Богомил Райнов пан ніхто



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка19/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   41

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ


 

Твердячи, що в мене нема ніякого наміру тікати, я кажу самісіньку правду. Хоча і в мені, як і в більшості людей, таїться істота, готова негайно ж зникнути. «Завдання виконано, мікрофільми в тебе в кишені, більше нічого не взнаєш, навіть коли стовбичитимеш тут цілий вік. Чого ти ще ждеш? Щоб тебе випотрошили?» — такі-от, коротко, міркування згадуваної істота Дуже логічні на перший погляд, що не заважає мені лишити їх без уваги, бо це логіка страху. Ван-Альтен, однак, не вірить мені. І чоловік, який зараз плентається за мною, також мені не вірить. Він уявляє, певно, що я намірився вдатись бозна до чого, і хоче за всяку ціну бути в курсі моїх учинків і, мабуть, цілком переконаний, що я не підозрюю його присутності. Продираючись крізь натовп на Калверстрат і роздивляючись на освітлені вітрини, я справді обміркував одне починання, точніше, два, й не міг вирішити: зайти перекусити в снек-бар у кінці вулиці чи пограти в піжмурки зі своїм переслідувачем. Я зненацька звернув у вузьку темну вуличку, що з'єднує Калверстрат із Рокін, вскочив у якийсь під'їзд, вибіг на першу площадку й визирнув у віконце. Через дві хвилини помітив сивого — він поозирався на розі, а тоді поспішив до Рокін. Якщо сивий не прихильник довгої біганини, він зробить побіжну перевірку на бульварі, а потім подасться до єдиного місця, де може майже напевно здибати мене, — до мого житла. Тому я вирішую випередити його й позбавити задоволення діждатися мене при вході. Повертаюся додому, без особливого жалю пожертвувавши вечерею, тихо, щоб не турбувати Едіт, піднімаюсь у свою квартиру і так само безшумно замикаюся, педантично накинувши защіпку зсередини. Крізь вікна ллється світло од вуличних ліхтарів, і це дозволяє мені перевдягтися, не марнуючи електрики, й зайняти найзручнішу для роздумів позу — суворо горизонтальну. Світні стрілки годинника показували без чогось там дванадцять, коли на сходах зашаруділи обережні кроки. Але це не кульгаві кроки з мого марення. Трохи згодом у двері постукали, і я почув голос Едіт: — Морісе! «Навіщо я тобі знадобився?» — спитав я подумки. Дужчий стукіт і голосніший оклик: — Морісе! «Та чую», — відповів я так само подумки. — Морісе, любий, відчини на хвильку! «Пізніше», — кажу кодом телепатії. Але жінка, певно, не тямиться на телепатії: — Морісе, мені недобре, відчини! Й оскільки я не відчиняю і не виявляю ознак життя, жінка вдається до самообслуги й натискує клямку. На жаль, усупереч моїм звичкам, цього разу двері замкнені. Мало не в цю хвилину усвідомлюю, що Едіт не сама. В коридорі почулося шепотіння, з якого я не міг уловити жодного слова, зате почув красномовний скрегіт одмички в замку. Чоловік, мабуть, тямущий, бо відмичка впевнено клацнула і повернулася. Знову натискують клямку. І знову розчарування. Цього разу шепіт виразніший: — Накинув защіпку зсередини. Пауза. Обережні, дуже обережні кроки. І тиша. Про всяк випадок наступного ранку я встав на годину раніше, ніж звичайно, і вийшов на годину раніше. Коли після тривалої прогулянки прийшов у «Зодіак», Едіт була вже на своєму посту за маленьким столиком і зосереджено клацала на машинці. Жодного слова про нічне нездужання, взагалі ані слова, крім сухого привітання та службових реплік. В обід до мого кабінету зазирнув Райман і запропонував довідатися, що поробляє наш спільний друг «пан Мартіні». Виявилося, як і слід було чекати, що «пан Мартіні» мається добре, але ні веснянкуватий, ні я не були схильні до надуживання. Райман просто хотів сповістити, що виникла несподівана потреба мені їхати, хоча й не до Польщі, а до Східної Німеччини. — Це не має значення, — зауважив маг реклами. — Ти матимеш те ж саме завдання, на тих самих умовах. Якщо тільки не роздумав. — Чого б це я мав роздумати? — Чудово. Ще сьогодні до тебе зайдуть — віддаси паспорт на візу. Ми допили свої келихи й розійшлися з побажанням смачного обіду, однак у наших взаєминах уловлювалася якась незручність, щось таке, що виходило за межі дотеперішньої нашої дружньої нещирості, щось таке, чого не можна визначити, але воно все ж відчувається досить ясно. Близько третьої години одна з секретарок Уорнера прийшла по мій паспорт. — Я віддам його завтра. Сьогодні мушу взяти гроші в банку. Чиновницю, певно, не проінструктували на випадок такої відповіді, тому вона тільки кивнула і вийшла. «Саме так: заходь завтра, — пробурчав я їй услід. — Хоча й не гарантую, що завтра знайдеш мене тут». Цієї ночі я навідаюся до поштової скриньки Бауера, і це останній борг, який і досі затримує мене в місті. Завтра мене тут не буде. Але щоб мене не було тут, паспорт мусить лежати в моїй кишені. Райман або має себе за дуже хитрого, або ж вирішив, що настав час, коли можна діяти і без надмірних хитрощів. Незадовго до кінця робочого дня до мого кабінету завітала друга відвідувачка, оте миле створіння — Дора Босх. — Містер Еванс просить, якщо маєте час, завітати до нього. Прохання містера Еванса — тільки галантна форма наказу, тому я негайно подався до його кабінету. Застав голову разом з Райманом і Уорнером біля низенького столика, щедро заставленого пляшками віскі й склянками. Склянок було значно більше, ніж присутніх, із чого я мав зробити висновок, що потрапив на фінал якогось ділового прийому. — А, ось і наш Роллан! — приязно вигукнув голова. — Беріть посудину, любий, і сідайте ненадовго. Я виконав розпорядження і відсвіжив вуста життєдайним напоєм. — Кажу ненадовго, бо маю один проект… — провадив далі Еванс. — Наш шеф щойно поділився своїм поганим передчуттям, — уточнив з відносно природним сміхом Райман. — Саме так… — кивнув голова. — Що ви скажете про скромну прогулянку на лоні природи? — Тільки те, що зворушений увагою… і що боюся, чи не буду зайвий. — Зайвий? — звів брови Еванс. — Як це зайвий? — І несподівано вибухнув сміхом: — Ви чули, що він сказав?.. «Чи не буду зайвий»… Ха-ха, ви навіть не розумієте, що найнеобхідніший у цілому екіпажі… гвіздок програми… ха-ха… душа товариства… Уорнер і Райман насилу зобразили на своїх фізіономіях якісь криві посмішки, мабуть, певні, що натяки шефа трохи передчасні. Ця думка, очевидно, спала й Евансу, бо він знов став серйозний і приязний і, випроставши свою довготелесу постать, гукнув: — Рушаймо, панове! Робочий час скінчився! Внизу біля машин зчинилася маленька суперечка на грунті ґречності. Еванс наполягав, щоб я сів у його «ролс-ройс», а я хотів їхати своєю машиною, бо на зворотному шляху мав ще й інші справи. — О, вам нема чого турбуватися про повернення. Відтепер і надалі всі клопоти про вас ми повністю беремо на себе, — заперечив Еванс, підтримуваний обома помічниками. Кінець кінцем вони все-таки поступилися, і я поїхав сам, слідом за лискучим чорним купе[8]. Дивна справа, всі навколо бояться, щоб я не втік, — і Ван-Альтен, й Едіт, і сивий, і ці троє, й ніхто не хоче повірити, що я не думаю тікати й що, коли б хотів утекти, не став би гаятись, поки мене вивезуть на природу під конвоєм. Кажу «під конвоєм», бо в дзеркальці зовсім ясно розрізняю позаду і третю машину. Навіть бачу обличчя чоловіка за кермом, бліде видовжене обличчя, напівзакрите великими темними окулярами. Через півгодини «ролс-ройс» притишив хід і зупинився біля великих залізних воріт лісової вілли. Ворота врочисто відчинилися, щоб пропустити три машини, а потім знову зачинились, і ми опинилися в поетичному оточенні вогкого парку та ранніх осінніх сутінків. Усередині було трохи привітніше завдяки яскравому світлу великої люстри і строкатій пляшковій декорації на круглому столику, але все-таки настроєві товариства чогось бракувало. Ровольт, як господар, заходився наповнювати склянки, одначе Еванс зупинив його нетерплячим рухом: — Облиш це! Потім. Й оскільки блідолиций намірився зникнути, голова додав, кивнувши на мене рукою: — Забери в нього зброю! Не люблю, коли мене обшукують, і тому сам оддав свого пістолета. Це не зашкодило тій тварюці Ровольту все-таки нашвидку обмацати мене. — Ну, сядьмо! — запропонував шеф. — І я теж? — запитав я скромно. — Звісно, звісно! Адже я казав, що ви — центр розваги. Сідайте і говоріть, — цього разу без тіні посмішки пробурчав Еванс. — Що саме? — Те, що вважаєте найцікавішим для нас. — Не маю уявлення про ваші інтереси. — Уорнер, допоможіть йому зорієнтуватись у наших інтересах. — Бачте, Роллане, — озвався Уорнер. — З чого б ви не почали, ви мусите розповісти все. Коли зараз щось замовчите, вам доведеться виказати це пізніше. Отже, заощадьте нам час і говоріть ясно й вичерпно: хто, коли і як дав вам завдання, з чого почали і в який спосіб працювали, через кого і якими засобами підтримували зв'язок, які відомості передали і таке інше… Ви не дитина і чудово знаєте, які запитання такі люди, як ми, задають таким, як ви. Отже, задавайте їх собі подумки, а відповідайте вголос. — Чи можу я закурити? — Можете. Тільки не розігруйте нас, — промимрив шеф. Закурив і спрямував до голови свій найвідвертіший погляд: — Коли хочете, щоб я був щирий до кінця, забезпечте мені розмову віч-на-віч. Маю подробиці особистого характеру, які можу викласти тільки вам. Еванс кинув запитальний погляд на своїх помічників. Вони байдуже знизали плечима. — Гаразд, — кивнув голова. — Я задовольняю ваше бажання. Тільки не думайте, що це дасть вам якісь переваги для втечі. Він обернувся до Ровольта і наказав: — Постав по одному на кожні двері й двох — на терасу. І, неначе вибачаючись, сказав мені: — Я й сам випустив би всю обойму вам у живіт, але на все свій час. Я не зважив на цю обіцянку і мовчки чекав, поки Райман, Уорнер і Ровольт вийдуть з кімнати. — Ну? — сказав Еванс, також закуривши й відкинувшись у кріслі. — Якщо ви підозрюєте в мені представника певної розвідки, мушу визнати, що ви вгадали. Якої саме, зараз не має значення. — Навпаки, має першорядне значення, — перебив мене шеф. — Гаразд. Спершу вислухайте мене, а тоді я відповідатиму на ваші запитання. Протягом цілого року я нічого не міг робити для свого секретного завдання в «Зодіаку» з цілком зрозумілих вам причин. Тільки оце налаштував зв'язок із працівником вашого секретного архіву Ван-Альтеном. Внаслідок цього контакту між нами було досягнуто домовленості, про яку ви можете довідатись у самого Ван-Альтена. — Немає ніякої можливості довідатись у Ван-Альтена, — заперечив Еванс. — Небіжчики, як відомо, дуже скупі на балачки. — Це новина для мене. — Що саме? Що небіжчики скупі на балачки? — звів брови Еванс. Й оскільки я не мав наміру відповідати, додав: — У нас, знаєте, як у кожному солідному підприємстві, існує порядок: за роботу платимо, за зраду вбиваємо. Отже, не розраховуйте на Ван-Альтена і постарайтеся пояснити все своїми словами. — Добре, — поступився я. — За згадуваною домовленістю Ван-Альтен учора впустив мене в архів і дав можливість сфотографувати таємні досьє. Ви задоволені? — Кому і коли передали ви негативи? — Нікому не передавав. — Брешете, — спокійно одказав Еванс. — Учора ви показали нашим людям невеличкий фокус, несподівано зникнувши з Калверстрат. Припускаю, що цей фокус переслідував певну мету… — Напад пустощів, нічого більше. А що стосується негативів, вони тут. За цими словами я дістав з кишені кілька мініатюрних роликів, показав їх голові і знову заховав. — Ви нахабний над усяку міру, Роллане, — трохи збентежено зауважив Еванс. — І необачний… — Зовсім ні! Навпаки. Я дбаю про свою шкуру так само, як і ви. — Побачимо. Оскільки ж дійшли до цього питання, хочу вас попередити: єдиний спосіб урятувати свою шкуру — розповісти все, абсолютно все. Найменший пропуск або перекручення коштуватиме вам життя. Ван-Альтен, як знаєте, ще донедавна був нашою людиною і все-таки зник. А ви ніколи не були нашою людиною. — Розумію ваші натяки, — кивнув. — Але якщо я заходжуся розповідати все, що знаю, це може забрати в нас багато часу. Тому почну з найсуттєвішого, а вже тоді… Еванс погасив сигарету у великій кришталевій попільниці, тоді як я закурив нову. — Пане Еванс, коли хтось із нас і мусить дбати про порятунок, то найперше ви. Голова швидко глянув на мене своїми порожніми очима, але нічого не сказав. Невиразний погляд з якоюсь ледве вловимою іскрою поблажливої цікавості. — Ви шеф Центру, який повністю й безповоротно розшифрований. Дійдуть ці негативи до моїх людей чи ні, це деталі. Важливо, що про основну діяльність «Зодіаку» надіслано, куди слід, достатньо відомостей, щоб ця фірма не могла продовжувати свою діяльність по лінії шпигунства. Занурившись у крісло й схрестивши свої довгі ноги, Еванс дивився на мене тим самим байдужим поглядом. — Зайве пояснювати, що провал «Зодіаку» є ударом не тільки для Центру як організації, але і для вас як її шефа. Однак, — тут я навмисне знизив голос, — цей удар дрібниця порівняно з наступним, що його я підготував для вас. Перший хід тільки дискредитуватиме вас, другий повністю знищить. — Цікаво… — пробурчав голова. — Навіть не уявляєте, наскільки це захоплююче. Протягом останніх років ви як шеф «Зодіаку» уклали ряд значних угод у двох варіантах: офіційному, для бюджету і ваших начальників, неофіційному, за яким і провадилася оплата. За далеко не вичерпними відомостями ця подвійна бухгалтерія дозволила вам покласти в кишеню понад десять мільйонів доларів… — Невже стільки? — майже щиро здивувався Еванс. — Та ні, багато більше! Однак я маю на увазі тільки документи, до яких ми добралися останнім часом. — Які саме документи ви маєте на увазі? — Та хоч би й ці, — одказав я, витягши з кишені і подавши йому копії негативів Фурмана-сина. Голова недбало розгорнув негативи і нашвидку переглянув їх проти світла люстри. — Справді цікаво, — відповів він, поклавши плівки до кишені. — Наче гангстерський фільм, — погодився я. — Ви, сподіваюсь, не плекаєте ілюзії, що ця плівка не має копій. — Очевидно, — кивнув Еванс. — Але яке це має значення? Такі речі, як відомо, — звичайна практика в торгівлі. Він закурив сигарету, випустив мені в обличчя густий струмінь диму і глянув на мене з легкою зацікавленістю, немовби чекаючи, чи не закашляюся я. — Не знаю, як там у торгівлі, але тут ідеться не про неї. «Зодіак» — розвідувальний центр, підвідомчий інститут ЦРУ, і бюджет «Зодіаку» є частиною бюджету ЦРУ. Отже, ви привласнили суму державних грошей таку велику, що, коли б уся ваша родина складалася з генералів і сенаторів, ви все одно не змогли б урятувати шкуру. — Дивлячись хто як це сприймає… — недбало проказав Еванс. — Це неминучість, — поправив я. — Ваша корупція дійшла до того, що ви заради власного добробуту заплющили очі на проникнення у ваш Центр ворожого агента. — Маєте на увазі себе? — Ні. Маю на увазі Ван-Вермескеркена. Деякі найбільші прибутки ви одержали від угод із підприємствами Федеративної Республіки, і це легко пояснити, коли взяти до уваги, що ви призначили комерційним директором «Зодіаку» людину Гелена… — Тихше, — сухо проказав Еванс. — Не впадайте у раж. — І останнє, — сказав я, ще більше притишивши голос. — Не гадайте, що мої керівники вдовольняться тим, що надішлють вашим шефам відомості про вашу діяльність. Ці відомості потраплять до опозиційної преси як в Америці, так і в Західній Європі. Якщо маєте трохи фантазії, можете уявити і без моєї допомоги масштаби скандалу. — Хм, ви починаєте мене лякати. — Та ні. Просто хочу пояснити, що ваше становище нічим не різниться від мого. — Вдячний, що порівняли мене з собою, — холодно зауважив шеф. — О, не мав ніякого наміру зазіхати на ваші висоти. Ані на ваш добробут. Але що стосується справ, мушу сказати, що я маю ваш чин, полковнику Еванс, і що мої шефи цінують мене не менше, певно, ніж ваші — вас. Удар, про який ідеться, — наче заряджений пістолет, і лише моє повернення живим і здоровим може зупинити постріл! Голова мовчав, всівшись у кріслі, потім потер кінчиками пальців чоло, неначе масирував свої думки, і проказав тихо: — Обмін, який ви пропонуєте, нерівнозначний: ви в моїх руках, а не я у ваших. — Це лише так здається. Я так само у ваших руках, як і ви в моїх… — Не піддавайтесь ілюзіям, — спокійно заперечив Еванс. — Будьте реалістом. Ваш удар вимагає часу, і наскільки він зачепить мене, ще невідомо. Відмінність між нами в тому, що я живий і довго ще буду живий, а ви за одним моїм словом складете товариство Ван-Альтену. — Коли ви так оцінюєте становище, виходить, я марно говорив, — сказав я байдуже, гасячи в попільниці черговий недопалок. — Добре, кажіть своє слово. — Не поспішайте, на це завжди є час, — безживно всміхнувся голова. — Щоб обмін був рівний, ви, гадаю, повинні дещо додати. — Що саме? — Наприклад, відповісти на запитання, що їх поставив Уорнер. Я заперечливо похитав головою, але шеф швидко докинув: — Маю на увазі не подробиці, а деякі неминучі уточнення.  

— Бачте, Евансе: думаю, ви зрозуміли, кого я представляю, й, отже, вам мусить бути ясно — ви не дізнаєтесь від мене нічого більше, ніж те, що я сам захочу сказати. — Так, але і ви мусите зрозуміти моє становище. Я, звісно, шеф, але не з безмежною владою. Чи ви собі думаєте, що я можу випустити вас на очах у моїх помічників, навіть не довідавшись головного? — Щодо головного, досить знати, що я прийшов від Гелена, точніше, від Бауера, хоча й не маю права виказувати цього. Ця версія, гадаю, задовільна, тим більше, що вона частково відповідає істині. — Будемо сподіватися, — неохоче відповів Еванс. — Що стосується мого звільнення, ви завжди можете знайти переконливі мотиви — дальше вистежування, обманний маневр і таке інше, не я ж вас учитиму. Еванс мовчав якийсь час, зважуючи свої думки. — Так, — промимрив нарешті він, немов сам до себе. — Гадаю, можна щось придумати. — Тоді зосереджено глянув на мене і додав: — А які гарантії, що попри мій жест ви не введете в дію ваш заряджений пістолет? — Гарантія витікає з практики: ми не маємо ніякого інтересу вдаватися до трансформацій у «Зодіаку» й міняти його шефа після того, як ввійшли в курс справ. — Але ви почнете громити нашу агентуру. Сподіваюся, ви ж не розраховуєте на те, що я повірю в ту версію про Гелена, як дехто інший. — Як собі хочете, — відповів я ухильно. — Вашу агентуру на Сході не буде розгромлено. Принаймні найближчим часом. Ви й так розумієте, що після викриття агентури її рідко ліквідовують одразу, а довго стежать за нею і досліджують. — Довго? Як довго? — Довше, ніж вам буде потрібно, щоб змінити роботу й зректися «Зодіаку». Ви людина із зв'язками, Евансе, і, сподіваюсь, нам не доведеться турбуватися принаймні про вас. Голова знову замислився, тоді несподівано проказав: — Добре. Хай буде так! — Гадаю, що це «добре» не буде кулею в спину, коли я йтиму з вашої вілли чи десь-інде? — Ні. Однак зважайте, що ми не страхове товариство й що коли вештатиметесь по цьому місті… — Годі. Зрозумів. Еванс поволі встав і несподівано гучним голосом покликав: — Ровольте! З дверей їдальні негайно з'явився чоловік у темних окулярах. — Проведеш пана Роллана до його машини. У нього спішні справи, і йому треба залишити нас. — Пістолет… — нагадав я. — Так. Поверни йому пістолет. Ровольт покірно подав мені чорно-синій маузер. — Проведи пана Роллана верандою. Й без інцидентів! Еванс великодушно махнув на прощання рукою. Я відповів і пішов слідом за Ровольтом. «Мерседес» темніє коло вілли. Заводжу мотор і вичікую, поки Ровольт пройде вперед і дасть розпорядження відчинити ворота. Потім швидко рушаю з місця, даю газ, вмикаю другу швидкість і вилітаю з воріт. Менше ніж на секунду в променях фар виникає темна постать Ровольта, який закляк біля воріт, і менше ніж на секунду я відчуваю в руках владний порив трохи повернути кермо й зім'яти людину крилом, але стримую себе й виїжджаю на лісову дорогу. «Ти диви! З тебе вийде добрий християнин», — неначе чую голос Любо. «Дурниці, — одказав я. — Наша професія не дозволяє робити що заманеться». «Я не здивуюсь, коли ти підеш по церквах, брате мій», — знову чую десь у собі голос Любо. «Дурниці! — повторив я. — Що таке якийсь Ровольт? Дрібне знаряддя організації. Як не він, так інший. Справа не в таких, як Ровольт». «Тільки не виправдовуйся», — тихо промовив Любо, і я замовк, бо відчув, що справді виправдовуюсь і що ледве пересилив себе і не вчинив того, що сам уважав за справедливе. Професія. Натис газ, щоб вивести себе з нервової лихоманки, й «мерседес» прудко помчав дорогою вздовж мовчазної рівнини, тією ж дорогою, якою так давно, а власне зовсім недавно, ми простували з Едіт, і вона стогнала, що не може більше йти, і кляла свої високі підбори. Однак зараз мої думки зайняті не стільки Едіт, скільки Ван-Альтеном. Я дав йому змогу самому вибирати між порятунком і загибеллю. І він обрав загибель. Чому? Через муки сумління, що вчинив зраду? Але для таких людей, як Ваи-Альтен і навіть Еванс, ці поняття — порожній звук, хіба тільки коли йдеться про зраду їхніх власних інтересів. Ван-Альтен просто злякався. Або спробував — незважаючи на моє застереження — повести подвійну гру, щоб двічі заробити. Він учинив так, як Артуро Конті, й скінчив, як Артуро Конті. З тією різницею, що Ван-Альтена не вшанують навіть бучним посмертним репортажем. Я дістався шосе, але не міг виїхати на полотно, бо саме в цей момент якийсь телепень на допотопній машині здавав назад, щоб розвернутися, й перекрив мені шлях. Я зупинивсь і вже зібрався висунутись у вікно, аби сказати цьому нездарі все, що я про нього думаю, як перед моїм носом блиснув пістолет і над вухом почувся ніжний жіночий голос: — Заглуши мотор, любий! Біля «мерседеса» стояла моя вірна секретарка Едіт, і пістолет у її руці зовсім не видавався іграшкою. — Оце так сюрприз! — проказав я. — І які зміни! Адже цим самим чарівним шляхом… — Так, але спогади — потім, — обірвала Едіт. З машини виліз худий чоловік, і це, звісно, був сивий, який також вимахував пістолетом. Він, не питаючи дозволу, всівся на заднє сидіння «мерседеса», вперши зброю мені в спину, поки Едіт улаштовувалася попереду. — Поїхали! — наказала секретарка. — Куди? — запитав я, не завдаючи собі клопоту виконати розпорядження. — У Роттердам. І швидко! — Це виключено. — Слухай, любий! Я одразу розтрощила б тобі голову, коли б не деякі спогади, але все-таки раджу тобі особливо не розраховувати на мої почуття. — Йдеться не про почуття, а про здоровий глузд. Маю невідкладні справи в Амстердамі й мушу завершити їх ще цього вечора, бо завтра це місто стане для мене забороненим. — Невже? Чому ж? — Бо лише півгодини тому мене з громом і тріскотом викинули з вілли Еванса, врочисто попередивши, що коли ще раз… І таке інше, можеш і сама домислити. — А причина? — Безглузді підозріння. Ці типи, як знаєш, страшенно помисливі. Стільки старався для них і все-таки… — Ти й переді мною викаблучувався, та не вийшло, — зауважила Едіт. — Знаю, й ти з того самого роду. Дозволь мені тільки відвести машину трохи далі. Не виключено, що люди Еванса з'являться тут будь-якої миті. — Їдь у Роттердам! — Едіт, перестань вимахувати пістолетом і дратувати мене своєю впертістю, — змінив я тон. — Зараз Амстердам важливий для мене так само, як і для тебе. Едіт блимнула назад, де сивий мовчун підпирав мене своїм калібром, і у відповідь я почув тихий голос із досить твердим акцентом: — Хай їде до Амстердама. Заводжу мотор, виїжджаю на шосе і рушаю з поміркованою швидкістю тридцять кілометрів на годину. — Руку з кишені! — гримнула секретарка. — Сигарети. — Я подам тобі. Вона безцеремонно вийняла з моєї кишені пачку «Кента» й так само безцеремонно тицьнула мені в рот напівзібгану сигарету, клацнувши по тому запальничкою. — Що-небудь іще? — Дякую — Може, трохи джазової музики? — Як на головний біль, мені й тебе вистачить. — Тоді декламацію? Едіт знову блимнула назад, і в машині несподівано для мене залунав мій власний голос: «Допоможіть мені, щоб швидше скінчити». І голос Ван-Альтена: «Невже ви збираєтесь усе фотографувати?» І так далі, аж до нашого торгування. — Тобі ясно, про що йдеться? — промовила Едіт. даючи знак мовчунові зупинити магнітофон. — Про долари і чеки, якщо вірити вухам. — Ні, про фотографування досьє. Нам потрібні знімки. Потім ти вільний. — І навіщо вам знадобилися знімки? — А так, для сімейного альбому. — Куди ж ти заховала магнітофон? — Зашила в підкладку твого пальта, любий. — Тому твій приятель чатував на мене внизу. — Авжеж. Однак не треба вдаватись у подробиці. Ти чув: знімки! — Та послухай, Едіт, ці знімки не мають для вас ніякої вартості. — То вже ми оцінимо. — Ці знімки мають одне-єдине призначення: їх треба передати Геленові. — Ти починаєш ставати відвертим. Тільки ми не бажаємо, щоб їх передали Геленові. Ясно? — Але зрозумій, люба, це умова гри, щоб знімки потрапили до Гелена. — Кожен грає відповідно до своїх інтересів… — Однак у цьому випадкові наші інтереси, твої й мої, збігаються. — У мене не склалося такої думки. — Бо ти не знаєш того, що знаю я, дорога Доріс Гольт. Швидкий погляд за моє плече. Тоді голос Едіт. — Що ти сказав? — Тільки те, що ти чула, дорога Доріс Гольт з братньої розвідки НДР. Черговий погляд. Пауза, яку порушив уже я: — Вам треба було дістати відомості про мене, і, може, навіть ви їх одержали, але не поцікавилися ними. Я з болгарського Центру. Отже, давай облишимо ці взаємні кпини. — Тоді навіщо передавати знімки Гелену? — Бо досьє фальшиві. Розумієш — геть фальшиві. Нам ці досьє не потрібні. Нам потрібні справжні.  

_______

 

Ллє дощ, і вітер жбурляє його мені в спину, неначе поливає з відра, тож поки я поминув відстань од темної вулички, де поставив машину, до наріжного будинку з кафе, змок до рубця. Минула північ. І навколо ні душі. Входжу непомітно з маленьким пакунком у неосвітлений під'їзд і помацки знаходжу поштову скриньку Пітера Гроота. Ще зранку я домовився з Пітером, щоб він залишив тут ключ, аби я міг, подалі від очей Едіт, скористатись увечері його майстернею для делікатної зустрічі, й ключ справді лежить в умовленому місці, і я нечутно піднімаюся сходами в темряву, аж поки не опиняюсь на горішньому поверсі. Задумана операція, хоч і мала здійснюватися на. певній висоті над рівнем моря, аж ніяк не нагадувала довільну гірську прогулянку під лагідними променями травневого сонця, а той клятий дощ тільки ускладнював справу, хоча й був не без користі. Розгортаю пакунок під тьмяним світлом, що падає з вікна, дістаю тонку шворку й обв'язуюсь одним кінцем. На другий кінець почеплено широкий гак, старанно обмотаний ганчір'ям, щоб не грюкав. Потім розтикаю по кишенях потрібний інструмент, ставлю стілець на стіл, вибираюся на цю архітектурну споруду й горішнім вікном вилізаю на дах. Злива була така, що я поквапився опустити раму, аби не перетворити майстерню Пітера на акваріум. Я опинився між двома стрімкими дахами, що притулились один до одного. Мушу подолати шість таких дахів, поки дістануся четвертого поверху будинку, який височить у кінці кварталу. Закидаю гак на гребінь сусіднього даху і, звісно, не влучаю. «Пусте. Вся ніч моя, і взагалі я власник негоди», — кажу сам собі й повторюю операцію. Ще дві-три вправи — і мети досягнуто. Починаю вибирати шворку і крок за кроком видираюся на слизьку покрівлю. Дах не тільки слизький, але й страшенно крутий, і в цю мить видається мені ще стрімкішим, бо вітер і дощ неначе змовилися скинути мене додолу, на набережну. Діставшись гребеня й подолавши спокусу відсапатись, починаю спуск на протилежний схил. Спуск виявився ще неприємніший за підйом, бо доводилося повзти спиною вперед, Ніч темна, мов могила, тільки без інших її переваг, таких, як тиша і відносна сухість. Поступово я все-таки призвичаївся до темряви настільки, що розрізняв черепицю під ногами. Коли спустився, коліна й руки мені тремтіли від напруження. Ненадовго сперся на черепиці, щоб трохи відпочили м'язи. Задля більшої свободи рухів я лишив плащ у майстерні, отже, змок до рубця, і дощ уже не справляв на мене ніякого враження. Замахуюся і спритно кидаю гак на наступний гребінь. Зайве доводити, що й цього разу не поцілив. «Нема нічого ліпшого за негоду для вправ такого роду», — бурмочу я і знову закидаю гак. Почався штурм другого даху. Минуло не менше години, поки, з обідраними шворкою руками, насилу тримаючись на ногах, я добрався до останнього будинку. Його покрівля була значно вищою, отже, тут мій альпінізм забрав набагато більше часу. Нарешті мені вдалося підповзти до горищного віконця. Воно затулене залізною віконницею, над якою для певності змонтовані грати. Припускаю, що самий тільки дотик до цієї конструкції за нормальних умов зчинив би пекельний дзвін в усьому будинку. Але умови не зовсім звичні, бо по обіді мені вдалося своєчасно заблокувати перемикач апаратури під столом Дори Босх. Коли зайнявся віконцем, використовуючи скромний підручний інструмент, я вперше не на жарт зрозумів, що таки нема нічого ліпшого за негоду. Не знаю, коли було споруджено цей бліндаж, але хронічні амстердамські дощі так сточили завіси, що я без особливих труднощів одігнув їх. На горищі панує морок. Зачиняю знову віконницю й свічу ліхтар. Приміщення тоне в поросі й кіптяві і таке низьке, що й не випростаєшся. Ляда до нижнього поверху зовсім не забита, як твердив Ван-Альтен, а тільки взята на засув. Щоб не впала, коли підніматиму її, і щоб потім було зручніш опускати, я пригвинчую із зовнішнього боку заздалегідь приготовлену клямку і лише після того повільно й уважно піднімаю. Швидкий промінь ліхтаря засвідчив, що під моїми ногами коридорчик без вікон. Прив'язую шворку й обережно спускаюся в коридорчик. Двоє дверей. Ті, що в туалет, мене не цікавлять. Другі замкнені, але інструменти вигадано саме задля таких випадків. Не було потреби навіть виштовхувати ключ, уставлений зсередини, бо я відчинив двері за допомогою того самого ключа, затиснувши його відповідним пристроєм. Ось і секретна кімната — яскраво освітлена і порожня, із сейфом, що темніє вглибині. Мої руки для більшої елегантності вбрані в тонкі рукавички… Вступають у дію ключі. Добувши їх — не будемо згадувати, за яку ціну, — Фурман-син довів, що в галузі приватного розшуку не поступається перед Фурманом-батьком. Він спромігся не тільки розшукати фірму, в якої було куплено сейф, але й знайти дублікати ключа. Не маю сумніву, що старий розкопав би й шифрову комбінацію, коли б вона не зберігалася в самого власника фірми. Але тепер комбінація мені відома, і я починаю терпляче її набирати: три порожніх інтервали — М — два порожніх інтервали — О — один інтервал і таке інше, аж поки тихе, але виразне клацання не посвідчило, що неприступний сейф, герметично замкнений сейф «Зодіаку», готовий відчинитися. Виймаю досьє — справжні — і починаю роботу. Відомості про агентів розміщені під двома індексами. Одна мережа постійної дії, друга глибоко законспірована, що має вступити в дію за виняткових обставин, на випадок війни. Широкі, довгими роками плетені мережі, що розкинули свої чарунки по всьому нашому табору. Ось чому сейф «Зодіаку» виявився таким неприступним. Ось чому один безневинний візит сюди потребував такого вичікування. Коли я покінчив з фотографуванням, минула третя година ночі, а тепер на мене чекало безліч справ. Треба знищити всі видимі й невидимі сліди, поставити на місце люки й віконниці й дахами податись у зворотну путь, не кажучи вже про те, що ще вдосвіта негативи мають бути в надійному місці. Останнє, що я запам'ятав, розбитий утомою й безсонням, — це те, як я витирав ганчіркою воду, яка набігла в майстерню Пітера, і як трохи пізніше пораненими руками, але з незрадливим нюхом намацав у стінній шафі пляшку віскі. Все це сталося тієї дощової ночі, коли я відвідав Ван-Альтена на його баржі.  

________

 

Ніч — сьогоднішня — вже наближалася до світання, коли ми з Едіт нарешті всілися в «мерседес» і рушили до Айнгофена. Сивий незнайомець зник. Цей чоловік увесь час був такий мовчазний і примарний, що я ладен був визнати його за витвір уяви, коли б ще й досі не відчував своєю спиною притиск його пістолета. Шосе освітлене жовтим флуоресцентом, і в тому жовтому світлі й у неясних обрисах будинків передмістя було щось сумне, особливо коли дивишся на зламі безсонної ночі. Негативи, адресовані Бауеру, годину тому передано відповідному зв'язковому. Нема чого більше ждати в цьому місті, якщо не кулі в спину. — Коли подумаю, що якби ми летіли літаком, вже до обіду були б удома… — зітхнула Едіт. — Нічого про це думати й ятритися. Взагалі переконай себе, що найкоротший шлях — не найшвидший. З літаками невигідно мати справу, бо завжди безліч формальностей, а головне — доводиться записувати прізвища. — Але ця довга подорож поїздом… — Довго їхати, зате ж довго й спати. Жах як хочеться поспати. В Айнгофені ми з Едіт сядемо в поїзд. Двоє невідомих мандрівників на невідомій станції, які сідають кожен у свій поїзд і розминаються в різних напрямках. Анонімно і нудно, але дуже практично. Бо як обачливо не будував я комбінацію, але з моменту, коли негативів у мене не стало, я не маю ніякого надійного захисту. Еванс одпустив мене між іншим і заради того, щоб я міг передати негативи. Це виправдовувало його перед колегами. Після того як ворог так чи інакше проник у «Зодіак», єдиною захисною дією було спрямувати його невірним слідом фальшивих досьє. — Еванс навряд чи сподівається, що негативи потраплять до Гелена, — зауважила Едіт. У тривалому зв'язку з певною людиною те й погано, що з плином часу вона починає читати твої думки. Таким, як ми, слід уникати тривалих зв'язків. — Авжеж ні, — відказую. — Якби йшлося про Гелена, шеф навряд чи марнував би час на таке ретельне фабрикування фальшивих досьє. Тому закладаюся, що ці досьє фальшиві лише частково. В них фігурують справжні особи, яких американці, певно, обробляли, але безуспішно, і яких тепер візьмуть під нагляд, тоді як справжні агенти спокійно робитимуть своє діло. Ми виїжджаємо з передмістя, і темрява навколо нас несподівано гусне, ніби ніч не кінчається, а допіру почалась. Флуоресцентні ліхтарі зникли. Енергійніше натискую газ, і «мерседес» летить світлою смугою, прокладеною фарами. — Отже, Еванс має бути задоволений, — проказала Едіт. — Цією історією задоволені всі. Еванс радий, що врятував свою честь і статки, американці — що підсунули відомості, які принесуть нам тільки клопіт і розчарування. Бауер — що дістав секретний архів і викрив таємницю, яка бентежила його. А найдавніше, що навіть ми з тобою повинні бути задоволені. Така каша, з якої всі б виплуталися, річ досить рідкісна в наші дні… — Щодо мене, не бачу особливих підстав радіти. — Облиш! Ти чудово знаєш свої заслуги в деяких вузлових моментах, тож давай заощадимо компліменти. Ненавиджу той час коли надходить черга ділити заслуги… — Не про заслуги мова, — обірвала мене Едіт. — Не можу пробачити, що стільки часу дозволяла тобі водити мене за ніс. — Даремні докори. Задоволення було взаємне. На обрії, далеко перед нами, показалася світла смужка. — Буде гарний день, — зауважив я, щоб змінити тему. — Напевно. Мені здається, що, як поїдемо звідси, дощі припиняться. — Сумніваюсь. Погода в цій країні така примхлива, що навіть наша відсутність навряд чи вплине на неї. — Просто мрію про сонце… Справжнє тепле сонце і синє небо… — Забуваєш пісню… — О пісня… Чи ти не хотів коли-небудь потрапити в світле місто, в спокійне літнє місто й вештатися вулицями, але не вдавати, що вештаєшся, а справді гуляти, безтурботно й вільно, не думаючи про мікрофони, й підозріливі очі, й можливі засідки… — Ні. Такі дурниці ніколи не спадали мені на думку. — Значить, тебе покалічила твоя професія. — Можливо. Але в такому покаліченому світі це не дуже впадає в вічі. — Ти просто одвик вільно ходити й вільно говорити, так одвик, що вже не відчуваєш потреби в цьому. — Помиляєшся. Я завжди говорю зовсім вільно, тільки подумки. Розмовляю зі своїми шефами, сперечаюся сам із собою і базікаю з мертвими друзями. Вона хотіла щось сказати, але змовчала. Я також мовчу. Навіщо говорити, коли ми нічого не кажемо, тобто нічого того, що, певно, сказали б, якби не звикли затамовувати свої особисті почуття. Дивно, але поки ми брехали одне одному, ми, може, були певною мірою навіть щиріші, бо щирість вважалась елементом гри. А зараз поміж нас виникла зненацька якась прихована ніяковість, якась форма стриманої поведінки, противна й порожня, як і всяка штучна поза. Високо над нами небо поволі світлішало, безхмарне й густо-синє, подібне до синьої делфтської порцеляни. День справді буде гарний. Та що з того. Вже на світанні «мерседес» в'їхав у порожні вулиці Айнгофена. Залишаємо машину десь за рогом. Судилося їй осиротіти. Однак, на відміну од людей, машини недовго лишаються сиротами. Відчиняю дверцята перед своєю супутницею, беру дві маленькі валізи, й ми входимо у вокзал. Поїзд Едіт вирушає за годину. Мій — трохи пізніше. Вокзал являє собою сталевий ангар, у якому дмуть страшенні протяги, й, купивши квитки, ми йдемо в буфет зігрітися й поснідати. Час збігає повільно, і ми намагаємось згаяти його, повторивши замовлення й базікаючи про незначущі речі, про ті нудні дурниці, які можна почути лише на вокзалах. Нарешті прибуває поїзд Едіт. Я влаштовую її у вільному купе і не знаю, що робити ще цілих десять хвилин у цьому порожньому купе. Але Едіт рятує мене, зійшовши зі мною на перон. Я закурюю і подаю пачку жінці, однак вона каже: «Ні, не хочеться», — і я ховаю пачку. І ми знову мовчимо, і я переступаю з ноги на ногу, бо мені холодно, та й нічого більше робити. І Едіт раптом каже: — Як тільки подумаю, що ми вже ніколи не побачимось, Морісе… Вона і далі зве мене Моріс, а я її — Едіт, хоча й знаємо, що ці імена вигадані; бо призвичаїлися до цих імен і призвичаїлися жити життям вигаданих людей, і, зрештою, що вигадане, а що — ні, це кінець кінцем така заплутана справа. — Не побачимося? Чому ж не побачимося? Ніде це не написано. Вона не відповіла, бо думала про інше чи не хотіла сперечатися з такою колодою, як я. — Ти пам'ятаєш отой вечір… коли довів мене до сліз ялинкою? Видушую з себе щось ствердне. — А той, інший вечір, коли ми їхали на велосипеді? — Звичайно. — А той, ще раніше, коли ти поцілував мене біля мосту під дощем? — Так. Жахливий був дощ. — Ти неможливий. — Не я, а вся наша історія. Неможлива історія. Вважай її вигаданою. Так буде краще. — Але вона не вигадана. І я не хочу, щоб вона була вигадана. — Що хочеш ти і що хочу я… Звідкись від локомотива просюрчав свисток. Едіт ступила два кроки до вагона, не відриваючи від мене очей. Вона була зовсім засмучена, і я здивувався, що тільки тепер це помітив. «Не стій, наче стовп, — сказав я собі, — чи не бачиш, вона зовсім засмучена». — «Ну то й що, як засмучена, я теж, може, зовсім смутний, мене сюди послано не на те, щоб я лив сльози, й уся ця історія справді зовсім пропаща справа, і найліпше замружитися, як у зубного лікаря, поки промайнуть найболючіші десять секунд». Так найліпше. І все-таки хочу востаннє попрощатися, моя дівчинко, але, щоб зробити це, треба ступити два кроки вперед і навіть узяти Едіт за плече, бо такі речі, як прощання, моя дівчинко, не повинні бути надбанням громади. Й ось ми несподівано обіймаємося, спершу майже пристойно, а потім раптом зовсім нерозсудливо, і я встромляю пальці в пишне каштанове волосся і відчуваю на обличчі пестощі любих вуст, і обійми наші стають гарячковіші й гарячковіші, не обійми, а лихоманка якогось розпачу, і ми несподівано подуріли до рівня нормальних людей, і я цілую її так, як того вечора біля мосту, хоча кажуть, що гарне й не повторюється, а поїзд уже повзе рейками, й Едіт пропускає свій вагон, і ледве встигає в сусідній, і все ще стоїть на східцях і дивиться на мене, і я також стою й дивлюсь услід поїзду запаленими від безсоння й вітру очима. Й стою ще довго по тому, як поїзд зник, і бездумно вдивляюся в порожнечу, й чекаю бозна-чого — невідомий мандрівник на невідомій станції, в цій чужій дощовій країні.  

 

 



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка