Annotation Її краса стала її прокляттям: чоловіки жадали її – І вони отримали бажане, а вона – невиліковну хворобу. Вона знаходить притулок у глухому селі Чорнобильської зони



Сторінка12/18
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.1 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   18
* * *

Я народжувала вночі. Був кінець лютого, довкола лежали високі замети, а дерева дружно одягнули пухнасті білі шапки. Крізь вікно «швидкої» я бачила лише їх, ще світло у вікнах багатоповерхівок, вогні з’являлися на мить і одразу зникали, поступаючись місцем іншим. І в кожному були люди. Я не бачила їх облич, але знала, що вони там є, адже хто ж ще вміє випромінювати подібне світло – живе та дихаюче. Так само я знала, що через кілька годин у цьому місті має з’явитися ще один вогник. Біль нагадував хвилі. Вони накочувались, повільно розливалися внизу живота й поступово відступали, щоб через кілька хвилин з’явитися знову, і з кожним наступним разом набирали сили. Я масажувала живіт і шепотіла своєму маленькому, що все буде добре, ми обов’язково впораємось. Скоро все буде позаду. У пологовому відділенні сонно сновигали білі тіні. Нас прийняли, оглянули й сказали чекати. Я ходила по кімнаті колами, намагаючись для чогось їх рахувати. Біль приходив все частіше й залишався на довше, я кусала губи й читала молитву, яку дбайливо віднайшла для нас Тамара Павлівна. Вони з Лєрою, скоріш за все, не сплять і теж рахують кола. Напевно, усе це мають робити батьки та чоловік, тільки не в моєму випадку. Знову біль. Швидше б це все закінчилось. Швидше. Відчуття часу зникло, так само, як і реальності. Усе сконцентрувалося всередині мене, а живіт, здавалось, вирішив розірватися подібно мильній бульбашці. Я слухняно кивала головою, виконуючи всі накази лікаря. Пологи приймала вже літня жінка, вона втомлено зітхала і, очевидно, також прагнула, аби все швидше закінчилося. Лише сестра із санітаркою про щось жваво перемовлялись, запевняючи, що я добре тримаюсь, спробували спитати про майбутнього тата, та я лише безнадійно махнула рукою у відповідь. Зайвих питань більше не ставили. Між ногами щось хлюпнуло, і згодом почалися потуги. Мене нарешті направили на крісло. Я, зціпивши зуби, старалася з останніх сил. Однак щось пішло не так. Лікар терміново викликала допомогу. Навколо забігали люди в білих халатах. Вони щось говорили, але слова падали вниз, не долітаючи до мене, падали й падали. Страшенно хотілося заплющити очі, мене термосили, щоб я цього не робила, але повіки з кожною наступною хвилиною ставали все важчими й важчими, я намагалася дотягнутись до них рукою, аби скинути тягар, однак руки відмовилися рухатись. Усе попливло, і стало темно. Хотілося запитати, навіщо вимкнули світло, але люди теж кудись зникли, залишився лише біль, потім і він зник. Отямилася вже вдень. Сонячні промені танцювали в павутинні крапельниці. Молоденька сестричка, помітивши, що я розплющила очі, виміряла пульс і посміхнулась. – Ну й налякали Ви нас, мамочко. Навіщо помирати зібралися прямо на кріслі, га? Я облизала пересохлі вуста й прошепотіла: – Дитина… Дівчина пожвавлено захитала головою: – Жива, жива, не хвилюйтесь. У вас син. Три дев’ятсот, п’ятдесят п’ять сантиметрів. Красунчик, тільки ледь життя мамі не коштував. – Де? – Почекайте, почекайте трошки. Принесуть. Я зараз лікаря покличу, щоб Вас оглянув. І принесуть. Коли нарешті в палату занесли маленький згорток, він заворушився, а я розплакалась. Сльози невпинно котилися по щокам і капали на крихітне личко мого сина. Він смішно плямкав беззубим ротиком і ловив своїми пальчиками мої руки. Давно забута ніжність нахлинула й затопила весь світ, адже відтепер в ньому був мій син. Він дихає поруч, і так буде завжди. – Привіт, мій малесенький. Я – твоя мама. Він позіхнув у відповідь і голосно розплакався. – Ого, одразу видно, що справжній мужчина, – засміялася сестра. Я кивнула: – Найголовніший у моєму житті. * * *

Дні стали схожими на дитячі каруселі, у них було багато руху й зовсім не лишилося спокою. Підготовка до весілля забирала купу часу та сил. Лариса намагалася відсторонитись від цього божевілля, проте воно інфікувало все живе, що потрапляло в радіус дії, і старшу дружку включно. Весілля мало відбутися в місті, там же планували відсвяткувати цю подію. Списки гостей, запрошення, машини, прикраси, шампанське, меню й тисячі інших дрібниць заполонили думки остаточно, і лише вночі, лягаючи в ліжко, Лариса могла не думати про це, узагалі ні про що не думати. Потім приходили сни. Пропливали поруч, ледь торкаючись вій, і зникали. Вона ніяк не могла пригадати їх вранці, хоча знала, що сни були. Ніна зовсім так само намагалася пригадати, що вже наречена, а отже, має бути щасливою, натомість виглядала просто розгубленою. Вона продовжувала ходити на роботу, господарювати в батьківському домі, намагаючись ще на мить затриматись у минулому, звичному, знайомому до останньої дрібнички, власному. Сергій мовчав, вдаючи, що все йде так, як і має бути. Занепокоєність видавали лише очі: у них усе частіше застигало німе питання, однак і надалі тривала гра в мовчанку. Лише Марія Степанівна при зустрічах із Ніною час від часу заглядала в очі так, що діставалася душі. – Що з тобою, дитино? Ніна лякливо ховала їх та запевняла, що все добре, мовляв, трохи хвилюється, але це, здається, природний стан для наречених. – Воно так, хороша моя, воно-то так. Коли наречена йшла, старенька тривожно дивилася вслід та хитала головою: – Не подобається вона мені, ой, не подобається. Ледь не щодня приходив дід Федір і подовгу посміхався. Таке собі сиве сонце з вусами й бородою, щасливе та тепле. – Вчора правнука додому забрали. Маленьке таке, червоне, а плаче голосно. Мужик. На мене схожий. Що смішного? Правда. Всі так кажуть, навіть Соня. – А як вона себе почуває після пологів? – Потихеньку. Сина хоче Федором назвати. Марія Степанівна жартівливо підморгує: – І на чию це честь, цікаво знати? А дід тільки посміхається, адже його радості так багато, що до неї можна торкнутися рукою. Вона цілком матеріальна й зосереджена в новонародженому хлопчику на ім’я Федір. Він десь безтурботно сопе носиком у блакитних пелюшках, навіть не підозрюючи, що перетворив старенького в сиве сонце. * * *



Намагаюсь знайти слова, аби описати той час, і відчуваю, що даремно. Таких слів не вигадали, це просто треба пережити, хоча кажуть, що любов до дитини приходить до кожного у свій час, і не обов’язково одразу, або не приходить ніколи. Так, саме любов і лише любов існувала в ті дні, жодних інших почуттів. Білі халати, круглі животи й плач уже народжених, сонце, голуби за вікном, які зліталися сюди зграями ледь не з усього міста, і дивна суміш запаху медикаментів та материнського молока. Останнє спочатку мені доводилося зціджувати, зціпивши зуби, щоб потім вилити до раковини, оскільки вся та хімія, що вводилася в мій організм, перетворювала його ледь не на отруту. Залишалось лише спостерігати за тим, як мій маленький смокче каші з пляшечки, і чекати, що скоро я все-таки прикладу його до грудей та відчую, що ми знову єдине ціле. І я чекала, рахуючи крапельниці, а котрась із новоспечених мам, у палаті поруч, відмовилася годувати груддю добровільно, прагнучи зберегти фігуру. Я все намагалась уявити собі ту фігуру, заради якої жінка відмовляється бути повноцінною матір’ю, і не могла. Дурненька. Невже високі груди можуть зробити жінку жінкою, коли вона такою не є? У перші дні після пологів у мене з’явилося нове захоплення. Я годинами роздивлялася свого новонародженого сина, не втомлюючись дивуватися кожній лінії, складочці, руху. Дивилась у його очі, тримала за крихітні пальчики й цілувала в чоло. Від нього йшло тепло нового життя, справжнього дива, частиною якого була я, чи, може, навпаки. Не знаю. Просто, якщо безсмертя існує, то це воно і є. Матерія переходить у матерію, змінюючи форми й лишаючись усе тією ж. Син був схожий на свого батька, принаймні, у такому рідному обличчі вловлювалося щось знайоме, уже бачене колись в подібній лікарняній палаті, проте я сприймала цей факт спокійно, так, ніби це особисто мене й не стосувалось. Хлопчик неначе викреслив із пам’яті її частину, біль пережитого відійшов, звільнивши простір для нового почуття. Я стала матір’ю. – Який він крихітний, зовсім як жабеня, тільки рожеве, якщо, звичайно, жабенята можуть бути настільки красивими. Привіт, маленький. Чуєш тітку Лєру? – Ти тільки подивись, який у нього усвідомлений погляд. Напевно, він розуміє куди більше нашого. Правда, зайчику? Я слухала це щебетання над моїм скарбом і посміхалась. – Як ти його назвеш? – В’ячеслав. В’ячеслав Валентинович. Лєра здивовано відірвала погляд від малюка. – А чому Валентинович? – Красиво звучить. Хіба ні? – Красиво, але… не знаю. Ти не спробуєш з’ясувати, хто батько? – Навіщо? Я й так уже знаю. Лєра підійшла ближче й сіла поруч, потім ще раз поглянула на маленького. – Просто він дуже схожий… на… на Геннадія. Невже так буває? Слава – точна його копія, тільки в зменшеному варіанті. Я кивнула головою, погоджуючись. Виявляється, буває. Достатньо одного погляду на маленького, щоб це зрозуміти. – Ларисо, а може, все-таки варто повідомити новоспеченого татуся, га? Має ж він хоча б матеріально нести відповідальність за скоєне. Аліменти ніхто не відміняв. І тобі було б легше, і Славі. Я рішуче прошепотіла: – Ні. У мого сина нема батька, зате є я. * * *

Уночі мучило безсоння. Лариса крутилась у м’якій перині й знову кашляла, не в силі знайти зручне положення, щоб нарешті спіймати за руку сон. Дивно. Сон – ніби маленька смерть, і необхідність життя одночасно. Але сьогодні всі сни кудись розбрелись, а може, ходять колами під вікнами, лякаючи нічні тіні. Тихо. Лише Руді заманулося прокинутися серед ночі. Він довго шарудів чимось у кутку, бігав по кімнаті, а потім задерся на письмовий стіл і, бавлячись, з нього впав, голосно нявкнув, затим прийшов жалітися господині в ліжко. Лариса притиснула до себе м’якенький клубочок, який одразу ж вдячно замуркотів. Через півгодини й руде кошеня, і його господиня рівно дихали уві сні. Він усе-таки прийшов, аби вкрасти свідомість на кілька годин. Ранок огорнуло сонце. Денне світло проникало всюди, навіть під вії, де ще затримувалися залишки сну. Лариса довго лежала в ліжку, насолоджуючись дрімотою, коли Рудя прибіг уже з іншої кімнати й весело заскочив до ліжка, помурчав біля носа, лизнувши його рожевим язичком. – Та встаю, встаю, бешкетнику. Ти ще будеш вдень відсипатись, а мені, знаєш, скільки справ із весіллям тітки Ніни вирішувати доведеться. До речі, вона вже десь у магазині, напевно, на робочому місці. Потрібно збиратися, а наша Марія Степанівна нехай список напише, що купити, все одно туди йду. Шавко радісно виліз із будки й підстрибнув, проводжаючи жінку із двору. Свіже повітря приємно лоскотало в носі, і від цього хотілося дихати на повні груди. Проходячи повз подвір’я нових сусідів, Лариса зустрілася поглядами із сивовусим дідом, що чимось нагадував персонажа з дитячої казки або козака. Вона привіталась, і він посміхнувся у вуса. – Ти диви, як я встиг відвикнути від присутності людей. Аж лякаюсь. Доброго дня, дочко. Ти чия будеш? Лариса зупинилась. – Нічия. – А буває так? – Буває. Я лікуватися приїхала й відпочити до вашої сусідки, Марії Степанівни. – Чув, чув. Заходь у гості, може, нашою станеш. У мене син є. Бравий козак. Лариса посміхнулася старенькому, попрощалась і пішла далі. Приязні люди. Чужого здатні прийняти за свого. У магазині покупців не було, лише Ніна гірко схлипувала в кутку, ховаючи сльози. – Що сталося? Вона на хвилину підняла заплакані очі й знову мовчки сховала. Такі собі солоні озера червоного відтінку. Їй, вочевидь, не вдавалося заспокоїтись, аби сказати бодай щось. На щастя, до магазину ніхто не заходив, і через деякий час Лариса нарешті допиталася, у чому причина. – Приходила Лідія Василівна… мати… Віктора. Вона… вона… – Заспокойся, Ніно. Чуєш? Що вона зробила? – Нічого. Віктор… пішов із дому. – І що? Він уже, здається, давно повнолітній. Чого так побиватись? У Ніни на мить промайнуло щось схоже на посмішку й одразу зникло. – Це через мене. Він дізнався про весілля й зник. Вони не знають, де він, з ким. Нічого не знають. Дружина в істериці. Тітка Ліда кляне, мовляв, відьма, причарувала сина… а я… я… По обличчю знову покотилися сльози, а слова застрягли десь у горлі. Від образи й болю жінка знову втратила контроль над собою. Лариса обняла її й спробувала заспокоїти: – Не плач, ну-ну, з горя чого не скажеш. Теж мені, знайшли відьму-спокусницю. Заспокойся, ніде він не дінеться, поблукає й повернеться до дитини. До тебе ж не приходив? Ніна заперечливо хитнула головою. – Ну от. А нареченій узагалі-то хвилюватися отак не можна, у тебе весілля за три дні. Чуєш? Ти без п’яти хвилин – дружина, тому турбуватися потрібно за свого чоловіка, а не за чужого. Все обійдеться, побачиш. Слова зависали в повітрі, хотілося в них вірити, однак чомусь не виходило. Чому вони завдають таких глибоких ран, а зцілюють настільки поверхово? Слова ж – лише слова, однак якщо в них вірити… * * *

Я люблю згадувати той час, та й просто його люблю. Це світла частина мене в минулому, мене – матері, мене – щасливої. Подібні миті настільки ж дорогі, наскільки й рідкісні, може, тому в них сховано так багато. Мене відпустили з лікарні десь через місяць. На відновлення організму після ускладнених пологів знадобилось інтенсивне лікування, на що пішли всі відкладені кошти. Додому, вірніше, до Тамари Павлівни, я повернулася з порожнім гаманцем, проте зі своїм скарбом на ім’я Слава. Ми любили його так, як люблять дітей: йому не потрібно було робити щось для цього, він був вартий любові із самого початку, просто тому, що був. Здавалось, весь світ обертається навколо нього, принаймні, мій – точно. Маленький багато спав та їв. Я нарешті змогла годувати його грудьми й отримувала від цього процесу неймовірне задоволення. Дивитись і відчувати, як ця крихітка смокче своїм ще беззубим ротиком молоко, а, наситившись, починає дрімати прямо біля серця, було так радісно і спокійно, що решта дрібних проблем та незручностей відходили на задній план. Ночі, розірвані на шматочки безсоння, брудні пелюшки, дієта й своєрідне ув’язнення в чотирьох стінах – усе було несуттєвим у порівняні з радістю від першої посмішки сина. Може здатися дивним, але в цих щоденних турботах була якась дивовижна гармонія, інтимність, краса, природність. Це перетворювалося на ритуал, без якого я вже себе не мислила, та й не тільки я. Пам’ятаю, як не могла втриматися від посмішки, слухаючи, як Лєра наспівує колискові над дитячим ліжечком, оскільки до цього вона впевнено стверджувала, що просто ненавидить будь-які співи й особливо у власному виконанні, мовляв, у кожного своє покликання, а в неї це медицина. Лєра все-таки вступила до медичного, останньому я раділа навіть більше самої новоспеченої студентки, адже мрії мають здійснюватись, нехай навіть чужі. Вона щоранку заклопотано поспішала на заняття, а повертаючись звідти, радісно влітала до кімнати, щоб застигнути над маленьким із незмінною посмішкою чеширського кота. Щось подібне відбувалось і з Тамарою Павлівною, принаймні, до цього я ніколи не помічала такого дивного блиску в очах, здавалося навіть, що вона помолодшала: з ранку до ночі перебувала в постійному русі, щось шила, в’язала, вичитувала й потім готувала найкорисніші страви, прала, прасувала, по кілька раз робила вологе прибирання та провітрювання, але найбільше любила прогулянки з малюком. Треба було лише бачити, з якою насолодою та гордістю вона везла дитячий візочок повз своїх сусідок і навіть зовсім незнайомих людей. У Славі вона нарешті віднайшла того, хто зміг заповнити пустку, яка з кожним наступним десятком все більше нагадувала хронічну рану невитраченого та непрожитого. Одним словом, нашої любові вистачило б із головою ще не на одне таке рожевощоке диво, от тільки ця любов була тільки рожевого кольору, адже належала виключно жінкам. Я довго не зізнавалась у цьому навіть сама собі, проте відчувала, що так не має бути, це дещо викривлена картинка світу. Для дитини, тим паче хлопчика, важливо отримувати чоловічу увагу й турботу рівнозначно з жіночою. Може, правда, здаватися, що материнська любов – першопочаткова, однак замістити повністю батьківську все одно не здатна. У світі має бути ніч і день, лише тоді цей світ повноцінний. Усвідомлення цього далося важко, проте вирішити проблему не допомогло, адже не напишеш же на першому стовпі «шукаю батька для сина» й не візьмеш у користування напрокат. Він або є, або його нема. У нас – не було, проте ми все одно були щасливі, а от щастя не буває неповноцінним. * * *

– Ти щаслива? – спитала Лариса жінку в білому. Ніна вже хвилин десять безрезультатно намагалася сконцентрувати погляд на своєму відображенні в дзеркалі. Простенька сукня, зачіска, фата. Казка, про яку мріє кожна маленька дівчинка. Ніна струснула плечима та відійшла від дзеркала, вона вже дуже давно не маленька дівчинка, проте щастя знаходять же в різному віці, головне, щоб це було дійсно воно. – Звичайно, наскільки можу бути щасливою. – Наречений приїхав! До кімнати рвучко увійшов Сергій і одразу застиг на порозі. У його погляді читався неприхований захват. – Ну от, сонечко, а ти протестувала проти фати, застара, мовляв. Смішні ви, дівчата, дурненькі. Ти – справжня красуня, і вік тут ні до чого. День видався сонячний. Лариса підняла очі вгору. Небо чисте настільки, що навіть здається прозорим, от тільки, що ховається за тією прозорістю, усе одно не розгледиш. Їх з усіх сторін оточили гості, така собі яскрава зграя посмішок у передчутті свята, колона машин, стрічки й повітряні кульки, вітер у вершечках дерев, одним словом – весілля. Кінець й одночасно точка відліку вже чогось якісно нового, що зветься сім’єю, де двоє мають стати одним. Останнє навряд чи відбувається одразу, у той самий день, якщо відбувається взагалі, адже штамп, як не дивно, є гарантією щастя лише для тих, кому ніяких гарантій, власне, не потрібно. Біля двору на молодят чекав чоловік. Він нервово переступав із ноги на ногу й винувато ховав очі, дивлячись кудись ніби повз. Ніна здивовано завмерла, у руках і колінах щось затремтіло. – Батько? Чоловік кивнув головою: – Я. Він прийшов привітати її. І коли все було позаду, обоє полегшено видихнули. Стара рана, що встигла стати хронічною, почала заспокоюватись, хоча не зарубцювалася повністю, просто настав час, час вибачень і прощення, час для того, щоб зробити перший крок. Весілля набирало обертів і затягувало кудись глибше й глибше, немов круговерть на швидкій воді. Спалахи фотоапаратів, щохвилинна присутність відеокамери, десятки поглядів, слова вітання, поцілунки. Здавалося, хтось знімає фільм, сценарій якого знає кожен, однак передбачити кінцівку не береться ніхто. Лариса дивилася на посмішку жіночки, яка виголошувала слова церемонії, і чомусь думала, що цю посмішку вона одягла так, як і решту вбрання, для ще одного робочого дня. – Оголошуємо вас чоловіком і дружиною. Можете поцілувати наречену. У Ніни тремтіли руки, а в очах ховався переляк тієї маленької дівчинки, що колись мріяла про казку із справжнім принцом. Сергій лагідно стис її руки у своїх долонях і поцілував. Знову спалахи фотоапаратів та гучні оплески гостей. Вони офіційно чоловік та дружина, і від цих слів по спині починають бігати зграйки невидимих мурах. Дивно, радісно, лячно. Через кілька хвилин у прозоре зимове небо злетіло два голуби, такі ж білі, як світ довкола, полетіли в одному напрямку – значить разом. Лариса покірно грала відведену для неї роль. Тости, шампанське, танці, конкурси, жарти. Вона вже дуже давно не пускала у свій світ стільки людей одразу, тому зараз відчувала щось на зразок втоми від незнайомих облич, що всі, як одне, посміхаються навіть схожою посмішкою. Хотілося швидше повернутись у пустку своєї кімнати, щільно зачинити двері та загойдатися на старій лозовій гойдалці, аби в напівсні віднайти загублений спокій. – А зараз попрошу вийти на майданчик наших дорогих свідків. Ми перевіримо, наскільки вони відповідають тій місії, яка на них покладена в цей особливий день. Лариса слухняно піднялася зі свого місця й рушила до тамади, що чомусь хитро підморгував одразу двома очима. Шляху назад нема, адже це – весілля. Після п’яти хвилин запальної ламбади зі свідком на одному стільчику Лариса непомітно вислизнула на свіже повітря. У нічному небі вже увімкнули тисячі світильників, де кожен мав своє ім’я. Тихо, лише крізь вікна та відкриті двері долинає музика й рівний гул людських голосів. Раптом від ресторану рвучко від’їхала машина, а в будинок, похитуючись, увійшла біла тінь. Лариса насторожено завмерла, намагаючись пригадати, де вже бачила цю машину і чому тінь здалася настільки знайомою. Швидко повернувшись назад, жінка довго не могла знайти поглядом нареченої, а коли нарешті наштовхнулась у коридорі на Сергія, одразу спитала: – Де Ніна? – Хтось із персоналу попросив на хвилинку відійти. Я так і не зрозумів, навіщо. Вони безрезультатно відкривали всі двері, що траплялися на шляху, доки не знайшли одні зачинені. Це була комірчина, в якій техперсонал тримав відра, ганчірки та швабри. Крізь щілину біля підлоги рівно лягала смужка світла, але всередині тривожно зависла тиша. – Ніно, ти там? Відкрий. Що сталося? Я зараз виб’ю двері. Ніно, ти мене чуєш? Тиша. – Куди ви її кликали? Що відбувається? Розгублена дівчина намагалася пояснити, але слова плутались і підстрибували, немов тенісні м’ячики. Якийсь чоловік захотів привітати наречену віч-на-віч, він так просив і взагалі виглядав пристойно. Сергій у розпачі загасив кулаком у двері. – Ніно, відчини! Тиша. Лариса махнула рукою й крикнула: – Ламайте двері! Вони не опирались і вже під другим натиском покірно впали додолу. Першим у кімнату заскочив Сергій. – Ніно! Лариса ватяними ногами переступила поріг й остовпіла. Перед нею лежала Ніна, а на шиї страшним вузлом біліла весільна фата. Десь за святковим столом сп’янілий чолов’яга пробурмотів «гірко». Жінка повільно опустилася на холодну підлогу: – Господи… навіщо? * * *

Господи, за що? – це питання я безсило повторювала ледь не кожну хвилину. Воно постало перед очима великими чорними літерами, за якими весь світ звузився в малесеньку цяточку, що лише завершувала знак питання. Я відмовлялася вірити в існування бодай якоїсь відповіді чи пояснення того, що відбувалося, тим паче цьому не могло бути виправдання. Від німого відчаю хотілося вити, кусати лікті й бігти, бігти, бігти подалі від реальності, що перевершила собою найстрашніше жахіття. – Ваш син – серйозно хворий, надто серйозно. Потрібне термінове лікування, складна операція, можливо, не одна. Мені шкода, але щодо успішного завершення терапії ніяких гарантій дати не можу, ніхто не зможе, надзвичайно складний випадок. Стіна, стіна, ще одна. Різкий запах ліків і болю, а серед усього цього очі мого сина – широко розплющені, перелякано спрямовані на мене. За ці очі я здатна була продати душу, якщо вона комусь би знадобилась, однак тоді нам потрібен був час і гроші. Ні того, ні того я не мала. – Господи праведний, біда яка, лихо тяжке… Тамара Павлівна голосила вже кілька останніх днів, Лєра зосереджено перевертала томи медичних довідників і робилася дедалі чорнішою, а я думала, де знайти гроші. Ніколи до цього навіть не припускала, що життя дитини може так страшно залежати від якихось папірців. Невже отак просто купується шанс побачити сонце завтра? А воно байдуже лежало на підлозі лікарняної палати десятками сонячних зайчиків. Слава тягнув до них рученята, намагаючись упіймати, майже так само, як життя. Він схуд і виснажився, зблід, багато спав чи просто лежав, ще посміхався, але якось страшно, ніби раптом зрозумів усе, навіть більше за нас. Я посміхалася йому у відповідь, кусаючи губи до крові, цілувала малесенькі пальчики та розказувала казки про справжні дива. Він усвідомлено кивав головою і, ще не розуміючи слів, вірив мені, вірив так, як діти вірять найближчій людині у світі – мамі, а коли засинав, я безсило билася головою об стіни. Напевно, найскладніше було прийняти цю хворобу, усвідомити, що вона є, і саме в мого сина. Я сотні разів повторювала, що це неправда, але з кожним наступним усе менше в це вірила. Коли ж нарешті шок минув, лікар мене просто не впізнав, перед ним стояла інша жінка – змучена, виснажена, але не зневірена. – Мій син повинен жити. Лікар розгублено зняв окуляри, ретельно витер їх хусточкою й подивився прямо на мене: – Звичайно, як і всі інші онкохворі діти. * * *



– Ви до кого? – Ніни… Не знаю, під яким прізвищем вона тут, дівочим чи вже… Молоденька дівчина відірвала погляд від паперів, які одночасно з розмовою намагалася заповнювати: – А це як? Лариса махнула рукою, вибачилася та зателефонувала Сергію. Той спустився в приймальню вже за хвилину й пояснив, що відвідувачка прийшла до них. Довгі коридори жовтого кольору, однак це зовсім не схоже на колір світла чи сонця, скоріше хвороби. – Вона ще не повністю отямилась. Лікар попередив, щоб ніяких хвилювань. Це зараз лише зашкодить. Лариса кивнула головою й обережно увійшла до палати під номером шість. Біля самого вікна на білих простирадлах лежала жінка, яка ще кілька годин тому ніяково ховала очі під крики гостей «гірко». Вона обернулась і закрила шию долонями, намагаючись приховати синю лінію смерті. – Я дурна… Лариса підсунула стілець ближче до ліжка й сіла. У грудях швидко-швидко билося серце, щось затисло горло й не давало вимовити й слова, вона з останніх сил намагалася втримати сльози. – Ні, тільки дурненька. Ніна змучено посміхнулась і забрала руки з шиї. Обидві розплакались, але від цього дихати стало легше, немов у повітрі розірвалося на шматки щось важке та чорне, а потім впало додолу. До палати схвильовано зазирнув Сергій і одразу ж зачинив за собою двері. – Тобі не можна плакати. – Ага. Та ще й у першу шлюбну ніч. – Зате її ви точно не забудете. Ніна кивнула і вже серйозно промовила: – Я не повинна була цього робити. Це одруження – помилка із самого початку. Я просто тікала від самої себе, а не втекти ж і не сховатися, ще й Сергію боляче зробила. Йому за що? – Якби на всі питання існували відповіді, люди не робили б дурниць. Він просто любить тебе. – Господи, а в мене не виходить, нічого не виходить, а прикидатись – не можу. – Він знає. – І як жити далі? – Почни просто з «жити». У коридорі біля вікна ходив колами Сергій. Крок, крок, ще один, і знову вікно, за яким ось-ось має зійти сонце. Вони так довго чекали цього дня, а сьогодні день – це і є життя, принаймні, якщо він таки почнеться. – Ларисо, як вона? – Вже краще, заспокойся, найстрашніше позаду. Сергій полегшено видихнув, але вже в наступну хвилину стурбовано запитав: – А вона не може спробувати… повторити. Лариса перевела погляд на вікно. Над дахом протилежного будинку виринала червона заграва. Сходило сонце. – Ні, житиме.
Каталог: book
book -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
book -> Післямова
book -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
book -> Село не люди Аннотация
book -> Вічник Сповідь на перевалі духу
book -> Тарас Прохасько БотакЄ
book -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
book -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
book -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   18


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка