Annotation Її краса стала її прокляттям: чоловіки жадали її – І вони отримали бажане, а вона – невиліковну хворобу. Вона знаходить притулок у глухому селі Чорнобильської зони



Сторінка13/18
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.1 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18
* * *

Для мене не існувало звуків прекрасніших, аніж дихання мого сина, коли він спокійно спав. Інколи навіть здавалося, що це музика, тільки створена десь поза межами нашого світу. Вдих – видих, вдих – видих. Дихає. Значить, живе. Лікування ще практично не починали, а всі заощадження, цього разу не тільки мої, але й Тамари Павлівни та Лєри, прослизнули крізь пальці буквально за місяць. Я добре розуміла, що миття підлоги й торгівля ситуацію не врятують, до того ж, мені потрібно було постійно знаходитися поруч із сином, і це все, що я могла, – була поруч. Нас зі Славою перевели до клініки нейрохірургії дитячого віку Інституту нейрохірургії, де й мала розігратися війна. Може видатися дивним, але по-іншому сприймати хворобу сина я не могла. Ворог. А ворогів потрібно знати в обличчя, інакше жодних шансів на перемогу. – Гаразд. Почекайте хвилиночку, я знайду літературу саме по Вашому випадку, – молоденька лікарка підійшла до шафи у своєму кабінеті й дістала кілька книг та медичних журналів. – Не знаю, чи все буде зрозумілим, це скоріше для медичних працівників, термінологія та й сам виклад, однак… а знаєте, Ви поспілкуйтеся з іншими мамами, вони в деяких аспектах більш обізнані, ніж усі медичні світила разом узяті. Просто хворобу сприймають по-іншому, пропускають крізь себе, чи що. Повернувшись до своєї палати, я поклала книжки й журнали на ліжко поруч зі сплячим Славком, дивилася то на одинадцятимісячного сина, то на рівну купку посібників, сподіваючись знайти там відповіді на всі свої запитання. Що це таке? Звідки? Чому в моєї дитини? Як розвивається? А головне, як це подолати? Читала всю ніч, доки перше проміння не лягло на друковані літери останньої сторінки журналу. Однак чим більше розуміла, тим кількість питань лише зростала, і на жодне не існувало однозначної відповіді. Слава солодко потягнувся в ліжку, напіврозплющив оченята, засміявся до мене й почав ховатися під ковдру. Я посміхнулась у відповідь і, спіймавши нарешті пустуна, поцілувала в чоло. Невже десь там зародилося чуже та страшне? Воно ділиться, росте й поволі вбиває, по суті, вбиває й себе теж, адже поза існувати не зможе. Пухлина – це ніби частина тебе й ні одночасно. Такий собі смертельний парадокс природи, проти якого ніхто не зробить щеплення й не дасть зцілюючу пілюлю. РАК. І таких, як ми, тут десятки. Старші діти за час лікування встигали ставати друзями й товаришували палатами. І їх об’єднували не спільна хвороба, біль чи страх смерті, вони просто були дітьми, а дітям для дружби ще не потрібні причини. Я скоро вивчила більшість по іменах, а в обличчя знала ледь не кожного. Ми поволі звикали до життя в лікарняній палаті, білих стін і таких же халатів, повітря із запахом ліків і дивного змішання дитячого плачу та сміху. Виявляється, діти здатні сміятись, навіть коли помирають, правда, не знаю, чи легше від цього батькам. Я бачила їх різних, замкнутих і відкритих, спокійних і галасливих, забезпечених, впливових, відомих і схожих на мене, проте страх в очах був ідентичний, страх за життя своєї дитини. Від багатьох я дізналася те, чого не прочитати в жодному медичному виданні, хтось надихав і робив сильнішою, комусь, навпаки, потрібно було сказати «тримайся». Та найбільше в пам’ять врізалася жінка, яка втратила тут п’ятирічну дочку. Її плач потрясав стіни довго, доки лікарі не ввели таку дозу заспокійливого, що нещасна просто виключилась. Наступного дня дитину забрав батько, а жінка чомусь ще з годину сиділа на пустому ліжку й стискала в руках смішного рожевого зайчика. Проходячи по коридору, я випадково зазирнула в привідчинені двері палати й застигла, не в силі зробити й кроку. Жінка підняла змучені очі та посміхнулась: – Я була тут щасливою… Я злякано здригнулась. Очевидно, бідолашна від пережитого втратила розум. Жінка впіймала мій страх і сумно зітхнула: – Я справді тут була щасливою, тому що була поруч із донькою. І чим менше залишалось, тим ціннішою була кожна мить, прожита ще разом, ніколи до того я не була настільки близька зі своєю дитиною і вже не буду. В інших місцях і за інших умов нам не дано зрозуміти це. Чуєте? Тому цінуйте, а ще вірте. Потрібно вірити, інакше все – даремно. Вірте… Із вікна своєї палати я бачила, як ця мати виходила, похитуючись при кожному кроці, а біля самої машини знепритомніла та впала просто на руки чоловікові. Я здригнулась і відвела погляд. У що тепер вірити їй? * * *

– Скоро весна, – промовила Марія Степанівна зовсім поруч. Лариса озирнулась. Старенька дивилася високо в небо й читала його, неначе відкриту книгу. Лариса кивнула. – Мабуть. Дивно. Я звикла бачити все ось таким, що вже не уявляю іншим. – Живим? Жінка здригнулась. Вона так довго тікала від життя, щоб воно віднайшло її навіть там, де існувати не могло. Марія Степанівна раптом пильно подивилася в очі – глибоко, від чого з’явилося відчуття, що в ній, як у небі, прагнуть знайти перші ознаки життя. – Нічого. Прийде час – й оживе. – Це Ви про кого? – Про всіх і про все, дитино. Того самого дня до господи забігло перелякане дівча. Втікачка не могла вимовити й слова й лише весь час перелякано озиралася – так, ніби там чорніло щось загрозливе й страшно дихало в спину. Лариса швидко зачинила двері, однак дів чина не могла заспокоїтись. Її колотило й трясло, а найменший шурхіт піднімав нову хвилю жаху. На зап’ястях, плечах, шиї виднілися червоні сліди від рук, а з одягу були лише халат і кімнатні капці. Лариса посадила її в крісло, вкутала теплою ковдрою, заварила гарячий чай і примусила пити його маленькими ковточками, щоб відігрітись. Придивившись, почала впізнавати це обличчя. Ім’я пригадати не могла, однак знала точно, що вже бачила цю дівчину в магазині та й просто в селі, адже молодь тут можна було перерахувати на пальцях двох рук. Здається, жила дівчина на протилежному кінці вулиці, це ж треба, а тікала аж сюди. – Заспокойся й дихай глибоко. Ти в безпеці. Все добре. Чуєш? Вона мовчки кивала головою й плакала. Сльози текли по щоках, сповзали на шию, падали прямо в чашку з чаєм. Крап, крап, крап. Так плачуть, коли руйнується світ. Очевидно, від її світу не лишилося й цеглинки. Раптом вхідні двері рипнули, дівчина за мить зіскочила на ноги. До кімнати увійшла Марія Степанівна й, лише раз поглянувши на гостю, все зрозуміла: – Степан. Бідолашна кивнула й кинулася до старенької. Та обняла за плечі та погладила по голові, немов втішала маленьку дівчинку, у якої вкрали казку. – Поплач, моя хороша, поплач. Цим горю не поможеш, однак стане легше. – Я не знала, куди ще піти… – Правильно, Оксанко, тут він не шукатиме, а якщо й спробує, то не знайде. Через півгодини Лариса пальцем малювала невидимі кола на столі. Ось ще одне. Історія цієї дівчини чимось нагадувала біг по такому колу. Біжиш, біжиш від своїх страхів, аби в одну мить із жахом усвідомити, що повернувся туди, звідки починав рух. Очевидно, якщо тікають, то завжди по колу. Оксана розповідала про сокровенне, відчуваючи, що саме це зараз потрібно. Оголити біль, проговоривши все життя в кілька речень, й одночасно вивернути душу. Почалося все дуже давно, вона навіть не знала, коли саме, напевно, одразу з народження. Зі свого дитинства чітко пам’ятала відчуття очікування, моторошне, тривожне й безкінечно довге. Здавалось, чекаєш на виконання смертного вироку й не знаєш лише, коли це станеться – сьогодні, завтра, післязавтра. Кінець усе одно прийде, от тільки прийде тоді, коли цього заманеться кату. Вона з жахом завмирала й навіть не дихала в той момент, коли до будинку заходив батько. Тверезий – полегшено видихала й посміхалась, сьогодні лягатимуть спати спокійно. Ні – світ перетворювався на порохову бочку, яка могла рвонути від необережного руху, слова, погляду чи навіть без видимих причин. Особливо діставалося мамі. Вона завжди затуляла Оксану від батька своїм тілом, а то й просто виштовхувала за двері та наказувала бігти. А Оксана не могла зробити й кроку з того пекла без неї, бо боялася, що не побачить матір більше живою. Коли ж підросла, намагалася захистити й ненавиділа кожним нервом сп’яніле обличчя батька, іноді навіть думала, що могла б убити, однак завжди спинялася від окрику матері. Оксана так і не змогла раціонально пояснити, чому та продовжувала залишатися жити в пеклі, при тому, що сім’ю тягнула на собі сама й могла обійтися без чоловіка. Це було більше схоже на хворобу, від якої залежить не лише хворий, а й усі, хто його оточує. Згодом стало ясно, що нічого не зміниш, як би цього не прагнув, тому захотілося втекти. Негайно, неважливо куди чи до кого, можна навіть на кінець світу, якби лише подалі від сп’янілих очей. Й Оксана втекла при першій-ліпшій можливості, вийшовши заміж після трьох місяців знайомства зі Степаном. Ні, вона любила його, принаймні, думала, що любить. Адже він зрозумів її страх, як свій, тому що мав у дитинстві точно такий. Пережите робило їх ще ніби ближчими, аніж вони могли б бути без цього. Одним словом, благородний принц прийшов на порятунок нещасній принцесі, звільнивши її з неприступної вежі. От тільки після року подружнього життя, благородність кудись зникла, поступившись місцем уже знайомій агресії ката. Що ж, з поверненням у пекло, принцесо. Кінець казки. – Як він зміг? Стьопа інший, не такий. Я не можу повірити, що це зробив зі мною він. – Дитинко, ми часом робимо вчинки не зовсім свої. Так і Степан вдарив тебе не тому, що хотів цього, а просто не знав, як інакше виразити свій гнів. – Але ж від того мені болить не менше. – Знаю, дитино, знаю. Його батько завжди був запальний і часто бив матір у сварках, потім просив пробачення, вона вибачала, а далі все повторювалося по вже відомому обом сценарію. Виявляється, батьки закладають у дитину значно більше, ніж би вона сама того хотіла. Оксана затихла, а потім знову розридалась: – Саме тому я не можу повернутися до нього. У мене буде дитина. * * *

Коли я нарешті зважилася на це, то вже дійшла до тієї межі, за якою не було нічого: гордості, гідності, принципів, упередження й навіть моралі. Там існувало одне-єдине бажання, якому підпорядковувалася свідомість і все поза нею, – бажання врятувати сина. Пам’ятаю, був кінець осені, сонце гралось у піжмурки з вітром уже в голих гілках дерев. Під ногами шелестіло опале листя, але від цього хотілося жити ще дужче. Я підійшла до воріт, за якими дивився в небо красивий двоповерховий будинок, там, напевно, були десятки різних кімнат, однак не було однієї – дитячої для мого сина. – Ви до кого? Назвіть мету візиту та представтесь, будь ласка. Я з хвилину розгублено дивилася на двох охоронців, потім міцніше стисла в руках сумку, в якій лежали фотокартки мого Славка. – До Геннадія Владиславовича, в особистій справі. Стара знайома. Хлопці розсміялися мені просто в обличчя: – Якщо б він із кожною старою знайомою зустрічався, то життя б не вистачило. – Я нікуди звідси не піду, доки не поговорю з Геннадієм, це в його ж інтересах. – Ти диви, яка вперта. Нічого, постоїть-постоїть і піде, а ні – допоможемо. Однак я не могла піти, так і залишилась стояти, занурившись в осінь. Збоку схоже на гру, у кого терпець урветься скоріше. Час ніби застигнув, хоча для решти світу рахував хвилини, як завжди, по небу рухався жовтий диск сонця, під вечір воно стало червоним. Я стояла під будинком батька своєї дитини день і готова була стояти хоч вічність. Хлопці вже навіть встигнули звикнути до моєї присутності, махнули рукою та вже не проганяли, тільки жартома цікавились, чим же господар зачепив таку кралю. Я відмовчувалась, а потім дістала фотографії сина й протягнула. – Передайте це його матері, заради всього святого. Вони спантеличено оглянули знімки маленького хлопчика, стенули плечима, але пішли. Через кілька хвилин мене терміново попросили пройти до будинку. Назустріч поспішала шикарно вбрана жінка й стривожено стискала Славкове фото в руках. – Хто це? Чого Ви хочете? – Щоб мій син жив. Мені не довелося довго пояснювати, щось доводити чи переконувати, схоже, що вона відчула все інстинктивно, довго роздивлялась обличчя В’ячеслава, потім спитала, як звуть хлопчика. – Шкода маленького, але так навіть краще. Я шоковано дивилася на новоспечену бабусю й ніяк не могла зрозуміти, про що вона говорить. – Ви ніколи не доведете, що це син Геннадія, запам’ятайте це, і вся ця історія не буде розголошена. Мені справді шкода малюка, однак позашлюбні діти, тим паче у Вашому випадку, зіпсують біографію, а Геночка – перспективний молодий чоловік. Розумієте? Вибачте й змиріться, так буде краще для всіх, і для Вас теж. – Що Ви маєте на увазі? Жінка подивилася кудись ніби повз мене й промовила: – Самі розумієте. Ви ж молода й вродлива, зможете ще влаштувати особисте життя. Ну, а кому зараз потрібні чужі діти? Похитуючись, відчула, як земля під ногами перетворюється на щось невагоме й легке, і я провалююсь у це щось. Різкий запах нашатирю й склянка холодної води через хвилину повернули мене назад, на грішну землю. Господи, невже вона настільки грішна, щоб пані з вищого світу ось так просто й ввічливо благословляла на смерть рідного онука? Якесь божевілля. Вона ж дістала з гаманця всю готівку та протягнула її мені. – Тримайте, це вам знадобиться, щоб усе було по-людськи. – Подавіться Ви ними. Мій син житиме, чуєте? А Ви йдіть під три чорти зі своєю перспективною наволоччю і його чистою біографією! Я жбурнула гроші прямо в її доглянуте обличчя, і вони повільно закружляли в повітрі. – Залиште для себе, знадобиться, аби на тому світі відмитися. Я розвернулась і побігла звідти, неначе з лігва гієн, сповнена дикої люті й болю. Погано пам’ятаю, куди йшла потім, що робила, навіть не знаю, як дібралася до лікарні. Отямилася лише біля ліжка, в якому мирно сопів носиком Славко. Лєра стривожено запитала: – Ну що? Я здвигнула плечима й посміхнулася своєму янголятку. – Нічого. Хіба в мого сина може бути такий батько? Лєра замовкла й сумно опустила плечі. – Але ж це всього-на-всього хвора дитина. * * *

– Птахи повертаються. Лариса підійшла до Оксани, стала під вербою й підняла голову. Десь високо виднілися маленькі чорні цяточки, вони рухались, а по небу ширилася хвиля теплої радості. Птахи поверталися додому. Оксана проводжала ключ поглядом, аж доки той не зник десь за смугою лісу. – Щасливі, їм є куди повертатись. – Так, зате тепер весна справжня. – З птахами? Жінка посміхнулась. – З життям. Через кілька годин Лариса спостерігала, як Сергій розмовляє з лікарем у коридорі цього дивного жовтого кольору. Чому б їм не пофарбувати все в зелене? Тоді б це нагадувало життя. – Ніну нарешті випишуть. День-два, і можна додому. От тільки куди? До мене їхати вона категорично відмовляється, у село теж повертатися не може, соромиться. Здуріти можна. Лариса дивилася на пожвавленого Сергія й думала, що саме так виглядають щасливчики. Дивно, після всього пережитого хтось навряд чи так би його назвав, але ж він щасливий, подібно сьогоднішнім птахам у небі. – Може, ти поговориш із нею, га? Лариса кивнула, мовляв, аякже, і впевнено відчинила двері палати. Ніні вже було значно краще, на шиї не лишилося навіть нагадування про той страшний слід, от тільки вона все одно продовжувала прикривати її руками. – Привіт. Як почувається хвора? Ніна махнула рукою у відповідь. – Теж мені знайшла хвору. – А що? Душевні рани теж потрібно лікувати. Як там душа наша поживає? – Я забула, що це таке. – То чого сидимо, вірніше, лежимо? Нехай чоловіку голову морочиш, щойно після весілля – можна, а лікар – фахівець, і то туди ж, бігає навколо, мов квочка. Годі, пора додому. Ніна посміхнулася й одразу ж посерйознішала. – А куди додому? Я не знаю, де це. – Це там, куди хочеться повернутись. – Значить, у мене немає дому. Лариса посміхнулась: – Дивачка, він у тебе є, просто туди повертатися не хочеться зараз. А знаєш що? Не поїхати б вам кудись подалі, туди, де тепліше, наприклад? – У пекло відправляєш? – Тю на тебе, до моря. – Але ж це просто відтягування часу, я все одно маю колись повернутися назад. – І повернешся, тільки вже іншою. Лариса йшла стежкою, час від часу вповільнюючи крок, ніби завмирала на місці, дослухаючись до невидимих кроків весни, і знову продовжувала йти. Це тут вона навчилася ходити так, залишаючись сам на сам із собою справжньою, головне – не боятися такої себе. Біля магазину Ларисі назустріч вийшла жінка, а порівнявшись, зупинилась. – Передай своїй подружці, що мій син повернувся додому. Лариса уважно подивилася в очі матері. – А куди додому? – Як куди? До законної дружини й доньки, тому нехай не влаштовує цирку, це ж треба, вішатися вона надумалась. Не допоможе, і не мрійте, тільки Віктора мучить, вертихвістка. Нехай своєму законному голову морочить, а чужим – зась. – Передам обов’язково. Тільки от прохання – нехай він із нею більше зустрічі не шукає, самі ж говорите, що Ніна вже заміжня. Жінка розгублено закліпала очима, а потім обурилась: – А він і не шукав, це Ніна винна. – І на весіллі цілком випадково опинився? Нещасні вони обоє, а заразом і ті, хто поруч із ними. Дай Бог, щоб усе це лишилося в минулому. Мати змовкла, опустила голову й заплакала: – Правду кажеш, дочко, а ще правда в тому, що це ми своїх дітей нещасними зробили, я й Нінина мати. Господи, та хто ж знав, що так серйозно в них усе? Думала, молодощі – дурощі, а воно… – Все одно, вороття нема. Та якщо й зміниш щось, то чи на краще? – Це ж треба своїй дитині так… – Годі, припиніть картати себе. Їм тепер залишилось одне – треба вчитися жити далі… і кожному окремо, принаймні, спробувати. Шавко зраділо лащився й лизав руки, Марія Степанівна порпалася у дворі, Лариса зайшла до будинку й не побачила там Оксани, повернулася назад на вулицю та спитала, де дівчина. Старенька сумно якось зітхнула: – Приходив Степан проситися, то повернулася додому. – Додому куди? – До нього. – Але ж… – Кожен має право на помилку. А може, то й справді її дім? Десь високо над головами летіли довгі пташині ключі. Бодай хтось по-справжньому повернувся додому. – Ти не можеш повернутися туди. Ларисо, а як же Слава? Я стояла біля вікна в коридорі лікарні й мовчки стискала кулаки. – Тільки заради нього я повертаюся назад. Я маю врятувати сина, а для цього потрібні гроші, потрібні негайно. Кілька останніх ночей я боялася заплющувати очі, щоб не заснути. Приходив один і той же сон, де я стою біля свіжої могили, такої маленької, що вона обов’язково має бути дитячою. Стою, а холодні краплі поту повільно стікають по обличчю. Мені потрібно прочитати напис на хресті, але коли я це зроблю, світ зникне. Він не зможе існувати без сина, мій – точно. – Неля Євгеніївна наполягає на терміновій операції, інакше все марно, уже нічого не допоможе. Розумієш? Лєра зблідла, хоча добре знала стан Славки й без мене, до того ж, уже була для хлопчика другою мамою – хрещеною. Ми його охрестили прямо в лікарні, хрещеним став охоронець із лікарні, хоча довго відмовлявся, бабусею – Тамара Павлівна. Ось так просто мій хлопчик прийшов до Бога, тепер потрібно було втримати його на землі. – Тамара Павлівна пропонує продати квартиру тут, купити хатинку в якомусь селі, а різницю витратити на операцію. Цього, можливо, буде замало, однак можна спробувати знайти благодійників, звернутися по допомогу в газети. – Лєро, на все це потрібен час, а його в Славки нема. Необхідна вся сума й одразу. – Але це ж шалені гроші. У кого ти зможеш їх там дістати? – Хоч у самого чорта, але я повинна це зробити. Особливо важко далися останні хвилини прощання зі Славою. Так, ніби я по живому вириваю своє серце й лишаю біля нього, а сама йду, не знаючи, чи побачу ось ці оченята ще раз, чи встигну. Біля нього залишалася Тамара Павлівна, але ж мала бути я. Дорога, люди, поспіх. Ніби якийсь інший вимір, метушливий і пустий. Я повернулася назад, у місто, де стояв усе той же будинок, з тими ж вікнами, червоним дахом і табличкою біля самого входу. Серце калатало десь біля самих скронь, здавалось, час відкрутив свою стрілку назад, і я знову маленька самотня дівчинка, що ховається на запиленому горищі від привидів дорослого світу. На подвір’ї діти збирали жовте листя липи й складали в букети. Чому в них такі схожі очі, неначе одні на всіх? Очі, в яких застигла надія. Це ж треба, колись у нас були точно такі. – Доброго дня, я колишня вихованка інтернату. Можна до вас у гості? Незнайома жінка посміхнулася та кивнула, очевидно, дещо тут таки змінилось, з’явилися нові обличчя. – Звичайно, проходьте. Зараз я покличу когось із колег, у кого стаж більший, ніж мій. Вибачте, почекайте хвилиночку. Я залишилася стояти на подвір’ї, а навколо збиралися діти. Вони ходили колами, нагадуючи зграйку пташенят, яких залишили тут зимувати. Раптом один хлопчик спитав: – Ти наша мама? Я здригнулась. – Ні, у мене вже є син. Хлопченя зітхнуло й замислилось. – А йому не потрібен братик? – Не знаю, поки що він не просив. – О, бачу ви вже розважаєте гостю? Діти, а ви привіталися з тіточкою? Я озирнулася на знайомий голос і завмерла. Переді мною стояла наша колишня Танюша. Вона навіть майже не змінились, ніби застрягла в часі. Тетяна Сергіївна, впізнавши мене, замовкла й відразу відвела погляд. – Ларисо, рада тебе бачити. – Ви все-таки повернулись? Вона знову подивилася в очі й кивнула: – Не змогла не повернутися. Я полегшено посміхнулась. Так і мало бути. Перед кабінетом директора стояла довго, не дихаючи. За дверима чулися кроки, колишні, знайомі, кроки нашого татуся. Нарешті зважившись, я набрала повні груди повітря, видихнула й постукала. – Заходьте. Він також завмер, розгублено кліпаючи очима. Щось промайнуло в них, схоже на страх, але зникло так само швидко, як і з’явилось. Мене тут точно не чекали. – Господи! Ларисо! Ти? От порадувала, заходь швидше, сідай. Ти розквітла. Невже можна стати ще вродливішою? Красуня, справжня красуня. Я саркастично посміхнулась у відповідь: – За тим і приїхала. Олег Євгенійович знову насторожено забігав очима по кімнаті. – Як це розуміти, хороша моя? Я взяла зі столу ручку, написала на аркуші суму та простягнула йому. – Ось, потрібно негайно і все одразу. У Вас залишилися колишні знайомства? Він остаточно розгубився й довго стояв мовчки, потупившись у папірець, потім кивнув. – Захотілося красивого життя? Я видихнула: – Хоча б просто життя. Олег Євгенійович витер спітніле чоло білою хусточкою, і остаточно зрозумівши, що я налаштована серйозно, посміхнувся. – Ну як не допомогти колишній вихованці? Допоможемо, за певний відсоток, звичайно. Тільки от, дівчинко моя, такі гроші тобі дадуть не просто так, і дуже серйозні люди. Відпрацьовувати доведеться довго й сумлінно. А якщо раптом що, то сама розумієш, вони жартувати не люблять. Я байдуже кивнула: – Згодна. Уночі знову наснилася свіжа могила, і так само всю, до пальців на ногах, мене скував страх присмаку смерті. Цього разу я таки підвела очі до напису на хресті й полегшено видихнула – жодної літери там не було – поки що. * * *

Весна вирувала на повну силу. Було навіть дивно, звідки її взялося так багато й одразу. Лариса частіше почала виходити з будинку, щоб подивитися на життя. Воно зараз ховалося в кожній тріщині, шпарині, гілочці, здавалось, що навіть зачаїлось у камінні. Очевидно, настав його час. Парадоксально, але це було зародження нового, що вже колись існувало під сонцем. Такий собі вічний кругообіг, один цикл змінюється іншим, усе помирає, аби колись народитися знову. Хтось скрипнув хвірткою, розігнавши зграйку думок, а Шавко одразу нашорошив вуха. Симпатична жіночка дістала конверта з торбини й простягнула. – Вам пошта. – Спасибі. – Передавайте вітання Марії Степанівні, дякуючи її травичці чоловік ось уже тиждень, як забув, де в нього спина. А то, повірите, розігнутися не міг, це в нього навесні завжди, загострення чи як там? А роботи в селі з кожним днем більшає, вже не знали, що й робити. Отож подякуйте рятівниці нашій, а я на днях забіжу сама в гості. – Обов’язково. – Бувайте. – До побачення. Жінка провела поглядом листоношу й почала роздивлятися конверт. Так, Крим, й одразу стало сонячно, це звістка від Ніни. Читала листа прямо на ґанку, а вітерець усе намагався підгледіти через плече й грайливо тріпотів аркушем. – О, нам пошта прийшла? – Так, молодята пишуть. Марія Степанівна посміхнулась: – Ну що, гоїть море рани? Лариса кивнула: – Пишуть небагато, однак тільки хороше, саме так, як і має бути в медовий місяць. – Ну от, дякуючи Богу, ще й сім’я вийде хороша. Як старі люди кажуть? Життя прожити – не поле перейти. Всякого буває. Уже пізно увечері під вікнами загавкав чужий пес. Марія Степанівна визирнула, побачила приблуду, якого пригрів дід Федір, і стурбовано запитала: – І чого б це йому гавкати тут? Шавко гарчав і гріб лапами землю під собою, однак пес не йшов і вперто гавкав, зазираючи у вікна. – Дивно. Може, сталося що? Дочко, де там наш ліхтарик, треба сусіда провідати. Ото сердитиметься старий, якщо розбуджу. Лариса вирішила пройтися з Марією Степанівною, та відмовляла, однак жінка вирішила, що це буде корисно перед сном. Коли обидві підійшли до знайомого двору, наштовхнулися на відчинену хвіртку, що якось жалібно скрипіла, хитаючись від вітру. Вхідні двері теж були не замкнені, у будинку горіло світло, однак стояла моторошна тиша. Пусті кімнати мовчки кричали, що щось сталося, і тільки в спальні жінки таки побачили господаря. Він лежав на ліжку, неприродно закинувши голову догори, ніби побачив на старій стелі щось життєво важливе, так і застиг, роздивляючись. – Господи! – сплеснула в долоні Марія Степанівна й кинулася перевіряти, чи бідолашний дихає. Лариса вийшла до кухні і, знайшовши відро з водою, зачерпнула кухлем. Приблудний пес жалібно скавучав у порозі. Повернувшись назад, спитала: – Ну як він? – Живий, – полегшено відповіла баба Марія. Дід Федір ледь-ледь посміхнувся: – Бачиш, ось помирати надумав навесні.


Каталог: book
book -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
book -> Післямова
book -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
book -> Село не люди Аннотация
book -> Вічник Сповідь на перевалі духу
book -> Тарас Прохасько БотакЄ
book -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
book -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
book -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка