Богомил Райнов пан ніхто



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка13/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   41

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ


 

— Досі ви, здається, були шатенкою… — Так, я зараз чорнява. Це вам не подобається? — Навпаки. Така ви екзотичніша… і більш зріла. Розмова точиться між мною та моєю секретаркою на вокзалі, де ми щойно зустрілися. Цього вечора Едіт перебуває не в найкращому гуморі, і моя репліка щодо її зрілості навряд чи спроможна підняти її тонус. — Ви також виглядаєте не дуже зеленим, — відказала жінка, не враховуючи, що розмовляє із своїм шефом. Я припускав, що вона має. рацію. Після безсонної ночі й такого дня нелегко бадьоритись, особливо в моєму віці. Зате самопочуття у мене чудове. — Давайте сідати, — запропонував. — У нас попереду ціла ніч для приємних розмов. І, щоб умилостивити чорняву екзотику, галантно беру її валізку. Наші спальні купе поряд. До того ж між ними є двері. Це, мабуть, наштовхнуло Едіт на певні припущення, але вона нічого не сказала. Ми стояли в коридорі біля вікна, поки провідник слав нам постелі. На пероні метушня саме в розпалі. Поїзд рушить за три хвилини. — Ви бували раніше в Мюнхені? — Ніколи. — Шкода, — відповів я. Але вона не запитала, чому «шкода», і неуважливо дивилась у вікно. — Щось ви не в гуморі. Едіт швидко глянула на мене. — Хіба помітно? — Не дуже, але можна здогадатися. — Я рідко буваю в гуморі. Вважаю, що людина повинна мати певні підстави для доброго настрою. — Так можуть говорити тільки алкоголіки, — заперечив я. — Для жінки вашого віку причина потрібна хіба для того, щоб не бути в гуморі. — В мене це буває й без особливих причин. Цілком досить і постійних. А втім, годі ятрити себе такими розмовами. Вона замовкла, потім швидко глянула на мене і додала: — Я заздрю, таким людям, як ви. — Чому саме? Завдяки «Хроносу» чи… — Тому, що ви не втрачаєте самовпевненості навіть тоді, коли вам не щастить у справах. — Мої справи йдуть чудово. — Маєте на увазі переговори із «Зодіаком»? Іронію легко вловити і без шостого чуття. — Так, маю на увазі й це, — відповідаю спокійно. Жінка недовірливо подивилась на мене, але не заперечила. — Люба Едіт, — сказав я добродушно. — Оскільки нам випало працювати разом, хочу пояснити вам наперед деякі речі: чим вигідніша якась угода для одного, тим невигідніша вона для іншого. Отже, тим більше зусиль потрібно для її укладання. Я можу вже завтра розпочати справи з «Зодіаком» і на досить тривалий час. Але така поспішність кепсько позначиться на моїх прибутках. Тому волію втратити кілька тижнів, одначе виграти більше грошей. Знаю, час — теж гроші, але час або гроші — то вже справа смаку. З перону долинуло приглушене сюрчання. Двоє дівчат, що стояли попід вікном, махнули руками, тільки не нам. Мене ніхто ніколи спеціально не проводжав. Поїзд рушив м'яко, і стрічка перону поповзла назад, щоб поступитися вервечкам вантажних вагонів, семафорам і неясним тіням ночі. — Дякую за науку, — киває Едіт. — Надто тому, що ви не зобов'язані вчити мене. Я не мала наміру втручатись у ваші справи. — Чому ні? Це краще, ніж секретарка, яка думає лише про свою платню. Ваша співчутливість дає надію, що я можу розраховувати на вас. Вона допитливо подивилась на мене. — В такому разі пригостіть мене сигаретою, — тільки й промовила. Провідник наготував нам постелі й пішов. Едіт курила, стоячи біля вікна, й вдивлялася удалечінь, але за вікном були ніч і альпійські масиви, що затулили небо. Жінка викурила сигарету до половини і кинула її у попільницю. — Страшенно болить голова. Дозвольте мені лягти. — Звичайно. Добраніч. Я теж пішов у купе, і саме вчасно, бо почув, як обережно повернули ключ із протилежного боку дверей. Така недовіра, та ще й від особистої секретарки… Добре, що цього вечора у мене були інші клопоти. Я перевдягся у піжаму, закурив передостанню на цей вечір сигарету й випростався на дивані. Мене непокоїли ті самі питання, що їх я обмірковував увесь день, заповнений банальною метушнею перед від'їздом. Їх два, обидва життєвої ваги. Перше: чи точні відомості дав Моранді. Друге: чи мовчатиме Моранді. Відповідь на друге питання значно важливіша з практичної точки зору, однак я зробив усе потрібне, щоб вона була позитивна. Важко змусити будь-яку людину проговоритися, але ще важче добитись від неї мовчання. Це не штука — тикати їй під ніс пістолета чи пачку банкнотів заради якихось відомостей, а наступного дня поставити хрест і на собі, й на всій операції. Річ у тім, щоб створити навколо людини таку обстановку, в якій вона не могла б учинити нічого іншого, крім того, чого ти вимагаєш від неї зараз і вимагатимеш надалі. Моранді мовчатиме, оскільки його безпека в прямій залежності від моєї безпеки. Він переконаний, що моя смерть нічого не змінить, а тільки стане прелюдією до його смерті. Бо компрометуючі матеріали залишаться і їх використають інші. Ці компрометуючі матеріали були, звісно, блефом, але тільки до певного моменту. Я не мав запису розмов між Моранді й Анною Ферарі, але володів записом набагато важливішої розмови — між Моранді і мною. І запис цей справді вже лежав у надійному місці, тож моя смерть не зняла б з плечей Моранді жодного тягаря, якщо не вважати тягарем його власну голову. Вусань зрозумів і другу істину: він не може розраховувати на своїх дотеперішніх хазяїв. Не може сподіватись від них нічого доброго. Це йому стало цілком ясно не тільки після вбивства Конті, але й після того, як його почали підозрювати. Моранді зрозумів, що коли його пожаліли, то не через виняткову довіру, а щоб використати його як принаду. Відтепер вони переконалися, що принада не подіяла, й дали Моранді спокій. Одначе варто кому-небудь знову виявити інтерес до нього, як зникне і цей «хтось», і сам Моранді, бо це хоч і брутально, зате ефективно замітає слід. Слід, який веде… куди? Ця думка знову повернула мене до першого питання, найважливішого для розвитку операції: правду казав Моранді чи наплів мені мережива з півправди й чистої брехні? Досі я не мав часу проаналізувати інформацію, одержану від вусаня. Однак уривчасті міркування й передовсім перевірки, зроблені в час самого допиту, дають мені підстави вважати, що Моранді сказав правду, й напевно усю правду, яку знав. На жаль, того, що він знав, замало. Й усе-таки вперше з моменту мого вступу в гру, по двох довгих місяцях чекання, затримок і неминучого риску, я натрапив на важливі речі, на якийсь новий елемент, що може пролити бодай трохи світла на цю темну історію. Це — людина, яка передавала Моранді інструкції й матеріали. Вона працює в «Зодіаку», як і Конті, й вусань. Ім'я солідної, поважної фірми надто переплітається з такими неповажними шпигунськими операціями, й тут саме нагода підтвердити мою початкову гіпотезу про «Зодіак» плюс ЦРУ, хоча я й вирішив уникати поспішних гіпотез. Так чи ні, а встановлення ділових зв'язків із «Зодіаком» вийшло на перше місце в моїх планах. Моранді вже битий козир. Треба шукати інших шляхів, щоб вийти на дальший слід. Особа в дзеркальних окулярах лишається одним з невідомих у задачі. Те видовжене обличчя, бліде й страшне своєю безсторонністю, вперто переслідує мене, наче ідея фікс. Моранді твердить, що не уявляє, хто то такий, хоч я описав ту людину якнайдокладніше. Моранді взагалі знає про аферу Конті лише те, що йому із запізненням довірив шеф, та ще й не задля інформації, а як попередження. «Наш Конті, — сказав шеф, — мав непоправно зіпсований азартною грою характер. Тому все обертав на гру, навіть найсерйозніші речі. Він, звичайно, передав нам пропозицію фотографа, але тільки за годину до вирішальної зустрічі. Очевидно, в останній момент злякався й надумав забезпечити собі тил. Він спробував навіть із цієї інформації одержати зиск, попросивши винагороди. Як ти знаєш, його було винагороджено. Вийшло грубо, в інших випадках ми діємо чистіше, одначе й у цьому завинив Конті. Йому наказали привести фотографа додому і там передати відомості. Тоді вони обидва мали б знищити один одного і таким чином розділити відповідальність за подвійне вбивство. Але Конті й тут виявився мерзотником. Певно, так повів розмову, що той одразу щось уловив і накивав п'ятами. Добре, що неподалік були наші люди й вчасно наздогнали його. Взагалі подеколи доводиться міняти свої плани. Але не рішення. Бо змінити рішення означало б змінити й принципи. А принципи встановлено раз і назавжди, й ти їх знаєш: за чесну роботу платимо грошима, а за нечесну — кулею». Все це вже не мало майже ніякого значення для подальшого розвитку операції. Але думки людини не можуть обмежуватись самою операцією, якою б важливою вона не була. Завжди лишається й щось стороннє — нікчемні дрібниці, незначущі спогади, картини, що їх слід було б викинути з голови, але вони вгніздилися там і не хочуть зникати, як-от вигляд притиснутого до парапету тіла, перебиті ноги, розкраяна голова й зібгана біла панама, просякнута кров'ю. «Ну, годі, треба спати!» — пробурмотів я, прагнучи цим твердим наказом одігнати картину в забуття, щоб не відвертала мене від реальності. Одначе зі мною завжди так — коли сильно втомлюсь, важко засинаю, і що дужче зморений, то бадьоріше працює моя голова, тільки от на холостих обертах, оповита серпанком минулого, видінь і неясних передчуттів. «День справді був напружений, але результативний», — сказав я сам собі. На відміну од теперішніх фантазій. Крім біганини по візи і підготовки асортименту зразків, прейскурантів тощо, мені довелося трохи подбати про свій гардероб і набути якогось фабрикантського вигляду. Після того треба було написати кілька листівок до близьких людей і знову відвідати пана Георга Роса, хоча візити цього роду були абсолютно заборонені, хіба у виняткових випадках. Випадок справді винятковий. Мініатюрний магнітофон, який я своєчасно придбав, довів, що вартий чималих грошей. Я принципово не полюбляю цю техніку, яка змушує тебе чіпляти мікрофон у вигляді булавки для краватки, пропускати дроти попід сорочкою, робити дірку в кишені, аби вивести туди кінець, і раз по раз пхати руку в ту кишеню, щоб умикати й вимикати апарат. Але інколи ці фокуси неминучі. Маленький ролик, закладений у конверт і адресований дорогому Мерсьє, був здатний зробити мою «передчасну смерть» не такою фатальною для справи, а може, й одкласти цю смерть до більш підходящого часу. — Вибачте, що знову турбую вас, — сказав я панові Росу, — знаю, що це не зовсім за правилами. — О, не хвилюйтесь, — усміхнувся господар. — Я стара людина. Мені нема чого особливо боятися. «Тобі також, — кажу собі. — Тому заспокойся і спи. Взагалі бери приклад із своєї секретарки». Яка порода! Просто дивно, як видиво цих розкішних форм досі не здолало мене і не спонукало зруйнувати тендітну перепону, що так протиприродно розділила жінку й чоловіка.  

________

 

Напружені розміркування і видиво розкішних форм непомітно перейшли в сон, і я ледве, немов здалеку, почув стукіт у двері й голос провідника: — Пане, ми прибули! За чверть години, ретельно виголений і напахчений, я вийшов у коридор. Едіт стояла біля вікна з бездоганною зачіскою — волосся кольору воронового крила — і байдуже розглядала невиразні сірі будівлі, склади залізяччя й пустирі, що провіщають недалекий Мюнхен. — Як спалося? — спитав я за вимогами етикету. — Дуже добре, мерсі, — відповіла вона. Але її обличчя, попри свіжі рум'яна, свідчило інше. Воно було бліде й зморене. — Ви тямитесь і на косметиці, — зауважив я. — Досі, якщо не помиляюсь, не фарбувалися. — Ви не дозволяєте? — Чому? Тільки, якщо дозволите, пораджу не зловживати зеленим і синім під очима. Художники вважають, що ці барви більше придатні для пейзажів, аніж для портретів. — А ви розумієтесь і на мистецтві? — Так. Читав книжку «Ван Гог — художник сонця і божевілля». Потрапила колись під руку — хтось забув у купе. На жаль, поїздка закінчилась, коли я ледве дійшов до п'ятої сторінки. Ці книжки повчальні, але їх важко читати. Жінка слухала моє базікання одним вухом і дивилась у вікно. Потяг стишив хід — це означало, що ми приїхали. — А тепер? — звернулася до мене Едіт, коли потяг зупинився. — Які ваші плани на сьогодні? — Скажу. Найперше — знайти готель. — Була б дуже рада, коли б ми замешкали неподалік від вокзалу. Я справді чуюся негаразд. Готель, який ми обрали, був близько від вокзалу, до того ж модерний і привітний. — Вам одну кімнату? — запитав адміністратор. — Дві, — поквапилась відповісти Едіт. — Дві кімнати, — підтакнув я. — Дама — моя секретарка. — Ви не забуваєте підкреслити своє шефство, — сказала вона пізніше в ліфті. — Тільки в тих випадках, коли треба нагадати вам, щоб ви не висловлювалися раніш за мене. Наші кімнати були поряд. І, почекавши з чемності півгодини, я постукав до Едіт: — Зайдіть, будь ласка, якщо відпочили. Маємо трохи роботи. Робота полягала в тому, щоб зателефонувати Рудольфові Бауеру, імпорт-експорт. Едіт набрала номер, церемонно зв'язалася від імені свого шефа з секретаркою фірми, секретарка фірми подзвонила, в свою чергу, шефові, і в результаті цього ритуалу я, нарешті, дістав прямий зв'язок. — Доброго ранку, телефоную за дорученням вашого близького знайомого. Маю дещо передати вам од нього. — Дуже приємно, — відповів молодий енергійний голос. — Коли вам зручно зайти?  



— Коли буде зручно для вас. — О дванадцятій — гаразд? — Чудово. Моя секретарка з деяким подивом стежила за оперативністю й ефективністю моєї розмови. Щоб дати зайву поживу її захопленню, я вийняв дбайливо запаковані зразки і свої торговельні папери, склав усе це в елегантний шкіряний портфель, глянув на свій годинник — справжній «Хронос» — і запропонував: — Маємо час поблукати містом. — Якщо ця прогулянка не входить до моїх службових обов'язків, я просила б увільнити мене. — Як хочете, — відказав я байдуже, взяв портфель і вийшов. Мюнхен, може, й чудове місто, але не в літню спеку. Через те по недовгім ваганні я вирішив, що краще посмакувати пива, яке носить ту саму назву. Воно було гарне. І саме проти спеки. За одну хвилину до дванадцятої я вже стояв перед секретаркою Бауера, а ще через хвилину й перед самим Бауером. Хай зрозуміє, що німецька точність властива й іншим народам, як-от швейцарцям. Бауер, на відміну од свого голосу, не такий-то й молодий, йому аж ніяк не менше п'ятдесяти. Але в його обличчі й усій поставі є щось енергійне й сильне, що викликає уявлення про парадні уніформи, студентські дуелі й казармені плаци. Менш ніж за хвилину він прочитав листа Моранді й одразу перейшов до запитань: — Чим ви займаєтесь? Його французька вимова була не менш тверда й різка, ніж поведінка. Я повторив у загальних рисах розповідь, уже відому директорові «Зодіаку». Для більшої наочності вийняв і зразки разом з докладними прейскурантами. Бауер уважно вислухав мене, тоді побіжно глянув на зразки й кивнув: — Гадаю, що зможу дещо для вас зробити. Що саме і як, це скажу не раніше як за два дні. Скільки ви ще будете тут? — Скільки потрібно. — Чудово. В такому разі домовимось… Він погортав записник на столі і назвав день і годину. Тоді подав мені свою тверду, наче дерево, руку й провів до дверей. Перевага песиміста полягає не тільки в тому, що він передбачав найгірше, але й у тому, що, коли передбачення не справджується, переживає насолоду приємного сюрпризу. Песиміст — єдина людина, яка радіє, коли її сподівання не здійснюються. Друга зустріч із Бауером принесла мені саме таку несподіванку. Не відразу, звичайно, і після досить напруженої боротьби. — Ваші годинники доброякісні, — сказав представник місцевого імпорту-експорту, — але вони мають один дефект: їх важко продавати. Я гадав, що він почне робити зауваження, вже відомі мені із зустрічі в «Зодіаку», й тому поквапився заперечити. Бауер терпляче вислухав мене і докинув: — Ви не зрозуміли. Їх важко продавати не через недовіру покупців, а через опозицію продавців. Ваші товари бойкотують, і ви мусили б це знати. — А, бойкот! — Я зневажливо махнув рукою, — То інтриги деяких швейцарських фірм. Ніхто не владний оголосити бойкот на весь світовий ринок. — Не будьте таким упевненим, — похитав головою Бауер. Потім, неначе між іншим, запитав: — Ви, здається, недавно стали власником «Хроносу»? — Авжеж. — А доти що робили? — Те саме. Тільки не як виробник, а як торговець. — Мали крамницю? — Так. — Де? — В Лозанні. — Торгівля, мабуть, ішла добре, коли ви накопичили грошей на ціле підприємство. — Гроші накопичив батько, а не я. Він був старомодною людиною і боявся рискованих операцій. Більшу частину своїх заощаджень зберігав готівкою, а оперував лише незначними сумами, необхідними на щодень. — Отже, ви порушили це золоте правило? — Якщо правило не приносить золота, це не золоте правило. Людина мусить грати крупно, інакше гра не варта свічок. — Чи не здається вам, що ви піддаєте себе надто великому риску? — запитав Бауер і уважно подивився на мене. Я витримав його погляд спокійно, але без нахабства. — Риск розрахований, — одказав я. — В найгіршому разі продам усе й таки матиму зиск. — Якщо хтось купить… — заперечив Бауер. — І якщо конкуренти не застосують брутальніших заходів. Є й брутальні заходи, пане Роллан! — Ніякі заходи мене не лякають. Розрахований риск, звісно, також риск, але де нині немає риску? Бауер знову подивився на мене уважно. Тоді запитав: — А хто надоумив вас звернутися саме до «Зодіаку»? «Зодіак» не є спеціалізованою фірмою по годинниках. — «Зодіак» ні в чому не спеціалізується. Однак це солідна фірма. Щоб подолати бойкот, мені потрібна саме солідна фірма. — Солідних фірм багато. — Одначе такі, як «Зодіак», можна полічити на пальцях. «Зодіак» укладає безліч угод з країнами за «залізною завісою». А це такий ринок, де не діють ніякі бойкоти. — А ви самі не можете встановити зв'язки по той бік «залізної завіси»? Запитання було поставлено зовсім недбало. — Яким чином? — Не знаю. Просто запитую. Він запитував усе отак просто ще протягом майже двох годин. Слід віддати йому належне, провадив допит уміло, хоча й надто відверто, і робив усе для того, аби мені не пересохло в горлі: секретарка принесла пляшку шотландського віскі й двічі поновлювала запаси льоду і содової води. — Сподіваюсь, я не дуже втомив вас, — сказав нарешті Бауер, глянувши на годинник. — Ні, але ви мене спантеличили, — відповів я з добродушною усмішкою. Господар теж усміхнувся, хоча й не так добродушно: — Самі розумієте, треба знати того, з ким працюєш. А моя фірма, пане Роллан, попри несприятливу ситуацію, має намір попрацювати з вами. Ось, нарешті, час приємної несподіванки. — Авжеж, нам важко розбити блокаду навколо вашої продукції. Але ми маємо певні ринки в Африці і схиляємося до того, щоб розпочати операцію з десятьма тисячами годинників, швидше для випробування ринку. З точки зору чистої вигоди повідомлення звучало приємно, одначе моя точка зору в цьому випадкові була іншою. Тому я ледве стримався, щоб не запитати: «А «Зодіак»?» — Що стосується «Зодіаку», тут справа складніша. Як вам казав і Моранді, в мене є певні зв'язки з керівництвом фірми, але я зовсім не всевладний. Отже, слід потерпіти ще кілька днів, аби дочекатися наслідків проведеного зондажу. Ви, сподіваюсь, можете почекати. «Почекати? Та я ж фахівець із чекання», — слід було б відповісти, однак я сказав: — Звичайно. Можу залишити вам телефон. — Гаразд. Під час наступної зустрічі оформимо й угоду. Я вдав, що зволікання не дуже мене тішить, але змовчав, як того вимагає пристойність. І ми попрощалися з короткими вишкіреними усмішками після того, як Бауер на мить вручив мені уламок дерева, що правив йому за руку. Едіт не без прикрості сприйняла звістку про те, що нам потрібно ще кілька днів затриматися в Мюнхені. Досі вона не виходила з кімнати, якщо не рахувати візитів до ресторану в готелі, — посилалася то на застуду, то на головний біль, то на втому чи щось інше. Зараз вона мені зовсім не потрібна, і я полишив її займатися своїми хворобами, а сам подався вивчати міські цікавості, переважно ті, які мають над кухлями густу піну. Минув тиждень, поки нарешті одного ранку зателефонували від Бауера, мене запрошували на очікувану зустріч. — Шкодую, що забрав у вас стільки часу, — сказав замість привітання Бауер, — але, сподіваюсь, це було немарно. Маю відомості, що угода із «Зодіаком» може здійснитися, й невідкладно. Наша маленька угода також готова. Він подав мені примірник умови, і я, як і годиться тверезо недовірливому аферистові, уважно прочитав її. Усе гаразд. Бауер узяв мій примірник, однак замість приступити до ритуалу підписування, поклав на нього свою дерев'яну долоню і втупив у мене незворушний погляд. — Є одна остання подробиця… «Аби тільки не з тих, які все згублять», — подумав я. — Договір, як і угода із «Зодіаком», може бути здійснений і принести вам великі гроші, а може і залишитися тільки красивою ілюзією. Все залежить од вас. — Тобто? — Ви, певно, розумієте, що обидві умови вигідні головним чином вам, а не моїй фірмі. Це певний вид послуга, яку ми вам надаємо. Тож, як розумна людина, ви мусите знати, що за послуги віддячують послугами. — А саме? — Конкретно для моєї фірми ви не можете бути особливо корисним. Одначе завдяки певному збігові обставин, крім фірми, я представляю ще один інститут. І саме цьому інститутові ви б і могли прислужитися. Мабуть, здогадуєтесь, що йдеться про розвідку. Він замовк і допитливо подивився на мене. Мій удаваний подив був ані надто сильний, ані вельми невиразний. Саме настільки, наскільки може здивуватися необізнана, але позбавлена надмірної делікатності людина. — Здається, я зрозумів, — одказую, витримавши погляд Бауера. — Тільки, як ви знаєте, в мене зовсім інший фах і мені неясно, в який спосіб я можу бути корисний вашому… інститутові. — Це вам стане ясно, коли ми домовимось у принципі. Щодо спеціалізації, про те не турбуйтесь. Розвідники зовсім не якась особлива раса. Це можуть бути й торговці, як ви, й лікарі, й адвокати, і вчені, і взагалі кожен звичайний громадянин. — Слухайте, пане Бауер, — сказав я, засовавшись у своєму кріслі. — Чи не може послуга, про яку йдеться, бути трохи банальнішою? Певні комісійні чи процент для вас, адже ви розумієте, я не хочу встрявати у справи, на яких не знаюся, та ще тоді, коли мої власні справи зовсім не такі блискучі. — Ваші справи можуть піти блискуче тільки тоді, коли ви залагодите й інші. До того ж мушу вас попередити, ми зовсім не вимагаємо від вас якихось особливих подвигів, і взагалі вам ніщо не загрожуватиме, хіба тільки перевантажите собі кишені… — Дякую, але я не дитина і знаю, що ніхто не натопче кишеню за так. — Мова не про дурні гроші, а про речі, які аж нічим не зачеплять ваш спокій і вашу безпеку, — уточнив Бауер. — Угоди й прибутки — все це дуже гарно, одначе не забувайте, що, коли комунізм переможе, нічого не лишиться не тільки від наших прибутків, але й від нас самих. Люди вільної Європи мають громадянський обов'язок, пане Роллан! Ми продовжували торги ще деякий час усе в тому-таки дусі. Бауер образно демонстрував мені то кишені, натоптані грошима, то комуністичну небезпеку, поки я кінець кінцем змушений був капітулювати і не стільки перед загрозою комуністичного привид а, скільки перед небезпекою фінансового краху. — Гаразд, — поступився я. — Кажіть, чого ви хочете. — Розповім усе якнайдокладніше. Але перше, що ви мусите зробити, — це продати «Хронос». — Що? — вигукнув я, цього разу без тіні симуляції. — Продати цю перлину техніки? — Саме так, — спокійно кивнув Бауер. — Продати перлину. Остаточно і без вагань.  

________

 

І ось ми знову в поїзді — я і моя секретарка. Якщо в Мюнхені їй щодень ставало гірше, тепер я вловлюю несподівані ознаки покращення. Обличчя жінки видавалося спокійним і свіжим без будь-яких рум'ян. Не те щоб усе її єство випромінювало радість життя, — вона навряд чи здатна на такі емоції, — але прояви меланхолії й мігрені просто зникли без сліду. До такого ступеня, що Едіт зволила погостювати в моєму купе й викурити сигарету. Секретарка сіла, закинувши ногу на ногу, й стегна її виразно окреслилися під вузькою спідницею. Мій погляд мимоволі звернувся до тих напівприхованих зваб, але жінка поквапилася остудити мене: — Я й досі не можу збагнути, чому тільки в останню мить ви сказали, що їдемо не до Женеви, а до Амстердама. — Бо саме в останню мить виникла причина їхати до Амстердама, — зімпровізував я. Мені не до смаку дріб'язкові побрехеньки, але інколи це єдиний спосіб уникнути довгих і марних суперечок. — Настільки секретна ця причина? — Анітрохи. Стосується переговорів з головною дирекцією «Зодіаку». Взагалі стосується саме того, в чому ви так глибоко сумніваєтесь. Вона подивилася на мене, однак нічого не сказала. — У вас так боліла голова! — зауважив я співчутливо, але без ніякого зв'язку з попереднім. — Навіть не уявляєте, як боліла! — ствердила вона. — Людина не вашої статури, напевно, вже не жила б і на світі. Якщо не виходити цілий тиждень з кімнати, головний біль не тільки не минеться, а може довести до самогубства. По тих словах я простяг руку, щоб зачинити двері. — Облиште ваші безглузді жарти й не зачиняйте дверей, — проказала спокійно Едіт. — Жахливий протяг. Головний біль може поновитися так само легко, як і минув. А до того ж нам треба поговорити. Вона глянула на мене з уже відомою мені тінню напруженості в карих очах. — Про що саме? — Про безліч речей. Можемо розпочати, наприклад, з такої деталі: кого ви боялись у Мюнхені? — Боялася? Вона вибухнула тим дзвінким, навіть занадто дзвінким сміхом, який находить на деяких жінок, коли їм задаєш незручне запитання. — Гаразд, тоді почнемо з іншого: які конкретні інтереси ви маєте до «Зодіаку»? Вона перестала сміятись і дивилася тепер на мене холодно, майже неприязно. — Ще буде й третє, і четверте, і п'яте. Не кажучи вже про пояснення, які ви повинні дати мені з приводу своїх численних побрехеньок. — Що конкретно ви маєте на увазі? — Усе. Мушу вам сказати, що жодна ваша брехня не вдалася. Може, я й не фахівець з живопису, але й не дурень, за якого ви мене маєте… Сластолюбний патрон, що обирає собі секретарок за опуклими формами… Вона мовчала і дивилася на мене неприязним поглядом. — Я коректно обійшовся з вами: запропонував місце якраз тоді, коли ви шукали роботи, забезпечив вам платню, фантастично високу як на вашу службову незайнятість, а ви на все це відповідаєте обманом і нещирістю. — Не можу зрозуміти, до чого ви ведете, — промимрила вона, немов щойно прокинувшись. — Я робила все, що мені доручали. Про інше не зобов'язувалась вам сповідатися, хоча й не розумію, які це побрехеньки вас засмутили. — Бачте, Едіт, у нас попереду ціла ніч, але я не маю аніякого бажання гаяти її в марнослів'ї. Якщо не хочете й цього разу відповісти одверто на мою відвертість, вважаймо розмову закінченою. Завтра я сплачу вихідну допомогу, яка належить вам за угодою, і можете бути вільною. Вихідна допомога досить солідна, тож мої слова могли б прозвучати швидше принадливо. Однак, як я й сподівався, Едіт сприйняла їх зовсім інакше: — Але скажіть, у чому ви мене звинувачуєте? Коли я вас обманювала? Чого я вам не говорила? — Я вже вам поставив два запитання. — Гаразд, я відповім. Що стосується Мюнхена, ви мали рацію. В тому місті живе один чоловік, з яким я не хотіла зустрітися. Ні з ним, ні зі його ріднею. Чоловік, який свого часу негарно повівся зі мною, а тоді кинув. Це зовсім особисті справи, і я не розумію, навіщо маю про них розповідати. Що стосується «Зодіаку», тут ви помиляєтесь. До цієї фірми в мене жодних конкретних інтересів, окрім того, що вона могла забезпечити мені постійне місце і час од часу — поїздки за її рахунок. Спосіб, у який вона відповіла на обидва запитання, може бути застосований, зрозуміло, й до решти. Через те я вирішив, що правило «заощаджуйте час» вимагає, аби я перехопив ініціативу. Я прикурив сигарету, на мить заплющив очі, щоб зібратися з думками і дати можливість жінці подолати свій страх, а тоді сказав: — Ви прослухали курс французької літератури чотири роки тому. Цей факт дуже легко встановити. З цих чотирьох років один рік вивчали машинопис і півроку працювали у «Фішера і К°». Лишається два з половиною роки, які важко виправдати неробством, коли взяти до уваги вашу енергійну натуру й особливо ваше свідчення, що ви не мали близьких людей, які могли б вас утримувати. Вона спробувала щось заперечити, але я зупинив її: — Заждіть, це тільки початок. Перейдімо до другого моменту. Зоставшися без роботи, ви їдете з Цюріха, оскільки, мовляв, не можете знайти там місця. Однак елементарна перевірка, зокрема перегляд колонки дрібних газетних оголошень, дозволяє встановити, що в Цюріху саме в цей час щоденно запрошували п'ять-шість друкарок і секретарок. По-третє, приїжджаєте до Женеви в пошуках удачі і перше, про що дізнаєтесь од вашої знайомої, — то вакансія в «Зодіаку». Однак, власне, місце в «Зодіаку» звільнилося тільки за два дні до нашої зустрічі, що теж неважко встановити з колонки дрібних оголошень. А ви приїхали за десять днів до того й марнували цей час, хоча в згадуваній колонці щодня з'являлися оголошення про вакансії в інших установах. Едіт мовчала і дивилася перед собою, неначе те, що я говорив, її не торкалось. Я, навпаки, весь час не зводив з неї очей, бо з досвіду знав, що погляд діє навіть тоді, коли спрямований у фланг. — Не хочу взагалі згадувати вашу брехню відносно вдаваної «знайомої», крім того, що ви називаєте так чоловіка, з яким зустрічалися в Женеві. — І це теж вас дратує? — Облиште кпини. Це не дратує мене в тому розумінні, яке ви маєте на увазі, однак наводить мене на певні висновки. Але спершу повернімося до питання про «Зодіак». Ви мали нещастя втратити це жадане місце, але й водночас і щастя посісти інше, рівноцінне. Замість того, щоб зрадіти з такого шансу, виявили незбагненне вагання; відклали відповідь на другий день… — Життя навчило мене не вірити першому-ліпшому. — Хвилинку! І попри нашу домовленість подзвонити зранку, ви озвалися лише по обіді… — Я ж казала, що шукала вас зранку… — Й набрехали. Бо зранку я виходив з готелю тільки на зустріч у «Зодіак», а ви чули про неї напередодні, і марно було шукати мене в ті години. Вона мовчала. Я простягнув руку до її плеча. Звісно, не для того, аби обійняти її, а щоб викинути недопалок у вікно. — І ось після цілої доби незрозумілого вагання ви нарешті телефонуєте, щоб задемонструвати так само незбагнений ентузіазм, щоб висловити задоволення… — А може, й я дещо перевіряла, як це робили ви. — Звичайно, але ви перевіряли не тільки те, чи я справді власник «Хроносу», а й з'ясовували, які в мене зв'язки з «Зодіаком». Запитання, які ви час од часу ставили мені, також стосувалися саме цього. Взагалі, коротко кажучи, ваше місце при мені становить певний інтерес лише доти, доки я сам маю бодай якийсь доступ до «Зодіаку». Я закурив сигарету, аби дати жінці можливість відповісти, однак вона воліла мовчати й дивилася перед себе. Може, не слід поспішати. Може, саме в цей момент Едіт обмірковує свою чергову побрехеньку й зараз послужливо запропонує мені. — У ваших звинуваченнях, крім великої дози підозріливості, є й деякі слушні спостереження, — нарешті зізналася вона. — Ключем до всіх моїх учинків є інтерес до «Зодіаку», ви це зрозуміли. Власне, не стільки до самого «Зодіаку», як до певної людини з тієї фірми. Але це зовсім особиста історія. — Слухайте, Едіт, ви страшенно заплуталися в цих особистих історіях. Одна в Мюнхені, тепер у «Зодіаку»… Тільки я не маю більше ніякого наміру грузнути у ваших брехнях. Самі вчинки свідчать, що в даному разі особисті історії ні до чого. Ви дієте під чужу диктовку, і перш ніж абищо зробити, чекаєте чиїхось інструкцій. Ви завагалися щодо місця, яке я вам запропонував, лише для того, аби мати час доповісти й одержати додаткові розпорядження. Ваші зустрічі з подругою в чоловічій подобі викликані тією ж необхідністю. Я не примушую вас розповідати більше, ніж ви вважаєте за можливе довірити мені, але й не хочу, щоб ви частували мене дурною брехнею. Я вам сказав: завтра владнаємо усі рахунки і розпрощаємось. — Але я не хочу прощатися, ви мені потрібні… — неголосно заперечила Едіт, рвучко обернувшись до мене. — Ви також мені потрібні, одначе я втримуюсь… — пробурчав я. Бо за тим рухом обличчя жінки опинилося за п'ядь од мого. Едіт схвильовано дихала, хоча для того, щоб оцінити принади її грудей, у цьому не було ніякої потреби. — Я хотіла б усе вам розповісти, але не можу… — прошепотіла секретарка, вхопивши мене за руку. — Чому? Ви досить добре висловлюєтесь. — Саме тому, що йдеться не про особисті справи… Ви це зрозуміли… бо то не тільки моя таємниця… взагалі не моя таємниця… — Гаразд, не силуватиму вас. Але погодьтесь, неможливо працювати з людиною, яка виношує таємні заміри проти того, хто дає їй хліб. У підсвідомому пориві Едіт стиснула мою руку й благально промовила: — Обіцяйте мені принаймні бути скромним… Обіцяйте мовчати. — Про це не турбуйтесь. Аби тільки, звичайно, ваші інтереси не шкодили моїм. — Морісе… — проказала жінка схвильовано, зовсім несподівано назвавши мене на ймення. — Я шпигунка… — А, шпигунка, — проказав я. — Тільки цього мені й бракувало. Вона тисла мені руку й дивилася на мене бентежними очима, неначе злякавшись власного зізнання. — І якій же розвідці ти служила? — Ніякій… «Фішеру і К°»… — То яке ж це шпигунство? — Комерційне. — І таке існує? — «Зодіак» дуже зачіпає інтереси «Фішера і К°» в певних галузях. Крім того, «Зодіак» розробляє перспективні проекти поглинення певних підприємств і створення чогось подібного до монополії. «Фішер і К°» хоче знати деталі цих проектів і взагалі мати інформацію про все, що діється в «Зодіаку». Вона викладала ці відомості автоматичним голосом самовбивці. — Але я не мала права нікому розповідати про ці речі, нікому — розумієш? «Вважай, що ти саме нікому й розповіла. Одна давня приятелька так і назвала мене — пан Ніхто», — подумав я, але сказав інше: — Ясно. І заспокойся. Я не балакучий. І твоя секретна місія мене не стосується. За однієї умови: якщо не робитимеш дурниць, які можуть зашкодити й моїм справам. Ми непомітно перейшли на «ти», але інакше й не могло статися в інтимній розмові, сповненій шпигунських зізнань. — Я нічого не робитиму без твого відома, — пообіцяла Едіт. — На все питатиму твоєї згоди. Гаразд? Добре. Але щоб вийшло на краще, слід довести до кінця розпочатий процес заспокоювання жінки. Це спонукало мене посунутись трохи праворуч і обійняти Едіт за стан. Ця розкішна жінка мала напрочуд тонкий стан. — О Морісе, як я ненавиділа тебе ще зовсім недавно! Я не став відповідати освідченням на освідчення, — пишним бюстом Едіт пригорнулася до моїх грудей, і мені одібрало дихання. Та, зрештою, розмови зайві. Едіт у моїх руках — у прямому й переносному смислі слова.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка