Богомил Райнов пан ніхто



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка15/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   41

РОЗДІЛ ШОСТИЙ


 

Подорож на літаку КЛМ[4] минула при безхмарному небі й безхмарному настрої, принаймні для мене. Райман, певно, був трохи шокований моєю безтурботністю, хоча й не виказував цього. Він навіть не уявляв, яких зусиль мені коштувала ота безтурботність. Я встановив зв'язок ще за тиждень до того. Таємний, надійний і досі не використаний. Але коли я в супроводі вірної секретарки вийшов із «Зодіаку» на обід, то достеменно знав, що цього вечора за мною стежитимуть невідступно. Й не помилився. Конвой був делікатний, у межах можливого, але не настільки, щоб Едіт його не помітила. — Здається, за нами стежать, — прошепотіла вона занепокоєно, коли ми вийшли з ресторану й рушили додому на звичний півгодинний перепочинок. — А ти нікого не розпитувала і взагалі дурниць не накоїла? — пробурмотів я. — Прошу тебе, облиш. Я не дитина. — Тоді нема чого хвилюватися. І найголовніше, вдавай, ніби нічого не помічаєш. Вона саме так і трималася. Взагалі я дедалі більше переконувався, що Едіт належить до такого типу жінок, в яких неврастенія виявляється в найтихіших і порівняно стерпних формах. Я випростався на ліжку у великій блідо-синій спальні й втупив погляд у низьке небо за вікном, яке неначе вагалося, чи пустити чергову порцію дощу, чи пождати ще трохи. Раз у раз я поглядав на свій годинник, але велика стрілка неначе набралася кволості від малої, і, поки настала точно друга, мені здалося, минули години. Я підняв трубку і набрав номер: — Покличте, будь ласка, Франка. — Тут такого нема. — Адже це перукарня? — Яка там перукарня! І чоловік кинув трубку. «Помилка, — сказав я собі. — Хоча й свідома». І знову набрав номер. Цього разу справді озвалася перукарня, і Франка покликали, аби ми могли домовитися, що о п'ятій я прийду підстригтися. Коли трохи згодом ми з Едіт пішли до «Зодіаку», нас знову на відстані супроводжував чоловік, цього разу вже інший. І коли за двадцять хвилин до п'ятої я вийшов з кабінету й попрямував до перукарні, за мною хтось таки плентався. Зустріч із зв'язковим мала відбутися під навісом одного кафе, дорогою до перукарні. Чоловік стояв на своєму місці, я бачив його здалеку, і він також бачив мене, вдаючи, ніби я не цікавлю його. Я витяг сигарету й затиснув її правим кутиком губів, продовжуючи йти й неуважливо нишпорячи по кишенях, мовби шукаючи сірників. Коли я, нарешті, знайшов кляті сірники, кафе вже лишилося позаду. Незакурена сигарета при нагоді може означати більше, ніж закурена. Моя цього разу замінила цілу серію слів. «За мною стежать. Через годину — миттєва зустріч в умовленому місці». Поки Франк, наскільки міг, омолоджував мене, спостереження велося через вітрину кондитерської навпроти перукарні. Коли я вийшов, вартовий з кондитерської також подався назирці. Я глянув на годинник. Саме час не кваплячись йти до умовленого місця. Рівно через годину після моєї прогулянки повз кафе я входив до універсального магазину на Калверстрат, у дверях якого зустрічалися два щільні потоки відвідувачів. Стискуючи в правій руці зовсім дрібний клаптик паперу, я продерся крізь натовп і попрямував до прилавка з туалетним приладдям. Коли дійшов туди, в моїй руці вже нічого не було. Миттєва зустріч відбулась. Мені не лишалося нічого іншого, як придбати дещо для подорожі. Коли б за тобою йшли не один і не два, а п'ять переслідувачів, і були зовсім поруч, і оточили з усіх боків, однаково це не зашкодило б, якщо ти спритний, провести миттєву зустріч. Бо ніхто з тих, що стежать за тобою, не знає, де відбудеться та миттєва зустріч, із ким і коли, і в натовпі, де стикається безліч людей, неможливо вловити, зіткнувся ти з кимось навмисне, аби тільки передати щось з руки в руку, чи ні. Отже, зараз мені не лишилося нічого іншого, як розлягтися в кріслі, слухати рівний приглушений гуркіт моторів і зловтішно вловлювати ледь приховане здивування Раймана. Коли машина описала широкий еліпс і почала знижуватися на аеродромі, веснянкуватий проказав мені на вухо: — В тебе нема ручного багажу, а в мене, крім нього, ще дві валізи. Чи не погодишся ти взяти мою сумку, поки ми пройдемо митницю? — Ну, звичайно, Конраде. І ось ми вийшли на аеродром Враждебна, і я несу в руці сумку Раймана, надто важку, як на її невеликі розміри, й проходимо через хол, де відбувається митний контроль, втім, без будь-яких формальностей. Поки ми чекали свій багаж, веснянкуватий не зводив з мене ока, але я в своєму безхмарному настрої роздивлявся навколо в межах природної цікавості, яку відчуває кожна людина, що потрапила в незнайоме місце. Природна цікавість переконала мене, що поблизу прогулюються двоє з моїх людей. Але вони не впізнають мене, і це свідчить, що моє повідомлення досягло мети. Як тільки нам повернули валізи, до нас підійшли й зустрічаючі, які виявилися знайомими Раймана ще з попередніх відвідин і які — втім, з достатньою підставою — основну увагу віддавали йому, тримаючись зі мною, як із людиною нижчого рангу. — Ми вже два тижні знаємо, що ви приїдете, — сказав головний з трьох зустрічаючих, — але не чекали вас так швидко. Отже, даруйте, якщо не так підготувались. — О, не турбуйтеся! — відповів Райман. — Ми приїхали не заради прийомів, а в справах. — Скільки часу ви збираєтесь тут пробути? — Гадаю, днів зо три, чи не так? — для годиться звернувся веснянкуватий до мене. Я кивнув, також для годиться, бо ці питання вирішує він. — Чудово, тоді рушаймо! — оголосив головний. Водії взяли наші валізи, й один з них спробував забрати в мене сумку, але я, зустрівши багатозначний погляд Раймана, лишив її при собі. Не знаю, чи добре підготувалися торговельники, а мої люди, очевидно, владнали все якнайкраще. З аеропорту нас блискавично приставили до готелю «Ріла», розмістили в двох номерах на різних поверхах й оголосили, що через півгодини почнеться обід. Ледве наші господарі пішли, я спустився до Раймана й віддав йому сумку. Веснянкуватий поклав її до однієї з валіз, обладнаної надто солідними й складними, як для звичайної, замками. — Що там усередині, чи не золоті зливки? Аж руки помліли. — Не золото, але й не таке, що може валятися будь-де, — одказав шеф реклами. І, щоб не образити мене своїм недовір'ям, додав: — Потім поясню. Обід нам подали в малому залі, відгородженому від цікавих поглядів дверима та портьєрами. Крім нас, за широким столом розмістилося четверо болгарських торговельників. Жоден з них мені не знайомий, і це на краще, бо немає нічого обтяжливішого, аніж сидіти поруч знайомих людей і весь час удавати, наче не знаєш їх. Двоє болгар цілком пристойно володіли французькою, і це полегшило мені — за прихильною згодою Раймана — вимовити кілька коротких фраз про достоїнства годинників «Хронос». Моє слово викликало не те щоб надмірний, але підбадьорливий інтерес. Райман у той час розмовляв із іншими з приводу ймовірних можливостей «Зодіаку» імпортувати деякі болгарські товари, що не заважало йому пильно стежити за моїми словами і діями. Однак моя розмова з незнайомими не містила ніяких двозначностей. По обіді передбачався півгодинний відпочинок, після чого мала відбутися перша ділова нарада в міністерстві. Райман спробував натякнути, що ми трохи втомлені з дороги, але нарада вже була призначена. Ми розійшлися по кімнатах, і хоча, як я вже згадував, на відпочинок мали лише півгодини, веснянкуватий устиг за ці тридцять хвилин двічі подзвонити мені за якимись дрібницями і ще двічі прийти до мене в номер, спочатку — по одеколон, а потім — щоб вийти разом. І все-таки під час однієї паузи я визирнув на балкон удихнути свіжого повітря. Чоловік, що сперся на бильця сусіднього балкона і байдуже дививсь у скверик біля готелю, виявився колегою. — Твій не дає тобі ходу… — І не збирається відчепитися. — Мусиш знайти спосіб сьогодні написати все, що маєш повідомити. Нам треба це вивчити. Позавтра ввечері тебе викличуть. — Він ока з мене не зводить. — Про те не турбуйся. Звіт, коли буде готовий, передаси мені надвечір тут-таки. Маєш іще що сказати? — Любо вбили. — Ми так і подумали. Чи не оцей? — Він був організатором. Чоловік знову задививсь у скверик. Я знав, про що він думав, бо і я думав про те саме. Але не все, про що думаєш, належить до справ. У цю мить постукали в двері, і я повернувся до кімнати. — Може, підемо пішки? — запропонував Райман, коли ми спускалися сходами. — До міністерства два кроки. — Можна! Трохи розвіємось, — погодився я, подумки бажаючи йому згинути. Одначе, коли ми вийшли з готелю, на нас чекала вже машина: — Засідання відбудеться не в міністерстві. Ми вирішили зібратись у затишному місці, — пояснив комерсант, який приїхав по нас. І все-таки наприкінці дня, між засіданням та вечерею, в нас виявилося вільних тридцять хвилин, бо програма, складена без пауз, видалася б надто підозрілою. Як я і сподівався, веснянкуватий негайно скориставсь із можливості провести мене по місту, щоб з'ясувати, чи маю я тут знайомих. На жаль, я їх мав. Саме в момент, коли ми неквапно йшли повз вітрини кафе «Болгарія», я побачив, що назустріч мені чимчикував мій сусіда, такий собі базікало, з яким я був не настільки близький, щоб він знав, де я працюю, але й не такий далекий, щоб можна було байдуже проминути мене. Я добре знав того балакуна і був певен, що він ще здалеку привітно підніме руку, й зупинить мене, й не забуде поплескати мене по плечу й запитати: «Гей, де це ти завіявся, Боєв?» — і взагалі своїм безневинним ідіотизмом провалить комбінацію, створювану з таким зусиллям стількома головами. Базікало був ще досить далеко від нас, але йшов тротуаром так, що не міг не помітити мене, дарма що вже сутеніло. Тому я несподівано обернувся спиною до вулиці. — Щось цікаве? — запитав Райман підозріливо. — Так, але не в вітрині. Здається, за нами стежать, — відказую. — У тебе починаються галюцинації, друже мій, — зауважив веснянкуватий, збираючись іти далі. — Зовсім не галюцинації. Почекай дві секунди й побачиш. «Почекай, хай пройде базікало», — додав я подумки, бо базікало якраз поволі йшов поза нами, і я зовсім ясно бачив його відображення в шибці й благословляв ту обставину, що німецькі книжки — остання річ у світі, яка могла б його зацікавити. Втім, за нами й справді стежили, і це було невеличкою деталлю підготовки до мого приїзду: аби принаймні на певний час Райман не чувся надто вільний у своїх діях. Чоловік, якому було доручено це завдання, виконував його точно за інструкцією, тобто досить незграбно. Він зупинився неподалік від нас, потім, побачивши, що ми баримося, пройшов уперед і став коло болгарської книгарні. — Маєш рацію, — погодився Райман. — Цей тип таки стежить за нами. Одначе, коли ти помітив, що за тобою стежать, любий Морісе, найрозумніше вдавати, що ти нічого не помітив. Ця мудра порада свідчила, що веснянкуватий ладен був зарахувати мене до розряду безневинних дурнів, — обставина, яка в цю мить мене зовсім не засмучувала. Ми рушили назад до готелю, супроводжувані тим самим невідомим супутником. — Цей тип починає діяти мені на нерви, — пробурчав я, коли ми проходили в сутінках міського парку. Райман кинув на мене поблажливий погляд: — Я вважав тебе витриманішим. — Витримку можна вияв тяти під час укладання угод, А коли за тобою хвіст… — Може, це просто перевірка, — заспокоїв мене веснянкуватий. — Завтра все з'ясується. Та це не зашкодило нашій вечері відбутися загалом у підвищеному гуморі завдяки щедрій чарці та численним порціям коньяку після десерту. Райман пив нарівні з усіма, але я вже мав уявлення про його витривалість і тому після вечері не взявся відразу до своєї письмової роботи. Доречна завбачливість. Директор реклами вже за десять хвилин з'явився в моєму номері, аби спитати, чи не маю пірамідону, й з'ясувавши, що ліків нема, вирішив замінити їх тривалою дружньою розмовою на побіжні теми. Я охоче включився у балачку й взагалі не виказував ніяких ознак невдоволення. Райман сам вичерпав усі теми й заявив нарешті, що вже час поспати, бо завтра на нас чекають справи. На мене особисто справи чекали ще цього вечора. Я знайшов у шухляді все потрібне для писання й виклав по можливості стисло, але без пропусків усе, що сталось од Венеції до Амстердама включно. Тоді вийшов на балкон і віддав свій рукопис колезі по службі, який спирався на бильця, неначе за цілий день і з місця не зрушив. Решта програми проходила у вельми напруженому ритмі: два засідання, присвячені годинникам «Хронос», три інші наради, що торкались експертних інтересів болгарського партнера, відвідання підприємств й ознайомлення з відповідним асортиментом, декілька візитів до керівників середнього рангу з метою зондування можливостей щодо дальших угод, не рахуючи обідів і вечер при зачинених дверях, що їх влаштовувало то те, то інше відомство. І все-таки з тих двох днів Райман викраяв дві паузи, надто довгі, щоб могли промайнути без ускладнень. Першу паузу — на годину — знову було відведено випробувальній прогулянці містом. Цього разу ми швендяли серед білого дня й дарма що це був час відносного затишшя — пообіднього відпочинку — й що колеги, напевно, вжили всіх запобіжних заходів, я мусив мобілізувати й увесь свій артистичний талант, щоб зіграти роль безжурного іноземця, який пташкою божою пострибує незнайомими вулицями. Цей безсоромний тип Райман привів мене до найпожвавленішої магістралі — вулиці графа Ігнатьєва, — неначе вигулював мавпу, потім змусив повернути на вулицю Раковського, а після того — на Російський бульвар, до парку. Інквізитор ладен був усадовити мене й за столик біля «Берліна»[5], але, на щастя, ми не знайшли вільного місця і попрямували до парку. Дійшли вже були до мосту і вже намірилися повторити це ходіння по муках у зворотному напрямку, коли назустріч несподівано з'явилася знайома постать, тепер, одначе, жіночої статі. Це була моя колишня кохана. Та сама, від якої я міг би мати сина п'яти і більше років. Ми з нею ніколи повністю не поривали стосунків, — дипломатичних, хочу сказати, — тож іншим разом вона неодмінно зупинила б мене, просто так, через жіночу суєтність, аби вивірити мої почуття. Але зараз обставини були незвичайні, і я здалеку втупився в неї, важко і настирливо, щоб навіяти їй це. Вона мене помітила, одразу вловила погляд, — і диво! — ця жінка, яка ніколи нічого не розуміла, негайно все збагнула й одвела очі вбік. Вона прекрасно знала, чим я займаюсь, і не так-то вже й дивно, що вловила ситуацію. Хоча, може, я й переоцінив її, й вона, власне, нічого не збагнула, а просто сприйняла мій погляд за вияв неприязні та й закопилила губу. Паузу в програмі наступного дня — останнього нашого дня в Софії — нам не піднесли на блюдечку, її насилу відвоював Райман тривалою симуляцією нездужання. Веснянкуватий, певно, хотів будь-що лишитися на самоті, й спроби наших фірм нав'язати «Зодіакові» якнайбільше товарів вже почали дратувати його. Кінець кінцем господарі вирішили дати нам спокій, щоб удаваний хворий міг лягти в ліжко. Це сталося надвечір. Райман, дочекавшись, коли комерсант, який нас супроводжував, пішов, кивнув мені пальцем: — Слухай, Морісе. Я хочу попросити тебе про одну послугу. — Якщо тільки зможу виконати її. — Це дрібниця, яку я й сам зробив би. Але ти розумієш, незручно, вдавши хворого, піти на прогулянку. А до того ж ти тут новачок і не викликаєш підозри. Отже… Нашвидку і так само пошепки він виклав мені зміст послуги, якої чекав од мене. Взяти сумку, знайти бульвар Толбухіна — першу вулицю праворуч за пам'ятником вершникові[6] — такий-то номер, такий-то поверх. Тричі коротко подзвонити й спитати пана такого-то. Запитати в того пана: «Вибачте, ви говорите французькою мовою?», на що він мусить відповісти: «Розумію, але якщо говорять повільно». Коли мене впустять до квартири, мушу сказати, що прийшов від Бернара, а на запитання: «Від якого Бернара, молодшого чи старшого?» — відповісти: «Від Бернара-батька». Тоді лишити сумку й піти. — Як бачиш, це зовсім просто. — А коли хтось учепиться за мною? — Коли хтось учепиться, ти зробиш круг і повернешся сюди з сумкою. Вчора за нами ніхто не стежив. Сьогодні ще менше ймовірності, що за нами стежитимуть. Звісно, мусиш стерегтися, але, як я вже казав тобі, вдавай, що не помітив переслідування. — А якщо мене схоплять? — Дурниці верзеш. Я думав, ти сміливіший.  

— Справа не в сміливості. Але людина повинна врахувати все. Так само, як і при укладанні будь-якої угоди. — Ну, коли тебе впіймають, хоч це й неможливо, найперше дотримуйся версії: один давній клієнт, довідавшись, що ти їдеш до Болгарії, дав тобі сумку з проханням передати такому-то. Ти навіть не знаєш, що в ній… — Це повністю відповідає істині, — зауважив я наївно. — Саме так. Тримайся цієї версії — й край. Я тебе визволю, даю гарантію. Однак при одній умові: не вплутуй мене. Інакше як я тебе визволю? І взагалі не забувай, що «Зодіак» — це сила і в тебе нема ніяких підстав полохатися. Я виконав доручення точно за розкладом і в рекордний строк — за тридцять хвилин. Виявилося, нема нічого легшого, ніж виконати шпигунське завдання у власній країні за умови, що відповідні органи в курсі справи. Одразу повернувся до готелю й увійшов до кімнати веснянкуватого, наче зопалу забувши постукати. Райман, який стояв біля вікна, здригнувсь від несподіванки. — А, це ти! Нарешті! — Чому «нарешті»? Все зроблено просто блискавично. — Так, але мені здалося, що минули століття. Не думай, що я тебе недооцінюю, Морісе, однак тобі бракує досвіду в цих справах. Досить мені було уявити, як ти озираєшся на кожному кроці, щоб мене кинуло в піт. — Може, досвіду й бракує, але я не озирався і все-таки відчував, що хвоста нема. — Чудово. Ти зробив мені величезну послугу. — О, послуга, яка нічого мені не варта, — відповів я скромно. І це було не дуже далеко від істини. Остання частина моєї місії в Болгарії пройшла дуже легко завдяки Райманові, який нічого не підозрював. Його нездужання спричинилось до медичного огляду з констатацією легкої застуди, йому дали кілька таблеток, які помітно зміцнили коли не стан здоров'я, то принаймні сон хворого. Веснянкуватий заснув як мертвий, і я зовсім спокійно вийшов з готелю й подався до відповідної установи. Й ось знову картина, яку я стільки разів уявляв, тільки тепер уже не уявна, а цілком реальна: генерал, полковник і мій шеф серед освітленого важкою люстрою кабінету, які уважно оцінювали кожен мій крок і кожен сантиметр кроку. Власне, вони вже в курсі основних подій і цікавляться головним чином деякими дрібними деталями, деякими такими деталями, які примушують мене час од часу виймати носовичок й утирати чоло. Полковник, як відомо, не може втриматись від критичних зауважень, хоча тільки в подробицях. Однією з тих мініатюрних деталей є моя ставна секретарка. Не в нинішній своїй ролі, а в попередній. Полковник назвав її призначення «стрибком у темряву». — А хіба не стрибок у темряву — ходити софійськими вулицями з риском кожної миті зустріти знайомого? — відказую йому, оскільки знаю, що вся операція пройшла через руки полковника. — Даремно нервувався, — завважив він спокійно. — Ми все організували так. що ніхто не встиг би й привітатися з тобою. «Міг би повідомити про це й раніше», — подумав я, але змовчав, бо саме в цю мить почувся голос генерала: — Не будемо відхилятися… Це адресувалося полковникові, хоча відхилення викликав я, і я спромігся оцінити люб'язність генерала, так само як і наступні його слова: — Вважаю, що досі Боєв тримався непогано. Що шкільною мовою означає: дуже добре — «п'ять». — А тепер ідімо далі. Маєш слово, Боєв. Слово-то я маю, тільки от не відаю, що з ним робити. Бо точного, детально розробленого плану дій, якого, напевно, чекали від мене, й нема. Я перебуваю у стані повної бездіяльності, в становищі людини, що стоїть біля замкненого сейфа, про який тільки й знає, що в ньому є цікаві речі, але який не може не те що відімкнути, ба навіть просто торкнути. Таким чином, мені не лишалося нічого іншого, як накреслити перспективу з усіма її складностями й викласти гіпотезу щодо можливих дій, якщо, якщо, якщо… Як це не дивно, мої констатації і скептичні прогнози викликали схвалення. Навіть мій шеф, який за інших обставин не забув би висловитись про шкоду від фантазування, цього разу втримавсь від уживання ненависного слова: — Саме так: терпіння, вичікування, гранична обережність. — Живи з думкою, ніби й справді змінив свій фах, — усміхнувся полковник. Тоді ми перейшли до прискіпливого аналізу обстановки й до обговорення всіх імовірних і неймовірних ситуацій. Аж поки чорне небо в широких вікнах не набрало поволі фіалкового кольору світання.  

________

 

Ми повернулися до Амстердама якраз на час обіду, і я скористався цим, щоб улаштувати сюрприз для Едіт, одразу заявившись у ресторан, де ми звичайно харчувалися. Вона сиділа на постійному місці, біля вікна, і саме вивчала меню. — Добридень, замовляй, будь ласка, на двох, — сказав я, сівши навпроти неї. На її обличчі появилася бліда посмішка, а це не так-то й мало, коли мати на увазі, що воно рідко виражало більше, ніж відповідність або стримувану досаду. — Я саме думала про тебе, — зізналась Едіт, одіславши кельнерку. — Власне, весь час думала про тебе. — Я також думав. І переважно про те, чи не накоїла ти якихось дурниць. — Що ти маєш на увазі? — наївно запитала секретарка, хоча чудово зрозуміла, що саме я мав на увазі. — Останнім часом чимало кавалерів за мною упадало. — Я не втручаюсь у твоє приватне життя. Аби тільки ці кавалери були не з «Зодіаку». — А то ж звідки? — Ти диви! І хто ж був найвидатнішим представником цього товариства? — Ну, «товариство», може, й занадто гучно сказано Але тут фігурували перша людина біблії Адам Уорнер і перша людина «Зодіаку» — містер Еванс. — Для початку — непогано. Одначе… Кельнерка принесла запотілі кухлі пива і тарілки з першим, як я підозрював, ненависний мені томатний суп, хоча його й подали під іншою назвою. — Що — одначе? — нагадала мені Едіт, коли дівчина відійшла. — Я хотів сказати, що, коли чиясь кар'єра зразу починається з найвищого рівня, вона звичайно швидко вривається — через брак перспективи. Едіт із задоволенням їла свій суп. А я тільки покуштував і відсунув тарілку. Просто дивуюсь з представників англо-німецької раси, як їм може смакувати це рідке і гаряче томатне пюре. — А може, ти трохи ревнуєш? — поцікавилась Едіт. — Може, але зовсім трішки. Коли хочеш, щоб я ревнував більше, розкажи докладніше. — Подробиць поки що замало. Містер Еванс двічі здибував мене в коридорі й оглядав досить приязно, а вдруге навіть запитав, відколи я тут і де саме, й підтакував на мої відповіді: «Дуже добре, дуже добре», — продовжуючи оглядати мене з усіх боків, отож я навіть не зрозуміла, якої частини моєї фігури стосувалося те «дуже добре». — Оце й усе? — Тобі мало? — А Євин чоловік? — Адам Уорнер? Він зайшов далі: запросив мене повечеряти. — І ти, ясна річ, прийняла запрошення? — А як інакше? Ти сам казав, що коли відмовляєшся від спокусливих пропозицій, це викликає підозру. — Я не робив узагальнень. Мав на увазі конкретний випадок із квартирою. Підійшла офіціантка, цього разу з двома порціями телячого філе, що було щедро гарніроване смаженою картоплею. Звичайна страва, але зарекомендована багатовіковою людською практикою як смачна й поживна. Якийсь час ми їли мовчки, точніше, до моменту, коли з телятиною було покінчено і дівчина спитала, що подавати на десерт. — Отже, подробиці, — нагадав я. — Ой, то було просто наче другий допит, тільки приправлений устрицями, білим вином та індичкою з апельсинами. Цей чоловік справді позбавлений будь-якого смаку. Він запивав індичку білим вином. Так само, як і устриці. — А чи не можеш ти залишити кулінарні враження на потім? — Я ж сказала: другий допит. Хоча й у формі дружньої бесіди. Почав з мене, а скінчив тобою. Центральна тема: наші взаємини. — Для цих людей немає нічого святого, — пробурчав я. — Особливо його цікавив момент нашого знайомства. — Сподіваюся, ти не заплуталась у своїх варіаціях. — Яких варіаціях? Виклала йому все так, як ми й умовилися з тобою: прочитала оголошення й прийшла. «А чому він зупинився саме на вас?» — «Звідки я знаю. Через те, припускаю, що інші були гірші». Тут він чи не вперше уважніше огледів мою статуру. «Так, — каже, — відповідь здається переконливою». — Далі? — Далі все в тому ж дусі. Хоча п'ять разів повторював: «Не хочу втручатись в інтимності» та «Сподіваюсь, я не дуже нахабний». Ага, запитував, чи була я з тобою в Індії. Власне, з цього запитання він і почав. Я відповіла йому, що ти в Індії був до того, як ми познайомились, про що дуже шкодую, бо мені остогидло слухати казки про ту Індію. Чуєш, Морісе, а ти справді був у Індії? — Спілкування з Уорнером погано впливає на тебе, — зауважив я. — Твоя природжена підозріливість набуває маніакальних розмірів. Офіціантка принесла каву. Я запропонував Едіт сигарету й закурив сам. — Як ти гадаєш, навіщо Уорнер скористався твоїм від'їздом, щоб допитувати мене? — Він не скористався моїм від'їздом. Просто вважав, що зі мною покінчено, і хотів подивитися, з якого тіста зроблена ти. — Як це «з тобою покінчено»? — А так. Маю враження, що цю подорож було влаштовано тільки для перевірки. Мене, здається, вважали за болгарського шпигуна чи щось подібне. Едіт несподівано засміялася тим сміхом, який раптово змінював її обличчя, в таку мить воно ставало світлим і веселим обличчям молодої дівчини. — Ти — болгарський шпигун? Жінка знову зайшлася сміхом. — Не бачу нічого смішного, — пробурчав я ображено. — Ти, видно, маєш мене за справжнього дурня. — Зовсім ні, — заперечила Едіт, силкуючись заспокоїтись. — Але ж — болгарський шпигун, ха-ха-ха… Трохи набурмосений, я чекав, коли минеться приступ. — А, власне, як там? — запитала секретарка, нарешті вгамувавшись. — Чи й справді жахливо? — Чому жахливо? Хіба що випадково впадеш з п'ятого поверху. Але і тут це пов'язано з неприємностями. Ми обмінялися ще кількома незначущими репліками й рушили саме вчасно, щоб скористатися паузою між двома нападами дощу. Я провів Едіт до її покоїв на горішньому поверсі і з чемності ввійшов до кімнати. Шпалери, меблі, килим у спальні були витримані в блідо-зелених кольорах, і ці ніжні тони разом з терасою, зарослою декоративними кущами й квітами, надавали помешканню якоїсь садової свіжості, що спонукала тебе сісти. Моя секретарка підійшла до програвача в кутку й поставила якусь оглушливу платівку. Едіт мала незбагненну прихильність до джазу, але не до банального й приємного, а так званого «серйозного» джазу. Наскільки я міг судити з найулюбленіших її шедеврів, основною і єдиною метою серйозного джазу Є демонстрація того, що й найкращу мелодію без особливих зусиль можна перетворити на пекельну какофонію. — А ти хіба не підеш відпочивати? — докинула жінка, зрозумівши, що пластинка неспроможна вигнати мене. — О, на все є час, — відказав я легковажно, вмостившися в одному з салатових крісел. — Тоді дозволь мені викупатися. — Мийся як удома, — проказав я. Поки я неуважливо слухав завивання саксофонів та плюскіт води, в моїй уяві поставали невиразні видіння не тільки водяних струменів, але й тіла під тими струменями, а мій погляд блукав по кімнаті. Раптом увагу привернув якийсь блискучий предмет, що лежав між журналами, кинутими на столик в кутку. То був зовсім безневинний бінокль. Однак поняття «бінокль», природно, пов'язується з поняттям «спостереження». Я лінькувато підвівся, проклинаючи той людський порок — цікавість, й узяв бінокль. Він був невеликого калібру й оправлений у перламутр, звичайний бінокль, що їх жінки беруть до театру. Аби краще випробувати його, я вийшов на терасу. Вдалині, саме навпроти, між двох гостроверхих сусідніх будівель, виднілася частина фасаду «Зодіаку». Мініатюрний перламутровий прилад на мій подив виявився таким сильним, що я добре побачив вікна кабінету голови. Едіт визирнула на терасу, квітуча й свіжа, в сніжно-білому халаті: — Приємно, авжеж? Ці квіти… — І всі твої дурниці. Навіщо тобі знадобилось оце? Жінка глянула на бінокль, й обличчя її набрало таємничого виразу. Вона зробила знак «мовчи» і проказала недбало: — Для театру, звісно. Купила випадково. Я, знаєш, трохи короткозора й оскільки позавчора ходила в театр… Ясно, що цю розмову нам доведеться продовжити іншим разом. Але це не значило, що ми мусимо сидіти й споглядати одне одного склавши руки. Я наблизився до жінки й обійняв її за плечі крізь м'яку тканину халата. — Люба Едіт, ти виходиш з ванни, як Венера із хвиль… — Не верзи дурниць… — Хронос і Венера, — вів я далі. — Бог часу і богиня кохання… — Хронос не бог, а титан. Не плутайся в міфології. Я ледве розчув останні слова, бо її свіже обличчя майже торкалося мого і заважало зосередитися. Едіт не пручалась, але в неї не відчувалося нічого більшого за терплячу байдужість. Наша дружба — це гра, до того ж не дуже цікава для другого партнера. А в іграх погано те, що хоч усе виглядає як справжнє, проте гра залишається тільки грою.  

_________

 

За кілька днів подзвонив Уорнер і запитав, чи не зайшов би я до нього. Нічого не вдієш, доведеться зайти, хоча той Уорнер почав уже й снитися мені. Чоловік із сірим обличчям і в сірому костюмі зустрів мене звичною холодною ввічливістю, запропонував стілець і сигарету. Останнє слід було розцінювати як вияв особливої прихильності, бо сам Уорнер не курив. — Позавчора, коли розповідали мені про поїздку, ви дещо приховали, — сказав Уорнер після того, як я закурив. — Коли щось і приховав, то тільки тому, що це мусив розповісти інший. — Інший розповів, — кивнув перший чоловік з біблії. — Але ви все-таки приховали. Не довіряєте мені, Роллане? — Чому ж? Просто я залишив можливість видобути й останню подробицю моєї біографії… — Так, але я саме й видобував ті подробиці, а не ви їх звіряли мені. — Знаєте, — відповів я, — довіра в наш час і в нашій професії… — І все-таки, — перебив мене Уорнер, — ви довірилися Райманові. — Не треба перебільшувати. Я зробив йому одну дрібну послугу. Послугу, яка мені нічого не коштувала, крім певного напруження. Чоловік за столом кинув на мене допитливий погляд: — Припускаю, ви маєте певне уявлення про характер тієї… послуги? — Звичайно. Райман, власне, й казав, що збирається мені все пояснити, та я його не розпитував. Вибачте, але для мене цей випадок є тільки епізодом, що стосується більше Раймана, ніж мене. — Цей епізод однаково стосується вас обох. Райман діяв неправильно, ви — також. Я здвигнув плечима, мовляв, гаразд, хай так! І втупився в свою сигарету. — Наша фірма має широкі зв'язки із східними ринками, й ми не бажаємо ускладнювати ці зв'язки через свавільні дії того чи іншого представника фірми. Райман діяв на власний розсуд і, певно, задля своєї користі, а ви йому допомогли, хоч ніхто вам не давав на це дозволу. — Треба було попередити, що можна робити, а що — ні. — Я не міг вас попередити про речі, про які навіть не підозрював. Тепер, одначе, вважаю, що ви попереджені. «Зодіак» є торговельною фірмою, і ви, як представник цієї фірми, повинні обмежувати свої дії виключно галуззю торгівлі. Він знову швидко глянув на мене й додав м'якше: — Цілком природно, ви ще новачок, і ми прекрасно розуміємо, що провина падає переважно на Раймана. Навіть припускаємо, що ви гадали, начебто Райман діяв за нашими інструкціями. — Я взагалі не думав на цю тему, — зізнався я з легкою досадою. — Взагалі мушу вам сказати, що майже забув про той випадок… — Чудово, — кивнув Уорнер. — А тепер забудьте про нього зовсім. «Це таки станеться, — сказав я сам собі, вийшовши в коридор, — однак не раніше, як проаналізую той випадок з усіх боків і вилучу його з обігу». Поворот був раптовий, хоча й не зовсім непередбачений. Райман, звісно, діяв за їхніми інструкціями, і, певно, саме за інструкціями того святого Адама. Завдання номер один — перевірити мене. Завдання номер два — втягти мене в розвідувальну роботу. Тепер же встановлено, що завдання номер два, якщо взагалі воно було, скасовується. Люди вмивають руки. Райман діяв невідомо за чиїм наказом, але, в усякому разі, начебто без відома «Зодіаку». Фірма знову постала у своєму незаплямованому блиску. Чому? Бо досі не довіряють мені? Чи вже переконані, що я не комуністичний агент, а припускають, ніби я можу бути агентом іншої розвідки? Чи я взагалі їм не потрібен? Усі ці «чому» треба добре обміркувати. Надвечір Едіт постукала до мого парубоцького житла, щоб витягти мене в кіно. Нема ліпшого, як жити поруч з коханою жінкою, але в окремому помешканні. Особливо коли жінка схожа на Едіт і ніколи не шукає тебе сама, хіба що в випадках, коли ми домовилися кудись піти. Цього разу мені нікуди не хотілося йти, але я обіцяв і не бачив способу відмовитися. — Ти нічого не кажеш мені про бінокль… — нагадав я їй, коли ми вийшли на вулицю й розкрили парасольки. — Що говорити, коли ти й сам зрозумів. Спостерігала «Зодіак». — А на біса? — Минулого вечора блиснуло світло саме над кабінетом Еванса. Якщо ти помітив, вікно там завжди затулене віконницями. Але того вечора хтось, певне, прочинив на мить віконниці й блиснуло світло… — Той «хтось» — прибиральниця. — Прибиральниця о десятій вечора? Щоб ти знав, «Зодіак» замикають о сьомій. А прибирають там зранку. — Все-таки не розумію, чим тебе зацікавило те світло і те приміщення. — А ти бував там? — Навіть не знаю, де вхід, — А я знаю. Туди входять з одного-єдиного місця — сходами через кабінет Еванса. — Це мене не стосується. І тебе — також. — Та послухай, Морісе: якщо в «Зодіаку» є секретний архів, він мусить бути саме в тому приміщенні. Й ним, напевно, займається Ван-Альтен. Ван-Альтен — другий секретар Еванса, похмурий відлюдкуватий тип, який дуже рідко з'являвсь у коридорі. — Гаразд, — кивнув я. — Аби тільки бінокль допоміг тобі прочитати той секретний архів. Він, здається мені, досить сильний як на таку мету. На тому наша розмова скінчилася. Фільм, на мій жах, був якимось гібридом шпигунства и кохання, й усе скінчилося вбивством обох партнерів під берлінським муром. А втім, я стежив за тією трагедією уривками, з безліччю пропусків, бо весь час мене займала інша трагедія, тобто моя власна. Трагедія людини біля замкненого сейфа. Шляхом спостережень я вловити не міг нічого, оскільки був ізольований у своєму кабінеті й спостерігав лише принади своєї секретарки. Не міг нічого скласти й з випадково почутих розмов, бо в них нічого не було. Не міг нікого сам викликати на розмови, бо це заборонено, чи простежити за будь-ким, бо теж заборонено, чи спробувати втрутитись у що б то не було, бо це заборонено ще суворіше. Не можу застосувати апаратуру, та й не маю де її застосовувати. Не можу навіть удатися до послуг Едіт, бо це небезпечно і, мабуть, марно. Не можу ні на кого натиснути. Тоді що ж я можу? Дивитися фільми. Писати службові листи. Розважатися з жінкою, якій я не дуже до вподоби. Нудьгувати. Псувати собі нерви. Чекати. — Сумно? — запитала Едіт, виходячи з кінотеатру. — Дуже! — відказую я, думаючи про своє. — І досить правдоподібно. — Не знаю. Я не розуміюся на цих справах. — Я також. Але здається правдоподібним. — Атож, оскільки закінчується трагічно. Трагічне завжди вірогідне, бо більшість подій кінчається трагічно. — Ти так думаєш? — Нема чого думати. Так воно і є. — Кажуть, є й щасливі люди… — «Кажуть…» Коли хтось тобі скаже таке, запитай в нього, де ті щасливі люди, й одразу заткнеш йому рота. Ми поволі йдемо вздовж Калверстрат, заповненій у цей вечірній час людським натовпом. Калверстрат — царство пішоходів Амстердама, які відвоювали певну ділянку, закриту для всіх автомашин. Дощ припинивсь, але замість нього впав туман і крізь його напівпрозорий плісирований серпанок освітлене річище вулиці здавалося химерним, наче видиво, з різнокольоровими неоновими вивісками, світлом вітрин і тінями перехожих, усе було смутне й неясне, наче хтось понамальовував його наспіх, а потім розмив водою. — Ти якийсь не життєрадісний, Морісе, — після тривалої мовчанки обізвалась Едіт. — Дивно, енергійний, а не життєрадісний. — Наче в тобі нуртують веселощі. — Може, й нуртували б, якби мала де взяти їх. — Звертайся час од часу до спогадів дитинства, — порадив я. — Дитинства? То найсумніші речі в моєму житті. «В мене так само, — подумав я. — Тільки зараз це не засмучує мене». — У тебе був батько… — Страшенно понурий скнара, — безсоромно збрехав я, бо навіть не знав свого батька. — …І мати. — Вона завжди плаксиво хлипала, й від неї тхнуло валер'янкою, — продовжував я брехати, бо не знав і матері. — Все-таки влаштовували тобі ялинку, купували подарунки… — З отих «корисних» і дешевих, що в картонних коробках і полягають у складанні й відніманні, — силкувався імпровізувати я. — А хіба тобі нічого не дарували? — Хто б міг мені щось дарувати? Водили нас у різдво на громадську ялинку, й на ній справді висіли іграшки, й кожен з нас чекав, може, дадуть подарунок, але іграшок з ялинки ніколи не роздавали, бо нас було так багато, що тих двох десятків іграшок не вистачило б на всіх. — Ну, все-таки була ялинка, — сказав я примирливо. — Ялинка… Ялинка для бідних дітей… Не знаю, чи буває щось сумніше за неї. Краще б ніколи не влаштовували їх, отих ялинок для бідних. Ми вийшли до одного каналу. Над водою сяяли довгі гірлянди електричних лампочок, бо був суботній вечір, й оскільки ми й так не поспішали, це надоумило мене зайти у винарню. Знайшли вільний столик у затишному чистому приміщенні. Столик, як і решта, був зроблений з добре відполірованої бочки, й на неї нам поставили пляшку червоного вина й закуску. Люди навколо розмовляли неголосно, і взагалі все тут настроювало на відпочинок, аж поки перед стойкою з'явився цибатий і довгочубий юнак із гітарою. «Кінець, — подумав я, — треба тікати!» Але нам щастило цього вечора, бо патлатий був ліричною натурою і після кількох похоронних вступних акордів заспівав оксамитно-привабливим голосом:  

Не говори мені про дні безхмарні, Не обіцяй мені блакить і сонце. У мене повно злив і туманів, Я власник сірої негоди.  

Потім пішло ще кілька строф, напоєних вологою і скорботою, що чергувалися приспівом у тому ж дусі:  

Хай вітер жбурляє В лице мені дощ. Нема нічого ліпшого У світі за негоду.  



— Ось вельми корисна максима, — зауважив я, коли довговолосий закінчив свою елегію. — Оскільки поганих речей у світі далеко більше, ніж гарних, нам не лишається нічого іншого, як змиритися й полюбити їх. — Філософія примиренства, — гидливо наморщила носа Едіт. — Ненавиджу її. — І додала: — А пісня гарна. «І вино», — додав би і я. Але замість займатися порожньою балаканиною замовив другу пляшку. Коли ми вийшли, нічний краєвид повністю відповідав пісні. Знову мрячило, і вітер носив водяний пил, розгойдував електричні гірлянди, а вода в каналах плюскотіла з глухим шумом, несучи лілові тіні й жовті відблиски. Ми неквапно йшли вздовж набережної, незважаючи на дощ, як це роблять усі в місті. Коли нам треба було звертати до свого дому, Едіт, узяла мене за руку. — Давай ще пройдемося цією вулицею. — Хочеш сказати, до «Зодіаку»? — Тільки глянемо. — Але послухай, Едіт… — Та що в цьому лихого, господи! Пройдемося собі, як тисячі людей. — На цій вулиці не буває тисяч людей, та ще й у такий час. До того ж це нам зовсім не по дорозі. Все-таки я поступився, і ми поволі пішли вздовж каналу, підштовхувані морським вітром. — Звідки ти знаєш, що єдиний вхід у горішнє приміщення з кабінету Еванса? — запитав я, аби не мовчати. — Знаю це напевно. Я теж знаю, але не в тім річ. — Я маю на увазі: як ти довідалась? Простим спостереженням чи розпитувала? — Ах, знову ти про своє, — зітхнула Едіт. — Не розпитувала, будь спокійний. Досить лише раз зазирнути до секретарки Еванса й роздивитися фасад, щоб переконатись у цьому. — А чому ти гадаєш, що там архів і до того ж секретний? — Бо в загальному архіві, коли хтось питав якісь документи, я чула, що чиновник відповідав: «То не в нас. То в архіві голови». Отже, коли в «Зодіаку» взагалі зберігають документи про секретні угоди, вони мусять бути саме в архіві Еванса, а не в загальному, та й то, якщо немає третього. — Дурниці. Невже ти не розумієш: Еванс просто парадна постать у цьому підприємстві. — В торгівлі — так. Але я гадаю, що ця людина має і другий фах… — Кожен має другий фах. Один у вільні години захоплюється рибальством, другий — поштовими марками, третій — розвідкою. Комерційною, звичайно. — Ти неможливий. — Але якщо Еванс має архів, — вів далі я, намагаючись іти під парасолькою Едіт, — і якщо в тому архіві справді є щось серйозне, він не довірить це місцевій людині, такій, як Ван-Альтен. — Ван-Альтен не тутешній. Він приїхав з Америки. А до Америки емігрував під час війни. — Звідки ці відомості? — запитав я невдоволено. — Випадково дізналась, — відказала жінка. Я збирався щось зауважити з приводу тієї «випадковості», та Едіт випередила мене, шикнувши й раптово зупинившись. Просто перед нами височів темний фасад «Зодіаку». Це були, власне, чотири старі вузькі будівлі, притулені одна до одної, певно, пізніше переобладнані й з'єднані спільними коридорами. Будівлі мали по три поверхи й лише наріжна, де містився кабінет Еванса, — чотири. Кабінет разом із приймальнею, де сиділа секретарка, займав увесь третій поверх. Очевидно, до горішнього приміщення можна дістатися тільки з кабінету Еванса, бо в приймальні нема й натяку на сходи. Той четвертий поверх, до якого були прикуті наші погляди, мав тільки два вікна, й обидва щільно затулені важкими залізними віконницями. — Он дивись, — прошепотіла Едіт. Справді, у вузькій щілині під віконницями окреслювалася смужка жовтого світла. — Певно, Ван-Альтен копирсається в архіві, якщо то взагалі архів, — промимрив я. — Або ж у нього нічне чергування, — докинула моя секретарка. — Ну, ходімо, — сказав я, — бо знову потрапимо під душ. Дощ таки несподівано заряснів. І тільки ми зібралися йти, як хряпнули двері «Зодіаку». Темна тінь попрямувала просто на нас. Едіт, видно, впізнала її. То був Ван-Альтен. А смужка світла все ще цідилася з-під віконниць… Я швидко обернувся спиною до фасаду, обіруч пригорнув жінку і припав до її вуст. І не знаю, винні були ті ласкаві губи чи, може, дощова ніч або розповідь про ялинку для бідних дітей, але обійми мої раптом стали міцні й гарячі, аж поки я не почув, що чоловік поминув нас і вийшов на міст, а трохи згодом Едіт промовила: — О Морісе! Ти ніколи не цілував мене так.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка