Annotation Її краса стала її прокляттям: чоловіки жадали її – І вони отримали бажане, а вона – невиліковну хворобу. Вона знаходить притулок у глухому селі Чорнобильської зони



Сторінка11/18
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.1 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   18
* * *

Минув майже рік, наблизився час повторного вступу до інституту. Ми з Лєрою сумлінно засіли за книжки, потай підслуховуючи, як у кронах старих кленів вирує весна. Цього разу вона прийшла якось одразу, люди навіть не встигли її почекати, а Київ вибухнув цвітом каштанів. За цей час він встиг відкритися нам інший, той, у якому, мабуть, і живе справжня душа міста та дрімає історія. Його храми, церкви, пам’ятники, парки, старовинні будівлі, Андріївський узвіз – усе це стало рідним, а може, рідним і було. У лікарні роботи поменшало, особливо коли часи ожеледиці стали вчорашнім днем, проте пацієнтів вистачало. Я особливо не любила змін, коли до відділення потрапляли важкі постраждалі. Ми встигли набачитися різного, однак усе одно ще не звикли. Часом навіть починало здаватися, що не витримаю й піду, однак наставав ранок нового дня і ще вчора прикутий до ліжка хворий дякував та махав на прощання рукою. Дивно, але іноді звідкись бралися сльози, ніби прощався з кимось своїм. Я погано пам’ятаю те фатальне знайомство. Знаю точно, що це сталося тієї весни в кінці березня чи в перших числах квітня. Геннадій був одним із чергових пацієнтів, і одразу я навіть не звернула на нього особливої уваги. Він потрапив сюди з переломом ноги, випав із відчиненого вікна свого ж таки кабінету, напевно, хотів розгледіти весну впритул. За таку необережність довелося заплатити гіпсом та милицями. Пам’ятаю, що ще Лєра сміялась, мовляв, оце так бандитський удар зачепив товариша міліціонера. Правда, свою міліцейську форму Геннадій швидко змінив уже на нашу – піжаму, хоча самовпевненості від даного факту аніскілечки не поменшало. Молодий, тільки тридцять із хвостиком, він устиг зробити блискавичну кар’єру в органах і зупинятися на досягнутому не збирався. Власне, з його шанованим у місті татом іншого ніхто й не чекав, єдине, що могло викликати здивування: чому це хлопчикові заманулося погратися саме в супергероя. Спершу я не помітила нічого загрозливого в його грубуватих жартах-залицяннях, навіть не знаю чому, адже подібне відчувала одразу – ледь не шкірою. А тут, напевно, відігрілась, заспокоїлась, от і не відчула, як перетворилася на іграшку дорослого хлопчика. Цей же хлопчик звик отримувати бажані іграшки завжди. – Не розважила б ти хворого, крихітко? Швабра випала з рук і вдарилась об підлогу. – Що за жарти? Він задоволено спостерігав за моєю реакцією й вистукував якусь дурнувату мелодію своєю милицею. – Диви, гаряча яка. Я що, неясно висловився? Уточнимо. Я хочу сексу й питаю, скільки це буде коштувати? Я зблідла та підняла з підлоги швабру. – Не продаюсь. Він розсміявся прямо в обличчя. – Продається й купується все, пташко. Питання в ціні. Підхопивши відро, голосно грюкнула дверима. – У тебе стільки не знайдеться, придурку. До кінця чергування так і не вдалося прийти до тями. Мене трусило, з рук усе падало, весь час щось забувала й нагадувала овоч на грядці. Старша сестра, помацавши пульс, вирішила, що я захворіла, і відправила додому. Відмовившись, я спробувала взяти себе в руки, проте вночі навіть задрімати не вдалося, хоча хворі якраз не турбували. Лєра довго крутилася поруч на кушетці, а потім влаштувала справжній допит, і я зізналася, у чому справа. – Ні, це навіть уявити важко. Покидьок. Наша міліція нас береже. Йому не гіпс накладати потрібно було, а відрізати дещо зайве, щоб занадто не турбувало. Як та хвороба називається? Я посміхалась, витираючи сльози, а Лєра продовжувала розмахувати перед собою руками. – Ти його наступного разу, якщо заїкнеться, відішли прямим текстом подалі, щоб назад не дошкутильгав на своїй одній. – Лєро, що зі мною не так? – Не зрозуміла. – Чому саме до мене з таким чіпляються? Я якась не така? – Ага, у тебе на обличчі написано: «візьми мене, оплата у валюті». Плюнь та розітри. У когось заскок, а ти ще й винна? Геннадій затримався у відділенні, слава Богу, відносно недовго, усе-таки молодий організм впорався й кістка зрослась. Хворий став активнішим, його почали відпускати додому, однак той повертався для огляду, і чоловічу постать часто можна було помітити поруч із котроюсь представницею чарівної статі. Я уникала таких зустрічей, він особливо від даного факту не страждав, оскільки у відділенні було доволі красунь у білих халатах, у кінці кінців натрапив на Лєру, а та з превеликою втіхою послала його подалі – аж на виписку, і ми нарешті полегшено зітхнули: «неприємний тип». Неприємний тип швидко забувся, його витіснили нові обличчя хворих, а підготовка до вступу забирала решту вільного часу. Думаю, що й сам Геннадій навряд чи мучився від розлуки, аби з маніакальною завзятістю шукати зустрічі, очевидно, у нього були інші, куди цікавіші справи. Усе вирішив випадок, планети, фатум, вищі сили – хтозна. Людина часом нагадує звичайну ляльку, яку хтось підвісив на невидимих нитках, щоб можна було смикати в потрібний бік, угору, вниз, і люди смикаються з упевненістю, що роблять це самі. Того вечора ми поверталися додому пізно, бо перед цим забирали в знайомого рідкісний підручник, Геннадій гасав по місту з приятелями в пошуках розваг, наші дороги перетнулись. Пам’ятаю, що було тепло, ледь не по-літньому, пахло квітами й вітром. Ми з Лєрою не встигли нічого зрозуміти, коли поруч різко загальмувала машина й незнайомці у формі грубо заштовхали нас в авто. Лєра кричала, що це якась помилка, однак нам швидко закрили роти. Геннадій, що сидів за кермом, озирнувся й підморгнув. – Ну що, розважимось, дівчата? Жах і заціпеніння, нам щось увели, і свідомість неначе зависла десь аж у нічному небі, зачепившись за ріг молодого місяця, щоб звідти споглядати лише уривки реальності. Нас вивезли за місто. Лісосмуга, дерева, дерева, дерева, молода трава під ногами. – Казала, не продаєшся, то візьмемо задарма. Хлопці, я перший, а далі по колу. Як дивно пахла трава – неначе в косовицю, ще був запах алкоголю, цигарок, чоловічого поту й сперми, ми пахли страхом, якщо страх якось пахне. Отямилися під ранок, Лєру нудило, а я дивилась, як маленькі мурашки сновигають у вим’ятій траві. Здається, ми зруйнували ваш звичний світ, маленькі? Світи руйнуються – і великі, і малі. – Нелюди, – голосила над нами Тамара Павлівна, зовсім як над мерцями, і в цьому було щось правильне. Життя спинилось, його не було. Зняття побоїв, експертиза, заяви про зґвалтування, чужі руки, чужі очі, запитання. Усе неначе стосувалося когось іншого, а не мене. Лєра билася головою об стіну й стискала міцніше зуби. Так тривало кілька тижнів, доки нас не прорвало. Вона істерично реготала та плакала одночасно. – Тварюка! Він просто сміявся мені в обличчя, дивився в очі й сміявся. Тамара Павлівна пила заспокійливе, кивала головою й знову пила. Я вийшла на балкон, довго дивилась у скроні гігантських кленів та думала: якби вийшло ось так розридатись, стало б легше. Легше. У голові маячило обличчя слідчого, що вів нашу справу. Підстаркуватий чолов’яга перетворив її на мильну бульбашку, щойно дізнався, чиє прізвище фігурує в якості підозрюваного. – Розважились, дівчата, то чого зараз скиглити? Мало заплатили чи що? Лєра вийшла на балкон і стала поруч. – Знаєш, я так часто намагалась уявити, як це станеться вперше. Думала, що буде красиво й обов’язково з чоловіком мого життя. Смішно, правда? Я тільки здригнулась, згадавши свого першого. – Ненавиджу. Якщо ненависть руйнує, то від нас не залишилося нічого. * * *

Прокинувшись, Лариса підійшла до вікна, щоб привітатися з новим днем. Стояла в самій сорочці, дивлячись, як солять землю. За вікном ішов сніг – дрібний-дрібний, він падав густо, нагадуючи сіль. До кімнати зазирнула господиня. – Вже прокинулась, а вчора так пізно лягла. Тут Ніна прибігла з якоюсь справою. – Запускайте наречену. Великі темні очі виглядали переляканими й розгублено намагалися зачепитись поглядом бодай за щось у кімнаті. Врешті-решт Ніна сіла в гойдалку та спитала: – Скажи, я справді це роблю? Лариса посміхнулась і ствердно кивнула головою, на що Ніна заховала обличчя в долоні, прошепотівши «боюсь». – У мене подібний досвід відсутній, проте, кажуть, нареченим властиво хвилюватися перед весіллям, то все йде за планом. – Ага, я планово роблю велику помилку. – Знаєш, подружко, зазвичай молодята впевнені в протилежному, а потім, набагато пізніше, дізнаються, що помилились. Так що, мила моя, ти прогресуєш. Не хлюпай носом. Ніна розсміялася крізь сльози, витерла обличчя й зауважила: – Власне, чого я сюди прийшла? Збирайся, старша дружко, поїдемо вибирати весільну сукню. Сергій такий смішний, обов’язково хоче її купити, та й тобі потрібно щось придбати. З іншої кімнати почувся голос Марії Степанівни: – Ви кудись збираєтесь, дівчата? – Так, зараз Олег заїде, наш свідок, поїдемо по вбрання. Лариса підскочила біля шафи й жартівливо округлила очі: – І ти мовчиш? – А що? Думаю, що з весільними сукнями в громадському транспорті кататися якось не зовсім зручно. – Нічого не знаю, дівчата, але без сніданку не пущу, та й такі важливі справи на голодний шлунок не вирішують. Швиденько за стіл. Через кілька годин голова йшла обертом від білого кольору. Білий сніг та білі сукні. І того, і того було настільки багато, що здалося, інші кольори просто зникли, можливо, розчинились у білому. – Ларисо, я заплуталась. Невже з усіх потрібно вибрати одну сукню? Як? Лариса обвела поглядом довгі ряди манекенів, що дружно зібралися вийти заміж. – Сукня має бути твоєю. – А як її знайти? Лариса озирнулась і спіймала за спиною стурбований погляд новоспеченого свідка. Олег одиноко височів біля дверей, ніяк не вписуючись у загальне тло цієї білої феєрії. – Думаю, що ти її просто відчуєш. – Не знаю, може, я несправжня наречена, тому і відчути свою не зможу? – Дурниці, у кожної вона є. Немов підтверджуючи сказане, біля дзеркала затанцювало молоде дівча з поглядом, що ось-ось мав вибухнути від радості. – Бачиш, ця свою вже знайшла. – Думаєш? Слухай, а покажи мені свою? Лариса завмерла з дивним відчуттям, що її оточили. Стало холодно, захотілося вирватись із цього полону кольору… Кольору чого? – Її тут нема. – То, може, і моєї нема? – Твоя має бути. Шукай. Ніна втомлено піднялася зі стільця й знову пішла блукати довгими рядами. Власниця салону щебетала та метушилася довкола, нагадуючи якогось дивного метелика – того, що живе лише на білому. У кінці кінців Ніна спинилася біля простенької сукні – нічого зайвого, білий клапоть тканини. – Слухай, а кажуть, дівчат ховають теж у весільних сукнях? – Трапляється. – Дивно. І під вінець, і в труну. – Якісь асоціації в нареченої не ті. Давай краще зупинимося на якомусь варіанті, а то Олег скоро проситиме помилування. – Я хочу ось цю. Власниця салону скептично обвела поглядом наречену й сукню, однак вирішила не встрявати, зате при виборі весільного вельону, тобто фати, та віночка відірвалася на повну, запропонувавши найдорожчий варіант, що спадав ледь не до п’ят. Ніна сперечатися не стала, й Олег із посмішкою звільненого розмістив пакунки в машині. Ніна теж посміхалась, тільки з острахом. Невже так посміхаються в передчутті весілля? Це ж має бути один із найщасливіших днів. * * *

– Ну що, шановна? Вітаю, Ви вагітні. Термін – приблизно шість тижнів. Будемо ставати на облік? Я дивилася на вродливу жінку в білому халаті й не розуміла жодного сказаного нею слова. Ще через мить перед очима закружляли вже знайомі білі цяточки, а далі кімнату проковтнула темрява. – Дихайте глибоко, ось так. Ну що, отямилась? Я здригнулася від запаху нашатирного спирту й спробувала підвестись. – Що зі мною? Гінеколог лише посміхнулась. – Нічого особливого, у Вашому стані втрата свідомості досить поширене явище, однак із цим жартувати не варто. – У якому такому стані? – Ну, мила моя, Ви вагітна, чекаєте на дитину. Що тут незрозумілого? – Хто батько? Жінка враз стала серйозною. – Вам видніше хто. Захотілося звернутись клубочком і зникнути. Видніше. Через п’ятнадцять хвилин Алла Миколаївна гладила мене по голові та зітхала: – Навіть не знаю, що сказати, дівчинко. Як правило, ми вмовляємо, щоб дитину залишили, хіба що якісь патології чи протипоказання, а з тобою – язик не повертається. Вирішуй сама. Цей день мав бути щасливим. Я брела містом, наштовхуючись на стовпи, будинки, людей. – Дивись, куди йдеш! Навіжена якась. Я зупинялась, стояла, потім знову йшла. Цього не може бути. Тільки не це. Вдома я забилась у куток на балконі й сиділа кілька годин мовчки. Перед очима прокручувалися кадри тієї ночі, принаймні, те, що я могла пригадати, а над головою світило сонце, яскраве та тепле. – Ларисо, як ти сходила до лікарні? Де ти? А що ти тут робиш? Що сталось? – Я вагітна. Лєра повільно опустилася поруч. – Не може бути. – Може. Вона нервово перебирала ґудзики на сукні. – І що? Я підняла очі та знизала плечима: – Не знаю. Кілька наступних тижнів я не виходила з квартири. Здавалось, стіни обступили й уже починають стискатися, однак примусити себе рухатися я не могла, тому або лежала в кріслі, або виходила на балкон, притискаючи долоню до живота. Невже там хтось є? Хто? Частинка когось із них? Вічне нагадування про пережите? Це занадто жорстоко, аби бути правдою. Я ж не хотіла, не просила зароджуватися в мені. Так не має бути. Несправедливо. Тепер я розуміла, чому божеволіли у вій ну дівчата – вагітні від ворогів. – Ларисо, так не можна, треба щось вирішувати. Чуєш? Термін вагітності ще дозволяє… – Є ризик, що я потім не зможу мати дітей. Ніколи й ні від кого. Розумієш? – Але ж ця дитина, вона… – Вона – небажана. Побачивши мене на порозі кабінету, Алла Миколаївна відірвалася від записів та підвелась. Пам’ятаю, як вона дивилася на мене. – Ну що. Ти вирішила? – Я… я не знаю, – трималася з останніх сил, а потім вибухнула плачем. Сльози лилися нестримним потоком, лились і лились, але від цього чомусь не робилося легше. – Ну-ну, дівчинко. Заспокойся, ми щось придумаємо, чуєш? Не можна так себе мучити. Звичайно, наслідки аборту прогнозувати не береться ніхто, але у твоїй ситуації… Та, врешті-решт, ти можеш народити цю дитину, і знайшлися б люди, хороші, які стали б для неї батьками. Чуєш? Ларисо, а справжній батько, вірніше, вони знають? – Ні. Я не хочу, не можу їх бачити. Господи! – Ну-ну. Давай вирішимо так: зробимо УЗД через декілька тижнів, а там видно буде. Домовились? Я кивнула головою. – Ну от, а зараз головне – не хвилюйся, не нервуй. Усе буде добре. Добре. Повір мені. Я вийшла з лікарні й упевнено пішла до магазину, купила пляшку хорошого вина, торт і багато фруктів. Повернувшись додому, накрила стіл, здивувавши Тамару Павлівну й Лєру настільки, що вони якось обережно почали поглядати одна на одну. – Пропоную підняти келихи за моє повернення до життя. Завтра ж виходжу на роботу, годі, добровільному ув’язненню кінець. – Ларисо, ти зробила… Я заперечливо хитнула головою й випила свій апельсиновий сік.
Того дня із самого ранку небо було густе, здалеку долинав грім, а на горизонті час від часу спалахували блискавки. У повітрі розлилася загрозлива тиша, а потім раптово знявся вітер. Я заскочила до лікарні, силою зачинивши за собою двері, бо вітер ніби хотів зайти зі мною. Вибач, але в цих кабінетах приймають лише жінок. Алла Миколаївна вирішила провести мене до спеціаліста особисто. Ноги не слухалися, хотілося пити. Коли мене поклали на кушетку й вичавили на живіт щось холодне та слизьке, я здригнулась, зіщулилась і боялася натрапити поглядом на монітор. – Плід один. Я чомусь здивувалась, адже весь цей час навіть думки не виникало, що дитина може бути не одна. – Так, розвивається нормально. Зараз зробимо необхідні виміри. Лежала й не дихала, слухаючи не завжди зрозумілі терміни. Виходило, що зараз, ось у цю хвилину, лікар обстежує мою дитину – майбутню чи ні, але дитину. – Ну що, Ларисо. У вас усе нормально, я маю на увазі тебе й малечу. Може, поглянеш? Я міцно заплющила очі, зробила глибокий вдих та відкрила, усе-таки відкрила. На екрані мерехтіла незрозуміла картинка мене зсередини. Я затамувала подих і скоро почала розрізняти там крихітну тінь, лише тінь – беззахисну й таку залежну від мене. Різко відвернувшись, я спитала, чи можу йти. – Так-так, ми завершили. У коридорі не вистачало повітря, його ніби висмоктали звідти, я зависла у вакуумі. Господи, за що? Раптом страшний гуркіт вдарив повітря й розкотився довкола. Я підійшла до вікна й наштовхнулася на чорне небо, чорне та страшне. Заплющила очі, звідкись взялося маленьке рожеве обличчя з блакитними очима та беззубим ротиком, що посміхається. Це прийшов мій маленький янгол із минулого. Він теж не просив народжувати його, як і не просив вбивати. Позаду почулися кроки й тепле дихання за спиною. – Ларисо, ти вирішила? Я кивнула головою. – Аборт? Ще один кивок – протилежний попередньому. – Я народжуватиму. Алла Миколаївна обняла й посміхнулась. З неба пішов дощ. Потоки лились, змиваючи пил та тишу, повітря прорізувала волога свіжість. Знову можна дихати, і дихати вже удвох. * * *

На хуторі зникло світло. Ще вночі знявся сильний вітер і, очевидно, десь пошкодив лінію. Відсутність електрики помітили не одразу. Адже зі старого телевізора господиня лише час від часу здмухувала пил та протирала екран, що, здавалось, осліп і тепер доживає відведене, зовсім як людина. Радіоприймач і до того часто мовчав, потім його проривало, він оживав, аж підстрибуючи на стіні, згодом знову німів, тому на його мовчання теж не звернули уваги. Вітер гупав у вікна весь день, жалібно вив у димарі. Про прогулянку не могли бути й мови, тому Лариса ходила з одного кутка в інший, зупиняючись біля вікон. Коли ж на вулиці почало сіріти, жінка спробувала увімкнути світло, і тут з’ясувалось, що воно зникло. Це ж треба, ритм життя в цій глушині подібні сюрпризи майже не порушують, ніби цивілізація спинилася за кілька кроків, є й нема водночас. Марія Степанівна запалила декілька свічок, і кімната прибрала небаченого досі вигляду. Звичні речі набули таємничості, навіть тіні заворушились. Лариса влаштувалася зручніше в кріслі-гойдалці й розчинилась у несподіваній магії сільської оселі. Тут усе ожило, а от місто б завмерло, навіть здалося мертвим. Просто там працюють занадто складні механізми, однак спиняються за одну мить, втративши енергію для свого руху. – Маріє Степанівно, давайте я хоч по воду сходжу. – Та я б сама, дитино, вітер такий зірвався, що аж страх. – Нічого, колодязь не переверне й мене – я ж із відрами. Старенька засміялась і погодилась. Відкривши вхідні двері, Лариса насилу втримала їх, щоб зачинити за собою. Сьогоднішній вітер справді сильний. Криниця стояла на вулиці через кілька дворів, зазвичай, до неї дістатися було простіше простого, та й воду, здавалось, можна було черпати долонями. Цього разу довелося докласти чимало зусиль, аби порожні відра залишилися в руках, а не стали іграшками невидимого пустуна. Колодязь рипів, неначе його й справді хотіли перевернути, а він опирався з останніх сил. Однак Ларису здивував зовсім інший звук: щось крихітне жалібно нявкало прямо біля криниці. Це щось одразу помітити не вдалося, і лише згодом Лариса намацала м’яке та тепле. Кошеня перелякано перебирало лапками на долоні. – Бідолашне, тебе тут залишили в таку негоду, так? А може, заблукало, маленьке? Йди до мене, ось сюди, не бійся. Лариса заховала несподівану знахідку в себе на грудях, і кошеня, зігрівшись живим теплом, затихло та заспокоїлось. Напевно, навіть вітер йому вже не здавався таким страшним і всесильним, бо під лапенятами відчувалося биття іншого серця, нехай і набагато більшого, але однаково живого. Удома виявилось, що маля кольору червоного сонця. Руде-руде, зі смішними вусиками й хвостом. Марія Степанівна роздивлялася гостя, а той задоволено пив молоко з кришечки. – Ну що, наше сімейство побільшало. Як звати тебе, га? Ти, здається, хлопчик. Лариса посміхнулася: – Рудя. – Їж-їж, Рудя. Нам потрібен великий і сильний кіт, бо мишей розвелося – скоро хату з’їдять із господинею заразом. Наситившись та відігрівшись, Рудя жваво вивчав новий дім, а через пару годин весело грався з клубками, підстрибуючи так високо, немов зібрався дістати сонця, яке так і не з’явилося. Утомившись, маля залізло на руки до Лариси, згорнулося клубочком, позіхнуло рожевим ротиком і мирно замуркотіло. Лариса дивилася на нього й посміхалась. Діти є діти, навіть якщо вони кошенята. * * *

Вагітність протікала нормально, без особливих ускладнень. Правда, на самому початку турбував токсикоз, однак чомусь мені він не видавався чимось до краю виснажливим і страшним. Це була частина мого нового стану, мене нової, і я сприймала це лише так. Пам’ятаю, коли вперше знудило, вийшла з ванної кімнати бліднувато-зелена з дурнуватою посмішкою на вустах. Лєра й Тамара Павлівна метушливо бігали довкола, а для мене в ту хвилину не існувало нічого, окрім дитини. Може видатися смішним, але це було схожим на вітання, ніби моя крихітка таким способом уперше дала про себе знати. Ще з’явилося нове, незнане досі почуття легкості, воно прийшло одразу, як тільки я вирішила народжувати. Здавалось, якщо стати навшпиньки, розкинути руки, то полетиш, і зовсім неважливо, що людині це не під силу, тим паче вагітним жінкам. По-своєму я літала, а ще любила, любила свою майбутню дитину, лише свою та більше нікого. Від усвідомлення цього світ ставав іншим. Дивовижно, як така крихітка, ще навіть невидима для стороннього ока, перевернула все з ніг на голову, а може, просто змінила моє сприйняття світу, врешті-решт, це одне й те саме. Єдине, що хвилювало та не давало іноді спокійно спати вночі, – страх. Страх, що я не зможу забезпечити свою дитину всім необхідним, бо розраховувати доводилося лише на саму себе. У ті дні, проходячи повз вітрини дитячих магазинів, я завмирала й подовгу не могла відірвати погляду від милих дрібничок, красивих настільки, що здавалось, вони мали належати янголам. Жодного разу я так і не наважилася зайти всередину, остерігаючись свого ярлика другосортності, тому стояла, доки випадковий перехожий не наштовхувався, перепрошував та біг далі. Я нарешті відводила погляд і повільно йшла звідти, сповнена бажання дати моїй малечі частинку отого дива, а для цього потрібні були гроші. До того ж, передбачалися витрати на пологи й найелементарніші речі, наприклад, дитяче ліжечко та візочок, тому довелося знайти додаткові способи заробітку. Один раз на тиждень я працювала прибиральницею в нашому будинку й продавцем у сусідньому магазинчику, не залишаючи основної роботи. Втомлювалася страшно, часом просто падала з ніг. Тамара Павлівна вмовляла поберегтися, а Лєра вперто тягнула за підручники. Врешті-решт від вступу та навчання довелося відмовитись, однак я не відмовилася від мрії, ні, просто відклала її на кращі часи, намагаючись ретельніше підготуватися до появи малечі. У пам’ять врізався день, коли дитина зробила перший, ще ледь відчутний рух. Я мила коридори в лікарні й від несподіванки завмерла на місці з мокрою ганчіркою в руках. Алла Миколаївна на черговому прийомі лише посміхнулась: – Ну й крутунчик він у тебе. Для першої вагітності ніби й ранувато. Я мотала головою й запевняла, що не помиляюсь. Так воно й було. Кожного ранку я ставала навпроти дзеркала й роздивлялася свій живіт. Він ріс, змінюючи форму й мене разом із собою. Я посміхалася відображенню та знизувала плечима, мовляв, чому деякі вагітні вважають, що перетворюються на потвор, адже все навпаки – вони прекрасні. Просто ця краса дещо інша, глибша чи що. Часом я навіть починала думати, що в мені заховалося сонце, яскраве й тепле, а ще живе, моє власне сонце. Геннадія зустріла вже на останніх місяцях вагітності, він випадково заскочив саме в наш магазинчик купити цигарок. Спочатку навіть не помітив, лише коли розплачувався, здивовано обвів поглядом вже добре помітний живіт і присвиснув. – А ти швидка, як я бачу, часу не гаяла. Нащо ж тоді святу із себе корчила? Я мовчки протягнула здачу, але він махнув рукою – залиш на вітаміни, і розвернувся, щоб вийти. Монети полетіли йому вслід та дзвінко розлетілися по магазину, а якийсь старенький заходився їх збирати з підлоги. Геннадій грубо пхнув того ногою, вилаявся, вийшов, голосно грюкнув дверима. Старий покрутив біля скроні – тю-тю, навіжені, й, зібравши решту, подався теж геть. Я ж опустилася на стілець, не в силі втримати тремтіння в ногах. Мене трусило, від гніву хотілося роздерти пихату пику й нагодувати тим дріб’язком. Ні, ця дитина – моя, лише моя, і все. * * *

Лариса прокинулася від того, що десь угорі жалібно вив вітер. Тужливе «у-у-у» повільно сповзало донизу, огортаючи ще сонну землю болісним передчуттям, що має щось статися, а може, уже сталося – і навіть не сьогодні, а колись давно. Цікаво, чи існує пам’ять у вітру? Можливо. Тоді за ким він так тужить? Чи за чим? Марію Степанівну сьогодні важко було впізнати. Зазвичай привітна та лагідна, зараз вона нагадувала тінь, чорну й самотню. Лариса уважно вдивлялась у вже знайомі очі й чомусь ніяк не могла їх віднайти, вірніше, вони, звичайно були присутні, проте знаходилися не тут і не зараз. – Щось сталось? Старенька подивилася ніби крізь і промовчала. – Вам погано, Маріє Степанівно? Може, лікаря викликати? Господиня заперечливо хитнула головою, сіла на стілець. – Не треба, доню. Просто сьогодні день такий. Жінка сіла поруч і взяла руку старенької у свої долоні. – Який такий? – Чорний. Річниця смерті сина. Стільки років минуло, а тут усе болить і болить, – господиня поклала іншу руку до серця, – Тяжко. Не можна, щоб батьки переживали дітей. Тоді ніби й не живеш зовсім, навіть зачепитися нема за що. Лариса затримала подих. До ніг прибігло руде кошеня й смішно підскочило, намагаючись задертися на руки, впало й знову підскочило, грайливо махаючи маленьким хвостиком. – Як це сталося? Він же був молодий. – Молодий і дужий. Та де то все ділось? Проклятий атом висмоктав, вимучив так, що в останні дні вже дихати було мука, а Мишко так дихати хотів, жити хотів. Він у мене пожежником працював, у Прип’яті. Я чомусь завжди вогню боялась, а воно бачиш, який вогонь, – невидимий. Як сядеш та згадаєш, то ніби кінець світу пережив. Як у Письмі сказано? Апокаліпсис. Старі люди говорили, що у війну не так страшно було. Тоді ворога в обличчя бачив, а то в схованки гралися зі смертю. Мало хто й розумів, що зі смертю, та думати й ніколи було. Так і йшли на смерть – не думаючи. Я свого сина востаннє в Києві бачила, у клініці, все сподівалася забрати додому, а там травами виходити. Але від тієї гидоти хіба полин гіркий пити. Нічого не врятує. Михайло такий молодий був, не встиг ні сім’ї, ні дітей нажити, та й пожити не встиг. Батько після того теж лише років із три протягнув. Усе лаяв когось, та навіть кого й лаяти толком не знав. Нема винних, зате хрести є. У хаті стало тихо, лише годинник на стіні монотонно лічив своє й лічитиме згодом, якщо не цей, то інший. Запилений фотоальбом ховав посмішки молодого хлопця. Він так і залишиться молодим – навіть при інших годинниках. Після обіду жінки сходили на цвинтар. Довго стояли біля однієї з могил, а довкола кружляв вітер. Він ніби нарешті знайшов те, що шукав, певно, все-таки має пам’ять. Повернувшись, сіли за стіл, пом’янули померлу душу коли до будинку забіг збуджений дід Федір. У нього народився правнук, дещо раніше, ніж очікувалось, очевидно, дуже поспішав почати жити. А годинник на стіні підморгував стареньким маятником: відлік почався.


Каталог: book
book -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
book -> Післямова
book -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
book -> Село не люди Аннотация
book -> Вічник Сповідь на перевалі духу
book -> Тарас Прохасько БотакЄ
book -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
book -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
book -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   18


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка