Астрід Ліндґрен знаменитий детектив блюмквіст



Сторінка8/16
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.09 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   16

ЗАЧИНЕНО ЧЕРЕЗ УБИВСТВО  

Тоді пришпилив папірця на дверях і замкнув їх. — Ти що, здурів! — вигукнув Калле, прочитавши напис. — Так не можна! — Хіба не можна? — завагався Андерс. Він схилив набік голову й подумав. Мабуть, Калле правду каже: ще можуть не так зрозуміти напис. Він зірвав папірця, забіг назад до майстерні й миттю виготовив нову об'яву. Тоді пришпилив її до дверей і швидко подався геть. Калле рушив слідом за ним. За хвилю пані Маґнусон із будинку навпроти прийшла забрати полагоджені черевики. Вона спинилася коло дверей і, вражено витріщивши очі, прочитала:  



ЧЕРЕЗ ВІДПОВІДНУ ПОГОДУ ЦЮ МАЙСТЕРНЮ ЗАЧИНЕНО  

Пані Маґнусон похитала головою. В цього шевця завше одної клепки бракувало, а тепер він, певне, геть схибнувся. «Через відповідну погоду» — чув хто таке? Андерс поспішав у Прерії. Калле йшов за ним дуже неохоче, йому туди нітрохи не кортіло. Проте Андерс був переконаний, що поліція нетерпляче жде допомоги від Калле. Щоправда, Андерс не раз дражнив знаменитого детектива за його химери, але тепер, коли справді сталося вбивство, він забув про те. Пам'ятав тільки про чудові успіхи Калле торішнього літа. Бо ж то завдяки Калле тоді спіймано злодіїв, що вкрали коштовності! Що й казати, Калле видатний детектив. Андерс тепер охоче визнавав його перевагу. І був переконаний, що й поліція не забула допомоги Калле. — Як ти не розумієш, вони ж зрадіють, коли ти запропонуєш їм свої послуги! — казав Андерс. — Тобі ж бо легко все те розплутати. А я буду твоїм помічником. Калле опинився в скруті. Не міг же він зрадити себе й признатися Андерсові, що легко дає собі раду тільки з уявними вбивцями, а справжні були йому відразні. Він плентався так повільно, що Андерсові вривався терпець. — Швидше-бо! — квапив він. — У таких справах дорога кожна секунда. Наче ти сам не знаєш! — Мабуть, нехай краще поліція сама дошукується, — мовив Калле, щоб якось пояснити свою нехіть. — І це ти кажеш таке! — обурився Андерс. — Наче не знаєш, що вона може все заплутати, сам не раз казав! Не будь дурний, ходи швидше! Він схопив знаменитого детектива за руку й потяг за собою, хоч той аж ніяк не хотів іти. Так вони нарешті досягли того місця, куди поліція нікого не пускала. — Слухай, — похопився Андерс, — ми ж зовсім забули! — Що забули? — Адже Мумрика оточено! Якщо Червоні Троянди захочуть його взяти, то їм доведеться пробиватись крізь кордон поліції. Калле задумливо кивнув головою. Мумрикові не одне довелось пережити, але це вперше його охороняла поліція. Серед патрульних був поліцай Б'єрк, і Андерс кинувся просто до нього. Він притяг із собою Калле й поставив його перед Б'єрком, достеменно як пес, що приніс своєму господареві загадану річ і чекає, аби його похвалили. — Дядьку Б'єрку, ось Калле, — сказав Андерс, сповнений надії. — Бачу, — відповів дядько Б'єрк. — А що він хоче? — Пустіть його, нехай він піде й пошукає, — мовив Андерс. — Огляне місце злочину… Та дядько Б'єрк похитав головою. Він був поважний, аж суворий. — Ідіть краще додому, хлопці, — сказав він. — Ідіть і скажіть спасибі, що ви ще такі малі й нічого не розумієте. Калле почервонів. Він розумів усе дуже добре. Розумів чудово, що тут не місце знаменитому детективові Блюмквісту з мужнім обличчям і гучними словами. Але як це втовкмачити Андерсові? — Завше те саме! — гірко сказав Андерс, коли вони рушили назад до міста. — Навіть якби ти розплутав усі вбивства, відколи Каїн замордував Авеля, то однаково поліція хоч плач, а не визнає, що приватний детектив чогось вартий. Калле почувався ніяково. Щось таке він сам казав, і то не раз. Йому страх як хотілося, щоб Андерс змінив тему. Однак той вів далі: — Звісно, рано чи пізно вони звернуться до тебе. Але ти обіцяй мені, що не візьмешся до цієї справи, поки вони не стануть перед тобою навколішки. Калле охоче пообіцяв. На кожному кроці їм зустрічалися купки принишклих людей. Люди дивилися в кущі, де слідчі пробували відгадати драму, що коштувала людського життя. Нині в Преріях було навдивовижу тихо. Калле відчував на серці якийсь тягар. Навіть на Андерса подіяв нарешті гнітючий настрій. Може, дядько Б'єрк правду казав? Може, це таки не для Калле завдання, хоч який він спритний детектив? Хлопці сумно пленталися назад до міста. Сікстен, Бенка і Йонте також поверталися додому. Сьогодні вони дозволили собі перерву у воєнних діях, як і сподівався Андерс, і чудово бавили час, гойдаючись на каруселі та стріляючи в тирі. Але годину тому туди докотилася жахлива звістка, і парк швидко спорожнів. Сікстен, Бенка і Йонте разом з усіма помчали в Прерії — тільки на те, аби переконатися, що вони з таким самим успіхом могли податись додому. Якраз коли вони дійшли такого висновку, то побачили Андерса й Калле. Нині Червоні й Білі Троянди не обмінялися взаємними образами. Відважні вояки зовсім занепали духом, аж носи їм побіліли. Вони всі п'ятеро купкою рушили до міста, а дорогою думали про смерть більше, ніж будь-коли за ціле своє хлоп'яче життя. Та ще співчували щиро Єві-Лотті. — Справді шкода її, — мовив Сікстен. — Кажуть, що вона геть розкисла. Лежить і плаче. З усіх звісток ця найдужче вразила Андерса. Він проковтнув клубок у горлі. Адже це через нього Єва-Лотта лежить і плаче… — Треба було б якось показати, що ми її жаліємо, — сказав він. — Передати квітки, чи що… Решта четверо витріщили на нього очі. Хіба їй аж так погано? Посилати дівчині квітки? Невже Андерс гадає, що Єві-Лотті скоро кінець? Та що більше вони міркували, то шляхетнішою здавалась їм Андерсова пропозиція. Єва-Лотта повинна дістати квітку, вона її чесно заробила. Зворушений до глибини душі, Сікстен пішов додому й поцупив у мами один вазон — червоні калачики, і всі п'ятеро лицарів рушили до пекаревого будинку. Єва-Лотта спала, і її не можна було турбувати. Але мама взяла вазон і поставила коло ліжка, щоб Єва-Лотта побачила його, як тільки прокинеться. То був не останній подарунок Єві-Лотті за її участь у драмі…  

9

 

На ґанку чекали комісар кримінальної поліції, поліцай Б'єрк і ще один із тих, що прибули з округи. Важливо, щоб дівчинка не хвилювалася на допиті, вважав комісар. Вона вже й так знервована. Дуже добре, що з ними сидить поліцай Б'єрк, він працює в містечку й знає дівчинку. А щоб допит скидався на звичайну приятельську розмову, то його влаштовано в неї вдома, на сонячному ґанку, а не в поліційній дільниці. Незнайоме оточення завше нервує дітей, запевняв комісар. Щоб не дуже втомлювати дівчинку, її свідчення запишуть на магнітофонну стрічку, тож їй не доведеться відповідати на одне запитання по кілька разів. Їй легше буде потім забути все, коли вона розповість те, що знає. Забути, що на світі є такий жах. Так думав комісар. І ось вони сиділи й чекали на дівчинку. Був ранок, і вона тільки-но встала. Поки поліція чекала, пані Лісандер подала каву зі свіжими булочками. І якраз до речі, бо сердешні поліцаї працювали майже цілу ніч і не мали часу ані поїсти, ані поспати. Ранок видався чудовий. Після вчорашньої бурі повітря було свіже й чисте, троянди й півонії в пекаревому садку аж сяяли, такі були вмиті, а на старій яблуні, що росла на причілку, весело видзвонювали берестянки та синички. На ґанку приємно пахло кавою. Було справді затишно, аж не вірилося, що ці люди за столом — поліцаї, що вони прийшли сюди зі службового обов'язку і мають викрити вбивство. Такого чудового ранку не хотілося вірити, що злочини взагалі бувають на світі. Комісар сягнув по третю булочку й сказав: — Щиро мовити, я не дуже вірю, що дівчинка — здається, її звуть Єва-Лотта? — зможе розповісти нам багато. Не вірю, що її свідчення хоч трохи допоможуть справі. Діти не вміють розважно стежити за всім, що відбувається. В них надто розвинена уява. — Єва-Лотта вельми розважна дівчинка, — сказав поліцай Б'єрк. На ґанок вийшов пекар Лісандер. На чолі в нього з'явилася зморшка, що її звичайно не було. Він дуже вболівав за свою улюблену одиначку, а тут ще й довелось дозволити, щоб її мучила поліція. — Вона зараз прийде, — сказав пекар. — Можна мені бути присутньому? Подумавши, комісар погодився. З умовою, що пекар не озветься жадним словом. — Гаразд, залишайтеся. Може й краще, що Єва-Лотта бачитиме коло себе тата, — мовив комісар. — Буде почувати себе спокійніше. А то ще злякається мене. — Чого б я мала вас лякатися? — почувся від дверей спокійний голос, і Єва-Лотта вийшла на сонце. Вона поважно дивилася на комісара. Чого б вона мала його боятися? Єва-Лотта не боїться людей, їй завше траплялися приязні, ласкаві люди. Тільки вчора вона збагнула до кінця, що серед них можуть бути й погані. Але ж вона не бачила причини зараховувати до поганих людей комісара. Вона знала, що він сидить тут у службових справах. Знала, що повинна розповісти йому все про ту жахливу подію в Преріях, і приготувалась розповідати. Чого ж тоді їй боятися? Голова в неї була важка після плачу й глибокого сну. Де й ділася її веселість. Але тепер вона була спокійна, цілком спокійна. — Доброго ранку, Лізо-Лотточко, — сказав комісар. — Єво-Лотто, — поправила його дівчинка. — Доброго ранку! — Еге ж, Єво-Лотточко! Ходи сюди, Єво-Лотточко, сідай, трішки поговоримо. Не довго, а тоді знову підеш гратися своїми ляльками. І він казав таке Єві-Лотті, що почувала себе страх якою старою, майже п'ятнадцятирічною! — Я перестала гратися ляльками десять років тому, — заявила Єва-Лотта. Поліцай Б'єрк мав слушність — очевидно, вона таки розважна дитина! Комісар збагнув, що з Євою-Лоттою треба розмовляти, як з дорослою. — Ну, розповідай усе, — мовив комісар. — Ти ж була на місці вбив… була вчора в Преріях. Як це сталося, що ти пішла туди сама? Єва-Лотта стулила губи. — Цього… цього я не можу сказати, — заявила вона. — Це таємниця. Я була там із таємним дорученням. — Дитино моя, — сказав комісар, — ми дошукуємося до вбивства і не визнаємо ніяких таємниць. Що тобі треба було вчора коло Садиби? — Я мала забрати Великого Мумрика, — невдоволено сказала Єва-Лотта. Довгенько довелося пояснювати, поки комісар утямив, що воно за Мумрик. У поліційному протоколі, складеному після допиту, писалося дуже коротко: «Про себе Лісандер розповідала, що після полудня 28 липня вирушила на громадський вигін на західній околиці містечка забрати так званого Мумрика». — Ти бачила там кого-небудь? — запитав комісар, коли з'ясував таємницю з Мумриком. — Так, — відповіла Єва-Лотта, — бачила Ґрена… і ще одного. Комісар пожвавішав. — Розкажи докладно, як і де ти їх бачила. І Єва-Лотта розказала. Як помітила в спину Ґрена, що йшов поперед неї десь метрів за сто… — Стривай, — перебив її комісар. — Як же ти з такої відстані побачила, що то Ґрен? — Видно, що ви нетутешній, — сказала Єва-Лотта. — Кожен у містечку впізнав би Ґрена з ходи. Правда, дядьку Б'єрку? Б'єрк потвердив, що правда. Єва-Лотта розповідала далі. Як Ґрен звернув на стежку і зник у кущах. І як потім з другого боку надійшов той тип у зелених штанях і теж зник у кущах… — Ти випадком не пригадуєш, котра була година? — спитав комісар, хоч він був певний, що діти рідко можуть докладно визначити час. — Пів на другу, — відповіла Єва-Лотта. — А як ти знаєш? Ти дивилась на годинника? — Ні, — мовила Єва-Лотта й зблідла. — Але я спитала вби… вбивцю десь через п'ятнадцять хвилин. Комісар позирнув на своїх колег. Чи хто бачив таке? Очевидно, цей допит дасть більше, ніж він сподівався. Комісар нахилився вперед і пильно глянув Єві-Лотті у вічі. — Кажеш, спитала вбивцю. І ти зважуєшся назвати когось убивцею? Може, ти бачила, як це сталося? — Ні, — мовила Єва-Лотта. — Але як бачиш одного чоловіка, що зникає в кущах, а тоді другого, що кидається за ним, і як через кілька хвилин перший із них виявляється мертвий, то мимоволі починаєш підозрювати того, хто був із ним. Звісно, Ґрен міг спіткнутися, впасти і вбитися на смерть, але ще треба довести, що він упав. Б'єрк таки мав слушність. Справді, дуже розважна дитина! Далі Єва-Лотта розповіла, що, побачивши, як ті двоє зникли на стежці, де був схований Мумрик, вона зайшла до Садиби перечекати їх і пробула там найбільше чверть години. — А тоді? — спитав комісар. Очі в Єви-Лотти потемнішали. Видно було, що їй дуже прикро. Про те, що сталося далі, найважче розповісти… — Я наскочила просто на нього, — тихо повела вона далі. — Я спитала, котра година, і він сказав: «За чверть друга». Комісар був задоволений. Судовий лікар визначив, що вбивство сталося десь між дванадцятою й третьою годиною, а свідчення цього дівчиська дають змогу визначити час куди докладніше — між пів на другу й за чверть другою. Це може мати велике значення. Справді, Єва-Лотта дуже цінний свідок. — А який той чоловік на вигляд? Згадай усе, що тобі впало в око. Всі дрібниці. Єва-Лотта знову почала з темно-зелених габардинових штанів. А ще він мав білу сорочку, темно-червону краватку… Годинника на волохатій руці… Рука була геть у чорних волосках. — А який він з виду? — допитувався комісар. — Вусатий, — відповіла Єва-Лотта. — 3 довгим чорним чубом, що спадав йому на чоло. Не дуже старий. Навіть приємний. Але наляканий і сердитий. І кинувся від мене навтіки. Так поспішав, що загубив векселя й не помітив. Комісарові аж дух перехопило. — О Господи, що ти кажеш? Що він загубив?

— Векселя, — гордовито мовила Єва-Лотта. — Ви не знаєте, що це? Такий папірець, що на ньому вгорі написано: «Вексель». Звичайнісінький папірець, запевняю вас. Але скільки він може людям клопоту завдати. Комісар знову поглянув на своїх колег. Учора від Ґренових сусідів з Лупієвої гори він довідався, що Ґрен заробляв трохи лихварством. Багато хто з них помічав, що вечорами його відвідували якісь таємничі люди, але не часто. Очевидно, Ґрен волів зустрічатися з клієнтами на околиці міста. Дома в нього знайдено цілу купу векселів на різні прізвища. Усіх їх переписано, і поліція намірялась познайомитися з тими таємничими Ґреновими клієнтами. Може, хтось із них і є вбивця! Комісар від самого початку мав підозру, що вбивця, заплутавшись у грошових справах, надумав скинути з себе лихвареве ярмо. Ото, певне, й була причина вбивства. А вбивця не зважився б на таке, коли б не був певний, що зможе знищити всі папери, які його зраджують. І ось ця дівчинка раптом заявляє, що вбивця загубив у кущах вексель! Вексель зі своїм прізвищем! Із прізвищем убивці! Комісар був такий схвильований, що аж нахилився до Єви-Лотти й спитав тремтячим голосом: — Ти підняла вексель? — Авжеж, — відповіла Єва-Лотта. — І що ж ти з ним зробила? — комісар затамував віддих. Єва-Лотта задумалась. Стало зовсім тихо. Тільки берестянки й далі видзвонювали на яблуні. — Я не пригадую, — врешті мовила Єва-Лотта. Комісар стиха застогнав. — Але то був тільки невеличкий папірець, запевняю вас, — знову сказала Єва-Лотта, щоб потішити комісара. Комісар узяв Єву-Лотту за руку і, не поспішаючи, став їй втовкмачувати, що вексель — дуже важливий папір. Ним боржник засвідчує, що позичив гроші, й зобов'язується їх повернути. Свідчення те потверджене підписом. Той чоловік убив Ґрена, очевидно, лиш через те, що не мав грошей заплатити борг. Він пролив людську кров, аби забрати назад векселі, що здаються Єві-Лотті незначними папірцями. І на тому папірці, загубленому на стежці, напевне було його прізвище. Тепер Єва-Лотта розуміє, як важливо згадати, що вона зробила з векселем? Єва-Лотта розуміла і щосили згадувала. Вона пам'ятала, як стояла з векселем у руці, пам'ятала, що саме тоді страхітливо загуркотів грім. Але більше нічого не пам'ятала. Звісно, крім найжахливішого, що настало відразу по тому. Пригнічена Єва-Лотта призналася комісарові, що не годна згадати, куди діла вексель. — А прізвища ти випадком не прочитала? — Ні. Комісар зітхнув, але потім подумав, що не можна сподіватися, аби все само йшло до рук. Дівчинка й так сказала вже багато важливого. Чого ж він сподівався — що йому миттю назвуть прізвище вбивці? А все ж він відразу зателефонував до поліційної дільниці й наказав докладно обшукати Прерії. Місце злочину вже якнайдокладніше оглянуто, але папірець могло вітром занести далі. А вексель будь-що треба знайти! Потім Єві-Лотті довелося розказати, як вона помітила Ґрена. Вона говорила дуже тихо і, видко, ковтала сльози. А її тато опустив голову, щоб не бачити тужливого погляду своєї дитини. Але скоро вже, певне, їй дадуть спокій. Комісар мав ще до неї лиш кілька запитань. Єва-Лотта запевняла, що вбивця не міг бути тутешній мешканець, бо вона б його впізнала. І тепер комісар запитав: — А ти б упізнала його, якби знову побачила? — Так, — спокійно сказала Єва-Лотта. — Я б упізнала його серед тисячі людей. — А раніше ти ніколи його не бачила? — Ні. — Вона трохи завагалась, а тоді додала — Тобто… частково бачила. Комісар витріщив очі. Скільки несподіванок дав йому цей допит! — Як це «частково»? — Я бачила його штани, — неохоче мовила Єва-Лотта. — Розкажи, будь ласка, докладніше, — промовив комісар. — А це конче потрібно? — спитала Єва-Лотта. — Ти ж сама знаєш, що конче. То де висіли його штани? — Вони не висіли. Вони стирчали з-під завіси. А в них був убивця. Комісар схопив останню булочку. Він почував, що йому треба підживитися. І подумав, що, мабуть, Єва-Лотта не така розважна, як він спершу гадав. Чи, бува, не фантазує вона? — Отже, — мовив він, — штани стирчали з-під завіси. З-під чиєї завіси? — З-під Ґренової, звісно. — А ти де була? — Надворі на драбині. Ми з Калле лізли драбиною… О десятій годині вечора в понеділок. Комісар не мав дітей і тепер дякував Богові, що не мав. — Що ж ви робили на Греновій драбині в понеділок увечері? — вигукнув комісар, але згадав про те, в що його допіру втаємничено, й додав — Ага, знаю, ви, певне, ганялися ще за якимось Мумриком! Єва-Лотта майже зневажливо глянула на нього. — Ви гадаєте, що Великі Мумрики ростуть на кожному кущі? На світі існує тільки один Великий Мумрик, нині і завжди, і навіки-віків, амінь! І Єва-Лотта розповіла про нічну виправу на Ґренів дах. Нещасний пекар стурбовано хитав головою, слухаючи ту розповідь. А ще кажуть, що спокійніше мати дівчат! — Звідки ти знала, що то вбивцеві штани? — спитав комісар. — Я не знала. Якби я знала, то була б його заарештувала. — Але ж ти кажеш… — сердито заперечив комісар. — Ні, я потім здогадалася, — відповіла Єва-Лотта. — Бо то були ті самі темно-зелені габардинові штани, що я їх зустріла на стежці. — То міг бути тільки випадковий збіг, — мовив комісар. — Не слід робити таких квапливих висновків. — А я й не роблю, — запевнила Єва-Лотта. — Адже я чула, як вони балакали в хаті про векселі, і той, у штанях, сказав: «Зустрінемось у середу. Там, де завше. Візьміть усі мої векселі!» Тож скільки зелених габардинових штанів міг зустріти Ґрен тієї нещасливої середи? Комісар був переконаний, що Єва-Лотта має слушність. Тепер усе з'ясовано. Все відоме: причина вбивства, час, обставини. Залишилося тільки одне — спіймати вбивцю. Комісар підвівся й погладив Єву-Лотту по щоці. — Дуже дякую, — сказав він. — Ти розумна дівчинка. Ти навіть сама не знаєш, як багато нам допомогла. А тепер забудь про те страхіття. — Спробую, — мовила Єва-Лотта. Комісар звернувся до Б'єрка: — Тепер треба знайти того Калле, щоб він потвердив Євині-Лоттині свідчення. Де він може бути? — Тут! — почувся спокійний голос із балкона над ґанком. Вражений комісар підвів очі й побачив над поруччям дві голови: біляву й чорняву. Лицарі Білої Троянди не залишають товариша в хвилину поліційного допиту та й інших тяжких випробувань. Як і пекар, Калле й Андерс захотіли бути на допиті. Але вважали за краще не питати дозволу.  

10

 

Усі газети країни на першій сторінці повідомляли про вбивство й багато писали про Євині-Лоттині свідчення. Прізвища її не згадувано, зате вони дуже вихваляли «розумну дванадцятирічну дитину», що не розгубилася на місці злочину й змогла дати поліції незвичайно важливі свідчення. Містечкова газета була не така стримана. Адже тут геть усі знали, що «розумна дванадцятирічна дитина»- не хто інший, як Єва-Лотта Лісандер, і редактор не бачив причини, чому б йому не написати про це в газеті. Такої чудової теми давно вже не траплялося, тож він постарався — написав довгу, солоденьку статтю про те, як «люба Єва-Лотточка грається нині серед квітів у садку своїх батьків так безжурно, наче геть забула про свої жахливі пригоди в середу в овіяних вітрами Преріях». Редактор захоплено писав далі: «Де ж іще могла вона все те забути, де ще могла почуватися так безпечно, як не тут, удома, коло мами й тата, серед знайомого змалку оточення, де пахощі свіжого хліба з татової пекарні правлять немовби запорукою, що на світі є ще спокій і затишок і його нездатні сколихнути ніякі криваві злочини». Редакторові вельми сподобався такий початок. Далі він розводився про те, яка Єва-Лотта розумна і які вона дала докладні прикмети вбивці. Щоправда, він не казав просто — «вбивця», а «той, хто, мабуть, знає відгадку таємниці». Не забув він також Євиних-Лоттиних слів, що вона впізнала б того чоловіка, якби зустріла ще раз, а надто наголосив, що маленька Єва-Лотта Лісандер врешті може виявитися тим знаряддям, яке приведе злочинця до заслуженої кари. Отже, редактор написав якраз те, чого не можна було писати. Поліцай Б'єрк був дуже стурбований, коли подавав комісарові газету, що ще тхнула друкарською фарбою. Комісар прочитав статтю й розлютився: — Це ж неподобство! Таке написати! Просто неподобство! Пекар Лісандер, що невдовзі примчав до редакції, ще й не такими словами виявляв своє обурення. З люті в нього на скронях набрякли жили. Він гримнув кулаком по столі, за яким сидів редактор. — Ти не розумієш, що це злочин — отак написати! — кричав пекар. — Не розумієш, що це може бути небезпечно для моєї доньки! Ні, редактор про таке не подумав. А чому небезпечно? — Не клей із себе ще більшого дурня, ніж ти є, бо вже далі нікуди! — сказав пекар і, певне, мав слушність. — Як ти не втямиш, що хто зважився раз на вбивство, легко може зважитись і вдруге, коли вважатиме за необхідне?! А ти люб'язно підказав йому прізвище й адресу Єви-Лотти. Як ти ще не повідомив номера телефону, щоб він міг зателефонувати й заздалегідь призначити час? Єва-Лотта теж уважала, що стаття обурлива, принаймні деякі її місця. Вони разом з Андерсом і Калле сиділи на горищі й читали газету. «Люба Єва-Лотточка грається нині серед квітів у садку своїх батьків» — і як тільки дозволяють писати в газетах такі дурниці! Калле взяв від неї газету, прочитав усю статтю й стурбовано похитав головою. Він уже стільки тямив у криміналістиці, аби зрозуміти, що та стаття — чисте божевілля. Але друзям він нічого не сказав. А втім, редактор мав рацію, написавши, що Єва-Лотта начебто забула про свої лихі пригоди. Щоправда, вона почувалася старою, майже п'ятнадцятирічною, та, на щастя, не втратила дитячої здатності другого ж таки дня забувати все неприємне. Тільки ввечері, в постелі, до неї ще поверталися чорні думки, що їх вона воліла б відігнати назавше. І ще вона спала неспокійно, часом кричала вві сні, і мамі доводилось її будити. А вдень, коли світило сонце, Єва-Лотта була спокійна й весела, як і перше. Своєї обітниці стати трохи жіночішою вона дотримувалася лише два дні. Більше не змогла. Збагнула, що як кинеться у вир забав, то швидше забуде все те страшне. Поліційний патруль коло Садиби знято. Однак Великого Мумрика винесено звідти ще раніше. Честі забрати його доскочив дядько Б'єрк. Після допиту на ґанку, коли все одно довелося зрадити таємницю Великого Мумрика, Андерс відкликав дядька Б'єрка й спитав, чи не був би він такий ласкавий і не визволив би з оточення їхній клейнод. Дядько Б'єрк залюбки погодився. Бо, щиро казати, йому самому було цікаво побачити, що воно за Мумрик. Отже, Великого Мумрика під охороною поліції забрано з неприємного сховку й передано ватажкові Білих Троянд. Тепер він лежав у шухляді на горищі, де Білі Троянди звичайно зберігали свої скарби, проте лежав тимчасово — доки йому знайдуть гідне місце. Добре поміркувавши, Андерс дійшов висновку, що сховати Мумрика на подвір'ї зруйнованого замку біля колодязя — невелика мудрація. — Я б хотів знайти Мумрикові якесь незвичайніше місце. — Бідний Мумрик, — мовила Єва-Лотта, — мені здається, що йому вже досить незвичайних місць. — Та ні, я маю на думці зовсім інакше незвичайне місце. Андерс витяг шухляду й ніжно глянув на Мумрика, що лежав у коробці з-під цигарок на подушечці з рожевої вати. — Не одне вже бачили твої очі, о Великий Мумрику! — виголосив він, ще більше, ніж досі, вірячи в Мумрикову таємничу силу. — Я надумав, де його сховати! — заявив Калле. — В когось із Червоних Троянд. — Що? — здивувалась Єва-Лотта. — Віддати його добровільно ворогам? — Ні, — сказав Калле. — Сховати в них так, щоб вони не знали. А як вони нічого не знатимуть, то однаково, що й не матимуть його. Уявіть собі, які вони будуть люті, коли ми їм потім скажемо! Андерс і Єва-Лотта визнали, що це геніальна думка. Після довгих міркувань вони поклали собі сховати Мумрика в Сікстеновій кімнаті, а отже, негайно піти й набачити відповідне місце. Вони швиденько спустилися вниз мотузкою, перейшли річку вузенькою кладкою, що її Єва-Лотта спорудила зумисне задля війни Троянд. Так було найближче до Сікстенового гаража. Вони так прудко бігли до поштаревого садка, що аж засапались. Сікстен, Бенка і Йонте сиділи собі й пили сік. Андерс радісно повідомив, що Єва-Лотта більше не відмовляється носити зброю, отже, як не видно може знову спалахнути війна. Червоні Троянди вельми втішилися тією звісткою. Євина-Лоттина обітниця стати трохи жіночішою дуже засмутила їх усіх, бо вони ще ніколи так не нудилися, як тепер. Сікстен гостинно запросив ворогів сісти й випити соку, а вороги не чекали, поки їх попросять ще раз. Проте Андерс із гадючим єхидством сказав: — Чому б нам не випити соку в твоїй кімнаті, Сікстене? — Тобі сонце в голову вдарило, чи що? — ввічливо спитав Сікстен. — Сидіти в кімнаті, як тут таке свіже повітря? Довелося пити сік на свіжому повітрі. — Можна мені поглянути на твою духову рушницю? — за хвилю попросив Калле. Духова рушниця була найбільшим Сікстеновим скарбом. Вона висіла на стіні в його кімнаті й давно вже всім остогидла, так Сікстен любив її показувати. А Калле вона вже просто в печінках сиділа. Але ж тепер ішлося про інше. Сікстен засяяв. — Хочеш поглянути на мою рушницю? Зараз. Він скочив у гараж і виніс рушницю. — Як? — розчаровано спитав Калле. — Ти тримаєш її в гаражі? — Еге ж, щоб мати напохваті, — пояснив Сікстен і заходився показувати Калле свій скарб. Андерс і Єва-Лотта так сміялися, що аж похлинулись, і сік попав їм не в те горло. Єва-Лотта збагнула, що без жіночих хитрощів їм нині не втрапити до Сікстенової кімнати. Вона позирнула на Сікстенове вікно й невинним голосом мовила: — У тебе, мабуть, чудовий краєвид з вікна. — Авжеж, такий, що охнеш. — Я так і думала, — відповіла Єва-Лотта. — Якби ці дерева не такі високі, то, певне, видно було б і водогінну башту. — А її й так видно, — мовив Сікстен. — Певне, що видно, — як завше, підтримав свого ватажка Бенка. — Аякже, так я тобі й повірила! — сказала Єва-Лотта. — Брехня, — рішуче заперечили Андерс і Калле. — Башти звідти не видно. — Аніж дурне балакати, ходімо, я вам покажу таку башту, що у вас очі на лоба полізуть! І все товариство на чолі з Сікстеном рушило до хати. В прохолодних сінях на підлозі лежав пес шотландської породи. Побачивши дітей, він схопився й загавкав. — Цить, Беппо, — заспокоїв його Сікстен. — Це просто прийшло троє йолопів, що хочуть поглянути на водогінну башту з мого вікна. Вони піднялися сходами до Сікстенової кімнати, і господар урочисто повів їх до вікна. — Дивіться! — гордо вигукнув він. — Я зву її водогінною баштою, хоч, може, по-вашому, то дзвіниця чи щось інше. — Що, спіймали облизня? — спитав Йонте. — Справді видно, — мовила Єва-Лотта, глузливо посміхаючись. — Бачу. І ти радий, га? — Що це означає? — розлютився Сікстен. — Та нічого. Дивно тільки — цілу башту видно! — Єва-Лотта знову єхидно засміялась. Андерса й Калле найменше цікавили краєвиди з Сікстенового вікна. Вони стріляли очима по кімнаті, напружено шукаючи Мумрикові відповідного сховку. — Гарна в тебе кімната, — казали вони Сікстенові, наче не бували там уже сотні разів. Вони крутилися коло стін, пробували Сікстенове ліжко, наче мимохіть відчиняли шухляди в столі. Єва-Лотта намагалася будь-що затримати Червоних Троянд коло вікна. Вона показувала на все, що можна було побачити звідти, а побачити можна було багато чого. На столі стояв Сікстенів глобус. Андерс і Калле одночасно подумали про нього. Звісно, в глобусі! Вони перезирнулися й кивнули один одному. З попередніх відвідин Андерс і Калле знали, що глобус розкручується на дві половинки. Сікстен не раз знічев'я розкручував його, тому глобус навколо екватора був трохи витертий. Як подивитись на нього, то більша частина Екваторіальної Африки була ще не досліджена — так багато на глобусі виднілося білих плям. Щоправда, вони дуже ризикували — а що, як Сікстенові заманеться розкрутити глобус і він знайде Мумрика? Андерс і Калле добре це розуміли, але яка ж то війна без ризику? — Мені здається, що ми вже майже все побачили — багатозначно сказав Андерс Єві-Лотті, і вона полегшено відійшла від вікна. — Еге ж, дякуємо, що було треба, ми побачили, — заявив Калле, вдоволено посміхаючись. — Ходімо! — Дод-е? — поцікавилась Єва-Лотта. — Boв гог-лол-о-боб-у-сос-і, — мовив Калле. — Чоч-у-дод-о-вов-о! — втішилась Єва-Лотта. Сікстен люто витріщив на них очі, коли вони заходилися «вовкати», а проте сказав лише: — Приходьте, коли знову захочете поглянути на водогінну башту. — Еге ж, ласкаво просимо, — мовив Йонте, глузливо й зверхньо дивлячись на них карими очима. — Підлі паршивці! — додав Бенка. Білі Троянди рушили до дверей, що жалібно зарипіли, як їх стали відчиняти. — А двері тільки рип, а двері тільки скрип, — заспівав Андерс. — Чому ти їх не помастиш? — Іди додому й помасти собі голову, — мовив Сікстен. Білі Троянди повернулися до штабу. Сховок знайдено, тепер треба було вирішити, коли і як перенести туди Великого Мумрика. — Опівночі, як буде місяць уповні, — заявив Андерс замогильним голосом, — Великий Мумрик посяде свої нові покої. І доправити його туди судилося мені! Єва-Лотта й Калле схвально кивнули. Залізти до Сікстена в кімнату, як він там спатиме, — це ж буде очко на користь Білих Троянд! — Чудова думка, — сказала Єва-Лотта й пригостила їх шоколадом із великої коробки, діставши її з шухляди. Останнім часом вона просто купалася в ласощах. Як справедливо писав редактор у своїй статті: «Маленька Єва-Лотта тепер стала дуже популярна і звідусіль дістає подарунки. 1 знайомі, і незнайомі посилають їй цукерки, шоколад, іграшки й книжки — на знак щирої прихильності. Наш дорогий листоноша Петерсон приносить їй вітання від багатьох приятелів, що висловлюють своє співчуття дівчинці, яка несподівано втягнена в таку жахливу трагедію». — А що ти робитимеш, як Сікстен прокинеться? — спитав Калле. — Скажу, що прийшов заспівати йому колискової, — спокійно відповів Андерс, — і подивитися, Чи з нього не спала ковдра. Калле зареготав. — Слухай, маленька популярна Єво-Лотто, дай мені ще одну шоколадку, й ти станеш принаймні вдвічі популярніша. До самого вечора вони сиділи на затишному горищі, висновуючи всілякі плани, й ласували шоколадом, аж поки спорожнили коробку. І дуже тішилися, що вигадали нову каверзу Червоним Трояндам. Ох, яка ж усе-таки гарна штука — війна Троянд! Нарешті вони залишили штаб. Треба було, як казав Андерс, «перевірити обставини». А раптом щось трапиться? В найгіршому разі можна зчинити невеличку сутичку з Червоними Трояндами. Вони спустилися вниз мотузкою, і Єва-Лотта мимохіть сказала: — Гай-гай, веселі дитячі розваги, веселі, невинні… Вона замовкла й побіліла. Тоді схлипнула й кинулась бігти. Того вечора вона більше не гралася.  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   16


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка