Богомил Райнов пан ніхто



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка14/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   41

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ


 

Видно, посади в «Зодіаку» роздають залежно від живої ваги людини. Директор у Женеві був просто дебелий. Головний комерційний директор в Амстердамі — грандіозний. Це велетень з поріділим рудим волоссям, добродушним червоним обличчям і роздутим од пива черевом. Його ім'я, яке назвав мені Бауер, важко вимовити — Ван-Вермескеркен. Велетень ліниво розсівся в кріслі за двометровим дубовим столом. Обличчя й волосся у нього були такі червоні, наче директор розжарювався на вогні, і кожної миті можна було чекати, що з його тім'я вихопиться полум'я. — Дуже цікаво, — добродушним басом прогудів Ван-Вермескеркен, коли я закінчив свою оповідь. — Дуже, дуже цікаво. Він глянув на моє задоволене обличчя і так само добродушно додав: — Одначе ваш варіант зовсім неприйнятний для нас. Велетень натис кнопку на столі і звелів секретарці, яка враз постала на порозі: — Принесіть нам що-небудь випити, будь ласка. «Раз попереду якесь питво, значить, не все ще втрачено», — вирішив я і вийняв з кишені сигарети. — Прошу! — схаменувся Ван-Вермескеркен і з легким сопінням подав мені чималеньку коробку сигар. Я взяв сигару і поки вивільняв її з упаковки й обрізав кінчик ножицями, секретарка вже поставила на столик у кутку пляшки. Як і слід було чекати, вона принесла пиво. Лінивим порухом велетень запросив мене, ми пішли до столика й усілись у важкі зручні крісла. Ван-Вермескеркен звично відкоркував дві пляшки «Туборга» й наповнив кухлі. Потім так само звично вихилив свій до дна, причмокнув і, зітхнувши, розлігся в кріслі. — Цікаво, але неприйнятно, — підсумував він свою вже висловлену думку. — Ви запитуєте: чому? Тому, любий пане, що, коли ми приймемо вашу пропозицію, нам доведеться розірвати зв'язки з деякими солідними швейцарськими фірмами, з якими працюємо віддавна. Не зник», як це вийшло, але ваше підприємство піддано повному бойкоту. — Ці бойкоти тривають два дні, — одказую зневажливо. — Досить такій великій фірмі, як «Зодіак», укласти з нами угоду — і від бойкоту й сліду не лишиться. — Ваша думка про «Зодіак» мене тішить, — прогудів директор. — Боюся тільки, що ви трохи переоцінюєте нас. І водночас недооцінюєте своїх супротивників. Велетень вимовляв французькі слова з англійським акцентом, що для голландця не так-то й погано. Він замовк, подивився на невідкорковані пляшки, але втримавсь. «І якнайменше рідини», — певно, сказав йому домашній лікар під час останнього візиту. Та Ван-Вермескеркен зараз був так загрозливо червоний, що я порадив би йому більше рідини, коли не хоче, щоб з його голови зненацька вихопилося полум'я. — Коли я давав позитивну загалом відповідь нашому Бауеру, я мав на увазі інший варіант, — промовив далі директор. — Ми можемо бути покупцями. Але не окремих партій, а цілого підприємства. — Ви пропонуєте мені продати «Хронос»? — запитав я, мало не вискочивши з крісла. — Саме так, — спокійно кивнув рудий гігант. — І вважаємо, що наша пропозиція порадує вас! — Порадує? Ви пропонуєте мені самогубство й до того ж хочете, щоб я радів? — Спокійно, спокійно, — підняв руку директор. — У нашій пропозиції нема нічого, що могло б загрожувати вам… Піднята рука на мить повисла в повітрі, потім опустилася й наче несвідомо впіймала одну з непочатих пляшок. Ковпачок м'яко впав на килим. Коли людина в усьому почне слухатися лікарів… — Ми пропонуємо вам не самогубство, а рятунок, — пояснив велетень, вихиливши одним духом і другий кухоль. — Самогубство ви самі собі забезпечили. Маємо відомості, що бойкот триватиме точно до моменту вашого банкрутства… ї він почав викладати всі ті аргументи, які я вже добре знав, оскільки зовсім недавно за їхньою допомогою сам притискував нещасного засновника «Хроносу». До того ж люди «Зодіаку», певно, вже зробили перевірку, бо директор мав вичерпну інформацію про моє підприємство. — У вас єдиний вихід продати. Й один великий шанс: продати не абиякому здирникові, а таким поважним, я сказав би, навіть щедрим покупцям, як ми. Увесь цей час я вдавав звичайне для таких обставин пригнічення, забуваючи навіть випити налитий мені другий кухоль пива, хоча, між нами кажучи, спрага мучила не тільки Ван-Вермескеркена. Згодом, коли директор вичерпав аргументи свого шантажу, я взяв слово, аби. пояснити з майже чарівною щирістю, що для мене «Хронос» не просто джерело прибутків, що це моя перша й, мабуть, остання любов, що годинники перейшли в мою кров за спадком і таке інше, включивши до своєї задиханої сповіді доволі фраз, сплагійованих із висловлювань Клода Рішара на ту ж тему. — Чудово, — підсумував директор, коли я замовк. — Це робить нашу умову ще вигіднішою для обох сторін. Бо, коли угода реалізується, ми відкриємо цілий відділ виробництва і збуту годинників, і нам потрібен буде шеф відділу. — А мій директор? А моя секретарка? Всі оті дбайливо підібрані люди, які складають якісний, працездатний організм?.. — Та послухайте, — прогудів Ван-Вермескеркен. — Ми зовсім не збираємося руйнувати цей організм. Навпаки, тепер ми розширимо його, щоб створити могутнє конкурентноздатне підприємство. Ваші люди навіть не відчують змін. Так само, як і ви… Хіба що з ваших плечей спаде безліч турбот. По тих словах рука його задля більшої переконливості зробила рішучий жест і вхопила останню пляшку. Я ще певний час переживав глибокі душевні тортури, одначе не переступав межі. Потім, тільки заради інформації, запитав про ціну. Це наштовхнуло велетня на зустрічне питання: — А скільки заплатили ви самі попередньому власникові? — Скажу вам, хоча це таємниця й стосується тільки мене й Рішара. І назвав точну цифру. Люди «Зодіаку», безперечно, самі вже встановили ту цифру, як стало ясно із задоволеного вигляду велетня. — Чудово, — кивнув той. — Отже, такою мала б бути і наша ціна, щоб ви не відчули себе скривдженим. — Але ж… — вигукнув я, спалахнувши обуренням. Директор знову підняв свою дебелу руку: — Заждіть! Я сказав, що такою мала б бути, а не що буде такою. Вам пощастило справді дуже дешево придбати «Хронос», та ми виявимо до вас більшу поступливість, ніж ви самі виявили до попереднього власника. Ви одержите на п'ять процентів більше. — Давайте десять, — відповідаю, — щоб у мене були серйозні підстави для розмірковувань. Ван-Вермескеркен неголосно засміявся, неначе прополоскав горлянку. — Не піддавайтеся мріям, пане Роллан. Ви ділова людина. П'ять процентів — це наша остаточна умова. І — дозвольте зауважити — це дуже непогано, коли взяти до уваги всю суму. Я, звісно, наполягав на своїх десятьох процентах, після того зійшов на вісім, та акула з добродушною пикою й не думала відступати. — П'ять, — повторювала вона, аж поки не настав час прощатися. — Й не баріться з відповіддю. Ми рідко наважуємось на такі угоди, але коли наважились, не любимо зволікати. Надворі дощило. У цьому місті часто дощить і переважно тоді, коли ти без парасольки. Головна дирекція «Зодіаку» містилася на тихій вулиці неподалік центру. Вулиця та, власне, набережна — вздовж неї тихий, глибокий канал, темну поверхню якого розбурхують краплі дощу. Взагалі везе мені на воду. Спочатку Венеція, потім Женева, тепер Амстердам. Я загорнувсь у плащ і попростував уздовж набережної, поринувши в думки. П'ять чи вісім процентів — це питання цікавило мене найменше. Прибуток зовсім непогана річ, але я не представник зовнішньої торгівлі й одержання зиску — не моя справа. Непокоїло мене саме те, що повинно було б радувати: операція розвивалася надто легко, угоду можна підписати негайно, як тільки я забажаю. Звичайно, «Зодіаку» вигідно привласнити таке підприємство, як «Хронос». Але готовність директора взяти як посаг і мене викликала подив. Ця готовність була б зрозумілою для звичайної фірми, яку цікавлять лише комерційні інтереси, однак її важко пояснити в тому випадкові, коли фірма є замаскованим шпигунським центром. Виходить, моя гіпотеза відносно зв'язку «Зодіаку» з ЦРУ надто поспішна. Може, в «Зодіаку» тільки працює хтось із ЦРУ. Так чи ні, за будь-яких обставин я мушу починати звідти, звідки почав. Іншого шляху нема. Я знайшов Едіт у кафе на Рембрандт-плейн, де й залишив її. На столику біля порожньої чашки лежало кілька журналів, також видно вже переглянутих, судячи з нудьгуючого обличчя жінки. Вона допитливо глянула на мене, аби вгадати, з чим я прийшов, і, нічого не збагнувши, нетерпляче спитала: — Чи все гаразд? — Дивлячись з якого боку оцінювати, — одказую ухильно. — Для мене не дуже добре, однак для тебе, певно, буде чудово. Вираз нетерпіння став ще помітнішим. — Відомості твоїх шефів підтверджуються, — кажу, закуривши сигарету. — «Зодіак» справді лаштується поглинути деякі підприємства. Й першим у списку, здається, стане «Хронос». За два дні — термін ані надто довгий, ані занадто короткий — я знову постав перед рудим велетнем, аби повідомити, що приймаю умови. — Чудово, — вдоволено кивнув директор. — Так я й думав. Ви одразу справили на мене враження розумної й ділової людини. Виконаємо формальності без зволікань. А проте не завадило б відрекомендуватися нашому голові, панові Евансу. Я вже казав йому про вас. Секретарка Ван-Вермескеркена повела мене довгим тихим коридором із безліччю дверей, аж поки ми не опинилися в маленькій приймальні, й передала мене з рук до рук іншій секретарці, що вартувала біля святилища, де мешкав сам голова. Вона запросила мене сісти й послужливо подала вранішні газети. Я встиг уже досить докладно вивчити пресу, як і цю жінку — гарненьку, з привітним обличчям, коли нарешті Задзвонив телефон і секретарка, проказавши кілька уривчастих слів у трубку, кивнула мені на вхід до святилища. Перший побіжний погляд на кабінет, у якому я опинився, дав підстави думати, що, поки я чекав у приймальні, голова також читав газети. Вони безладно громадились на його столі. Пан Еванс усе-таки визнав за потрібне підвестися й зустріти мене, поблажливо тицьнувши розслаблену довгу руку. Голови великих фірм схожі на англійських королів — царюють, але не правлять. Тому я приготувався побачити якусь музейну руїну, одного з тих нащадків знатних родин, які замість багатства успадкували саме ім'я, здатне забезпечити їм парадну посаду з доброю платнею. Але чоловік, який мене зустрів, хоча йому й перейшло за п'ятдесят, виявився в розквіті сил. Еванс був худий і цибатий, мав трохи сутулу поставу, притаманну високим людям, які неначе завжди бояться вдаритися головою. — Я дуже зле розмовляю по-французьки, — відповів той на мою вітальну фразу. — Хоча й розумію. — У мене майже так з англійською, — зізнався я. Отже, розмова велася двома мовами. Це виявилось не дуже складною справою, оскільки й розмови, власне, не вийшло. За винятком кількох коротких реплік, уся вона складалася з двох монологів. Мого — про можливості, які розкривались перед новим відділом завдяки безцінним якостям годинників «Хронос». І його — про характер «Зодіаку», про маленькі коліщата окремих секторів, які складають одну велику машину, про переваги тієї машини, яка не дуже боїться епізодичних криз в окремих секторах і так далі, й таке інше. В мене виникло враження, що він повторював текст, завчений напам'ять для подібних випадків, але це не дуже турбувало, бо мій власний монолог навряд чи звучав оригінальніше. Еванс говорив монотонно, не дбаючи про мою реакцію, неначе давав зрозуміти, що виконує нудний і неминучий ритуал. Його гарне мужнє обличчя своїм вольовим виразом нагадувало одного відомого голлівудського кіноактора, який саме цим і заробив мільйони. Але в артиста був щирий погляд, який у відповідних ситуаціях міг ставати навіть ніжним. А сірі холодні очі Еванса дивилися важко й непорушно з відсутнім виразом, неначе в цю мить він водночас думав про щось інше, або, скоріше, мов за тими очима взагалі немає людини. Я роздивлявся співрозмовника без видимої цікавості і так само неуважливо розглядав кімнату. Величезний кабінет нагадував швидше морський музей, аніж ділову контору. Моделі старовинних кораблів під скляними ковпаками, мореплавні карти, стернове колесо, компаси та барометри, не рахуючи мушлів усяких видів і розмірів. У глибині кабінету було* двоє дверей. Одні прочинені саме настільки, щоб побачити лише умивальник. Вікна кабінету, сяючи чистотою, дивилися на високі дерева набережної. — Може, маєте якісь особисті бажання? — запитав Еванс після того, як закінчив монолог і трохи помовчав. Це означало: «Чи не збираєшся ти йти?» Але я вирішив скористатися з нагоди: — Хотів би зберегти свою нинішню секретарку. — Така вона гарна? — звів брови Еванс. І це був єдиний вияв цікавості і єдиний жарт, якщо цю банальну фразу можна вважати жартом. — Справа смаку. Вона чудово працює, я звик до неї. — Гаразд, гаразд, — кивнув Еванс. — Скажете від мого імені Уорнеру, щоб улагодив її призначення. Взагалі вам слід завітати до Уорнера і у зв'язку з вашим призначенням. І він підвівся, даючи мені зрозуміти, що в нього не можна сидіти без кінця. Ці люди перекидають мене один до одного, наче футбольний м'яч: Ван-Вермескеркен до Еванса, Еванс до Уорнера. «Завітайте до Уорнера», — це звучало безневинно, мов «закуріть сигарету». Насправді ж сталося інакше. Директор персоналу Адам Уорнер був людиною мого віку і, певно, не більш довірливий за мене. Рівний супротивник вгадується швидко, бо негайно завважуєш деяку спільність у мисленні і діях. Уорнер сидів у бездоганному, спокійно-сірому костюмі. Обличчя в нього також сіре, невиразне, позбавлене будь-яких прикмет. Це можна було б сказати і про очі, коли б не їхня надзвичайна рухливість і глибоко прихована підозріливість. Він запросив мене сісти й дістав з шухляди якісь бланки, втім, навіть і не глянувши на них. Кімната в нього маленька, я навіть сказав би, мізерна, порівняно з імпозантними кабінетами директора й голови. — Я зле розмовляю французькою мовою, — попередив мене Уорнер. — У такому разі, якщо ви готові слухати погану англійську… — Це не образить мої національні почуття, — одказав шеф персоналу. — Я американець. Американці, до речі, вважають, що зіпсувавши англійську мову, вони створили зовсім нову. — Ви з Лозанни, чи не так? Киваю ствердно. — Швейцарець? Киваю вдруге. — Втім… — Тут він удав, що дивиться в документи. — Ваша мати, здається, була болгаркою. — Вірменкою, — поправив я. — Але з Болгарії? — Так. З Пловдива. Власне, вона залишила цю країну ще замолоду. — Розумію. І більше не поверталась? — Лише один раз, наскільки мені відомо. — А ви коли їздили до Болгарії? — Ніколи. Лише якось проїздив дорогою до Туреччини. — Коли саме? Й карусель закрутилася. Карусель із запитань і відповідей, і запитань до запитань, і відхилень ліворуч і праворуч, нібито зовсім випадкових питань, неначе ми просто базікаємо, і несподіваних поворотів, точно так, як вів би допит я, якби сидів на місці Уорнера, а він посідав моє. Бо це справжній допит, наполегливий і вичерпний, і людина за столом не дуже старалася надати йому респектабельнішого вигляду. Це допит і перевірка, від яких залежала моя доля, перевірка легенди по всіх пунктах і швах, по найдрібніших деталях, перевірка, яка разом з напруженням давала мені й певну дозу прихованого самовдоволення, бо наші люди таки розумілися на своїй справі, і кожне з питань, якими Уорнер сподівався мене заплутати, було передбачене заздалегідь, і коли я слухав їх, то неначе чув голос полковника там, далеко, за тисячі кілометрів звідси, в генеральському кабінеті, і в ту мить мені було дуже приємно, що існують такі сухі педанти, як полковник, котрі не заспокояться, поки не вивірять найдрібнішу деталь. Схожість між мною і Адамом Уорнером, яку, здавалося, я вловив ще напочатку, часом полегшувала моє становище, бо його тактика не могла захопити мене зненацька, і навіть найнесподіваніші його запитання виникали саме тоді, коли я був певен, що вони виникнуть. Але це не зменшувало критичності мого становища. Досвід і проникливість чоловіка за столом були гарантією, що мені не минеться жодне з можливих небезпечних запитань. У ту мить я благословив своє рішення говорити англійською мовою. Недосконале володіння мовою завжди може виправдати зволікання, промовчування, обірвані фрази, неначе ти добираєш потрібне слово. Це гра. А в кожній грі існує риск, що твій номер не пройде. Мої відповіді можуть бути невразливими і все-таки звучати так, що людина навпроти дійде висновку: «В тебе непохитна легенда, друже, одначе це все-таки легенда. Отже, йди бреши іншим». Тому гру слід вести в двох планах — переконливості фактів і переконливості психології. Іншими словами, ні на мить не виходити з ролі вдавано безневинної і щирої людини, якою ти не є, але мусиш удавати. В одних випадках слід уникати надмірних затягувань, в інших — зайвого поспіху. Є запитання, на які треба відповідати негайно, а є й такі, що їх слід обмірковувати, перш ніж висловиш давно готову відповідь. І все це повинно йти спонтанно, природно, з усією належною палітрою поглядів, виразів обличчя й рухів. Точно, як на сцені, тільки з невеликою відмінністю. Бо навряд чи є така сцена, де акторові стинали голову за кожне зайве слово чи фальшивий жест. — Ваш інтерес до мого минулого починає мене бентежити, — зауважив я з посмішкою. — Сподіваюсь, ніхто з моїх конкурентів не звів на мене наклепу… — О, будьте спокійні, — й собі посміхнувсь Уорнер. — Ми не діти, щоб довірятися наклепам. І взагалі запитання, що їх я задаю вам, цілком звичайні. Ми тут, у «Зодіаку», як одна велика родина. Цінуємо людей, дбаємо про них і тому вважаємо, що мусимо знати про них усе. Він кинув на мене короткий, швидкий погляд, байдужий, але бентежний несподіваністю, й запитав: — Коли ви закрили магазин у Лозанні? — У травні минулого року. Відразу по смерті батька. — Навіщо? — Знаєте, це досить складна справа. Мій батько був дуже несміливий у торгівлі, працював, аби тільки не сидіти без діла, підприємство ледь животіло. Я просто не бачив смислу тримати його… — Але смерть вашого батька була якраз щасливою нагодою — вибачте на слові — розширити справу. — Сумніваюся. Я принаймні так не думаю. Магазини, знаєте, як люди. Колись набуту погану репутацію важко спростувати. Наша фірма протягом десятиріч вважалася крамничкою, що торгує посередніми товарами. — Може, ви маєте рацію, — відступив Уорнер. — Отже, продали її в травні минулого року? — Так. — А стали власником «Хроносу» на початку липня цього року? Киваю головою, напружено чекаючи наступного запитання. — А що ви робили в період між цими двома подіями? Це було запитання, якого я давно чекав. Магазин — як люди, але й легенди також. І найкраща з них не може бути безгрішною, як усевишній. І найкраща легенда має свої вразливі місця. — Мандрував. — Де саме? Бувають запитання, на які зовсім природно відповісти — «не пам'ятаю». На жаль, це не таке. — Майже весь час провів у Індії. Бомбей, Хайдарабад, Мадрас, Калькутта… — В Індії? Чому так далеко? — Саме через те, що далеко. Я говорив уже вам, всупереч своїм синівським почуттям, що мій старий був посереднім торговцем. А до того ж і деспотичним батьком. Не поділяв ані моїх торговельно-комерційних поглядів, ані особистих поривань. На всі мої прагнення мандрувати — я завжди мріяв мандрувати — він незмінно відповідав: «Люди сидять на місці. Мандрують товари». — Я замовк на мить, немов знову почув голос покійного батька. Потім додав поблажливо: — Чого ви хочете, — людина старої школи. Скорбота скорботою, але коли я зостався сам, я відчув себе наче учень, одпущений на канікули. — І ви рушили до Індії. Розумію. Ви згадали навіть деякі міста. Будь ласка, докладніше про це, готелі і таке інше… І я почав докладно, з назвами всіх отих місць, яких ніколи й у вічі не бачив, хіба на фотографіях, але чиї основні дані завчив напам'ять. Адам Уорнер весь час уважно слухав мене, однак жодного разу нічого не занотував, хоча тримав перо і мав перед собою папір. Записував, певно, магнітофон. Минули години, поки директор персоналу нарешті вирішив дати мені перепочинок. Кажу перепочинок, бо всі факти, напевно, перевірять і після перевірки мені піднесуть нову порцію запитань. У цій справі не існує ста способів дії: попередні перевірки, потім вичерпний допит, тоді нові дослідження вразливих пунктів, а після того додатковий допит, аж поки тебе не вительбушать або дадуть тобі спокій. — Сподіваюсь, я не дуже вас обтяжив. Після трьох годин розпитувань фраза звучить зовсім безсоромно, однак я тільки втомлено посміхаюсь: — Не дуже, але таки відчутно. — Щодо вашої секретарки питання буде одразу розв'язане. Скажіть їй, хай зайде до мене. Трохи згодом я вже сидів із своєю секретаркою в одному затишному ресторані на Дамраку. Уорнер настільки вичавив мене, що я мусив вихилити три кухлі для відновлення нормального зрошення свого організму. — Чи довго ще збираєшся дудлити й мовчати? — поцікавилась Едіт. — Саме закінчую. І вже можу повідомити тобі першу новину: переходиш у штат «Зодіаку». — Ти молодець!.. — Друга новина, — перебив я, — також варта твоєї уваги: залишаєшся моєю особистою секретаркою. Отже, будь поштива. — Я стану тобі рабинею. — Поки що не бачу в цьому потреби. Значно важливіше, щоб ти нічого не чинила на власний розсуд. Щоб взагалі не робила нічого такого, що виходить за межі твоїх прямих службових обов'язків. Гадаю, ці люди мають надмірну підозріливість і великий запас магнітної плівки. — Ти починаєш мене лякати. — Не маю такого наміру. Хочу просто нагадати тобі перший і єдиний параграф нашої домовленості… Я замовк, бо підійшов кельнер. Біфштекс із смаженою картоплею і зелений салат. Скромна і серйозна страва, що пасує для робочого дня. В інтересах внутрішнього зрошування я замовляю ще два кухлі пива і, лише коли кельнер одійшов, продовжую свою думку: — Бо для тебе, люба Едіт, служба в «Зодіаку», можливо, тільки епізод, а для мене — питання фаху… — Гаразд, — перебила вона, наштрикнувши виделкою шматочок м'яса. — Можеш поберегти своє красномовства Знаю, що ти скажеш. — Сумніваюсь. Я хочу тобі сказати таке: за призначенням тобі треба зайти до директора персоналу, пана Адама Уорнера. — Зайду. — Май на увазі, що, хоч його звуть Адам, він ставить запитання зовсім не як перша на світі людина. Вона перестала їсти й подивилася на мене. — Я сказав би навіть, що він задає їх надзвичайно спритно. І що він допитливий понад усяку міру. Отже, якщо ти піднесеш йому свою легенду в тому вигляді, в якому спершу піднесла мені, я не сподіваюсь на успіх. — Спасибі за попередження. Але я вже підготувалася. — А коли зайде мова про твою першу спробу влаштуватися в «Зодіаку»? Уорнер не пропустить той факт, що коли тобі не вдалось улаштуватися секретаркою в Женевському відділенні, ти стаєш моєю секретаркою при головній дирекції. — Він не може знати про мою першу спробу. Я не лишала документів і не подавала заяви. — Але ти назвала своє ім'я. — Не називала й імені. Першого дня, коли ми всі прийшли, нас було багато, і помічник директора приймав нас нашвидку, тільки роздивлявся. Цей тип уславився жінколюбством. — Тоді дивно, що він тебе не вибрав. — Не всі мають у цій галузі твій здоровий і дещо примітивний смак, Морісе. Він, власне, вже майже вибрав мене і дав надію, але слідом за мною ввійшла інша претендентка, і, як тільки я побачила її, зразу ж відчула, що вона заступить мені дорогу. — Значить, вона була кращою за богиню. — Нічого подібного. Це було одне з тих цибатих і кощавих створінь із довжелезними штучними віями й розпухлими безбарвними вустами, які створюють славу касті манекенниць. — То його справа, — кажу. — А «Фішер і К°»? — Що «Фішер і К°»? — Якщо «Фішер і К°» мають особливий інтерес до «Зодіаку», Уорнер не може не бути в курсі справи. А ще як повідомиш, де ти працювала… — Розумію, — перебила вона. Потім трохи подумала і сказала, нерішуче дивлячись на мене: — Морісе, я не хотіла звіряти тобі й цю останню таємницю, але роблю це, бо змушена, і тому, що вірю тобі. «Фішер і К°» — лише проміжна ланка. Фірма, яку цікавлять проекти «Зодіаку», зовсім інша. І вона знову заходилася біля свого біфштекса, бо до столика підходив кельнер з пляшками.  

________

 

Едіт повернулася до готелю лише надвечір, і обличчя в неї було добре-таки змучене. Вона зібралася щось сказати, але я випередив її. — Може, підемо вечеряти? Я дуже зголоднів… Секретарка зрозуміла, що я маю на увазі, і тільки кивнула головою. — Ти гадаєш, у готелі нас підслуховують? — запитала вона, коли ми вийшли на Калверстрат. — Певен цього. Навіть міг би тобі сказати, хто саме. — Отой старий, що оселився вчора в сусідньому номері, — здогадалася Едіт. — Саме так. У тебе спостережливе око. — Бо й він не викликає сумніву як підглядач. Але слухай-но, Морісе: якщо нас підслуховують навіть у готелі, це не видається тобі надмірним? — Чи не однаково? — Тобто як? Ми наймаємось у торговельну фірму чи в атомний центр? — Не знаю, — відказую замислено, вдаючи, що розмірковую над цим питанням. — В усякому разі, голландці славляться своєю шпигуноманією. І потім, знаєш, ці торговельні фірми, навіть найпорядніші, торгують іноді не зовсім порядним товаром, як, наприклад, зброєю.  



— Певно, таки є щось подібне. Інакше все це важко пояснити. — А як розмова з Уорнером? — Жахливої — зітхнула вона. — Єдине, що він забув запитати, — це розмір мого бюстгальтера. — Ну, й? — Гадаю, що справилась, — скромно відказала жінка. — Це з'ясується в процесі наступного допиту. Вона злякано подивилася на мене: — Ти хочеш сказати?.. Що стосується мене, другий допит відбувся через десять днів і пройшов значно легше, ніж перший. Взагалі мені здалося, що перевірка скінчилась на мою користь. За дивним збігом, документи на продаж, які досі бозна-чому запізнювалися, були підписані зразу після мого другого візиту до Уорнера, й угоду скріпили водночас з моїм офіційним призначенням. Отож я вже член тієї великої родини, що зветься «Зодіаком», і маю окремий затишний кабінет — світлий, він аж пахтить чистотою, тобто мастикою для підлоги. Підлеглий мені персонал нечисленний, але кваліфікований. Точніше кажучи, він обмежується панною Едіт Ріхтер, яка всілася біля маленького столика навпроти мене і, кладучи ногу на ногу, не забувала демонструвати мені вишуканість своїх панчіх. — Не заважай мені працювати, — буркотів я час од часу, коли мій погляд утрапляв саме туди, куди не слід. — Що ж я вдію, коли спідниця в мене вузька і коротка? Не можу ж я весь час сидіти, наче в класі! — Але ти можеш купити собі іншу, ширшу і довшу, — заперечив я. — Подарую тобі картату плісировану шотландську спідницю. Дуже модерну. — Не личать мені плісировані спідниці. В них я стаю товстою. — Тоді куплю тобі робочий халат. Неодмінно куплю халат, якщо не припиниш ці фокуси. У вільні хвилини наші розмови точаться все в такому ж тоні, оскільки ми встановили, що ні тут, ні в готелі говорити про серйозні речі не можна. Проте, хоч ми й недавно на роботі, вільного часу випадає мало. Кожного дня доводиться писати по кілька листів імовірним клієнтам з докладними та спеціально відредагованими для кожного окремого випадку пропозиціями. Треба обміркувати й певні рекламні заходи для популяризації нової марки. Часто випадало говорити по телефону й з Клодом Рішаром про ті чи інші деталі, пов'язані з розширенням підприємства та збільшенням його потужності. На моє щастя, або, точніше, на щастя «Зодіаку», Рішар саме завдяки своїм фантазерським схильностям ще від початку передбачив таку можливість, отже, розширення може бути здійснене легко й швидко, хоча й не задурно. До речі, новина про перехід «Хроносу» в «Зодіак» виповнила Рішара новим ентузіазмом. Лише тепер мені стало ясно, що він дивився на мене як на гробаря фабрики, хоча й не виказував цього. А тому несподіваний поворот справ вдихнув у нього надію, що він скоро тріумфуватиме над акулами, хай навіть без особистої вигоди. В своєму шаленому натхненні він, бідолаха, навіть не завдав собі клопоту подумати, що саме тепер, власне, й обслуговує одну з найбільших акул. Моє прилучення до великого сімейства «Зодіаку» нічим не нагадувало родинного свята. Мій кабінет був майже ізольований у протилежному від святилища голови кінці коридора. До мене ніхто не заходить, я теж не маю приводу йти до будь-кого, бо для службових довідок існує телефон. Люди, яким мене представили як шефа нового відділу і яких я зустрічав іноді в коридорі, обмінювалися зі мною лише словами холодної чемності. Взагалі стиль «Зодіаку», судячи з усього, є стилем ділової замкнутості: кожен робив свої справи. Стримане поводження було такою ж невід'ємною рисою установи, як і легкий запах мастики для підлоги, що ним просякнуті всі кімнати. Дехто з чиновників, правда, заходив під час перерви в кафе на розі, щоб випити пива чи кави й побазікати, але вони говорили між собою, та й то про незначущі речі, а їхня увага до мене обмежувалася ґречним привітанням. Не шукаючи поспішних знайомств, я теж сприйняв стиль підприємства: доброго дня — та й по тому, в кожного свої клопоти. Рудольф Бауер, що, як я вже казав, був розумною людиною, попередив мене під час останньої зустрічі: — Головне: ніякої поспішності й максимальна обережність. То дуже непіддатливе й непроникне середовище, інакше б нам не довелося посилати вас туди. Хай люди звикнуть до вас, хай почнуть сприймати за свого. А доти тільки дивіться й слухайте, не виказуючи себе. — Але ж я мушу знати бодай щось. Відкіль починати й на чому зосередитися. — Цього й ми не знаємо, хіба те, що я вже говорив: аж надто тісні зв'язки зі Сходом, підозріло великі прагнення розширити їх, що не відповідає ступеневі комерційної вигоди. Втім, вам інших фактів і не треба. Зрозумійте, ми посилаємо вас — принаймні зараз — не діяти, а просто слухати й дивитися. Потім він пояснив мені спосіб зв'язку, що його треба буде встановити в разі потреби. Не дуже оригінальний спосіб, зате гранично обережний. Узагалі вся наша розмова була уроком обережності, й я не мав ніякого наміру забувати той урок, тим більше, що він навдивовижу збігався з єдиною вказівкою, яку дав мені наш центр. Але в головній дирекції «Зодіаку» працює кілька десятків службовців, і серед тих кількох десятків людей все-таки мусить бути принаймні одна компанійська людина. Я не чинив нічого навмисне, аби виявити її, певний, що вона, коли справді компанійська, сама озветься. Так і сталося. Цією товариською людиною виявився шеф рекламного відділу Конрад Райман. Едіт так швидко включилась у роботу, що мені вже не доводилося диктувати їй листи. Досить було дати кілька побіжних вказівок, щоб вона написала листа ще й краще за мене. Останній діловий лист, написаний під мою диктовку, був, якщо не зраджує пам'ять, до відповідної болгарської імпортної фірми. В тому листі, за допомогою умовних фраз, я повідомив те, що мав повідомити, або принаймні найважливіше. Решту — коли матиму зв'язок і коли настане час. Отже, тепер я тільки підписував кореспонденцію, і це давало мені можливість регулярніше звертатися до проблем реклами. Але тільки-но я поділився з Ван-Вермескеркеном деякими своїми проектами, як він одказав: — Не сушіть собі голову. Поговоріть із Райманом, то справжній чудодій реклами. Я вже був знайомий з Райманом і все-таки, коли завітав до нього, не забув сказати, що прийти мені порадив комерційний директор, — хай не думає, що нав'язуюсь йому. Це був чоловік середнього віку, тендітної статури, з веснянкуватим блідим обличчям, яке своїм замріяним виразом і окулярами в золотій оправі видавалося професорським і трохи відчуженим. Райман люб'язно прийняв мене, терпляче вислухав мої проекти, а тоді сказав, що ідеї дуже цікаві, одначе питання це складне, отже, над ним слід поміркувати, й що він, можливо, також запропонує мені дещо й взагалі подзвонить при першій нагоді. Все це звучало так, начебто він хотів сказати: «Ти, любий, не маєш ніякого уявлення про ці справи, але я досить вихований, щоб тобі це сказати». На ґречні слова я відповів так само люб'язно, бо коли треба бути фальшивим — це не є бозна-яке мистецтво. Проте я був приємно здивований, коли наступного дня Райман запросив мене на дружню розмову, і не до свого кабінету, а на обід до одного з ресторанів Рембрандт-плейну. Веснянкуватий довго виробляв проект обіду, радячись то з кельнером у синьому смокінгу, що послужливо схилився біля нього, то зі мною. Я терпляче чекав кінця церемонії, неуважливо роздивляючись на безлюдний майдан з мокрими від дощу тротуарами, темне листя дерев, розворушене поривами вітру, і лискучий від води пам'ятник, на якому славетний Рембрандт дивовижно нагадував бакалійника, що постачав мені продукти в Парижі. За обідом Райман, як годиться вихованій людині, говорив тільки про загальні речі, розпитував, чи знайшов я зручну квартиру, чи не самотньо мені тут і таке інше. Лише десь після вишуканих страв, назв яких я вже не пригадую, та кави веснянкуватий приступив до справи, заради якої ми зустрілися. — Я багато думав над проектами, що їх ви мені вчора виклали. Вони свідчать про симпатичне прагнення здобути світове реноме вашим годинникам. Надто симпатичне, коли ще й мати на увазі, що ті годинники зовсім не є вашими у прямому розумінні слова. І все-таки… дозволите мені бути щирим? Тут мій співрозмовник на мить замовк й очікувально подивився на мене понад окулярами, тож я був змушений кивнути, мовляв, чому ж, будьте щирі скільки завгодно. — Ваш план здається мені важко здійсненним, несвоєчасним і, що найважливіше, неефективним. Райман удруге глянув на мене, аби прочитати на моєму обличчі сподіваний вираз протесту чи розчарування. Оскільки ж не помітив нічого такого, провадив далі: — Мої слова можуть видатися вам відвертими до брутальності. Однак відвертість — мій стиль, і хоча вона завдає мені доволі клопоту, я не збираюсь одмовлятися від неї. Взагалі, здається мені, достойніше бути відвертим, аніж брехати співрозмовникові у вічі під тим приводом, що хочеш здатися вихованим. — Правильно, — кивнув я, оскільки очі веснянкуватого втретє блиснули понад золотою оправою. — Власне, в цьому разі я взагалі не бачу підстав бути нещирим, оскільки справа не зачіпає ні моєї, ні вашої кишені. — Саме так. Головна вада вашого проекту витікає з трохи застарілої концепції. В наші дні реклама, дорогий пане Роллан, стоїть на порозі знищення самої себе. Аби мати змогу друкувати якнайбільше оголошень, газети почали виходити замість восьми — на шістнадцяти, а там і на тридцяти двох сторінках. Але люди витрачають на ті тридцять дві сторінки рівно стільки ж часу, скільки й на вісім. Додається кількість сторінок — і більшає обсяг непрочитаних матеріалів. Через те дедалі частіше ви зустрічаєте сторінки, на яких великими літерами надруковано одним одну фразу: «Сто років прогресу — наслідок: Оптима» або щось подібне. Отака ситуація нині. І, погодьтеся, за такої ситуації ваші багатослівні виклади достоїнств «Хроносу» лишаться марнослів'ям. — Але дозвольте! Якщо рекламу не читають, то тільки через те, що її видно вже здалеку. А мої інформації можуть бути надруковані як повідомлення про технічну новинку. — Жодна редакція не погодиться вмістити їх як повідомлення. Такий тип інформації завжди несе в собі позначку «реклама». — В такому разі варто подумати про синтезування найголовнішого в чотирьох-п'яти реченнях, — поступився я. — В одному реченні! — поправив мене Райман. — Та слухайте, одним нічого не скажеш. І ваші короткі реклами є саме такими реченнями без змісту: «Уникайте розчарувань. Обирайте «Тріумф» або «Про «Мінерву» не говорять, хай вона говорить сама!». Ці перли настільки безглузді, що, коли б не було малюнків, ніхто й не добрав би, рекламується холодильник чи одеколон. Райман слухав мій монолог з легкою посмішкою. Потім сказав: — Мені дуже приємно, що все-таки ви вникли в нашу скромну рекламну продукцію, хоча ваша оцінка надмірно сувора. В нашій розмові, як ви самі бачите, зіткнулися два протилежні погляди, давні, як сама реклама. А що ви скажете, чи не замовити нам ще й коньяку? Я машинально кивнув, здивований, що, сам того не відаючи, став прихильником ідейного напрямку в галузі реклами. Кельнер майже побожно вислухав замовлення Раймана й незабаром подав дві чарочки коньяку, такі мініатюрні, що, як на мене, не варто було й заводитися з тими двома мікробами. Моя зневага до цієї надмірної вишуканості була настільки очевидна, що веснянкуватий усмішливо докинув кельнерові: — Чудово… Але чи не могли б ви принести нам цілу пляшку? Кельнер прийняв нову забаганку з таким ентузіазмом, неначе тільки на те й чекав. Коли щойно відкоркована пляшка «Хеннесі» засяяла на столі блиском старого золота і наперстки були замінені соліднішими келишками, Райман знову повернувся до теми: — Змістовна реклама, яку ви обстоюєте, й досі має безліч прихильників, але це не шкодить їй бути застарілою. Зараз ніхто не читає рекламу, щоб довідатись про переваги того чи іншого товару. Чому? Бо кожен знає, що завданням реклами саме і є випинати такі переваги, уявні чи перебільшені, отже, ніхто не йме їм віри. Навпаки, одне ефектне речення завжди вражає, й саме через те, що ефектне. Таке речення запам'ятовується… Розмова тривала все в тому ж дусі, і я підтримував її в міру своїх можливостей і вже як визнаний представник однієї з двох ворогуючих шкіл, аж доки рівень золотавої рідини в пляшці не опустився, на жаль, до неминучого дна. Тема, по суті, вже була вичерпана, як і коньяк, коли Райман дав новий поштовх бесіді, звірившись мені: — Головне, любий мій Роллане, не в тім, на якому виді реклами зупинитися. Головне, що, принаймні в даний момент, ваш «Хронос» ми взагалі не можемо рекламувати! — Такий епілог мене справді здивував, любий маестро, — відповів я, вдаючи легке сп'яніння. — І все-таки те, що я вам сказав, чистісінька правда! — переконано і також з деяким пожвавленням наполягав Райман. — Рекламна тактика, любий друже, якою б вона не була, є завжди наслідком торговельної стратегії. А правильна стратегія, як на мене, виключає зараз будь-який пропагандистський галас навколо вашого «Хроносу». Він потягся до пляшки, аби втішити мене чаркою після гіркої пілюлі, одначе в пляшці лишилося всього кілька жалюгідних краплин, не вартих навіть, щоб їх виціджувати. — Як ви гадаєте, чи не змінити нам оточення? — запропонував веснянкуватий. — Тут стало вже нудно. — Ви мене спокушаєте… Хоча, відверто кажучи, маю маленьке приватне зобов'язання… — Певно, по жіночій лінії? — Обіцяв своїй секретарці… повести її в кіно… Вона, знаєте, й досі почувається чужою в цьому місті… — Кіно?.. Ненавиджу заклади, де нічого не подають. — Там подають видовища. — А, видовища! Я сам продукую їх. І добре знаю, чого вони варті. Слухайте, візьмемо вашу секретарку й гайнемо у якесь веселіше місце. Так і сполучимо нашу бесіду з вашою обіцянкою. — Чудова ідея, — погодився я. — Але за умови, що дорогою ви поясните мені концепцію своєї стратегії. Райман розрахувався, докинувши чайові, від чого догідлива фізіономія кельнера аж засяяла. Ми рушили до центру, одначе знову пішов дощ. Й оскільки під таким дощем годі й думати про серйозні розмови, ми забігли в якесь кафе й знову повернулися до теми французького коньяку. — Ваші конкуренти — великі й солідні підприємства, — пояснював мені Райман після того, як ми одержали по подвійній порції сонячного напою. — Вони, зрозуміло, не можуть стерти на порох «Зодіак», як стерли б вас самого. Але це ще не причина даремно дратувати їх. Сьогодні досить і того, аби вони звикли до думки, що «Хронос» існує й — хочуть чи не хочуть — існуватиме й що це не має особливого значення, оскільки ніхто не звертає на нього особливої уваги. — А куди йтиме продукція? І на біса ми розширюємо підприємство? — Для будь-якої продукції, любий, можна знайти ринок. Важливо тільки знати, яка для якого ринку придатна. І спрямувати її саме туди, а не деінде. І мати, звісно, кошти на це. Веснянкуватий од випитого трохи зблід, наскільки це взагалі було можливо за його звичайної блідості, і говорити став голосніше. Проте думки його текли логічно, як і мої, хоча я не бачив смислу висловлювати їх. — Ваш товар не має гучного імені, одначе він якісний і дешевий. Отже, ми просуватимемо його туди, де цінують не стільки марку, скільки якість. Передусім — у країни по той бік «залізної завіси». Питання було серйозне, й докладне його обговорення поглинуло ще чимало коньяку, тому коли ми нарешті вирішили продовжувати свою путь, то вже називали один одного на ймення, а наша хода стала не дуже впевнена. Едіт зустріла нас без особливої радості, а мене, зокрема, обпекла таким поглядом, що будь-хто чутливіший на моєму місці просто б умер. Я справді обіцяв секретарці скласти їй товариство по обіді, а пообідній час, попри невизначеність цього поняття, давно вже минув, бо лампи скрізь уже горіли. Однак із тактом, якого я досі й не підозрював за нею, Едіт вирішила не псувати нам настрій і швидко включилась у загальний тон передсвяткових веселощів. Її потішили кілька банально-вишуканих компліментів Раймана і трохи збентежило те, що веснянкуватий називає мене «Моріс». — То ви й досі не знайшли собі зручної квартири? — здивувався Райман, зневажливо оглянувши готельну обстановку, все-таки досить модерну й затишну. — Щоб знайти зручну квартиру, потрібні знайомства, — зауважила Едіт, поправляючи волосся перед дзеркалом. — Але ж «Зодіак» — невичерпне джерело вигідних знайомств! — із надмірною щирістю вигукнув веснянкуватий. — Хіба? — відказала моя секретарка. — А я гадала, що «Зодіак» — це холодильник, тільки що холодніший за звичайний. — Холодильник? Ха-ха, непогано сказано. Хоча й не зовсім точно. Як мінімум, існують винятки. — Авжеж, — підтакнув я. — Є винятки. Конрад не холодильник. — Саме так! Я не холодильник, — ствердив Райман. — І доведу це. А квартира — то мій клопіт. Едіт була майже готова до виходу, власне, вона з обіду була готова, тож ми без зайвих зволікань вдалися до нічних насолод. Насолоди почалися вечерею в дорогому ресторані, де кожну страву і кожну нову пляшку вина всебічно обговорювали метрдотель і Райман Потім веснянкуватий запропонував подивитися нову програму в «Єві», і ми прийшли туди саме в момент, коли напівгола мулатка за допомогою складних вимахувань руками й рухів тазом скидала залишки свого вбрання. Наступний номер відрізнявсь від попереднього тільки тим, що артистка була не мулаткою. — Сподіваюся, стриптиз не ображає вас, — сказав Райман після другої пляшки шампанського, помітивши, що Едіт відвернулася від сцени. — Ні, але дратує. — Маєте рацію, — враз погодився веснянкуватий. — Стриптиз годиться тільки, коли веде до розкриття вартого уваги. А тілеса цих дам зовсім не тієї якості. — Вони не такі вже й погані, — промимрив я поблажливо. — Особливо як на людей не дуже вимогливих, — докинула Едіт, і досі не забувши моєї провини. — Якщо це натяк, не вважаю його доречним, — зауважив добродушно Райман. — Коли наш друг обрав собі таку секретарку, як ви… — Не напувайте мене компліментами. Досить і шампанського. — Компліменти? Ви просто не знаєте собі ціни. Як ти натрапив на такий діамант, дорогий Морісе? — О, діамант! Годі перебільшувати, — пробурчав я. — В усякому разі, вона страшенно горнеться до мене. Едіт кидає в мій бік убивчий погляд, але я вдаю, що захоплений виставою, яка й цього разу зводиться до перипетій роздягання. — Ви себе не цінуєте як слід, і він також не цінує вас, — проказав не дуже виразно веснянкуватий. — Треба було б змусити тебе поревнувати, любий Морісе. На жаль, своїм зростом вона перевищує мій калібр. — Цим ви йому не дошкулите. Адже він заявив, що розраховує на мою вірність, — відказала замість мене Едіт. Приблизно так само ми базікали й у наступних двох закладах, куди Райман затяг нас під приводом, що покаже щось не таке вульгарне. Не таким вульгарним виявилося знову роздягання, індивідуальне або колективне, і якщо між ними і попереднім справді була відмінність, я особисто не міг її вловити. Шеф реклами героїчно підтримував розмову, проте доскладати слова в речення було йому вже не так легко. Він звертався то до мене, то до Едіт, але найчастіше до Едіт. Моя секретарка обрала лінію поводження, яку я подумки цілком схвалив, без манірності, надмірного кокетування і подеколи навіть із певною грубуватою прямотою, яка створювала враження щирості. Ми попрощалися з Райманом пізно вночі біля входу до готелю. Я провів Едіт до її кімнати й, відчувши раптову слабість, на хвилинку приліг на її ліжко. — Твій стриптиз найчарівніший з усіх! — пробурмотів я, спостерігаючи, як моя секретарка замінює вечірнє вбрання на нічне. — На інше, крім стриптизу, не сподівайся, — одказала вона лаконічно. — Ти просто вимотав мені нерви сьогодні. — Так, але здобув друга. Дружба — то священна річ, люба Едіт. Особливо коли живеш у холодильнику. Жінка не заперечила. Це підбадьорило мене, я встав і спробував налагодити наші взаємини за допомогою братніх обіймів. Едіт не дуже опиралася. То було й гарно й погано, бо щоразу після такої близькості я діставав почуття не владання, а підступного вислизувания. Одне випадкове чаркування не завжди буває увертюрою до тієї священної справи — дружби. Дуже часто людина, яку ти задушевно плескаєш по плечах, наступного дня зустрічає тебе й, кинувши холодно: «Добридень. Як ся маєш?» — іде собі далі. Тому я був приємно здивований, коли по двох днях Конрад Райман зайшов до мого кабінету, сказав комплімент Едіт, по-дружньому потис мені руку й повідомив, що знайшов для нас квартиру. — Мені щойно телефонували… я особисто її не бачив, але запевняють, буцімто чудова. Коли хочете, давайте надвечір подивимося разом. — Охоче, — відповідаю, — однак за умови: цього разу ви будете нашим гостем. Райман, звісно, заявив, що це зайве, але врешті погодився, і ми умовились про зустріч. — Ти збожеволів! — сказала мені Едіт, коли ми пішли обідати. — Твій друг просто артист, і то не першої категорії. Його підіслали підслухувати, та й годі, й ця чудова квартира певно ж напхана мікрофонами. — Можливо… — погодився я. — Але байдуже. Навіть коли ми наймемо квартиру, в якій не буде мікрофонів, нам однаково з міркувань обережності доведеться триматися так, ніби вони там є. То чи не байдуже? А відмовитись від гарної квартири, не маючи ніякої підстави, означає збудити підозру. Квартира й справді виявилася чудовою — коли не думати про мікрофони. Це був майже цілий будинок — гарненький вузький і високий будиночок, наче з казки, під червоною черепицею, з білими дверима й віконницями, розміщений усього за два квартали од «Зодіаку», якраз біля місточка через тихий канал із зеленою сонною водою. На нижньому поверсі мешкала хазяйка, літня рантьєрка добрих давніх часів. Другий складався із спальні, вітальні, кухні й ванної, а горішній — із спальні, ванної і заквітчаної тераси. Кімнати дуже світлі й чисті, пастельні шпалери вдало сполучаються з пастельними тонами меблів. Кожен поверх повністю ізольований, коли не рахувати спільних сходів, отже, немає небезпеки, що секретарка надміру заважатиме своєму шефові й навпаки. Треба бути п'яним, щоб відмовитися від такої квартири, а я не можу весь час удавати п'яного, — Ну, то як? — скромно запитав Райман, але в його тоні вчувалися нотки торжества. — Чудово! — одказала Едіт. — Втім, я не маю слова. — Чудово! — підтвердив я. — Любий Конраде, ти зробив нам неоціненну послугу. — О, послуга, яка мені нічого не варта, — відповів веснянкуватий в тому-таки скромно-врочистому тоні. Тоді ми рушили відсвяткувати новосілля. Моя дружба з Райманом зовсім непомітно перейшла в звичайні будні. Вона вичерпувалася чашкою кави на розі під час перерви і чаркою аперитиву в тому ж закладі, однак і це важить у місті, де всі незнайомі. Веснянкуватий, загалом тиха й серйозна людина, був схильний більше відповідати на запитання, аніж задавати їх. І все-таки він був останньою особою в «Зодіаку», яку б я наважився щось запитувати. Конрад Райман — це ім'я назвав мені Мораиді. Єдиний зв'язок Моранді з розвідкою.  

________

 

Минув уже місяць, одколи ми прибули в Амстердам. Перевірки і допити лишилися позаду, незручності незнайомого міста — також. Ми вже вжились у каналізовані в буквальному і переносному значенні слова будні, гуляємо край каналів під розкритими парасольками, ходимо на роботу і повертаємося додому, мандруємо околицями, маємо дім, звичні заклади і надміру часу для нудьги. Голландія — багата країна. Особливо на вологу. Тут усе виділяє вологу — небо, буйні левади, густо-зелені дерева, незліченні канали, озера, очерети, мокрий вітер і дощ, який то підло вдає, що вже перестав, то зливою спадає на голову. Коли б люди тут поспішали чи тікали від дощу, їм довелося б усе життя бігати. Але це спокійні люди, не звиклі нервувати через дрібниці. Діти бавляться на вулицях під дощем, жінки, зіпершись на одвірки, базікають під дощем, молодь, зібравшись групами, сперечається чи сміється під дощем, не кажучи вже про закоханих, що й тут, як і скрізь по світі, цілуються просто неба, незважаючи на метеорологічні прогнози. Волога й хмарне небо роблять усе навколо непривітним і сірим. Може, саме через те голландці вподобали строкаті і яскраво-барвисті речі — грядки та горщики з квітами, блискучі мідні предмети, синій делфтський фаянс, розмальовані вуличні катеринки, блискучі труби духових оркестрів, картини і барвисті вітрини. Може, саме тому фасади будинків обличковано червоними й жовтими кахлями, а дерев'яні частини завжди свіжопобілені. Може, саме тому скрізь сліпучо сяє латунь і навіть круглий голландський сир яскраво-червоний, немов помідор. Взагалі — коли людина має час займатися географією — це приємна країна, з тихими, добре впорядкованими селами й сонними зеленими водами, де плавають білі перисті хмарки і білі качки, чарівно-старомодна країна, де й досі в обігу велосипеди, а люди порівняно мало страждають на те лихо сучасності — психічні захворювання. Отже, тепер я — чиновник «Зодіаку». Маю особисті враження й службові контакти майже з усіма шефами. Не тільки знайомий, але й дружу з людиною, що зве себе Райманом. І все-таки реальна користь від цього дорівнює нулеві. Бо я не можу сісти в кафе перед веснянкуватим і запитати його з приязною посмішкою: «То що ти скажеш, любий Конраде, з приводу розвідки і як узагалі організовано цю справу тут, у вас?» Неначе стою перед герметично замкненим сталевим сейфом із маркою «Зодіак». Знаю напевне, що в сейфі є дещо, але не маю можливості не тільки відчинити, а навіть торкнутися до нього, якщо не хочу ввімкнути звукову сигналізацію. Мені лишається тільки сидіти й чекати. Сидіти й чекати невідомо чого й невідомо доки. Тихі сонні канали починають укриватися пожовклим листям. Ранки стають холоднішими, й над вулицями шаруються напівпрозорі білі тумани. На зміну приступам злив і несподіваним проясненням прийшла врівноважена активність: дощ сіється неквапно, ледь помітно, зате годинами. Одне слово, вступаємо в золотий вересень. Якось серед дня мене викликали до велетня з важко вимовлюваним прізвищем. Столик у кутку був заставлений порожніми пляшками «Туборга», з чого випливало, що я не перший відвідувач. Ван-Вермескеркен прийняв мене із звичайною привітністю і запропонував крісло. Він упрів і розпашів до точки займання. — Райман уже говорив вам про наші проекти відносно «Хроносу»? — Згадував щось про східні ринки. — Отож. Робота на ті ринки буде для вас першим проривом. — Ми вже скрізь розіслали пропозиції. — Знаю. І це, звичайно, дуже добре. Але найефективнішим шляхом до реалізації будь-якої угоди залишається особистий контакт. І, привітно глянувши на мене своїми вологими світлими очима, велетень мовив: — Що ви скажете, наприклад, про відрядження до Болгарії? — Що ж! — відповів без вагання і звичайнісіньким тоном. — Боюся тільки, що не знаю як слід обстановки. В його очах виблискують іскринки веселощів. — Даремно боїтеся. З вами поїде і Райман. Він обстановку знає. — Дуже добре, — кивнув я з готовністю. — Кому треба здати паспорт на візу? — Нікому, — відказав велетень із тією ж ноткою веселощів. — У Болгарії тепер безвізовий режим. — І для повного задоволення додав: — Вирушайте завтра вранці. «Чудово», — подумав я, вийшовши з кабінету. «Чудово», — повторював, ідучи довгим коридором. Це вже верх перевірки. Остаточний і генеральний. Ота гора рожевого сала мало не сміялася мені у вічі. Рушаємо зранку. Прибуваємо опівдні. 1 вже на аеродромі, звичайно ж, трапиться хтось, щоб вигукнути: «Гей, Емілю! Де тебе носило, чоловіче?»  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка