Богомил Райнов пан ніхто



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка2/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41

РОЗДІЛ ДРУГИЙ


 

— Я — Еміль. Мене прислала Франсуаз. — А, гаразд. Як подорожувалося? «Препогано. Мене передавали з рук в руки, як поштову посилку», — хочеться відповісти. Та чоловікові за столом, очевидячки, байдуже, як я добирався, отож відказую: — Дякую, все було чудово. — Сідайте, — запрошує чоловік за столом. — Курите? «Курю, та не такі», — крутиться на язику, бо я вже пізнав смак «Голуаз». Та я знову дякую і обережно запалюю страшенно міцну сигарету. Чоловік за столом якихось півхвилини відверто й по-діловому вивчає мене. Я теж дивлюся на нього краєчком ока. Худорлявий, гостроносий, з пронизливим поглядом і рівними, ніби умисне для погонів, плечима. Смаглява шкіра й коротко підстрижене, мов щітка, сиве волосся доповнюють військовоцивільний вигляд незнайомця. — Отже, ви — Еміль. Моє прізвище Леконт. Що ви скажете мені про себе, пане Еміль? Я починаю розповідати, знаючи, що скоро мій монолог перетвориться на запитання й відповіді. Так і сталося. Через дві години, коли в кімнаті було накурено так, що хоч сокиру вішай, і мене занудило від міцного тютюну, пан Леконт переходить до іншого. — Гаразд. Усе це нам більш-менш відомо. В цьому поки що нас особливо цікавлять ваші взаємини з Младеновим. Ви певні, що зможете стати його довіреною особою? — Я вже давно його довірена особа. — Раджу вам не дуже покладатися на те, що ви врятували йому життя. Людство, знаєте, складається переважно з невдячних. — Я був його довіреною особою ще задовго до випадку на кордоні. Те, що він мені доручив організувати втечу, щось та важить. І потім Младенов знав, що не всі зустрічатимуть його з квітами, дехто може злякатись, відчувши загрозу кар'єрі, тому й казав мені, що йому потрібний відданий помічник і що цим помічником буду я… — Гаразд, сподіватимемось… А ваш приятель справді дещо передбачив з перебігу тутешніх подій. Младенов — велика політична фігура, і це дратує тих, які бояться бути зміщеними. Леконт підводиться і ступає п'ять кроків до вікна, що дивиться у закіптюжену вологу стіну. Від неї в кімнаті напівтемно, і навіть н обідній час під запиленим абажуром горить тьмяна електрична лампочки. Спершись кощавими руками на підвіконня, виглядає у вікно, помітивши щось цікаве. Тоді повільно повертається і знову підходить до мене. Я теж пройшовся б по кімнаті, щоб трохи розім'ятися, але незручно, і я мовчки дивлюся на заповнену недопалками фаянсову попільничку. Леконт сідає на стіл і втуплює в мене гострий погляд. — Емігрантський центр, в якому вам доведеться працювати, діє головним чином у трьох напрямах: пропаганда серед еміграції, видання журналу і таке інше; збір інформації про становище в Болгарії із залученням до цього співвітчизників, які тимчасово перебувають у Парижі; при потребі — відповідно обробляти їх, щоб не поверталися на батьківщину. Ці три напрями його діяльності, зрозуміло, становлять для нас певний інтерес. Однак найбільше нас цікавить діяльність Центру та окремих його представників на користь американської розвідки. Леконт заклопотано висуває шухлядку столу, наче шукає якийсь важливий документ, і виймає звідти… ще одну пачку «Голуаз». Неквапом розкриває її, підозріло придивляється, немов впевнюючись, що в ній справді двадцять сигарет, і лише тоді подає мені. — Дякую. Я вже накурився. — Куріть, поки молодий. Це в моєму віці курити шкідливо, — бурмотить Леконт. Попри це зауваження він запалює сигарету, глибоко затягується і випускає ніздрями гострого носа дві густі цівки диму. — Американці, звісно, наші союзники, та це не заважає їм діяти на власний розсуд, не питаючи нашої думки. А нам зовсім не байдуже знати, як вони діють, надто на нашій території. Це, між іншим, з галузі великої політики, але воно пов'язане з тими скромними завданнями, які нам з вами належить вирішувати. А саме… Леконт знову підводиться, спирається спиною на стіну за столом, де висить адміністративна карта Франції, і починає викладати мої скромні завдання, для більшої переконливості вимахуючи сигаретою. — Зрозуміло? — питає він. — Зрозуміло. — Повторіть, щоб я був певен, що ви все зрозуміли. Я повторюю. — Гаразд, — киває Леконт. — Вам, мабуть, зайве нагадувати, що ваші дії мають бути цілковито конспіративними. Не кажучи вже, що означав би провал для вас особисто, — та це завдало б і нам багато неприємностей. Сподіваюся, що ви виявлятимете спритність у кожному конкретному випадку. — Я також сподіваюсь, — скромно відповідаю я. Леконт міряє мене гострим поглядом. — Припустімо, вам треба зустрітися з мосьє П'єром. Як ви перевірите, що ніхто за вами не стежить? — Завертаючи за ріг, непомітно озирнуся. — Добре, — киває Леконт. — А якщо ви бачите позад себе кількох осіб, як встановите, хто саме з них стежить за вами і чи справді стежить? — Пройду ще трохи, тоді зупинюся й, різко повернувшись, піду в зворотному напрямку, наче збився з дороги. На перехресті озирнуся знову, щоб пересвідчитись, чи не кинувся за мною хтось із тих підозрілих. — Дуже добре, — схвально киває Леконт. — А якщо ви переконалися, що за вами таки стежать, як ви позбавитесь переслідувача? — Зупинюсь біля першої ж вітрини, зачекаю, поки він промине мене, і тоді кинуся в якийсь під'їзд. — Чудово, — киває задоволено Леконт. — Хоч на вашому місці я зацідив би йому по зубах так, щоб уже ніколи не хотілося. Він дивиться на мене з убивчою вибачливістю, гасить у попільниці сигарету й натискає на кнопку. — Бідний мій друже, спочатку вам треба пройти найелементарнішу підготовку. Інакше ви не зможете встановити навіть номер взуття вашого Младенова… У дверях з'являється сержант у чорному мундирі. — Покличте Мерсьє, — наказує Леконт. І, звертаючись до мене, додає: — Як ви щодо короткого відпочинку у невеличкій віллі поблизу Фонтенбло? «Мені вже остобісіли ваші вілли й підготовки», — хочеться вигукнути мені, але я промовчую і тужливо чекаю появи того Мерсьє.  

________

 

Рю-де-Параді — довга й непривітна вулиця, врізана в одноманітні блоки сірих будівель. Якщо з її вигляду судити про самий рай, то переконуєшся, що людина даремно тисячоліттями оплакувала своє вигнання з раю. І все ж Рю-де-Параді прикметна одним, що вирізняє її з-поміж сотень інших, схожих на неї похмурих паризьких вулиць. З невідомих причин тут розміщено добру половину посудних магазинів міста. Їх так багато, їхні вітрини настільки захаращені крихким товаром, що так і кортить пустити сюди молодого грайливого слоника, щоб він прогулявся цією вулицею з кінця в кінець. Рівно дванадцята година. Я ходжу тротуарами Рю-де-Параді, байдуже роздивляючись вітрини. Мене, власне, не стільки цікавить порцеляни, скільки звичайнісінькі темно-зелені двері непримітного будинку за другим перехрестям вулиці. Доходжу до дверей, простую до наступною рогу, потім вертаюся назад. Маршрут доводиться повторювати кілька разів. Нарешті зелені двері відчиняються і на вулицю виходить худорлявий чоловік в трохи заширокому, але модному, бронзового кольору плащі. Я поспішаю назустріч йому. Чоловік упізнає мене, коли ми майже порівнялись. — Емілю!.. — Бай Марине… Він нахиляється і незграбно обіймає мене за плечі: — Що з тобою, хлопче? Відколи ти тут? — Ось уже три дні. І всі три дні блукаю самотою. Зустрів одного знайомого емігранта, і він сказав, що ти живеш на цій вулиці. — Ні, тут наш Центр. Ось так. А де ти пропадав досі? — Де… В Греції, у в'язниці… Довга історія. — А мені обіцяли відразу ж одпустити тебе… Ну, що було, те було. Головне, що ми зустрілися! Обхопивши моє плече кощавою рукою, він веде мене вулицею вниз і нерозбірливо бурмоче: — Тут, за рогом, є кав'ярня, де ми збираємося… Я познайомлю тебе з усіма… Емілю, хлопчику мій, ти не уявляєш, як ти мені потрібний. Нам з тобою доведеться добре попрацювати. Та про це потім. Ось і кав'ярня… Власник її з наших, болгарин… Кав'ярня виявляється звичайним квартальним бістро, трохи модернізованим рожевим неоном та кількома великими дзеркалами за стойкою. Усередині гамірно і людно — саме обідній час. Младенов зупиняється біля тоталізатора, де стоять двоє, — один з них несамовито тарабанить по автомату, а другий спостерігає за ним. — Хлопці, знайомтесь: це Еміль, ми разом утікали. А це Тоні Тенев і Милко Ілієв, гарні хлопці, свої люди… Милко з видимим невдоволенням припиняє гру, щоб подати мені руку, і знову починає натискати кнопки. Тоні привітніший і пробує завести розмову, та Младенов тягне мене далі: — Потім, потім. Треба познайомити тебе й з іншими. «Інші» сидять за маленьким столиком у кутку. Двоє з них, мабуть, поважні особи, бо, знайомлячи, Младенов називає їх паном Димовим і паном Кралевим. Пан Димов чи не найголовніший. Це видно з його флегматичної поведінки й знудьгованого виразу. Він низенький, огрядний, обличчя якесь хворобливо-зеленувате. Кралев — смаглявий похмурий чоловік із широкими чорними бровами й таким же масним волоссям, прилизаним на квадратному черепі. Він такий чорнявий, що здається неголеним, хоч, напевне, зранку вже двічі шкрябав бритвою свої щоки. Младенов відрекомендовує мене мало не як опору опозиції комунізму, нагадуючи, що саме я врятував йому життя. Та ні Димов, ні Кралев не звертають на мене особливої уваги. Проте перший милостиво, але байдуже подає мені товсту пітну руку, а другий ледь киває йоржиком. За столом сидять ще двоє, певно, особи незначні — їх називають фамільярними прізвиськами Ворон і Вуж. Є й жінка, якій має симпатизувати Димов, оскільки вона сидить поруч нього і дозволяє собі називати його Борею. Вона дебела, в якійсь вогнисто-червоній сукні, такій же яскравій, як і пурпурова помада на її губах. — Пані Марія Кірова, наша відома актриса, — відрекомендовує її Младенов. — Мері Лямур! — підправляє його відома актриса і великодушно показує на місце біля себе. Я чемно всміхаюсь, аби показати, що оцінив її великодушність, хоч від Мері Лямур разом з гострим запахом парфумів трохи тхне жіночим потом. — Гарсоне! — кличе Младенов офіціанта таким царственим порухом, ніби щонайменше замовить пляшку шампанського. — Два пива! — Як там у Болгарії? — запитує Мері, вирішивши, як дама, підтримати розмову за столом. — Дуже кепсько, — відповідаю я, с мутнішаючи. — Звісно, — бурмоче Димов. — Люди невдоволені, товарів немає, ціни ростуть… Він говорить, стискаючи товсті губи, ніби смокче цукерку. Його товсті, короткі пальці граються ключами від автомобіля, на яких прикріплена срібна пластинка з зображенням скорпіона. Шеф, певно, народився під знаком Скорпіона. — Я не те мав на увазі, — несміливо зауважую я. Димов дивиться на мене сонними очицями, немов здивований тим, що я хочу сказати щось таке, чого він не знає. — Кепсько в тому розумінні, що комуністи добре окопалися. Нема надії на скоре… — Вибачте, але ви не бачите далі свого носа, — м'яко проказує Димов, все ще смокчучи неіснуючу цукерку. — Годі тобі, Борисе! — добродушно втручається Младенов. — Я не збираюся робити компліментів, але Еміль Бобев — один з найталановитіших наших журналістів. Комуністи, якби у них був здоровий глузд, повинні б золотом обсипати таких, як він, а не звільняти… Він бере кухоль пива, який приніс кельнер, чокається зі мною і додає: — Гадаю, нашому журналові потрібна саме така людина, як Еміль. — Щоб писати про даремність боротьби з комунізмом, — уперше озивається Кралев низьким грубим голосом. — І ви теж! Напалися на людину! — стає на мій захист Мері Лямур. — Він каже те, що думає. Як на мене, люди, які кажуть те, що думають, у сто разів кращі за тих, що вислужуються, аби тільки здерти з вас кілька франків, а потім за спиною показати вам язика! — Дякую вам, пані, — промовляю я, на що вона відповідає милою усмішкою. — Все життя я був досить відвертим і не маю чого запобігати перед будь-ким. І зазнав чимало неприємностей від режиму. Тому зайве доводити, що він мені ненависний. Пишучи статті, ми, звісно, виходимо з тих завдань, що стоять перед нашою пропагандою. Та це зовсім не означає, що нам треба сприймати цю пропаганду за чисту монету. Найперша умова, аби перемогти ворога, — реальне уявлення про його силу. Ця коротенька промова про політичну зрілість виголошена спокійно, але з необхідною твердістю. Враження саме таке, як я й сподівався: Кралев дивиться на мене з-під товстих вій з одвертою неприязню. Зате Младенова моя впевненість підбадьорила. Він ще раз демонстративно чокається зі мною і одним духом допиває пиво. Димов тримається нейтральної позиції. — Не гарячкуйте, — примирливо мовить він, солодко копилячи губи, аби не виплюнути неіснуючу цукерку. — Ми люди поінформовані й більш-менш знаємо вашу біографію. І саме тому, що поінформовані, мушу сказати: ні в якому разі не можна піддаватися занепадницьким настроям. У Болгарії ви не могли знати дечого з того, що відомо нам, але ми не звинувачуємо вас. Недооцінювати ворога, звісно, легковажність, але й переоцінювати його — згубно. На ці слова шеф підкидає вгору ключі з зображенням скорпіона і знову затискає їх у своїй пухкій долоні, мовби підкреслюючи цим, що сказав, як треба було сказати. — Цілком згоден, — погоджуюсь я, і це повністю розряджає атмосферу. — То ходімте обідати, — пропонує Димов і підводиться з-за столу. Решта також підводиться. Младенов дістає з кишені гроші, уважно відраховує кілька монет і залишає їх на столі. — Мені також треба піти залагодити твою справу, — шепоче він. — Ось тобі моя візитна картка з адресою. Приходь о шостій, поговоримо. На нас чекає багато справ. Я сиджу біля опустілого столу, захаращеного чашками з-під кави і зеленими пляшками перно. Маю більш як п'ять годин вільного часу й не знаю, як його згаяти. В барі, на оббитому мідною бляхою великому прилавку, лежать поштові листівки — кольорові фото Парижа з ясно-синім небом, білими хмаринками і яскраво-зеленими автобусами. Це наштовхує мене на думку черкнути кілька слів своїм знайомим, як усі порядні люди, прибувши на якесь уславлене місце. Купую п'ять-шість однакових краєвидів з Ейфелевою вежею — найхарактернішою ознакою Парижа, сідаю за прибраний стіл і починаю складати тексти шаблонного в подібних випадках змісту: «Нарешті я в Парижі», «Палкий привіт з Парижа» і т. д. Правду кажучи, люди, яким я надписую ці листівки, не такі вже й щирі друзі, та самий факт, що я комусь шлю листівки, сповнює мене відчуттям, що я не зовсім самотній на цьому світі. — Тебе залишили розрахуватись? — запитує Тоні, підходячи до мого столу. Мабуть, втомився стукати по автомату. — Поки що ні, — відповідаю. — Але може бути й таке. — І Младенов навіть не запросив тебе на обід? — Начебто ні. — Скільки ж він тобі підкинув? — Ніскільки. — От скнара! — дивується Тоні. Він підсовує ногою стільця й сідає навпроти мене. Підходить Милко й теж сідає. — Покинули людину й пішли собі, — пояснює йому Тоні. — Отакі-то шефи. А як у тебе з грошима? — звертається він до мене. — Кепсько. — Шкода, значить, не пригостиш, — усміхається Тоні. — Пригощу, коли мені підшукають роботу. Младенов обіцяв, що якось влаштує… — А коли влаштує, то почнеш жити на всю губу, чи не так? Те обіцяли й нам із Милком. Не думай, що в нас грошей як маку. Ей, гарсоне! Гарсон, який годився б Тоні в батьки, ліниво човгає до столу. — Щось перехопимо, га? — пропонує Тоні. І, не чекаючи відповіді, замовляє: — Три біфштекси із смаженою картоплею і пляшку вина! Тільки швидше, чуєш! — Ти часом не журналіст? — знову звертається до мене Тоні. — Та ніби. — Тоді щось підшукають. Коли б перекинули тебе на журнал, мені хоч трохи світ розвиднів би. А то зовсім збожеволіли! Де це бачено, щоб двоє працівників робили цілий журнал! — А хто другий? — запитую я. — Милко, — відповідає Тоні, немов сам Милко глухонімий. Йому приблизно тридцять. У нього напрочуд біле обличчя і м'яке світло-каштанове волосся. Більше сказати про нього не можу, оскільки він досі не підводив очей і я не чув од нього жодного слова. — Хіба у вас немає співробітників? — Які в біса співробітники! Є один з радіо «Вільна Європа», готує політичні коментарі, та ще напівбожевільний чоботар приносить вірші про велику Болгарію. Ото й усі співробітники… Похилого віку гарсон вкриває стіл паперовими серветками, ставить вино й келихи, а потім подає біфштекси в пластмасових тарілках. Що й казати — кав'ярня не першорядна. Якийсь час мовчимо. Тоні, як господар, наповнює келихи і потім замовляє ще одну пляшку. Нарешті каву й по чарці коньяку. — Тут, брате, грошву підбирають шефи, а для нас із тобою, що крізь пальці впаде, — повертається до попередньої розмови Гоні, закурюючи сигарету. Я теж закурюю, але не таку, як у нього, бо він курить «Голуаз». Тут, здається, всі курять «Голуаз». — Щоб мати гроші в Парижі, треба бути шефом або на зразок Мері Лямур, — просторікує Тоні, балакучий після випивки. — Вона, здається, актриса? — Ще й яка! Спочатку вертіла задом у кабаре, поки не прилипла до нашого Димова, й витягує з нього гроші. Така актриса! — Не говорив би ти цього, — тихо зауважує Милко. В нього глухий, трохи хрипкуватий голос. І в цьому нічого дивного, якщо зважити, що він так рідко говорить. — Чому не можна? Хіба неправда? — огризається Тоні. — Тобі не треба так казати, — повторює Милко, наголошуючи на слові «тобі». — Ти диви! А чому? Вона мені тітка чи сестра? Милко промовчує. Він підводиться, іде до прилавка, розмінює дрібні гроші й прямує до тоталізатора. — Він зовсім отупів від цієї машини, — довірчо каже мені Тоні. — А взагалі непоганий хлопець. Якщо тобі нічого робити, можна прогулятися. Мене аж нудить тут. О п'ятій годині, після що кількох таких закладів на Великих бульварах, ми сідаємо на терасі ресторану «Кардинал». Пообіддя вогке й сіре. Вітер жене по небу темні, як дим, хмари. Побіля самих столів суне густий натовп людей. На перехресті вулиць Рішель і Друа утворилося стовпище автомашин, і поліцай, як вітряк, марно розмахує руками в білих пальчатах. — Можна збожеволіти від цього гамору й нудьги, — каже Тоні, пригладжуючи жовтими від тютюну пальцями довге волосся. — Ні з ким навіть перекинутися словом. Милко балакучий, як риба. Жінки тільки втомлюють мене та й здирають останні гроші. Якщо хочеш, можу тобі підкинути. Є в мене одна русява, з отакими персами. Офіціантка з «Лібр-сервісу» на Єлісейських Полях. Якщо бажаєш, можу влаштувати… Лице в Тоні трохи зблідло від спиртного. Волосся скуйовджене, тому що він раз у раз поправляє його прокуреними пальцями. Він уже встиг викласти мені все наболіле і тепер повторює сказане. — Два рома, — замовляє Тоні офіціантові. — Мені б краще каву, — осмілююсь заперечити я. — Буде й кава, — заспокоює мене Тоні. — Нам стане часу на все. Якщо вже ти зі мною, то сповна накуштуєшся. Я не такий скнара, як інші. Він і справді не скнара: щедро розкидає гроші, попри постійні нарікання на безгрошів'я. Взагалі Тоні видається непоганим чолов'ягою, коли не зважати на те, що п'є і базікає більше, ніж треба. Я вже знаю, що він утік з Болгарії п'ятдесятого року, ледве закінчивши гімназію, шукав пригод, «а тепер ось тобі всі пригоди!». Помічав також, — але це між нами, тільки між нами, — що йому часом уривається терпець і він ладен повернутися на батьківщину, але його стримує страх, що там його посадять у в'язницю. — Поглянь, який навколо хаос і гамір, — каже Тоні, дивлячись на людей, що натовпом сунуть повз ресторан. — Кожен шукає грошей і норовить підставити іншому ногу. — Він підводить на мене скляний погляд і додає: — Коли б я був молодший, то спробував би стати звідником… Краще бути звідником, ніж повією… — Найкраще не бути ні тим, ні другим, — обережно заперечую я.. — Звичайно, але ж як? Ми не такі багаті, щоб жити чесно. Тим-то й пишемо, що велять, і робимо, що наказують, чекаючи, поки перепаде якийсь франк… Іноді хочеться плюнути на все і піти геть, та не в моєму віці вантажити ящики на ринку. Я вже пройшов це. З мене досить. Гарсон приносить ром і перебиває черговий уривок з біографії Гоні, вже відомий мені. Для годиться я трохи відпиваю з чарки і, відчуваючи, що сп'янів, кидаю погляд на годинник Тоні. — Пора йти. — Куди? До Младенова? На біса тобі цей скнара! — Треба йти. Я обіцяв. — Тоді спробуй його трохи обскубти. Скажи, я врятував тобі життя, як тобі не соромно скупитись! — Скажу, — обіцяю підводячись. — Якщо він тобі підкине трохи грошенят, дай знати. Я тебе навчу як їх краще використати. Ми прощаємось, і я йду бульваром Османн. Минаю якесь поштове відділення і згадую, що треба кинути в скриньку листівки зображенням Ейфелевої вежі. Відтак простую далі, користуючись порадами Тоні, як краще знайти будинок Младенова. Тоні або гарний хлопець, або ж добре виконує своє завдання. Аж надто добре для такого п'янички. Навіть виду не подає, слухає мене, не ставить жодного підступного запитання, — звісно, маленький сеанс, щоб втертися в довіру. Та, на його нещастя, такі номери можуть мати успіх тільки серед простачків. Рю-де-Прованс, де мешкає Младенов, виявляється близько. Його будинок — старенька закіптюжена чотириповерхова споруда, як, до речі, й усі довколишні. Сходи чисті, в доброму стані, але вузькі й круті, тому я добряче засапався, доки дістався до четвертого поверху. Младенов відчиняє мені з гостинною усмішкою, проводить якимось темним вестибюлем зі спущеними жалюзі й запрошує до просторого холу, безладно обставленого псевдостаровинними меблями. Кощаве тіло господаря загорнуте в порівняно новий бежевий халат, заляпаний масними плямами. Звичку Младенова вмочувати одяг я знаю ще з давніх зустрічей у нашій квартальній забігайлівці. Тоді я гадав, що це в нього від квапливості й зажерливості, з якою він хапав закуску із спільної тарілки, щоб його не випередили. А тепер бачу, що він не може не замаститися, навіть коли їсть сам. — Що тобі налити? — гостинно запитує господар, підходячи до буфета. — Дякую, я вже пив. — Тоді кави. Вона трохи охолола, але я люблю саме таку. Младенов приносить дві склянки, для годиться оглядає їх на світло, чи чисті, й наливає з великого кавника схожу на чай рідину. Кава не те що холодна, а наче вчорашня. Я відставляю склянку на камін, запалюю сигарету і зручно вмощуюся в кріслі. Младенов підсовує ближче до мене стільця й собі сідає. — Ти прибув саме вчасно, мій хлопче. Нам з тобою треба багато зробити, — вже втретє за сьогоднішній день повторює ту саму фразу дідусь. Хоч подумки я й називаю його дідусем, Младенов виглядає досить бадьорим як на свої шістдесят років. Він трохи сутулий і кощавий, але ще міцний, як горіх. — Зробимо все, що треба, — заспокоюю його. — А як щодо мого трудовлаштування? — Все влагоджено. Було нелегко, але все гаразд. Спочатку обидва пручалися, особливо Кралев: мовляв, ми не знаємо, що він за один, навіщо вам їжак за пазухою. Уся Болгарія знає його, кажу їм, тільки ви не знаєте. Ви про нього теж чули, але вдаєте глухих. Нам саме така людина й потрібна! Вламав їх таки. Младенов сперся на крісло, нахиляючись до мене: — Сказати тобі, чому вони впиралися? Бо ти — моя людина. — Може, й не тільки тому. Після обіду я весь час був з Тоні. — Тоні — то пусте! — презирливо кривиться Младенов. — Облиш цього п'яничку, він — нешкідливий. Милко також. Ворон і Вуж — це дрібнота, слуги й охоронці, хто їм платить — тому й служать. Всі капості від отих двох — Димова й Кралева. Дідусь вмовкає, задумливо втупившись у потьмяніле дзеркало над каміном. Потім якось урочисто промовляє: — Тільки подумати, в чиї руки віддано наші національні ідеали!.. Младенов — політикан старого вишколу. Тому не може говорити про свої особисті справи, не зачепивши національних ідеалів. — Ти сам мешкаєш у цих хоромах? — запитую я, щоб повернути свого друга до дійсності. — Сам, хоч вони для мене завеликі й доводиться платити скажені гроші. Я взяв би тебе до себе, вдвох дешевше, але ж не дозволяють… Він знову нахиляється до мене й шепоче: — Не буду критися: тут, розумієш, бувають люди, неохочі до зайвих свідків. Тому й наполягають, щоб я був сам. — Як хочеш. З мене зараз користі ніякої. Я, бай Марине, не маю й ламаного гроша. Натяк досить прозорий, але це брехня. В мене в кишені куди більше грошей, ніж мені зараз потрібно. Та справа в тім, що я не маю права витрачати їх, доки не забезпечу собі якісь прибутки від Центру. Младенов, здається, передбачив таку розмову. Він лізе в кишеню халата й витягає п'ять стофранкових папірців. — Не хвилюйся, без грошей не сидітимеш. Я завжди дбаю про своїх людей. Візьми поки це, а коли одержиш платню, повернеш. Я швидко, але поважно, як людина, яка думає повертати борг, перелічую гроші і ховаю у внутрішню кишеню. Младенов з неприхованим жалем стежить за моїми рухами, бо ще задовго до мого приходу обміркував неминучу жертву і вагався, дати мені десять банкнотів чи тільки п'ять, — попервах, у пориві великодушності, відрахував десять, а тоді забрав п'ять назад, запевняючи себе, що це привчить мене бути ощадливим. — То, кажеш, робота? — повертаюсь я до нашої розмови. — Робота, мій хлопчику, і дуже серйозна. Скажу тобі, що Центр фактично, хоч це й секрет, існує на кошти американців. Люди, звичайно, цінують мене, бо є різниця між політичним лідером Младеновим і якимось там емігрантом Димовим. Це й не подобається Димову. Він крутився, вертівся і вже, здається, встиг декого переконати, що хоч я й впливова фігура, але, бачте, без його ділових якостей. І все стало так, як він хотів: я — це фірма, а справжній шеф — Димов. — Як же це? То це ти без ділових якостей! — дивуюсь я, хоч і усіх здібностей бай Марина мені відомо лише його вміння непомітно вислизати якраз перед тим, як настає час розраховуватись. — От і кажи їм! — вигукує Младенов. — А чому ж ти миришся? — А хто питає… Якось я поставив питання руба: «Скажіть мені нарешті, хто тут керівник — я чи Димов?» — «Ти керівник, — кажуть, — але й Димов корисна людина, і треба рахуватися з ним». І попередили, що не бажано загострювати взаємини в Центрі. А якщо ті, хто дає гроші, кажуть «не бажано», це означає «не дозволяємо». — І що ж тепер? — Я розраховую на тебе. Досі я був сам, без надійної людини, і через те вони просто ізолювали мене. А тепер треба навпаки: ми їх ізолюємо і доведемо американцям, що можемо керувати роботою краще за різних димових. Певна річ, треба діяти делікатно й поступово. Для початку ти візьмешся за журнал. Він на такому рівні, що буде неважко поліпшити його. Це помітять, де треба. Потім ти потрапиш і до іншого сектора. Ми залучимо на свій бік Тоні й Милка. І Димов муситиме відступити. Він хитрий, але піддатливий, і примириться грати другу скрипку. Найнебезпечніший Кралев. — Що ж воно виходить? Ти заслона для Димова, а Димов — для Кралева… — Якоюсь мірою так. Принаймні поки що, — супиться Младенов. — А звідки сили у Кралева? — Як звідки? Адже він вершить усю роботу. Димов без нього й кроку не ступить, тому танцює під його дудку, не розуміючи, що одного дня той сяде на його місце. — В чому ж полягає робота Кралева? — Потім все зрозумієш. Час є, — ухильно відповідає Младенов. І справді. Я не наполягаю. — Ми ще продовжимо нашу розмову, — каже бай Марин, поглядаючи на годинник. — Поки що твоя мета — журнал. З нього почнеш завойовувати авторитет. А в потрібний час візьмешся за інше. Він знову позирає на годинник, і я підводжусь. — Я хотів би з тобою повечеряти десь, але до мене мають прийти люди. Тому відкладемо це на інший раз… — Не турбуйся, — заспокоюю його, виходячи з кімнати. — А ти де оселився? — нарешті цікавиться Младенов, проводжаючи мене темним вестибюлем. — Ніде. Де ж мені взяти грошей? — А де речі? — Які речі? Я, бай Марине, два тижні працював у марсельському порту, доки зібрав грошей на дорогу й на оце ганчір'я, — відповідаю, показуючи на свій костюм, дійсно не першорядний. — Отже, ти якось викрутився. А щодо ночівлі, то поблизу Сен-Лазара є безліч недорогих готелів. — Де це? — Біля вокзалу, за два кроки звідси. Спитаєш — кожен покаже. — Гаразд, це пусте, — кажу я, відчиняючи двері. На порозі обертаюсь і, дивлячись старому у вічі, спокійно кажу; — Що ж до іншого, будь певен, — ми так не залишимо. Все зміниться, і, можливо, навіть швидше, ніж ти сподіваєшся. Ти ж знаєш, я не люблю базікати. — Знаю, мій хлопчику, знаю! — киває Младенов. — Саме тому я всі ці шість місяців тільки й думав про тебе! І він по-батьківському всміхається. Але в його втомленому погляді більше невпевненості, ніж надії.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка