Богомил Райнов пан ніхто



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка11/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   41

РОЗДІЛ ДРУГИЙ


 

П'ять хвилин відпочинку. І навіть більше. Вже декілька днів я живу майже як заможний нероба. Допізна вилежуюсь на постелі. Потім загадую принести мені сніданок і газети. Розважливо купаюся. Неквапливо вдягаюся. Мені нікуди поспішати. Попереду ще цілий день вештання без мети. Оскільки мова зайшла про газети, мушу сказати, що обидва вбивства місцева преса описала точно так, як того слід було сподіватися. Повідомлення про нещасний випадок на мосту Свободи вичерпувалося десятком рядків. В ньому, крім інформації про наїзд, ще згадувалося, що покинуту машину знайдено десь за Местре і що провадиться слідство. Такі слідства відомі. Вони припиняються через рік за давністю, хоча їх взагалі ніхто не провадить. Одначе покійного Конті уславили спеціальним репортажем. Зловісний вигляд помешкання на світанку, труп серед калюжі крові, догори дном перекидані скрині й шухляди, гіпотеза судового лікаря, розмова з місцевим комісаром і припущення, що грабунок був основним мотивом жахливого злочину. Факти викладалися з провінційним красномовством. Але попри галасливий репортаж, ця історія також була приречена на забуття. Так чи інак виходить, що передчуття про наступні канікули мене не зрадили. Віднині я приречений на повний відпочинок, хоча й далеко від мальовничих околиць Варни, тієї перлини нашого Чорномор'я. Ще перед убивствами я передчував, що доручене мені завдання дуже складне. Тепер я переконався, що воно й дуже важливе, хоча й досі не можу зрозуміти чому. Всупереч нісенітницям, які описуються в романах, під час двобоїв між розвідниками трупи не падають на кожному кроці, як груші. Тут, як і скрізь, убивство є останнім заходом, до нього вдаються лише за виняткових обставин. Наїзд на Любо означав, що ті, хто його вбив, за всяку ціну хотіли запобігти якомусь важливому викриттю. Інакше вони задовольнилися б тим, що пустили по слідах Любо одного-двох детективів, які ознайомилися б з його біографією. Вони так боялися викриття, що не завагалися ліквідувати й Конті, якому, певно, не дуже довіряли. Посадили його в «б'юїк», аби розпізнати Любо, а тоді провели додому і віддячили йому в домашній обстановці. Так, усунувши покупця і продавця, вони одразу розбили комбінацію. Якби ліквідували ще й Моранді, вона, очевидно, була б зруйнована безповоротно. Звичайно, ця найзагальніша гіпотеза породжувала безліч додаткових запитань. Коли б я зараз сидів у кабінеті генерала, можна собі уявити, якими репліками обстрілювали б мене полковник і безпосередній мій шеф. А потім генерал підняв би руку: «Заждіть! Не треба цього перехресного допиту». Вони, звісно, не мають наміру заплутувати мене, але полковник безжальний у своїй логіці і в педантичній пристрасті з'ясовувати все до найменших подробиць, а мій шеф полюбляє приказувати, що з мене вийшов би добрий розвідник, якби менше фантазував. Отже, першим його запитанням, певно, було б таке: «Раз вони наважилися на крайній захід, то чому не ліквідували й Моранді?» І влучить мені просто в око. А потім неуважливо погляне у вікно, ніби нічого і не говорив, і неначе розмова анітрохи його не цікавить, і взагалі він зовсім випадково опинився тут. Полковник буде копатися в подробицях. Сірі його очі з трохи Недовірливим і допитливим виразом ледь примружаться, а пожовклий од тютюну палець націлиться мені в груди: «Коли Конті повідомив про угоду, що її запропонував йому Любо? До чи після зустрічі з Любо?» «Якщо він повідомив до зустрічі, навіщо треба було розпізнавати Любо, коли вони могли самі простежити ту зустріч?» «Якщо він повідомив після неї, значить, уже розійшовся з Любо. Тоді в який спосіб відшукав його знову і спрямував «б'юїк» по його сліду?» І таке інше, все в тому ж дусі, і такі все незручні запитання, немов тверді горіхи, що їх мусиш трощити зубами, повинен трощити, коли вже висунув певну гіпотезу. В даний момент я вже знайшов відповідь на всі ці загадки, оскільки протягом останніх днів мав доволі вільного часу. Але хай тобі бог допоможе, якщо два десятки таких запитань несподівано сипонуться на твою голову під час наради, коли до неї ти не мав можливості нічого обміркувати завчасно. В таких випадках генерал розводить руками і каже співчутливо: «Досить. Дайте людині подумати». Та так співчутливо, що в тебе, коли ти виходиш у коридор, аж спина вкривається холодним потом. І вже вловлюєш голос полковника: «Уяви себе на їхньому місці, уяви, що працюєш їхніми методами і що ти такий розумний, як і вони, — не менш, але й не більш». А з другого боку голос шефа: «Менше уявляй, а більше аналізуй беззаперечні факти. Фантазії, любий…» Беззаперечні факти. Я зважую ці беззаперечні факти і так і сяк, розглядаю їх з усіх боків, як серію деталей і як єдине ціле, увесь цей час вештаючись по місту за юрмами туристів й удаючи щиру цікавість. Цікавість, одначе, не до Венер Тіціана, всупереч моїй вродженій повазі до жіночого тіла. Відверто кажучи, я не люблю туристів. Але для таких, як я, дуже зручно розчинитися в тих натовпах, які з різномовним галасом тиняються туди й сюди, зустрічаються й розходяться, гойдаються в гондолах, човгають по мармурових сходах палаців, хижо націлюються фотоапаратами і кінокамерами на пам'ятники, товпляться перед магазинами сувенірів і, зморені, віддихуються під тентами кафе. Надзвичайно зручно. Повна анонімність. Але за вигоди завжди доводиться розплачуватися. Тут усе живе з іноземців — банки, готелі, ресторани, музеї, торговці, гондольєри, священики, прохачі, навіть велика частина випадкових перехожих, які обмінюють запаси своїх відомостей про це чудове місто на абияке пригощення. Звідусіль на тебе чатують, на кожному розі підстерігають, скубуть тебе, пхають тобі в руки вхідні квитки й поштові листівки, змушують тебе купувати речі зовсім непотрібні й спритними несподіваними ударами спонукають стрибати з причалу в підступно наготовлені моторки, щоб прогулятися до Лідо. Я покірно пройшов крізь усі випробування. Погойдувався в різних човнах під пекучим сонцем, крокував по безмежних палацових залах, лазив у темні підземелля, стовбичив біля картин і фресок, перехилявся зі дзвіниць та мостів і слухав залпи пояснень чичероне, який розправлявся з кожною пам'яткою п'ятьма готовими фразами. Я стоїчно пройшов крізь усі муки, може, тому, що весь час думав про свої справи. «Раз наважилися на крайній захід, то чому не ліквідували Моранді?»  

________

 

Моя туристична одіссея тривала два тижні. Я утримувався від будь-яких дій, що до них неодмінно вдався б за інших умов. Найважливіше — ніяких спроб переслідувати Моранді. Такою є одна з можливих відповідей на питання. Може, не найбільш правильна, але достатньо ймовірна, щоб примусити мене певний час триматись осторонь єдиного виявленого сліду. Щоправда, намітився й інший — людина у дзеркальних окулярах, — однак зараз він губиться у невідомості. Все-таки я не настільки заразився туристичною легковажністю, щоб не залагодити і кілька корисних справ. Найперше, встановив контакт із фірмою «Мурано». Ділова розмова, купа прейскурантів, деякі махінації з комісійними — ціла комедія розігрувалася з метою елементарної легалізації. По-друге, добувши в телефонному довіднику адресу, я візуально познайомився з підприємством «Зодіак» і помешканням Моранді. По-третє, з огляду на ситуацію, уточнив план своїх дій. І ось знову понеділок. Понеділок, що так само минув у бездіяльних мандрах мармуровими сходами і мостами, але тільки протягом робочого дня. Робочий день у «Зодіаку» триває до шостої, а тому чверть на сьому я сів випити мартіні на терасі «Сирени» — кафе, яке, на моє щастя, було за два будинки від помешкання Моранді. Майданчик біля кафе багатолюдний, на терасі також доволі народу, тож одноразове спостереження зблизька не дуже рисковане. Допиваючи другу порцію мартіні, помітив Моранді, — він прямував до свого дому. Такий же набундючений і в тому ж кумедному капелюсі з вузькими крисами. Моранді пройшов повз мій стіл, не звернувши ніякої уваги на публіку, й увійшов у дім. На сьогодні мені досить вартувати. Та виявилося, що ні. За півгодини Моранді знову з'явився, цього разу він ішов у протилежному напрямку, наблизився до тераси кафе й несподівано звернув просто до мене. Він обминув мій столик, недбало відсунувши вільний стілець, і сів позаду. Новоприбулий був своєю людиною в цьому закладі. Він обмінявся з кельнером словами про спеку й замовив подвійну порцію чінзано з льодом. Моя склянка була порожня, а відомо, суб'єкт, який нічого не споживає, видається підозрілішим за того, хто насичується. Через те я жестом покликав кельнера і замовив вечерю. Замовляв прискіпливо і з подробицями, формулюючи певні вимоги щодо якості м'яса й гарніру, і взагалі давав зрозуміти, що прийшов сюди не заради чорних очей господині, до речі, досить солідної віком і вагою. Я помітив, що деякі кельнери тим пихатіші у ставленні до клієнта, чим менше вимогливий він до них. Вони уражені своєрідним мазохізмом і жах як люблять авторитетні розпорядження і вередливі забаганки. Мій офіціант належав саме до цієї категорії. Поки я замовляв, він тільки переступав з ноги на ногу, захоплено повторюючи «так, пане», «зрозуміло, пане», і, здавалося, ледве стримувався, щоб не відкозиряти. Але я не переборщував. Надмірності завжди призводять до протилежних наслідків. Поки я вибирав багату закуску, Моранді випив другу порцію чінзано, а коли кельнер приніс мені м'ясо, замовив третю. Невдовзі з'явився й несподіваний десерт: приятелька Моранді, та сама, яку я бачив на фотознімку. Обоє за моєю спиною обмінялися звичайними привітаннями, після чого кавалер стиха зауважив своїй дамі за спізнення. — Від цього ти тільки виграв, — незворушно відказала вона. — Випив зайву склянку чінзано. Почулася нова репліка, і знову голос дами: — Чінзано не хочу! Замов мені мартіні! Розмова була досить елементарна, щоб її міг зрозуміти навіть такий іноземець, як я, і доволі нецікава, аби варто було її переказувати. З одного боку — спека, кравчиня, манікюрниця, а з другого — несформульовані, але ясно вловимі сумніви Моранді щодо способу, в який дама згаяла свій час. Немов для того, щоб змінити тему, жінка запитала: — Коли ти ідеш? На жаль, Моранді промимрив якусь ухильну відповідь. А тоді, в свою чергу, запитав: — Повечеряємо? — Тільки не тут! Я хочу в «Ексельсіор». — Та ну, не хочеться мені їхати аж на Лідо, — кисло заперечив кавалер. Врешті вони подалися таки в «Ексельсіор». Коли проходили повз мій стіл, я проникливо оглянув обох. Цікаве видовисько. Поволі доїв котлету й гарнір, що прикрашав її. — Чи добра страва, пане? — догідливо запитав кельнер. Я поблажливо кивнув, аби не розбещувати його надміру. Потім випив каву, розрахувався й устав. Більше тут нема чого чекати. Постою на пристані коло Палацу Дожів, звідки відходять катери на Лідо. І куди повертаються.  

________

 

Відомості з підслуханої в «Сирені» розмови були надто скупі й невизначені, але вони містили одне раціональне зерно: попереду подорож. Ця деталь, пов'язана з тим, що розповідав мені Любо про часті поїздки Моранді до Женеви, примусила мене наступного ранку податися на вокзал і уважно вивчити розклад. Єдиним прямим сполученням Венеція — Лозанна — Женева був швидкий пообідній поїзд. Є, одначе, й інші варіанти — з пересадкою в Мілані. Логічно припустити, що ділова людина, яка подорожує часто й у справах, користуватиметься найшвидшим і прямим сполученням, яке не перешкоджатиме її робочому дню. Хоча, звісно, діловій людині може заманутися поїхати і в Мілан… Так чи інак, я не можу цілу добу стовбичити на вокзалі, тож вирішив покластися на логіку. Мене чекала примітивна й нудна до отупіння робота: раз неможливо вистежити людину, треба стежити за поїздами. Моє чергування почалося того ж дня. За двадцять хвилин до відходу прямого поїзда я опинився на сусідньому пероні серед групи, яка чекала міланського. Поміж пасажирів, які вже зайняли місце в купе прямого, Моранді я не знайшов. Не видно було його й серед тих, хто поспішав до перону з валізами й сумками. Підійшов міланський і затулив від мене все, отже, слід змінити перон. Але Моранді нема, і прямий одійшов без нього. Другого дня історія повторилася. З тією відміною, що цього разу мій спостережний пункт був не на пероні, а в залі чекання біля кіоска з книгами й журналами. Моранді не з'являвся й протягом кількох наступних днів, тож я ледве втримався, щоб не влаштувати побіжну перевірку біля входу до «Зодіаку» чи на терасі «Сирени». Однак мистецтво чекання має свої правила. Якщо Моранді поїхав іншим поїздом, одна-єдина перевірка нічого не виявить, навіть того, що справді поїхав. А якщо таки не поїхав, можна по-дурному вклепатися. Години і дні поза моїми «залізничними» чергуваннями минали нудно й обтяжливо поміж юрм туристів. Не знаю, що найбільше приваблює їх у Венеції, одначе коли я дивлюсь, як вони товпляться, в мене виникає почуття, ніби я спостерігаю панахиду. Місто гине. Руйнується цілком, до підвалин, повільно й невблаганно, від віку, від води і від тієї густої всепроникливої вологи. Може, я з простаків, але коли ходжу серед усіх тих пам'яток, відчуваю не стільки велич минулого, скільки його минущість — поїдені, позеленілі фасади, з яких обвалюється ліплення, порепані стіни, вичовгані мармурові підлоги, що стрясаються од твоїх кроків. Руїна і гниль за тьмяніючою гарною зовнішністю, смерть, яка вгніздилася в цьому красивому тілі і дедалі більше роз'їдає його, аж поки не перетворить на голий кістяк. Взагалі радісні й веселі думки, цілком у дусі мого бадьорого настрою. На восьмий день моєї «залізничної» служби нарешті одержую скромну винагороду за виявлене терпіння: за п'ять хвилин до відходу прямого поїзда Моранді з'явився на пероні з легкою елегантною валізою, в своєму кумедному капелюсі і набундючено покрокував повз вагони, неначе йшов не вздовж поїзда, а перед почесною вартою. Цього разу за спостережний пункт я обрав буфет. Про всяк випадок дочекався, поки поїзд рушив, і пішов лише тоді, як переконався, що мій підопічний не зліз в останню мить. Моранді — ревнивець. А ревнивці здатні на найпідліші вчинки.  

________

 

Денна спека пригасла, з боку Лідо повівав прохолодний морський вітер, і, поки я спускався широкими сходами до Великого каналу, несподівано відчув, що ще живу. Хода в мене легка, думки швидкі, і накопичене протягом цих днів напруження непомітно знизилося до норми. Не маю аніякого бажання виходити на пенсію і ледве стримуюсь, щоб не приєднатися до дітей, які витанцьовують навколо продавця морозива, і, аби наставити себе на розум, мушу повчально пригадати, що мені вже незабаром сорок. Найважливіше, що я знову можу зосередитися, уникати небажаних думок про важкі речі й одганяти неясні передчуття та побоювання, які приходять саме тоді, коли їх найменше потребуєш. Одне слово, я годився для наступного діла. А це було жіноче питання. За моєю гіпотезою, якщо Моранді лишили замість принади, то три бездіяльні тижні могли переконати когось, що принада не діє або їй нема на кого діяти. Вже те, що Моранді поїхав, підтверджує цю точку зору. А що стосується жінки, то вона навряд чи перебуває під постійним наглядом і, зрештою, фліртувати з жінкою завжди невинніше, ніж вистежувати чоловіка. Флірт зовсім не мій фах, але через саму статеву приналежність я мав деякі поверхові відомості і з цього питання, отже, поки шукав потрібну адресу, знову повторював план дій. Потрібна адреса — то моя знахідка внаслідок тригодинного байдикування на пристані Палацу Дожів того вечора, коли Моранді і його приятелька поїхала на Лідо. То була вельми зручна адреса. Дама, — її звали, як стало відомо з побіжної перевірки, Анна Ферарі, — жила на найбільш гомінкій торговій вулиці Мерчеріа. Коли я дістався до Мерчеріа, робочий день уже закінчився і довгу вузьку вулицю заповнили перехожі й цікаві. Оскільки тут бракувало кафе, я певний час також грав роль перехожого, а потім перейшов у категорію цікавих. Кілька разів мигцем озирнувся і переконався, що не став об'єктом спостереження. Я старанно вивчив асортимент якоїсь крамниці чоловічого одягу, далі — двох жіночого, потім ряд вітрин з біжутерією, парфумами й білизною. Мій погляд час од часу сягав вікна на другому поверсі одного будинку, старого й потемнілого, як і всі інші. Вікно ледь прочинене, і вітер напинав легеньку білу фіранку. Можна було припустити, що в даний момент дама перебувала вдома. Коли її остаточно заполонить нудьга, вона вийде. Я вже вдруге вивчав парфумні витвори Жака Фата і Крістіана Діора, коли вікно зачинили. Невдовзі Анна Ферарі вийшла з дому. Вона була у світло-синій лляній сукні, досить короткій і досить вузькій, щоб не приховувати нічого, гідного уваги. Жінка пройшла повз мене, похитуючи стегнами, і, не глянувши на мене, поволі рушила вздовж вітрини. Ці вітрини вона, певно, розглядала двічі на день, але це не заважало їй зупинятися там і тут з непідробним інтересом. «її не важко купити», — говорив Любо. Це ще не так страшно. Особливо коли продажна особа така зваблива зовні. Не висока й не низька, не товста і не худа, жінка, яка йшла попереду, привертала увагу не тільки гармонією пропорцій, але і дисгармонією — особливо розмірами свого бюста. Вона, мабуть, до краю переконана, що на неї весь час дивляться, тому навіть коли роздивлялась на вітрини, не забувала прибирати таких поз, які підкреслювали б найістотніші обриси її будови. Ферарі пройшла повз крамницю одягу й зупинилася перед вітриною з прикрасами. Я наблизився й також став. Жінка й не глянула на мене, втупивши очі у перстень з великим топазом. — Зовсім непоганий аметист, — зауважив я неголосно, немов сам до себе. — Топаз набагато кращий, — майже автоматично відказала жінка і лише тоді глянула на мене. Я хотів щось сказати, але в цю мить почув за спиною привітний чоловічий голос: — Анно! На що дама відповіла так само привітно: — Маріо! Маріо ступив уперед і невимушено обняв Анну за стан, але вона для годиться відвела його руку, й обоє з-під самого мого носа подалися вулицею й стали на розі, жваво розмовляючи. Я відразу зайшов до крамниці, показав на перстень з топазом і діловито запитав: — Скільки? Продавець не поспішаючи вийняв прикрасу і заходився докладно описувати її якості. — Скільки? — повторив я. — Можу запізнитися на поїзд. Я від'їжджаю. Торговець підняв перстень до світла, так, щоб я краще бачив гру каменя, і назвав майже астрономічну ціну. — Шкода, — одказав я й повернувся до дверей. За дві хвилини я вийшов з крамниці, заплативши половину названої суми. Дами й кавалера на розі не було. Я прискорив крок і помітив світло-синю постать удалині, біля площі Святого Марка. Жінка була сама. Я наздогнав її на майдані вже тоді, коли вона сиділа за столиком біля кафе. — Чи не міг би я запропонувати вам дещо? Вона підвела очі й подивилася на мене без тіні симпатії. — Знову ви? — Авжеж. Чи не міг би я… Жінка невдоволено відповіла: — Просто не можна позбутися нахаб. Ледве одшила одного, так на тобі, другий. Я зібрався був заперечити, що, мовляв, зовсім не такий, як перший, коли почув ззаду новий радісний вигук: — Добридень, Анно! — Нарешті! — озвалася вона. З цього можна було зробити висновок, що новий кавалер є саме той, на кого вона чекала. Це був молодий смаглявий красень з кремезними плечима, одначе мої теж нівроку. Він вдовольнився тим, що зміряв мене зневажливим поглядом і вмостився на вільний стілець. Я сів до сусіднього столика за спиною кавалера, щоб можна було споглядати Анну непомітно для Аполлона. Потім замовив собі мартіні й спрямував до дами ніжний погляд. Вона була захоплена якоюсь розмовою з красенем і хоч удавала, що не помічає мене, проте дуже добре мене бачила, а наявність у кафе ще одного залицяльника, очевидно, не була їй неприємна, всупереч удаваній досаді. Я випив мартіні, потім з нудьги вийняв оксамитну коробку з перснем і став недбало роздивлятися його. Він був справді красивий і незвичайний за розміром і тепер при денному світлі видавався ще привабливіший. Привабливішим для дами за сусіднім столиком, звісно. З моменту появи персня Анну охопив дедалі зростаючий неспокій. Спочатку крадькома, а тоді вже зовсім відверто, через плече свого кавалера, кидала вона зацікавлені погляди на прикрасу. Розмова між ними не в'язалася. Точніше, йшла у небажаному для красеня напрямку, наскільки я міг судити з окремих реплік. — Сьогодні я не можу, — повідомила Анна. — Але ж ти обіцяла? — Дещо непередбачене… — … Ти мене дуриш… І так далі, аж поки Аполлон не кинув роздратовано на стіл зім'ятий банкнот і подався геть. — Чи можу я запропонувати вам дещо? — повторив я своє запитання, виждавши дві хвилини і сівши на щойно звільнений стілець. — Дайте подивитися, — без церемоній озвалася Анна. Я подав їй оксамитову коробочку й кивнув кельнерові. — Що питимете? — Те, що й ви, — одказала дама, втупивши жадібний погляд у камінь кольору міцного чаю. Її відповідь давала надію на взаєморозуміння. Я замовив два мартіні. — Чудовий, — визнала дама. — На вашій руці він буде ще кращий. Це були саме ті слова, яких сподівалася дама. Вона наділа перстень на підмізинний палець і відставила руку, щоб помилуватися. — Справді, гарний. — Як і мої почуття. — Я не вірю в раптові почуття, — заперечила Анна. Перстень уже в неї на руці, тож нічого не завадить їй трохи подбати і про власну гідність. Будь-яка жінка, бодай і така, що «її не важко купити», тримається завжди так, щоб їй давали ціну, вищу од реальної. — Мої почуття не раптові, — зауважив я, виждавши, поки кельнер розставить питво. — Знаю, — киває Анна. — Вони тривають уже півгодини. — Вони тривають близько місяця. — А, це щось нове! На обличчі в неї відбилося здивування. Вульгарна міміка, що дозволяє показати гарні білі зуби. — Я бачив вас у «Сирені». На жаль, ви були не самі. — Так багато нахаб, що рідко можу лишитися сама. «Майже місяць блукав, сподіваючись знову зустріти вас…» Фраза лишилася невисловленою. Надмірності, як я вже говорив, призводять до протилежних наслідків. Не варто її надто улещувати. Інакше хтозна, доки зростатимуть витрати по операції. Тому тільки додав: — А сьогодні знову знайшов вас… — Світ малий, — філософськи перебила мене Анна. — Куди ви збираєтесь мене повести? — Куди хочете. В «Гранд-отель» або «Ексельсіор»… Дама прихильно сприйняла ці респектабельні назви. Потім допитливо подивилася на мене: — Ви влюбливий? Моє вагання тривало найбільше секунду. — Швидше — щедрий. Нова схвальна усмішка повних нафарбованих уст. — Бо мені остогидли влюбливі дурні. Варто приділити їм трохи уваги, і вже стають нестерпні. Як оцей ось тип. — Гарний хлопець, — великодушно промимрив я. — Певно, добрий коханець. — Одначе голова в нього порожня. Як і кишені. — Це так. Добрі коханці не мають грошей, а ті, що мають гроші, погані коханці. — Гм, авжеж, — зітхнула Анна. Потім знову допитливо глянула на мене: — Чи не про себе ви? — А то ви вже самі оціните, — відповів скромно. Вона усміхнулася своєю безсоромною посмішкою, але тільки проказала: — Гадаю, можемо йти. Вечеря на терасі «Гранд-отелю» пройшла в дусі зароджуваної інтимності. Жінка, на мій приємний подив, володіє французькою значно краще, ніж я — італійською. Обстановка цілком відповідає сентиментальній увертюрі — кришталь і срібло, кельнери в білих смокінгах, романтичне віддзеркалення вогнів у темній воді каналу, гондоли і ніжні пісні, від яких гондольєрів нудить, але які допомагають їм здобувати хліб. За своїм характером Анна виявилася звичайнішою, ніж я сподівався. Вона говорила відверто, часто до простодушності, а кокетувала — не більше, ніж можна було стерпіти; коли прибирала якусь позу, аби продемонструвати розміри свого бюста, робила це лише для моєї втіхи. — Я запитала, чи ви влюбливий, бо маю друга, — несподівано звірилася Анна наприкінці вечері. Я відповів, що іншого й не чекав, одначе не виявив надмірної зацікавленості. — Бо ці хлопці, може, й втішні, але кожна жінка мусить дбати і про своє майбутнє, — вела далі Анна. — Я не завдам вам ніяких ускладнень, — сказав я, оскільки вона, певно, чекала цих слів. — Мені любо це чути. — Од мене ви можете сподіватися лише приємних несподіванок. Вона мило усміхнулася й випнула бюст, аби показати, що й собі не скулитиметься. — Взагалі все буде так, як ви забажаєте. Мені досить буде час од часу милуватися вами тоді і там, де вам зручніше. — Я зразу зрозуміла, що ви справжній кавалер, — відповіла дама, замислено подивившись на мене. Напевно, в цю мить під буйною зачіскою гарної голови вже визрівала ідея про триваліший і більш прибутковий зв'язок. Пізно увечері мене прийняли в затишному дівочому помешканні на Мерчеріа. Невдовзі господиня, напівроздягнута, пригорнула мене своїми гарними руками і ніжно прошепотіла на вухо: — Хочу, щоб ти був милий зі мною. Хочу, щоб ти часто робив мені подарунки…  

________

 

Подарунки? А чого ж. Аби тільки в межах розумного. Будь-яка операція завжди пов'язана з витратами. Важливо тільки, щоб була варта витрат. Анна вважає, що з моєї точки зору виграшем є принади жіночого тіла, я ж дотримуюсь іншої думки. Слід відзначити як підбадьорливий факт, що ми обоє виявили поміркованість у своїх апетитах. Анні, хоча вона й твердила, начебто їй двадцять п'ять, насправді було під тридцять, і життєвий досвід, певно, навчив її не вимагати більше, ніж їй можуть дати, і не зловживати несподіваним зв'язком. Що ж до мене, то я теж маю певний досвід. Тому тільки через три дні я здалеку торкнувся теми. Протягом тих трьох днів ми каталися до Лідо, вилежували на пляжах, обідали в дорогих ресторанах, танцювали під сузір'ям паркової ілюмінації, двічі ходили в кіно і кілька разів, — що коштувало значно дорожче, — в магазини жіночої білизни і готового одягу. Саме жіноча білизна дала привід наблизитися до теми. Ми зробили покупки зразу по обіді, повертаючися з ресторану, й оскільки сонце пекло нестерпно, пішли до Анни. Стоячи серед купи коробок, вона, роздягнена, приміряла подарунки перед дзеркалом, а я курив, розлігшись на дивані, намагався дивитися на білу фіранку, що її напинав вітерець, і уникати сектора біля дзеркала. — Ти навіть не сказав, яка білизна найбільше мені пасує! — вередливо проказала Анна, засмучена моєю неувагою. — Усе пасує. Тобі все пасує. Гадаю тільки, що твій друг не дуже дбає про твій гардероб. — Нема чого гадати. Так воно і є. — В такому разі не розумію, чого ти його терпиш. Певно, настільки закохана, що… Я замовк, неначе тамуючи раптовий спалах ревнощів. — Закохана? — неголосно і м'яко засміялася Анна. — Тоді взагалі я нічого не розумію. Може, я дурень, але не розумію. — Ох, усі чоловіки однакові, — зітхнула Анна, розстібаючи мереживний бюстгальтер, щоб приміряти наступний. — Ці ревнощі безперервно роз'їдають вам нутро. Коли два роки тому я познайомилася з Моранді, він мав багато грошей. А тепер уже не має. Невже це так складно? — Він змінив фах, чи що? — Нічого не міняв. Але тоді їздив за кордон і йому більше платили. А тепер уже не їздить і одержує менше. Вона замовкла, роздратована цією розмовою, і цілком зайнялась білизною. Я знову дивився на білі фіранки. На сьогодні досить. Через два дні, після наступної спустошливої мандрівки по Мерчеріа, Анна знову товклась біля дзеркала у щойно купленій сукні із сірих мережив. — Чи до лиця мені? — запитала вона, прибравши якусь журнальну позу. — Звичайно. Тобі до лиця тільки дорогі речі. — Ось цього Моранді й не розуміє, — проказала жінка, набравши нової пози. — Може, й ти цього зовсім не розумієш. Інакше не трималася б так свого Моранді. — Він, бідолаха, робить для мене все, що може, — поблажливо відказала Анна. — Тобто бреше тобі, скільки може. Тоді, мовляв, одержував, а зараз не одержує. І ти йому віриш. Жінка обернулася й подивилася на мене з досадою. Я незворушно курив, лежачи на дивані. — Не вірю, а знаю. Тоді він одержував купу грошей за відрядження, а тепер справді не їздить у відрядження. — Гаразд, гаразд! Це твоє діло, — сказав я заспокійливо. — Тільки не забувай, що і я працюю в торгівлі. Жодне підприємство не дає на відрядження більше, ніж потрібно на дорожні витрати. Якщо Моранді раніше мав гроші, певно, має їх і зараз. Але… щедрість зменшується із послабленням почуттів. — Дурниці! — тупнула ногою Анна. — Моранді марить мною. Марить, розумієш? Іноді просто бісить мене своїми ревнощами. Коли б він міг бути щедрим у міру своїх почуттів, то мусив би мене озолотити. Тільки от не може… — Ясно! Нема більше відряджень, — відповідав я насмішкувато, пустивши під стелю цівку диму. — Саме так! — одрубала Анна, розгнівана моєю настирливістю. — Бо його відрядження були незвичайні. Він їздив по той бік «залізної завіси»… Ясно тобі? Мені було ясно, звичайно, але я продовжував удавати ображеного й дратував жінку, щоб змусити її виказати все, що знає. — Може, так воно і є, — погодився я нарешті з ноткою недовіри. — Але тоді не розумію, чого ти ще ждеш від цього чоловіка. — Нічого не жду. Просто почуваю себе його боржницею. Коли Моранді знайшов мене два роки тому, я працювала манекенницею у третьорядному ательє і моєї платні ледве вистачало на панчохи та бутерброди. — Гаразд, гаразд. — А він забезпечує мені певний мінімум. Не кажучи вже про те, що в будь-який момент його знову можуть послати у відрядження… — Гаразд, гаразд. — А ти ж іноземець. Дуже шикарний, визнаю, але сьогодні ти тут, а завтра зникнеш. — Я ж тобі казав, що справи примушують мене часто їздити сюди. — Значить, будемо ще бачитися. Однак Моранді… — Гаразд, гаразд, — уже втретє кажу я. — Не думай, що я схиляю тебе до вчинків, які тобі не до вподоби Адже я з самого початку обіцяв тобі… — Тоді припини ці сцени ревнощів. З мене досить Моранді. Після того настало примирення, і Анна попросила мене розстебнути їй сукню.  

________

 

Все це не так і погано, але не виходить за межі вже відомого. Крім одного моменту: Моранді тимчасово чи остаточно вилучений з обігу. Скільки і які завдання він виконував і, найголовніше, хто їх давав — ці питання лишилися відкритими. Що знала, Анна сповістила. Дальші, начебто випадкові й безневинні розпитування під час наших розмов — про зв'язки Моранді, про його справи в Женеві тощо — не дали особливих наслідків. Кілька куцих подробиць, що цілком відповідали характеристиці, яку дав Любо, — бонвіван і шелихвіст, старіючий коханець, прив'язаний з тих чи інших причин до вельми хтивої і зрадливої подруги. І все-таки контакт з Анною — успіх. Особливо з огляду на можливі перспективи. Аби тільки не виникло якоїсь перешкоди і зв'язок тривав нормально. На сьомий день від початку нашої любовної епопеї, коли увечері ми прийшли у квартиру на Мерчеріа, Анна попередила, що Моранді може несподівано з'явитися на обрії. — Він звичайно буває у Женеві близько тижня і, як тільки повертається, одразу йде сюди. Це було сказано просто для відома, і байдужість видалася мені дивною. — А що буде, коли Моранді заскочить нас? — Не заскочить. Ти вийдеш чорним ходом. — Значить, цілу ніч ми повинні бути насторожі? — Дурниці. Якщо його не буде до десятої, вважай, не прийде взагалі. Про, всяк випадок Анна показала мені запасний коридорчик і сходи, якими можна вийти. Вона позбулася б зайвого клопоту, коли б знала, що я ретельно дослідив усе це, поки вона робила покупки для наших пізніх сніданків. Жінка зняла сукню, ту саму, із сірих мережив, і вдягла пеньюар. Потім пішла до ванни. Саме в цю мить у двері тричі настирливо подзвонили. — Моранді, — спокійно мовила Анна. — Йди. — Не відчиняй, поки не почуєш, що я вийшов. — Знаю, — кивнула вона. — Йди. Однак, вийшовши на сходи, я не спустився вниз, а лишився біля дверей і проробив невеличку операцію із дзвоником. Цей дзвоник висить тут, певно, віддавна, і тепер нарешті йому настав час прислужитися, хоча й не за прямим призначенням. Той самий дзвоник у коридорчику біля дверей спальні. Я своєчасно вмонтував під металевий ковпачок маленький, але дуже чутливий мікрофон. Лишилося тільки з'єднати протилежний кінець дротів із малесенькою мембраною, щоб я міг, принаймні як слухач, взяти участь у наступній розмові. Це була саме та операція, яку я проробив. — Тут хтось був… — почув я слабкий, але досить виразний голос Моранді. — І зараз є… — відповіла Анна. — Я хочу сказати, хтось чужий. Це запах не твоїх сигарет. — Справді. Я перейшла на «Кент». — Ти на все маєш готову відповідь, — знову прозвучав невдоволений чоловічий голос. — Як і ти. Ладен з усього вчинити сварку. Певно, в тебе знову якісь неприємності… — Неприємностей скільки завгодно. Запала мовчанка. — Ну, розповідай, чого ждеш! — почувся голос Анни. — Я ж знаю, поки не розкажеш, тобі не полегшає. — Нічого певного. Просто відчуваю, що коло стискується… Що мене підозрюють… що за мною стежать… — … Що в тебе негаразд з нервами, раз бачиш привиди, — закінчила жінка. — Зовсім не привиди. У цих справах я маю досвід. Тільки не можу зрозуміти, звідки все це йде. — Нізвідки не йде, окрім як з самого тебе. Якщо ти нікому і ні в чому не звірявся… — Ні. Але, може, ти комусь щось говорила. — Дурниці, — відказала Анна. Однак голос її звучав не зовсім упевнено. — Ти стільки базікаєш з приятельками та перукарями, то, мабуть, і сама не знаєш, що говорила, а що ні. Анна мовчала. — Говори! Коли випадково щось виказала, краще скажи мені. Май на увазі, вони не жартують. — Хто «вони?» Я напружив слух, але Моранді тільки роздратовано пробурчав: — Не має значення хто. Важливо, що не жартують. До твого відома, Конті застрелили не заради грошей, а через те, що багато базікав. — Чому ти не сказав мені раніше? — Бо тільки в Женеві про це дізнався. Але не думай, що, коли зі мною повториться історія Конті, тебе пощадять. Знову запала пауза. Потім почувся голос Анни, тихий і якийсь зовсім інший: — Карло, мені страшно… — Чого тобі страшно? Що ти накоїла? — Нічого не накоїла. Але ці дні біля мене крутився один тип… Я, звісно, його одшивала, але він все упадав… — Що за тип? — Якийсь бельгієць… Назвався торговцем… Упадав і розпитував про тебе… Я, звісно… — Як звуть того торговця? Де живе? — грубо перебив її Моранді. Я не став чекати відповіді. Був саме час поцікавитися, куди ведуть ці чорні сходи.  

________

 

Якщо песиміст — це людина, яка завжди чекає найгіршого, я повністю підпадаю під цю категорію. Незважаючи на ідилічний розвиток взаємин з Анною, я ще напередодні розрахувався в готелі, а речі переніс до камери схову на вокзалі. Отже, єдине, що мені зараз лишалося зробити, — податися на вокзал і сісти в перший-ліпший поїзд, який вирушатиме на захід. За годину я вже куняв у порожньому купе, заколисаний ритмом коліс і рівним погойдуванням ресор. Куняв, і прокидався, і знову засинав, то намагався зібрати думки докупи, то знову розганяв їх, бо в цей момент уже нічого не можна було виправити і нічого більше не можна було вдіяти. Втрата важливого сліду завжди неприємна. Та коли цей слід єдиний, неприємність називається катастрофою. Потрібно обміркувати все спочатку. Тільки не зараз. Завтра або ще пізніше, але треба буде обов'язково все обміркувати. Щоб знайти вихід. Щоб змінити місце проживання. Щоб змінити особу. А може, й голову.  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка