Богомил Райнов пан ніхто


Богомил Райнов НЕМА НІЧОГО ЛІПШОГО ЗА НЕГОДУ



Скачати 11.33 Mb.
Сторінка10/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір11.33 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   41

Богомил Райнов
НЕМА НІЧОГО ЛІПШОГО ЗА НЕГОДУ

 

 



 

 

 





Перекладено за виданням: Богомил Райнов. Няма нищо по-хубаво от лошото време. — София, Народна младеж, 1968.  

 

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ




 

Така заплутана історія, як оця, може починатися у сто різних способів. Але саме нинішня почалася чеканням. Мені доводилося чувати про радісне чекання, однак не певен, чи є люди, яким воно подобається. А коли після безсонної ночі настає спекотливий день і страхітливо болить голова, чекання обертається на муку, навіть для таких, як я. Тоді караєшся сумнівами й уявляєш неймовірні речі. Наприклад, що людина, якої ждеш, не прийде. Або прийде пізно, що в даному разі майже однаково. На перший погляд чекання видається простою справою: сидиш собі й ждеш. Взагалі це мистецтво — нічого не робити, не псувати собі нерви і не думати весь час про те саме: що сьогодні понеділок і що один пропущений понеділок може все зіпсувати. Мистецтво чекати… Проста справа, але якщо не володієш нею, можеш опинитися в чорта на рогах. Як свого часу опинився Старий тільки через те, що не міг витримати до кінця. Не міг висидіти, нічого не робивши. Сидіти і чекати. Отакі думки кволо снувалися в моїй голові, поки я сидів під синім парасолем кафе, ковтаючи прохололу каву — третю чашку підряд, — роздивлявся на майдан і тарабанив пальцями по столі. У кафе лише п'ять столиків, вони притулилися на півзогнилій дерев'яній терасі, один бік якої впирається в тротуар, а другий загрозливо висне над водою. Незручність цієї руїни не стільки в тому, що будь-якої миті може завалитися в брудно-зелену рідоту каналу, скільки в тій обставині, що вона міститься на рівні вулиці і не дає мені жодних переваг для спостереження. Майдан малий, захаращений ятками з бананами та апельсинами, купами порожніх ящиків, забитий галасливими продавцями і строкатою юрмою. Діється це у Венеції, десь близько дванадцятої години, і волога спека стає нестерпною, хоча ще тільки кінець травня. Всівшись у затінку синього парасоля, я страждав не так від спеки, як од нескінченного вировиська перехожих, що продиралися крізь лабіринт яток. Вони не те що дратували мене, але надто часто затуляли вхід до будинку на протилежному боці, де мусила з'явитися людина, на яку я чекав. Будинок цей — стара двоповерхова споруда з пожовклим від дощів мармуровим фасадом. І тому парадні двері здаються зовсім новенькими. Вони пофарбовані в зелений колір, і на них блищить показна латунна табличка з іменем господаря. З-за мого столика це ім'я не можна прочитати, навіть коли його не затуляють голови й капелюхи. Мені, одначе, воно добре відоме й так. Не боюся й забути, оскільки часто, не без лайки, повторюю його нишком. Я приїхав до Венеції сьогодні рано саме для того, щоб застати пана Антоніо Тоцці, перш ніж він піде з дому. За домовленістю, він мусив бути в себе до дев'ятої години, а коли я натис кнопку його дзвінка, ще не було й восьмої. — Мені потрібен… — розпочав я фразу, заздалегідь складену з убогого запасу італійських слів. — Пана Тоцці немає вдома, — перебив слуга, кинувши на мене швидкий оцінюючий погляд. — Мені призначено зустріч… — увів я в дію другу завчену фразу. Замість відповіді слуга знову окинув поглядом мою особу. А моя особа, між іншим, мала далеко не блискучий вигляд. Костюм не те що зовсім непристойний, але таки пожмаканий, і комір білої сорочки, певно, втратив свіжість. Пан Тоцці, як свідчила табличка, був адвокатом, отже, слуга, мабуть, подумав, що я прохач і прийшов до господаря в якійсь марудній судовій справі. — У мене зустріч із паном Тоцці, — наполягав я. — Це неможливо, — сухо відказав прислужник. — Пан зараз у суді. Він не міг призначити вам зустріч. Від хазяйської самовпевненості цього слуги я просто казився, але коли треба, я міг бути і терплячим. — Коли, гадаєте, він може повернутися? — Не знаю, — так само сухо промовив прислужник і просто перед моїм носом зачинив свіжопофарбовані двері. Отже, мені не лишалось нічого іншого, як улаштуватися на терасі кафе, замовити собі якесь питво і чекати. Якщо пан Тоцці справді пішов до суду, він мусить повернутися. Якщо ж, усупереч твердженню слуги, він удома, то повинен коли-небудь вийти. Близько десятої години я спробував про всяк випадок повторити операцію. Цього разу прислужник ледь прочинив двері і, не чекаючи моєї репліки, пробурчав: — Ні, пан Тоцці ще не повертався. І хряпнув дверима. Тим-то я сиджу й чекаю. Не можу навіть переглянути план міста, що його придбав на вокзалі, бо треба пильнувати зелені двері. Мушу повністю віддатися мистецтву — нічого не робити, зовсім нічого, навіть не псувати собі нерви й не думати про те, що сьогодні понеділок і що цей утрачений понеділок може сплутати все на світі. До сусідніх столиків сідають люди, випивають чашечку кави і йдуть собі. Натомість приходять інші. Моя кава, певно, зовсім прохолола. До того ж це вже третя чашка, через те я замовив мартіні, намагаючись не зводити ока з темного прямокутника дверей. Або ввійде, або вийде. Питання тільки в тому — коли? Авжеж, коли нарешті? Час од часу повз мене із рипучим торохтінням пропливає моторний човен, і тоді вода в каналі закручується важкими хвилями, а напівзогнила тераса погрозливо розхитується. Десь близько першої я помічаю чоловіка середнього віку, в темному смугастому костюмі, з плескатою текою під пахвою, що зупинився коло будинку навпроти. Не встиг він підняти руку до дзвоника, як я вже лишив на столі заздалегідь наготовлені гроші і хутко подався через майдан. Я поспішав щосили. Юрма ще й досі метушилася поміж яток, і, поки я проклав собі шлях і дістався до дверей, чоловік уже ввійшов. У свою чергу, я натис кнопку. Прислужник з'явився тільки після другого дзвінка і лише для того, щоб одразу ж зникнути. — Заждіть-но… — застережливо проказав я, спритно просунувши черевика у щілину між дверима й одвірком. Слуга з неприхованою зневагою глянув на мій нахабний черевик, що зашкодив йому виконати лакейський обов'язок. Черевик справді давно вже не бачив щітки. — Заждіть-но, — повторив я. — Негайно передайте своєму хазяїнові, що його хоче бачити пан Анрі з Бордо. — Тільки тоді, як зачиню, — зверхньо проказав прислужник. Нічого не вдієш, я прибрав ногу і приготувався чекати, бо підозрював, що цей тип від злості баритиметься найменше чверть години, перш ніж доповість. Добре, що дзвоник поруч. Але скористатися дзвоником не довелось. Невдовзі слуга відкрив так само неприязно, але вже примирливіше, завів мене у прохолодний мармуровий передпокій старого будинку. Пан Тоцці зустрів мене в кабінеті, привітно вигукнувши французьке «здоров, давній друже!», обома руками щиро потис мою правицю і взагалі виявляв надмірний ентузіазм, якщо зважити, що хвилину тому навряд чи знав про моє існування. Коли ж слуга вийшов, повне смагляве обличчя господаря враз прибрало серйозного, навіть трохи заклопотаного виразу. Він звів на мене мляві оливкові очі Я волів би сказати, що коли була домовленість, її слід дотримуватися, і якщо у пана Тоцці доволі вільного часу, то це ще не дає підстав марнувати час інших. Але досвід навчив мене тримати при собі репліки, од яких немає користі. — Я прийшов од Мартена. Він знову овдовів. Вістка про лихо, яке спіткало незнайомого Мартена, не дуже засмутила пана Тоцці. Він машинально кивнув, неначе іншого не сподівався. — Гаразд, гаразд, зробимо для бідолахи все, що в наших силах, — якось неуважно відказав господар, з чого можна було зробити висновок, що він збирається чи то знайти нову дружину для бідолахи Мартена, чи то воскресити небіжчицю. Замість того пан Тоцці підійшов до полиць з книгами, видобув грубий том, просунув руку в отвір, і полиці тихо розійшлися, відкривши дверцята секретного сейфа. Господар одімкнув сейф, не довго шукаючи, дістав чималенький пакет, потім знову замкнув сейф, повторив усю маніпуляцію. І тільки після того, як полиці стали на місце, подав мені конверт. Я розірвав його і витяг бельгійський паспорт. У паспорті на ім'я Альбера Каре була вклеєна моя фотографія. То не моє ім'я, та хіба це так важливо? Я ніколи не мав справжнього імені. В конверті я знайшов інші документи — ведійські права на ім'я того ж таки Альбера Каре, якісь квитанції, а також чималу суму грошей в італійських та бельгійських банкнотах. Поки я нашвидку розкладав усе це по кишенях, пан Тоцці провадив байдужим службовим голосом: — Зараз я одішлю прислужника і дам вам валізу з речами. Ви можете доїхати катером до площі Святого Марка, це третя зупинка звідси. Раджу оселитися в готелі «Луна»[1], я зразу ж замовлю вам номер по телефону. Гадаю, що це все. Як на мене, це зовсім не все. Одначе для пана Тоцці тими словами вичерпувалося його завдання. — Та сідайте ж… — схаменувся він. Хазяїн вийшов у коридор, і за хвилину я почув його розмову з прислужником. Невдовзі він повернувся, несучи невелику гарну валізу: — Ось ваш багаж. Мабуть, можете йти. Пан Тоцці мовчки провів мене до дверей. Перш ніж попрощатися, він побажав мені удачі своїм безбарвним голосом, але втримався від висловлювань на взірець «до побачення». Я також. У цього чоловіка дуже неприємний прислужник.  

________

 

Зовні готель «Луна», попри свою романтичну назву, видався мені непривабливим. Однак перше враження іноді вводить в оману. Похмурий, поїдений вологою фасад приховував витончені салони з мозаїкою і дорогими килимами, мармурові сходи, світлі кімнати з сірими шпалерами, дорогі меблі й ванни з блакитного фаянсу. Одну з тих кімнат, з вікнами на сусідні старовинні палати, замовлено для пана Альбера Каре. Я швидко роздягнувся і став під душ, аби перевірити, як холодна вода тамує головний біль. Потім дістав з валізи чисту сорочку, новий сірий костюм і чорні черевики, вдягнувся, розклав гроші й документи по кишенях і вийшов на вулицю. За п'ятнадцять хвилин до третьої я вже сидів біля столика на терасі кафе на площі Святого Марка і замовляв собі каву, хоч усе моє єство прагло не кави, а соковитого біфштекса зі смаженою картоплею. Закурив сигарету й одпив ковток гарячої рідини, чим власне її і вичерпав, бо в Італії подають каву тільки на один ковток. Потім огледів площу і знову заглибивсь у свою звичну роботу: чекання. Інший на моєму місці й за інших обставин, певно, заходився б вивчати архітектурні пам'ятники навкіл, що були, мабуть, дуже видатні, оскільки навіть у мені пробуджували неясні асоціації з давно баченими листівками. Та цього разу я не відчував ніякого інтересу до церков, дзвіниць і палаців. Уся моя увага була прикута до аркади праворуч, де мав з'явитися чоловік у білій панамі, темних окулярах і з фотоапаратом «ролейфлекс» через плече. Тінь під аркадою майже чорна. Майдан, тихий і розпечений, виблискує мармуровими плитами під немилосердним сонцем. Лише група затятих туристів, нехтуючи спекою, годує голубів і фотографує один одного, аби задокументувати свої тісні взаємини з голубами і Венецією. За столиками у кафе нема нікого, коли не рахувати двох літніх жінок у мереживних сукнях та солом'яних капелюшках, які так само сидять у тіні аркади. Рівно о третій з правого боку з'явився чоловік. Він ішов поволі, неуважливо роздивляючись вітрини, неначе тільки й думав, як згаяти час. Я впізнав його здалеку, ще раніше, ніж зміг розгледіти фотоапарат «ролейфлекс». Упізнав його ходу — характерне, ледь помітне накульгування на ліву ногу — і манеру тримати руку, заклавши пальці під пасок штанів. «Любо!» — захотілося мені гукнути, коли чоловік зовсім наблизився. Та, звісно, не вигукнув, цього мені ще бракувало — гукати, але тільки цієї миті збагнув, скільки місяців прожив без жодної близької людини. Чоловік у панамі також помітив мене здалеку, однак пройшов далі, не звернувши на мене уваги, й зник під аркадами ліворуч. Я розрахувався, закурив ще одну сигарету і, не поспішаючи, пішов у тому ж напрямку. — Любо! — неголосно покликав я, наздогнавши чоловіка в панамі на Кале Ларга. — Ви помилились, — промовив той і ледь усміхнувся. — Робер Леру. Бельгієць за національністю, фотограф за фахом. А ти? — Також бельгієць. Альбер Каре. Можеш звати мене «мон шер Каре»! — Гаразд. Давні знайомі з Брюсселя! Ти, власне, в якій справі? — У тій же, що й ти. — Про інше питаю. Знаю добре, про що він питає, але не можу витримати цього ділового тону після цілого року розлуки, та ще й тоді, коли на порожній вулиці немає й душі. — Торгівля. Особливо мене цікавить скло «мурано». Любо кивнув. — А я готую фотоальбом для одного бельгійського видавництва. Він замовк, неначе не мав нічого більше сказати мені, пішов далі, я теж рушив з ним, і ми крокували якийсь час мовчки у вузькій тіні попід старими будинками. — Щось твій вигляд мені не подобається, — зауважив я. — А хіба що? — Надто діловий. Видно, на тебе погано впливає спека. — Не спека, брате, — усміхнувся Любо. — Справи. Все пошиваюсь у дурні. — А де ж отой твій девіз: «Зі мною нічого не бійся»? Любо знову ледь усміхнувся. — Ніде. Забув його. Гарний девіз, тільки от забув його. Я не заперечив, і ми мовчки йшли далі у вузькій тіні край потемнілих од часу фасадів. Я завжди дотримуюсь принципу: коли хто кисне — не чіпати, поки минеться. — Які одержав інструкції? — згодом запитав Любо. — Маю одержати їх від тебе. — Ти зовсім не в курсі справ? — Зовсім. — Дарма. Усе, що я знаю, можна розповісти кількома словами. Почалося з якогось Ставрева. Працівник зовнішньої торгівлі. Постійний контакт із представниками закордонних фірм. Його завербувала американська розвідка в перші роки після Дев'ятого вересня, але ніколи ні для чого не використовувала. А оце шість місяців тому до нього прийшов представник західного підприємства «Зодіак» і передав пароль, що його Ставрев навряд чий сподівався колись почути, а разом з паролем — радіостанцію та інструкції. Ото й усе. Любо витяг з кишені зім'яту пачку «Кента» й подав мені. — Як це «все»? — запитав я, машинально беручи сигарету. Мій друг також узяв сигарету і зупинився на мить, аби клацнути запальничкою. — Все, — повторив він, коли ми закурили і знову пішли вузькою стежкою тіні. — Хочу сказати, це все, що я знаю. — Коли спіймали Ставрева? — Його не ловили. Сам прийшов до нас. Людина стільки років жила спокійно, здобула якесь становище, і раптом — на тобі, радіостанція! Звичайно, кілька днів нервував і вагався, але, зрештою, все-таки прийшов й усе розповів. Втім, за нашою порадою, він і досі виконує одержані від агента інструкції. — Ну, то ми маємо все-таки дві лінії, — зауважив я. — Той, хто вербував Ставрева, і той, хто відновив зв'язок. — Одну лінію! — поправив мене Любо. — Отой, перший, був військовим з американської місії, і сліди його давно загубилися. Може, навіть і помер. Одна стежка: Карло Моранді, чиновник відділення «Зодіаку» у Венеції. — Ну, все-таки… — Аякже, все-таки… Тільки на практиці це «все-таки» — нуль без палички. Ми дійшли до якогось каналу. В тіні від наріжного будинку стояла мармурова лава. — Давай посидимо тут, — запропонував Любо. — Я волів би деінде. Вмираю з голоду. — А я від спраги, — пробурчав мій друг, сідаючи на лаву. — На жаль, у нас обмаль часу. Ввечері пригостимося. Я сів з ним, востаннє затягся сигаретою і пожбурив її у непорушну воду каналу. Глибоку, непрозору воду, смарагдово-зелену під навскісними променями сонця і чорно-синю в затінку. — Відколи ти тут? — спитав я. — Та вже близько трьох місяців. Три місяці із загальним рахунком — нуль. Мені досить важко було вистежувати цього типа. І все ж, гадаю, вивідав усе, що можна було. Любо замовк, і мені стало ясно, що добуті відомості не варто й переказувати. Він поліз до кишені, дістав кілька фотознімків і подав мені один з них. — Палац Дожів та Моранді на додаток, — пояснив він. — Гарний знімок? Я знизав плечима й придивився до фотографії. — Мені слід було б стати фотографом. У фотографії мені щастить більше, ніж в іншому. Біля палацу виднілося кілька постатей. — Хто з них Моранді? — запитав я. — Отой, із жінкою. «Отой, із жінкою» був чоловік середніх літ, низький, але набундючений, як індик, з тонесенькими вусиками, у зсунутому на потилицю кумедному капелюсі з вузькими крисами. — Жінка в усіх відношеннях цікавіша, — сказав я. — Так, але вона не грає. Власне, і Моранді, здається, вже поза грою. Чиновник середньої категорії. Бонвіван. Витрачає, може, трохи більше, ніж одержує… — Отже… — Отже, робить борги, нічого більше. Часто їздить у справах до Женеви, де є інші відділення «Зодіаку». Ніяких зв'язків, жодних натяків на стосунки з розвідкою. — А та жінка? — Вона не вакантна, — відказав Любо, беручи з моїх рук фотознімок. — Це його коханка. — Ти пробував діяти через неї? — Чекав на тебе. Вона, брате, продажна. Отже, небезпечно і марно. Проте спробував інше. Він замовк і глянув на годинник. Потім підвів очі й лукаво підморгнув мені, точнісінько, як колишній Любо Ангелов, жартун і хитрун, якого друзі прозвали Дияволом. Тільки зараз у цьому підморгуванні було щось безпорадне, наче Любо більше бадьорився, аніж хвалився успіхами. — Я встановив контакт із одним типом, на ймення Артуро Конті. Це довга історія, колись розповім. Конті працює в одній кімнаті з Моранді й приятелює з ним. Мабуть, знає його як облупленого. — А якщо той Конті… Любо з досадою махнув рукою: — Облиш! — Річ у тому, чи ти певен… — Ні в чому я не певен. Хіба тільки в тому, що іншої можливості нема. Навіть більше, Конті виявився кмітливим. Одразу збагнув, який я покупець і який товар мене цікавить. Трохи повагався, більше для того, щоб набити ціну. Потім погодився. — А наслідки? — Сьогодні стане ясно. Він узнає, чим пахнуть гроші, а що я матиму — невідомо. Може, й пошле мене під три чорти, але іншого виходу немає. Три місяці марно згаяв… Мій друг глянув на годинника й підвівся. — Треба йти. Побачимось рівно о шостій. До того часу матиму відомості. Місце зустрічі: автобусна зупинка біля моста Свободи. Купи собі план і зорієнтуйся. А зараз, якщо хочеш їсти, йди цією вулицею, поки дійдеш до майдану Морозіні. Любо злегка підняв руку на прощання і лише в цю мить щось згадав. — Ти звідки, чи не з Франції? — З Франції. — Значить, упорався. — Адже ти мій учитель… — Не підлещуйся, — усміхнувся Любо. — Не було б мене, був би інший. В усякому разі, я радий, що ти справився… — І без ніякого зв'язку додав: — А в мене, брате, син. Уже п'ять місяців.  

________

 

Майдан Морозіні мав не дуже венеціанський вигляд — у його пейзажі бракувало каналів. Зате було кілька кафе. Я влаштувався у затінку під синьо-білим смугастим тентом і зосереджено, намагаючись не здаватися дуже голодним, уминав міланську котлету з величезною порцією спагеті. Незважаючи на ранній час і спеку, на терасі кафе сиділо кілька нероб і дві-три компанії туристів. Присутні не обтяжували мене надмірною увагою, коли не рахувати кельнера, який усе крутився поблизу, сподіваючись на нове замовлення. Аби зробити йому приємність, я попросив якийсь десерт і вийняв з кишені план міста. Маршрут виявився простий. Треба сісти на катер біля моста Академії і зійти на кінцевій зупинці. Уся дорога, певно, забере тридцять хвилин. А зараз минула тільки четверта. Отже, протягом півтори вільних години єдиною моєю роботою буде споживання жалюгідного десерту. І, звісно, чекання. «Ти звідки, чи не з Франції?» — запитав друг. «З Франції». Що криється за цією короткою відповіддю, відомо тільки мені, і скільки вольт напруги й досі ношу в собі, це теж знаю тільки я сам. Після такої операції, як моя французька, зовсім не завадила б невеличка пауза, аби міг охолонути мотор. Я вже майже уявляв оту паузу в спокійних межах короткого відпочинку на Золотих пісках… Гарно відпочивати на початку літа, коли сезон ще не почався і море ще прохолодне. Я просто вмираю за таким свіжим морем, бо воно дає мені право з чистою совістю вилежувати до обіду в ліжкові, а по обіді вештатись де заманеться, не боячись, що іноземці на кожному кроці наступатимуть тобі на нові черевики. Нема нічого ліпшого від відпочинку на морі, особливо коли купаєшся у ванні. Так, я вже бачив її, оту червневу паузу, коли ми з Лідою дісталися на борт «Вітчизни». Пароплав був уже за межами французьких територіальних вод і прикордонний катер, що переслідував нас, навіть не завдав собі клопоту підплисти до судна, а звернув кудись убік, удавши, нібито поспішає в зовсім іншій справі. Капітан виявився діловою і кмітливою людиною й одразу забезпечив мені радіозв'язок. До пізньої ночі передавав я подробиці завершення свого завдання. І настільки зморився, що навіть не пам'ятаю, як дійшов до каюти, — напевно, заснув на ногах, ще коли мене проводжали туди. — Ну, нарешті! — вигукнула Ліда, коли наступного дня при обіді я з'явився на палубі. — Значить, вас не заарештували? — За що мене арештовувати? — запитав я, не прочумавшись. — Хіба ж ви не емігрант? — А, звісно! — згадав я. — Я покаявся, і люди виявили гуманність. Взагалі так-сяк уладнав справу. Вона недовірливо подивилася на мене. Потім нахмурилася: — Ви, здається, дурите мене. Я не встиг нічого заперечити, бо в цю мить підбіг якийсь матрос і сказав, щоб я негайно йшов у радіорубку. Я чекав, що з Центру вимагатимуть якихось додаткових подробиць. Але радіограма була зовсім іншого змісту. Одне слово, край мріям про червневе вилежування на узбережжі синього моря. Початок нової операції, повної невідомих величин, точніше, операції, яка складалася з самих невідомих. Одна тільки адреса, один пароль і єдина зустріч з кимось кожного понеділка, тільки в понеділок, точно о третій годині. Того ж дня зразу по обіді я зійшов у Неаполі, не встигши пояснити Ліді, що майже не мав наміру кепкувати з неї. І ось я перед початком операції. Невідомі величини зникли, але вщ того легше не стало, бо справа видається просто безнадійною. Власне, вже з самої радіограми я зрозумів, що робота буде складна. Не з тексту, в якому не було ані слова, а з того, що мене вводили в дію, навіть не дочекавшись, поки охолоне мотор, і не проінструктувавши належним чином. Я помітив напис на порожній пластмасовій вазочці і тільки тоді збагнув, що десертом, який я так неуважливо з'їв, було не що інше, як знамените «джелаті[2] Мотта». В ту ж мить кельнер, який настирливо крутився поблизу, догідливо запитав: — Може, кави? Я ствердно кивнув, аби не засмучувати його. — Велику чи малу? — Велику, — одказав я з тією ж метою. Він умить приніс каву й подався прислужувати до сусіднього столу, де група літніх англійок, обклавшись конвертами та кольоровими листівками, заглибилася в письмову роботу. «Джелаті Мотта, — повторював я механічно, — джелаті Мотта», — думаючи зовсім про інше, а саме, що час вже на пенсію. То пусте, що мені немає й сорока. Наша професія нагадує роботу пілотів надзвукових літаків. Надмірні перевантаження. Передчасна спрацьованість. Після того можеш стати доповідачем у квартальній організації[3]. Або читати газети в скверику. Або просто йти під три чорти. Ще не так давно, розпочинаючи яку-небудь складну операцію, я трепетав, наче шахіст, що сідає за партію з небезпечним суперником. Дурниці. Трепет був набагато сильніший і зовсім інший. Не запал гри, а холодна рішучість, наполеглива й обачлива водночас, готовність іти до кінця. Я тренував у собі цю готовність ще тоді, коли бродив по прикордонних пагорбах разом із Старим та Любо Дияволом. «Зі мною нічого не бійся!» — казав Любо. І я йшов, хоча й боявся, і, боячись, набував майстерності долати страх. Так, але відтоді стільки води збігло і вже самому Любо час на пенсію. «У фотографії мені більше щастить. Було б стати фотографом». Трьох місяців виявилося досить, щоб увірвався йому терпець і він зв'язався із здирником, що видурить у нього гроші за два-три незначні чи явно фальшиві повідомлення. «Немає іншого виходу». Сьогодні немає, а завтра може бути. Завтра може виникнути якийсь важливий і надійніший доказ, ніж повідомлення цього випадкового інформатора, що його, це також не виключено, підіслали навмисне, аби впіймати тебе на гачок. Мої думки поступово спрямовувалися до роботи, і це почасти повернуло мені впевненість. Отже, я ще був у нормальному стані. Навіть головний біль притамувався. Але чим більше я думав про справи, то чіткіше усвідомлював, що мені бракує навіть найелементарніших умов для виконання завдання. Я не можу нічого вирішувати, поки не одержу від Любо якихось відомостей, поки не познайомлюся з наслідками його спостережень протягом цих трьох місяців, навіть хай ці спостереження на перший погляд не варті й мідної копійки. Оте трохи, що я знаю, може лише заплутати мене. І зовсім незрозумілою є неузгодженість між директивою Центру і діями Любо. Директива — до того ж єдина — вимагала «граничної обережності». А Любо в той же час торгувався з якимсь непевним суб'єктом, посилаючись на те, що немає іншого виходу. Хіба в Любо с точніші директиви? Може, суб'єкт не такий вже й непевний? Може… Може… Треба чекати зустрічі. За хвилину до шостої я вже був на автобусній зупинці «Міст Свободи». Навмисне прийшов тільки на хвилину раніше, аби не стовбичити тут надто довго і не привертати уваги, хоча чекання на автобусній зупинці — не така вже й підозріла річ. Міст ліворуч од мене поволі піднімається над рівнем шосе, аби далі пройти вже високо над залізницею і перекинутися над морем білою смугою, довгою і рівною, зіпнутою над синьо-зеленою широчінню води. З міста їхав автобус, зморено гуркочучи на другій передачі, й раптово зупинився поряд зі мною. Нечисленні пасажири посідали. Водій глянув на мене, неначе спонукаючи: «Ну, давай, чого спиш!» Але я вдав неуважливого, і тоді він несподівано прибавив газу й рушив до Местре. Якусь мить я дивився услід важкій машині, потім повернув голову і помітив Любо. Мій друг ще далеко, але я впізнаю його панаму й характерну ходу — з ледь помітним накульгуванням на ліву ногу. В ті часи, коли ми викурювали з гір диверсійні банди, куля влучила йому в ногу, і він став калікою, але наполегливістю й тренуванням майже відновив нормальну ходу і тільки ледь накульгував. Любо неквапно йшов по мосту, заклавши долоню під пасок, неначе йому заманулося просто подихати повітрям. І все-таки я достатньо знав його, аби вловити по зовні недбалому поводженню, що він пильнує, хоче озирнутися, але не наважується. Замість нього це зробив я, однак на мосту, скільки сягало око, не було нікого, коли не рахувати гурту молоді, яка з галасом і сміхом наближалась протилежним хідником. Любо був уже метрів за двадцять од мене, коли я помітив машину позад нього. Може, вона з'явилася там раніше, але тільки в цю мить я звернув на неї увагу. Чорний важкий «б'юїк», простий зовні, рухався з нормальною швидкістю, тому я й побачив його лише тоді, коли він раптово звернув просто на хідник. Любо озирнувся й ступив убік, але важка машина вдарила його крилом, збила з ніг і, відкинувши до парапету, промчала повз мене в напрямку до Местре. Якусь частку секунди перед моїми очима стояли довге бліде обличчя водія, напівзакрите великими дзеркальними окулярами, та фізіономія його сусіди — товста й підпухла, з вузькою сивою борідкою. Я спробував роздивитися номер машини, яка швидко віддалялася, але він був заляпаний, та і яка користь із того, машину ж напевно покинуть десь біля Местре, і навряд чи хто завдасть собі клопоту шукати убивць якоїсь невідомої людини. Убитого оточив гурт цікавої молоді. Я ступив до них, неначе спонукуваний простою цікавістю. Хтось побіг до телефону, а решта сперечалася: те вбивство справа мафії чи ні. За кілька хвилин вдалині почувся виск поліцейської сирени. Я повернув назад, намагаючись не поспішати. Втім, я був не сам. Юнаки наздогнали мене, випередили й зникли у місті раніше, ніж з'явився фургон. Нікому не хотілось марнувати час на свідчення. Я дійшов уже до краю мосту, коли повз мене промчала «швидка допомога» й поліцейська машина. Я обернувся, щоб побачити епілог. Ноші та біле простирадло… Мені був потрібен телефонний довідник, але поки в цьому кварталі я знайшов кафе, збігло доволі часу. Всупереч моїм сподіванням, ім'я Артуро Конті в довіднику не значилося. Знайшов номер «Зодіаку». Але дзвонити туди небезпечно. І все-таки це єдина можливість. — Прошу пана Конті! — Пан Конті вже пішов. Хіба не знаєте, що робочий день скінчивсь! — відказав портьє невдоволено. — Вибачте, але мушу передати йому дещо спішне. Я щойно приїхав із Женеви. Будь ласка, адресу… — Адресу… адресу… — так само невдоволено бурчав портьє. Однак пальці, напевно, вже гортали службовий список, бо трохи згодом я почув у трубці: — Страда Нуова, 19. Я відчував потребу трохи зосередитися й випити пива, але деінде. Взагалі після щойно вчиненої необачності вирішив стати гранично обережним. Портьє може забагтися перевірити, звідки дзвонили. Або він сам подзвонить комусь і повідомить, що Конті шукали в спішній справі. Не варто обтяжувати місцеву поліцію ще одним наїздом. Тим паче, що тут звикли мати справу переважно з потопельниками. Я вийшов з кафе і на ходу зазирнув у план. Виявилося, що до Страда Нуова можна дістатися й пішки — річ майже неймовірна у цьому місті. Наближалася сьома. На вулицях було повно люду. Я пройшов по мосту Скальці, вибрався на привокзальний майдан і рушив праворуч, за людським потоком. Будинок 19 на Страда Нуова — це проста чотириповерхова споруда з облупленим фасадом і жалюгідним входом. Проминув його без будь-якого інтересу й попрямував далі, аж поки не вийшов на якийсь майдан із пам'ятником і, що найголовніше, з кафе. Всівся на терасі й замовив пиво. Смеркало. Фасади навколо майдану неясно темніли, але в центрі було ще видно, і там виділялися імпозантні обриси бронзового вершника. Якийсь полководець і взагалі історична величність на своєму бронзовому коні, судячи з бундючного вигляду. Зціплені щелепи і набурмосене чоло сміливця викликали повагу, і це наштовхнуло мене на думку справити йому поминки, для чого я замовив і другий кухоль пива. Поволеньки смокчу пиво, видивляюся на майдан, який ховається в сутінках, і силкуюся одігнати деякі думки, аби тверезо й спокійно обміркувати наступні дії. Тільки от думки, що їх я хочу прогнати, надто міцно засіли в голові: покалічене тіло з переламаними ногами, розбита об кам'яний парапет голова з ледь помітною лисинкою і зім'ята панама, вже просякнута кров'ю. «Тобі таки час на пенсію, — сказав я собі. — Раз став настільки вразливий, значить, час на пенсію». Оскільки ж ці слова не дають наслідків, знову скеровую свою увагу до пам'ятника. Тепер він увесь затінений, крім плечей і голови вершника із зціпленими щелепами та набурмосеним чолом. «Будьмо! — шепнув я. — І нічого пишатися. Тобі пощастило, що в твої часи не було американської розвідки. Інакше, поки ти хизуєшся на коні, тобі всадили б кулю в спину. Отож тримайся скромніше!» Ці дурниці також не принесли наслідків, бо саме в цей момент я почув шепіт Любо: «А в мене, брате, син, уже п'ять місяців». «Ти маєш сина, — подумав, — тільки от син твій не має батька. І все-таки краще лишити по собі сина без батька, ніж не лишити нікого. Як, наприклад, я, хоча в мене також міг бути син, і не п'ятимісячний, а п'ятирічний. Але то інша історія». І в пам'яті моїй спливло дещо з тієї іншої історії на зовсім коротку мить, бо в свідомості знову прозвучало: «Слухай, брате, у мене є син, уже п'ять місяців». — «Годі вже про сина», — сказав я. Треба було про це думати раніше. Треба було нарешті опанувати оте ремесло — уміння сидіти й чекати. Ти не зміг витримати сидіння й чекання. І пропав ні за цапову душу. Так само, як і Старий. Я, звісно, дуже добре знав, що Любо володів тим ремеслом, і сказав усе це, аби припинити нашіптування на вухо, яке заважає мені зосередитися. Можливо, завдання виявилося непосильним для нього. Можливо, нерви в нього зносилися. Такі, як ми, часто зношуємось раніше, ніж лисіємо. Одначе ремесло він опанував. Принаймні свого часу. І це ремесло я, власне, перейняв саме від нього. Я знову огледів майдан, але зараз він увесь потонув у неясних тінях. І в моїй голові також ворушаться неясні думки і неясні тіні. Тож, аби відчути що-небудь реальніше, я відгортаю манжет і дивлюся на годинник. Двадцять хвилин на дев'яту. Почекаю до десятої. Ні, чекатиму до опівночі. Але чому до опівночі? Може, не зовсім до півночі, але десь близько того. Коли буде менший риск зустріти небажаних відвідувачів. І коли людина напевне вдома. І не боятиметься, що саме тепер її хтось шукатиме. Операція рискована. Майже настільки, як і вчинок Любо. Хіба що Любо міг не рискувати, а я змушений іти на риск. Любо навіть не був певен, чи той Конті щось знає, а я тепер це знаю. У мене є конкретне запитання, на яке Конті мусить точно відповісти. Досі на обрії бовванів тільки Моранді. Але Моранді не було в машині, я впізнав би його по фото. Значить, крім Моранді, з'явилося ще дві особи. Хто вони, можна було встановити тільки тоді, коли з'ясується., кому Конті повідомив про зв'язок із Любо. За умови, що Конті буде змушений говорити. Треба його примусити. Маю час на чекання. І маю час для дій. Справа лише в тому, щоб не переплутати ці часи. Як сплутав їх Любо. І як свого часу сплутав Старий. Ця історія із Старим сталася дуже давно, ще коли ми вистежували диверсійні банди в прикордонних районах. Якось ми засікли одну таку банду в покинутому млині. Саме світало, і ми не мали жодного уявлення, скільки людей затаїлося там, а нас було тільки четверо, через те Любо послав малого Савова по підмогу. Любо, Старий і я лягли за деревами. В якийсь момент один бандит з'явився у дверях, і Старий, всупереч наказу, вистрелив і влучив, але розколошкав вулик. Нас стали обстрілювати з вікон і крізь шпарини в стінах, а ми мусили берегти набої, ті зрозуміли, що нас тут жменька, й почали готуватися до прориву. Тоді Любо дав команду, і я поповз уперед і жбурнув «лимонку» в групу, яка скупчилася на порозі, а Любо тієї ж миті кинув гранату у вікно. Після двох вибухів запала мертва тиша. В нас не було більше гранат, а набоїв лишилося малувато. Треба було лежати й чекати підкріплення. Але ніщо не порушувало тиші, і Старий повторював: «Чого ми чекаємо! Хіба не бачите, й живої душі не лишилося». Він був злий і зморений цілонічним ходінням та пильнуванням і поспішав хутчіш спуститися в село. «Чого ми чекаємо?» — запитав Старий і, перш ніж Любо встиг зупинити його, підвівся, підбіг до дверей і тільки зазирнув усередину, як звідти вдарив автомат. Старий підігнув ноги, неначе щось упустив і нахилився підняти, але тільки охнув і впав на порозі. А невдовзі надійшло підкріплення. Зараз Любо повторив його помилку. Через двадцять років. За двадцять років людина може доволі зноситися в такому ремеслі. Зноситися раніше, аніж почне рідшати волосся. І я знову бачу притиснуте до парапету тіло, і тім'я з ледь помітною лисиною, і пожмакану панаму. Обличчя його не видно, бо воно обернене до тротуару. І це на краще. Кельнерка забирала гроші з сусіднього столика. Там сиділи літній чоловік і жінка, але я навіть не помітив, коли вони пішли. Казав же, що мені час на пенсію. — Ви вже зачиняєте? — запитую. — О ні, — відразу заспокоїла мене дівчина. — Ми працюємо до опівночі. — А що можна з'їсти? — Міланську котлету? Я ствердно кивнув головою, хоча й міланська котлета може набриднути, коли її їсти двічі на день. — І пива? Я знову кивнув. Отже, «працюємо до опівночі». Ну, а ми працюватимемо від опівночі й далі. Аби тільки посувалися справи. Робити свою справу — це найважливіше, пане Конті. — Вам не смакує котлета? — несподівано почув я голос кельнерки. — Навпаки, — відказую, кинувши швидкий погляд на майже не почату страву і порожній кухоль. — Але ця спека просто відібрала мені апетит. — Так, нині була добра-таки спека, — погодилася дівчина. — Ще одне пиво?  

— Краще кави. Чи маєте ви більші порції? — Аякже. Подвійне еспресо. Мені довелося випити три подвійних еспресо, аж поки велика стрілка мого годинника наздогнала малу на цифрі 12. Заплатив і підвівся без зайвого поспіху. І рушив у зворотну путь. Вулиці слабо освітлені і майже безлюдні. На Страда Нуова електрика щедріша і рух трохи жвавіший. Дістався до будинку № 19, увійшов, не озираючись, у жалюгідний під'їзд і почвалав по сходах, читаючи таблички на дверях. Ім'я Артуро Конті надибав аж на четвертому поверсі, двері ліворуч. Подзвонив спокійно — не дуже боязко і не дуже настирливо. Ніякого відгуку. Перечекав мить і знову подзвонив. Квартира здавалася нежилою. Про всяк випадок натиснув ручку. Двері відчинилися. Я увійшов і безшумно зачинив по собі двері. Помацки знайшов ключ і так само тихо повернув його. Передпокій потопав у темряві. Запалив сірник і побачив просто себе відчинені двері. Наблизився до порога і зазирнув… Точно так, як свого часу Старий. Сірник обпік мені пальці й згас І тут нова темрява. На вікнах, певно, щільні штори. Намацав біля дверей вимикач і крутнув його. Під стелею спалахнула десятками скелець старовинна люстра. Однак не вона привернула мою увагу. За п'ять кроків од мене на килимі лежала людина. Лежала долілиць, розметавши руки, немов хотіла спіймати щось тієї миті, коли смерть наздогнала її. Килим просякнутий кров'ю. Я ступив ближче і обережно підняв голову мерця. Це був сивобородий товстун з «б'юїка».  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка