Богомил Райнов пан ніхто



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка18/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   41

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ


 

Лихо йде й інше за собою веде. Та якщо прийшло друге, це ще не означає, що не буде третього. Коли наступного дня ми з Едіт виходили з «Зодіаку» на обід, то мало не зіткнулися внизу, в холі для відвідувачів, із мукою мого серця — Анною Ферарі. Вбрана за останньою модою — в сукню, яка нагадувала б нічну сорочку, якби не була такою короткою, — вона ходила по холі з гримасою витонченої нудьги, вихиляла стегнами й стріляла на всі боки очима, щоб уловити, яке враження справляє. Цей погляд, нічого й казати, негайно впіймав мене своїм об'єктивом, густо нафарбовані вуста склалися в гримасу здивування, однак присутність моєї секретарки вчасно зупинила вигук, який був готовий злетіти з них: «О Альбере!» Через мить по сходах дрібними поважними кроками спустився Моранді, обійшов нас і попрямував до Анни, але все-таки встиг упіймати мій застережливий погляд: «Пильнуй, бо…» Обоє вийшли поперед нас і звернули праворуч, тоді як ми рушили в протилежному напрямку, до ресторану. — Звідки ти знаєш цю жінку? — недбало запитала Едіт. — Яку саме? — Оту, яка хотіла тобі щось сказати, але змовчала. — Не розумію тебе. Чи не можеш ти конкретніше… — О, пусте! — відказала Едіт. — Коли ти зразу не відповів, значить, готуєшся збрехати. А мені не хочеться слухати брехні. — Ти, видно, ще не зовсім одужала, — зауважив я лагідно. — Моя найсерйозніша хвороба — це ти: багатозначне мовчання, допитливі погляди, підозріння… Я збирався щось відповісти, одначе вона випередила мене спалахом принадної жіночої одвертості: — Скажи, Морісе, чому все між нами зненацька зіпсувалося? Було так гарно, а потім несподівано зіпсувалося… — Потім? Коли «потім»? — Хочу сказати, після твоєї мандрівки до Мюнхена. — Після мандрівки до Мюнхена я провів три доби коло твого ліжка. — Знаю й глибоко тобі вдячна. Але це не змінює становища. Мені здається, що ти уникаєш мене, що не віриш мені. — Вигадки. — Увечері ти навіть не запитав, де я була, — згадала Едіт. — Навіщо питати, коли й так знаю. Жінка кинула на мене швидкий погляд. — Що ти знаєш? — Знаю, що ходила до перукаря. Я ж не сліпий. Відповідь мусила б звучати заспокійливо, проте я не певен, чи справді вона звучала так для Едіт. Ми мовчки перейшли мостом на той бік каналу й подалися понад берегом. Ще кілька кроків — і вийдемо на пожвавлені вулиці. І раптом несподівано й ніжно прозвучало в моїх вухах невимовлене звечора запитання: — Скажи, Морісе, на яку розвідку ти працюєш? Я відказав готовою відповіддю: — На ту, сподіваюсь, на яку й ти, люба. — Ти знаєш, я все тобі розповіла. — На жаль, не можу тобі відповісти тим самим, мені нема чого розповідати. — Так. Ти просто не віриш мені. Інакше використав би мене принаймні як помічницю. — Ти справді дуже корисний помічник. — Облиш, — сказала вона роздратовано. — Я шкодую, що взагалі розпочала цю розмову. Аж ніяк не хочу тобі набридати. Я не став заперечувати, бо саме вийшли на гомінку вулицю, де був наш ресторан. Ясно, що Едіт ходила на побачення із сивим і прикрила це візитом до перукаря. Сюди, певно, слід додати і якусь побіжну розмову з Дорою Босх. Ця моя комбінація з Дорою Босх не відзначалась особливою вишуканістю, і можна було сподіватися, що Едіт про щось довідається, але в цей момент я не мав певних підстав підозрювати Едіт і часу для вишуканіших дій. Зараз мені також бракує часу, і я не збираюся виправдовуватись і стимулювати ілюзії моєї секретарки, ніби вона спіймала мене на гачок. Едіт також одна з небезпек, однак поки ця небезпека реалізується, завдання мусить бути виконане, а коли ж ні, отакі подробиці, як Едіт, уже не матимуть для мене ніякого значення. Ми ввійшли до ресторану, я галантно допоміг жінці зняти плащ і повісив його разом із своїм на вішалку. Але коли ми пішли до вікна, там, за нашим столиком, сиділа інша пара. — Наші місця зайняті, — зауважила Едіт. — Надто рано… — одказав я. Вона глянула на мене, однак нічого не відповіла, і ми сіли за інший столик. По обіді я вирішив, що, коли Едіт ходила до перукаря, я також можу піти до свого. Ці перукарі… За годину, дорогою до перукарні, мені заманулося випити кави, й оскільки сезон відпочинку на терасах віддавна минув і гострий вітер, змішаний з водяними бризками, дув так, що разом із капелюхом міг занести й тебе самого, я увійшов у затишне кафе, повісив плащ на вішалку й умостився в м'якому шкіряному кріслі. Кава була гарна, й, з огляду на кліматичні умови, я повторив замовлення. А тоді подався до перукарні. І вже на вулиці мусив визнати, що трапилася маленька неприємність: плащ на мені був не мій. З першого погляду він точно такий, як і мій, тому я й помилився, одначе, на відміну від мого, цей мав у кишені записочку. Дещо зовсім особисте. Щось подібне до дрібної довідки з приводу однієї близької особи.  

________

 

Сказати, що йде дощ, означає повторюватися. Але цього вечора лило як з відра, й «двірники» ледве вправлялися з потоками води, які били в лобове скло, а сліпучі промені фар уже за два метри перед машиною перетворювалися на якесь непрозоре молочне сяйво. Добре, що шлях мені відомий, — не раз долав його пішки, — але справа в тім, що, коли йдеш пішки, речі мають один вигляд, а коли їдеш машиною — зовсім інший. Їду тихо-тихо, щоб не перекинутись на поворотах і не проґавити потрібну розвилку. Нарешті ледве розрізняю вузьку занедбану дорогу з темною масою великих дерев. Заводжу туди машину заднім ходом, щоб зручніше було виїхати, ставлю її на узбіччі, вимикаю фари й рушаю далі пішки. Баржа — друга праворуч — стояла не далі як за двісті метрів, і все-таки, поки я дійшов до неї, я був мокрий як хлющ. Потім перескочив на палубу, проробив одну швидку запобіжну операцію, потім безшумно зійшов трьома сходинками до дверей і, не постукавши, натиснув ручку. В приміщенні горіла слабенька жовта лампочка. Ван-Альтен сидів за столиком в такій самій позі, як я бачив його востаннє, тільки не їв, а роздивлявся якийсь каталог. Каталог стандартних вілл, наскільки я міг судити віддаля з фотографій. Чоловік різко закрив каталог і підвівся так рвучко, неначе збирався волати на поміч. — Я, здається, налякав вас, — мовив я англійською мовою. — Видно, забув постукати… — Що вам треба? — неприязно запитав Ван-Альтен, і рука його потяглася до телефону. — Майте терпіння. Тільки найперше хочу попередити вас про дві речі: ніякого гвалту і ніяких спроб зв'язатись із зовнішнім світом. Телефон обірвано, а на пістолеті, як бачите, є глушитель. По цих словах я здалеку показав йому зброю, розраховуючи на те, що він читав балістичні посібники. Потім підійшов до віконця і задля більшої інтимності опустив фіранки. Але створити затишок у цій плавучій клуні — марна річ. Помешкання похмуре, обставлене жалюгідними меблями, в межах найбільш потрібного. Просто дивно, що людина, яка, коли вірити пліткам, одержує велику платню, тулиться в такій норі. — Що вам од мене треба? — так само неприязно, але вже стриманіше спитав Ван-Альтен. — Хочу зробити вам одну пропозицію. Можете її прийняти або ні, але вислухати мусите. Він не відповів і продовжував стояти так само напружено, мало не впираючись головою в стелю. — Може, сядемо, га? — запропонував я. Ван-Альтен сів на своє місце і машинально відсунув каталог. Я опустився на стілець по другий бік столу, тримаючи пістолет так, щоб він був готовий до будь-яких несподіванок, і досить далеко від свого співрозмовника, щоб лишався недосяжним для його кістлявих рук. — Ви, певно, здогадуєтесь, що йдеться про архів. Мені потрібні певні довідки. — Який архів? — питає Ван-Альтен мертвим голосом. — Отой, який вам довірено. І особливо — другий, ультратаємний. — Нічого не знаю про такий архів. — Хіба? В такому разі що ви робите по десять годин на день у приміщенні над кабінетом Еванса? — Спитайте в Еванса. — Це буде пізніше. Зараз мова про вас. Чоловік не захотів відповісти. Він сидів нерухомо, зціпивши кутасті вперті щелепи, і тільки погляд його підозріливо перебігає з пістолета на моє обличчя і назад. — Слухайте, Ван-Альтен: годі марнувати час на брехні й крутійство. Ви досить розумний, аби збагнути, що коли хтось приходить до вас із пістолетом, його важко відшити безглуздими вигадками. Дозволите? Це запитання стосувалося сигарети, бо я примірявся закурити, не користуючись правицею, зайнятою пістолетом. Ван-Альтен і цього разу втримавсь од відповіді, тож я вирішив закурити на свій розсуд. Глибоко затягся й спитав, дивлячись йому просто в очі і навіть трохи межи очі, точно в перенісся: — Ну, то як? Гроші на віллу вже є? Чоловік мовчить, але погляд його стає ще неприязнішим. Наскільки це взагалі можливо. Я вдихнув ще одну порцію диму і не зводив з голландця погляду. — Ви маєте себе за мудреця, Ван-Альтен. Але якщо спитаєте мене, — ви наївний, наче дитина. — Я не питаю вас. Людина починала дратуватися. Це вже ліпше, ніж нічого. — Ви дозволили втягти себе до гри, в якій од самого початку вам було визначено програшне місце. Ви втекли під час війни до Америки, а пізніше, оскільки ледве трималися на поверхні, спокусились обіцяною доброю платнею й забезпеченим майбуттям. Але ваше майбуття отут, Ван-Альтен. І, кажучи «отут», маю на увазі не баржу, а дно каналу. Голландець і досі мовчить, але погляд його вже не бігає туди-сюди, а втуплений у стіл. Людина слухає. — Ви, напевно, не гірше за мене знаєте, як скінчив ваш колега Ван-Велі. Ваш кінець нічим не різнитиметься від кінця Ван-Велі, хіба тільки місцем утоплення. Ви живете, як справжній чернець, заощаджуєте останній мідяк, щоб реалізувати виплекану мрію. Але цю мрію ви ніколи не здійсните, бо через оту свою роботу ви надто багато знаєте, щоб вам дозволили спокійно піти звідси. Люди, які знають надто багато, рідко вмирають у своїй постелі. Чоловік поволі підвів очі. — Все це цікавить мене, а не вас. — Правильно. Але цікавить і мене, оскільки дає мені можливість торгуватися. Я не з учорашнім дощем упав на землю і знаю: послуги роблять за послуги. Ви вже чули, що мені потрібно. Зі свого боку я розумію, що потрібно вам, аби врятувати шкуру й реалізувати свою мрію. Лишається тільки здійснити обмін. — Балакайте самі до себе, — зневажливо кинув Ван-Альтен. — І грайте в торгівлю самі з собою. Я нічого вам не пропоную і нічого од вас не хочу. — Це питання часу, Ван-Альтен. Добренько поміркуйте і самі зрозумієте, що угода становить обопільний інтерес. — Гаразд. Дайте мені час. Лишіть мене подумати. — Звісно. Коли на кілька хвилин, нам нема чого сперечатися. — Людина не робить фатальних рішень за кілька хвилин. Особливо під дулом пістолета. — Шкодую. Але якщо ви надумали вкоротити собі віку, я не маю ніякого бажання складати вам товариство. Не вважайте, що я повернуся додому й чекатиму, поки ви доповідатимете Евансу. Рішення, яким би воно не було, ви мусите ухвалити ще цього вечора. Я допоможу вам роз'ясненням: про суму не сперечатимемось. Її буде сплачено двома частинами — при домовленні й після виконання завдання. — Ви вдаєте, що рятуєте мене від можливої загибелі, а в той же час прирікаєте на іншу — абсолютно неминучу і швидку, — неприязно зауважив голландець. Ця фраза вже звучала конкретніше. Параліч упертості порушено хаосом думок, і в голові почалися пошуки якогось виходу. — Навпаки, вказую вам єдино можливий порятунок, — заперечив я. — Світ великий, і в ньому безліч затишних куточків. Якщо до обіцяної суми додати ще й нову личину, ви матимете всі умови для спокійної старості. — А якщо я відмовлюсь? — Ви не зробите цього, — відповів я лагідно. — Ви любите життя, хоча й живете, як аскет. — Вас підіслав Еванс, — несподівано докинув голландець. Це звучало не дуже розумно. Якщо не було сказано навмисне. — Ні, Ван-Альтен. Ви знаєте, що Еванс не підсилав мене. Якщо Еванс має сумніви, він може перевірити вас у делікатніший спосіб. Хоча, як на мене, він навряд чи витрачатиме час на перевірки. Чоловік знову втупив погляд у стіл. Кілька хвилин спливло в мовчанні. Хай покрутиться вентилятор у його голові. Хай дійде висновку, переконається, що сам дійшов його, без тиску зовні. Нарешті чоловік підвів очі, кинув на мене гострий погляд: — Сто тисяч! — Гульденів? — Сто тисяч доларів. Дорого. Далеко дорожче, ніж угода з Моранді. Але кінець завжди буває дорожчим за початок. Та й, зважаючи на те, що ця сума є мрією цілого життя, сто тисяч доларів не так-то й багато. Власне, коли щось і примушує мене замислитись, то зовсім не сума, а швидкість, із якою ухвалено рішення. Перехід від рішучої відмови через вагання до остаточної угоди відбувся занадто динамічно, як на мій смак. — Гаразд. Я ж обіцяв вам не торгуватися. Але ви навіть не запитали, що мені потрібно. — Ви вже сказали. — Тільки в найзагальніших рисах. — Тоді поясніть. — Дякую. Проте дозвольте мені найперше дати вам одну пораду: не вдавайтесь до тактики, до якої вдалася б звичайна людина за ваших обставин: «Зараз я пообіцяю цьому типові зорі з неба, щоб задурити його й урвати п'ятдесят тисяч доларів, а завтра розповім усе Евансові й, певно, дістану щось і від нього». Єдине, що ви одержите від Еванса, — кулю, од якої гадаєте врятуватися. — Не залякуйте мене. Ці речі мені відомі. — Тим краще. Вам слід знати й ще дещо: коли людина викочує такі завдання, як я, вона діє не сама. Одна лише спроба усунути мене поставить вас під удар цілої організації. — І це мені відомо, — з легкою досадою відказав голландець. — Ви людина Гелена. — Чому ви так думаєте? — Бо згадав, у чому вас підозрювали спочатку. Йдеться про деякі ваші угоди з однією німецькою фірмою. Ви людина Гелена. — Гелена чи будь-кого іншого — не має значення, — відповів я ухильно. — А тепер щодо самої послуги: дайте мені ключі від сейфа. — Ви збожеволіли! — вигукнув із непідробним здивуванням голландець. — Можливо. Та ви на тому нічого не втрачаєте. Гроші, які одержите, надруковані не в будинку для божевільних. — Але ключі не в мене. — А де ж? — Ключі зберігаються в певному місці в кабінеті Еванса. — Тоді винесіть їх. — Та послухайте, невже ви справді думаєте, що ці ключі я можу виносити і вносити, коли мені заманеться? — Я нічого такого не думаю. Навіть гадаю, що в мене є певні відомості з цього питання. Тільки зараз запитую вас я. — Я допізна залишаюся в архіві тоді, коли Еванс доручає мені позачергову роботу… — А саме? Голландець замовк, певно, щоб вигадати відповідь, але я гримнув: — Ван-Альтен! Без пауз! Що за «позачергова робота»? Дешифрування? Він кивнув. — Тоді чому «позачергова»? Ви повинні мати безліч такої роботи щодня. — Зовсім ні, — заперечив чоловік. — Мені дають лише деякі спішні шифрограми, які особливо цікавлять Еванса. Інші пересилаються без дешифровки. — Куди пересилаються? — Про це запитайте в шефа. Я не в курсі. — А ключі? — Ключі залишаю в секретному сейфі в кабінеті Еванса, що замаскований за старовинною картиною. Сейф прочинений. Коли покласти ключі всередину і зачинити його, він автоматично замикається, а спеціальний механізм, до вашого відома, з точністю до хвилини фіксує час, коли замкнуто сейф. — Однак протягом якогось часу ці ключі все-таки у вас. — Та облиште ці ключі! — роздратовано відповів голландець. — Невже ви не розумієте, що безпека секретного архіву, якщо він справді секретний, не може грунтуватися на одному-єдиному елементі. В цьому випадку ключі — лише один з багатьох елементів. — Я це знаю. Не вчіть мене. Хто чергує внизу, при вході? — В усякому разі, не портьє. — А хто? — Хто-небудь з людей Еванса. — А нагорі, в архіві? — В архіві немає нікого. — Там завжди світиться. — Світиться, але нікого немає. Світиться для таких, як ви… які вважають, що надибали приміщення, покинуте напризволяще… — Яке сигнальне обладнаний поверху? — Загальне для всього будинку. — Оте, що контролюється зі столу Дори Босх? Голландець кивнув. — А яка комбінація? — Що за комбінація? — Ван-Альтен! — гаркнув я. Він здригнувся, — почасти від мого несподіваного крику, почасти від зверненого на нього дула, — й машинально видушив: — Мотор. — Брешеш! — знову гримнув я. — Все, що знаєш ти, знаю і я. І коли запитую тебе, то тільки для того, щоб перевірити. Комбінація складається з шести літер і дванадцяти інтервалів. — Тепер ви не вчіть мене, — ображено відповів Ван-Альтен. — Комбінацію я знаю краще за вас, бо чотири рази на день складаю її. М-о-т-о-р у множині з «с» на кінці.[7] — А порожні інтервали? — Три, два, один. Один, два, три. Між усіма літерами. — Гаразд, Перевіримо це разом. — Та ви здуріли! Просто здуріли! — майже в розпачі вигукнув голландець. — Кажу вам, ви туди й не пройдете. Єдина можливість — скажіть мені точно, що вас цікавить. Я все з'ясую і винесу вам відомості. — Е, ні! Цього не буде. Ви знаєте, що люди мого фаху страшенно недовірливі. Документи, які мені потрібні, я мушу побачити на власні очі, розумієте? Ван-Альтен мовчить і щось обмірковує. Сподіваюсь, не на шкоду мені. — Тоді є інша можливість, остання, але дуже ризикована. — Кажіть, там побачимо. — Увійти до секретної кімнати, коли я там. На півгодини, не більше. — Коли саме? — Коли Еванс накаже залишитися після роботи. У таких випадках, перш ніж вийти, я викликаю чергового знизу, і він замикає поверх Еванса. Ви прийдете раніше, заберете ваші кляті відомості, потім повернетесь у кабінет, а коли я викличу чергового, скористаєтеся з паузи, щоб непомітно вислизнути. — Це вже скидається на проект. А в чому риск? — Риск — це Еванс. Він може випадково повернутися. Таке трапляється рідко, але трапляється. — Ну, а коли повернеться? — То вже ваш клопіт. Не я заварюю кашу. — Де ви могли б мене заховати? — Ніде. — Як «ніде»? А горище? — На горище нема сходин. І взагалі ляда забита. — А чи нема в тій секретній кімнаті якоїсь шафи чи комірчини? — Коридорчик до туалету. Але це не схованка, бо Еванс може зазирнути. — Ну, гаразд, Риск буде на мій рахунок. — Ви так думаєте… — Тільки на мій рахунок, — повторив я. — Якщо Еванс прийде, поки я матиму з ним справу, ви вислизнете… Ван-Альтен стулив губи в якусь похмуру посмішку, але-нічого не сказав. Як на мене, коли й існує риск, то швидше поза операцією. — Звісно, я не гарантую, що все це станеться вже завтра, — зауважив голландець. — Треба вибрати зручний момент. — Добре. Але майте на увазі, що я не можу місяцями чекати цього зручного моменту. — Я також. У тому становищі, в яке ви мене поставили. — Ви ніколи не були в ліпшому становищі: за крок від щастя. Пильнуйте лишень, щоб не зробити цей крок у протилежному напрямку. Від моменту, коли я піду звідси, і до моменту завершення операції ви перебуватимете під наглядом. — Тільки не лякайте мене, — огризнувся Ван-Альтен. — Ви забули сказати, яким чином подасте мені знак. — Подзвоню до вас внутрішнім телефоном точно о п'ятій десять і скажу: «Вибачте, помилка». Втім, ви теж дещо забули. Гроші при вас? — Ні, але маю чекову книжку. — Я не бажаю возитися з чеками. Це значить залишати свій підпис у банку. — Яке це має значення? Адже коли я дам вам гроші готівкою, ви все одно підпишете розписку! — Ніяких чеків і ніяких розписок! — грубо відрубав Ван-Альтен. — Я не дам вам документів у руки. — Та послухайте, не міг же я вештатись по місті з напханими кишенями. — Раз ішли на такі торги — мусили мати й гроші. — Звідки я знав, що ви заправите таку суму! Маю при собі двадцять тисяч! — Давайте! Я витяг з обох бокових кишень дві пачки по десять тисяч і жбурнув на стіл. Ван-Альтен узяв їх з удаваною недбалістю, проте, перш ніж заховати, швидко й спритно розпакував бандероль, щоб пересвідчитися у змісті пачок. Потім, захоплений новою ідеєю, додав: — Дайте мені чек і на решту тридцять тисяч. — Згоден. Тільки відсуньте трохи свій стілець, бо ви мені заважаєте. Він зрозумів і без заперечень відсунувся від столу. Я переклав пістолет у ліву руку й заповнив чек. — Попереджаю, за другим внеском зажадаю з вас розписку на всю суму, — сказав, подавши йому чек. — Тоді вам уже нічого буде боятися. — За умови, що нарахуєте мені вісімдесят тисяч готівкою. Цей чоловік у фінансових операціях ще важчий, ніж Фурман-син. Питання в тому, чи буде він такий же надійний. — Гадаю, ви не збираєтесь виходити цього вечора, — пробурчав я, вставши і сховавши пістолет. — Куди мені йти до дідька? — Я нічого не маю на увазі, але надворі страшна злива. Ви повинні берегтися застуди. І взагалі ці дні мусите дбати про своє здоров'я. По тих словах я кивнув голландцеві і вийшов. Надворі справді періщив дощ.  

________

 

Єдине, що я можу сказати про весь наступний день, — це те, що того дня не сталося нічого вартого уваги. Якщо я сподівався, що один тип із блідим обличчям і в темних окулярах прочинить двері, аби запитати: «Як ся маєш?» — і всадити в мене кулю, то мені довелося розчаруватись. Ніхто не з'явився, навіть Райман, і години спливали цілком у «зодіаківському» стилі — сповнені праці й мовчання, в діловій канцелярській обстановці, що пахтіла мастикою для підлог. Точно о п'ятій, коли електричний дзвінок у коридорі нагадав нам, що на цьому світі, крім канцелярської роботи, є ще й інші втіхи, Едіт підвела голову від книжки й запитала: — Ходімо? — Йди сама. Я ще трохи залишуся, — відказав, не підводячи очей з паперів, якими завчасно закидав свій стіл. Жінка знизала плечима, мовляв, як хочеш, поправила зачіску, взяла рухоме майно — сумку, парасольку й плащ — і пішла. Залишатися було не в моїй звичці, але вона, очевидно, сприйняла це як черговий вияв одчуження між нами, що ставало дедалі виразнішим протягом останніх днів. Я почекав до десяти хвилин на шосту, потім прибрав усі папери, помулявся ще трохи. Але ніхто не дзвонив, щоб сказати мені: «Вибачте, помилка». Наступного дня все повторилося майже без змін. Післязавтра — теж. Так минуло ще кілька днів. Едіт звикла повертатися додому сама і вже навіть не пропонувала йти разом, а мовчки рушала, як тільки в коридорі продзеленчить дзвінок. Вона виявляла такт не тільки о п'ятій, але і в обід, переконана, що я демонстративно уникаю її. Тим краще — це звільняє мене від необхідності вигадувати пояснення щодо моєї несподіваної пристрасті до канцелярської роботи. Мене ж непокоїло те, що й підбадьорювало: брак різких змін у ситуації. Ван-Альтен, може, й дотримав слова і не розпатякав про мій вечірній візит на його баржу. В такому разі, певно, вичікує найзручнішого моменту. Проте не виключено, що Ван-Альтен прохопився. Те, що ніхто не вистрелив мені в живіт і не переїхав машиною, ще не є гарантією щасливого кінця. Моє становище, звісно, не таке, як було в Любо, але це не означає, що мені краще. Любо ліквідували швидко й без церемоній, бо намір викрити його провалився і було ясно, що, коли Любо й дізнався дещо, він перебував на периферії усієї історії. А я — не на периферії. Я працюю понад рік у самій святая святих Центру, й Еванс мусить бути ідіотом, думаючи, що за весь цей час я нічого не довідався й нічого не передав тим, хто мене послав. Отже, якщо мені судилася ґвалтовна смерть, вона навряд чи настане без жодних попередніх формальностей, аби з'ясувати, що саме я знаю, що мені вдалося передати і кому. Досі мені здавалося, що за мною не стежать, і це мало б заспокоювати, коли б то не було тільки враженням. Існують форми спостереження, які важко виявити, і слід припускати, що люди Еванса застосовуватимуть саме такі форми, коли дичину не варто полохати завчасно. Стіни, поміж яких живеш, мають вуха, повз які проходиш, мають очі, і той факт, що за тобою ніхто не плентається, ще ні про що не свідчить. Кінець кінцем, навіщо за тобою стежити, якщо попередньо відомо, коли і як тебе можна спіймати на місці злочину. Не виключено, що зволікання Ван-Альтена — це тільки замасковане обмірковування, як мене краще взяти. Не виключено. І навіть дуже імовірно. Але цей риск уже заздалегідь розрахований в усіх його варіантах і прийнятий, як елемент гри, як ухвалено й рішення — вдарити першим. Це правило — бити першим, коли бій так чи так стає неминучий, — дуже корисне правило, і я засвоїв його ще замолоду разом з усіма його гарними і поганими сторонами. Бити першим — це добре, але тільки коли маєш перед собою боягуза або коли твій удар такий, що не потребує повторного. Інакше ти розкриваєшся, і нічого більше. Інакше мусиш шукати вихід не в ударі, а в тому, як би його уникнути. І все-таки, коли іншого виходу бракує, а бій неминучий, найкраще бити першому. Що я й робив.  

________

 

Якраз тієї миті, коли я глянув на годинник, задзвонив телефон. Підняв трубку і почув довгосподіване дурне речення: «Вибачте, помилка!» Виходжу в коридор і нечутно рушаю до кабінету Еванса. Сходи розміщені точно посеред коридора. Якщо мене перестрінуть перш ніж я дійду до них, наслідком буде згаяний час. А по той бік сходів пересування коридором пов'язане з більшою небезпекою, бо я не зможу дати ніякого переконливого пояснення щодо присутності в цій частині будинку, та ще й у такий час. Але зараз нема коли думати про небезпеку. Період обдумувань закінчився. Коридор видався нескінченно довгим і двері обабіч — численнішими, ніж будь-коли досі, але я йшов неквапно, силкуючись не дуже рипіти лінолеумом. Перетнувши порожню чекальню, де стояв стіл Дори Босх, я зайшов до кабінету голови і тихо зачинив за собою двері. Дверцята ліворуч трохи прочинені, але цього досить, щоб помітити сходи, які ведуть нагору. Я піднявся ними й опинився на четвертому поверсі. Хоч це була кімната моїх мрій, секретний архів мав простий вигляд. Дві металеві темно-зелені шафи на папери, великий сейф такого ж кольору, затулені віконницями вікна, маленькі двері до туалету й старий письмовий стіл, за яким у напруженій позі сидить Ван-Альтен. — Сейф одімкнений, — тихо сказав голландець. — Тільки не гайте часу. — А шафи? — запитав я, відчинивши масивні двері сейфа. — Й вони відімкнені, але в них тільки торговельні документи. Покваптеся, прошу вас! Якщо Ван-Альтен тільки» вдає знервованість, тоді він великий актор. Але його хвилювання, навіть коли й щире, ще не може заспокоїти мене, бо причин для страху скільки завгодно. Так чи інак, доля цієї людини повністю в її власних руках, чим, наприклад, я похвалитись аж ніяк не можу. Досьє, що цікавили мене, справді були в сейфі. Це не стоси тек, але, зважаючи на те, що відомості записано дуже дрібним шрифтом на зовсім тонкому папері, їх за обсягом таки чимало. Я переніс теки на стіл і вийняв з кишені мініатюрний фотоапарат. — Допоможіть мені, щоб швидше закінчити, — прошепотів я Ван-Альтенові. Голландець покірно став гортати досьє аркуш за аркушем, поки я, зіпершись ліктями на стіл, працював фотоапаратом. — Невже ви хочете все зняти? — запитав чоловік, ледве стримуючи своє нетерпіння. — Роблю це тільки заради вас, — пробурчав я. — Щоб не довелося вдруге вас турбувати. Робота нібито нічого не варта, але все-таки забрала в нас понад годину. Чим ближче до кінця, тим Неспокійнішим ставав голландець і тим частіше я мусив на нього гримати: — Краще тримайте теку! — Не гортайте по два аркуші зразу! — Кінець! — нарешті проказав я, ховаючи апарат з останньою плівкою. — А гроші? — запитав голландець. — Чек можете одержати зараз. Гадаю, ви вже перевірили мій рахунок у банку. — Мене не цікавить ваш рахунок. Я вже казав, що мені не потрібні чеки! — Тоді завтра ввечері принесу вам решту вісім пачок. — До завтрашнього ранку ви вже змиєтесь, — огризнувся архіваріус. — Я вважав вас розумною людиною, Ван-Альтен, а ви в останній момент розчаровуєте мене. Невже ви не розумієте, що коли б я втік, то наполовину провалив би своє завдання, бо це відразу викликало б підозріння й контрзаходи. Мені довелося б тікати тільки в тому разі, коли б ви мене зрадили, а ви не збираєтесь мене зраджувати. Чи не так? — Звісно, ні! — відразу одказав голландець. — І все-таки ви можете втекти. — Кажу вам, що завтра ввечері я доставлю вам гроші додому. Що ще? — Я не хочу, щоб ви їх приносили додому. Покладіть їх у чемоданчик і лишіть на вокзалі: шафа 295. Ось вам ключ. — Ще краще, — кивнув я і взяв ключ. — Тепер ідіть у чекальню на другому поверсі. Тільки-но почуєте, що черговий піднімається нагору, негайно зникайте. — Сигналізація при виході? — Все зроблено, йдіть! Чи ви хочете, щоб мені нерви луснули? Мій відступ пройшов без ускладнень. За п'ять хвилин я вже простував під дощем понад сонними водами каналу. Сутеніло, але було ще досить видно, і я, завертаючи за ріг, помітив якогось чоловіка метрів за сто позад себе. Випадкові перехожі, навіть на такій безлюдній вулиці, річ загалом звичайна. Однак невеличка перевірка ніколи не завадить. Я попрямував до гамірливої Калверстрат. Коли чоловік цікавиться мною, він мусить наздогнати мене біля повороту на Калверстрат, щоб не загубити в натовпі. Так і сталося. Мигцем глянув і переконався, що мій нелегальний супутник не належить до людей Еванса. Це був сивий приятель Едіт.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка