Антуан де Сент-Екзюпері "нічний політ"



Скачати 350.69 Kb.
Сторінка2/5
Дата конвертації05.05.2016
Розмір350.69 Kb.
1   2   3   4   5

Якщо у пілота ламалася машина, його позбавляли премії за безаварійність.

- А якщо аварія трапиться над лісом? - поцікавився Робіно.

- Все одно, хоч і над лісом.

І Робіно держався того слова.

- Мені жаль - з насолодою казав він пілотам, - мені дуже жаль, але треба було, щоб аварія сталась в іншому місці.

- Але ж, пане Робіно, хіба тут вибираєш місце!

- Таке правило.

"Правила, - думав Рів'єр, - схожі на релігійні обряди, які, здається, й безглузді, а проте формують людей". Рів'єрові було байдуже, яким його вважають - справедливим чи несправедливим. Можливо, що самі слова "справедливість" і "несправедливість" не мали для нього ніякого сенсу. В маленьких містах городяни крутяться по вечорах біля свого музичного кіоска, і Рів'єр думав: " Бути справедливим до них чи несправедливим - це не має значення, вони ще не існують". Людина була для нього чистим воском, з якого треба щось виліпити. В цю матерію треба вдихнути душу, треба наділити її волею. Він хотів не поневолити людей цією суворістю, а випустити їх із самих себе. Караючи за кожне запізнення, він чинив несправедливість, але цим він зосереджував волю людей на тому, щоб добитися своєчасного вильоту літаків; він створював цю волю. Не дозволяючи людям радіти нельотній погоді як нагоді відпочити, він примушував їх напружено чекати, коли проясниться, і це чекання принижувало їх всіх - до найостаннішого чорнороба. Отож вони старались використати першу ж пробоїну в панцирі хмар. "На півночі - просвіт! У дорогу!" Завдяки Рів'єрові на всій лінії довжиною п'ятнадцять тисяч кілометрів панував культ пошти.

Рів'єр казав іноді:

- Ці люди щасливі: вони люблять свою роботу, люблять її тому, що я суворий.

Можливо, він примушував людей страждати, але він давав їм і велику радість. "Треба змусити людей, - думав Рів'єр, - жити напруженим життям, у якому є і страждання і радість, і яке тільки й має сенс".
Коли машина в'їжджала в місто, Рів'єр велів одвезти його в контору компанії. Залишившись наодинці з Пельреном, Робіно подивився на нього і заговорив.
V
Того дня Робіно почував себе втомленим. Перед лицем Пельрена-переможця він щойно зрозумів, яке сіре було його власне життя. Зрозумів, що, незважаючи на інспекторське звання і авторитет, він, Робіно, був вартий менше, ніж оцей геть розбитий від утоми чоловік з заплющеними очими, з чорними від мастила руками, який приткнувся в кутку машини. Робіно вперше відчув захоплення. В нього виникла потреба сказати про своє захоплення. І ще більша потреба - в дружбі. Він стомився від поїздкт, від цілого дня невдач, можливо, навіть відчував себе трохи смішним. Того вечора, перевіряючи склади пального, інспектор заплутався у своїх підрахунках і комірник, якого він хотів спіймати, пожалів його і закінчив ті підрахунки. Особливо причепився він до того, що масляний насос типу Б-6 неправильно установлено, а тим часом він переплутав його з насосом типу Б-4, і підступні механіки двадцять хвилин мовчали, даючи інспекторові можливість таврувати ганьбою "непростиме невігластво" - його власне неуцтво.

І ще він боявся своєї кімнати в готелі. Де б не бував інспектор - у Тулузі, у Буенос-Айресі чи якому іншому місті, - після роботи він неодмінно йшов у свій номер. Обтяжений усякими таємницями, замикався на ключи, виймав з валізи папір, повільно виводив "Рапорт" і, написавши кілька рядків, рвав. Йому б хотілося врятувати компанію від великої небезпеки. Але ніякої небезпеки не було. Досі йому пощастило врятувати тільки одну втулку гвинта, що трохи взялася іржею. Похмурий, він повільно провів пальцем по тій іржі перед начальником аеродрому, а той відповів: "Зверніться до того аеродрому, звідки цей літак щойно прибув". Робіно починав сумніватися у важливості своєї ролі.

Щоб зблизитися з Пельреном, він сказав:

- Може, ви пообідаєте зі мною? Хочеться трохи побалакати, на роботі мені часто буває нелегко...

І додав, щоб не втратити своєї гідності:

- У мене така відповідальність!

Підлеглі Робіно не дуже любили вводити його в своє життя. Кожен думав: " Якщо він ще нічого не знайшов для свого рапорта, то з голоду й мене з"їсть".

Але того вечора Робіно думав тільки про свої нещастя: його справжньою таємницею була гидка екзема, яка мучила його, і йому хотілося б сьогодні розповісти про це, хотілося, щоб його пожаліли: не знаходячи втіхи в гордощах, він шукав її у покорі. У Франції у нього була коханка; повертаючись додому, він розповідав їй уночі про свої інспекторські перевірки, щоб прихилити її до себе і добитися її любові, а вона якраз не любила його, і сьогодні йому треба було поговорити про неї.

- То пообідаєте зі мною?

Пельрен добродушно згодився.
VI

Канцеляристи куняли за столами буенос-айреської контори, коли увійшов Рів'єр. Як завжди, у пальті і капелюсі, він був схожий на вічного мандрівника і майже не привертав до себе уваги, так мало місця займала його невеличка постать, так пасували до будь-якого оточення його сиве волосся і неяскраве вбрання. Але люди відчули приплив старання. Заворушилися секретарі, заходився переглядати останні документи начальник канцелярії, застукотіли друкарські машинки.

Телефоніст вставляв штепселі у комутатор і записував телеграми у товстій книзі.

Рів'єр сів і прочитав.

Після випробування з чілійським літаком перед Рів'єром проходили події успішного дня, коли все влаштовується якось само собою, коли донесення, які посилають один одному аеродроми, стають скупими повідомленнями про перемоги. Поштовий з Патагонії теж швидко летів по курсу, він навіть випереджував розклад, бо вітри гнали з півдня на північ велику попутну хвилю повітря.

- Подайте мені метеозведення.

Кожен аеропорт хвалився ясною погодою, прозорим небом, свіжим вітром. Америку огорнув золотавий вечір. Рів'єра тішило це старання природи. Тепер цей літак з Патагонії пробивався десь серед ночі, але в нього були всі шанси на перемогу.

Рів'єр відсунув зошит

- Гаразд!

І вийшов, щоб глянути як працюють служби, - нічний сторож, котрий пильнував за доброю половиною світу.
Він зупинився перед якимсь відчиненим вікном і зрозумів - ніч. Та ніч окутала Буенос-Айрес, вона розкинула своє широке склепіння й над усією Америкою. Він не здивувався цьому відчуттю величі: небо Сантьяго в Чилі - чуже небо, але літак летить у Сантьяго і про всій трасі, з кінця в кінець, люди живуть під одним великим куполом. Тепер ось летить цей другий поштовий літак; за його голосом стежать через навушники радисти, рибалки Патагонії бачили сяйво його бортових вогнів. Тривога за літак, що перебуває в польоті, давить не тільки на плечі Рів'єра- її, почувши гудіння мотора, відчувають і столиці, і провінційні містечка.

Радіючи, що ніч така чиста, він пригадував інші неспокійні ночі, коли йому здавалося, що літак загруз у якомусь безладді, над ним нависла небезпека, а допомогти йому так важко. В такі ночі радіостанція Буенос-Айреса чула стогін літака, змішаний з гуркотінням грози. За тією глухою оболонкою пустої породи губилася золота жила радіомаяка. Яка велика скорбота вчувалася в мінорній пісні літака, що, мов сліпа стріла, кидався назустріч небезпекам ночі!

Рів'єр подумав, що в таку безсонну ніч інспектор має бути в канцелярії.

- Розшукайте мені Робіно!

А Робіно тим часом завойовував дружбу пілота. В готелі він розпакував перед Пельреном свою валізку; з неї появилися ті дрібні речі, які зближують інспекторів з рештою людства: кілька поганого смаку сорочок, несесер із туалетним причандаллям, потім фото худорлявої жінки, яке інспектор приколов до стіни. Це була його смиренна сповідь - інспектор признавався Пельренові у своїх потребах, у своїх ніжних почуттях, у своїх тугах. Виставляючи свої нужденні скарби, він цим самим виставляв перед пілотом свої злидні. Свою моральну екзему. Він показував свою тюрму.

Але був у Робіно, як буває у всіх людей, маленький промінь світла. Пойнятий безмежною ніжністю, він дістав із самого дна валізки невеличку, ретельно зав'язану торбинку. Довго, не кажучи ні слова, гладив її долонею. Потім нарешті розтулив руки:

- Це я привіз із Сахари...

Інспектор аж почервонів, наважившись на таке признання. Втіху од своїх неприємностей, од нещасливого шлюбу, від всієї сірої буденності життя він знаходив у маленьких чорних камінцях, які відчиняли перед ним двері у таємницю.

Червоніючи ще дужче, Робіно додав:

- Такі самі трапляються й у Бразилії.

І Пельрен поплескав по плечі інспектора, який схилився над легендарною Атлантидою.

І від сором'язливості спитав:

- Ви цікавитесь геологією?

- Це моя пристрасть.

В його житті лише каміння було до нього лагідне.
Робіно покликали, він посмутнів, але став, як завжди, важний:

- Мушу залишити вас: пан Рів'єр викликає мене у невідкладних справах.

Коли Робіно ввійшов до контори, Рів'єр уже й забув про нього. Дивлячись на стінну карту, де червоним було позначено мережу авіаліній компаній, він щось міркував. Інспектор ждав наказів. Після довгих хвилин мовчанки, Рів'єр, не повертаючи голови, спитав:

- Що ви думаєте про цю карту, Робіно?

Іноді, повертаючись із світу марень, Рів'єр давав такі ребуси.

- Ця карта, пане директоре..

По правді кажучи, інспектор нічого про неї не думав, але тепер, суворо втупившись в карту, він інспектував відразу Європу і Америку. А Рів'єр тим часом, нічого не кажучи, міркував собі далі: "Мережа красива, але сувора. Її краса коштувала нам життя багатьох людей, молодих людей. В ній - достойність добре зроблених речей; але скільки ще проблем вона ставить!.." Однак мета для Рів'єра переважала все.

Робіно стояв поруч, так само втупивши погляд прямо в карту, і помалу приходив до тями. Від директора він не сподівався ніякого співчуття.

Одного разу спробував розжалобити Рів'єра, розповівши про свою безглузду хворобу, яка псувала йому життя, але той відповів жартом: "Якщо хвороба не дає вам спати, то вона стимулює вашу діяльність",

Це був тільки напівжарт. Рів'єр мав звичку стверджувати: "Якщо безсоння сприяє тому, що музикант пише прекрасні твори - це прекрасне безсоння!"

Якось він показав на Леру: "Гляньте, яка гарна ця потворність - вона відштовхує любов..." Можливо, всім тим великим, що було в Леру, він мав завдячувати цьому нещастю, яке звело все його життя тільки до роботи...

- Ви дружите з Пельреном?

- Гм...

- Я не дорікаю вам.

Рів'єр обернувся, і, нахиливши голову, почав ходити дрібними кроками, тягнучи за собою Робіно. На устах його з'явилась сумна усмішка, значення якої Робіно не зрозумів.

- Тільки... Тільки не забувайте, що ви - начальник.

- Так, - сказав Робіно.

Рів'єр подумав, що ось так кожної ночі зав'язується в небі вузлик нової драми. Ослаблення волі може призвести до поразки, а боротися, доки настане день, мабуть, доведеться ще багато.

- Ви завжди повинні бути у своїй ролі, - Рів'єр зважував свої слова. - Можливо, наступної ночі ви пошлете цього пілота в небезпечний рейс: він мусить послухатись вам.

- Так...

- У ваших руках, можна сказати, життя людей, і ті люди варті більше, ніж ви... - Він немовби завагався. - Це дуже важливо.

Кілька секунд він мовчав, так само ходячи дрібними кроками

- Якщо вони підкоряються вам з почуття дружби, то ви їх ошукуєте. Адже самі собою ви не маєте права вимагати ніяких жертв.

- Авжеж...

- Якщо ж вони думають, що ваша дружба дасть їм уникнути деякої важкої роботи, то знову ж ви їх обманюєте: вони повинні коритися за всіх умов. Сідайте-но.

Рів'єр легенько підштовхнув Робіно до свого столу.

- Я хочу, щоб ви були на своєму місці, Робіно. Якщо ви стомилися, то не ці люди мають вас підтримати. Ви - начальник. Ваша слабість просто смішна. Пишіть.

- Я...

- Пишіть: "Інспектор Робіно накладає на пілота Пельрена якесь там стягнення за те, що..." За що - це вже ви знайдете самі.

- Пане директоре!

- Робіть так, Робіно, ніби ви мене зрозуміли. Любіть своїх підлеглих. Але не кажіть їм про це.

І знову Робіно старанно вимагатиме, щоб на втулках гвинтів не було іржі.

Один з проміжних аеродромів сповістив по радіо: "В полі зору - літак. Дає сигнал: "Падає швидкість, іду на посадку".

Отже, буде втрачено півгодини. Рів'єр розізлився, як буває, коли швидкий поїзд раптом стане серед дороги і хвилини минають, уже не визначаючи пройденої відстані. Велика стрілка стінного годинника описувала тепер мертвий простір, а в ньому моглo б уміститися стільки подій. Щоб обдурити важке чекання, Рів'єр вийшов з кімнати, і ніч видалася йому порожньою, як театр без акторів. "Така ніч пропадає!" Він сердито дивився крізь шибку на чисте небо, всипане зорями, на ці прекрасні сигнальні вогні, на місяць - на пропаще золото цієї ночі.



Але тільки-но літак піднявся у повітря, ніч знову стала для Рів'єра хвилюючою і прекрасною. Вона несла в собі життя. Про нього дбав і Рів'єр.

- Яка там погода?

Збігло десять секунд.

"Погода чудова".

Далі йшло кілька назв міст, над якими пролетів літак, і для Рів'єра це були міста, здобуті в бою.
VII
А через годину бортрадист поштового патагонського відчув, ніби хтось підняв його, легенько взявши за плечі. Він озирнувся: у важких хмарах погасли зорі. Радист нахилився вниз, шукаючи вогні сіл, схожі на світлячків, що ховаються в траві, але в тій чорній траві не було жодної іскорки.

Йому стало тоскно від думки, що попереду важка ніч: наступи, відступи, здобуті території, які треба віддавати назад. Він не розумів тактики пілота, йому здавалось, що незабаром вони вріжуться в товщу ночі, як у стіну.

Тепер він бачив попереду, на обрії, якийсь ледь помітний відблиск, ніби заграва над кузнею. Радист торкнув Фаб'єна за плече, але той не ворухнувся.

Перші хвилі далекої грози дійшли до літака. Він м'яко піднявся, металева маса, давлячи всією своєю вагою, нависла над тілом радисти, потім, ніби розчинилася, розтанула. і кілька секунд радист пливо один серед ночі. Тоді він учепився обома руками за крицеві лонжерони.

Радист бачив зараз в усьому світі лише червону лампочку в кабіні, і він здригнувся, відчуваючи, як він спускається в самісіньке серце ночі, під захистом тільки маленької шахтарської лампи. Він не наважився турбувати пілота і розпитувати, що той вирішив, і, стиснувши руками крицю, нахилившись уперед до Фаб'єна, дивився на його темну потилицю.
У тьмяному світлі вимальовувались тільки його голова і нерухомі плечі. Темна постать трохи схилилася ліворуч, лице, обернене до бурі, певно, омивали відблиски грози. Проте обличчя радист зовсім не бачив. Усі почуття, які проступали на цьому спрямованому до бурі обличчя, оті гримаси досади, і воля і гнів, - усе, що це бліде лице посилало назустріч коротким спалахам блискавок, було невидиме для радиста.

А проте він вгадував міць, яка причаїлася в тій нерухомій постаті, і любив її. Вона впевнено несла його назустріч грозі, але й прикривали його. Ці руки, які стискали штурвал, уже душили бурю, мов шию звіра; але дужі плечі лишались нерухомими і в них, відчувалося, ще є великий запас сили.

Радист подумав, що, зрештою, пілот за все відповідає. І, ніби вмостившись на спині коня, що мчить галопом у полум'я пожежі, радист з насолодою відчував ту велику і вагому силу, яка струмувала з нерухомо застиглої попереду темної постаті.

З лівого боку, наче миготливий маяк, знову спалахнуло вогнище.

Радист підняв було руку, щоб торкнутися Фаб'єна, попередити його, але пілот уже сам повільно повернув голову, кілька секунд дивився в обличчя новому ворогові, а потім, так само повільно прибрав попередньої пози. Плечі знову нерухомо застигли, потилиця притулилася до шкіряної спинки сидіння.
VIIІ
Рів'єр вийшов на вулицю - хотілося трошки пройтися, відігнати відчуття тривоги, що знов охоплювало його. Все його життя було в дії, в дії, перейнятій драматизмом, і він тепер з подивом відчував, як ця драма переміщається, стає його особистою драмою. Він подумав, що в житті маленьких людей в містечках, на перший погляд тихому житті коло музичних кіосків, теж іноді бувають важкі драми: хвороба, кохання, скорбота і, можливо... Власне лихо багато чому його навчило. "Це відчинились якісь нові вікна", - думав він.

Потім, десь близько одинадцятої години вечора, відчувши, що йому вже краще, Рів'єр подався до канцелярії. Неквапливо пробирався він серед натовпу біля кінотеатрів. Звів очі до зірок, що блимали над вузькою вулицею, майже погашені вогнями реклами і подумав: "В цей вечір, коли десь летять два мої літаки, я відповідаю за все небо. Ота зірка - це знак, який шукає мене в натовпі і знаходить: ось чому я відчуваю себе трохи чужим, трохи самотнім".

Йому згадалася музична фраза - кілька нот із сонати, яку він учора слухав з друзями. Його друзі не зрозуміли: "Це мистецтво наганяє нудьгу на нас, та й на вас теж, тільки ви не признаєтесь".

- Можливо, - відповів він.

Тоді, як оце й зараз, він відчув себе самотнім, але невдовзі зрозумів , як збагачує його ця самотність. Музика несла йому звістку, тільки йому серед усіх цих обмежених людей вона довіряла свою таємницю. То був знак зорі. Через голови стількох людей вона розмовляла з ним мовою, яку чув тільки він.

На тротуарах Рів'єра штовхали, а він думав : "Я не сердитимусь. Я схожий на батька хворої дитини, який повільно іде в натовпі, несучи в душі велику тишу свого дому".

Рів'єр підняв очі на людей. Він намагався розпізнати серед них тих, хто повільно ніс у собі своє відкриття або своє кохання, і думав, які самотні люди - доглядачі маяків.
Рів'єрові була приємна тиша канцелярії. Він неквапливо переходив з кімнати в кімнату, і його кроки звучали самотньою луною. Друкарські машинки спали під чохлами. У великих замкнених шафах акуратно стояли папери. Десять років досвіду і праці. Йому уявилося, що він в темних підвалах банку, де зібрано величезні багатства. Він думав, що в кожній його папці є дещо коштовніше від золота: жива сила. Жива сила, хоч вона й заснула, як золото в банках.

Десь тут він зустріне єдину живу душу - чергового секретаря. Десь тут людина працює, щоб не зупинилося життя, щоб людська воля знайшла своє продовження, щоб від посадки до посадки, від Тулузи до Буенос-Айреса ніколи не обірвався ланцюг.

"І ця людина нічого не знає про свою велич".

Десь боролися поштові літаки. Нічний політ тягнувся довго, наче хвороба: треба було ждати. Треба було допомагати цим людям, що руками, коліньми, грудьми зустрічали морок, віч-на-віч билися з ним і в усьому світі не знали більше нічого, окрім хистких, невидимих стихій, з яких вони силою власних рук, наосліп, мусили вирватися, наче з морських глибин. Яким страшним іноді може бути признання: "Я освітив свої руки, щоб побачити їх..." У червоному світлі, мов у ванночці з фотопроявником, проступає тільки оксамит рук. Це те, що лишається від світу, і те, що треба врятувати.

Рів'єр штовхнув двері відділу експлуатації. В кімнаті горіла одна лампочка, утворюючи в кутку світлу пляму. Клацання єдиної друкарської машинки надавало цій тиші якогось особливого змісту, але не заповнювало її. Іноді дзвонив телефон; тоді черговий секретар вставав зі свого місця і йшов назустріч цьому настирливому і сумному поклику. Він знімав трубку і невимдима тривога зникала: то була дуже лагідна розмова в затіненому кутку. Потім людина байдужно поверталася до свого столу, вираз самотності і сонливості, що застиг на її обличчі, приховував нерозгадану таємницю. Коли два літаки перебувають у польоті, кожен поклик, що йде звідти, зовні, з ночі, несе в собі загрозу. Рів'єр думав про телеграму, яку приносять увечері, коли вся сім'я сидить круг лампи, потім про нещастя, що його кілька нескінченно довгих секунд скриває батькове обличчя. По ньому спочатку пробігає тільки слабенька хвиля, - така спокійна, така не схожа на раптовий крик. І кожного разу у приглушеному дзвінку Рів'єр чув глухе відлуння того крику. І кожного разу, коли черговий, повільний в своїй самотності, повертався з тіні до лампи, схожий чимось на плавця, який виринув поміж хвилями з глибини, Рів'єрові вважався в його рухах тягар таємниці.

- Сидіть. Я підійду.

Рів'єр узяв трубку, почув гудіння світу.

- Я - Рів'єр, слухаю вас.

Слабкий шум, потім голос:

- З'єдную вас з радіостанцією.

Знову шум, потріскування контактів у комутаторі, потім уже інший голос:

- Говорить радіостанція. Передаємо телеграми.

Рів'єр записував, киваючи головою:

- Так... Так... Гаразд...


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка