борислав, зрозумівши натяк. — Якщо й зустрінемося, не зможемо разом і чарку вихилити. Як у біблії: «свій своя не познаша». Борислав намірився щось відповісти, але мені бракувало часу на балачки, тому я лише махнув на прощання рукою і вийшов. Завернув до відповідної служби, щоб узяти підготовлені для мене матеріали, і подався у зворотну путь довгим прохолодним коридором. Цю зворотну путь сотні людей на день минають з полегшенням чи нетерпінням, бо вона веде їх до спокійного житла, до дітей і особистого світу. Але зі мною справи, звичайно, стоять інакше, і цей коридор завжди виводить мене значно далі — до невідомих міст, до незнайомих людей і до незвичайних ситуацій. І завжди, коли спускаюся сходами й киваю міліціонерові при вході, який козиряє мені, в голові виникає ідіотська думка, що я, може, востаннє проходжу в ці двері, що вже, не відаючи того, став на шлях, з якого немає вороття.  

________

 

Я прокинувся серед соснових лісів. Якийсь час навіть здавалося, що мені перервали відпочинок біля моря тільки для того, щоб відправити в гори. Точно за рекомендаціями лікарів, які люблять давати добрі поради, бо це їм нічого не коштує: «Відпочинете 20 днів на морі, а потім поїдете в гори». Поступово розвиднілося, і я збагнув, що перебуваю не в Рільському монастирі. Поїзд з мірним цоканням спинається гірським схилом, і повз вікно спального купе пролітають соснові ліси Словенії. Хоч я й не на курорті, приємно прокинутись отак удосвіта й дивитися, як навколо тебе на стінах вагона зникають і знову з'являються рухливі зеленаві тіні лісу й жовті сяючі трикутники сонця. Нашвидку випиваю чашку прохололої кави з термоса і закурюю сигарету, а потім берусь голитися. Гоління взагалі досить марудна справа, але коли ти займаєшся нею у хиткому вагоні, крім терпіння, вона вимагає ще й певної акробатичної вправності. На щастя, події того ранку розвивалися на мою користь. Ледве я встиг намилитися, як поїзд зупинився. Порожній перон і напис «Постойна» — це кордон. Поки я методично продовжував операцію по розмальовуванню власної фізіономії, у двері гучно постукали, і, перш чіж я сказав «зайдіть», їх різко відчинили з тією безцеремонністю, з якою діють прикордонники всіх континентів. Офіцер узяв мій паспорт, прочитав слова «Михаїл Коєв — науковий працівник», підозріло подивився на мене, немов перевіряючи, чи насправді я той самий науковий працівник. Звісно, я не Михаїл Коєв, якщо такий існує взагалі, але це важко встановити, кинувши один-єдиний погляд на моє намилене обличчя. Тому офіцер вдовольнився різким ударом штемпеля і повернув мені паспорт з якимсь невиразним гарканням, що мало, певно, означати люб'язне вітання. На «Постойні» довелося постояти довгенько. Я встиг не тільки вмитися й одягтися, але й знову поринути у перервані пізно вночі заняття наукою про суспільство. В нашому Центрі справді постаралися забезпечити мене найнеобхіднішим мінімумом літератури, отже, менінгіт мені анітрохи не загрожував. Один зошит віддрукованих на гектографі записок з історії соціологічних вчень, другий — щоб відсвіжити мої знання з історичного матеріалізму, і російська книжка про сучасну буржуазну соціологію — цим вичерпувалася моя пересувна бібліотека. До того ж виявилося, що ці книжки містять певні елементарні знання, відомі кожному, хоча не кожен підозрює, що саме вони становлять засади соціології. Я вже встиг уважно прочитати й завантажити мозок найважливішими відомостями. Дещо складніше було з буржуазними вченнями через їхню численність і велику кількість імен. Так що сьогоднішній день за планом присвячувався повторенню усіх тих біологічних, неомальтузіанських, геополітичних, емпіричних, психологічних, семантичних, структуралістських і ще бозна-яких вчень. Якою довгою не була зупинка у «Постойні», її, проте, не вистачило для того, щоб у моїй голові переварилися усі течії й мудреці. Поїзд повільно рушив місцевістю, майже позбавленою рослинності, щоб трохи згодом зупинитися на італійській прикордонній станції. Знову — несподівано розчахнуті двері, мовчазне прочитування імені Михаїл Коєв, пильний погляд, штемпель, «грація, синьйоре» і додаткова порція важкоперетравлюваних буржуазних теорій. Нарешті поїзд помчав повним ходом, застукотів колесами, стрімко долаючи широкі повороти. Рухаємось залитим сонцем кам'янистим плато, й оскільки насип високий, а поїзд дедалі набирає швидкість, здається, що ми низько летимо над ним. Немає сосон, немає вологих гірських луків, немає лісової зелені і прохолодного синього затінку. Краєвид навколо сліпучо-білий і пустельний, немов місячний пейзаж, — рівнини потрощеного каміння, скелясті узвишшя, скелясті западини, скелясто-сіре, обезбарвлене спекою небо. Це мій краєвид. У звивинах кам'янистого плато ледь-ледь видніються масиви бетонних бункерів, над урвищами чатують сліпі чорні очі пофарбованих у захисний колір казематів, вдалині блищать спрямовані в небо металеві вуха радарів. Це мій пейзаж, пустельний і тривожний, зашморгнутий тишею й мовчанням, напруженою тишею чатування й очікування, яке менше ніж за секунду може розірватися оглушливим вибухом війни. Мій пейзаж — відбиток життя з його темного боку, хоча це місячне кам'янисте плато сліпить очі своїм мертвим білим світлом. Я знову заглибився в сухі рядки книжки, яка підстрибує в моїх руках. А коли за півгодини глянув у вікно, там уже привабливо синіло царство красивої мрії, як сказав би Шіллер. Поїзд нісся краєм глибокої прірви, і дно прірви було застелене блакиттю Адріатичного моря, а схили потопали в зелені, й між зеленню лісів і блакиттю моря пістрявіла смужка пляжів з барвистими цятками човнів, парасольок і купальників. От і знову курорт. Знову, хоч і здалеку, сонячний бік вулиці. А он удалині і її жителі — вони безжурно фліртують, хизуються своїми солом'яними капелюхами, смокчуть лимонад через соломинку. Вони навіть не усвідомлюють, наскільки крихкий оцей їхній блакитний і сонячний світ і як близько отой інший світ серед гір — з бункерами, бетонними фортецями й напружено чатуючими щупальцями радарів і зенітних батарей. Втім, з точки зору чистої гігієни оце незнання, можливо, найкращий засіб збереження нервів. Якщо, звісно, є кому клопотатися про збереження усього іншого. Зупинка в Трієсті дозволила мені підбадьоритися ще однією чашкою кави, значно міцнішої, ніж у моєму термосі, а головне, значно свіжішої. У вокзальному буфеті й по перонах повно курортників, хлопців у строкатих сорочках і дівчат в міні-спідничках, підстаркуватих атлетів у шортах і підтоптаних красунь, щедрі декольте яких оголювали перестиглу плоть. Я походив декілька хвилин, щоб розім'ятися у відповідності з порадами йогів й подумки втішитися тією повною анонімністю, про яку люди мого фаху завжди мріють, але якої так важко досягти. Потім повернувся до купе, бо чекала робота. Поїзд рушив, щойно я потонув у теоріях Дарендорфа й Ліпсета. Не знаю, чи це теорії такі стомливі, чи спека наростала надто швидко, але вже перед Портогруаро моя старанність почала загрозливо випаровуватися. Відкладаю книжку й піднімаю натомлені очі до вікна. Повз нього пролітають сади й левади, огороджені зеленими стінами дерев, рожеві й зелені будівлі, схожі на вигорілі під сонцем квіти, величезні написи над шосе, які вихваляють виняткові якості морозива «Мотта» і води «Рекоаро». Все це не дуже цікаве і досить знайоме. Адже я не раз їздив цією дорогою, не звертаючи особливої уваги на краєвид. Знайоме, як мені знайомі ще багато інших міст і місцевостей, про які туристи вам скажуть, що тут є такі-от музеї і такі пам'ятники, що в цьому ресторані надзвичайно смачно готують, а в тому вар'єте йде напрочуд цікава програма, тоді як у мене ті ж самі топографічні пункти викликають спогади тільки про пережиту небезпеку при виконанні деяких завдань. Звичайно, ризикованих. І, як правило, складних. Наскільки теперішнє завдання ризиковане, доведеться встановити на місці. Що ж до труднощів, їх можна передбачити вже тепер. Деякі з них уже відомі. І вони виходять з самих умов задачі, надто неповних, щоб забезпечити її розв'язання. Якщо запропонувати подібну умову будь-якому математику або обчислювальній машині, обоє відмовляться від роботи. Але я не математик і не електронний прилад і тому мушу діяти, виходячи з наявних куцих даних. А вони такі. Димитр Тодоров, 45-ти років, одружений. Заступник директора нашого торговельного об'єднання. Часто виїздив на Захід для різних торгових операцій. Бездоганний у роботі. Вряди-годи використовувався для дрібних послуг і нашими органами. Під час останньої поїздки до Мюнхена Тодоров зустрівся з Іваном Соколовим, колишнім своїм співучнем, а пізніше видною постаттю ворожої еміграції у ФРН. Соколов запропонував Тодорову за сто тисяч доларів готівкою важливі відомості про наступні підривні акції емігрантського центру. Тодоров відповів, що такі операції виходять за межі його фаху, але пообіцяв після повернення додому повідомити про це кого слід. Потім вони домовились про встановлення повторного зв'язку і розійшлися. Інформація, одержана від Тодорова після його повернення до Софії, не містила нічого важливішого, ніж ці дані, коли не рахувати деяких подробиць, які я добре запам'ятав. «… Я вийшов з готелю, щоб повечеряти, і коли проходив повз «фольксваген», що стояв біля тротуару, хтось гукнув до мене: «Митко!» Здивовано зупинився і зніяковів, коли впізнав у людині за кермом Соколова, про якого знаю, що він один з шефів еміграції. Він мені сказав: «Не бійся, маю повідомити тобі дещо важливе», — і запросив до машини. Ми поїхали, але через кілька сотень метрів знову зупинилися в глухому провулку і тут відбулась уся розмова… Весь час мені здавалось, що Соколов боїться за своє життя. Він двічі попереджав мене, щоб я не повідомляв про його пропозицію жодним іншим способом, тільки усно, повернувшись до Софії. Казав мені також, що коли пропозицію приймуть, передача відомостей і грошей повинна відбутися не у ФРН, а в якійсь іншій західній країні. Зажадав, щоб його повідомили про місце і час зустрічі листом нібито від його брата з Софії, адресованим у Мюнхен до запитання. У листі під будь-яким приводом треба згадати відповідне місто й число, яке, коли відняти від нього п'ять, означатиме дату зустрічі. Зустріч має відбутися у вокзальному буфеті о дев'ятій вечора. … Соколов сказав, що відомості, які він пропонує, винятково важливі й охоплюють не тільки окремі підривні проекти, але й усю стратегію ворожої еміграції на великий період часу. «Якщо мої друзяки пронюхають, який товар я збираюсь продати вам, мені кінець», — двічі повторив Соколов. На питання, навіщо він у такому разі йде на ризик, він відповів, що тут для нього вже немає перспектив і що надумав змінити клімат…» Далі йдуть деякі особисті міркування Тодорова з цього приводу, наприклад, про те, що в даному разі навряд чи йдеться про провокацію, бо пропозиція Соколова звучала щиро. Другий елемент в умові задачі — Іван Соколов, 46-ти років, розлучений, громадянин ФРН, емігрував з Болгарії 1944 року при відступі німців. Дані, наявні в Центрі, стверджують, що до подій у Чехословаччині в серпні 1968 року Соколов був однією з головних постатей політичного керівництва ворожої еміграції. Однак під час тих подій його усунули від керівництва й перевели на другорядну посаду в емігрантському радіо. Приводом для цього послужила недостатня оперативність Соколова у ситуації, що склалась, але справжню причину слід шукати у груповій боротьбі за владу серед емігрантів. Після необхідних додаткових перевірок Центр дійшов висновку: по-перше, Соколов, незадоволений пониженням чи боячися дальшого розвитку подій не на свою користь, справді вирішив залишити ФРН; по-друге, беручи до уваги широкі зв'язки Соколова, цілком імовірно, що він має важливі секретні дані, які вирішив продати, щоб забезпечити собі спокійне існування на новому місці; по-третє, Тодорову слід відновити контакт з Соколовим і викупити відомості. Місцем операції було обрано Копенгаген. Данія зручна як для Соколова, бо межує з ФРН, так і для Тодорова, який мав виїхати туди для закупок товарів. Цей товар фігурує у списках матеріалів, які країни — члени НАТО не мають права ввозити у соціалістичний табір. Тому товар буде переправлено з Данії до Австрії, а вже звідти — до Болгарії. Завдаток заплатить сам Тодоров, на ім'я якого у Копенгаген переказано триста тисяч доларів. До трьохсот тисяч буде додано ще сто тисяч, і Тодоров здійснить обидві операції одночасно. Звідси і далі умови задачі починають втрачати свою визначеність, якщо виключити те, що близько місяця тому Тодоров справді прибув до Копенгагена і що, за нашими відомостями, Соколов також певний час перебував там. Тодоров звернувся до нашого торгового представництва, щоб йому влаштували зустріч з відповідною фірмою. Чотириста тисяч доларів були зняті з рахунку, як показала перевірка у банку. Зустріч Тодорова і Соколова на вокзалі відбулася, за свідченням третьої особи, відрядженої на місце без відома Тодорова. А потім — темрява. Темрява у тому розумінні, що єдині дві відомі величини перетворилися на невідомі: і Соколов, і Тодоров безслідно зникли десь у Копенгагені чи за його межами. Після завершення операції з датською фірмою наш торговець не звертався більше до представництва і не повертався до свого готелю. Не повернувся до готелю і Соколов, як-твердить особа, приставлена стежити за ним. Беззаперечні дані уриваються, поступаючись місцем суперечливим здогадам. Найпростіше припущення: Тодоров просто втік з грошима, призначеними для Соколова. Але самий факт, що Тодорову переказано таку суму на особистий рахунок — річ, до якої вдаються тільки у виняткових випадках, — свідчить, що він не з категорії людей, здатних на зраду задля грошей. Друга версія: Соколов заманив Тодорова у «безпечне місце», щоб передати йому відомості, а замість того ліквідував його. Коли зважити на його вдачу, емігрант здатен на такий вчинок, і думка, що перед ним друг дитинства, навряд чи зашкодила б йому натиснути на спусковий гачок. Але Соколов не дурень і не став би ризикувати, коли міг одержати гроші у звичайний спосіб. Версія стає імовірнішою в тому випадку, якби Соколов не мав обіцяних відомостей. Однак при докладнішому аналізі останній варіант видається малоймовірним. Якщо емігрант не мав справжніх відомостей, ніщо не заважало йому сфабрикувати фальшиві замість забруднити руки кров'ю. Третя версія: емігранти пронюхали про намічену операцію і вирішили взяти у ній участь. Це припущення має більше варіантів, до того ж значно імовірніших: а) Соколова притиснули його колеги і примусили наготувати Тодорову пастку; б) Соколова і Тодорова вистежили й захопили в момент зустрічі, а потім вивезли невідомо куди. Це десь у Копенгагені або взагалі у Данії, але не виключено, попри труднощі подібної операції, що обох перекинули до ФРН; в) Соколова прибрали, а Тодорова піддали обробці, щоб видушити з нього відповідну інформацію; г) Соколов, видавши Тодорова, міг уціліти, а Тодорова ліквідували; д) ліквідувати могли обох. Але навіть коли це все так, я мушу засвідчити настання смерті й підписати акт. Взагалі мушу взнати, що саме сталося, допомогти Тодорову, коли він ще в змозі прийняти будь-яку допомогу, і прибрати до рук відомості, якщо вони все ще в наявності. Всю роботу по розшуку мушу здійснити сам. Я не маю права ні за яких обставин вдаватися до нашої дипломатичної місії в Копенгагені, ні до працівників «Балкантуристу» або «Балкану»[1]. Це записано чорним по білому в умові задачі і для ясності підкреслено двома рисками. Звичайно, коли зникає наш співгромадянин, який до того ж виїхав у службових справах, найпростіше офіційно звернутися до відповідного уряду. Просто, але марно. За нашими даними датські власті у цьому випадку були поза грою. Розслідування, до якого вони вдалися б, навряд чи дало б якісь наслідки, якщо вони й досі нічого не знають про це. В усякому разі важко припустити, що поліція Копенгагена візьме на себе клопіт сповіщати нас про хід і результати операції, яка становить собою натуральний обмін відомостей на долари і перебуває за межами офіційного торгового товарообміну. Отже, розслідування, що його по праву мала б вести поліція його королівської величності, в даному випадку має бути здійснене однією анонімною особою, яка навіть не є підданою датського короля. Мої інструменти: маска і зв'язок з Центром. Маскою є моя приналежність до вченого сімейства соціологів. Відряджений на спеціалізацію за кордон, я скористаюся нагодою відвідати Міжнародний симпозіум з соціології, який відкривається у Копенгагені через два дні. Як приватна особа. Без жодного мандату на представництво від будь-якого нашого наукового інституту. Зв'язок — щовівторка, о сьомій вечора, звичайний старомодний чоловік біля входу в парк «Тіволі». Звичайний, бо триматиме дорожню сумку з ініціалами авіакомпанії САС. Старомодний, бо його голову вінчатиме кашкет у сіру клітину. Пароль… як і кожен пароль. Напівопущену шторку вікна шарпає вітер. Гарячий, він ще більше посилює задуху в купе. Відкладаю книжку з буржуазними теоріями, бо усвідомлюю, що вже більш як півгодини читаю одну фразу і ніяк не можу її збагнути. Зелені барви краєвиду за вікном видаються посірілими й вигорілими від яскравого сонячного світла. Колеса пронизливо вищать по рейках, і поїзд мчить із швидкістю понад сто кілометрів на годину, неначе поспішає вирватися із спекотної панорами, але їй немає краю, тій розпеченій рівнині з пожухлими від спеки деревами, обезбарвленими садами і мертвими безлюдними будівлями. Напівспущена шторка закриває найяскравішу частину краєвиду, ту, в якій розмістилося сонце, але й те, що залишилося погляду, достатньо сліпуче, щоб тобі заболіли очі. Тому втуплююсь просто себе у теплі сутінки купе й вивчаю почеплений на стіну рекламний фотознімок Альп. Альпи, як відомо, захоплююче видовисько, але після того, як ти спостерігав його досить довго на фото, вони втрачають свою чарівність. І все-таки я далі вдивляюсь у засніжений масив Юнгфрау, у Матергорн або в щось подібне, бо воно діє на мене прохолоджуюче і тому, що зараз мій розум зайнятий не стільки феноменами мінерального світу, скільки людського. Людських феноменів, які особливо мене цікавлять, два і звуться вони Димитр Тодоров та Іван Соколов. Тодорова я добре знаю. Що ж до Соколова, того я знаю тільки з досьє й однієї пожовклої фотографії. Фотографія, звісно, річ корисна, щоб я міг впізнати його, коли зіткнусь з ним на вулиці. Що стосується вдачі, я особисто не маю звички робити висновки за фотографією і взагалі за зовнішністю. Азбучна істина полягає в тому, що зовнішність якраз і вводить тебе в оману. Хоча Соколов і за фізіономією, і за розумовим розвитком здається досить примітивним, щоб змогти ошукати будь-кого. Якщо цей чоловік справді якоюсь мірою виправдовує своє прізвище, то єдино по лінії хижацьких рефлексів. Молодий бонвіван, який втік, сподіваючись тільки на те, що на Заході житиме багатше, ніж на Сході. Емігрант, який перетворився на активного ворога тільки через те, що за це добре платили. Зрадник, готовий прислужитися вітчизні, яку зрадив, але не щоб спокутувати провину, а щоб збільшити свої прибутки. Така людина, ставши агентом, завжди є агентом двох розвідок, якщо, звісно, не пощастить стати агентом трьох. Така людина здатна домагатися власної вигоди будь-якими засобами, аж до вбивства включно. Рішення прийняти пропозицію Соколова диктувалося не ілюзіями щодо вдачі цього типа, а реальною оцінкою ситуації: Соколов потрапив у становище, в якому справді варто було здійснити операцію. І коли вже операція не увінчалася успіхом, причину слід шукати не в Соколові, а в комусь іншому. Природно, цим «іншим» міг бути Тодоров. А Тодорова я добре знаю і не по фотографії, отож певне уявлення і про його достоїнства, і про його недоліки маю. Тодоров не міг спокуситися певною сумою, зрадити тільки заради грошей. Від нього можна було б скоріше чекати — як від дилетанта — якоїсь прикрої чи фатальної помилки. На перший погляд, неважко передати комусь портфель з грошима й одержати за це певні відомості. Однак це здається легким для того, хто не має уявлення про такі операції і навіть неспроможний уявити, з яким ризиком, непередбаченими випадковостями й непідозрюваними поворотами може бути пов'язане виконання такої задачі у ворожому оточенні й з відчайдушними партнерами. Гадаю, що я добре знаю Тодорова. Але чи й справді я знаю його добре? Чи не вважаємо ми подеколи, що маємо повне уявлення про людину, бо звикли часто її зустрічати й говорити їй «добридень»? Колеса оглушливо заверещали. Гальмуючи, поїзд стишує хід і зупиняється. На пероні, наскільки це дозволяє спека, пожвавлення. Местре. За столиком у затінку буфету люди чекають наступного поїзда. Подружжя обіймаються, засмучені курортною розлукою чи відсвіжені курортними зрадами. Барвисто й галасливо, але все-таки вид на Альпи цікавіший. Поїзд знову рушив, набрав швидкість і вирвався на бетонну дамбу, яка пересікає морські мілини біля Венеції. Неозорий водяний простір попелясто-сірий, як і небо, хоча, може, й дещо каламутніший. З цього боку поїзда нема на що дивитися, крім води й неба, як, втім, і з іншого боку. І все-таки я підводжусь, виходжу в коридор і зупиняюсь біля вікна. Паралельно залізниці простяглася бетонна стрічка шосе і там, попереду, де вже видніється Венеція, шосе піднімається вгору й завертає праворуч широкою дугою. Далі нічого не видно, але я вдивляюся саме в оте «далі», і мені здається, що я помічаю по той бік дуги зібгане тіло з перебитими ногами й розбитою об камінний парапет головою, з-під якої видніється зім'ята при падінні біла панама, вже просякнута кров'ю. То мій друг Любо Ангелов. І картину, яка мені ввижається зараз у тріпотливій далечині, я справді бачив не так давно на шосе Венеція — Местре. Бачив, як Любо йшов по шосе своєю кульгавою ходою і як несподівано вискочив чорний «б'юїк», збив його і відкинув до огорожі мосту розчавлене тіло, яке ще мить тому було людиною. Любо знищили, бо він намагався купити відомості так само, як і Тодоров. І людина, з якою він домовлявся, була така ж непевна, як і Соколов. Тільки Любо діяв не за вказівкою, а на власний розсуд. І, нарешті, Любо — це зовсім не Тодоров. Хочу сказати, що коли б на шосе Венеція — Местре загинув не Любо, а Тодоров, це навряд чи схвилювало мене більшою мірою. Венеція. Знову метушня на пероні. Знову обійми подружжів, батьків, дочок і суб'єктів з віддаленішими родинними зв'язками. Маю півгодини, щоб вийти в місто і пригадати деякі давні справи. Але спогади — не моя слабість, і коли б я носив їх усі в голові, череп мій луснув би від них. Тому я визнав за краще згаяти час у вокзальному буфеті, зайнявшись більш реальним — кухлем пива й порцією шинки. Близько п'ятої години поїзд поволі й обережно вповз у величезний сталево-скляний ангар міланського вокзалу. Кінець першої частини. Тут мені виходити й чекати нічного поїзда на Копенгаген. Залишаю валізу в камері схову й іду прогулятися в місто. Груба помилка: хоча далеко за полудень, на вулиці ще нестерпна спека. Для вечері надто рано. Міланський собор мене не цікавить, останні моделі жіночого взуття — ще менше. Тому ігнорую торгові вулиці й туристичні об'єкти й усамітнююсь у невеличкому кафе біля вокзалу, де протягом трьох годин неуважно спостерігаю складні взаємини між сутенерами і повіями. Коли дослідження кохання із зворотного його боку мені набридли, переміщуюсь у найближчий ресторан, щоб згаяти ще годину за скромною вечерею і півпляшкою вина. Наближалась північ, коли я знову повернувся на вокзал. Узяв багаж і подався на відповідний перон до відповідного вагона. Величезний яскраво освітлений ангар уже затих. Натомлені пасажири куняють на лавах біля своїх валіз чи сонно човгають навколо кіосків із сувенірами, бутербродами і детективними романами. Провідник, який стовбичить біля вагона, бере мій квиток і, приховано, але уважно оцінивши мою зовнішність, робить знак помічникові внести мій багаж, йду за носієм, плачу що потрібно за непотрібну послугу й зупиняюся в коридорі біля вікна. Перон о цій порі майже порожній, коли не рахувати провідника, двійко літніх пасажирів на лавці навпроти і якогось невідомого, що поволі наближається від вокзалу. Чоловік побіжно оглядав вагони і вже підійшов настільки, що його обличчя здалося мені знайомим. — Яка несподіванка! — по-дружньому проказав чоловік, помітивши мене й зупиняючись під вікном. — Кого-кого, а тебе я не сподівався тут зустріти. — Трапляються й такі випадки, — відказую я й беру простягнуту руку, все ще не здогадуючись, хто її власник. Не знаю, може, мій земляк мав точніше уявлення про мене, ніж я про нього. Про всяк випадок обмінялися ще кількома банальними фразами: «Як справи?», «Що нового?», «Яка спека, га?» — після того ще раз поручкалися, і мій невідомий знайомий подався своєю дорогою. Поїзд рушив. Я зайшов до купе, замкнув двері й розкрив долоню. Розправив цигарковий папірець, зібганий у маленьку кульку, що опинилась між моїх пальців під час прощального ручкання з незнайомцем. Дрібно написаний текст повідомляв: «Соколова вбито ножем. Сповіщено у ранковій датській пресі. Труп знайдено біля шосе на Редбі. Інших подробиць немає». Ця новина перекреслює половину поставленої задачі. Інший спокусився б на думку, що якби вбили й Тодорова, задача взагалі відпала б. Але ж ні. Відпали б тільки її сьогоднішні умови. А відповідь так чи інакше мусить бути знайдена. Опускаю на вікні шторку, перевдягаюсь у піжаму й прибираю найзручнішу для розумової діяльності позу — горизонтальну. А поїзд із свистом і гуркотом мчить крізь ніч рівнинами мирної старої Європи і, певно, саме в цю мить перебуває десь посередині між шосе Венеція — Местре і магістраллю Редбі — Копенгаген. На щастя, у цьому цивілізованому світі шосе швидко очищають від випадково знайдених трупів.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка