Annotation Що змусило молоду дівчину з великого міста втекти до глухого села й оселитися в занедбаній хатині, а хазяйновитого та заможного майстра на всі штуки перетворило на алкоголіка, який працює за пляшку?



Сторінка9/13
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.94 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13
6




За хатою, біля розваленого господарського двору, Майка знайшла чудну рослину: стовбурець, як у дерева, міцний, товстий, метри два заввишки, але не коричневий – зелений, листя велике, лапате, а верхівка присохла, темна, від неї темні смуги вздовж стовбура додолу, наче хвороба невиліковна – повзтиме і повзтиме до землі, аж поки не знищить живе. Розгребла сухе листя навколо рослини, сапкою землю спушила, під корінь води – раптом одужає? А самій щось геть непереливки. Бовтається між життям і смертю – ні туди ні сюди. Біль вщухав від пігулок і бурхливих емоцій після близькості із кульгавим, дикий Хаус надію подарував, бо Майчин живіт і досі пам’ятав таємниче тепло, що йшло від тварини. Поки Санджив набирався сили в Трахтемирові, пробувала підлестити кота, щоби повторив свою примху, та Хаус шипів зміюкою, випускав пазури, вигинав спину: тримайся подалі, людино… А як Санджив на хутір повернувся, узагалі гайнув кудись на луки мишей ловити, повертався, коли заманеться… Майка втомилася боятися смерті. Весна щодня по краплі вливала в душу надію – сонцем і свіжим вітром, зеленим паростком, дурними горобцями, що вони влаштовували бійку прямо на ґанку за суху хлібну скоринку, лелеками – оселилися на стовпі біля жовтої порожньої хати, вигинали довгі шиї назад так неймовірно, що дзьоби торкалися крил на спині. «Освідчуються в коханні одне до одного», – казав Толя. На сусідніх обійстях товклися Уляна й Санджив. Навіть поважний Валерій Михайлович Троянов прилаштував на столику під вишнею друкарську машинку, клацав кілька годин, потім вмикав бензинову косарку, косив траву, щоби газон. Картоплі не садив, а Уляна із Сандживом – ґазди: Париж – не городи в них. Чистенько, рівненько, розсада стирчить, доріжки вздовж грядок. Насінням огірків-кукурудзи-кабачків із Майкою поділилися, Уляна ще й півоній із гладіолусами дала. Вечорами на обійстях Лупиного хутора розгорялися вогнища: палили суху траву, гілки, торішнє листя, і здавалося, як із небес на хутір глянути, ніби на землі виникало нове сузір’я з чотирьох яскравих зірочок – Уляна, Майка, Санджив, Троянов. Миготіли-кричали: «Ми є, ми тут…» Майка сиділа біля вогнища, дивилася на тремтливе полум’я, відчувала таку душевну втіху, що плакати хотілося. Припинила влаштовувати істерики кульгавому. Побачила понівечену ногу – наче прокинулася, повірила: нізащо Горох її не покине, годі й вередувати. Спокійно відпускала хлопця, коли з’являлася робота, і Горох зникав на кілька днів. Навіть не намагалася розібратися у своїх почуттях до нього. А нащо? Однаково все те обірветься невдовзі. Певно, хтось могутній-всесильний подарував їй наостанок людину-втіху. Ліки… Горох із подивом відзначав зміни, що вони відбулися з дівчиною. Притихла, усміхалася безпорадно: «Їдеш? Та добре…» Їхав, бо й сам змінився. Пиячити геть перехотілося. Він і раніше до пляшки ніколи не прикладався, якось не тягнуло. Зникнення Соломії підкосило, топив ту Солю в горілці, а вона не тонула – випливала з підсвідомості, сміялася, вабила, кликала так голосно – луна в порожній душі. Та напередодні Різдва порожнечу заполонила русява сіроока худа Маня, намалювала Горохові червоний хрест на серці, наче він «швидка допомога», і хоч іншого, крім бурхливого, божевільного сексу не просила, хлопець і без того розумів: пропаде дівка без нього. Геть до життя не пристосована. За зиму хіба що за грубкою стежити призвичаїлася та хату до ладу привела. А щоби там кумекати, що завтра їсти чи як дрова на місяць наперед заготовити, – яке там! Наче один день має, а що завтра – по цимбалах. І квола-бліда: дмухнеш – розсиплеться. Навесні, крім випадкових заробітків, нову роботу знайшов: збирав березовий сік, відвозив до Добриків, де комерційна фірма скуповувала його за безцінь. Якщо літрів десять привезеш – ніяких грошей, та Горох зі світанком розставляв пластикові десятилітрові пляшки й відра у всіх навколишніх березняках: капав сік, капала копійка. На випадкові заробітки ґрунтовно збирався: лишав Майці продуктів повні полиці, дрова біля печі складав, щоби надвір не бігала, дзвонити обіцяв і просив, щоби на город не лізла, колупалася у квітнику біля хати, бо переорав землю, граблями вирівняв, як міг… – Картоплі привезу – посадимо, – сказав у середині березня, перед від’їздом на чергові недалекі заробітки. – А що робитимеш? – раптом зацікавилася Майка. – Якимсь бабі з дідом зручностей у хаті захотілося. Сантехніку встановити – не проблема. Яму вигрібну викопати треба, цеглою обкласти з віконцями для відтоку води, труби прокласти – марудна справа… – Яма глибокою має бути? – Метри два-три… – І ти… лопатою? – Я ж не бульдозер. Ясно – лопатою. – А… нога? – спитала. – Певно, не можна тобі ногу так натруджувати. Горох усміхнувся поблажливо. – Однаково до ста років житиму, ніяка зараза не прилипне. – Ворожка на картах кинула? – Яєць крукових наївся. – І що? – здивувалася. – Коли малим був, у прабабці в Капулетцях часто тирлувався. А прабабця казала: «Хто крукове яйце з’їсть, той до ста років житиме, ніяка хвороба його не вб’є, а як уже хворий – одужає». – Тоді б усі здоровими були, – сказала Майка. – Та як?! Круки свої гнізда маскують – знайти важко. А як і знайдеш – фіг до нього доберешся. Посеред гілок майже на самій верхівці дерева, де гілки такі тонкі, що вони й під горобцем прогинаються, а людині туди неможливо долізти. – А ти… – А я малим був. Легким… – Дістався? Горох кивнув. – Прабабця захворіла. Я й поліз… Одне яйце сам проковтнув, інше прабабці хотів принести, та круки… – Що? – Налетіли, ледь відбився. Впустив яйце… Вони його підхопили й гайда… Не вийшло нічого. Померла прабабця. – Коли ж вони ті яйця висиджують? Улітку? – насторожено спитала Майка. – Зараз і висиджують, – відповів Горох. – На початку квітня вже жовторотих матимуть. Я тоді так зловити крука хотів. Де там! Люди кажуть: «Не штука – вбити крука. Злови живим…» Я не зумів.  

Вісімнадцяте березня. Устигне? Дурна думка засіла в мізках скіпкою – не видрати. Тремтіла від збудження. Провела хлопця, вискочила на подвір’я. – Крукове гніздо знайду… Сьогодні ж. Нишпорила поглядом по верхівках дерев. Дідько! Бруньки свіжі, зелені в очах мерехтять, посеред гілок пташки якісь скачуть – не круки. Круки – он вони: ширяють у повітрі, крукають голосно. Простежити? Куди полетять? До гнізда ж? Вибрала найчорнішого великого крука, стежила за ним поглядом, аж запаморочилося, та крук раптом подався світ за очі в бік лугу… Дідько! До вечора линдала хутором, дісталася лісу, очі боліли від напруження, та Майка вперто продовжувала шукати спасіння. А спасіння не було – кляті круки не виказували секретів. Не здалася. Наступного ранку наїлася пігулок, щоби сили мати, закусила картоплею й солоним огірком, подалася до березового гайочка: може, там? Півдня потовклася під березами, поверталася до хутора знесилена, зла. – Ненавиджу… – шепотіла крукам, що їх чорно в небесах, а де живуть – невідомо. Не здалася. Подибала до лісочка, що він зеленів за хатами Уляни, Санджива й Троянова. Хауса перестріла – сидів на розлогому дереві, шматував упійману пташку. – Допоможи… – попросила кота. – Вкажи, де круки живуть? Хаус, підлота, пташку дожер, зіскочив із дерева, зник у високій сухій траві. – Тварюка! – вилаяла кота, пішла лісочком. Ніби й угледіла купку сухих гілочок високо на одному дереві, біля яких крук крутився. Плигав із гілки на гілку, та гілки ті були настільки тоненькими – навіть здалеку видно, що не підібратися. Та й крук раптом крукнув на весь лісочок, злетів над деревом… На третій день пошуків надії лишилося на сто кроків до жовтої хати, за якою буйно розрослися здичавілі груші і яблуні. «Люди туди не забрідають, небезпечно й затишно, – переконувала себе, – прекрасне місце для гнізда». Обстежила садочок – сполохала якихось пташок, схожих на великих горобців із довгими чорними в білу смужку хвостами, – круків не було. Літали над головою, знущалися. – Що ж ви такі обережні… – Плелася до колодязя: хоч води напитися, бо в роті пересохло. – Добридень, дитино. – Уляна біля колодязя. – Ви з Толею картоплю ще не садили? – спитала так просто, ніби Майка вже не Гілка – Горохова Гілка! – Як привезе, тоді й посадимо, – відказала похмуро. – Полуницю за жовтою хатою шукала? – Уляна глянула в бік покинутої хати. – Там ще добрих кущів полуничних накопати можна. Хоч і дикі, а ягоди солодкі. Ми із Сашком давно те місце розвідали. І малини там собі накопали. – Гніздо крукове знайти хотіла, – відказала Майка тоскно. Уляна плечима знизала: мовляв, навіщо? – Одна бабця в Капулетцях казала: «Де стерво – там і крук». – Це як? – здивувалася Майка. – Круки біля поганих людей гнізда в’ють? …Уляна вже потягла відро з водою до свого обійстя, Троянов махнув Майці від вишні – привіт! – Санджив обрізав виноград, розпалив на вулиці біля своєї хати велике вогнище, а Майка все стояла біля колодязя, роздивлялася верхівки дерев над хатами сусідів. Оце справді цікаво… Якось і на думку не спадало, що обережні круки свої гнізда просто поряд із хатами людськими влаштовують. І хто ж тут у нас стерво? Уляна? Троянов? Санджив? Повитріщалася ще трохи, попленталася до хати – перепочити, на тапчані полежати. «Принаймні дізналася, що поряд зі мною живуть нормальні люди», – подумала. Дійшла до ґанку, зиркнула на ікони, що вони й досі скніли на груші під шиферним дахом, – поряд з іконами на грубій, вкритій мохом гілці сидів великий чорнющий крук. Той самий, що Майка його підгодовувала взимку. Він, він… Його з іншими не сплутати. Повела поглядом угору по гілках і остовпіла: на самісінькій верхівці старезної височенної груші роздивилася гніздо. Опустилася на ґанок, завмерла, ніби вмерла, косувала очима в бік груші. Крук покрутив башкою, злетів… Майка й не ворухнулася. Стежила за птахом. Крук покружляв над обійстям, полетів до груші. Усівся на тоненькій гілці поряд із гніздом, крукнув голосно. З гнізда вилетів інший крук, звився в небеса, звільняючи місце першому. Той не зволікав, за мить вмостився. – Я – стерво? – Мало не розридалася од радості.  

На грушу дертися помчала тої ж миті, та товстелезний стовбур розділявся натроє метри за два від землі – без драбини не доскочити. Побігла по драбину, ледь дотягла її до груші, кинула на землю – нема сил! До вечора тільки те й зробила, що підперла грушу драбиною. Сиділа на ґанку, тремтіла від збудження, втоми й вечірньої весняної прохолоди. Ні… Так нічого не вийде. Якось інакше треба… Якось так, щоби не впасти й до гнізда дістатися. А до нього ж… Мов до зірок. Розхитується поміж тоненьких гілочок… Тої ночі Майці снилися круки. Били гострими дзьобами в лоб, третє око пробивали. Очі застилала тепла кров, стікала до рота. Майка ковтала, ковтала, наче обов’язково мала не втратити ані краплини власної крові – уся, що витекла, поверталася назад уже геть непотрібною, не туди й невідомо навіщо, та вона вперто продовжувала ковтати… Прокинулася до світанку. Не їла, не пила. Стала біля вікна. Дивилася на грушу, як на храм божий, що тільки в ньому спасіння. Перехрестилася на ікони, видихнула. Вдягла червону легку курточку, бо в ній дві кишені. Чогось подумала – якось дошкребеться до гнізда, покладе яйця до кишені, щоби вже на землі… рятуватися. Дурна забава, звичайно, – зрозуміла, коли драбиною дісталася до трьох стовбурів, що вони розходилися, як три дороги від основного товстелезного. Куртка заважала, чіплялася за гілки. Роздяглася на дереві. Кинула куртку на землю, та одежина зачепилася за гілки, повисла ганчіркою. – Поможи, поможи… – шепотіла затято невідомо кому. Дерлася все вище. Круки узріли дівчину ще тоді, коли вона тільки вхопилася руками за драбину, здолала першу сходинку. Один чорнющий закрукав, закружляв над грушею. – Ні… Ні… – шепотіла Майка затято, дісталася ікон, зиркнула на Сина з Богоматір’ю зацьковано, а ті в очі їй дивляться скорботно: «Що ж ти робиш?…» Полізла далі. Оступилася – якби не шиферний дах над іконами, полетіла б долу – ступила ногою на шифер, вхопилася за гілки. У скронях – голки. В очах темно, хоч сонце вже зайшло. Сили випаровуються разом із гарячим потом. – Перепочину! – прошепотіла недобро. Притулилася спиною до грубої гілки. Подумала раптом: «Усе вийде…» Вона ж Гілка. Інші гілки допоможуть. Груші звідки те знати? Під ногами ламалися сухі гілки, що їх навесні ще не дуже й відрізниш від живих. Роздряпали Майці руки, лице. Зуби зціпила – далі. Униз глянула, серце зайшлося – як звідси впаде, кісток не збере: не те, що земля, дах власної хатки десь унизу. Роззирнулася, аж усміхнулася: яка ж краса навкруги. Луки безкрайні, сусідські хати посеред зелені, ліс стіною. – Одужаю… Ніколи звідси не поїду, – заприсяглася. Полізла далі. Дісталася ще досить товстої гілки, від якої нагору йшов цілий пучок менш товстих – на самій верхівці посеред них гніздо. І як туди? Ніяк. Роззирнулася безпорадно – під ногами густе, переплетене грушеве гілля, нагорі – рідке, тонке, непевне. Злізай, Гілко! – Ні… – Проковтнула сльозу. Учепилася в гілку міцніше, бо хиталася від вітру, розгойдувала Майку. Над головою раптом голосно крукнув птах. Майка задерла голову – один із крукової пари все кружляв над грушею, та з гнізда вилетів другий. І оком змигнути не встигла – дві чорні плями стрімголов помчали на неї. – Матінко… – Вчепилася в гілку, зіщулилася. Відчула гострий біль у маківці – раз, раз, іще раз – мало не знепритомніла. – Кш… Кш… – вигукнула відчайдушно. Круки відлетіли лише на мить. Крукали, – у вухах дзвін, – кружляли, знову кинулися на дівчину. Били-довбали – куди діставали: по плечах, ногах, голові. Майка вже не кишкала, припала до гілки, трусилася, з місця зрушити не могла, хоч у голові одне: «Злізти скоріше, злізти…» Ось круки знову відлетіли на мить, один раптом кулею – на дівчину. Підлетів – як дасть поміж очі. Як у Майчиному сні – трохи вище перенісся, де третє око в декого відкривається. Майка закричала, трусонула гілку – гілка здригнулася, гніздо захиталося на верхівці. Не бачила того, – кров залила очі, – але ясно усвідомила: хитати гілку… Гніздо впаде. Яйце, дасть Бог, не розіб’ється… Може, попереду круків встигне… Заплющила очі, розгойдувала гілку з останніх сил. Круки забули про дівчину. Кружляли над гніздом, крукали гірко. – Прошу, прошу… – белькотіла, мов божевільна, трусила гілку. – Прошу… Гніздо зірвалося, перевернулося, полетіло на землю, застрягло поміж гілля. А яйця де? Спускалася, трусилася, плакала. А яйця де? Забула про круків, про подряпини і біль, стирала кров з очей, кліпала липкими повіками. А яйця де? Ось і драбина. Ледь здолала. Торкнулася ногами землі, роззирнулася – яйця ж мали на землю впасти. Де шукати? «Води б, – промайнуло. – Очі промити». Де там! Рачки полізла по траві навколо груші, обмацувала землю руками: камінці, грудки землі, засохла козяча какашка… Може, у гнізді не було яєць? Упала на траву – ані сліз, ані думок, ані надій. Над головою – шурхіт тихий. Повернула голову – крізь гілки до землі летіла легка червона куртка. Як у сповільненій зйомці, Майка побачила маленьке сіре яєчко, що воно, певно, впало на куртку поміж гілок, а тепер разом з одежиною летіло на землю. Думка – вихор: уже підскочила, підхопила яйце… Якби ж Майка так змогла! Смикнулася судомно, сперлася на руки, поплазувала до місця, куди впала куртка. І яйце… Воно лежало на вогкій м’якій землі – ціле, неушкоджене. Майка схопила яйце разом із землею, запхала до рота – намагалася жувати, та щелепи звело, сльози душили. Ковтала землю впереміш із солонувато-нудотною рідиною, шкаралупою, слизькою плоттю ненародженого птаха: поможи, поможи, поможи… Шлунок бідкався, гнав незнайому їжу назовні – Майка давилася, та знову й знову ковтала… Косувала в небеса з острахом: от зараз круки знову налетять. Круки щезли. – А-а-а… Ви так… – прошепотіла зацьковано. Зіп’ялася на ноги, посунула до хати. «Геть зле, – констатувала подумки. – Не піднімуся… Хоч би Толя скоріше повернувся, бо подохну тут сама, не встигну попередити, щоби ж мене не в землю. Щоби спалити і вітром розвіяти…»  

Горох у Добриках випахався – усі жили порвав: то тільки збоку здається, що провести до старої хати каналізацію, облаштувати в колишній комірчині туалет із ванною, усе кахлями обкласти, бойлер підключити, а головне – правильну вигрібну яму вирити, легко. Бригаді з чотирьох-п’яти міцних дядьків роботи на два тижні. А Толька тільки добриківського знайомого Серьогу в підручні взяв. Подвійна вигода: однаково без помічника не обійтися, а в Серьоги й перекантуватися можна, щоби щовечора додому не їздити. – Ох, жадібний, усе сам заробити хоче! – бідкався дід-хазяїн, що йому син із Чернігова грошей на той туалет із ванною дав і наказав до Великодня зробити, бо переживав за батьків, хотів, щоби на унітазі старі дупи гріли, а не за хату в дощату будку до вітру бігали. – Роботящий, не жадібний, – захищала Тольку дідова баба. – Аби всі так працювали, – сказала, – таке б життя настало, можна було б узагалі не працювати. Діда більше хвилювало, щоби Горох не розтягнув процес на все літо, та за десять днів глибока вигрібна яма, зсередини грамотно обкладена цеглою, уже сохла, труби розведені, бойлер висить, кахлі на стіні виблискують, а у ванні не можна плескатися тільки тому, що не можна ще воду у вигрібну яму пускати. – Не кваптеся, – пояснював Толька. – Хай кладка висохне днів десять-п’ятнадцять. Люк не зачиняйте, аби яма провітрювалася… Та й кахлі повідпадають, якщо ви зараз у ванній кімнаті собі баню влаштуєте. Дід із бабою язиками поцокали, обмацали-обдивилися все: немає причин хлопцям не заплатити. Розкрили гаманець – тримайте чесно зароблені грошики! Горох вкинув заробіток до кишені, попросився в Серьоги ще одну ніч переночувати, бо вже надвечір діло було. – Боїшся поночі з грошима в Капулетці їхати? – спитав той. – Та ні. Справа в мене ще в Добриках. Зранку побіг на добриківський базар, купив китайський скутер «Вайпер-шторм» – синій, блискучий. – Усі гроші за дирчик віддав? – здивувався Серьога. – Та зароблю ще, – усміхнувся Горох. На дирчик скочив, гайнув у Капулетці. Спочатку хотів одразу до Мані мчати, бо скучив страшенно, та на календарі – двадцять дев’яте березня, а в Гороха фантазія розігралася: з’явитися першого квітня, у день дурнів, сміху й розіграшів. Сказати дівчині: «Дирчик тобі купив!» Ну, не повірить же. Сірі очі стануть великими й прозорими, як два озера. Брови зведе, фиркне… Повернув до прабабчиної хати. Загнав моторолер на подвір’я, та поява в тихих Капулетцях новенького блискучого синього скутера не минулася непоміченою. До Тольчиного двору підтягнулися Реп’ях із Галаганом, сусідський дід причалапав, Полкан заглянув. – Ну! І куди ти на ньому їздитимеш? – спитав. – А чого? Діло хороше, – підтримав хлопця Реп’ях. – Он я скоро свою «Волгу» на колеса поставлю. Теж синьою буде. – Ти мені дивись, – попередив Гороха дільничний. – Спіймаю п’яним за кермом – віддаш мені свій апарат. Замість штрафу. – Не діждетеся! – сказав Горох. – Ну, раз так – наливай! От і добре, що на календарі тільки двадцять дев’яте березня, бо квасити довелося добру добу. Почали потроху, розговорилися, збігали до Реп’яхової Томи в магазин по горілку, знову випили… Під ранок мужики розбрелися по домівках, та тридцятого вдень Галаган повернувся… – Оце йшов до кролятника й згадав: учора щось таке важливе в тебе спитати хотів… – насупив мордяку. – Ти часом не пам’ятаєш? Толька знизав плечима й знову налив. Галагана розвезло немилосердно. Хильнув чарочку, щоку кулаком підпер. – А я ж полковник… – зізнався кульгавому. – Ти зрозумів? Предки мої, виявляється, усім цим краєм верховодили. – Давно? – спитав Горох. – Та геть недавно! Куди все поділося?… Коні, козаки… От і ти… Якого ти біса дирчик купив? Ні, щоби коня… – А ви самі… – А я кролів заб’ю… Буде кінь! Що ті ваші сині залізяки? Хіба болотом проїдуть? А мій кінь – всюдихід! І болотом, і ямами, і попливе, як треба… От побачиш! – запевнив. – Нащо вам у болота? – Горох хоч і пив удвічі менше за полковника, та і його розвезло. – То я так… Образно! От, приміром, на Лупин хутір захочеться, а потічок розіллється, міст знесе – і що? Жопа! – Краще вже міст новий побудувати, аніж коня мордувати. Коню… йому теж непереливки болото місити, – проварнякав Горох. – От не розумієш ти, Только! Одразу видно – не козак. Кінь – засіб пересування з такою історією, будь-який «мерседес» заглухне від заздрості. Якби мій кінь був літаком – місця б живого на ньому не лишилося: самі зірочки! І живий… Втямив? Жива істота. От, приміром, приїжджають на Лупин хутір двоє… Один на синьому дирчику, другий на коні… І на кого дівка гляне? – І дався вам той Лупин хутір, – сказав Горох. – Та мені він – до сраки. То я так… Образно. А от ти… Ти б сходив. Не годиться такому хлопцеві самому в хаті сидіти. Ще подумають, що ти цей… пєдік. – Може, вам, дядьку Миколо, уже не наливати? – насупився Толька. – О! Заговорив він як… Із полковником! Та ти мене слухай, не репетуй! На Лупиному хуторі є одна така… Усі до неї ходять. – Що за така? – А та, що їй кум Петро хату продав! – Майя? – І ти її знаєш? – Вам яке діло. Кажіть, хто там до неї ходить? – Та всі! І я! І Петро Реп’ях! У будь-який час. Чоботом у двері: «Ану, відчиняй!» – Ну?! А далі що? Галаган рукою махнув: мовляв, та досить про баб. – Наливай! – наказав. Толька брови звів, ухопив полковника за комір, висмикнув з-за столу. – А далі що? – запитав хижо. – Бо я від Різдва від тої Мані не відходжу! Усе хвора лежить, ніяк докупи себе не збере. І щось я там вас із дядьком Петром не бачив. Брешеш, полковнику?! Був би на місці Галагана хтось більш урівноважений, швидко б пожежу загасили. А Галаган без бою ніколи не здавався. Відштовхнув кульгавого, ухопив пательню, як шаблюку, замахнувся – як дасть Горохові по маківці. – Я брешу? А от тобі, сученятко! У Тольки перед очима попливло. Хитнувся. Упав на стілець. – Блін… – проварнякав розгублено. – Кажу ж – брешете! Галаган виматюкався, мов візерунків намалював, замахнувся вдруге. Якби вчасно кум Реп’ях не підскочив – хтозна, чим би діло закінчилося. – Куме, стій! – Петро відібрав у Галагана пательню, всадив на лаву напроти Гороха. – Що це ви тут влаштували? – Наливай! – кивнув Галаган. – Толька не вірить, що ми з тобою на Лупиному хуторі у вікні голу дівку бачили! – Не ми, а ти… – буркнув Реп’ях. На Гороха зиркнув. – А тобі чого пече? – Живу я з нею. – Горох захитався, замотиляв башкою. – Ще із зими. – Не брешеш? – очуняв Галаган. – Та правда… – От, швайка! – засмутився полковник. – Усіх без коняки обскакав! І де тепер кумові лікуватися? – Про що це ви? – геть заплутався Горох. – Пусте, – усміхнувся Реп’ях, штовхонув хлопця в плече. – То як? І ти тепер із парою? – Та нібито… – От і дякуй мені, – сказав Петро. – Не купила б у мене хату, де б ти її зустрів? – Слухайте… Другий день усім дякую – уже в горлянку та горілка не лізе, – пожалівся Горох.  

Як же добре, що до першого квітня ще доба. Відіспався, протверезів, картоплю в землю вкинув, півмішка із собою на Лупин хутір зібрав. Першого квітня зі світанком рушив до Майки. Тяг на собі новенький дирчик через хиткий місток, думав: дійсно, треба б міст підремонтувати… Коли до хутора під’їжджав, зметикував: «Маня почує звук двигуна, визирне – і пропав сюрприз». Заглушив двигун, покотив моторолер вуличкою. Залишив дирчик біля ґанку, увійшов тихо. Майка спала, та Горох розхвилювався не від вигляду сплячої дівчини, хоч завжди заводився з півоберта саме тоді, коли бачив заплющені очі, відкриті вуста, чув рівне спокійне дихання. Маня змінилася так разюче, наче не тринадцять днів тому розлучилися – рік, не менше. Засмагла, як чорт: невже на городі всі дні протовклася? Визирнув у вікно – так і є! Розсада помідорна стирчить, хоч будь-хто з місцевих сказав би: «Зарано!» Грядки влаштувала, посередині клумбу утворила, на ній зелені паростки квітів якихось. Чудна! А картоплю де садити? У квітнику попід хатою? Присів на край тапчана. Роздивлявся знічено. – Сонце… – прошепотів і сам злякався. Наче не можна. Табу. Майка не чула. Спала солодко, і щоби скинути раптове хвилювання, Горох попхався на город у своїх почуттях розбиратися. Віднайшов незасіяну ділянку, узяв лопату, почав картоплю в землю кидати. «Та ні… – думав. – Сонце одне. Нащо собі брехати? А Маня… То інше. Маня зцілила… Жити хочеться…» З картоплею розібрався за пару годин, до кімнати зазирнув – спить. Та так солодко, як дитинка. Усміхнувся, пішов до малої кімнатки, викотив на двір велику діжу, що Майка все мріяла в ній ванну собі зробити, та по морозу хіба діжу вичистиш? Наносив води з колодязя, з усіма Майчиними сусідами привітався, подякував, що із запитаннями не причепилися, заходився діжу драїти. Два відра бруду відшкрябав, боком діжу поклав, щоби скорше сохла, пішов до кімнати, і вже нетерплячка: «Та скільки можна спати?!» Тільки вмостився на ряднинці біля печі, Майка розплющила очі, сіла на тапчані. – Толю?… – Маню, ну ти байбачиха. Майка не простягнула до хлопця рученята, як зазвичай, не простогнала: «Ходи до мене…» Відкинула ковдру, спустила голі ніжки з тапчана, пішла до хлопця. Присіла біля нього навпочіпки, в очі глянула. От нібито така, як раніше, а нібито й інша. На щоках рум’янець, не жовта-бліда. Очі нові… Нові – сяють. – Город тобі на користь пішов, – усміхнувся хлопець. – Така стала… красива. – До ста років житиму, – відповіла серйозно. – Шкода, не побачиш. На три роки раніше за мене помреш. – Я не проти, – кивнув. – А що робила, поки мене не було? – Яйце крукове з’їла, – сказала Майка. Відкинула з лоба русяве пасмо волосся: посередині лоба – синя ямка. – Крук ударив. – Торкнулася пальцем відмітини. – Назавжди лишиться, бо інше вже попроходило. Горох розгубився. «Та пожартував я… – хотів уже бовкнути. – Малий був, дурний… І прабабця в мене такою брехухою була – усі Капулетці знали…» Зиркнув на Майку – світиться. – Зачекай. Розігруєш? Перше квітня? Бо ж неможливо… – Жити дуже хотіла. – І як? – спитав обережно. – Допомогло? – Три дні лежала. Думала – помру. Лихоманило, нудило, вивертало. На четвертий день прокинулася – геть нічого не болить. Пігулок не п’ю вже тиждень. І не болить! Горох забув про сюрприз. Почервонів до скронь, очі відвів. – То ліків уже не треба?… Майка обвила рученятами хлопцеву шию, припала до нього. – Дурний, кульгавий, єдиний… Ніколи не поїду звідси. Тут усе моє. Дім, земля. Ти… Ти тепер не ліки мої… Моє життя. – А ти – мої ліки, – прошепотів Горох. І все закінчилося, як зазвичай. Жаданням, цілунками, палкими обіймами на ряднинці біля печі. Після тринадцятиденної розлуки кохалися так пристрасно, з такою жагою, що опісля обоє пити хотіли – спасу нема. Толя подав Майці чашку з водою. – Маню… Я там картоплю посадив, діжу вимив і… моторолер тобі купив. Майка розреготалася, бо дуже вже кумедно в одному ряду виглядали картопля з діжею й моторолером. – А сорок трояндових кущів?! – Я серйозно! – Ой! – Та добре… Пожартував. Перше квітня. – Перше квітня… – Майка глянула у вікно. – У круків малі дітки вже вилупилися б. Так? – Де ти те гніздо знайшла? – У дворі на груші. – Ходімо, покажеш, – Горохові не терпілося покінчити із сюрпризом. Майка вийшла на ґанок, побачила синій дирчик… Заверещала, повисла в Гороха на шиї. – Поїхали! Поїхали! – Куди? – Не знаю. Поїхали! Це ж… класно так! – Мань… Це тобі, – видав врешті. – Подобається? Закивала, усміхнулася приголомшено: – Такий ти, Толю… Я думала, таких уже не буває.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка