Богомил Райнов пан ніхто



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка12/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   41

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ


 

Генерал сидів у чорному шкіряному кріслі якраз навпроти мене. Обіч розмістилися полковник і мій шеф. Погляди усіх трьох зосередилися на моєму обличчі. І ці погляди разом із тривалим мовчанням дедалі більше пригнічували мене. — Гаразд, — сказав нарешті генерал, неначе урвавши якісь свої думки. — Як ти сам оцінюєш свою роботу? — Оцінка ясна, — відповів я. — Оцінка цілком негативна. Але я включився у гру тоді, коли операцію було скомпрометовано, і нічого не можна вдіяти, крім того, що зробив я. — Хочеш сказати, що, коли б довелося робити все спочатку ти починав би за тим же планом? — запитав генерал. Ми замовкли. Генерал глянув на мого шефа. Той незручно засовався на своєму стільці і зауважив: — Ти діяв у той самий спосіб, що й Ангелов. Ти повторив його помилку. — А як треба було діяти? — Чекати. Ще чекати. «Чекати? Чого? Другого пришестя?» — подумав я роздратовано, але нічого не сказав. Генерал глянув на полковника, який, схиливши голову, тихо барабанив обкуреними пальцями по червоному сукні столика. — У тій ситуації, яка виникла після провалу, я особисто схвалюю спробу Боєва встановити зв'язок з Анною Ферарі, — заговорив полковник. Вступ вселяв надію. Але тільки тому, хто не знав полковника. Саме в цей момент він підняв свій прокурений вказівний палець і спрямував мені в груди. — Навіщо було розпитувати про Моранді? — Як це «навіщо»? — не стримався я. — Отак: навіщо? Аби довідатися про те, що ти й так знав? Чи для того, щоб провалити зв'язок? Я промовчав. — По-друге. Навіщо оті дилетантські вправи з електричним дзвоником? — Навіть з найдосконалішою апаратурою я не почув би більше, ніж за допомогою дзвоника, — пробурмотів я. — Правильно. Але тільки один раз. Він замовк, неначе даючи мені можливість збагнути, куди цілить, а тоді провадив далі: — Ти мусив будувати цей зв'язок спокійно, не кваплячись, уникаючи всього, що могло б викликати підозру. Будувати його з думкою про завтра. Добре окопатися. Забезпечити надійний та ефективний спосіб підслухування. У продажу таких приладів скільки завгодно. І — чекати! Всі мені говорять одне: «Чекати!» Неначе я сам не знаю цього краще за них. Виходить, одначе, що я знаю це недостатньо. — Ну, а тепер? — подивився мені просто в вічі генерал. — Мені потрібна нова легенда. Номер три. — Ти знаєш, Боєв, яких зусиль вимагає створення кожної легенди, — м'яко сказав генерал. І в цій репліці зібрано все: оцінка моєї дотеперішньої роботи, засмученість провалом, попередження на майбутнє. Він замовк, ніби міркував про щось стороннє, потім «підвівся: — Гаразд. Легенда номер три… Я рвучко відкинув ковдру і скочив на підлогу. Потім зробив кілька різких рухів, щоб остаточно прокинутися. П'ять секунд гімнастики. Потім пішов у ванну і став під душ. А тоді оця марудна робота — гоління. Сцена в кабінеті генерала відтворена цілком з моїх давніх спогадів і уявлень. Але я не маю сумніву, що, коли б вона відбулась насправді, стала б для мене ще важчою. З більшою кількістю значно неприємніших запитань. З гострішими характеристиками. Що вдієш, я все це заслужив. Я недооцінив Анну. Не її інтелект, а її прив'язаність до Моранді й інстинкт самозбереження. Я не чекав, що Моранді так налякає її. Нерозумно й необачно з його боку було відкривати Анні причини вбивства Конті. Але ця дурниця зіграла на користь Моранді. Принаймні досі було так. Я замовив телефоном сніданок і почав одягатися. З прочинених балконних дверей повівав прохолодний ранковий вітерець. Небо весняно-синє, хоча вже кінець червня. І внизу, за зеленими кулями підстрижених дерев, також синьо. Але це не небо, а Женевське озеро. Я приїхав рано-вранці, години зо дві тому, й не зміг навіть стулити повіки. Тому надолужив безсоння солідним сніданком. Тоді замкнув номер, зійшов униз і діловою ходою пройшов через хол, але адміністратор мене помітив. — Коли ласка, залишіть ваш паспорт… — Іду одержувати гроші, — одказав. — Як повернуся, лишу. Адміністратор кивнув. Одержування грошей — це справа, яка завжди викликає повагу. У першій же тютюновій крамниці купив план міста, нашвидку переглянув його і найближчим мостом перейшов на протилежний берег. Гранд-рю, всупереч своїй назві, виявилася вузькою і темною вуличкою, що бралася стрімким узвозом до старого міста. Вхід до будинку, який мене цікавив, також вузький і темний. Я підійнявся вичовганими східцями на третій поверх, знайшов у темряві чоловіка у халаті з великою головою на тонкій пташиній шиї: — Пан Георг Рос? Чоловічок кивнув. — Я хотів би знати, чи тут дитяча лікарня? Коли б пан Георг Рос був при своєму глузді, він мусив би послати мене під три чорти за таке ідіотське питання. Але чоловічок киває вдруге і пояснює, не зморгнувши оком: — Так. Уже три місяці. Заходьте. Минаємо похмурий передпокій і опиняємося у старовинній вітальні — меблі не знати якого стилю, з облупленою позолотою, і величезне дзеркало над каміном, тьмяне й зеленаве, як стояча вода. — Вам пощастило. Я щойно зварив каву, — добродушно оголосив господар, кивнувши мені на крісло. — Не турбуйтеся, прошу вас… Але пан Рос уже вийшов, за кілька хвилин повернувся з тацею в руці. — Моя служниця приходить тільки о десятій, тож дозвольте, я вам подам… Я дозволив. Але щоб показати, що мене цікавить не кава і базікання про погоду, додав: — Ви, певно, здогадалися, що я прийшов од Мерсьє. Він прислав мене по діагноз. — Знаю, знаю, — кива чоловічок. — Пийте каву, бо прохолоне. Люб'язність тим погана, що забирає багато часу. Покірливо п'ю каву, а потому й чарку коньяку, ароматного й смачного. Лише тоді господар знову зникає і по тривалій паузі приносить мені очікуваний пакет. Розкрив конверт. Чекова книжка, кілька інших документів, гроші, перстень з монограмою і паспорт на ім'я Моріса Роллана, походженням швейцарця, фахом торговця, а зовнішністю цілком схожого на мене. Легенда номер три. — Чим ще можу бути корисний вам? — спитав послужливо чоловічок, глянувши на мене маленькими світло-синіми очима. — Ще один конверт, будь ласка. Я вклав у принесений конверт паспорт Альбера Каре разом з іншими паперами на те ж ім'я, запечатав пакет послужливо поданим мені сургучем і притиснув перснем с монограмою. — Це для Мерсьє, — сказав я, подаючи конверт. Господар кивнув, одніс конверт і знову довгенько не повертався. Певно, його схованка досить старомодна, як і він сам. — Що я ще міг би зробити для вас? — спитав він, знову вмостившись у своєму кріслі. — Ви, здається, нотаріус? — Був! — поправив мене пан Рос. — Зараз усього лише рантьє. — Я хотів би попросити у вас поради. Це, звичайно, не входить у ваші обов'язки… — Пусте. Кажіть. Розповів. Господар вислухав мене уважно. — Чудово! — вигукнув, коли я скінчив. — Маю дещо якраз для вас. Таке не кожного дня трапляється. Ви підете до мого друга Клода Рішара. Чудова людина, але невдаха. Дам вам листа до нього, і він владнає усі формальності… — Ні в якому разі! — перебив я його. — Дайте мені лише деякі відомості. Пан Рос трохи розчарувався, що не може, принаймні на кілька днів, повернутися до свого фаху, але не наполягав і терпляче виклав мені суть справи. Потім так само люб'язно провів мене. — Скажіть, — зупинив він мене при виході, — чи буде війна? Оскільки я займаюсь секретною роботою, господар уявив, що всі світові таємниці у мене в кишені. — Війна йде, — усміхнувся я. — Я мав на увазі гарячий варіант. Пан Рос так довірливо дивився на мене своїми вицвілими синіми очима, що мені закортіло сказати йому щось утішне. На жаль, нічого такого я не знав, а тому пробурмотів: — Про гарячий варіант мені невідомо. Я, як здогадуєтесь, фахівець з холодного. — І, щоб якось вивернутись, додав: — Ви живете у країні, якій ці проблеми досить чужі. — Я жив у країні, де загинула вся моя родина, — відповів старий. І відчинив мені двері.  

________

 

Підприємство «Хронос» міститься ближче до Лозанни, ніж до Женеви, й оскільки власник підприємства призначив мені зустріч лише надвечір, я скористався паузою, щоб кинути погляд на рідні місця. Бо Моріс Роллан, тобто я, родом з Лозанни. Місто з його стрімкими, розпеченими сонцем вулицями, щільним автомобільним рухом і натовпами гомінке й набридливе у цю пообідню пору, але я приїхав сюди не задля розваг та спогадів дитинства. Коли ти натяг чужу машкару, не завадить мати і зорові враження від оточення, в якому перебувала та особа, оскільки не знаєш, яке запитання можуть тобі поставити завтра. Отже, я терпляче й ретельно провадив огляд, відновлюючи в пам'яті численні деталі легенди. О п'ятій годині я сів у поїзд, проїхав дві зупинки назад і без особливих труднощів знайшов підприємство. Сучасна фабрична споруда з широкими вікнами, дві менші будівлі в альпійському стилі, гараж — усе це, чисте, немов будинок відпочинку, розкинулося в сосновому лісі. Чоловік, до якого мене провели, трохи старший за мене, сухий і якийсь знервовано-метушливий. Він припинив своє ходіння від вікна до дверей, вхопив мою руку, потиснувши її дужче, ніж треба було, запропонував крісло й сам сів, але з явним трудом утримувався в цьому становищі відносного спокою. — З чого хочете розпочати? — Можна і з кінця, — сказав я. — Маю вже досить відомостей про ваше підприємство. Єдине, чого не знаю, — ціну. — Ціна, ціна! — засовався Рішар у кріслі. — Ціна — то остання справа! Оце тут, навколо, пане, цілий світ із своїм життям, із своєю логікою… Світ створений мною внаслідок багатьох ідей, багатьох знахідок, не кажучи вже про жертви. — Не маю сумніву… Він підвівся, ступив два кроки до дверей і потім різко обернувся до мене: — Ціна! Ціна є функція реальності, грошовий еквівалент зробленого. — Гаразд. Покажіть мені це зроблене. Маю досить часу. — Скільки? Півгодини чи годину? — Скільки хочете, — відказав заспокійливо. Одначе пан Рішар не заспокоївся. Навпаки, тільки в цей момент розкрився увесь його динамізм. Він підбіг до сейфа і дістав якісь папери, потім подзвонив секретарці, щоб вона принесла йому інші, розклав переді мною плани й розрахунки, описував широкі еліпси своєю кістлявою рукою і кружляв навколо мого крісла, вивергаючи цілі водоспади слів. Тоді вхопив мене під руку, вивів з кабінету і, наказавши запалити світло у вже спорожнілій фабриці, заходився показувати мені приміщення за приміщенням і механізми за механізмами так докладно, що це на повну силу відродило в мені венеціанський головний біль. А після того як увесь цикл виробництва був викладений до останньої деталі, ми повернулися до кабінету, і знову в мене перед очима замиготіли плани й бухгалтерські документи. Словесні потоки, якими заливав мене Клод Рішар, не були позбавлені інтересу й здорового глузду. Погано тільки, що коли одна людина вважає себе за генія, а співрозмовника за ідіота, вона стає набридливо багатослівною. А загалом же вся історія «Хроносу» зводилася до такого. Вихідна позиція пана Рішара грунтувалася на спостереженні, що хороші годинники дуже дорогі, а дешеві — погані. Внаслідок тривалих і, слід визнати, вмілих розрахунків він дійшов висновку, що ультрамодерна техніка і зовсім нова організація процесів можуть створити виробництво годинників, які своєю якістю конкурували б з найвідомішими марками, а ціною були б не набагато дорожчі за масову продукцію. Все це не така вже й складна філософія. Але найцікавіше, що Рішарові справді пощастило реалізувати свій план і розпочати виробництво. На складі підприємства вже лежав дбайливо упакований і підготовлений до продажу чималий запас кількох елегантних і точних моделей хронометрів. От тільки до відправки не дійшло і, мабуть, довгенько ще не дійде. Як це часто трапляється з геніями, пан Рішар передбачив усі деталі, крім однієї: конкуренції великих фірм. Чудовий фахівець у галузі техніки, він виявився повним дилетантом у торгівлі. Акули виробництва об'єдналися з акулами продажу й поставили бар'єр перед годинниками «Хронос», не поцікавившись навіть їхньою якістю. Клод Рішар опинився перед загрозою банкрутства. І в той момент, коли Клода Рішара таки спіткало банкрутство, акули несподівано вдали з себе золотих рибок: новачкові було запропоновано продати підприємство по собівартості — щоб урятувати шкуру. Але тут новачок затявся. Пан Рішар належав до тих людей, в яких лють, сягнувши певного ступеня розжарення, спроможна затьмарити здоровий глузд. Він готовий був на продаж, бо в цьому полягав єдиний вихід, однак не бажав продавати своїм убивцям. Він чекав на інших клієнтів. А їх бракувало, бо кожен, хто посів би місце Клода Рішара, поділив би і його долю. І саме в цей момент з'явився якийсь дурень і невіглас і питає про ціну. — Ціна? — десь уже близько дев'ятої вигукнув нарешті господар. — Ви вже й самі маєте певне уявлення про ціну. За приблизними розрахунками ціна не може бути меншою за… І він назвав зовсім нескромну, як на мене, суму. — Ваші документи не дають підстав для такої цифри, — заперечив я лагідно. — Усі видатки, включно до сплаченої досі зарплатні… — А видатки часу? — вигукнув пан Рішар. — А вартість ідей, відкриттів, безсонних ночей, зіпсованих нервів? Ви не можете підрахувати ціну будь-якого підприємства тільки за кількістю витраченого цементу, як не можете оцінити самого себе за вагою м'яса, з якого зроблені. Оце навколо, любий пане, живий організм, малий світ, який, прости господи, далеко досконаліший за великий… Цей чоловік володіє найсучаснішими знаннями в галузі техніки, але що стосується красномовства, то в своєму розвиткові він зупинився десь на уроках Ціцерона. До того ж і не знає, що я в курсі його ускладнень значно більше, ніж він може уявити. — Вас проковтнуть, — мовив я спокійно. — Почекають ще місяць або два, а тоді введуть у дію банки. Досі вас позбавили тільки кредиту. Завтра вас примусять сплатити борг. Оголосять банкрутство й пограбують ваш маленький всесвіт, не заплативши навіть за цеглу, з якої він споруджений. — А, ви бажаєте мене врятувати? — вишкірився Рішар. — Хочете врятувати од загибелі, проковтнувши мене. Це зворушливо… — Слухайте, — урвав його. — Я не філантроп і, природно, прийшов сюди не з рятувальною метою. Але річ у тім, що, коли будете поступливішим, справді врятуєтесь… — Тоді як ви особисто йдете на жертву? — Щось подібне, — згодився я. — Принаймні я не виключав такої можливості. Ваш виграш буде забезпечений. Мій — імовірний, але надто рискований. — То як же ви зважуєтесь на такий риск? — Зважуюсь, бо маю капітал, далеко більший від вашого. Може, й не інтелектуальний, але фінансовий. Капітал, з яким витримаю бойкот рік, два, а то й більше. — Тоді давайте пристойну ціну. Дайте ціну, яку я прошу. Вона розумна й прийнятна для нас обох. — Ціна стане прийнятною, коли ви знизите її на тридцять відсотків. Це знижка на риск, що його я беру. — Виключено. — Це остаточно, а не підстава для торгу. — Виключено. Я знизав плечима і підвівся. Коліна мені боліли, голова також. — Ваша справа. Подумайте. Якщо буду вам потрібен, ви знаєте мій телефон. — Та чи вам позакладало! — скипів Рішар. — Кажу вам: виключено! Те, що він скипів, підбадьорювало. — Я теж вам сказав: це межа моїх можливостей. І ще: не баріться надто з відповіддю. Я веду переговори і в іншій справі, не такій спокусливій, але певнішій. Господар розтулив рота для відповіді, цього разу, певно, лайливої, але я зупинив його жестом: — Більше не наполягатиму й не дзвонитиму. Тільки не забувайте, що я пропоную вам єдиний шанс не тільки відновити свій капітал, але й уникнути шантажу великих фірм. Після того я вийшов, щоб дати йому спокійно обміркувати останній аргумент. А втім, спокій для такої людини — поняття відносне.  

________

 

Придбання «Хроносу» видавалося мені дуже вигідним з огляду на дальші плани. Зокрема, й тому, що, коли операція не вдасться, витрачену величезну суму завжди можна буде повернути. «Хронос» вартий грошей. Тільки от Рішар не озвався ні наступного дня, ні позавтрашнього. Може, й справді слово «виключено» є його останнім словом. А може, чекає, щоб я його шукав. Тоді хай чекає. А я займусь іншим ділом. Важливо зразу ж увійти в свій фах. Оскільки досі я ще не повністю поринув у справи, то використовував час для вивчення міста, зокрема місцезнаходження фірми «Зодіак». Розміщена на одному з центральних бульварів, велика будівля фірми викликала повагу своїм масивним потемнілим фасадом. Завдання полягало в тому, щоб проникнути всередину. Тоді вдасться знову вийти на слід Моранді. Може, це дурість — купувати ціле підприємство заради зв'язку з якимось Моранді. Але речі виглядають в іншому світлі, коли згадати, що через того Моранді загинуло двоє людей. У відомостях, одержаних від Анни, серед уже знаних і незначущих речей, звертав на себе увагу один елемент: шпигунські завдання Моранді були пов'язані з його службовими справами. Відрядження плюс шпигунство. Що для мене звучить так: «Зодіак» плюс ЦРУ. І навіть не самий «Зодіак», а хтось високопоставлений у «Зодіаку». Приказка твердить, що ніч — гарний порадник. Тому я не дуже здивувався, коли на третій день уранці подзвонив пан Рішар і запитав, чи не маю я бажання завітати в «Хронос». Того ж дня на обіді, після тригодинних словесних вивержень, вимахувань руками та гарячкової біганини по кабінету, власник підприємства здав позиції. Капітуляцію було відсвятковано в ресторані «Три бочки», але переможений дістав дуже мало втіхи від бенкету, бо весь час жував не вишукані страви, а нескінченні фрази про явні й приховані достоїнства незрівнянного «Хроносу». Я слухав його терпляче і, сказати б, уважно, оскільки й надалі тонкощі виробництва будуть мені потрібні. Згодом, коли подали каву, я скористався слушним моментом і урвав промовця: — Запам'ятайте свою думку… А я хочу висловити одну пропозицію, яка щойно виникла в мене, — чи не погодилися б ви взяти на себе керівництво «Хроносом» як директор? Хочу сказати, доки не візьметесь до якоїсь нової справи. — Ніколи більше і не подумаю про нові справи, — нервово заперечив Рішар, мало не перекинувши келиха. — Не маю наміру змагатися з тими бандами гангстерів… Гангстеризм був однією з улюблених його тем, тож я поспішив випередити філіппіку проти злочинного світу: — Тоді? — Приймаю, — різко відказав Рішар. — Після купівлі «Хроносу» це ваша друга розумна ідея. Бо — вибачте, друже, — бо, коли підприємство залишиться під вашим керівництвом, я вже бачу його загибель. Не думайте, що як ви з дитинства носите ручний годинник, то можете вважати себе асом годинникарства. Не носив я з дитинства ручного годинника. Принагідно скажу, що перший мій годинник датується днем моєї першої платні. То був здоровенний будильник з картонним циферблатом і хрипким дзвінком, який нагадував дзижчання бормашини. Але, попри цю деталь, міркування Рішара були небезпідставні. На прощання новий директор звірився мені своїм неприязним тоном: — Ви завдали мені найвідчутнішого удару, коли спокушали мене думкою, що я зможу показати носа акулам. Саме заради того, щоб показати носа акулам, я лишився в «Хроносі». І таки покажу їм, повірте. Хотілося повірити йому, але я не насмілився. У цьому світі акул сардині рідко вдається уникнути ролі закуски. Але про такі речі не говорять уголос. Надто ж у присутності сардини.  

________

 

Отже, я вже маю директора, тепер треба знайти і секретарку. Власникові підприємства не личить самому дзвонити по телефону й умовлятися про зустрічі. Не кажучи про те, що, коли б довелося настукати французькою мовою ділового листа, мене просто послали б до біса. А зараз мені потрібна одна-єдина зустріч з директором «Зодіаку», тому я вирішив залучити на роль секретарки — за скромну винагороду готівкою — телефоністку з готелю. — Пан комерційний директор може прийняти вас завтра між дванадцятою і першою, — повідомила телефоністка. Хоч я і невіглас, вираз «між дванадцятою і першою» достатньо ясний, щоб притамувати мою радість. Очевидно, це прийомна година, коли директор допускає у своє святилище і сліпого, і кривого. Іншими словами, нуль уваги до власника «Хроносу», майбутньої гордості всіх п'яти континентів. Я таки мав рацію. Коли наступного дня потрапив до чекальні комерційного директора, там уже було багато людей. Неголосно назвав секретарці своє прізвище, бо замовлені напередодні візитні картки ще не були готові. Секретарка кивнула і запропонувала сісти. Я закурив сигарету і став роздивлятися присутніх. Нічого гідного уваги, якщо не рахувати сусідки зліва. Зліва — це добре. Ближче до серця. Жінка помітила, що я розглядаю її, такі речі помічають усі жінки, але демонстративно втупила очі в журнал про кіно, який допомагав їй марнувати час. Стіл секретарки стояв між двох дверей, за якими, коли вірити табличкам, були кабінети директора та його заступника. Час од часу з дверей хтось виходив, після того дзвонив телефон, секретарка вислуховувала розпорядження, машинально проказувала «так, зрозуміло» і називала ім'я чергового щасливця. Аудієнції проходили, загалом кажучи, енергійно, тож до першої години в чекальні лишилося тільки двоє — я і моя сусідка. Жінка була гарна, без кричущості. Майже мого зросту і з трохи заповними формами — вада цілком стерпна, як на мій простецький смак. Вона вперто не звертала уваги на мої випадкові погляди, що зовсім не завадило їй недбало демонструвати свої гарні ноги. Журнал і надалі повністю займав її увагу, але коли настала перша година, вона згорнула його й звернулася до секретарки: — Може, ви нагадали б про мене? — І про мене, — озвався я. Дівчина за столом глянула на нас співчутливо, повагалася, тоді постукала в двері заступника і ввійшла. — Сказали, що чекати марно. Місце вже зайняте, — невдовзі повідомила секретарка. — Але ж учора мені загадали прийти сьогодні. Дівчина знизала плечима і зайшла до кабінету шефа. Другий сюрприз призначався мені: — Пан директор дуже вибачається, але в нього ще є відвідувач, а за п'ять хвилин має йти на важливий обід. Тому просить вас прийти завтра о пів на одинадцяту. Це все-таки ліпше за візит у прийомні години. Що не діється, то на краще. — Чи не можу я побачити на хвилину пана заступника? — знову спитала красуня. Я пішов, не дочекавшися відповіді, тим паче, що вона відома наперед. Спускався сходами поволі, бо таки й нікуди поспішати. Незабаром моя недавня сусідка наздогнала мене. — Про місце йдеться? — запитав співчутливо. Вона кивнула і спускалася далі, намагаючись випередити мене. Цього, одначе, не сталося, бо я вчасно вловив ритм її кроків. — Не варто турбуватися. Я теж можу запропонувати вам місце секретарки. — Номер надто банальний, — сухо відказала жінка. — Тоді дозвольте запросити вас на обід. — Також банально. Але реальніше. — Саме так. Вона швидко глянула на мене, неначе вагаючись: — Тільки попереджаю, що я не в гуморі. Отже, не хочу і вам псувати настрій. — Про це не турбуйтеся, — відповів я. І ми пішли до готелю. Готель «Регіна», де я оселився, цілком відповідав моїй ролі, тобто вельми солідний, але не надто розкішний. Те саме стосується й ресторану. Приємна й вишукана атмосфера затишного залу з блідими шпалерами, дзеркалами та сліпучо-білими скатертинами впливала заспокійливо. Проте обід почався справді без усякого настрою. Я, одначе, й не думав ставати на голову, аби пожвавити його. Коли хтось кисне — хай собі. Такий у мене девіз. Красуня здавалася почасти заспокоєною, а почасти розчарованою моєю байдужістю. Вона крадькома навіть скидала на мене оком, певно, чекаючи репліки, якої все не було. Я заговорив лише десь між рибою і печенею. — Те, що я казав про місце секретарки, не порожня балаканина. — А що примусило вас звернутися так раптово саме до мене? — запитала жінка, точно за етикетом склавши на тарілці ніж і виделку. — Випадок. — Випадок може бути поганим порадником, — попередила вона. — Не бійтеся, маю нюх, — одказав я нахабно, бо, наскільки мені відомо, чоловік з точним нюхом на жінок ще не народився. Кельнер приніс червоне вино й забрав напівповну пляшку білого. Це теж етикет. Потім прибрав на столі й подав печеню. Завершували обід мовчки. Лише після того, як з'їли й морозиво, я знову промовив: — Ви мені не відповіли… — Як і ви. — Тобто? — Тобто заради чого звернулися саме до мене? — Заради вашої статури. Вона ледь усміхнулася. — Наскільки я зрозуміла, ви шукаєте секретарку… — Так. І не люблю, коли секретарки сідають мені на коліна, як це зображають на карикатурах. При вашій статурі, гадаю, ця небезпека мені не загрожує. — Чому? — засміялася вона. — Навпаки, виникає ще одна небезпека: я поламаю вам ноги. Вона сміялася, звеселившися картиною, яку, певно, уявила, і від сміху несподівано змінилося її лице. Це було вже не гарне, хоч і втомлене обличчя зрілої жінки, а обличчя пустотливої і добродушної дівчини. Сміх так само несподівано урвався, й ілюзія розвіялась. Переді мною знову була дама з допитливими очима і недовірливим виразом губів. — А яке, власне, у вас підприємство? — запитала вона. — «Хронос». — Не чула про таку фірму. — Є люди, які не чули й про «Омегу». Але це не заважає годинникам «Омега» добре ходити. — Чому ви ображаєтесь? Я не сказала нічого лихого. — Зовсім не ображаюсь. Вип'ємо кави? Вона кивнула. — З коньяком? — Чому б і ні. — Чи ви завжди маєте справи з «Зодіаком»? — запитала жінка, коли подали каву. — Сподіваюсь, що завжди… — відповів я ухильно. — Солідна фірма. — Авжеж. Однак солідні фірми досить важкі партнери. — Як і секретарки тієї ж категорії. До речі, на яку платню я можу розраховувати у вас? — На таку ж, як і в «Зодіаку». — Ви дуже щедрий… Я знизав плечима. — Характер. — Ви ж навіть не знаєте моїх здібностей. — Раз ви підходили «Зодіаку», то, напевне, підійдете й мені. А втім, як це сталося, що вчора вам обіцяли, а сьогодні відмовили? — Про це вам слід запитати в заступника директора, якщо випадково знайомі з ним. Учора він прийняв мене, ледве глянувши на рекомендації, іі дізнавшись, що, крім машинопису та стенографії, я досконало знаю три мови, сказав, що напевно візьмуть, але про всяк випадок велів прийти сьогодні. — Все ясно: знайшов більш підхожу. — За статурою? — Очевидно. Але як би там не було, все має своє місце і ви йдете до мене. — Певно, так і станеться, — машинально усміхнулася жінка. — В такому разі чи не міг би я одержати деякі додаткові відомості. — Наприклад? — Найперше — ваше ім'я. — Едіт Ріхтер, двадцять шість років, незаміжня, до суду не притягалася, рекомендації від контори «Фішер і К°», Цюріх, — продекламувала жінка. — Ви німкеня? — Швейцарка. Народилася в Цюріху. В цю мить вона немов згадала щось і глянула на свій годинник. — Сподіваюсь, не затримую вас, — зауважив я. — Ні… тобто… о третій маю зустрітися з однією знайомою. Я не заперечував. Знайомі тільки для того й існують, щоб їх використовували в разі потреби. Покликав кельнера, і він одразу приніс рахунок. Коли ми вийшли у вестибюль, Едіт простягла мені руку: — Все-таки дозвольте мені подумати один вечір. Завтра вранці я зателефоную. — Звичайно. Втім, я теж іду. На тротуарі перед готелем Едіт удруге подала мені руку, навіть не поцікавившись, у який мені бік. Я не наполягав. Жінка спокійною ходою рушила до Рю-Монблан. Не знаю, яка з неї буде секретарка, але з іншого погляду гарна. Тонкий стан і високі стегна, це разом із зростом компенсує повні форми. Я звернув у пасаж при вході до готелю і через внутрішній двір вийшов на Рю-Монблан. Метрів за п'ятдесят попереду помітив сірий костюм Едіт. Вона змінила ритм ходи і тепер поспішала в напрямку до вокзалу. Зваба стрункої постаті змусила мене піти назирці. Дійшовши до привокзального майдану, жінка звернула до кафе на розі. З-за столика на терасі підвівся худорлявий чоловік середнього віку, потис руку Едіт і запропонував їй місце біля себе. Ото лихо гарних жінок. Навколо них завжди залицяльники.  

________

 

Наступного ранку о пів на одинадцяту я ввійшов до приймальні «Зодіаку». Цього разу там нікого не було, і секретарка одразу ж провела мене до кабінету комерційного директора. Кабінет величезний і солідний. Директор — також. Типовий капіталіст з давніх карикатур — подвійне підборіддя та обвислі щоки. Тільки сигари бракує. Проте вираз обличчя люб'язний у межах можливого. Чоловік зробив символічний рух, неначе хотів підвестися з-за столу, але не підвівся і тільки простяг мені свою повну руку. Тоді пробурчав «прошу» і вказав на крісло біля свого столу. Я сів, закурив запропоновану сигарету й, собі усміхнувшися, ясно і стисло виклав свою пропозицію. Директор вислухав мене, не перебиваючи. Те, що я швидко завершив розповідь, явно сподобалось йому. А проте негайно зауважив: — Не знаю, чи відомо вам, але ми маємо вже майже повну гаму: від «Філіппа Патека» й «Зеніту» до посередньої продукції «Енікару». — Так. Одначе того, що пропоную я, бракує вашій гамі: якість «Зеніту» по цінах «Енікару». — Зрозумів, — кивнув директор. — Але це вимагає перевірки. — Перевірте. — Наша експертиза проведе її швидко. Проте випробування ринком потребуватиме часу. Покупець у наші дні недовірливий. Коли продаєш дорого, утримується, бо таки дорого. Коли продаєш дешево, знов-таки втримується, оскільки вважає, що неякісно. Треба час, багатенько часу, аби він збагнув, що ваші годинники дешеві не тому, що погані. Я спробував заперечити, та чоловік за столом перебив мене: — Взагалі ваша вигода від операції не викликає сумніву. А ми що матимемо? — Звичний прибуток. — Звичний ми одержуємо з усіх марок, що зарекомендували себе. Невеликий прибуток, але й жодного риску. — Я міг би трохи збільшити вашу частку… — сказав я непевно. — Але не дуже, бо моя ціна й так тримається на межі можливого. Директор похитав великою головою. — Якщо йдеться про якихось п'ять-шість відсотків, то я не вірю, щоб це змінило становище. — Більше не можу. Він кивнув: — Гаразд. Надішліть мені письмову пропозицію. Я доповім про це генеральній дирекції. Тільки не дуже розраховуйте… Простою мовою це означає: «Вам нема на що розраховувати». Але я й не сподівався на більше. Зараз важливо те, що мене знають як фахівця і я матиму привід при нагоді ще раз завітати у «Зодіак». І не виключено, що якогось дня про мою пропозицію знову згадають. Позитивна риса песимізму полягає в тому, що й найменший успіх приносить тобі радість.  



________

 

Я саме кінчав обідати, коли мене покликали в готель до телефону. — Добридень, — почув я в трубці голос Едіт. — Шкодую, що дзвоню аж тепер, але це не моя провина — зранку не застала вас. Хочу сказати, що коли ви не відмовились од своєї пропозиції, то я охоче її прийму. — Чудово. Коли ви можете приступити? — Якщо потрібно — зразу. — Навіщо так швидко… Але чи не могли б ви спершу придбати портативну машинку й усе, що потрібно. Скажіть, щоб рахунок надіслали мені в готель. Вона пообіцяла ще сьогодні впоратися з покупками, після чого ми домовились про роботу наступного дня й попрощалися із взаємними побажаннями. Тепер я маю і секрет арку. І замість радіти з того, сідаю й пишу коротке оголошення: «Власник підприємства шукає особисту секретарку. Англійська і німецька мови, стенографія, машинопис. Телефон такий-то, від… до… год.». І негайно з кур'єром посилаю до «Журналь дю Женев» для одноразової публікації.  



________

 

Якщо Едіт припускала, що я взяв її до себе тільки заради статури і що наші службові взаємини будуть лише формою флірту, вже наступного ранку вона могла переконатися в своїй помилці. Я прийняв її в своїй кімнаті і після кількох вітальних фраз запропонував сісти до маленького столика, де вже лежали бланки та конверти, щойно принесені з друкарні. Потім без зайвих слів почав диктувати: «Пане директору, пишу вам, щоб письмово підтвердити умови, викладені вже в нашій розмові, відносно…» Складання листа забрало близько півгодини. Едіт писала швидко й без помилок. Отже, якщо я мав сумнів щодо її кваліфікації, то також одержав можливість переконатися в своїй помилці. Після того як лист було підписано й акуратно запечатано в конверт, я замовив каву, і ми сіли оформляти нашу угоду. Жінка подала мені свою страхову книжку, і я розписавсь у відповідному місці як. роботодавець. — Власне, ви працювали у «Фішера і К°» тільки шість місяців, — зауважив я, нашвидку переглянувши книжку. — А раніше де були на службі? — Ніде. Вивчала французьку літературу, а коли закінчила, зрозуміла, що з французької літератури не проживеш, і вступила до школи машинопису й секретарства, бо в мене немає батьків, а родичі не можуть більше мене утримувати. — Зрозуміло. Від Фішера ви пішли, як видно, через скорочення штатів. І вирішили залишити рідне місто? Вона кивнула. — Гарне місто Цюріх, — сказав я. — І там також є чудове озеро. Взагалі казкові краєвиди. — Так, але самими краєвидами не проживеш. — Невже і ваша професія зазнає криз? — І вельми серйозних. Вона потяглася до своєї сумочки, але я випередив її і послужливо подав пачку «Кента». Жінка закурила, пустила густий струмінь диму і подивилася на мене, немов чекала, що я ще вигадаю. Спокійний і відвертий погляд, але з ледь помітною напруженістю. — Де ви ще шукали щастя, перш ніж прийти в «Зодіак»? — Ніде. Перше, про що я довідалася, приїхавши сюди, була вакансія в «Зодіаку». — Певно, від вашої знайомої?.. Вона кивнула, не моргнувши оком. — Значить, ви тут недавно? — Близько десяти днів. Хоча ми вели розмову в дружньому тоні, нюанс допиту був неминучий. Бо роботодавець завжди має право на деякі відомості. В цю мить задзвонив телефон. Моя знайома, телефоністка, повідомила, що хтось питав мене в зв'язку з якоюсь об'явою про місце секретарки. — Я справді давав таку об'яву, — відказав я, — але вже маю секретарку. Отже, будь ласка, сповіщайте це всім, хто дзвонитиме. З трубки почулося тяжке зітхання: «Але ж вони дзвонитимуть цілий тиждень». — Не турбуйтеся. Я накажу більше не друкувати оголошення. — Ви давали оголошення про секретарку? — звела брови Едіт, коли я поклав трубку. — Власне, я дав його три дні тому, однак не знаю, чому вони так затримали. Я поганий ясновидець і не підозрював, що зустріну вас. Але чому ви так дивитесь на мене? — Нічого. Просто думала досі, що моє призначення є наслідком випадкової примхи. — Ви помиляєтесь. Принаймні щодо примхи. А випадковість цілком обернулася на мою користь. Ви дуже гарна. Як друкарка, хочу сказати. Вона легко всміхнулася, проте без тіні теплоти: — Сподіваюсь, і я дещо виграю від тієї випадковості. — Не сподівайтеся, а будьте певні. Перша перевага від співробітництва зі мною полягатиме в тому, що ви не постарієте передчасно від перевантаження. Зараз, наприклад, можете бути вільною. Тільки лишіть свій телефон. Якщо раптом ви будете потрібні мені, я задзвоню вранці до десятої. Вона встала, зрозумівши, що її робочий день закінчено і я помахав на прощання, не проводжаючи її. Тільки цього ще мені бракувало — проводжати власну секретарку. Наступні дні минули в різносторонній діяльності: кілька відвідувань «Хроносу» і отого божевільного чоловіка, мого директора; два візити до нотаріуса задля остаточного оформлення операції; вечір, змарнований у бібліотеці за самоосвітою, не рахуючи годин, присвячених роздумам і вештанню вулицями. Женева загалом гарне місто, з однією тільки особливістю, яку можна однаково вважати і перевагою, і недоліком: і тут забагато води, але, на відміну од Венеції, тутешня вся зібрана в одному місці — в Женевському озері. Це змушує тебе по десять разів на день мандрувати туди-сюди по тих довжелезних мостах, які наштовхують на думку про вигоди автомобільного транспорту. Але річ у тім, що зараз мені зовсім ніколи займатися машиною. Мені вистачає клопоту і з моєю секретаркою. Справді, зараз вона не потрібна мені, то я її й не турбую. Зате мене вона непокоїть. Не кажучи про звабливі форми, образ Едіт переслідує мене і через деякі інші особливості. Наприклад, через звичку дивитися тобі просто в вічі й брехати, не зморгнувши оком. Сумніви щодо її поведінки виникли в мене вже з перших годин нашого знайомства і відтоді невпинно посилювалися. Крім безневинної на перший погляд брехні щодо зустрічі з «подругою», Едіт увесь час підносила мені й серйозніші. Ці побрехеньки, втім, легко пояснити, якщо прийняти певну гіпотезу про характер та роль моєї секретарки. Оскільки ж, як висловлюється мій шеф, у нашому ремеслі важать не фантазії, а проникливий аналіз фактів, я відтепер уникаю гіпотез, але не без того, щоб мати їх на увазі. Інше, що я маю на увазі, — це розклад поїздів. Попри моє карколомне піднесення щаблями суспільної ієрархії, я змушений знову виконувати ту примітивну роботу — стовбичити на перонах і спостерігати за поїздами. На щастя, цього разу мені не загрожує принаймні пообідня спека, оскільки об'єктом мого спостереження є нічний поїзд, узгоджений з прямим Венеція — Лозанна. Моє нічне чергування має й іншу перевагу — воно відкрило можливість ліквідувати деякі прогалини в моєму естетичному вихованні, головним чином у галузі кіномистецтва. Вечірні сеанси кінчаються за півгодини до прибуття потрібного мені поїзда і є зручною й непомітною формою марнування часу, тож протягом трьох тижнів мені вдалося переглянути зо два десятки шедеврів, поміж яких і цілу серію «шпигунських». Але мушу зізнатися, що саме шпигунські викликали в мене найбільший подив, бо хоча, на думку мого шефа, я трохи й схильний до фантазування, але ж і фантазування мусить мати якісь межі. Тими двома десятками шедеврів цикл моєї кіноосвіти завершився. Одного вечора, вийшовши після фільму «Небезпечна зустріч», я мало не зіткнувся на вокзалі з Моранді. Коротун крокував швидко і, як завжди, набундючено в своєму кумедному капелюсі, зсунутому на потилицю. Цей чоловік, певно, досить-таки лисий, коли завжди потребує капелюха, а якщо не лисий, то неодмінно полисіє через те, що цілу добу носить його. Переслідування тривало три хвилини. Моранді лише перетнув привокзальний майдан, звернув на Рю-де-Альп й увійшов до готелю «Термінюс».  

________

 

Я постукав, чемно почекав. На запрошення «ввійдіть» раптово відчинив двері. Я вгадав. Цей чоловік справді лисий, як коліно. Моранді спершу здивовано подивився на мене, припускаючи, що я просто помилився. Але коли я зачинив двері й навіть повернув ключа, подив його змінився на переляк з домішкою гніву. — Хто ви такий, навіщо замкнули? — запитав лисий своєю рідною мовою. — Майте терпіння, — відказую по-французьки, аби нагадати, що він не в Італії. — І тихше — Мені байдуже, але цього вимагають ваші інтереси. Я поклав ключа в кишеню й влаштувавсь у кріслі, підсунувши до себе телефонний апарат, щоб був під рукою. — Що ви собі дозволяєте? — знову заволав чоловік, цього разу вже по-французьки. — Тихо! — зупинив я його. — І без нервів. Я говоритиму недовго. Йдеться про вашу роботу. Маю на увазі шпигунство. Моранді зрозумів, що грати в афектацію безглуздо, й опустився на свій стілець. Напіврозтулені вуста й тоненькі вусики надавали його обличчю виразу дурного переляку. Лисі часом полюбляють заводити вусики, аби показати, що не зовсім позбавлені того природного багатства — волосся. — Ви неодноразово подорожували до соціалістичних країн, де, прикриваючись торговельними операціями, здійснювали зв'язки з американськими агентами. Під час останньої подорожі до Болгарії ви відновили зв'язок з одним таким агентом, на ймення Ставрев, передавши йому радіостанцію і відповідні інструкції. Вашу шпигунську діяльність у соціалістичних країнах встановлено й доведено, і я уповноважений повідомити вас про це. — Мерсі, — іронічно промовив Моранді, мабуть, заспокоєний дотеперішнім розвитком подій. — Але це тільки один бік справи. А така людина, як ви, мусить зважати на її обидві сторони: на тих, хто займається шпигунством, і на тих, хто їх примушує. Обличчя вусаня знову застигло. — З метою з'ясування деяких подробиць такий собі Альбер Каре, відряджений відповідною інстанцією, нещодавно встановив контакт з вашою приятелькою Анною Ферарі й дістав від неї докладні відомості з приводу ваших, так би мовити, торговельних відряджень… — Неправда! — вигукнув Моранді. — Це підтверджується магнітофонними записами. Записано й ваші розмови з Анною Ферарі. Розмови, в яких ви розкрили секретні відомості, що їх вона не повинна була знати. Під час однієї такої розмови близько трьох тижнів тому вона повідомила вас, приховавши тільки частину істини, про своє знайомство з Каре, а ви, зі свого боку, сповістили, що вашого приятеля Артуро Конті було вбито не з метою пограбування, а за його довгий язик. — Прочиніть трохи вікно, — сказав у відповідь на все це Моранді. В кімнаті справді задушно. Обличчя вусаня вкрилося потом. — Прочиню, ще маєте час! — відповів я і закурив сигарету. — А зараз продовжимо: ви розумієте, що, коли записи згаданих розмов разом з відомостями про провал вашої місії в Болгарії потраплять до другої сторони — до тієї, яка вам платила, — ваша доля не відрізнятиметься від долі Артуро Конті. — Гаразд, то чого ви хочете від мене? — запитав Моранді, витираючи носовиком піт зі свого лисого тім'я. — Щоб ви розповіли все коротко, але ясно і конкретно. З іменами і датами. — І щоб після того ви одправили мене на той світ? — Люди, яких я зараз представляю, не мають ніякого наміру вкорочувати вам віку. — Хто мені це гарантує? — Здоровий глузд. Ваше вбивство стало б для них лише зайвим ускладненням. Вас викрито, отже, знешкоджено. А ваша дальша доля — то ваша справа. — Які гарантії, що й нинішня розмова не записується? — Ніяких. — А що згадувані записи буде мені повернуто? — Я не даю таких обіцянок. Та вони вам і непотрібні. Я міг би, задля вашої втіхи, передати вам записи, але, самі розумієте, це будуть дублікати. — Авжеж. Тоді яку угоду ви мені пропонуєте? Будь-яка угода укладається на підставі взаємної вигоди. — В торгівлі. А не в нашій професії. — Я не належу до вашої професії. — То ви аматор? — Ні, не аматор. Але коли до мене приходять і пропонують, з одного боку, гроші, а з другого — страхають звільненням з роботи, я за браком кращого обрав гроші. — Тож і зараз ви опинилися точно в такому становищі. З тією відміною, що нині загрозою є пістолет. — Але ж зрозумійте, ради бога, що я вийшов із гри. Я вже поза грою. Віддавна ніхто не дає мені ніяких завдань. Навіть більше, мене підозрюють. Особливо після історії з Конті. Вони полишили мене, не чіпайте й ви. Я поза грою. Чи ви не розумієте? Він розігнав рукою дим від моєї сигарети, який душив його, і знову обтер піт. — Бачте, Моранді, коли людина вже колись включилась у гру, вона ніколи не може вийти з неї. Немає способу стати шпигуном на один раз, а потім одмовитись. Не виходить. Так само, як у покері. Не можна грати лише тоді, коли тобі прийдуть чотири тузи. Тільки в покері є певна надія вийти з виграшем, тоді як тут це виключено, бо потрапиш у катафалк. І тому я пропоную вам одкупитися й уникнути цього транспорту. За ваших шефів я не можу давати гарантій. Там викручуйтесь самі А що ж до людей, які послали мене, то вони дадуть вам спокій. Раз і назавжди. За єдиної умови — якщо ви все розповісте. — Але хто мені гарантуватиме, що завтра ви знову не примусите мене давати якісь відомості? Або що не використаєте вже відоме вам на шкоду мені? — наполягав вусатий. — Я вам казав: здоровий глузд. Ніхто не вимагатиме од вас нічого, бо ви вже ніколи не матимете цікавих відомостей. А виказувати вас безглуздо. Це може статися лише в одному випадкові — якщо ви хоч словом прохопитесь. Мовчатимете ви — будемо мовчати і ми. Коли щось викажете — підписуйте собі вирок. Я глянув на годинник — за п'ять хвилин перша. — Нумо, говоріть, уже пізно.. Моранді тяжко зітхнув і жбурнув мокрого носовика на ліжко. — Дивна ви людина! Інші принаймні пропонують гроші… — Дійде й до грошей, — заспокоїв я його. — В цьому питанні порозумітися значно легше. А тепер починайте: коротко, але докладно. — Чи не можна щось запитати? — Запитання потім. Зараз розповідайте. Розповідь була не дуже багата на події, але коли Моранді скінчив, перейшло вже за другу годину. Декілька істотних моментів: ім'я людини, яка давала завдання вусатому. Характер тих шести завдань, що виконані в різних соціалістичних країнах під час відряджень. Імена місцевих людей. Потім почалися запитання. Вони стосувались усіх пропусків, навіть і найдрібніших у розповіді Моранді, йшли, зв'язані по смислу, одне за одним, припинялися, знову поставали чи виникали з попередньої відповіді. — Одчиніть вікно, прошу вас! — кілька разів благав вусатий слабким голосом. Лице його вкрилося потом, очі підпухли від безсоння. Куди й поділися його набундюченість, і вагання, й страх, лишилася тільки смертельна втома. У кімнаті плавали хмари тютюнового диму. Повітря отруєне нікотином і нашим диханням. Мій венеціанський головний біль знову в розпалі. Я підійшов до вікна і широко розчинив його. Моранді відкинувся на спинку стільця й якийсь час жадібно хапав прохолоду, наче риба, плямкаючи своїми повними губами. — А тепер фінансовий бік, — сказав я невдовзі після того, як вікно знову було зачинено. — Мушу пояснити вам, що справа, яку ми щойно залагодили, зовсім випадкова в моєму житті. Далеко випадковіша, ніж у вашому. Я мирний громадянин і якщо погодився зробити декому послугу, то тільки тому, що мене змусили приблизно в такий же спосіб, як і вас. За фахом я, власне, фабрикант. Моранді підвів свої мляві очі й глянув на мене з деяким подивом: — Фабрикант? — Саме так. Годинники «Хронос». Зараз моя продукція залежується, і питання ринку стало для мене питанням життя або смерті. Я запропонував угоду «Зодіаку», проте мені відповіли ухильно. А ви працюєте в «Зодіаку». — Я зовсім дрібний гвинтик. — Але маєте зв'язок з великими. — Тільки службовий. І, до вашого відома, «Зодіак» — важка машина. Доки розкрутиться… — Ми могли б запропонувати директорові особисті комісійні. Моранді коротко всміхнувся. — Я не такий багатий. А що ви мені пропонуєте? — Залежно від послуг. Він зморщив чоло і подивився на мене замислено, щось обмірковуючи. Потім сказав: — Дайте мені п'ять тисяч — і я забезпечу вам угоду. Не через людину в «Зодіаку», але із «Зодіаком». — П'ять тисяч франків? — П'ять тисяч доларів. — Це перевищує мої можливості. Але коли візьмете три тисячі… — Ви зловживаєте тим, що я у ваших руках, — втомлено пробурмотів Моранді. — Гаразд, давайте чотири тисячі. — А які гарантії, що угода відбудеться? — Дивна ви людина! — пхикнув вусатий. — Самі відмовляєтесь гарантувати мені життя, а від мене вимагаєте гарантій для якоїсь угоди. — Гаразд, — поступився я і вийняв гаман. — Хто ця людина? — Рудольф Бауер, імпорт-експорт, Мюнхен. Я зараз напишу йому листа. — Тільки не обіцяйте, що я і йому дам чотири тисячі. Моранді знову страдницьки зітхнув, потім устав, витяг із шухляди папір та конверти із штампами готелю і заходився писати, час од часу важко зітхаючи. Неврастенік.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка