Богомил Райнов пан ніхто



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка16/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   41

РОЗДІЛ СЬОМИЙ


 

Я вже казав, що настав вересень. Мені не лишається нічого іншого, як підтвердити попередньо сказане, лише уточнивши, що йдеться про наступний. Минув рік від змальованих вище подій, а я й досі був у Амстердамі й у великому сімействі «Зодіаку», але в той же час так само далеко від мети, настільки далеко, що навіть уявлення не мав, якою вона може бути. Сиджу в своєму кабінеті й завершую перегляд сьогоденної кореспонденції. Небо за вікном фіалково-сіре від низьких хмар, що нудними вервечками сунуть до моря. Іноді в хмарах одкривається просвіт і звідти вихоплюється сніп сонячних променів, несподівано висвітлюючи якусь позеленілу дзвіницю чи гостроверхий черепичний дах. Потім шари хмар змикаються й надворі знову стає глухо-сіро й похмуро, наче перед смерком. Моя секретарка сидить на своєму місці, тобто якраз у фокусі мого погляду, коли я підводжу погляд од листів. Вона захоплена якоюсь книжкою, мабуть, з історії кіно. Після «серйозного» джазу це друга пристрасть Едіт, на мій погляд, така ж незрозуміла, як і перша. Дивитися фільми — в тому ще є певний сенс, принаймні як спосіб згаяти дві години. Але гортати цілі томи, щоб довідатися, хто, як і з якою метою робив ці фільми, це вже виходило за межі мого розуміння. І все-таки я легко змирився б з тим тихим божевіллям своєї секретарки, коли б читання не супроводжувалося — задля більшого комфорту — мимовільним демонструванням імпозантних стегон. Було б несправедливо твердити, що я нічого не роблю. Навпаки, справи йдуть добре, і ми з моїм Клодом Рішаром часто радіємо, як останні дурні, що «Хронос» уже має неабиякий авторитет на деяких ринках і навіть поступово прокладає шлях на Захід. Поміж листів, які лежать переді мною, є кілька досить поважних замовлень, і я кажу собі, що коли б й інші справи посувалися, як оці, я мусив би гукати «ура». Проте інші справи не посувалися. Мистецтво чекання. Але мистецтво чекання — не гральний автомат. Можеш самовіддано й терпляче ждати поїзд, але якщо ти чекаєш на нього там, де він ніколи не приходить, навряд чи діждешся. Іноді мені спадає на думку, що я саме в такому становищі. Я прижився в «Зодіаку» й гадав, ніби то великий подвиг, а, власне, нема ніякої гарантії, що «Зодіак» не просто торговельна фірма. Навпаки, спостереження дедалі більше переконують мене, що це зовсім звичайне підприємство високого рангу, з діловими зв'язками по цілому світі й з найрізноманітнішими секретами виробництва: пральні машини й холодильники, пилососи й електроплитки, праски й міксери, електричні бритви, фотоапарати, програвачі, радіоприймачі, телевізори і навіть годинники «Хронос». Узагалі є все, крім шпигунства. Ван-Вермескеркен з головою поринув у свої комерційні справи. Кожен шеф відділу, як і я, може будь-коли ввійти до рудого велетня й не помітить нічого підозрілого. Вожді різного роду апаратури також скніють цілими днями над своїми паперами. Адам Уорнер менше приступний, але і його завдання навряд чи виходить за межі дослідження кадрів. Еванс не займається нічим, крім показних прийомів, підписування договорів і періодичної пиятики з приятелями. Але для голови це і є нормою — нічого не робити. Коли свого часу я запитав Едіт, звідки вона викопала, що Еванс має другу спеціальність, жінка відповіла: — Нічого не викопувала. Просто маю очі. — Я також не сліпий. — Так, але ти не вештаєшся по архівах і коридорах. Еванс має надто великий особистий персонал як для людини, що нічого не робить. — Персонал із двох осіб. — І ще троє-четверо на побігеньках. Це було слушно, як я зрозумів пізніше. Однак ці троє-четверо виконували обов'язки звичайних слуг. Хазяїн, навіть коли він просто мильна бульбашка, не може обійтися без слуг, маючи розкішний будинок і віллу за містом. Лишався Райман. Досі він був єдиний ідентифікований ікс. Але що з того? Свого часу встановлення контактів з Моранді здавалося мені великим досягненням. Тепер я маю контакт не з Моранді, а з його шефом, та ще такий контакт, який можна назвати й дружбою. [все-таки, здавалося мені, я приречений до нестями чекати поїзда, якого або не існує, або ж він проходить за сотні кілометрів звідси. Едіт має підстави говорити про мою самовпевненість. Я справді подеколи трішки грішу цим, однак кожен знає про себе, наскільки він самовпевнений, особливо після більш як річного вичікування. Коли б я мав потрібний комплект людей і апаратури, Райман, безперечно, привів би мене до наступної ланки ланцюга. Та це безпідставні мрії, тільки згаєш час. Мої люди — це я сам, а, за одержаними інструкціями, про підслуховування й стеження не може бути й мови. Не кажучи вже, що це нездійсненно. Авжеж, я все-таки маю деяку апаратуру — двоє очей і двоє вух, — які могли б виконати певну роботу, тим більше, що через день-два я зустрічаюся з Райманом, аби спільними зусиллями випити кілька чарок мартіні. Але в цих інтимних дуетах ми ніколи не заходили далі загальних балачок про погоду, нові фільми, жінок і проблеми реклами. Остання наша серйозна розмова відбулася невдовзі після того, як мене викликав Уорнер. — Встряли ми в історію, — промимрив веснянкуватий. — Власне, я тебе вплутав. Добре, що все обійшлося. Вибач і забудь! Я не завдав собі клопоту ані вибачати, ані забувати і мав Рай-мана на оці, хоча досі це ні до чого не привело. Веснянкуватий постійно їздив до Венеції, Женеви і ще кудись, постійно влаштовував зустрічі, давав обіди на честь гостей, і вся ця метушня була цілком природна для шефа реклами, але щоб збагнути, де кінчається природне і де починається інше, слід мати цілий взвод помічників не найнижчої кваліфікації. Я вже кінчав переглядати кореспонденцію, час од часу поринаючи у подібні роздуми, коли в коридорі мелодійно й багатообіцяюче пролунав електричний дзвінок: кінець робочого дня, кінець робочого тижня, бо сьогодні п'ятниця, а в суботу «Зодіак» не працює. Едіт на мить підвела очі від книжки й подивилася на мене, та оскільки я робив своє, вона знову заглибилась у читання. Саме це мені й подобалося в ній: вона не мала чиновницьких звичок. Дзвінок у коридорі урвався, та пролунав інший. Цього разу телефонний. Моя секретарка добре знала, хто може дзвонити, тому тільки натисла кнопку, перемикаючи апарат на мене, і я підняв трубку: — Морісе, хлопче, може, вип'єш від мене чарочку чи поспішаєш додому? — За умови, що й ти вип'єш від мене. — Чудово. За п'ять хвилин буду в кафе. Я подав Едіт папку з кореспонденцією й підвівся: — Заскочимо з Райманом на ріг. Коли хочеш, гайда з нами. — Та ні, дякую. Дивись лишень, щоб не подалися потім на стриптиз. Увечері ми йдемо до Пітера. Ще одна позитивна риса: Едіт дає мені перепочинок і не в'язне, наче ревнива дружина. Райман сидів за маленьким столиком біля вікна. Столики тут маленькі, бо й заклад невеличкий, кокетливе кафе з неоном, пластмасовим обличкуванням і дзеркалами, створене немов для п'яти осіб і все-таки здатне прийняти два-три десятки неборак «Зодіаку». — Може, візьмемо цілу пляшку, га? — запропонував веснянкуватий, коли я сів навпроти нього. — Щоб не завдавати кельнерові зайвого клопоту в цій штовханині. Цілої пляшки мартіні трохи забагато як на скромний аперитив, однак це не дуже бентежить, коли маєш партнера, якому це — наче в прірву. Нам принесли пляшку у відерці з льодом і сифон газованої води, й Райман із поважним виразом професора перед лекцією наповнив келихи. Він майже завжди серйозний, але надто коли в нього попереду велика пиятика. Ми зміряли температуру мартіні добрим ковтком. Потім постав довічний вступ: — Що нового? І моя така сама відповідь: — Поза торгівлею — нічого особливого. Перед стойкою бару, за три кроки від нас, стовбичили густою шеренгою службовці нижчого рангу, п'ючи й базікаючи між собою. До мене долітали тільки уривчасті фрази з їхньої балаканини. І все незначні. Завжди незначні. Повз вітрину рівним машинальним кроком пройшов Ван-Альтен, втупивши погляд у землю. — Такі, як він, просто загадка для мене, — сказав Райман, помітивши постать архіваріуса. Для мене також. 1 особливо він. Але про це не слід уголос. — Ніколи не бачив, щоб він коли-небудь зайшов у кафе. — Певно, грошей не вистачає. — … Чи змінив би свій похоронний вигляд. — Може, в нього негаразд з жовчним міхуром. — Можливо. Але щодо грошей я не згодний. І мені грошей не вистачає, та це ж не заважає мені жити по-людськи. — Грошей нікому не вистачає, — зауважив я філософськи. Райман глянув на мене замислено, помовчав, а тоді тихо мовив: — Ми з тобою могли б мати більше, коли б наш любий Адам не пхав свого носа, куди не слід. — Ти так гадаєш? — Певен. — На жаль, в Уорнера й справді довгий ніс. — Довгий, та не дуже. Тут більше я винен, не все врахував. Цей чоловік так тебе заплутає своїми запитаннями, що видушить із тебе якраз те, чого ти не збирався розповідати. Але це буде мені наукою. Кінець кінцем ми боремося за ідею вільного світу, а не заради дріб'язкової користі. Чи не так? — Якщо ти питаєш серйозно, Конраде, мене особисто ідеї без зиску не дуже обходять. Може, це звучить меркантильно, але життя надто коротке й до того ж єдине. Отже, ідеї… — Абсолютно правильно! І все-таки, коли добрий зиск походить з благородної справи, задоволення набагато сильніше. — Твоя правда, — погодився я в свою чергу. — Гарнір також має значення. Але це не заважає йому лишатися гарніром. Одностайність у цьому питанні надихнула нас налити ще по келиху мартіні й випити, споглядаючи один одного із взаємною прихильністю. — Якщо ти вмієш тримати язик за зубами, гадаю, ми могли б уладнати дещо корисне для нас обох, — тихо сказав Райман. — Конраде, я твій друг і вважаю, що довів це. Однак боюсь втратити своє місце… — Такої небезпеки нема, — заспокоїв мене веснянкуватий. — Усе відбуватиметься звичним робом. Кілька відряджень на Схід для розширення зв'язків. Ти їздитимеш сам, отже, свідків не буде. Ван-Вермескеркен не відмовить тобі — цього вимагають інтереси справи. — А риск? — Мінімальний. Лише настільки, щоб забезпечити зиск. Втім, матимеш час оцінити сам. — Але не маю потрібної інформації. Райман ледь усміхнувся своїми тонкими вустами. — Рахуй п'ять тисяч за одним разом. — Ти спокушаєш мене, Конраде. — Просто роблю тобі дрібну послугу, та й годі. Я помовчав, розмірковуючи. Тоді зауважив: — Погано тільки, що мінімальний риск, повторений кілька разів, перестає бути мінімальним. Якщо тебе не візьмуть за п'ятим разом, візьмуть за десятим. — Десятого разу не буде, — похитав головою Райман. — Коли вже ти заходився підраховувати свої прибутки, нема чого множити п'ять тисяч більше, ніж ушестеро. По одному відрядженню до кожної країни. Саме це й робить риск мінімальним. — Ти справді мене спокушаєш, Конраде. — Тоді подумай! — усміхнувся знову веснянкуватий, наповнюючи келихи. Після чого несподівано змінив тему: — Як там наша люба Едіт? Я пробурчав щось, мовляв, усе гаразд. — Виняткова жінка! Коли б не була вищою за мене, помучив би я тебе ревнощами, хлопче. Я ковтнув мартіні й терпляче приготувався до нової теми. Цей чоловік завжди пов'язує споживання алкоголю з обговоренням певних питань статевої проблеми.  

________

 

Повернувшись, я піднявся до Едіт у трохи збудженому настрої і тому не розумів, як можна вилежуватися в передсвяткові години. — Міг би й постукати, — зауважила моя секретарка, лежачи в самій комбінації з незмінною книжкою в руці й одночасно слухаючи саксофонові істерики з програвача. — Ще внизу дав собі слово неодмінно постукати, але в останню мить забув, — виправдовувався я, зиркаючи на розкішні перламутрові форми. — Нічого дивного в такому стані, — пробурчала секретарка, встаючи, щоб одягнутися. Було б наївно думати, неначе співжиття з цією винятковою жінкою — медовий місяць, помножений удванадцятеро. Точніше кажучи, воно нагадує клімат цього міста — довга серія хмар і зовсім мало сонця, а потім знову п'ять годин дощу й мінорні сутінки. Я відчинив балконні двері й вийшов, аби мить постояти в цій райській оазі вічнозелених кущів, мокрих від дощу. Нарешті єдина відверта пропозиція після більше як річного підсмажування на малому вогні. Отже, Райман діє сам, тобто по іншій лінії, поза «Зодіаком», і використання людей «Зодіаку» було справою випадку — не через їхню приналежність до фірми, а тому, що вони друзі Раймана. Просто і ясно, але я не можу повірити в це. Інтерес Бауера до «Зодіаку», аж до організації мого проникнення туди, гранична обережність і підозріливість Уорнера, спостереження за мною в перші місяці, перевірка подорожжю до Болгарії — все це не можна легковажно скинути з рахунку, бо інакше тільки ускладнить картину. Залишається, інше: Райман діє за інструкціями «Зодіаку», точніше, за приписами самого Уорнера, але інструкції полягали якраз у тому, щоб Райман діяв начебто від свого імені й немов проти волі керівництва. Рік тому я витлумачив би цю мізансцену як ознаку певної недовіри до себе. Тепер довіра явно зміцніла, однак мізансцена зберігає своє значення як запобіжний захід і, певно, як постійний стиль роботи. Коли я чи хто інший, подібний до мене, провалиться, — «Зодіак» лишиться в стороні, а вся увага буде скерована на Раймана і на його таємного керівника. — Зачини, будь ласка! Холодно… — чую з кімнати голос Едіт. «Холодно? — подумав я, причиняючи двері. — Торкнися мого чола і побачиш, як мені холодно». Я розпашівся не стільки від мартіні, скільки від усіх тих питань, які замість іти один по одному бавляться в моїй голові у довгу лозу й громадяться усі враз. Вияв довіри з боку Раймана очевидний. Слід було б радіти: мене вводять до системи. Але що з того? Моє місце в системі буде місцем коліщатка, яке знає тільки два сусідні трибки, що з ними воно з'єднане: з одного боку веснянкуватий, а з другого — тубільний зрадник, із яким я встановлюю одноразовий зв'язок. П'ять тисяч за один удар. Але один ізольований удар, ба навіть шість таких ударів, зібраних докупи, не дадуть мені більше за те, що вже відомо. Метод роботи — принаймні з позаштатними співробітниками — вже ясний: по одному відрядженню до кожної демократичної країни, після чого ти амортизований назавжди або на довгі роки, як Моранді. Це справді зменшує риск провалу для позаштатних, тим часом як штатні співробітники залишаються поза всяким риском. Тільки от поміж тих штатних я знаю одним однісіньку особу і не бачу жодних шансів розширити це коло знайомств. Мій погляд мимоволі звертається — вкотре вже протягом року — до далекого фасаду «Зодіаку», неясно окресленого в сутінках, там, між двох сусідніх дахів. Три поверхи притулених одна до одної будівель нецікаві: внизу канцелярії для звичайних відвідувачів, вище — служби окремих департаментів, ще вище — поверх шефів, включно й шефа «Хроносу». Але єдиний четвертий поверх з єдиною кімнатою над кабінетом Еванса заслуговує на увагу. Його ледве видно в імлі, отой четвертий поверх із двома затуленими вікнами, я бачу його ясно, чи мені здається, що бачу, бо вже просто остогидло дивитися на нього. І так само, як і досі, на думку починають спадати божевільні плани: вдертися в кабінет, жбурнути щось паралізуюче в обличчя Еванса й бігцем по сходах нагору. Дурниці. Абсолютні дурниці. Або, перестрибуючи з даху на дах, дістатися наріжного будинку. Дахи стрімкі, але альпіністи видираються й на крутіші схили. Дурниці. Чистісіньке глупство. За допомогою мотузки й гака я зможу піднятися на дах четвертого поверху. Там є горищне віконце — також затулене. Нічого, відчиню. А потім? Потім улізу на горище. Раз є горище, мусить бути й хід до нього. Коли ж немає — Пророблю. Так дістанусь до самої кімнати. І до сейфа. І тут, зрозуміло, край. Балаканина. — Ми можемо йти, — проказала Едіт, визирнувши з дверей. — Якщо достатньо провітрився. — Гадав, що достатньо, але зараз, коли бачу тебе, мені знову паморочиться в голові. — Ти просто тупієш від випитого, — зауважила вона сухо. — А тобі здається, ніби стаєш страшенно дотепним — Від випитого й від кохання, — поправив я. — Ти настільки чарівна в цьому туалеті, що просто спокушаєш людину торкнутися його. Едіт справді вбралась у гарну пастельно-рожеву сукню з брюссельських мережив, але без особливих викрутасів. Ось іще одна гарна риса цієї жінки: почуття міри. Проте вузькій сукні трохи бракувало міри, отже, жіночі зваби вище й нижче тонкого стану випиналися більше ніж потрібно. Едіт одягла плащ, і вухом не повівши на мої балачки, взяла необхідну для цього міста парасольку, і ми рушили до Пітера Гроота. Мій друг Пітер Гроот — художник і за випадковим збігом обставин живе на тій самій набережній, де розташований «Зодіак». Його ательє міститься в мансарді останнього в кварталі будинку, саме в тому, перший поверх якого займає наше улюблене кафе. Отож коли я подумки грабую таємний архів «Зодіаку», починаю з того, що б'ю Пітера в зуби, аби нейтралізувати його, потім за допомогою якоїсь драбини вилізаю на дах, а вже тоді розпочинаю свої ризиковані мандри. Пітер, власне, має таку статуру, що як зацідиш йому в пику, то навряд чи й підведеться. Немічний і худий, немов ходяча вішалка для одягу, він набуває певної стійкості — всупереч усім законам природи, — тільки добре напоївши своє черево. Тоді його кволі рухи неначе дерев'яніють, хребет йому заклякає, мов стовп, і говорить він войовниче, дарма що трохи неясно, ніби крізь глибоку воду. Коли ми прийшли, художник перебував ще в своєму перед-дерев'яному стані, тобто тільки нижні його кінцівки заціпеніли, що робило його схожим на крокуючий циркуль. Він власноручно відчинив нам, допоміг Едіт зняти плащ й увів нас до ательє. У великому приміщенні вже було досить насмалено, тож у першу мить все видалося мені як неясна суміш диму, чоловічих облич, жіночих бюстів та абстрактних картин. Крім нас, тут були офіційна подруга Пітера — Мері і дві художницькі пари: їх я невиразно пам'ятав із заключних годин якоїсь бучної гулянки. Туалети в жінок були такі, що сукня Едіт одразу здалася мені скромною до цнотливості. Дружини обох художників були в спідницях, що не прикривали навіть підв'язок їхніх панчіх, а Мері, велетенські форми якої не ден зволяли подібної фривольності, мала таке декольте, що бюст її тільки якимсь чудом ще не випав повністю з корсажа. Ця рубенсівська Венера, між іншим, вдвічі вища за Пітера й утричі ширша, тож він міг би спокійно спати між її грудей, коли б не боявся бути задушеним. — Що запропонувати вам на закуску? — питає господар, нишпорячи кістлявими руками по столі серед численних пляшок, які своєю кількістю рішуче переважали тарілки з рибою та бутербродами. Невдовзі він упіймав пляшку мартіні, оскільки добре знав мій смак, і підніс нам дві по вінця налиті склянки. Після того церемонного жесту розмова, яка була ввірвалася, несподівано вибухнула знову, та так, що Едіт мало не впустила склянку. — Твій Матьо просто шахрай! — гукав один художник. — Але дотепний! Тоді як твій Поляков над усе ще й нудний! — одказував другий. — О, Поляков божественний! — почувся захоплений жіночий вереск. — Поп-арт на вас усіх поставив хрест! — долинув інший голос. — Поп-арт — це безсоромний унітаз! — рішуче пробурмотів господар, похитуючись. І так далі. Одне слово — балачки Оскільки тема в загальних рисах мені відома, а згадувані імена нічого не промовляють, я розлігся в кріслі, присунув до себе пляшку мартіні й тарілки з бутербродами й віддався лінивому спогляданню. Едіт, чия поміркована натура не дозволяє їй верещати, сіла біля мене й закурила сигарету, чекаючи, поки співрозмовники самі вгамуються. Картини, порозвішувані довкіл, належали пензлеві господаря, оскільки він не визнавав інших майстрів сучасності, крім самого себе. Це були таки дорогі твори, коли мати на увазі кількість витрачених фарб. Узагалі особистий стиль Пітера зводився до жбурляння кілограмів фарби на фанерний щит, після чого вступала в дію мулярська кельма. Ми з художником познайомилися випадково одного сонного й похмурого зимового дня внизу, в кафе. Почалося — як водиться — з прокльонів на адресу погоди, потім почастували один одного, а під кінець, коли в приступі безхарактерності я збрехав, що полюбляю абстрактне мистецтво, Пітер повів мене до свого ательє, тягнучи однією рукою мене, а другою — сітку з напоями. Наше знайомство могло б так і лишитися перебіжним інцидентом, коли б під чаркою мені не забаглося відповісти люб'язністю на люб'язність. Мій жест полягав у тому, що я купив одну з наймонументальніших його картин, вагою щонайменш у двадцять кілограмів, яку Пітер з трьома вантажниками притяг мені додому вже наступного дня, особисто керуючи складною операцією підвішування. Спочатку він домагався повісити свій шедевр тільки над моїм ліжком, але я делікатно заперечив, бо перспектива бути розчавленим жахала мене найбільше. Кінець кінцем художник поступився й почепив той твір у холі над моїм робочим столом, і відтоді я взагалі перестав писати вдома. Захоплений тими споминами, я, здається, задрімав. Ніщо так не заколисує мене, як рівномірне дзюрчання балаканини. — Якщо ти прийшов сюди спати, було б принести з собою й ковдру, — почув я над вухом лагідний голос Едіт. — Даруй, люба, але я тільки стулив повіки, бо пейзаж ображає мою цнотливість: усі оті голі груди й стегна… — Дивись на мене. Я не гола. — Справді. Не зовсім. — І спробуй вичавити з себе хоч абияке слово, щоб ми не сиділи, наче глухонімі. У цю мить, коли я саме вигадував, з чого б розпочати світську бесіду, на допомогу мені прийшов Пітер. — Люба Едіт, маю для вас сюрприз. Чудова несподіванка! Тихо! — гарикнув він на присутніх і попрямував у куток, де стояв стереопрогравач. Я вже розгадав сюрприз. Пітер, як і Едіт, трохи схиблений на джазі. Художник запустив програвач, але поцілив голкою десь посередині, а тому спробував ще раз, а тоді й ще, поки нарешті не влучив десь ближче до початку, обернувся до нас і величним жестом показав на програвач, мовляв, ось воно! З динаміків линуло якесь сумне й зовсім безладне тринькання гітари. — Не чую ніякого ритму, — буркнув я необачно. — Мовчи! — осадила мене Едіт. — Це серйозний джаз, а не твіст. — Не розумію, чому серйозний джаз мусить бути нудний… Вона тільки затулила рукою мені рота, в захваті дослухаючись до безладного тринькання. — Джанго Райнгард! — проголосив Пітер, неначе казав: «Його королівська величність». — Записи ще не відомих імпровізацій. Відкриті, немов у казці, лише кілька місяців тому. — Фантастично! — зітхнула наче сама до себе Едіт. — Треба буде подарувати платівку Дорі. Слово вихопилося мимохіть, як усяке незначуще слово, але я вловив його й запам'ятав. Дорі… Якій Дорі? Напевно, Дорі Босх. — Чи є вона в магазинах? — звернулася моя секретарка до Пітера. Одначе питання потонуло у вибусі загального вереску: — Обожнюю Джанго! — Дурниці! З п'яти старих мелодій робить одну нову… — Це ніщо порівняно з джазом «Мессенджер»! — Бо ти не слухала Джері Малігана… — Сіднея Баккета… І всяке таке інше. Нарешті, як водиться, «серйозний» джаз був полишений заради несерйозного. З двох гучномовців ревнув якийсь банальний рок, що відразу ж перетворився на гімн примирення, бо всі посхоплювалися, в тому числі й дебела Мері, й заходились вихилятися в міру своїх можливостей. Едіт проти її волі також утягли до виру танцювальних пристрастей, і я єдиний вийшов сухий з води, вдавши, що глибоко й міцно заснув. — Люба Едіт, — розпочав я батьківським тоном, коли пізно вночі ми поверталися додому. — Здається, я давав тобі одну пораду, на яку ти відмовляєшся зважати. — Яку саме? Ти завжди даєш мені поради. — Не зав'язувати необачних знайомств. Які в тебе стосунки з Дорою Босх? — Звичайнісінькі: як між двома секретарками. — Конкретніше! — Ми зустрілися якось у магазині грамплатівок на Калверстрат… Перемовилися кількома словами, як випадкові знайомі. Стало ясно, що ми обидві схибнулися на джазі, та й годі. Обмінялися двічі-тричі платівками. Й нічого більше. — А ти бувала в неї вдома? — Ще ні. — І не ходи. І взагалі відтепер — ніяких послуг з платівками й ніякої інтимності. — Знаєш, Морісе: відомо, що ти мій шеф, але подеколи твоє опікунство починає обтяжувати мене. — Ці сцени залиш для іншої нагоди. Дора Босх — секретарка Еванса. — Ну й що з того? — А Еванс не терпить, коли хтось треться коло його людей. Нам пощастило, що він не довідався про ваші зустрічі в магазині на Калверстраті. — Ти вже починаєш боятися привидів. — Еванс не привид. І мушу сказати, що твої сподівання досягти чогось через оту Дору просто наївні. Дору ніхто не підпускав і не підпустить до кімнати на четвертому поверсі. Так само, як і тебе. Єдиним наслідком твого хитрування буде те, що мене і тебе виженуть із «Зодіаку». Тому настійно прошу не забувати нашої домовленості. — Гаразд, Морісе, — відповіла жінка втомленим голосом. — Буде так, як ти хочеш. Тільки перестань тремтіти за своє місце.  

________

 

Відпочинок після трудового тижня розпочавсь у мирній атмосфері холодної війни. В суботу Едіт відхилила моє запрошення пообідати десь у ресторані, пославшись на те, що не хоче їсти. Ввечері знову відмовилась вийти, оскільки їй хотілося спати. Я міг би сказати їй, що даремно гнівається, й наполягати, поки вона не поступиться, але коли хтось кисне, найкраще дати йому спокій, щоб само минулося. Я вийшов трохи пройтися, потім улаштував собі парубоцьку вечерю, присмачивши її пивом, а найбільше роздумами, й по тому продовжив свою мандрівку. Кроки мимоволі вивели мене до одного з каналів у передмісті. Це бічний канал, яким ніхто не користується, і під його лівим берегом, у тіні дерев, стоїть на якорях кілька старих барж, певно, вже довіку. В Голландії безліч бідних родин живе на старих баржах, переобладнаних на маленькі помешкання. Баржа, що привернула мою увагу, була другою праворуч. Віконечко центрального приміщення світилося, й крізь нього ясно було видно чоловіка, який вечеряв, схилившись над столом. То Ван-Альтен. «Ну, то й що, як Ван-Альтен? — аж сказав я сам собі, повернувшись. — Райман говорив, що він незрозумілий йому. Мені — теж». Три чи чотири рази в певний час я здалеку стежив за ним і встановив, що це похмурий чоловік з автоматичними й нудними звичками — від баржі до контори й від контори до баржі, з єдиним відхиленням до хлібної, овочевої та бакалійної крамниць — мабуть, Евансом привезений з Америки, він живе наче іноземець у країні, яка була його першою вітчизною. Жодних друзів, жодних розваг, ніяких пристрастей. Людина, яка може спокійно жити в кімнаті без фіранок, бо їй нічого приховувати, бо вона взагалі не має нічого свого, нічого інтимного. Але брак будь-яких бажань, коли це не вияв глупства й маніакального аскетизму, також підозрілий. Людина звичайно відмовляється від пристрастей в ім'я якогось іншого прагнення, старанно прихованого від сторонніх. У чому ж таємна пристрасть Ван-Альтена і чи є у нього взагалі якась пристрасть? Яке це має значення? Ван-Альтен лише дрібний гвинтик у складній комбінації, потрібній для того, щоб одімкнути сталевий сейф «Зодіаку». Ван-Альтен ніколи не лишається сам у будинку, і на дверях завжди чатує портьє, а нагорі, в кімнаті архіву, певно, також сидить черговий, про що свідчить вузенька смужка світла під віконницями. Ван-Альтен ніколи не має можливості винести звідти будь-що, а я не маю ніякої змоги примусити його бодай що-небудь винести. Ван-Альтен, як і Дора Босх, — одна з багатьох літер у словесному ключі до сейфа. Саме цього моя секретарка не може збагнути і тільки вдається до невиправданого риску. А може, й збагнула, але нерви в неї більше не витримують або «Фішер і К°» й ті, що за спиною у «Фішера і К°». тиснуть на неї. Едіт, певно, має якийсь зв'язок — листовний або через епізодичні зустрічі — і, мабуть, добуває миршавенькі відомості, які може вловити завдяки своїм частим відвідинам архіву чи під час розмов у кафе. Її завдання не таке, як у мене, — на торговельні секрети ніхто не дивиться дуже серйозно. Однак ті, що стоять за «Фішером і К°», дуже тиснуть на неї, й вона може накоїти дурниць, якщо я ловитиму гав. Щоб вона не накоїла дурниць, найпевніший спосіб — одіслати її назад у рідні місця, але такі розкоші не відповідають ні моїм бажанням, ані можливостям. У моєму становищі людина не може втратити зайвих два ока і два вуха, не кажучи вже про користь від першокласної секретарки. Я знову вийшов на пожвавлені вулиці, і думки знову повернулися до шифрованої комбінації клятого сейфа. Так, Ван-Альтен, як і Дора Босх, лише окремі дрібні літерки в ключі. Але ці літерки при нагоді можуть виконати певну роботу. Кінець кінцем будь-яке слово складається саме з літер. За умови — коли всі літери наявні. У неділю Едіт все-таки зволила зайти до мене на обід. Як правило, в неділю ми обідали вдома, й секретарка готувала що-небудь нашвидкуруч, залежно від вмісту холодильника. — Що ти їстимеш? — запитала вона. — Будь-який суп для піднесення настрою. — А що з твоїм настроєм? — Нічого. Я маю на увазі твій. — Коли ти вже так дбаєш про мій настрій, то постарайся бути трохи стерпнішим, — проказала Едіт і пішла на кухню. Раз вона вже почала філософствувати, значить, минається. Сподіваюсь, домашня робота довершить оздоровчий процес. Обіди, які готувала моя секретарка, мали ту перевагу, що в них не було жодних несподіванок: томатний суп і біфштекс із смаженою картоплею. Розмови під час обіду — також. Особливо тут, удома, наші розмови йшли найгірше. Не знаю, хто вигадав цю дурну приказку: «Почувайся як удома». Проте коли я вдома, за кожним своїм словом бачу магнітофонну бобіну, що крутиться десь по сусідству. І немов з якоїсь внутрішньої впертості я полюбляю примушувати її крутитися марно й записувати наше довге мовчання. Оскільки ж мовчання, принаймні за певних обставин, також буває красномовним, я не можу весь час мовчати й змушений удаватися до дурниць. — Люба Едіт, — кажу, пережовуючи шматок м'яса й зазираючи до недільної газети, — тут пишеться, що великі держави шукають шляхів до взаєморозуміння. Чи не настав час і нам узяти з них приклад? — Я не велика держава, — відповіла вона. — Я також, але іноді вдаю, задля більшого куражу. Взагалі я видаюся лордом тільки для тих, хто не знає, що в мене один-єдиний костюм. — Ти сьогодні на диво скромний, — сухо зауважила секретарка. — Однак це теж поза. Ні, ти маєш безліч костюмів. Тільки всі вони маскарадні. І таке подібне — фрази, слова і паузи, що їх якась невидима машина поглинає поблизу, аби увічнити їх у незначущих документах. Найприкріше те, що ця невидима машина переслідує мене не тільки вдома. В ресторані і навіть на вулиці, коли Едіт відтане і почне говорити про ті речі, про які мовчить удома, я все живу з думкою про замасковані мікрофони й бобіни, які невмолимо і невпинно фіксують і намотують і знову фіксують і намотують слово по слову все сказане. Але людина звикає і до цього. І потім, на кожну погану річ можна вигадати відповідну втіху. Моя втіха полягає в тому, що я все-таки народився не в той час, коли записуватимуть і думки. І поспішаю скористатися пільгою. І голова мені лускається від думок. Хоча й без користі.  

________

 

Початок робочого тижня обіцяв таку саму нудьгу, яку я споживав рівними дозами стільки тижнів підряд: підготовка торговельних пропозицій, перегляд кореспонденції, читання листів, телефонні розмови чи короткі п'ятихвилинні доповіді Ван-Вермескеркену. Проте у вівторок розігралась одна подія, що виходила за межі звичайного. Минула п'ята година, й ми з Едіт уже вийшли, коли на вулиці нас перестрів Райман: — От везе! Я саме йшов по вас! Шеф запрошує на вечерю. Він повів нас до машини неподалік, й оскільки це був чорний «ролс-ройс» Еванса, зайве було цікавитися, про якого шефа йдеться. — Як це ви раптом згадали про нас? — кисло спитала Едіт, коли ми всі втрьох потонули в широкому шкіряному сидінні й машина рушила, безшумна, мов катафалк. — Ви ж знаєте: такі речі або випадають несподівано, або взагалі не трапляються, — відповів з недбалим жестом веснянкуватий. Судячи з його блідого обличчя й затуманеного погляду, він запиячив, певно, ще зранку. — Звечора почали, — уточнив Райман, наче вгадавши мої думки. — І мушу сказати, наш Еванс — виняткова людина. Я також витриманий, сам знаєш, але перед ним скидаю шапку. Ніщо його не бере, чемпіон першого розряду. «Шеф у себе на віллі» — ці слова на жаргоні «Зодіаку» означають: «Шеф запив». Голова загулював рідко і таємно, як і личить його санові. Оскільки ж Еванс, загулявши, збирає «для розваги» й різних випадкових жінок, подеколи від тих веселощів і до нас долинав відгомін. — Ми, здається, невчасно їдемо, — промимрив я. — Запізнилися майже на півтора дні. — Пусте! Ти не знаєш Еванса: гульня для нього тільки починається. Хоча, власне, розпочалась відучора. Ми влаштували невеликий прийом на честь угоди з «Капором». І за третьою чаркою шеф похмуро глянув на нас і сказав: «Маю лихе передчуття». Й таки вгадав. Винятковий тип наш Еванс, кажу тобі! — Я також маю лихе передчуття, — все ще кисло озвалась Едіт. — Ми справимо погане враження. Тверезі завжди справляють погане враження. — Не біда! — махнув рукою Райман. — Почувайтеся вільно, мадам, і не бійтесь! З вашою фігурою ви ніколи не зможете справити поганого враження, навіть коли б і хотіли… Та якщо спитаєте мене, викликайте будь-яке враження, не соромлячись. Наш голова не зважає на дрібниці… Виняткова людина! Машина поминула міські вулиці й помчала по шосе до Гарлема. Спина шофера за склом перед нами темніла, могутня й незворушна, як і самий «ролс-ройс». Ми звернули на бічний шлях, і повз вікна замиготіли дерева, спочатку рідкі й маленькі, а потім дедалі густіші й більші, аж поки не в'їхали в ліс. Тут панували вогкі зеленаві сутінки. Машина притишила хід, плавно повернула й зупинилася перед широкими залізними ворітьми. Водій натиснув клаксон, ворота безшумно відчинились, і «ролс-ройс» покотився довгою звивистою алеєю між високих каштанів. За хвилину крізь каштанове листя забіліли стіни модерної двоповерхової вілли, і ми зупинилися біля імпозантного парадного входу. Товариство розташувалось у величезному холі і видавалося скорше очманілим, ніж веселим. Чоловіків було всього двоє — Еванс і шеф відділу радіоапаратури Пауль Франк, невисокий, кремезний і масивний суб'єкт з незмінним янтарним мундштуком у зубах. Жінок виявилось удвічі більше, й вони скидалися на взятих просто з вулиці. Всі сиділи в недбалих позах у кріслах навколо низенького круглого столика, заставленого пляшками й чарками. З програвача долинало притамоване танго, але присутні похнюпилися з таким виразом, неначе слухали не танцювальну мелодію, а дзвони на власному похороні. Наша поява серед цієї мертвотної нудьги була сприйнята як друге пришестя. Еванс підвівся й урочисто рушив нам назустріч, легко вклонився, поцілував руку Едіт, прихильно поручкався зі мною і повів усіх до канапи. — Я ж казав, що Конрад повернеться! — самовдоволено прогудів Пауль Франк. — Конрад — людина точна! Конрад фокусів не викидає, хоча й працює в рекламі. — Коні, любчику, ходи сюди! — простогнала в п'яному розчуленні гарна смаглява дівчина. Райман сів біля смаглявки, а ми з Едіт улаштувалися на канапі обіч Еванса. — Не обтяжуватиму вас церемонією знайомства, — добродушно проказав шеф. — Ми люди свої. Він був не настільки п'яний, щоб не тямити себе, але старанність, із якою контролював свої рухи, свідчила, що випив доволі. — Правильно, нема чого знайомитися! — підтвердила одна з жінок, тендітна, з ледве підфарбованими губами. — Важливіше, хто наливатиме. Пауль Франк послужливо підскочив і заходився коло пляшок. — А що там наливати, коли все випили… Крім джину… Хто питиме джин? — Ні в якому разі! — гукнув Еванс. — Джин суворо заборонений! Питимемо тільки легкі напої. Він обернувся до відчинених дверей праворуч і гримнув несподівано гучно: — Ровольте, друже!.. Де ж, нарешті, твої пляшки?.. — Все готове, — хрипко відказав хтось із другої кімнати. По тому чоловік, якого звали Ровольтом, з'явився у дверях, насилу несучи тацю, заставлену нерозкоркованими пляшками віскі, газованої води, склянками, льодом, і серед усього цього — мікроскопічне блюдечко зелених оливків — закуска. — Приберіть трохи, дітки! — по-батьківському наказав Франк жінкам. Дві дебелі дами з молодими, але вже прив'ялими обличчями майже одночасно підвелися з крісел і не дуже спритно порозсовували посуд, аби звільнити місце для таці. Ровольт поставив свою ношу із страхітливим брязкотом, підвів голову, і в ту ж мить я впізнав його. Це було видовжене обличчя людини з «б'юїка» на мосту де-Местре. Тільки цього разу окуляри в нього не дзеркальні, а з великими темними скельцями, але вираз обличчя той самий — відсутній і майже страшний своєю байдужістю. — Наливай у чисті склянки, друже! — озвався Еванс. — Саме це й роблю… — огризнувся Ровольт тоном розбещеного прислужника, який не любить, щоб його повчали. Він одкоркував пляшку віскі, для зручності зібрав чисті склянки докупи й став розливати питво, воно текло на тацю, але Ровольт не зважав. Потім, вирішивши, що його місія завершена, сів у крісло й закурив. Ровольт, видно, був єдиний непитущий у компанії. Інші похапали склянки в непевній надії, що це, може, змінить атмосферу на краще. Не бувши надмірним оптимістом, я також простягнув руку. Еванс церемонно підняв свою склянку: — За наших нових гостей! Я вирішив не лишатися в боргу: — За господаря! А миршава красуня з нафарбованими вустами додала: — І за всіх інших! — Чудово! — оцінив Еванс, після чого відпив солідний ковток. — Так за одним разом покінчимо з усіма тостами. Саме в нашому стилі: час — це гроші. Закінчивши офіційну частину, господар повернувся до моєї секретарки й напівголосом сказав якийсь комплімент з приводу її сукні. Сукня була зовсім звичайна, як і комплімент, але це деталі, бо погляд Еванса, наскільки я міг вірити своїм очам, був звернутий більше до оголених округлих колін. Наступного комплімента я не розчув як слід, але він, певно, був мостом від мертвої матерії вбрання до живої матерії тіла. — Ви примушуєте мене червоніти, — сором'язливо промуркотіла Едіт цілком у дусі тієї огидної жіночої тактики, коли відкидається одна люб'язність, аби викликати наступну. За тим, природно, надійшла третя словесна ласка, на яку моя секретарка відповіла таким сміхом, неначе її лоскотали. Тоді знову, згадавши про свої обов'язки господаря, Еванс обернувся до мене і привітно підняв склянку: — Ще по ковточку, га? Ковточок і його, і мій були такими, що ми вихилили склянки немов по команді. — Ви починаєте мені подобатися, хлопче! — зізнався Еванс, схвально зиркнувши на порожню склянку. — Ровольте, друже, відкоркуй ще пляшку! Ровольт відірвав погляд від стелі, ліниво потягся до столу й, скаравши на горло наступну «Королеву Анну», наповнив наші склянки. — Власне, ви здавна подобаєтесь мені, хлопче! — повів далі господар у нападі раптової сентиментальності й машинально взяв свою склянку. — Ми любимо людей, які вміють працювати, не здіймаючи галасу навколо себе. Ні, ви справді мені подобаєтесь. І ваша секретарка мені подобається. Який збіг обставин, еге ж? Обоє страшенно подобаєтеся… Тут він несподівано розсміявсь, неначе сказав щось неймовірно дотепне. Не знаю, чи він подурнішав од питва, чи це його природний стан. Не те щоб дурний у всіх відношеннях. Навпаки, я припускав, що до певної міри він дуже розумний і хитрий. Адже часто доводиться зустрічати людей надзвичайно інтелігентних і досвідчених у своїй професії, які, проте, в усьому іншому раптом виявляються посередніми до нестерпності. Еванс знову обернувся до Едіт, і це примусило мене продемонструвати виховане нудьгування — приховані позіхання, неуважливе пиття й безцільне роздивляння навколо. Хол був умебльований у такий спосіб, що вражав око меблями, які в момент придбання мали виглядати надмірно модерними, а через два роки вже застаріли. Темні дерев'яні площини, оковані червоним мідним орнаментом, шкіряна оббивка яскравих кольорів — усе було не дуже добре почищене, мов у помешканні, в якому давно не живуть. Гості розважалися хто як міг. Райман посадовив смагляву дівчину собі на коліна і дивився на неї олов'яним поглядом, встромивши руку в її волосся. Пауль Франк намагався розсмішити даму з нафарбованими вустами якимсь бридким анекдотом, але таких анекдотів вона, певно, знала більше за нього, через те тільки приказувала з перебільшеною наївністю: «Дуже цікаво, але це звучить безсоромно». Одна дебела красуня силкувалася спокусити Ровольта, високо оголивши стегна перед самісіньким його носом, а друга тим часом кидала млосні погляди на мене, мовляв: «Нумо, любчику, трошки сміливіше!» Сміливіше — легко сказати. Я розумів, що закони делікатності вимагали встати з канапи, щоб дати простір діалогові Едіт — Еванс, однак побоювався, щоб секретарка не скористалася моєю відсутністю й не вдалася до якогось глупства. Сміливіше? А чого ж. Я підвівся, попрямував до самиці, яка закликала мене поглядом, і недбало сів на бильце її крісла. — Як справи? — запитав я, випробовуючи свою англійську мову. — Давненько не бачилися. — Облиште ці балачки, — пробурмотіла вона. — Ми з вами вперше бачимося. Але це не має значення. — Авжеж. Абсолютно не має значення. Вам налити? — Прошу. І сядьмо десь зручніше. Я налив дві склянки, допоміг жінці встати і повів її до дивана в кутку біля програвача. Якраз учасно, бо платівка з танго закінчилася. Я взяв навмання іншу й знову пустив диск. У холі зазвучав заяложений мотив «Сан Луї блюза». Улюблена мелодія запаморочила мене, але не настільки, щоб я не помітив, як Едіт здалеку стежить за моїми діями, попри уважне дослухання до компліментів Еванса. — Давайте примусимо їх ревнувати, — кволо запропонувала моя партнерка, півлежачи на канапі. — В який спосіб? — Пригорніть мене обома руками, які вам зараз ні на що не служать, і цілуйте. — Це буде забагато для початку. Знаєте, вона небезпечна. Я не здивуюся, коли витягне із сумки пістолет. — Теревені! — зневажливо буркнула жінка. — Подайте мені склянку. Я виконав її забаганку. Дебела відпила ковток, пропорційний своїм габаритам, і він наштовхнув її на нову ідею. — Коли не хочете ви, я сама подратую свого. Вона, очевидно, була наллята по вінця не тільки алкоголем, а й самовпевненістю, бо поволі підвелася, зробила кілька кроків, вихляючи велетенськими стегнами, і під звуки наступного блюза — якоїсь млосної мелодії чи гарлемського ноктюрна — розпочала свій номер, отой самий, єдиний, на який здатна п'яна гуска. Номер таки справив враження, але цілком протилежне. Поки більша частина аудиторії з нетверезим ентузіазмом підбадьорливо вигукувала, Еванс устав і повільно повів зніяковілу Едіт у невідомому напрямку. Товстунка спершу не помітила нічого, бо саме в цей момент стояла спиною до глядачів, зате я бачив усе. Початок глупству покладено. Моя хитра секретарка намагається витягти щось із господаря за допомогою своїх принад. Їй навіть і на думку не спадає, що такі, як Еванс, чим більше п'ють, тим щільніше затуляють рота внаслідок професійного рефлексу. Дебела самиця вже констатувала відсутність основних глядачів, однак за браком інших справ скидала залишки білизни під вереск компанії. Ровольт, наче загіпнотизований, витріщився на пишні принади. Треба було щось робити, поки гіпноз не розвіявся. Я неквапно підвівся з канапи й одміряв кілька пробних кроків. Нуль уваги. Зазирнув у відчинені двері — їдальня, а там кухня. Пішов далі, до глибокої ніші, де зникли Едіт і Еванс. Ніша освітлена. Мармурові сходи, вкриті блідо-рожевим килимом, ведуть нагору. Не зашкодить зиркнути туди-сюди, бо вдруге навряд чи випаде нагода побувати в цій віллі. І напевно ніколи не матиму такого неспростовного алібі: ревнивець шукає свою легковажну подругу. Сходи вивели мене в другий хол, менший від нижнього. Четверо дверей, одні з них не варті уваги, бо виходять на терасу. Натис найближчі: замкнено. Може, там усамітнилися Едіт з Евансом? Ось де сховалися перелюбники. Вони сиділи на канапі в напівосвітленій кімнаті, чи то кабінеті, чи бібліотеці, Еванс обіймав жінку, туалет якої вже був трохи розхристаний, — стриптиз у початковій стадії. Я відчинив двері зовсім безшумно, але з холу проникло світло, і партнери обернулись. Едіт зніяковіла, на обличчі Еванса — нічого особливого. Бувають моменти, коли в тобі несподівано може прозвучати якийсь зовсім не професійний голос. Голос, породжений довгою дружбою і людською близькістю. Голос, що підбурює: вхопи її за плече й відірви від того мерзотника. Небезпечні моменти. — Вибачте, — сказав я і тихо зачинив двері. Зійшов униз, проминув транзитом хол і звернув у передпокій за своїм плащем. Райман ішов слідом. — Що, нещасний випадок? — тихо запитав він, збагнувши ситуацію. — Щось подібне. — Та послухай, Морісе, ти ж культурна людина, дивись тверезіше на ці речі. — Я так і дивлюсь. Одначе мене лякають наслідки. — Наслідки? Які наслідки? Наш Еванс завтра нічого не пам'ятатиме. Винятковий пияк, тільки на другий день нічого не пам'ятає. Якось ми отак зібралися, й один тип… — Ясно, — сказав. — Іди, бо тебе гукають. — Ти й справді надумав іти? — Вважаю, що так буде краще. Йди, тебе кличуть! З холу долинає якийсь жіночий вереск, хоча я й не знаю, чи нас він стосується. Махаю рукою Райманові й виходжу. Вихід праворуч, та оскільки навколо жодної живої душі, рушаю ліворуч. Сутеніє. Алея звивається в тіні крислатих каштанів. Іду метрів двісті й зупиняюся. Тут алея повертає у зворотний бік. Позаду простилається трав'яниста галявина, а за нею — мур, зарослий виткими рослинами. Нічого. Аби переконатись остаточно, що таки нічого, поминаю галявину й підходжу до муру. Маленька хвіртка із залізними ґратами, напівприкрита плющем. Зазираю крізь грати: посеред широкої галявини стоїть стара двоповерхова будівля, певно, садівникова. Уважніший огляд наштовхнув мене на думку, що садівник мав бути фанатиком. Фанатиком радіотехніки, хочу сказати. Над дахом стирчать високі жердини дипольної антени. Простіше було б ці дроти змонтувати на двох протилежних коминах, уздовж гребеня гостроверхого даху. Але ні: той дурнуватий садівник розташував антену так, що перетнув гребінь навскоси і спрямував свої радіообійми в напрямку схід — південний схід. Судячи з конструкції антени, можна припустити, що вона обслуговує радіостанцію типу американських, які, не будучи надпотужними, все ж можуть вести передачу на відстані чотирьох-п'яти тисяч кілометрів. Більше витріщатися зайве. Я повертаю назад і скоро дістаюся інших воріт, цього разу — офіційного виходу. Ворота замкнені, але збоку є маленька хвіртка, яка автоматично відчиняється, коли натиснути кнопку. Виходжу на лісову дорогу і прямую до шосе. Попереду в сутінках помічаю якусь жінку. — Едіт! Жінка озирнулась і стала. Я наздогнав її, і ми пішли поряд. Мовчання. Тільки високі підбори Едіт лунко цокають по асфальту. — Ти паскудно тримався сьогодні, — нарешті тихо проказала секретарка. — Невже? Я й не знав. — Але я все бачила. Ти навмисно потяг оту дебелу соромітницю на канапу і примусив її роздягатися, щоб подратувати мене. — Вигадуєш. І взагалі облиш цю дурну тактику випереджати докори докорами. Я не маю наміру корити тебе. — Я сама знаю. Сьогодні ти ясно показав, що я для тебе нічого не значу. «Вибачте…» Тільки негідник може в такий момент сказати «вибачте» й показати спину. — Годі вживати сильні слова, — запропонував я коротко. — Бо коли і я вдамся до них, ти добре знаєш, якими вони будуть. — Ну, кажи! — Не хочу. Тільки май на увазі, що ця сцена в бібліотеці була для мене досить підступним ударом. З отих, заборонених, що нижче пояса. — Не викручуйся! Ти запізнився на чверть години. І коли й був удар, то саме ти завдав його отими вибриками в холі. — Ясно. Ти впала в обійми Еванса, щоб помститися мені. — Дурниці. Він просто тактовно вирішив позбавити мене цієї безсоромної сцени… — Запропонувавши тобі іншу, ще безсоромнішу, за твоєї прихильної участі. — Ні. Запропонував мені показати колекцію старовинних коштовностей. — Я не помітив ніяких коштовностей. Крім єдиної, імпозантної і трохи розпакованої. — Облиш свої вульгарності. — Гаразд, — сказав я. — Але й ти перестань годувати мене байками. Будь-яка жінка, навіть та, що не має твоєї підозріливості, чудово знає, для чого її ведуть показувати колекції… — Я хотіла його подурити… — Навіщо? Заради спорту? — Хотіла довідатися щось про угоду з «Калором». Мені здається, що ця угода містить і якісь приховані пункти. Взагалі збиралася його подурити, але він виявився досить нетерплячим… й, очевидно, розцінив мій опір як кокетство, бо хіба це можливо, щоб якась там секретарка пручалася в обіймах самого голови, і повівся брутально, і… — Гаразд, гаразд. А чим закінчився весь цей невинний флірт? — А чим він міг закінчитися? Коли людина, від якої чекаєш допомоги, каже одне тільки дурне «вибачте», я мусила сама давати собі раду. Викрутилася всякими там «облиште мене» і «я боюсь!» і втекла. Одне слово, якщо тільки це тебе цікавить, ляпаса йому не вліпила. І можеш бути спокійний за своє місце. Я вирішив не відповідати, і ми йшли далі через ліс. Едіт, як і завжди, досить точно визначила практичний сенс моїх побоювань. Однак не зважила на інший. Іноді людина — навіть така, як я, — непомітно зближається з іншою настільки, що починає відчувати її своєю невід'ємною часткою. Фізичний потяг, чи звичка, чи епізоди дитинства, самотнього й сумного, як і твоє власне, чи бозна-що інше, але ти вже не можеш без цієї людини і марно умовляєш себе, що вона тобі потрібна тільки для певного службового завдання, і даремно себе переконуєш, що це лише випадкова зустріч, як і безліч інших у цьому житті. — Скільки нам ще йти? — спитала Едіт. — Ці туфлі просто калічать мені ноги. — Не я примушував тебе носити підбори на десять сантиметрів. Ти й сама не маленька. — Хотіла досягти твого рівня. — Ти й так на моєму рівні. Чи, може, хотіла бути на рівні Еванса? — Облиш… Ох, більше не можу. — Нам треба вийти на шосе. Там зупинимо якусь машину. — На шосе… А де те шосе? Коли їхали сюди, здавалося, що вілла зовсім близько… — Таки близько, — втішив її. — Ще якийсь кілометр чи два. Ми дістались узлісся і, як слід було чекати — раз нам уже не повезло, — тільки вийшли на відкрите, пішов дощ. — Цього ще не вистачало… — зітхнула Едіт. — Авжеж. Для таких, як ми, тільки цього і бракувало, щоб задоволення було повне:  

Хай вітер жбурляє В лице мені дощ. Нема нічого ліпшого У світі за негоду.  



— Не чекала від тебе такої пам'яті, — засміялась Едіт, незважаючи на біль у ногах. — Особливо на речі, що їх ти називаєш дурницями. Дощ капав несміливо, неначе просто примірявся, як йому йти, а тоді посилився й почав шмагати нас у спину навскісними цівками. Рівнина довкола простяглася глуха і чорна. Хмари неясно мерехтіли в якомусь притамованому фіалковому сяйві. Далеко попереду іноді з'являвся маленький рухомий вогник і хутко зникав. Там шосе. — Я роззуюся, — простогнала Едіт. — Без туфель мені буде легше. — Не верзи дурниць. Ти не можеш іти босоніж у такий дощ. Інакше мені доведеться нести тебе. Вона знову засміялась: — Нести мене? Бідолахо. Скільки ж метрів збираєшся нести? — Скільки лишилося до шосе. — Ми говоримо про шосе, неначе це земля обітована, — проказала секретарка. — І зовсім забуваємо, що там на нас не чекає машина. Просто не уявляю, як ми дістанемось додому. — Найперше досягнемо ближчої мети… — Ти весь просяк духом практицизму. Навіть дивуюся, як ти запам'ятав оту пісню. — Також через практицизм: щоб не купувати платівку. Репліка про платівку нагадала мені дещо, і я вже готовий був заглибитись у свої думки, коли Едіт промовила: — То був гарний вечір. Якщо ти не забув. Я не забув його. Бо все почалося з того клятого поцілунку на мосту, коли я вперше відчув, що Едіт для мене важить більше, ніж просто жіноче тіло. Потім була історія з ялинкою. Я купив ту ялинку на різдво тільки тому, що різдвяний подарунок слід класти під ялинку, а коли Едіт увечері прийшла додому, ялинка в кутку м'яко виблискувала електричними лампочками, і жінка нічого не сказала, а тільки застигла перед деревцем, аж поки я помітив, що вона ковтає сльози. Я не вірив, що Едіт може плакати, і вона, звісно, плакала не через ялинку, а через усякі спогади, і навіть не плакала, а силкувалася вгамувати сльози, але це кінець кінцем однаково, і я пригорнув її, щоб трохи втішити, а вона вп'ялася в мене і тільки прошепотіла: «О Морісе, навіщо ти довів мене до сліз, це перша ялинка в моєму житті, перша краплина тепла…» А по тому прийшло ще дещо, дрібниці дружби й уваги серед тих дріб'язкових буднів, що про них не варто й говорити. — Гарний був вечір, — кивнув я. — Особливо коли зважити, що нам було недалеко до дому. — Облиш, — сказала вона. — Годі з мене й моїх туфель. Нарешті ми на шосе. А яка користь? Поодинокі машини пролітають повз нас, обдаючи фонтанами води з-під коліс. Ніхто не звертає уваги на мою підняту руку, якщо взагалі помічає її. Дощ ллє без жодних натяків на припинення. Навскісні струмені січуть наші голови і з м'яким рівним хлюпотом періщать по асфальту. — Ми тут даремно стовбичимо. Ходімо краще до Мюндена. Едіт скрушно подивилася на мене, однак не заперечила, і ми рушили піщаним узбіччям шосе. Вона йшла мовчки, намагаючись виявити героїзм, але скутість і непевність її ходи виказували, що ледве тримається на ногах. — Спирайся на мене, — запропонував я. — Не вірю, щоб ця інтимність допомогла, — промовила жінка, але сперлася на мою руку. За сотню метрів од нас вималювалися обриси двоповерхової будівлі. Одне вікно першого поверху кидало широкий світлий промінь. Ми дійшли до живоплоту, і я з цікавістю зазирнув у двір. — Почекай хвилинку. Тихо прочинив низеньку дерев'яну хвіртку й нечутно подався до навісу біля будинку. Невдовзі знову вийшов на шосе, цього разу з досить підтоптаним велосипедом. Благословенна країна, в якій на кожну душу населення припадає по одному колесу. — Морісе, я не припускала, що ти впадеш до рівня вульгарного злодюжки. — Заради тебе я готовий і на вбивство. І чому «вульгарного»? Я кинув два банкноти в поштову скриньку. — Невже витримає? Він же зовсім старий… Але велосипед виявився міцним. Саме через те, що був старий. Адже відомо, що сучасне виробництво день у день гіршає. А тим часом ми мчимо по шосе з блискавичною швидкістю — двадцять кілометрів на годину, і після пішого маршу цей безтурботний політ дуже приємний для Едіт, яка, всівшись на раму й спершись на мої груди, опинилася просто в моїх обіймах, і я вдихаю легкий аромат її волосся з таким відчуттям, неначе лечу не до того міського дому, який не є моїм домом, а до чогось значно кращого, там, по той бік тьмяного тунелю ночі. Може, Едіт відчувала те саме або щось подібне, бо пригорнулася своїм обличчям до мого. В цієї жінки є гарна риса — не розмовляти, коли слід помовчати, і ми тихо помчали під легкий посвист шин і плюскіт дощу, аж поки близько полуночі не дісталися до спустілих вулиць Амстердама й зупинилися коло дому. Я галантно провів Едіт на горішній поверх і, щоб бути кавалером до кінця, завітав на хвилинку. Бувають, одначе, такі хвилини, які тривають без ліку.  

________

 

Чудова ніч може скінчитися не зовсім гарно. Вранці моя секретарка прокинулася з температурою. — Ти застудилась учора. Лягай знову. Вона спробувала заперечити, та, оскільки ледве трималася на ногах, слухняно повернулася в ліжко. Я приготував їй чай, збігав до аптеки. А тоді подався в «Зодіак». Еванс, певно, продовжував свою пиятику або відпочивав від неї, бо «ролс-ройса» не було на звичному місці. Я відклав призначені на цей ранок справи, в обід заскочив навідати Едіт, а потім знову повернувся, бо моя робота на цей день все ще була не закінчена, особливо одна річ, про яку я весь час розмірковував. Вчорашні мої знахідки на віллі Еванса — Ровольт і радіостанція, — звичайно, цілковита випадковість, але це та випадковість, якої я чекав добрий рік. Щасливий випадок — наслідок не везіння, а чекання: він приходить завжди, якщо вмієш по-справжньому чекати. Гіпотеза «Зодіак» плюс ЦРУ стверджується одночасно по двох лініях: убивцею Любо був один з охоронців Еванса. Радіозв'язок з агентурою в наших країнах підтримують люди Еванса. Займаючи в комерційній діяльності «Зодіаку» чисто умовний пост, Еванс є керівною фігурою по лінії іншої діяльності — шпигунства. Солідна фірма з її солідними операціями є не що інше, як легальний фасад розвідувального центру. Найперше поставала гіпотеза, що офіційна діяльність «Зодіаку» ведеться в установі, а неофіційна — на віллі, однак я вже мав досить фактів проти такої гіпотези. Обачливі, але тривалі спостереження переконали мене, що Еванс рідко буває на віллі, а висиджує в своєму кабінеті щодня по вісім годин, хоч офіційні справи забирають у нього не більше, ніж годину. Вілла видається надто приступною, щоб сховати будь-які секрети, а будиночок садівника — надто малим, щоб служити для чогось більшого від радіостанції. Еванс, мабуть, керує обома лініями діяльності «Зодіаку» — легальною й нелегальною — зі свого кабінету, й головні його помічники також, певно, працюють там, тоді як «слуги» забезпечують зв'язок з радіостанцією. Все це ймовірне як здогад і цікаве як знахідка, крім хіба в одному відношенні: воно не має практичної цінності для досягнення мети. Навіть більше, обставини, за яких стала можливою знахідка, можуть стати фатальними для кінцевого наслідку. Немає ніякої гарантії, що голова забуде чи вдасть, ніби забув інцидент з Едіт. Один недбалий знак — і я вилечу із «Зодіаку» сам або разом з коханою жінкою. Звичайно, зловісні хмари на обрії ще не привід робити дурниці, але те, що я намірився вчинити, не дуже ризиковане для цього моменту. Точно в ту мить, коли в коридорі лагідно задзвонив годинник, я відклав папери, взяв плащ і неквапно подався у білий світ. Вийшовши на вулицю, всупереч звичці, рушив не до кафе на розі, а в протилежний бік. Перед тим як звернути в першу вулицю, я кинув назад побіжний погляд і, задоволений своєю здогадкою, так само повільно пішов далі. Дівчина в темно-синьому плащі зі світлим хвилястим волоссям випередила мене, ледь кивнувши. — А, панно Босх! Добре, що я побачив вас. Ви нагадали мені про одну забуту обіцянку. Панна зупинилась на мить, і я порівнявся з нею. — Не розумію вас. Яку обіцянку? — Знаєте, Едіт зробила одне чудове відкриття, й оскільки вона хвора, просила мене замінити її перед вами. Йдеться про нові записи Джанго Рейнгарда, що їх я обіцяв купити й подарувати вам од її імені. — Дуже любо з боку Едіт і з вашого боку, — всміхнулася Дора Босх. — Але не варто завдавати собі клопоту. — Навпаки, варто. Інакше вона подумає, що я забув. Як, власне, і сталося. Дора проказала ще щось, мовляв, дуже зворушена, і ми йшли далі до Калверстрат. — Мушу сказати, що імпровізації Джанго справді виняткові. Зовсім нові й досі не відомі. — Я просто вмираю з цікавості, — зовсім по-дитячому вигукнула дівчина. — Джанго мій улюбленець. — Я особисто віддаю перевагу Бекетові, — сказав я, побоюючись, чи не переплутав ім'я. — О, Бекет, так! Але Бекет — це зовсім інше. А Бені Гудмен? — Фантастично! — промимрив я, вдруге рискуючи помилитися. Магазин розташований досить далеко як на те, щоб послатися ще на два імені, почутих од Пітера, і надто близько, щоб виявити себе невігласом. Я купив дві платівки Джанго — одну для Дори, другу для Едіт — і після того запропонував випити кави з тортом, бо саме настав час пити каву з тортом. — Не знаю, чи слід мені погоджуватися, — вагаючись, відповіла Дора. — Чому ж? — Знаєте, містер Еванс дуже ревниво ставиться до зв'язків свого особистого персоналу. — Які там зв'язки! — запротестував я. — Півгодини в кафе нікому не завдадуть шкоди. Та й містер Еванс нині на віллі. Думка про шоколадний торт була дуже спокуслива, а мої аргументи переконливі, отже, ми зайшли до найближчої кондитерської і сіли в окремій кабіні. — Я не знав, що містер Еванс такий ревнивий… — недбало докинув я, поки Дора поралася коло величезного кусня торта. — Не йдеться про ревнощі, — всміхнулася дівчина. — Що ж тоді? — Нічого. Просто принцип. — Кожен принцип мусить мати якийсь сенс. Що поганого, наприклад, що ми з вами вип'ємо кави? — Як на мене, нічого поганого. Але якщо він довідається, може й вигнати. — Жартуєте. — Зовсім ні. Єву, попередню його секретарку, викинули саме за такі ото дрібниці. Просто викинули, незважаючи на те, що була йому і подругою. — Авжеж, чув: Єва Шмідт. — Єва Ледерер, — поправила мене Дора. — У «Зодіаку» не було Єви Шмідт, принаймні за моїх часів. — Може, він просто шукав привід. Набридла йому як подруга, от і вирішив позбутися. — Усі ви пояснюєте речі таким чином, — посміхнулася Дора. — Одначе він позбувся і Ван-Велі, а Ван-Велі не був його подругою… — Ван-Велі? Не чув. — Атож, бо ви в нас порівняно недавно. Ван-Велі був другою людиною в архіві, але і його вигнали, хоча добре працював. Єва також була зразковою секретаркою. — Раз вони були зразковими працівниками, значить, не залишилися без роботи. — Ні, звичайно. Власне, Ван-Велі не мав часу шукати місця, бо за два дні потонув. — Самогубство? — Начебто, але, може, й нещасний випадок. А Єву вже на другий тиждень узяли в «Прайскаф». Тільки Арнем — це не Амстердам. — То так. Одначе важить не тільки де живеш, а й скільки маєш. Бо й у Парижі, коли живеш, як Ван-Альтен… — Ван-Альтенові ніхто не винен, крім його власної скнарості, — заперечила Дора. — Коли збираєш гроші для того світу, на цьому, природно, тобі не буде весело. Ми побазікали ще трохи про всяку всячину й устали. — Будь ласка, не проводжайте мене, — сказала дівчина коло дверей. — Хтось може побачити, й почнуться плітки. І взагалі, дуже вас прошу, іншим разом не підходьте до мене. — Гаразд, не буду. Не хочу завдавати вам неприємностей. Вона ще раз подякувала мені за платівку, а я зі свого боку подякував за інформацію, хоча й подумки, після чого кожен пішов своєю дорогою. Я застав Едіт у ліжку, але вона твердила, що почувається краще, а платівка Джанго й зовсім підбадьорила її. — Не припускала навіть, що ти згадаєш, — зауважила моя секретарка, ввімкнувши програвач. — Твоя Дора напоумила мене, — зізнався я. — Зустрів її випадково біля магазину, і це наштовхнуло мене на думку подарувати їй одного Джанго від тебе, а другого тобі — від мене. Едіт глянула мені в вічі своїм підозріливим поглядом, але нічого не сказала, бо в цю мить залунали звуки легендарної гітари. Фантастично.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка