Богомил Райнов пан ніхто



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка17/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   41

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ


 

Наступного ранку в Едіт все ще трималася температура, і вона не могла вийти на роботу. Це неприємно, проте полегшує мені завдання. За дві години до кінця робочого дня я скористався своїм начальницьким правом виходити будь-коли, пішов на вокзал і сів у поїзд на Арнем. Коли зійшов на маленькій модерній станції, робочий день ще не скінчився. Під час війни гітлерівці зруйнували Арнем, тому тут усе нове й сучасне, якщо не рахувати кількох реставрованих старих будівель. Узнавши адресу «Прайскафа», я невдовзі був серед цілого комплексу просторих світлих магазинів. Це і є «Прайскаф», однак не ясно, де саме в цьому лабіринті може критися Єва Ледерер. Оскільки, на мою думку, місце зразкової секретарки в головній дирекції, я вирішив розпочати звідти. — Почекайте її внизу, — відповів на моє запитання портьє. — Чиновники якраз виходять. — Охоче, але я не знаю її з виду. Я прийшов за дорученням її близьких. За дві хвилини портьє показав мені молоду тендітну жінку з витонченим анемічним обличчям, яка заклопотано спускалася сходами. — Панно Ледерер? Вона зупинилася на мить і кивнула, допитливо звівши брови. — Просив би вас приділити мені кілька хвилин для серйозної розмови. — Але я не знаю вас. — Мене звуть Гофман. Розмова становить взаємний інтерес і справді забере у вас не більше кількох хвилин. — Коли так… Ми пішли поруч. До першого кафе. — Ви не заперечуєте, якщо ми посидимо тут? — Просто не знаю, — сказала жінка ніяково. — Я справді поспішаю. — Я теж. Поки вип'ємо по чашечці кави, розмову буде закінчено. Вона з делікатності поступилася. Добре, що на цьому світі трапляються й делікатні люди. — Це стосується вашого колишнього шефа Еванса, — заявив я замість передмови. — Не говоріть мені про цю людину, — сказала Єва і мало не схопилася з місця. — Він скалічив мені життя. — І мені також, — відповів я. — Саме через те і хочу поговорити з вами. Жінка знову всілась у плетене крісло. — Що він зробив вам? — Одбив у мене подругу. Запросив нас до вілли начебто на вечірку й одбив подругу. Не кажучи вже про відсотки, які стяг з нашої операції. Для такої людини, як Єва Ледерер, що добре знала Еванса, мої слова мусили б звучати переконливо. — О, це цілком у його стилі, — знизала вона плечима. — Тільки не розумію, чим можу зарадити вам. Я почекав, поки кельнерка поставила каву й тацю з солодощами. — Бачте, я певен, що такої неприємності, якої завдав Еванс мені, він завдав й іншим людям. — Якщо ви маєте на увазі його амурні походеньки, то ви недалекі від істини. Хоча все тримається в секреті. — Я маю на увазі проценти. — І тут ви не помиляєтесь. Але він цікавиться тільки великими операціями на мільйони доларів. — У ваші часи, певно, траплялося доволі таких операцій. — Авжеж. Я була при ньому три роки. А за три роки… — І ви, мабуть, пам'ятаєте деякі з тих операцій? — Аякже, коли я складала справжні угоди, а канцелярія — фіктивні. Пам'ятаю угоди з «Філіпсом», і «Сіменсом», і з АЕГ… Вона назвала ще кілька фірм. — А як же діяв Еванс? — Точно так, як і з вами. Відповідь не дуже вичерпна, але я не міг їй цього сказати. — Зі мною він домовився про купівлю на п'ятсот тисяч доларів, і я підписав офіційний документ, що одержав п'ятсот тисяч. А фактично ж узяв чотириста дев'яносто, — сказав я навмання. Вона кивнула: — Правильно. — Окремо ж, для мого виправдання перед казною, ми підписали угоду на реальну суму. — Так. Тільки ви — виняток. — В якому розумінні? — По-перше, Еванс ніколи не бере менше п'яти процентів і, по-друге, рідко займається такими дрібними операціями. Дріб'язок, як правило, йде Ван-Вермескеркену. Жінка відмовилась від запропонованої цигарки й одним ковтком допила каву. Здається, справді поспішає. — І все-таки не розумію, яку мету ви переслідуєте. — Як це яку? Викрити його. Вона подивилась на мене з поблажливим співчуттям. — Раджу вам і не пробувати, тільки зашкодите собі. Еванс могутня людина. — Але це незаконні ґешефти, до того ж на мільйони. — Атож, тільки самі знаєте, що те саме робить безліч людей. А крім того, ви не матимете жодних документів. — Однак ці документи все-таки мусять фігурувати в якомусь архіві. — Правильно. Та ви ніколи не дістанетесь до нього, бо це приватний архів Еванса. Вона взяла сумочку й приготувалась устати, однак перед тим знову подивилася на мене теплими карими очима і тихо промовила: — Серйозно кажу вам: відмовтесь од ідеї викрити Еванса. І дуже вас прошу, ніде не згадуйте мого імені. — Про це не турбуйтеся. Все одно наче ми й не бачилися. Що ж до іншого, то вже мій клопіт… Єва подивилася на мене, немов визначала мій психічний стан: — Знаєте, свого часу з Евансом працював один тип, на ймення Ван-Велі… — А, той, що вкоротив собі віку. Вона кивнула. — Ви, певно, в курсі справи. Я хотіла тільки сказати, що вам слід начуватись, аби й ви не вкоротили собі віку. Вона підвелася, обдарувала мене блідою усмішкою й пішла.  

________

 

— Ми й досі не використали повних можливостей африканського ринку, — сказав я, взявши запропоновану мені сигару. — Вважаю, що в цьому плані особиста зустріч із Бауером просто необхідна. — Ну, звісно, Роллане, звісно! — згідливо прогудів рудий велетень. — З'їздіть до Мюнхена цими днями. «Цими днями» можна зрозуміти як і «взавтра». Для мене таке тлумачення дуже зручне, бо час чекання вже минув і тепер настала пора дій. — Це так спішно? — невдоволено запитала Едіт, довідавшись, що я вирушаю наступного дня. — А нащо ж одкладати? Ти все одно не поїдеш зі мною. Ти ж не переносиш Мюнхен. Вона не відповіла, бо їй нічого було відповісти. Коли кілька місяців тому я востаннє їздив до Мюнхена, секретарка категорично відмовилася супроводжувати мене. Це не завадило їй увесь вечір скоса дивитися на мене. Я відніс це на рахунок її стану — в Едіт ще трималася температура, і лікар звелів їй не виходити з дому. Коли ранком я піднявся попрощатися, жінка була вже вдягнена. — Чи ти надумала виходити? — Я не можу без кінця киснути в кімнаті. — Едіт, без дурниць! Слухай лікаря. Вона нічого не сказала. Усе ще перебувала в похмурому настрої. Зате в Мюнхені всупереч осені гріє сонце. Над Карлсплац висить тяжкий бензиновий чад, машини повзуть густими рядами, повітря тремтить од гуркоту моторів, і людина відразу починає цінувати принади тихих амстердамських куточків із тінистими набережними і сонними каналами. Бауер прийняв мене в незмінно доброму гуморі, впевнений у собі і в майбутньому вільної Європи, й, щоб удихнути і в мене порцію бадьорості, вручив мені тверду, наче дерево, правицю. — Що нового? — Нове попереду. Я розповів йому з останніх подій тільки те, що вважав за потрібне розповісти, а потім виклав свій план. — Дуже цікаво, — вимовив сухим офіцерським голосом Бауер. — Але тут є риск. — А де немає риску? — спитав я. — Якщо ми за всяку ціну уникатимемо риску, я, може, доживу й до пенсії, але не знаю, чого досягнете ви. — Невже ви більше піклуєтесь про наші інтереси, ніж про свої? — Я не настільки лицемірний, щоб твердити таке. Вважаю, одначе, що наші інтереси вдало збігаються. Я задихаюсь на тому чиновницькому місці, Бауер. Я не належу до людей, які можуть обмежувати свою амбіцію тільки платнею. Хочу завдати свого удару, одержати винагороду готівкою і розпочати знову на вільних засадах. — Ви людина риску, Роллане. Я помітив це ще під час нашого знайомства. — Обміркованого риску, — вточнив я. — Гаразд, годі сперечатися. Як ви розрахували риск, це оцінять інші. Зайдіть узавтра серед дня. Наступного дня Бауер зустрів мене в тому ж настрої і з таким же байдужим виразом обличчя. Можеш вдивлятися скільки завгодно в таке обличчя, це не збагатить твої знання психології. Замість сказати мені відразу, як оцінено мій обміркований риск, він почав пункт за пунктом оцінювати серйозність операції, яка досі існувала тільки в моїй голові. — У вашому плані є логіка, — наче мимохідь зауважив нарешті Бауер. — Але є й риск. Я нічого не сказав. Усе, що слід було сказати, вже сказане. Чоловік за столом втупив у мене погляд, сухо всміхнувся й вимовив сподіване слово: — Дійте! Я хотів дещо запитати, але Бауер рукою спинив мене: — Однак майте на увазі те, що я говорив і раніше: риск повністю лягає на ваші плечі. Там, у «Зодіаку», ви представляєте самого себе, й ваші дії стосуються тільки вас, і не гадайте, що, коли провалитесь, хтось побіжить рятувати вас. Ні в чому і ні на кого не розраховуйте. — Навіть на Ван-Вермескеркена? Запитання вилетіло немов випадково, проте Бауер мить обмірковував його зміст. — Найменше на Ван-Вермескеркена! Він подивився на мене впритул, і завжди байдужий погляд цього разу був вельми красномовний. — Ясно, — кивнув я. — Тоді порадьте мені людину для технічної допомоги. — Зверніться до «Фурмана й сина». Але знов-таки від свого імені. Тільки від свого. Бауер замовк, ніби вичікуючи, щоб напучування глибше запало в мій мозок. Тоді додав: — Про всяк випадок я дам вам відомості про ту особу, щоб ви солідно притисли її і не дозволили піддаватися спокусі. А оце вам ще дещо. Він витяг із шухляди новий чорно-синій маузер і подав мені: — Бажаю, щоб він вам не придався. За півгодини я вийшов на освітлену передвечірнім сонцем вулицю. З протилежного під'їзду появився миршавий сивуватий чоловічок і попрямував паралельним тротуаром. Мабуть, просто збіг обставин, бо чоловік не звернув на мене ніякої уваги й зник у сусідній вулиці. Збіг, тільки подвійний. Я знаю цього типа, але не можу відразу пригадати — звідки. І мені треба було пройти кількасот метрів у спеці й натовпі, щоб викопати зі своєї пам'яті прообраз шпика: це «подруга» Едіт, чоловік, з яким вона зустрічалася біля кафе в Женеві.  

________

 

Підприємство приватного розшуку «Фурман і син» — як і годиться подібній таємничій установі — старанно заховане в глибині справжнього лабіринту старих будинків, прибудов і внутрішніх дворів, серед занедбаних позеленілих каналів. Установа міститься в двох приміщеннях. Перше править за приймальню, канцелярію й архів, і в ньому стоять кілька шаф із теками, вкритими порохом, письмовий стіл. За ним — безбарвна секретарка в розквіті критичного віку. Другий зал, куди мене ввели після короткого знайомства, повністю належав Фурманові й синові. Чоловік із зморшкуватим жовтим обличчям і гачкуватим носом, який зустрів мене, певно, давно відвик од відвідувачів, бо його живі неспокійні очі виказували явне здивування. — Ви батько? — запитав я люб'язно, простягаючи руку. — Ні, я син. Батько помер. — Прийміть мої співчуття… — Він помер двадцять років тому, — вточнив Фурман-син. — Шкода. Але ця неприємність чекає всіх нас. — А поки ми живі, доводиться стикатися з іншими, дрібнішими неприємностями. І я дозволив собі потурбувати вас якраз із приводу такої справи. Переконавшися, що я забрів сюди не випадково, шеф підприємства нарешті вказав мені жовтою зморшкуватою рукою на продавлене крісло й сам усівся в ще жалюгідніше. — Як представник певних комерційних кіл потребую секретних відомостей про одну серію угод… — повів я, міркуючи воднораз, чи не з дурного розуму справді забрів у царство порохняви й запустіння. Фурман слухав мене уважно і без тіні подиву, а тим часом його жваві гострі погляди, немов блохи, стрибали по моєму обличчі. Тільки коли я закінчив, його очі заспокоїлися й стали замислені. — Перевірити можна, — нарешті проказав він. — Але це надзвичайно складно… — Саме тому я звернувся до вас. — … А складні речі коштують дорого, — говорив далі Фурман-син, і вухом не повівши на мій комплімент. — Дорого — це сказано надто загально, — заперечив я. Шеф фірми знову поринув у глибокі роздуми, потім назвав цифру, яка справді вимагала корективи. Коригування було проведено після досить пожвавленого торгу, втім, зовсім марного, бо тільки-но я заявив, що відомості потрібні мені через кілька днів, як Фурман одразу ж роздумав: — Ви вимагаєте неможливого. А за неможливе завжди платять дорожче. Доведеться спішно змотатися туди-сюди, винагородити різних осіб, і що, врешті, залишиться фірмі, крім біганини? — Гаразд, — поступився я. — Але тільки за двох умов: ніяких зволікань і повна секретність. — Коли ви маєте справу з «Фурманом і сином», ці уточнення зайві. — Чудово. Ви зробите мені добру послугу. А тому і я хочу віддячити послугою, до того ж безплатно: не намагайтеся, дорогий Фурмане, одержати два гонорари за одну операцію… — Ви мене ображаєте… — Навпаки, зважаю на вашу життєву мудрість. Одначе в даному випадку існує небезпека, що ця мудрість вас підведе. Я вже говорив, що дбаю не про свої інтереси. А люди, інтереси яких обстоюю, мають деякі документи про ваше активне співробітництво з гестапо… — На ці речі давно вже не дивляться так суворо, — недбало зауважив глава фірми. — Так, але в Бонні, а не в Голландії, особливо коли йдеться про такі справи, як ваші. Коли все це випливе на світ божий, ваша, Фурмане, діяльність у цій країні урветься. — О, моя діяльність і так уже підходить до кінця. Та й нащо нам ворушити минуле? — А ворушити його чи ні, то вже цілком залежить од вас. Я встав і хотів був обтрусити плаща, але з делікатності втримався. — І ще: смерть, як я вже казав, неминуча неприємність, однак не варто її квапити. Еванс… — Ш-ш-ш! — Фурман застережливо притулив палець до своїх жовтих губів. — Про такі речі не говорять. Краще давайте аванс і увільніть свою голову від зайвого клопоту. Все буде зроблено так, що навіть матиму з вас надбавку. — Щоб одержати надбавку, — сказав я, — вам треба виконати ще одне маленьке завдання. — Викиньте зі свого словника оце слово «маленьке», — пробурмотів Фурман. — Ви робите зовсім не дрібні справи. — Маєте рацію. Коли взяти до уваги гроші, які я вам заплачу. Мені потрібні ось такі відомості…  

________

 

Я повернувся з Мюнхена цього ж ранку, і першим моїм клопотом було знайти «Фурмана і сина», а тому тільки тепер мені вдалося забігти додому. Едіт лежала з високою температурою. Вона навіть не помітила мого приходу, запаморочена нападом пропасниці. Її закаляне взуття в передпокої розкрило мені причину несподіваного погіршення. — Є загроза бронхопневмонії, — сказав лікар, виписуючи рецепт на антибіотики. В міру своїх сил я виконав його розпорядження, потім ненадовго пішов у «Зодіак», тоді знову заходився коло ліків і чаю, а вже після того подзвонив до перукаря, тільки-от, заклопотаний, набрав не той номер. Близько п'ятої години вийшов подихати свіжим повітрям і сів під навісом кафе. Вже похолодало, дув колючий вітер, і за столиками надворі людей було зовсім мало. Кельнер подав мені каву і пішов. Я дістав сигарети, але не знайшов сірників. — Чи не можна скористатися вашою запальничкою? — запитав я у чоловіка, який сів до сусіднього столика й заглибивсь у газету. Він послужливо клацнув запальничкою, а я, звичаєм курців, подав йому пачку «Кента». — Але ж у вас остання сигарета… — Прошу вас, маю ще повну пачку. Він взяв сигарету, але не закурив, хоча й міг закурити, — моє коротке повідомлення було сховане у фільтрі. Я випив каву, залишив на столі монету й, оскільки вітер справді був досить холодний, пішов своєю дорогою. Повернувся додому надвечір. Едіт стало зовсім кепсько. Вона тяжко дихає й іноді вимовляє нескладні слова. Нескладні, незрозумілі, та, на відміну від подібних ситуацій у фільмах, не викриває ніяких жахливих таємниць. Я викликав лікаря, і невдовзі він прийшов разом з медсестрою. Незважаючи на ін'єкції, Едіт усю ніч не поверталася до свідомості, й щоки її палали сухим жаром. Я зостався чергувати в кріслі при ліжку, думаючи про свої справи, зокрема, про те, чи не зібралася моя секретарка покласти край усім моїм підозрам у найрадикальніший спосіб — зникнути назавжди. Шкода. Хоча, можливо, це був би єдиний безболісний вихід з нашої абсурдної дружби, безболісний для неї, бо вона не відчує, а також і для мене, бо я не буду його причиною. Я вже й так два дні жив з відчуттям, що втратив цю жінку, тож інша, фізична втрата буде лише формальністю. Я вже втратив її, а якщо втратив, значить, ніколи не мав. А, власне, таку, як вона, я хотів би мати — і не тільки секретаркою. Отаку — відверту без грубощів, іноді ніжну без надмірностей, охайну і привабливу без дратівливої суєтності, вірну без настирливої нав'язливості, взагалі стриману й необтяжливу — жінку, яку тобі важко було б зненавидіти, бо вона не набридає і не зловживає твоїм коханням. Деякими рисами Едіт нагадує мою попередню подругу Франсуаз, але без її холодності і з меншою дозою цинізму. Дивно, але вона досить-таки нагадує мені Франсуаз, і ця схожість набуває зараз певного смислу, коли взяти до уваги, що Франсуаз працювала в розвідці. На світанку пропасниця неначе послабшала, марення припинилися і чоло хворої зросилося дрібними крапельками поту. Серед дня вона розплющила очі й випила чаю, присмаченого неодмінними таблетками. Надвечір знову прокинулася ненадовго, а тоді заснула, і я неспокійно прокуняв у кріслі другу ніч, невесело міркуючи про майбутнє. Ще й досі все пов'язується з кількома десятками «якщо» — я наче чую з приводу кожного з них певне запитання, і це запитання вимовляється голосом полковника, і здається мені, що обкурений палець впирається мені в груди, а генерал і мій шеф допитливо дивляться на мене. Але ці запитання уже всі відомі, і я маю відповідь на кожне з них, і коли сушу собі голову, то зовсім не через те, що хочу будь-що дістати струс мозку, а тому, що боюся пропустити, бува, якесь одненьке «якщо», від несподіваної появи якого все провалилося б. Наступного дня Едіт покращало, вона рідше засинала й здебільшого просто лежала, слухаючи джазові пластинки, поки я марудився з таблетками і краплями і намагався майже силоміць нагодувати її бульйоном, бо їй нічого не смакувало. Іноді вона кидала на мене швидкі погляди, що їх я, заклопотаний хатніми справами або захоплений читанням якогось узятого навмання журналу, зумисно не помічав. — Ти виявляєш про мене просто незбагненне піклування, Морісе. — Чому незбагненне? — Бо люди твого типу ні про що не дбають, крім своїх власних інтересів. — Тоді і ти входиш до кола моїх інтересів. — Чого це? — Поясню, коли видужаєш. А зараз поспи! Бона склепила повіки, але одразу ж знову розплющила очі. — А може, в твоїй голові серед багатьох полиць із практичними речами є й якась маленька поличка сентиментальності? — Все поясню тобі найдокладніше. Спи! Я притишив музику, залишив горіти лише синю настільну лампу в кутку й умостився в кріслі. — Ти надто добрий, — почув я тихий голос Едіт, — або дуже вміло прикидаєшся. Ах, як би я хотіла, щоб ти справді був такий добрий… Ці слова я мав би сказати їй, але хворих треба жаліти, принаймні поки остаточно не минеться криза. Отже, на добраніч, люба, спи спокійно.  

________

 

Професія Фурмана, може, й вельми делікатна, але цей чоловік не вміє приховувати свого настрою. Тільки-но переступивши поріг, я з його незвичайно випростаної закляклої постави зрозумів, що він аж сп'янів од успіху. І, щоб позбавити мене й найменшого сумніву, шеф фірми промовив з ледь стримуваною жадобою: — Сподіваюся, ви принесли гроші готівкою… — Про гроші не турбуйтеся. Давайте подивимось лишень, за віщо їх правите. — За колекцію коштовностей. Він витяг з кишені дві маленькі пластмасові коробочки, але не дав мені, а тільки показав віддаля: — Ось мікрофільми в двох копіях, як ми домовлялися. Знімки всіх документів у обох варіантах. Загальна вартість афери перевищує десять мільйонів. Цифра не справила на мене особливого враження, і я сказав це Фурманові-сину. — Ви не зрозуміли, — всміхнувся він. — Різниця становить десять мільйонів, проценти, та сума, яку Еванс привласнив за свої труди. — А, то інша річ, — пожвавився я. — Дайте подивитися ці ролики. — Отже, гроші при вас? — поцікавився Фурман, стискуючи котушки жовтою сухою рукою. — Гаразд, — зітхнув я і вийняв заздалегідь наготовлену пачку банкнотів. — Давайте фільми і забирайте гроші. Старий подав мені коробочки, взяв пачку і з дивною для його віку спритністю почав лічити купюри. — Знайдіть-но мені лупу! Фурман застережливо підняв руку, мовляв, не заважайте, і, докінчивши лічбу, дістав із шухляди якусь допотопну лупу в позеленілій бронзовій оправі. Помилки нема. Документи дбайливо зняті й зіставлені між собою — фіктивні й справжні, і різниця на користь Еванса така, що справді варта клопоту. — Чиста робота, — визнав я, ховаючи фільми до кишені. — А інше? Фурман одказав: — А надбавка? — Надбавка залежить від результатів. — Результати в межах можливого. Більшого не те що Фурман-син, але й Фурман-батько не міг би вам дати. А майте на увазі, що старий був найпершим асом приватного розшуку. — Не маю сумніву, — сказав я, аби перебити родинні спогади. — Але перейдімо до фактів. — Ось вони, мої факти, — відповів глава фірми, знову занишпоривши в кишенях, і вийняв якусь коробочку, цього разу картонну. — А ваші де? Замість відповіді я поплескав себе по піджаку, де випинався бумажник. — Юначе, — сказав Фурман, — я справді дуже проникливий, однак не настільки, щоб бачити крізь ваш піджак. Будь ласка, витягніть самі. — Оте, в коробочці, вичерпує завдання? — запитав я. — Не повністю, — визнав Фурман. І, помітивши моє розчарування, додав: — Тут бракує тільки одного. Але більшого не міг би зробити і Фурман-старий. Досить сказати, що за оце-от я можу просидіти у в'язниці безліч років. Він не міг би просидіти у в'язниці безліч років з чисто технічних причин, але я досить чемний, щоб нагадувати йому про те. Так несподівано провалилося одне з перших «якщо». Питання тільки в тому, чи остаточно. Я поліз до кишені й витягнув бумажник. — Гаразд. Скільки?  



________

 

Після «Фурмана і сина» я зробив візит другій установі, зовсім іншого роду. Треба зібрати врожай з угоди, підготовленої ще з учора. З угоди між мною і фірмою «Мерседес», яка полягала в простому обміні чека на автомобіль, отже, вся торговельна операція забрала в мене не більше тридцяти хвилин і здалася значно дешевшою від жалюгідних мікрофільмів, що лежали згорнуті в моїй кишені. «Мерседес» був чорний, простий зовні, як і тисячі його побратимів навколо. Але моя амбітність завжди вимагала скорше злиття з масою, і тому мені аж ніяк не потрібна машина завбільшки як спальний вагон і криваво-червоного чи ядучо-зеленого кольору. Другу половину дня я провів у «Зодіаку». Поки Едіт хворіла, на моєму столі зібралася купа кореспонденції. Я нашвидку переглянув її і коротко доповів Ван-Вермескеркену про дві-три можливі угоди. Виходячи з його кабінету, зустрів голову. Привітався з ним якнайввічливіше, але він відповів мені ледь помітним холодним кивком. Цей чоловік ніколи не був надто чемним, і все-таки з сьогоднішнього його поводження випливало, що він навряд чи забув випадок на віллі. Одне «якщо», на яке я розраховував, провалилось, а друге, якого я боявся, підтвердилось. Два уточнення, що змінили всю ситуацію. Ван-Вермескеркен — людина Бауера, але це нічого не міняє. Що Ван-Вермескеркен людина Бауера — мені було ясно з самого початку. Інакше мене ніколи не допустили б у таке підприємство, як «Зодіак», навіть по лінії його офіційної діяльності. Справді, велетень майже з радістю відрядив мене для перевірки до Болгарії. Одначе це було зроблено за вимогою Уорнера й дістало схвалення самого Бауера, якому теж потрібна була ця перевірка. Ван-Вермескеркен — агент боннської розвідки, але з отих глибоко законспірованих, які мусять уникати дріб'язкового риску. Сан не дозволяє йому самому ходити й слухати. Він ізольований у своєму кабінеті, зайнятий важливими справами, а підслухування доручено дрібнішій рибці — Морісові Роллану. Рудий велетень — людина Бауера, і все-таки, коли завтра будь-кому заманеться викинути мене із «Зодіаку», Ван-Вермескеркен навіть пальцем не кивне, й саме через те, що він людина Бауера і йому наказано дотримуватися глибокої конспірації. Та й загроза з боку Еванса не поменшала. Й оскільки лихо ніколи не ходить саме, до цієї першої загрози невдовзі приєдналася інша, яка робить першу ще ймовірнішою. За кілька хвилин перед тим, як дзвоник у коридорі сповістив про перехід від ділової активності до особистого життя, Райман з'явився в моєму кабінеті й запропонував подивитися, що діється в кафе на розі. Я не мав нічого проти такої інспекції, незабаром ми сиділи на своєму звичному місці біля вітрини, наказавши прикрасити наш столик пляшкою мартіні. Точилися загальні розмови на взірець «що нового?» та «нічого особливого», аж поки, розігрітий пивом, веснянкуватий нахилився до мене й повідомив: — Наступного тижня тобі треба буде з'їздити до Польщі. — Як звичайно чи?.. — вдав я наївного. — Як ми вмовлялися. Цими днями залагоджу питання з Ван-Вермескеркеном. Шеф уже підготовлений, і я не думаю, щоб він заперечив. Решту беру на себе. — Аби тільки не було ускладнень. — Не буде, не бійся! — Еванс видається мені сердитим… — Через оте? Дарма. Він уже на другий день усе забув. Належить до тих людей, для яких що було, те загуло! Виняткова особа. Надто ж у пиятиці. — Гаразд, Конраде. Вірю тобі. Якщо ми з тобою не віритимемо один одному… Я подивився на нього прихильно. Він також глянув на мене, а тоді відвів очі. Трапляються моменти, коли й затятий лицемір ніяковіє. Розмова тяглася, поки було в пляшці, але вже не містила нічого цікавого, якщо не рахувати деяких мудрих Райманових узагальнень щодо взаємин між чоловіком і жінкою. Коли я повернувся, Едіт не було вдома. Дивна жінка. Мало не поплатилася життям, уставши передчасно з ліжка, а зараз знову за своє. Я розлігся на її постелі, не завдавши собі клопоту засвітити лампу. Минуло, певно, хвилин із десять, коли я почув на сходах скрадливі кроки та обережне рипіння вхідних дверей. Потім прочинилися двері до кімнати й спалахнула яскрава люстра Едіт здавлено скрикнула. — Чого це ти злякалася? — спитав я. — А навіщо ти затаївсь у темряві? — Заради економії. Купив сьогодні машину і тепер мушу думати, як розплачуватися. З несподіванки моя секретарка сплеснула руками, що вийшло досить незграбно, бо вона не фахівець із жестикуляції, й заходилася розпитувати мене про марку, модель та колір і навіть захотіла зразу ж збігти вниз, аби подивитися на «мерседес», одне слово, мало не стрибала од ентузіазму. Я ж удавав, що з радістю приймаю цю зливу, що майже в захваті, коли мене дурять, і взагалі й словом не прохопився про те, де вона була. Але моя поведінка — може, через те, що я трохи переграв, — почала її дратувати. Бувають такі жінки — бояться, щоб їх не запитали про щось, і, коли таки запитаєш, неодмінно збрешуть, але як не питаєш, заходяться гнівом і нервують. — Ти навіть не поцікавився, де я була, — недбало завважила вона, збираючись переодягтися з сукні в пеньюар. — А нащо цікавитися? — Бо це твоя звичка. — Дружба з тобою допомогла мені позбутися багатьох поганих звичок, — відказую з трепетом, бо деяке похудіння після хвороби не відбилося зле на її статурі. Жінка застигла в позі, яку прибрала, щоб одягнути пеньюар, і намірилася щось сказати, але згадала про невидимі магнітофони й тільки звернула до мене погляд, один з тих, що свого часу були звичними для неї, а згодом поступово забуті. А я відповів чистим поглядом великої наївної дитини. Едіт загорнулася в пеньюар і пішла до буфета. — Що-небудь питимеш? — Дякую, вже пив. Вона повернулася кругом, бо сама не полюбляла пити міцних напоїв, сіла в крісло біля ліжка, закурила сигарету і знову допитливо подивилася на мене. — Як минув вечір? Що цікавого? — Нічого. А в тебе? Едіт здвигнула плечима, мовляв, не має наміру відповідати на кпини, й мовчки курила. Я робив те саме. І ми сиділи в тиші цієї кімнати, зовні спокійні, майже як подружжя, але обоє відчували якусь невидиму третю особу, що всілася поміж нами і не думає забиратися геть, нашу спільну подружку — недовіру. Жінка розчавила в попільниці недопалок і знову порушила мовчанку, але цього разу тільки поглядом, який неначе промовляв: «На яку розвідку ти працюєш, любий?» — «На ту, сподіваюся, що й ти, люба», — відповідаю тим самим поглядом. «Чи ти вже не віриш мені?» — «Чому? Навпаки!» І ми сидимо знову, майже як подружжя, й обмінюємося світловими сигналами очей, та, оскільки діалог поміж глухонімих досить утомливий і ти ніколи не можеш бути певен у точному значенні жіночого погляду, я нарешті підвівся, стримано позіхнув і — цього разу вголос — побажав Едіт доброї ночі й приємних снів. Я повернувсь у свої покої на нижньому поверсі, ліг і вимкнув світло, бо з досвіду знав, що в темряві думається краще. Темрява ізолює тебе від усяких дрібниць, які відвертають і розсіюють увагу. Темрява залишає тебе наодинці з самим собою, наскільки людина взагалі може бути самою серед навали видінь і страхів. Зустріч із Евансом породила в моїй голові одне суттєве питання. Зустріч з Райманом дала відповідь на нього. Є всі підстави розраховувати на швидке й остаточне вигнання із «Зодіаку». Райман дасть мені завдання. Я виконаю його. А після того замість винагороди Уорнер звільнить мене. Що стосується Еванса, він тільки здалеку буде спрямовувати гру. Я міг би, звичайно, не прийняти пропозиції Раймана. Але це тільки примусить Еванса поставити мені мат іншим ходом. Може, я стаю жертвою власної підозріливості. Може, Еванс і справді забув інцидент або, коли й не забув, лише трохи гнівається. Може, Райман діє так тільки тому, що ми раніше домовлялися, без будь-яких розпоряджень Еванса. Може… Але навряд. Зараз уже цілком ясно, хто керує всією комбінацією. Отже, неймовірно, щоб Райман діяв без інструкції Еванса. При цьому поведінка обох — хоча я й не вчитель психології — здається мені зовсім не складною для розуміння. Представника мого фаху може іноді одурити жінка, сказавши «кохаю тебе», але він завше дешифрує приховану неприязнь і лицемірство супротивника. Справа майже очевидна, але навіть коли й не очевидна, раз існує ймовірна небезпека, її слід ураховувати. А не заколисувати себе думкою, що все може обійтись. Є час для чекання, і є час для дії. Важливо не переплутати їх. Це фатальна граматична помилка. Після того як прочекав більше року, несподівано настає момент, коли один тільки згаяний день здатний усе провалити. Хоча дія також не виключає провалу. Все єство моє просто трепетало від думки, що після такої тривалої підготовки операція може піти шкереберть за дві секунди через якусь дурну випадковість. Усе й оцінив, і роздивився, й дослідив, але можливих випадковостей стільки й таких різноманітних, що тебе завжди душить страх, чи не проґавив саме отієї, через яку перечепишся… Так чи ні, першою корисною справою, яку я сьогодні здійснив за допомогою «мерседеса», була прогулянка серед природи задля кращого апетиту. Це наштовхнуло мене на думку лишити копію мікрофільмів разом з моїм мініатюрним шифрованим звітом про все інше в одній глухій місцині, в схованці, відомій лише мені та людині, яка забере матеріали й передасть їх у Центр. І знову уявляю нараду в кабінеті генерала, цього разу, однак, без мене, бо я вже втратив фізичну можливість бути присутнім на будь-яких нарадах. Він мовчить, схиливши голову, й полковник, і мій шеф теж мовчать, поринувши в свої думки, й це надто скидається на хвилину мовчання, хоча ніхто й не згадував цього виразу. «Та-ак», — зітхає нарешті генерал, а це означає тільки, що так чи інак, робота жде й слід повертатися до справ. «Добрий був працівник, хоч трохи і фантазер», — промовляє немов сам до себе мій шеф. «Чудовий практик, — уточнює полковник, аби не сказати, що іноді я недооцінював аналізи і розгляди операцій. — Чудовий практик, точно, як Ангелов, і так само, як Ангелов…» Він замовк, але кінець фрази зрозумілий. «Випадок з Боєвим зовсім інший», — дещо сухо зауважує генерал. Мені щоразу здавалося, що в більшості випадків генерал на моєму боці, хоча й не хоче цього виказувати. Він сам, перш ніж стати генералом, пройшов вогонь і воду і досконало знає, що в житті не все так просто, як на нарадах, і що трапляється безліч непередбачених випадків, безліч ідіотських ситуацій, які виникають в останній момент, і напруження, й виснаження нервів, що про них не говорять, але про які кожен знає, чого вони варті, й що хоч до найменшої деталі обміркований план є основою всього й ключем до всього, та ця основа і цей ключ нічого не важать, коли тобі бракує наснаги перетворити їх у систему обміркованих і точних дій. «Випадок з Боєвим інший, — повторив генерал. — Боєв загинув перед самим фіналом. Це мав би бути гарний фінал, однак Боєв загинув, і ситуація знов ускладнилась, тільки зараз ми вже маємо досить фактів, щоб продовжувати без зволікань. Заслуга Боєва в тому, що, перш ніж піти на риск, він сумлінно подбав про спадок». Не знаю, чи генерал говоритиме точно так, і все це, зрозуміло, моя фантазія, але те, що я подбав про спадок, — факт, і той, хто заступить мене, вже не сушитиме голову над безліччю речей, а тільки муситиме провести операцію, іншу операцію, не таку, як моя, а таку, що стане справді гарним фіналом. «Спи! — сказав я собі. — Тобі вже час на пенсію з цими потойбічними видіннями. Темрява тебе ізолює, й ти краще думаєш, але в темряві все видається зловіснішим. Спи!» Певно, я таки задрімав і не знати скільки часу спав, аж поки почув у коридорі чиїсь тихі кроки. Мабуть, сниться, подумав я, адже неможливо, щоб у коридорі хтось був, бо вхідні двері замкнені зсередини і ланцюжок накинуто. Але це не гасить отих кроків, спершу неясних і далеких, а згодом зовсім чітких, настільки чітких, що я навіть розрізняю: один крок упевнений, а другий трохи вповільнений, немов людина насилу переставляє ноги. «Це Любо, — кажу собі. — Любо так тягне ногу, відколи його поранили». Це справді Любо, й він одчиняє двері й зупиняється на порозі, немов чекає, щоб я його покликав. Але я тільки кажу йому: «Слухай, що це за фокуси, навіщо ти сюди прешся, коли ти мертвий». А він одказує, що поміж друзів ці подробиці не мають значення, стоїть і дивиться на мене, і я питаю, що він хоче сказати тим, що, мовляв, ці подробиці не мають значення, і чи це не натяк на те, що я теж мертвий, тільки ще не збагнув цього. «Слухай, Любо…» — намагаюсь я напоумити його, але Любо вже нема, хоча на порозі таки стоїть хтось, однак хтось інший, і це Едіт, і цей факт усе пояснює, отже, я помилився у темряві, й вона назвала мене Еміль, а я відрубав — який Еміль? Нема ніякого Еміля, й гарячково думав, чи колись не прохопився перед нею, але не пам'ятав нічого такого, хоча вона далі кликала мене, неначе дражнячи: «Емілю… Емілю… Емілю…» «Це негаразд, брате, — кажу собі, розплющивши очі й засвітивши нічну лампу. — Починаєш зовсім здавати». — «Чому здавати?» — відповідаю й тягнуся по сигарету. Це тільки дурні сни, які кожному сняться. Не маю ніякого наміру здавати. Закурюю «Кент», і в знайомому тютюновому ароматі під м'яким світлом лампи все прибирає своїх звичних рис. Кілька глибоких затяжок. Може, тільки нерви виснажилися від тривалого чекання і тому бринять трохи фальшиво, але під час самої гри вони добре слугуватимуть, нікуди їм подітися, бо все вже вирішено, і я не бачу, чим особливо ризикую. Чим ризикую? А нічим. Близько сорока років топчу цю землю в усіх географічних напрямках. Не маю ані п'ятимісячного сина, ані дружини, ні іншої зачіпки по цій лінії. Жінка — остання — спить нагорі, якраз наді мною, і це справді дороге і дуже близьке створіння, коли не зважати, що зовсім зблизька й досить давно стежить за мною. А що ще? Нічого. Місце мені забезпечено й заброньовано. Хочу сказати — в братній могилі невідомих. У гурті завжди приємніше, — нумо, друзяки, посуньтеся трохи, дайте мені сісти он там, біля того, що в скривавленій панамі.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка