Annotation Що змусило молоду дівчину з великого міста втекти до глухого села й оселитися в занедбаній хатині, а хазяйновитого та заможного майстра на всі штуки перетворило на алкоголіка, який працює за пляшку?



Сторінка8/13
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.94 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13
4




В останні дні лютого Лупин хутір занесло по вікна – з теплого тапчана Майка бачила, як від важкого мокрого снігу ламалися гілки старих груш, падали на огорожу. Огорожа похилилася – і крукові не сісти: завалиться разом із нею. Кружляв над Майчиним обійстям, крукав роздратовано. Врешті знайшов місце – опустився на грушу, на уламки шиферу поміж гілок, що вони слугували дахом Ісусу і Богоматері. Сидів над іконами, крутив головою, оцінював ситуацію блискучим чорним оком. А ситуація геть без кольору. Як той сніг. – Може, лікаря з Добриків покликати? – Горох не відходив від дівчини: здійснив спробу втечі, повернувся добровільно, сам собі наказав: «Хай одужає, потім розберемося». Та Майка ніяк не оклигувала. Температура нормальна, не кашляє вже, але й не підводиться. Лежить на тапчані – як та нитка, годі й питати, чи здорова, – тане. – Ти – мої ліки, – одне йому. Ох, божевільна, трясця матері… І така халепа – як прошепоче оте: «Ти – мої ліки», Горохові тієї ж миті одне жадання – як псові на сучку… Що за маячня?… «Цілитель», твою наліво… – Та добре… – бурмоче знічено. – Але лікаря б однаково покликати… – Нащо? Сніг розтане – я встану, – відказує Майка. – От побачиш… Першого березня – почув Бог Горохові мордування – сніг розтанув: сонце як продралося крізь хмари, так і зависло над Лупиним хутором, ніби його хто гвіздками до небес прибив. На ніч божа рука закривала важку чорну завісу, а зранку – блим! – знову сонце сяє, тепло несе. Пташки розцвірінчалися – за різноголосим галасом крукання не розчути. – Весна… – Майка сиділа на ґанку, підставляла під сонце бліде лице. – Мань… Ти як? – Толя примостився поруч, дивився на дівчину з підозрою: то плаче, то скаче, як її зрозуміти? – Два місяці вже на хуторі… – відповіла. – Іду на рекорд. Весна… – Мені в Капулетці треба, – попросився Горох. – Робота є… Дах підремонтувати. Зароблю трохи. Для нас… Майка глянула на кульгавого збентежено. – Та добре… – відповіла Толиними словами. – Харчі… Є все. Ти їж хоч щось. Бо то дурне: готуємо й викидаємо, готуємо й викидаємо – хоч свиню заводь. Круки он… привчилися. Зранку сидять, очікують. – Та добре, – повторила Майка. – І топи… Не сиди в морозі. – Весна ж… – усміхнулася. – Топитимеш? – А ти надовго? – З тиждень із тим дахом колупатимуся. – Топитиму. І хоч Тольчине серце віщувало – утне щось! – зібрався, поїхав, бо вже останні гроші на ту Маню витратив, а треба ж і далі якось жити. Майка наїлася пігулок – тинялася двором, наче вперше його бачила: без снігу таке все незнайоме, нове. Онде під уламками господарського двору, що він увесь на дрова пішов, сухий хміль обплів і кущі, і дерева. А кущі – та це ж малина! Під старими грушами здичавіла полуниця зелене листя розправила, виноград під хатою. На городі, що він на луг дивиться, під сухим коричневим бадиллям зелений килим ніжний. Чи бадилля повиривати? – Привіт, Ілюзіє… Санджив іде двором, як власним. От нема їм тут парканів – усюди люди… – Город розчищаєш? – Щось буде… – Майка знизує плечима, дивиться на невелику купу сухого бур’яну під ногами: легко висмикується. Так легко, що в серці проростає надія: картоплю посадити… Чи квіти… Чи щось таке, щоби воно аж на осінь вродило. І дочекатися… Зібрати восени врожай… Уже третій місяць після втечі жива… – Я з проханням до тебе. – Санджив стає поряд із Майкою, дере сухий бур’ян із землі. – Хауса мого зможеш нагодувати? Звучить, як знущання! – Чим? Власними грудьми? Санджив усміхається іронічно. – Риби у ставку наловив. – На твоєму боці вулиці сусідів повно. Троянов, Уляна… – Уляна в Київ свічки повезла. Валерій Михайлович уже тиждень на конференції в Харкові. І мені треба від’їхати. – Куди? В інші виміри? Санджив не дратується, рве бур’ян. – У Трахтемирів… – Що там? – Місце сили… – Заслаб? – Друзі збираються. І я не проти підживитися. – Санджив дивиться на Майку. – То як? – Я до твого чудовиська й підійти побоюся. – Лишу рибу для нього в сараї на поличці. Щоби миші не дісталися. Відчиниш двері, поставиш миску з рибою в коридорчику. Тільки двері не забудь зачинити, бо Хаус кинеться мене шукати. – Серйозно? – Так. Коли я вдома, Хаус живе своїм життям, полює на подвір’ї, на луках, а коли їду… кидається навздогін. Уже було… – Це я сама-самісінька на ввесь хутір лишаюся? – врешті допетрала Майка. – Тебе оповиватимуть мої добрі думки, – заспокоїв Санджив. До сутінків Майка товклася на городі, та що нижче сонце схиляло голівку обрію на плече, то менше сподівалася на ефемерну Сандживову підтримку. До хати ноги не несли – з городу все навкруги видно, а з вікна що? Підкрадеться злодюжка якийсь – кричи не кричи – заріже! Страх сили забрав. У животі – камінь. – Пігулку… – Попленталася до хати, роззиралася: нікого? Нікого. Витягла з рюкзака целофановий пакет із ліками, мало не розревлася, бо – пастка! – у пакеті тільки порожні упаковки від пігулок. Блін… Блін! Могла б Уляну попросити пігулки привезти, Толю, Санджива… І Троянова. Кинулася Горохові дзвонити: ні фіга, «абонент поза зоною». А інших телефонів у Майки немає. – Дідько! Не хочу… – Розшматувала пакет, упала на тапчан. Аж під вікном – хрусь. Як підскочила – і про живіт забула. – Хто там?! – гукнула в чорну ніч. Нікого. Ухопила ніж, посунула надвір. – Хто тут?! – Трусилася, вдивлялася в темряву. – Гей! Чуєте? Обійшла хату, вийшла на доріжку – навпроти темні вікна Уляниної хати, Троянова, Санджива. Сусідських обійсть не видно – ніч надто темна. Та вони там, є… Для ілюзорного спокою вистачало одного – бачити світло в тих вікнах. Посунула на інший бік вулиці. Дійшла до Сандживової хати: у Сашка переночує. З Хаусом! Який ідіот наважиться в клітку з хижою дикою кішкою ввійти? А Майка з тварюкою якось до ранку перетовчеться. Риби побільше взяти, хай жере, вона ж екологічно чиста. Ліхтарик, дурепа, забула, та повертатися не стала – страшно. Навпомацки знайшла в сараї рибу, півгодини шукала ключ від Сандживової оселі, який він лишив під виноградом, загубила ніж… – Та де?! – психонула. Ніч підігнала хижими звуками – рухайся, дівко! – Є! – Вскочила до Сандживової хати, зачинила двері, перечепилася через щось тверде, мов колода, знайшла ліхтар, увімкнула, роззирнулася безпорадно. – Хаусе… Ти де? Я тобі поїсти принесла… Тварюка не виказала себе жодним звуком. – Хаусе… – Майка пішла по кімнаті, заглядала у всі дірки. – Вилазь, котяро. Чуєш? Відізвався камінь у животі. Прибив Майку до підлоги. Скрутилася, руки до живота, безпорадно дивилася на полицю з пляшками: у кожній різні трав’яні настійки. А просто знеболювальних пігулок не міг залишити? – Екопоселенець хріновий… – прошепотіла глухо. У відповідь – плиг! Поряд із Майкою з нізвідки виник Хаус – завмер, витягнув шию: їв гостю холодними жовтими очима. – Блін… Ти ще! – Майка напружилася, аж жилка на скроні затремтіла. Хаус раптом роззявив пащу, зашипів, хвіст сторчма. Ступив до Майки крок. – Ні! Благаю… – Майка завмерла на боку, затулила лице руками. Кляла себе останніми словами: знайшла безпечний кут, дурепа! Мало їй дірок від Хаусових зубів на долоні?! І риба десь під дверима валяється! А рипатися зайве – як учепиться… Від Хауса тхнуло мерзенно – з того, що запах ударив Майці в ніс, зрозуміла: кіт зовсім поряд. Обійшов дівчину, обнюхав, тицьнувся мордою в живіт: Майка мимоволі трохи розігнула підігнуті до живота коліна. Кіт обнюхав Майчин живіт, привалився до нього важкою тушею. І враз стало тепло: від Хауса пашіло, як від грубки. Майку огорнуло незнайоме відчуття: біль пульсував і дратувався, не хотів іти, та щось дуже і міцне гнало його безжально – за хвилину біль стих, за п’ять щез. Майка поворухнутися боялася. – Дякую… Дякую, – шепотіла, мов божевільна. – Не йди… Дякую… Кіт грів Майчин живіт до самого ранку – не ворушився, не сіпався, тільки миттєво розплющував холодні жовті очі, варто було Майці зітхнути чи спробувати розім’яти занімілі кінцівки. Коли над Лупиним хутором зійшло сонце, Хаус відірвався від теплого Майчиного живота, спокійно пішов до дверей, біля яких валялася риба, – за хвилину й лусочки не лишилося. Майка сиділа на циновці, заворожено спостерігала за хижаком – наївся, ходив колами, наче роздумував, де відіспатися. – Хаусе… Ти врятував мене? Хоч знак якийсь дай… Кіт і голови не повернув. Зник у коридорчику, і скільки потім Майка не шукала його, так і не знайшла: тільки й помітила діру в стелі, через яку Хаус цілком міг втрапити на горище. – Я ще прийду сьогодні! Їсти тобі принесу! – гукнула в бік горища. Вийшла надвір – сонце, трава попробивалася. Живіт не болить. Зовсім! – Знеболювального купити, поки на ногах стою, – маякнув здоровий глузд. Згадала про Хауса. – Про всяк випадок, – додала, аби не розвінчати надію.  

Микола Галаган вкрай собою гордився. І як не пишатися: можна сказати, нову лікувальну процедуру від чоловічої немочі винайшов. Сам тільки один раз на голу дівку глянув, а як згадає, і досі жінку по ліжку ганяє, як сидорову козу, аж та благає інколи: «Та вже досить, Миколо!» – А ти як, куме? – Реп’яха діставав. – Нормально… – Петро не надто на ті теми балакучий. Знай біля «Волги» вошкається: вже до пофарбування підготував, поґрунтував кузов, усе думав, яким кольором кохану автівку розрадити. – Томка задоволена? – не відставав Галаган. – Не скаржиться, – буркнув Петро, на автівку дивиться. – А що, куме… Може, мені «Волгу» блакитною зробити? Чи чорною? – А де фарбуватимеш? – У хлопців у Добриках. – Так у них, крім їдучої зелені, інших фарб немає, – засмутив кума Галаган. – То сам куплю, якої забажаю. Як думаєш, хай блакитною буде? – Як на мене, то така… знаєш, сіра… Як кролі перед линькою. Тьху ти! Реп’ях роздратувався. Навіть намішав різних акрилових фарб, що їх у сараї повно – на денці у кожній банці. Узяв лист фанери, намалював різнокольорових смуг, до капота прикладав: який колір автівці личитиме?… Врешті зупинився на темно-синьому, бо дуже вже виграшно блискучий металевий олень на синьому тлі виглядав. Кинувся дзвонити хлопцям, які тримали автомайстерню в Добриках, – ніякого зв’язку. Наче повиздихали, кляті. Сам зібрався в Добрики їхати, а тут Тома. – Разом поїдемо, – обрадувала. – Мені два ящики горілки для магазину мають автобусом передати. І чого його вдвох теліпатися? Реп’ях уявив, як наб’є дупу на задньому незручному сидінні моторолера, яким Тома моталася по району заради процвітання бізнесу. – Давай уже сама… І до хлопців у майстерню зазирни. Спитай, які фарби мають. Я тобі зразок дам… Тої, що мені підходить. Тома змінилася. Тривожні події зими, коли чоловік раптом заслаб по чоловічій лінії, трагічний ходив, ніби щойно з хреста зняли, і все на стрес в організмі жалівся, змусили Тому критично глянути на саму себе. І хоч недоліків не знайшла, – та до такої Томи черга б вишикувалася, якби вона крикнула: «Вільна жінка!» – голосом касирки, що вона справно горлає: «Вільна каса!» – усе ж таки стала м’якшою. «Я тепер кошенятко твоє!» – зізналася якось Петрові саме тої миті, коли притисла його до дивана своїми ста кілограмами. Спробував би посперечатися… – А ти чим такий зайнятий? – спитала чоловіка, хоч і хотіла просто погодитися: «Добре, заїду до хлопців, чи не проблема». – Город переорю, – кивнув Реп’ях у бік рівного клаптика землі за хатою. Навіть витяг мотоплуг із майстерні. Ну, то святе. Тома вкинула до торби зразок кольору, – темно-синю фанерку, – осідлала моторолер. За хвилину загальмувала біля магазину, щоби прихопити тару, яку мала віддавати щоразу, коли отримувала свіжу горілку. Справ на мить, а тут тобі забава. Біля магазину Полкан проститутці з Лупиного хутора допит вчиняє, бо ходив туди-сюди вулицею, ногу після перелому розробляв й узрів дівчину, до якої він ще від Різдва навідатися збирався. І чого ж його не скористатися можливістю й службове натхнення не освіжити? Так завзято почав – баби з дворів повиходили. – Ім’я! Прізвище! – гримнув. – Ну?! Чого мовчимо?! Майка не відповіла. Закліпала оченятами – сльози підступили, хоч хотілося, як матюклива Вітка вміла, облаяти грубого пузатого дядька, що Майка його вперше бачила. – Чого це я маю називати вам своє ім’я? І прізвище? Хто ви такий? – Я?! Та я тут усе! – ще дужче гримнув Полкан. Образився: «Бля, маєш! У рідних Капулетцях уже треба пояснювати, хто такий Полукан!» – Посвідчення покажіть. Що головний… – сказала Майка. – Вітя – дільничний наш. – До місця події пришкандибала баба Горпина, Полканова Зоя припхалася. – Який я вам, бабо, Вітя? – психонув Полкан. – Віктор Палич! – На Майку оченятами стрільнув. – Як звешся? – Я щось порушила? – наїжачилася Майка. – Вітю, борщ стигне! – Полканова Зоя чоловіків норов знала, тож намагалася мінімізувати потенційні втрати нервової системи: і Полканові, і оточуючих. – Та цить ти зі своїм борщем! – розлютився Полкан. На Майку пішов. – Та-а-а-к… Зараз будемо розбиратися. Це ти в Реп’яха хату на Лупиному хуторі купила? Що в Капулетцях забула? Винюхуєш щось? Тома з’явилася на місці забави саме тієї миті, коли запопадливий Полкан випитував, скільки грошей Майка виклала за хату. – А це тобі для чого?! – обурилася. Трясця матері! Ще не вистачало на все село роздзвонити, скільки грошиків у Реп’яхів завелося. – Маю перевірити, чи всі податки сплатила, – пояснив рішучий Полкан. – Хіба ти податкова? – Я – все! – А справді… Що ти в Капулетцях робиш? – встряла баба Горпина. Роздивлялася дівчину підсліпуватими оченятами: ох, і худа, бліда… Плюнь – упаде. – Аптеку шукаю… – У нас тільки супермаркет Томин… Один на все село, – розсміялася Зоя. – Гандони скінчилися? – в’ївся Полкан. – Ох, Вітька, нема в тебе совісті! – раптом стала на захист Майки баба Горпина. – Ти ж глянь – щось вона… – До Майки підійшла. – Тобі зле, дитино? Тома й собі на ту проститутку уважніше зиркнула, навіть забула, що Майка її колись коровою обізвала. «На курку хвору схожа, – вразилася. – Коли та курка лежить і тільки квокче, а пір’я вже з неї лізе…» – Поїхали, – кинула. – До аптеки довезу. Полкан було наказав усім стояти й не рухатися, та Тома на дільничного так зиркнула, враз зазбирався борщ їсти. – Що, Томко, боїшся, дізнаюся, скільки ви з Петром грошиків за хату виручили? – кинув наостанок, бо дивився в корінь. – Я ще тебе, Полкане, не боялася! – відрізала Тома, наказала Майці сідати на заднє сидіння моторолера. За сорок хвилин загальмували біля автостанції в Добриках. Тома збиралася пояснити дівчині: мовляв, кінець халяві, голубко, назад уже якось сама повертайся – та саме сонце яскравіше засяяло, і в тому світлі дівча ще жалюгіднішим видалося. – А що це ти… не по сезону? – спитала Тома, бо Майка пріла в розстібнутому пуховичку, під ним футболка аж змокла. – Не маю іншого одягу, – сказала Майка тоскно, роззирнулася. – Де тут аптека? – За рогом біля базару. Оце прямо йди вулицею до тополь, потім ліворуч. – Дякую… – Одразу ж і посунула. Ох, певно, щось її точить. – Стій! – гукнула Тома, вказала на лаву під бузковими кущами. – Купуй, що там тобі треба, на лаві мене чекай. До Капулетців довезу. – Дякую, – дивно, як здалося прискіпливій Томі, усміхнулося дівча, пішло собі геть. А Томі в дупу пече: зацікавилася дівчиною, уже й проституткою її подумки не обзивала. Зателефонувала водієві, що той мав горілку до Добриків привезти, взнала, що затримується на годину, моторолер біля знайомої касирки на автостанції покинула, за дівчиною пішла. Майка саме з аптеки виходила, пхала до рюкзака великий пакет із ліками. – Ну, що? Усе знайшла? – Та нібито… Я вас затримую? – Де там! Ще годину маємо тут стирчати! – Тут морозиво продається? – спитала Майка. – Морозиво я тобі в Капулетцях продам. У мене краще, ніж тут, – заявила Тома. – А тут на базарі секонд нормальний є. Туди підемо. Сотню маєш? Вдягнешся по-людськи. На вісімдесят гривень Майка купила яскраво-червону легку курточку з плащовки, два котонові реглани, джинси, десяток футболок по гривні і бейсболку, хоч Тома й казала, що бейсболка Майці геть не личить. – І так на тобі лиця нема, а в тій шапці тільки ніс стирчить. – І хай… – сказала Майка. Повеселішала. – Ви… вибачте, що я вас тоді коровою обізвала. – Ішли із секонду до автостанції, Майка нову вонючу куртку вдягла, пуховичок у руках несла. Ну, королева! – Нічого, нічого… Підростеш – помудрішаєш, – саркастично усміхнулася Тома. – Зрозумієш, яке тіло мужчині потрібне. – Мужчині однаково, яке в жінки тіло, – сказала Майка раптом. – Ого! Та ти грамотна! – У Томиній душі прокинулася підозра. – І що? Чим заманюєш? – Нічим… – Нікого не маєш? – спитала Тома. – Правда? Ніхто до тебе не ходить? Майка усміхнулася тоскно, знизала плечима. – Чекаю, щоби олень біля двору зупинився… Тома зиркнула на дівча, як на божевільне, перехрестилася подумки: боронь Боже, щоби і вона отак колись марила… – Ти яких пігулок собі накупила? – спитала. – Від голови?… – Та так… Тома залишила Майку на лаві біля автостанції, подалася до автобуса, де вже чекав на неї водій із горілкою, потім мотнулася до автомайстерні з темно-синьою фанеркою, та все про дівчину думала: «Може, наркотичні пігулки ковтає? Якщо так, то дурна. Задорого пігулками травитися. Тутешні наркомани по аптеках не бігають, коноплі й мак по чужих городах збирають. А може, просто хвора? Може… Одне зрозуміло: на таке охляле, худе нормальний чоловік не залізе. Хіба що, як у тому анекдоті: трахати й плакати». Довезла Майку до Капулетців, продала їй морозива і шоколаду, повернулася додому. Настрій – наче за день храм божий власноруч збудувала. – Нещастя те бачила, – сказала Петрові. – Що тепер у нашій хаті на Лупиному хуторі живе. – І що? – насторожився Реп’ях. – Та що! Думаю, не всі гроші ти мені за хату віддав, – ляпнула Тома й сама здивувалася дивному ланцюжку власних думок. – То шукай! Може, знайдеш щось, – буркнув чоловік. – Ти за фарбу для «Волги» питала? – Є в них синя… Яскрава така… Зразок дали. – Тома дістала із сумки пофарбовану залізну пластинку, поклала на стіл. – Гарний колір. Скажи? Реп’ях підніс пластинку ближче до очей, роздивлявся зачудовано: гарно… Навіть краще, ніж темно-синій. Глибокий і ясний синій. Іншого не треба. І жінки йому іншої не треба. І хата в нього міцна. І донька – красуня, розумниця. І ще на «Волзі» кататимуться. – Ох, люблю я тебе, Томо, – усміхнувся, як дурний. Тома з подивом брови вигнула. – Город не переорав?…  

Толя Горох за тиждень встиг і город свій переорати, і на ремонті сусідського даху підзаробити, і в хаті трохи прибрати. Напивався три вечори поспіль, а сьомого березня згадав: завтра ж – Восьме березня. Може, Маньці чогось купити?… За порадою пішов до Реп’яхової Томи. – Що дівчині на восьме березня краще подарувати? – буркнув. – А дівчина яка? Крута? – Городська… – сказав Толя. Тома повеселішала – врешті здихається подарункового набору, що вона його на Троєщинському базарі півроку тому здуру купила за двісті гривень, сподівалася продати за триста, а то й чотириста, бо продавчиня клялася – чиста Франція! – Де городську надибав? У Києві чи Чернігові? – спитала привітно. – Вам не однаково? – Ну, що ти за босота сільська?… – співчутливо відказала Тома. – Що тобі незрозуміло, Только?! Як столична штучка, так їй фірму купуй, а як із Чернігова, то Франція для неї задорого. А в мене тільки фірма! Ось! Нюхай! Тома оперативно дістала з дальньої полиці картонну коробку зі щасливою, мов із конопель, білявкою на кришці. Розчинила обережно, вийняла з коробки скляний флакон із парфумами, бризнула Гороху на зап’ясток. – Нє, ти нюхай! А тут ще – дивись! – дезодорант, мило, пінка для душу й металевий шкребок для п’ят. Собі б залишила… – додала останній аргумент. – Ну… І скільки? – Толя понюхав зап’ясток, знизав плечима. – П’ятсот! – швидко проторохтіла Тома. – Тільки для тебе… За шістсот продавала. – Ну, давайте… – погодився наївний Горох. Тома на радощах файно упакувала «чисту Францію» у сріблястий целофан, заклеїла скотчем. Хотіла було пляшку горілки Гороху подарувати, та передумала: і без неї зіп’ється. Бач… Дівчину врешті знайшов. Певно, таке ж непутяще. – Квіти не забудь купити! – подарувала безплатну пораду. Наступного дня зі світанком Толя Горох почистив зуби двічі, поголився файно, вдяг чисту футболку й шкарпетки, запхав у куртку подарунок. Хотілося прийти рано. Щоби Маня ще спала… – Типу сюрприз… – пробурмотів. Вийшов із хати, та не вулицею до потічка на Лупин хутір – городами попхався, бо чогось застидався. Ще зустріне когось… Майка спала. У хаті тепло. Значить, топила. У каструлі на столі узвар із сухофруктів, що їх Горох Майці мішок припхав. Печиво… Ну, хоч так… На мотузці над піччю одяг якийсь сушиться: футболки, джинси. Де вона їх надибала? Підкинув у грубку, дістав упакований подарунок: мостив-мостив його на столі – і так, і сяк… Врешті знову сховав за пазуху, сів на лаву навпроти тапчана, уважно зиркнув на дівчину й злякався. Тільки тиждень не бачилися, а вона щось… схудла ще більше, бліда така… Ніс загострився, щоки ввалилися. Не їсть же! І як їй те пояснити?! Побачив під тапчаном прозорий целофановий пакет із ліками. Потягся було до нього, та Майка розплющила очі, побачила кульгавого, усміхнулася, простягнула до нього руки… – Тиждень уже минув? – спитала, наче ніколи днів не рахувала. Толя хотів був полізти за пазуху, та потягся до штанів. – Щось я… скучив… – Скидав джинси, бурмотів знічено, бентежився: може, не треба? Лежить – під ковдрою її не видно. – Я більше скучила… – прошепотіла Майка. Горох зім’яв зопалу коробку з «чистою Францією» у куртці, кинув на підлогу. Вмостився поряд із Майкою на тапчані й не поклав важку долоню на маленькі груди, як зазвичай, – обійняв, притис до себе тендітне тіло, завмер на мить і раптом поцілував у вуста так гаряче й ніжно, що Майка застогнала, обхопила руками хлопцеву шию, увіп’ялася нігтями в Горохову спину. – Щось мені теє… погано без тебе, – сказав Горох. – А мені без тебе взагалі смерть, – прошепотіла Майка. Гарний день стався. Кохалися до нестями, пили узвар, Толя наварив картоплі, змусив Майку їсти з квашеною капустою. – Мань, ти вже на себе не схожа. Давай уже… Їж чи що… – Як це – на себе не схожа? А на кого? – Майка давилася картоплею, дістала пігулку з пакета, проковтнула. – На примару. Кидай уже цю хімію глушити. Молока тобі завтра принесу. – Ага… Давай. Лиши його в глечику на ґанку. Щоби я вийшла зранку – а на порозі молоко… – Та добре… – кивнув. – Бачив – город трохи розчистила. – Санджив допоміг. Посаджу всього-всього… Толю! Я цілий тиждень на хуторі сама була. – А де інші ділися? – Роз’їхалися у справах. Страшно… У Санджива ночувала кілька днів. – Чому? У нього не страшно? – У нього чудовисько живе… – Кіт отой? Хаус? – Охороняв мене. А вчора Уляна приїхала. І Троянов. Уляна мені печива «Зоологічного» привезла… – Я теж… Ну… – Кульгавий поліз до куртки, дістав коробку у блискучій сріблястій обгортці. – З Міжнародним жіночим днем, Манюню… Майка нюхала різкі, вонючі парфуми, роздивлялася мило, дезодорант… – Подобається? – спитав кульгавий. Майка глянула хлопцеві в очі. – Подобається, – прошепотіла тоскно. Схаменулася, притулилася до нього. – Ходімо город оглядати? І що на нього дивитися? Толя чухав потилицю, оцінював розміри пахоти: без мотоплуга фіг обійдешся. Доведеться в Реп’яха просити. Майка й тут із примхами – ішла зеленою холодною травою. – Давай помідорів насадимо! Динь і персиків. Ромашок! І червоних квітів якихось… – Нащо город псувати? Біля хати квіти сади. Сараї розібрала – місця досхочу. Розчистити, звісно, доведеться, але… – не встиг договорити. Перечепився через якусь залізяку, що вона із землі стирчала, завалився незграбно, схопився за ліву ногу. – Толю, що? – Майка присіла біля хлопця. – Покажи! Де? Задрала штанину й оніміла. Ніколи до цієї миті зблизька не бачила понівечену Толину ногу. Не роздивлялася – ну, кульгавий! Що з того? На відстані півметра скалічена Горохова нога виявилася страхітливою. Видно, колись давно гомілка була зламана, зрослася нерівно, неправильно, від чого на нозі в місці травми утворився бугор, шкіра рубцями вкрита, нога викривилася, стала коротшою. – Не дивися. – Горох підвівся важко. Супився, намагався не виказувати болю. – Толю… А що сталося? – спитала Майка. – З персика впав, – усміхнувся Горох. – Не ростуть тут персики, – насупилася Майка з підозрою. Згадала рідний Генічеськ… – Я тоді в інших краях жив, – відказав кульгавий.

5




По яких тільки усюдах Толю Горохова не носило – іншим би на все життя вистачило. Народився в Харкові, де мама в технікумі на бухгалтера вчилася, тато на тракторному заводі працював. Татові простіше – місцевий. З батьками у двушці жив, а мама – з Чернігівщини: доки не завагітніла, у гуртожитку ліжко мала, а як вилізла правда, отут і довелося швидко рішення приймати. Мама навчання покинула, розписалися без весілля, пару місяців у татових старих пожили, та тим невістка до душі не припала – й онуки їм зарано, і синові іншу долю бачили… Гризли-гризли – не витримали молоді, подалися в найману хату. Тато на тракторному заводі заяву на квартиру написав, та за чотири роки замість омріяного житла розвалився Радянський Союз, за ним слідом тракторний завод захворів, а там геть зле стало – ані роботи, ані грошей… Стріляють… Тато до пляшки прикладатися став. Мама його ледь умовила до своїх батьків податися. Там легше, казала. Так у п’ять рочків Толя Горохов опинився в Прилуках, де жили бабця з дідом по материній лінії в трикімнатній квартирі в центрі міста. Молодим віддали найбільшу окрему кімнату, мама торгівлею зайнялася, усе клунки тягала, а тато, що в нього руки золоті – усі знають! – пив гірку і тракторний завод згадував. От, мовляв, якби тракторний відродився – я б не пив. А так… Сидів на кухні, залізяччя в ящику перебирав, малий Толя поряд крутився. Ще й шести не стало, як болт М10 під ключ татові миттєво подавав. На літо дід із бабою забирали малого в Капулетці, де жила Толина прабабця. Ганяв луками й лісами, та більше любив у дворі колупатися – будку собаці змайстрував, а як підріс – таку гарну прабабці лаву біля колодязя зліпив, усе село дивувалося: будуть із малого люди… Коли Толі чотирнадцять виповнилося, тата-п’яницю розбив інсульт: дев’ять місяців гуртом за ним ходили. Хіба що своєму серцю спокій: усе, що могли, зробили. Поховали тата, наче всіх старих за собою потяг: протягом трьох років спочатку прабабця померла, потім дід із бабою. Залишився Толя з матір’ю удвох у трикімнатній квартирі в центрі Прилук. Мама на базарі ятку відкрила, торгувала якоюсь дрібнотою, та в бізнесменши не вибилася – ледь копійку заробляла, хоч усе мріяла: колись салон краси відкриє. Чи магазинчик. Толя сусідам унітази й змішувачі ремонтував, плитку клав, поки не накидали, щоби заробіток іншим не перебивав. Довелося до однієї з бригад прибитися: удень у школі лямку тягнув, після обіду цемент місив, мурував, тинькував… Нічого так. Заробляв. Однокласниці оченятами на худорлявого Гороха стріляли, та він якийсь прителепкуватий – обходив їх. Пару разів із маляршею Тонькою на об’єкті погодився на «чистий секс без зобов’язань», та чи то запах фарб забруднив чистоту першого інтиму, чи Тонька вже вкрай агресивно поводилася, але на тому експерименти й згасли. Натомість закінчив курси зварників: тягло Гороха до гарячого. Школу закінчив, до армії забрали. У прикордонних військах на заході подружився з Тібою – Тиберієм Санітаром, мадяром із Закарпаття. Тіба навіть у наряді на кордоні все мріяв, як скине чоботи, подасться до Норвегії на бурові. Грошей заробить купу! Дім придбає, виноградник закладе і сад сливовий. Гороха із собою кликав: – Поїхали, брате! У мене там уже рідні до біса. І дядько, і старший брат. – Та добре… – погодився Толя, згадуючи рідні Прилуки, вічно заклопотану маму з клунками, засмальцьовані шпалери, що вони їх десять років усе збиралися поміняти, а мама сердилася: «Іншим ремонти робиш, у власній хаті срач». Тіба не збрехав. Допоміг Горохові – звів із посередниками, що вони відправляли робітників на бурові. І хоч за можливість опинитися посеред холодного буремного Північного моря поряд з островом Шпіцберген вимагали немалий відсоток, Толя погодився, бо розповіді посередників скидалися на казки про комуністичний рай: зарплатня до чотирьохсот євро за добу, безплатний гуртожиток, чотириразове харчування, медична страховка і робоча віза. Навіть проїзд до бурової коштом роботодавця. Безкоштовно навчають і професії, і норвезької мови, якщо в тому є потреба. Тіба хотів мільйон. Толя сказав: «Скільки витримаю…»  

У двадцять років Горох опинився на буровій платформі, більше схожій на залізне багатоповерхове й багатофункціональне інопланетне місто посеред крижаних хвиль. Своїх – до біса. Можна й мову не вчити. Хіба що «Йєльп!» – «На допомогу!» І «Так скал дю ха!» – «Велике дякую норвезьким роботодавцям». Слов’яни, що вже мантулили тут не першу зміну, частіше казали: «Яай трьоот!» – «Я втомився». Від одних і тих самих облич у замкненому просторі, від штормів і негоди, від полярної ночі так само, як і від полярного довгого дня, від втрати відчуття часу – чотири години пахоти, вісім годин відпочинку, знову чотири години праці, знову вісім годин відпочинку. По колу одне й те саме. Сто вісімдесят діб поспіль, щоби заслужити місяць відпочинку на материку. І знову на вахту. Одне допомагало: думати про грошики, що вони знай падають на рахунок щодоби. Толя і не сумнівався – з Тібою на пару пройдуть те випробування. Та ще на материку Гороха з посвідченням зварника розподілили на одну платформу, а Тібу записали різноробом на іншу. Навіть не передзвонювалися: коли?… На відміну від інших, що вони впадали в депресняк уже за місяць перебування в екстремальних умовах, Горох полюбив черево великого залізного монстра, захопився надскладним його начинням. За три місяці норвезькі менеджери направили метикуватого хлопця на безкоштовні курси механіків. Без відриву від основної роботи, зрозуміло. Ще за два обслуговував газову турбіну, що вона виробляла електрику для всієї платформи. Зарплатня підскочила до п’ятиста євро за добу, та не тільки гроші гріли душу Тольки Горохова: відчував себе причетним до великої потрібної справи – от і шторми, і вітер із ніг збиває, а вони качають ту нафту… Всупереч. Бо сильні. І ясно тут усе – ніякої колотнечі, невизначеності. Важка робота, гідна оплата… Нормально, Норвегіє. За два роки відпахав три повні вахти по сто вісімдесят діб із перервами на відпочинок на Шпіцбергені, повернувся в Прилуки – король! М’язи накачані, морда обвітрена сувора, на рахунку двісті тисяч євро, а самому ж лише двадцять два! Та як іншим від заздрості не вдавитися?! Мама перелякалася спочатку. – Толю, ти ж не кажи нікому! Ще пограбують. – Та добре… Не хвилюйся. Гроші в банку. Язик у мене – не помело. – Що з грошима робитимеш? Як зізнався – розплакалася, бо сів біля столу, папірець перед собою поклав: – Сто тисяч – на хату. Дім куплю. Двоповерховий. Двадцять штук на автівку. Решта тридцять хай у банку лежать. Бо дім потягне… Меблі всякі треба, те-се… – А ще п’ятдесят? – спитала мама. – Так то тобі… Ти ж салон краси колись хотіла… І як не заплакати? Думала: поїхав – забув. А він повернувся, себе забезпечив, ще й матері допомагає. Як пішли грошики тринькати – хіба що сліпий не здогадався: не порожнім Толька Горох із мандрів повернувся. Та й присікатися ніяк. Містом не вештається – усе справи в нього, справи. За місяць дім двоповерховий на двісті квадратів купив із ділянкою в п’ятнадцять соток. Третю «Мазду» і моторолер японський. – Ремонт робитиму, – вирішив, хоч усередині нового дому і побілено, і пофарбовано. А Горохові на свій смак треба. Занурився по маківку – тільки й розмов, що про рейки дерев’яні, фарфорові ролики для електропроводки в стилі ретро, сатенгіпс і гіпсокартон. Сам намагався все робити – виходило. Надвечір втомлювався, сідав на моторолер, мчав на Удай із вудками. От ніколи раніше риболовлею не захоплювався, а з Норвегії повернувся – риби йому, а не друзів із пляшкою. Призвичаївся за два роки до самоти й обмеженого спілкування, так і продовжував жити.  

На березі Удаю і перестрів шістнадцятирічну пісюшку Юльку: нігті довгі розписані, волосся біляве пофарбоване, оченятка підведені, вся у «Дольче Габані», навіть на кросівках така наліпка була. От приїхала вона нібито на своєму крутому вєліку до річки скупатися, бо то її місце улюблене, а тут хлопець із вудками. Та то нічого… Він же, кажуть, десь по Європах линдав, тож не селюк якийсь… На Юльку не кинеться, коли вона топлес плаватиме. Горохове мужське єство скоріше за мізки зрозуміло, що то є топлес. І коли дівчина, вихляючи стегнами, вийшла з річки прямо на нього, кинув вудку, простягнув до неї руку… – А ти мене любиш? – запитала білявка зухвало. Зупинилася по коліна у воді. – Так… – сказав спантеличений Горох. – З першого погляду?… «Угу», – кивнув, бо вже й говорити несила – скоріше б до тіла. Білявка манірно вийшла з річки, спочатку торкнулася пальчиком голого Горохового плеча. – Я теж тебе полюбила. Тільки побачила… – Притулилася до нього, обвила руками шию, підтягнулася, обхопила ногами хлопців тулуб, припала губами до шиї. Горох тільки й відчув, як кропива до спини прилипла, коли качалися берегом. До файної Толиної хати разом повернулися вже поночі. Юлька кинула велосипед посеред двору, зателефонувала батькам. – Ма! Па! Я в подружки ночуватиму… До іспиту готуватимуся. Горох знітився, потилицю почухав. – Тебе звати як? – Юлія! Ти в цьому домі сам живеш? – Сам… – Тепер – ні! – Роздяглася посеред вітальні, заваленої будівельним сміттям, вляглася на шпалерні смуги, що Горох їх розклав, аби вирівнялися. – А як тебе звати, коханий? – Анатолій, – прохрипів Горох, оперативно стягуючи штани. Енергійна Юлька ще не встигла остогиднути прилуцькому нуворишу, коли про стосунки сина з неповнолітньою школяркою дізналася мама. У самої клопоту по маківку: приміщення для салону краси купила, до Києва моталася, де сучасне обладнання для перукарень вибрати можна, а тут – на тобі! Як почула плітки, того ж дня в синових хоромах була. – Толечку! Та ти хоч знаєш, чия то донька?! – Ма… Ну, не однаково?… – Ніколи Горох із мамою про своє інтимне життя не балакав. Нащо вона? Чи сам не розбереться?… – Ти он салоном своїм займайся… – додав. – Бо спеціально не стригуся. Хочу, щоби у твоїй перукарні мене обкорнали круто. – Толю! То Козлюків донька. А Козлюк – він скажений… Сусід гілку горіхову спиляв, що вона з Козлюкового двору на його територію залізла, сонце затуляла, так Козлюк йому за те псів перетруїв, а потім до курей щурів запустив. А це ж не гілка… Донька його єдина. – Та все в нас нормально, ма. Чого хвилюєшся? – Так мала ще! До школи бігає! Ого… Ще та мала! Горохові спочатку вкрай цікаво з Юлькою було, бо така вже дівка вигадлива: не знаєш, чого від неї чекати. Та за місяць втомився: ото б їй тільки гоцати, а в Гороха справи загальмували. – До Чернігова їдеш? – не відлипала. – І я з тобою! – Та й сам можу. Меблі для дому замовлю й повернуся. – Я обиратиму! – Шопінг виявився другим після сексу хобі Юлі Козлючки. Горох не встигав грошики виймати. Меблі обов’язково шкіряні, портьєри на замовлення щоби шили, ліжко в спальню з оксамитовим підголів’ям… – А стеля в спальні – дзеркальна! Щоби ми себе бачили… – уже по-хазяйськи розпоряджалася. За квартал спілкування з малолітньою витівницею вже вкрай напружувало Гороха – знай голову ламав, як від Юльки відкараскатися. Та все сталося не так, як гадалося. У вересні, коли неповнолітня Козлючка мала піти до одинадцятого класу, а Горох уже натякнув, що їм би треба розійтися по-тихому, заплакана Юлька постукула до файної Толиної хати опівночі, проторохтіла перелякано: – Тато! Тато все знає! – Що? – Та як що? Вагітна я! Горох ще не встиг усвідомити новину, як юрба Козлюків заполонила хату. Оперативно зібралися: тато Козлюк зателефонував братам і сестрам – виявилося, що їх, Козлюків, дев’ятеро душ матінка була народила, – припхалися посеред ночі з чоловіками-жінками-дітьми честь Козлюкового роду боронити. – Ах ти ж, падло… – Та стійте! – вигукнула перелякана Юлька. – Я його кохаю. – А ти?! – спитав тато Козлюк. – А я… з нею одружуся, – сказав Толя. Козлюки оцінили масштаби Горохового обійстя, автівку, моторолер, садок за хатою… – Ну, що? Готуємо весілля?  

За тиждень уже й охомутали хлопця. Юлька перетягла до Гороха свої речі, перестала ходити до школи, намагалася господарювати, та всі ті спроби виливалися для Гороха в нові витрати: то їй мікрохвильову піч купи, бо у всіх вже є і зручно, то круту куртку через інтернет-магазин собі замовила спеціально для того, аби по хліб до магазину в ній бігати, то купила гіпсову колонну «під мармур», що на ній вазон із квітами мав стояти. Потім з’явилася клітка з папугами, потім мертвий ведмідь на підлозі. – Тобі подобається, синку? – обережно питала мама, коли заходила до сина в гості. – Та так… – дратувався. За місяць після весілля тато Козлюк покликав зятя на відверту розмову з домашньою самогонкою. Юльку з матір’ю відправив серіал дивитися, зачинив двері кухні. – Ти не подумай, зятю, що я у твоїх кишенях поритися хочу… Але маю знати, як ти про мою доньку й майбутнього онука дбати плануєш. Бо бачу – сидиш собі вдома, рейки якісь до стелі прикручуєш, кахлі в туалеті ліпиш. А на життя заробляти коли? Щось мені той твій настрій геть не до вподоби. – Маю грошей трохи, – відказав Горох. – Трохи – то не рахується, – насупився Козлюк. – Як не заробляєш, грошики швидко скінчаться. Накупив мотлоху всякого… Меблі шкіряні, колонни якісь дурні… – Юля схотіла… – Так! Слухай мене уважно. – Козлюк налив, склянку підняв. – У Козлюків ніколи жінка не верховодила. А ти тепер наш – Козлюк. Юля хай собі своїм займається – дитинку народить, няньчитиметься. А ти хлопець дорослий, самостійний, роботящий – заробляти маєш! Скільки там у тебе від Норвегії залишилося? – Та ще тисяч десять… – Е-е-е… Копійки! – Козлюк випив, хлібом занюхав. – Нічого… Ми, Козлюки, один одного в біді не кидаємо. Брати мої до Італії їдуть на заробітки. До одного грека-підрядника. Гарні об’єкти для будівництва знаходить, гроші непогані платить… З ними поїдеш! – А Юля? – Горох навіть зрадів, бо щось сімейне життя всі сили висмоктало. – А що Юля? Мати поряд, тітки-баби є. І твоя матір допоможе, як знадобиться. Чого тобі біля неї сидіти? Народжувати замість неї будеш? – Певно, засмутиться… – А то корисно! Зате зустріне з радістю. Давай! Збирайся. Документи оформити допоможемо. А за Юлю не хвилюйся – ми тут за нею наглянемо. У грудні вагітна Юлька ридма ридала, висіла в Гороха на шиї – проводжала до Італії, прощалася. Певно, батькову вдачу добре знала, бо просила чоловіка залишити грошей, хоч тато Козлюк пообіцяв піклуватися про доньку вісім місяців, поки зять будуватиме хати в Італії. Горох тихцем зняв із рахунку останні десять тисяч євро, попросив дружину економити, бо ще невідомо, що заробить, а більше грошей немає. Юлька кивала, плакала, кляла батька, що він усе життя нею командував і зараз продовжує. Сказала, що сина Денисом назве, а якщо дівчинка народиться, то тільки Лаурою, щоби на всі Прилуки тільки одна Лаура була. Просила з Італії щомісяця передачки їй слати – ось список. Під номером першим – вії накладні й черевички на шпильці. Наостанок поцілувала й сказала, щоби обручку вдома залишив, бо ще загубить. За тиждень бригада з п’ятьох українців-заробітчан – двоє вінничан, двоє братів тата Козлюка і його зять Горох – мружила очі під теплим зимовим сонцем на півдні Сицилії, у провінції Рагуза – до Тунісу доплюнути можна. Метушливий грек Дімітріос Катракіс, що він зустрів бригаду ще в Римі й тепер супроводжував до пункту призначення, трохи базікав по-нашому. – Будуємо склад для фермера. Оливки переробляє. Ойл! Житло безплатне. Харч ваш. Вода буде. «Та то рай», – подумав Горох, згадуючи сувору бурову платформу в Північному морі. А тут… Об’єкт, що його підрядилися споруджувати роботящі українці, розташовувався в зеленій долині поряд з оливковими гаями й обійстям фермера – в один бік двадцять кілометрів до старовинного міста Рагуза, в інший – п’ять кілометрів до Середземного моря. Сонце світить, і взимку тепло, красоти такі навкруги – добре, що в Гороховому мобільному камера є. Та на відміну від офіційної, чітко регламентованої й соціально забезпеченої роботи в Норвегії, нелегальна італійська каторга нагадувала пекло. Ніхто тут і не думав зупинятися на обіди й перерви для відпочинку. Починали горбатитися зі сходом сонця, падали у вагончика поряд із будівництвом, коли власні руки в темряві роздивитися на могли. – Бо то гроші, гроші… – казав Козлюків старший брат Василь. – Фермер, сука, вимагає, щоби один вихідний влаштовували. І що нам цілий вільний день робити? Ми сюди не відпочивати приїхали. – На харч треба менше витрачати, – підтримував Козлюків молодший брат Іван. Харчувалися самі – по черзі варили на електричній плитці супи з пакетиків і макарони. Відсипалися у вонючому від поту вагончику, коли прискіпливий італієць вимагав, щоби трударі брали неоплачуваний вихідний день. В один із таких днів Толя попросив у робітника з ферми велосипед, залишив йому п’ять євро застави, поїхав до моря, бо ж сором бути поряд і не скупатися. Грек Катракіс, що він суворо контролював темпи зведення об’єкта і якість робіт, пояснив хлопцеві: зараз не сезон, відпочивальників мало, можна знайти живописну бухту з прозорою блакитною водою, хоча море холодне, градусів п’ятнадцять. – Це ти в Північному не хлюпався, – усміхнувся тоді Толя.  

Дорога забрала годину. Горох ще здалеку почув, як ворушиться море, у лице подув прохолодний солоний вітерець. Крутив педалі, радість прийшла – а він-то ніколи в морі й не купався. Он воно як! Покрученою поміж скель стежкою вирулив до крутого обриву, став на самому краю: ліворуч поміж скель кам’яні сходи – до берега спуститися можна, праворуч вдалині невеличке містечко в бухті. Роззирнувся – нікого. Сховав чужий велосипед поміж кущів, спустився до моря. – Блін, кльово… – усміхнувся. Роззувся, пішов у прибій. А море не тепле. Одразу дрижаки беруть. Та нічого… Їм ще тут довго мордуватися, встигне ще наплескатися. Кинув погляд до обрію й занімів – посеред хвиль смішним поплавком то виринала, то зникала людська голова: хтось дурний і легковажний плив собі все далі й далі від берега. – Ну… – Знизав плечима. А що має робити? Присів на камінь, роздивлявся море й навколишні скелі зі щирим захватом, а серце не на місці: цікаво, довго те нещастя в холодній воді бовтатиметься? Потоне ж! Підвівся, напружив очі, вдивлявся у хвилі – не видно голови! – Дідько… – Забігав берегом. Зупинився, роздягнувся до трусів. – І що я зроблю? Мертву людину в морі шукатиму?… – Потягся до штанів, зиркнув на хвилі – ніби виринув хтось, біла крапка на синьому. Кинув штани на пісок, побіг у воду – холодні хвилі остудили за мить. – Та нічого… – Пірнув, випірнув – у лице хвиля. Наковтався солоної води, поплив: нічого, нічого… Метрів двадцять подолав – забув, що рятівник, мать твою! Ногу звело судомою, зойкнув від болю. – Дідько… – Бовтався на одному місці, намагався рукою дотягнутися до нерухомої ноги, щипав щосили, бо чув – допомагає. А не той випадок – ногу викручував гострий біль, до берега – як до рідної України. Безпорадно лупив руками по воді, намагаючись залишитися на поверхні, коли поряд виникла та сама голова, заради якої Горох у море кинувся, – чорноока дівчина в білій гумовій шапочці пливла до берега, побачила Гороха. Ухопила за солом’яний чуб, потягла до спасіння. Лопотіла щось італійською – відпустила хлопцеве волосся лише тоді, коли Горох відчув, як живіт по піску ялозить. Відійшла на крок, жестикулювала яскраво, дзвінким голосом доводила щось Горохові, указувала на море. Махнула рукою, пішла до скель – біла гумова шапочка, чорний купальник. – Синьйоро… Дякую… – врешті вимовив хлопець. Дівчина зупинилася. Обернулася до Гороха здивовано. Стягнула з голови білу гумову шапочку – по плечах розсипалося чорне кучеряве волося. – Ти звідки? – спитала чистісінькою українською. – З Прилук… – Горох сидів на піску, масажував занімілу ногу – судома послабшала, та ще не відпускала. Зиркнув на дівчину здивовано. – З Прилук?! – Розсміялася, пішла до хлопця, сіла поряд у пісок. – І я з Прилук! І де б ще двоє з Прилук зустрілися?! Заробітчанин? – Так… – І я. Тебе як звати? – Толя… – А я Соломія. – Змерзнеш, Соломіє, – буркнув Горох, бо така халепа – поліз у море чуже життя рятувати, а його самого рятувати довелося. Дівчина усміхнулася весело, підвелася, побігла до скель. Горох побачив на великому пласкому камені яскраву сумку. Дівчина дістала із сумки рушник і одяг, сховалася за скелі – за хвилину визирнула вже у футболці, легкій курточці й джинсах. Викручувала купальник, гукала Горохові. – Чого стоїш, земляче? Вдягайся! Тільки труси мокрі зніми. Під джинсами однаково не видно, чи є вони на тобі. За десять хвилин уже дерлися кам’яними сходами нагору, Соломія торохтіла весело: – А чого ти взимку в море поліз? – Думав, ти тонеш… – Я?! Та я риба! – Звідки ж я знав? Я думав: узимку тільки місцеві наважуються… – Ой, не сміши. Холодне море не для сицилійців. А ти давно тут? – Та вже більше місяця. Склад будуємо для фермера одного. – А я отам працюю! – Соломія першою видерлася на кручу, вказала в бік містечка, що воно тулилося до моря в невеличкій бухті. – За старою пані доглядаю. Я і ще одна дівчина з Молдови. – Італійською так вільно розмовляєш. Я подумав – місцева синьйора. – Синьйорита! Синьйора – то заміжня! А я – синьйорита! – Круто мову вивчила, синьйорито! – Так другий рік уже тут! І мавпа б навчилася. – Соломія глянула на хлопця привітно. – Ну, що… Прощавай, земляче. – Давай я тебе проведу. Можна? – Класно! Ходімо! Кавою пригощу. – Та я й сам тебе пригостити можу. – Точно! Пригости! Це ж я тебе врятувала, не ти мене.  

Чужий велосипед так і лишився в скелях на кручі. На брукованій вуличці за столиком під пальмами троє старих дідів пили каву. Лише на мить відволіклися, кинули байдужим оком на двох чужинців, що вони примостилися поруч. Горох сів навпроти Соломії, розглядав її тихцем. Вона здавалася старшою за нього – може, років двадцять п’ять – двадцять сім мала. Чорне кучеряве волосся до плечей, рухливі чорні очі робили її схожою на місцевих, тільки кирпатий носик свідчив – не тутешня. Тоненька, граціозна – усміхалася так привітно й весело, Горох і сам не помітив, як усміхається у відповідь, як дурний. Офіціант приніс каву в маленьких, на ковток горнятках, холодну воду. – Про Прилуки не питаєш… – Толя зробив ковток – чашка порожня. – Не сумую за рідним містом, от і не питаю. – Чому? – Не знаю. Давно поїхала. – Ти ж тільки другий рік тут. – А в Прилуках уже вісім років не була, – розсміялася. – То як Прилуки? – Не знаю… – зізнався Толя. – Я з Норвегії повернувся… З півроку дома побув і знову поїхав. – А-а-а… То ми з тобою перекотиполе. Горох кивнув. – І як тобі тут? – Краще, ніж у Мілані. Тут люди простіші, без витребеньок. Тільки займатися нема чим у вихідні. Хіба що море… На морі й домовилися зустрітися, якщо вихідні збігатимуться. Обмінялися мобільними. Соломія подякувала за каву, побігла вуличкою – піднімалася вгору поміж старовинних будинків у стилі сицилійського бароко з чудернацькими чудовиськами, що вони підтримували балкони. Горох дивився дівчині услід, бачив чомусь білі підошви її кросівок… Схаменувся: дідько! Велосипед би тепер знайти. Уже в присмерках дістався кручі, відшукав велосипед. – Як море? – похмуро спитав Козлюків молодший брат Іван, коли увечері Горох повернувся до вагончика біля ферми. – Холодне. – Де ж цілий день вештався? – Так на морі. – Ти мені, родич, не бреши. На якому ще морі?! Місцеві кажуть – таке льодяне, не підійти. – А я купався… – Кому ти ліпиш?! – Купався, – повторив Горох, дістав із кишені куртки мокрі, скручені труси, поклав на дерев’яний ящик, що він заробітчанам столом служив. – Ось доказ! – Тьху ти! Прибери! Ми ж тут їмо! – психонув Козлюків старший брат Василь, напустився на молодшого: – Чого ти до хлопця придовбався, Іване? Я б теж скупався, аби не поперек. Добре, що з молодих у бригаді – тільки Горох, інші – старші, утомлені. Катракіс пропонував у вихідні до Поццалло і Модики заробітчан звозити. Чи, приміром, до тієї ж Рагузи, що вона розмістилася на двох боках одного урвища, поєднується трьома мостами. Та мужики тільки носами крутили: краще б грек домовився, щоби без вихідних пахали, бо чого його лежати без діла. І молодий до екскурсій неохочим виявився. – Я краще на море… – бурмотів. – Дешевше. Гроші витрачати не треба, плавай собі безкоштовно. З чорноокою Соломією Толя Горохов зустрівся за десять днів, бо то він від цегляного мурування відірватися не міг, то Соломія від старої синьйори. – Толю… А я скучала! – Соломія чекала на земляка за столиком тої самої кав’ярні, де вони минулого разу каву пили. – Привіт… – знітився Горох. – Кави? – Любиш каву? – Ненавиджу. – І я! – розсміялася. Побігла всередину кав’ярні, повернулася з двома пляшками місцевого лимонаду. – Сьогодні я пригощаю. Ходімо! Містечко покажу. І де я живу. За годину обстежили кожну вуличку невеличкого містечка, Соломія показала старовинний двоповерховий будинок із неприступними середньовічними стінами й вузькими високими вікнами, що він дивився фасадом на невеличку площу, уквітчану петуніями й геранню у великих глиняних горщиках. – Я в цьому домі працюю. – А ти там… Як? Свою кімнату маєш чи десь окремо живеш? – Моя кімната на другому поверсі поряд із хазяйчиною. Вона старенька надто. І посеред ночі покликати може. А Іоланта… Дівчина з Молдови… Вона на першому поверсі біля кухні живе. – То ви там утрьох? – Так. Інколи хазяйчині діти й онуки приїжджають. Вони на півночі острова живуть. У Палермо. Син увесь час вмовляє мамцю переїхати до нього, але моя синьйора – уперта бабця. – А твоє вікно яке? Угадаю! – Толя дивився на чотири вікна другого поверху. Ніби однакові – легкі непрозорі білі портьєри, квіти на підвіконнях. Та на одному в куті – іграшковий ведмедик. – Соломіє! Там живеш? – Указав на вікно з ведмедиком. У відповідь портьєра на вікні з іграшкою напнулася, наче від вітру, чиясь рука відсунула її вбік. До вікна підійшла сухенька, зморщена синьйора в чорному з білими кучериками сивини на маківці. Під руку її підтримувала смаглява дівчина в картатому фартушку поверх легкої сукні. Соломія розсміялася. – Це спальня синьйори Марії! – Махнула рукою хазяйці. – Моє вікно – крайнє ліворуч. Хазяйка кивнула. Наказала щось смаглявій дівчині. Смаглявка відчинила вікно. Синьйора сперлася ліктями на підвіконня, нахилилася, вказала сухим пальцем на Толю, залопотіла щось швидко. Соломія кивала у відповідь, вказувала на Толю, відповідала італійською. Певно, відповідь задовольнила хазяйку, бо усміхнулася, кинула ще одну фразу, зникла. Смаглява служниця зачинила вікно. – Так вона дивно твоє ім’я вимовляла, – здивувався Горох. – Не Соломія – Солеміо. – Соле міо – сонце моє. Італійською. Так і зве. Спускалися вуличкою до моря. Горох тихцем косував на дівчину: сонце… Усміхається так ясно. – А ще що твоя хазяйка казала? – О! Тривожилася. «Що то за незнайомець поряд із тобою?! Звідки він тут узявся?! У нього підозріле лице! Я йому не вірю!» – зі сміхом розповідала Соломія. – Я їй сказала: «То мій земляк, синьйоро Маріє. Не хвилюйтеся. Він добрий…» А вона: «Хай прийде до нас на каву. Я подивлюся на нього зблизька, і тоді скажу тобі, чи насправді він добрий!» – Мені ще тільки кави з бабцею не вистачало, – розгубився Горох. Вийшли до моря. У бухті на піщаному березі – човни, човни… – Хочеш на острів із моря подивитися? – спитала дівчина. – А як?… – О! Та просто! Зараз човен візьмемо, покатаємося. Чого не зробиш для земляка, – Соломія залишила хлопця біля човнів, подалася до засмаглих чоловіків, що вони ремонтували двигун для човна біля невеличкої майстерні на берегу. Лопотіла щось, вказувала на Гороха. Повернулася засмученою. – Шкода… Гільєрмо б дав човен покататися, та двигун зіпсувався. – Може, я гляну?… – запропонував Толя, пішов до чоловіків. За десять хвилин витирав засмальцьовані руки, ніяково усміхався італійцям: ляскали чужинця по плечу, жестикулювали активно-здивовано – мовляв, нам тебе Діва Марія послала! Другий день із двигуном мордуємося, а ти раз – і зробив! – Та там справ… – відповідав, ніби винен у чомусь. Двигун бурчав, ніс легке суденце у відкрите море. Соля керувала. Толя дивився на острів – жовте кам’яне містечко з черепичними дахами починалося від берега, піднімалося в скелі, наче намагалося побороти їх, і над теракотовими дахами нависали сірі, порослі кущами крутояри. Наче картина в рамі зі скель. Вони розповзалися від містечка праворуч і ліворуч до обрію, лишали між морем і суходолом вузьку прикордонну піщану смугу. Толя глянув на дівчину розгублено. – Я вдома… на Удай любив їздити… Рибу ловити… Того вечора повернувся до вагончика біля будівництва настільки збентеженим – не тільки Козлюки помітили, навіть робітник-італієць, що він на фермерській олійні працював, язиком зацокав, до Толиного лоба руку приклав: не захворів часом?! – Дідько! Ти доплаваєшся, що зляжеш! А хто працюватиме? – розсердився Іван Козлюк. Та вже наступного ранку хлопець так затято місив цемент із піском і водою – робітники не встигали цеглу підносити, щоби на розчин класти. – Ти теє… пригальмуй! Куди розігнався?! – бурчали на хлопця. Горох горів: здавалося – переробить за день усе, що за тиждень зробити має, скоріше до Солі помчить. Соле міо… От же в’їлося! Шість довгих діб тільки одне в голові: «Соле міо!» Уночі падав на жорсткий матрац у вагончику поряд із братами Козлюками, відрубався, тільки одне тривожило – щоби хоч уночі не бурмотіти під ніс: «Соле міо…» За шість діб – вихідний. Сховався посеред оливкових дерев, зателефонував Соломії. – Ой, Толечко… А я не можу, – прощебетала. – Сьогодні Іоланта вихідна. Хочеш, погуляє з тобою? Їй тут теж нудно. – Не хочу! – відповів різко. Соломія замовкла на мить, Горохові здалося – дихає в трубку сердито. – Солю… Вибач. – А знаєш… – сказала. – Приходь до нас. – До кого «до нас»? – До мене. І синьйори Марії. Вона ж тебе запрошувала. На каву. Не боїшся? – Уже йду… – відповів хрипло від хвилювання. Брати Козлюки за родичем чатували. – Куди?! – До містечка піду, – знітився. – Юля сердиться. Що не передаю нічого. Куплю чогось… італійського. Аргумент справив враження. Василь з Іваном навіть згадали власні сім’ї, підхопилися родичу компанію скласти, та в старшого, Василя, у попереку стрільнуло. Матюкнулися, залишилися у вагончику: Іван Василеві спину медом із горілкою розтирав, бо Козлюки, вони такі: родина понад усе. Горох перехрестився подумки, помчав до містечка. На крутій вуличці розчахнулися важкі двері поважного старовинного будинку: знадвору сонце – усередині темрява. А Гороху все навпаки: Соля усміхнулася – увесь дім засяяв. Піднімався мармуровими сходами на другий поверх за дівчиною, серце калатало. – Солю… Я тістечок купив. Незручно якось із порожніми руками. – Пані Марія полюбляє солодке, – тільки й усміхнулася дівчина. Вітальня, у якій у кріслі за круглим столом, покритим білосніжною скатертиною, куняла сухенька синьйора Марія, так вразила хлопця, навіть привітатися забув. Кивнув приголомшено, косував оком. Так он про який дім він мріяв, коли купив двоповерхову хату в Прилуках. Щоби так, як тут: стеля метрів п’ять заввишки, важкі дерев’яні балки, білені стіни й рипуча підлога. Гобелени на стінах, світлини у вигадливих рамах, дзеркала, меблі з такою виразною історією – хочеться провести по них долонею, прочитати, дізнатися… А Юлька всю ту мрію гіпсовою колонною «під мармур» розчавила… – Синьйоро Маріє… У нас гість… – Соломія торкнулася хазяйчиного плеча. Старенька розплющила очі, увіп’ялася в Гороха гострим оком: вивчала хвилини зо дві. Ручкою махнула, обернулася до Соломії. – Аморе… – Вказала на хлопця. Соля розсміялася. Лопотіла щось італійською, махала ручками: «Ні, ні… Будемо краще лимонад пити. Гість тістечок приніс». Синьйора Марія погодилася одразу, їла ніжні кремові тістечка, розпитувала хлопця все більше про родину: де мати-батько, чи має братів-сестер, чи одружений… – Ні, – збрехав Горох, почервонів, зиркнув на Солю. – Тс! – Приклала пальчик до вуст, очима – на хазяйку. Бабця спала в кріслі – сопіла тихо, тримала в руці недоїдене тістечко. Соля обережно забрала недоїдок, поклала на тарілку. – Ходімо, – прошепотіла. – Покажу свою кімнату. Отам усе й сталося. Горох увійшов до спокійної, як тихе озеро, привітної кімнати з біленими стінами – ліжко з блакитним покривалом, вішак, що з нього стікають Солині сукні, тумбочка зі світильником, на підлозі книжки італійською, комод чорний, мов із пекла, біла невагома портьєра на вікні. – Сідай! – Соля першою всілася на ліжко, бо більше присісти було ніде. – Отут і живу. Толя присів поряд. Знітився, косував навкруги. – Гарно… – видушив. – А бабця… «Аморе» казала. Любов. Думає, що ми… – фрази на половині рвалися. – А ти – ні! Так?… – А ти? – усміхнулася Соля, зазирнула хлопцеві у вічі. Толя хотів сказати «люблю», та згадав берег Удаю, голу Юльку, невтримне жадання й пофіг, що казати. Ні, то не те. Не так. Ех, шкода, гарне слово замазав. Згодилося б… – Не можу без тебе, – сказав тоскно. – Думаю і думаю… Тільки б побачити. Глянув у чорні очі. Соломія не усміхалася. Дивилася дивно, ніби ворожила, вуста вікриті шепочуть щось ледь чутно. Толя простягнув руку, торкнувся Солиної щоки. – Де ти взявся?… Нащо я рятувала тебе… – прошепотіла дівчина відчайдушно й гаряче, обвила хлопцеву шию, припала вустами. Толя задихнувся, до очей підступили зрадливі, геть недоречні, зайві сльози. – Сонце моє… – як ту молитву. – Де ж мені бути, коли ти тут… Ніхто раніше не дарував хлопцеві стільки пристрасті й чуттєвої ніжності. Блакитне покривало – небеса. Пливли ними – усе навкруги завмерло, час зупинився. Тільки і є на ввесь білий світ двоє юних щасливих, що тільки в них і вистачає радості рухатися, а всі навкруги застигли-задивилися… Толя довго не міг розімкнути обіймів. Усе цілував чорні очі, шепотів: «Моя єдина…» Підвівся на ліжку, підхопив Соломію на руки, та у вітальні раптом грюкнуло щось. – Ой… – прошепотіла дівчина. – Тихо. Я зараз… Злетіла з хлопцевих рук, вскочила в легку сукенку, обережно вислизнула з кімнати. «Певно… і мені вдягнутися треба», – зметикував Горох. Ледь встиг. За хвилину у двері хтось тихо постукав. – Хто там? – спитав Толя пошепки. До кімнати зазирнула смаглява найманка Іоланта з Молдови. – Ходи за мною. Я тебе виведу… – прошепотіла. – Та тільки ж тихо… Горох сунув за дівчиною до чорного виходу у внутрішньому дворику, крутив головою: а Соломія… Соля де? – Зателефонує, – чемно повідомила молдованка Іоланта, коли Горох уже тупцював посеред вулички. – Та йди вже звідси швидше! Ага… Як дременув. Добіг до моря, сів на пісок біля самих хвиль. Хотілося всього й відразу: сміятися, пити вино, співати пісень і голосно волати на ввесь світ, що щастя є… – А-а-а… Гільєрмо! Привіт! – Побачив знайомого рибалку, посунув до нього. Тиснув руку, показував на човен: мовляв, якщо проблеми – гукніть. Гільєрмо кліпав повіками здивовано – чудні ті слов’яни! – кивав: усе окей. – А це… бутік тут у вас якийсь є? – спитав Горох. – Бу-тік! – повторив по складах. Того дня все тільки Соломією освячувалося: перебирав шмотки в чистенькому магазинчику біля пристані, роздивлявся жіноче взуття в крамничці поряд, усередині пломенів вулкан – Соломія, соле міо… Отака сила – любов: забув, що для дружини купував, найкраще, найкоштовніше вибирав: Соломія, соле міо… А все, що з любов’ю, хіба гріх? Тільки коли до вагончика наближався, схаменувся – спробував загасити радість, що вона попереду хлопця мчала. – Показуй! – Брати Козлюки обдивилися обнови для Толиної дружини, головами закивали схвально: красні речі, не шкодуєш на Юльку грошей, молодець… – А що там ще цікавого? – спитав Іван. – Нічого. – До стіни відвернувся, усміхається: «Соле міо…» – Наступного разу з тобою підемо, – почув Василів голос.  

Тої ночі Горох не заснув. Поряд Козлюки хропли-попереджали: «Дивись нам, Только! Зуби повибиваємо!» «І що його робити? – мордувався подумки. – Ніяк не можна, щоби Козлюки дізналися… Мені що? Аби Солі не зашкодили». До ранку таких планів набудував – наче нову нафтову платформу в Північному морі самотужки спорудив. Спершу вирішив: запропонує Соломії біля моря зустрічатися на тому місці, де вона його врятувала. Потім вирішив, що тихцем прокрадатиметься до її кімнати. Можна через вікно, бо прямо під крайнім ліворуч якась квітуча і взимку незнайома деревина гілля розкинула. Чи, приміром, Гільєрмів човен… Заплатить рибалці, візьме човен і чекатиме Соломію десь у бухті поблизу містечка. Та всі ті плани руйнувала одна проста думка. «Чом ховаємося?» – спитає Соломія. «Бо я жонатий, а поряд зі мною двоє дядьків дружининих крутяться…» Та Горох краще вдавиться, ніж Солі зізнається. Згадав про Юльку. – І понесло ж мене на той Удай?! – засмутився. Почав рахувати. У вересні малолітка вже вагітною була. Нині лютий. Шість місяців. Ще три, і народить. – Де ж мені тебе виглядати, Солю? – прошепотів. Соломія зателефонувала наступного ранку, та так несподівано – Толя саме розпаковував пластикові вікна, що їх привезли з Рагузи. Дядьки поруч горбатилися. – Хто це? – здивувався Іван. – Може, помилилися. – Хлопець відійшов на пару метрів, приклав до вуха мобільний. – Алло… – Хочу бачити тебе! Сьогодні, – низьким схвильованим голосом прошепотіла Соломія. – Увечері… Біля човнів Гільєрмо. – Вирвуся… – пообіцяв. Розхвилювався – не зміг втримати радісної усмішки. – Хто дзвонив?! – підозріло насупився Василь. – Не знаю… Мова в них чудна. Квесто-песто-сісто… Про що балакають?… – До вікон побіг, ухопив два одразу, попер до складу. У голові паніка: як вирватися? Коли сонечко позіхнуло розслаблено: «Ще працює хтось? Кидайте вже, бідахи!» – зупинився посеред складу, де бригада саме закінчувала вікна вставляти, ляснув себе по лобі. – Трясця матері! Я ж учора здачу не забрав, коли Юлі босоніжки купував! Блін, а я думаю: що мені цілий день спокою не дає. П’ятдесят євро дав, а вони сорок коштують. Десятку просрав. – Йолопе! – вилаявся Іван. – Біжи скоріш! І черевики ті візьми! Може ж, совість мають. – Чека вистачить. Летів-співав, реготав – твою наліво! Обвів Козлюків навколо пальця – ще не раз зможе. Домчав до містечка, перевів дух, пішов до бухти. Соломія сиділа на розкладеному пляжному шезлонгу біля хвиль. Дивилася в море. – Сонечко моє… Озирнулася. Чорні брови звела. – Ну, що ти зі мною робиш?! – запитала з розпачем. Горох знітився. Присів поряд, обійняв. – Тихо, тихо… Усе добре… Сонце моє… Вона тицьнулася лицем у його груди. Шепотіла щось тихо – не розібрати. – Солю… Очі підвела. – Попливли… – Зараз? – Горох роззирнувся безпорадно: на набережній літні люди за столиками розмовляють. Гільєрмо біля своєї майстерні вошкається, двійко дітлахів у хвилі камінці кидають. – Попливли… – повторила Соля вперто. – Та добре… Жителі містечка з подивом спостерігали за двома пришелепкуватими чужинцями – певно, геть хворі чи напилися. У повітрі градусів п’ятнадцять, у морі – стільки ж. Хмари набігли, дощ збирається. Та й ніч! Куди вони лізуть? Навіть Гільєрмо сполошився, пішов до Солі й Гороха, що вони вже роздяглися, взялися за руки, ішли у хвилі. – Стоп! Стоп! Баста! – кричав. Соломія щось гукнула йому весело. Гільєрмо зупинився. – Що ти сказала йому? – запитав Горох. – Що ти – чемпіон із плавання… – розсміялася. Чудна дівка. Вела його в чорну безодню, шепотіла щось затято. – Не видно… Ніч. Нас уже не видно, – зуби цокотять. – Ще кілька кроків. Горохові вже по плечі. – Попливли? – запропонував наївно. Зиркнув на суцільну чорноту перед собою: добре, хоч хвиль нема. Соломія обхопила хлопцеві плечі, притислася до нього – забув, що ноги в холодній воді віднімаються. – Нема де більше кохатися, любий… – сказала. – А тут можна… ніхто не побачить… То – розкіш, втіха: гріти холодне море гарячими тілами, сплестися такою тугою косою – тільки розрубати вийде. Цілувати солоні Солині губи, колихати її, мов малу дитинку, кружляти навколо неї птахою, змією, рибою… – Солю… Жити без тебе не можу. Поїхали звідси! – А як робота твоя? – Іншу знайду. – А моя робота? – А ти не працюватимеш. Чи в Україну повернемося. У мене дім великий у Прилуках. Два поверхи, усе там усередині є – меблі нові, посуд, білизна. Усе! «Мазда», моторолер, – перераховував гарячково. – Ого! Та ти багатий! – У Норвегії на бурових відпахав. Заробив… Поїхали! – благав і вірив: діло каже. З Козлюками розбереться якось, розлучиться, Солю на руках носитиме. – Я до кінця травня тут маю допрацювати, – сказала Соломія. – Як я бабцю кину? Іоланта одна впаде. А на кінець травня синьйорині діти обіцяли знайти мені заміну. – А потім? – Навіщо нам «потім»? Зараз із тобою розлучатися не хочу й на мить. Завтра прийдеш? – Куди покличеш, там і буду, – заприсягся Горох. До ферми за п’ять кілометрів від містечка повернувся під ранок. Козлюки не спали. Вдягнені сиділи на розкладачках, набирали когось на мобільних. – Що сталося? – запитав насторожено. – Він ще питає! – розгнівався Іван. Василь аж плюнув. – Де ти був, падло?! Ми всю ніч не спали! Уже збиралися до містечка – тебе шукати! – почервонів від люті, штовхонув Толю. – І не підходь! Не був би ти Юльчиним чоловіком, я б тебе урив тут! – Чого мокрий?! Що сталося? – Іван розглядав Толю з підозрою. – Місцеві якісь… – пробелькотів Горох. – Пограбували… Брати Козлюки перезирнулися, одночасно підхопилися з розкладачок. – Пішли… – хижо сказав Іван Гороху. – Куди? – Відшукаємо… Тих відморозків… – Де ми їх шукатимемо? Сплять уже давно. – Та ні. Уже попросиналися! – сказав Василь. – Ходімо, родичу. Козлюки образ не прощають, за рідню горлянки перегризуть. Толя відчув: земля провалюється під ногами. – А робота? – Почекає робота, – постановив Василь. Відкрив дорожню сумку, дістав із неї невеличкий мисливський ніж, впхав у кишеню. Забава обіцяла бути кривавою. – Та ні! Стійте! Не треба… Я сам… напросився. Штовхонув одного. Обматюкав, – молов хлопець, не знав, як затятих Козлюків зупинити. – Ну, нащо нам той клопіт? Заведемося із ними – додому відправлять, і все, пропав заробіток. Козлюки перезирнулися знову. – Його правда! – сказав Василь Іванові. – Щоби ти більше до того містечка ні ногою! – наказав Іван Горохові. – Та добре, – відповів Толя з полегшенням. Допетрав, що пообіцяв, – дихати забув. Кінець… Або Козлюкам правду викладати, або Соломії… Спасіння прийшло, звідки не чекав. По обіді на об’єкт примчав метушливий грек Катракіс, наказав братам Козлюкам збиратися. – Темпо, темпо! На новий об’єкт. Троє хлопців тут лишаються – дах, внутрішні оздоблювальні… Василь і Іван – зі мною. – Далеко? – спитав Василь. – Сорок кілометрів на північ. – І Толя з нами поїде! – виставив вимогу Іван. Катракіс психонув: йому б ще кілька таких Толь, він би від усіх Іванів і Василів відмовився! – Або збираєтеся за п’ять хвилин і їдемо на новий об’єкт, або збираєтеся до вечора, щоби я встиг купити вам квитки на батьківщину! За десять хвилин бусик Катракіса вже мчав братів Козлюків на північ, де ті мали відпрацювати до кінця квітня. – Ура! Ура… Ура! – шепотів Толя, як божевільний, усміхався сам собі.  

Крила відросли – двоє мовчазних вінничан, що вони лишилися на фермі, хлопцеві не заважали, справами його не цікавилися: аби працював без передиху, а куди вночі та у вихідні бігає, їм до того діла мало. Горох забув про сон. Зранку до ночі мантулив, як проклятий, потім швиденько мився, перевдягався, сідав на велосипед, який викупив у робітника-італійця, мчав до Солі. Вона чекала. Уже не пнулися одразу шукати місце для близькості, – не минулося, горіли, – та й просто бути поряд, триматися за руки, вештатися містечком чи недалекими Рагузою й Модикою, пити лимонад під пальмами, теревенити про все на світі чи просто мовчати, плескатися в прохолодному морі чи лежати поруч на піску й відчувати дихання одне одного – усе те надихало не менше. Так минув березень. Квітень майже дві третини віддав. Відбудований із нуля склад уже мав не тільки стіни, дах, вікна й бетонне стягування для підлоги. Підбивали необрізаною дошкою стелю, штукатурили стіни, і хоч роботи ще завались, – Катракіс уже підшуковував новий об’єкт для роботящих українців. – Тут за місяць фінішуємо. Хто зі мною далі працюватиме? – промацував настрої бригади. Йому б Толю Гороха на новий об’єкт умовити, Катракісу такі двожильні й неконфліктні вкрай потрібні. Та Толя лише знизував плечима – подивимося. – Коли Козлюки мої повернуться? – усе питав грека. – Двадцятого квітня привезу. Приєднаються до вас, зі складом покінчимо – і на новий об’єкт. За день до повернення Василя з Іваном Горох вирішив: усе, час із Соломією відверто поговорити. Соля зрозуміє, повірить. Того дня довго до дівчини збирався, хоч вихідний – усе вошкався, слова шукав: з чого почати? Як пояснити, що кохання – одне-єдине, та ти розумієш це тільки після того, як пізнаєш його… А до того блукаєш сліпий, кидаєшся на всіх інших… Кажеш їм – люблю, але жити… жити без них можеш! Так рознервувався, не звернув уваги, що зранку дівчина не зателефонувала, як зазвичай. Бувало вже таке. Домовилися: як не зможуть зв’язатися, чекатимуть одне одного біля човнів Гільєрмо. Туди й попхався. Сидів біля моря, усе тривожився. От із того почну, що жити без Солі не можу. Чи з того, що закінчить об’єкт, приб’ється, припустімо, до того ж Гільєрмо, що він хлопцеві золоті руки цінує, працюватиме в нього, поряд із Соломією буде, поки їй заміну не знайдуть. І додому! На сонце глянув – у маківку світить. Давно б уже Соля мала прибігти. Де ж вона? Зателефонував: мобільний вимкнутий. Розхвилювався, пішов до дому синьйори Марії. Хтозна – може, старенька перекинулася чи ще якась халепа. Піднімався крутою вуличкою вгору, зопрів. А що ж тут улітку робиться, коли у квітні голим ходити хочеться? Глянув здалеку на знайомі відчинені вікна – Соля? Вона стояла біля вікна – усміхалася, весело жестикулювала, говорила щось худорлявому серйозному мужчині років сорока з чорнявою шевелюрою: стояв поряд, тримав у руці велику склянку лимонаду. Дивився на вуличку, кивав Солі, пив лимонад, знову серйозно кивав. Толя зупинився навпроти тих вікон. Руки в джинси, щоби вже не видатися повним бовдуром. Скосив очі на вікно. Соля помітила його. Усмішка злетіла. Вказала жестом на двері. Пролопотала щось мужчині і зникла. Горох насупився з прикрістю, пішов до дверей так, ніби просто йшов повз ті двері й зупинився на мить. – Толю! – Якими ж великими і вологими стають її очі, коли хвилюється. Прочинила двері, визирнула. – Іди, прошу… Не вирвуся сьогодні… Син синьйори Марії приїхав. Доля моя вирішується. – Солю… Яка доля? Додому поїхали, – невідомо чому Горох перейшов на шепіт. – Чуєш? – Потім… Потім поговоримо! Іди, прошу! Не роби мені гірше. Зателефоную… Раніше не приходь! – Та добре… Лясь Гороха по голові. А-а-а… То Соля двері зачинила. Не стало повітря. Ішов геть, усередині гнів пожежею: давно треба було поговорити відверто. Про найми, гроші, плани… Він-то знає: як би Соля не вирішила – не покине, поряд буде. Та вдома краще. Повернувся до вагончика і вперше за майже п’ять місяців італійських пригод напився до усцячки. А як напився, зателефонував Юльці. До того не балував. Ще вдома домовилися: як усе гаразд – дзвонити не стане, грошики економитиме. Раз на тиждень СМС: «Нормально». – Юль… Що робиш? – проварнякав. – Юля в пологовому! – відповів незнайомий жіночий голос. – А що сталося? – здивувався п’яний Горох. – Хлопчика дві години тому народила! От що сталося! А телефон у палаті лишила. А я – сусідка Юлина по палаті. Думала, раніше за неї народжу, а в мене ще навіть води не відійшли! А вона вже… Горох відрубав зв’язок, упав на розкладачку. – Що ж ти робиш зі мною, Солю?… – прошепотів спустошено. Наступного ранку на ферму повернулися Козлюки. Тріпали Тольку в обіймах. – Напився? Уже знаєш? Звідки? Ох, ти швидкий, мать твою! Як сина назвеш?! Денискою? Привітання надіслав? – Мені в містечко треба, – тьмяно сказав Горох. – Подарунок… Юлі купити. Та цього разу аргумент не проканав. – Що ти в тому італійському селі купиш? – здивувався Василь. – Повернешся додому – золота їй якогось подаруєш. Каблучку чи сережки. Оце по-нашому. – Ні, мені в містечко треба, – вперто повторив Горох. – Що там, у містечку? – спитав Іван. – Дівчина. Люблю її, – видушив. Зиркнув на Козлюків спустошено, опустився на розкладачку. – Отакі справи. Козлюки отетеріли лише на мить. Перезирнулися. – Ану, хлопці, вийдіть. – Василь вигнав із вагончика вінничан, зачинив двері, вхопив Толю за грудки, зісмикнув із розкладачки. – Ти що витворяєш, падло?! – Замахнувся. Іван учепився братові в руку. – Зачекай! До хлопця підійшов впритул. – Розказуй! – велів хижо. – Та що розказувати… – Горох знизав плечима, брови звів із прикрістю: «Кому сповідуватися? Козлюкам?…» – А ти розкажи! – Так сталося… Зустрів. Покохав. До Юлі… не повернуся. Козлюки видихнули – Василь одним ударом збив хлопця з ніг, молотили ногами затято, люто: – А щоби ти здох, сука! Щоби ти, падло, до кінця своїх днів кров’ю харкав! Раптом Іван зупинився, стер піт зі лба, нахилився до скривавленого Гороха. Ляснув по щоці. – Гей! Горохов! Юля знає? – Ніхто не знає, – прошепотів Толька. – Ви оце перші… – Й останні! – Василь буцнув хлопця в живіт. – Закопаємо! – Чуєш, брате. – Іван насупився, кивнув на двері. – Пішли… Покуримо. Побалакаємо. – А цей? – спитав Василь. – Замкнемо. Гримнули двері. На мить Толя побачив яскраве сонце – і знову темно. Заплющив набряклі очі. Поліз тремтячими руками в кишенях. – Якщо мобільний розбили, суки… – шепотів гарячково. – Повбиваю… Знайшов у кишені телефон – слава Богу, вцілів. З останніх сил запхнув його під матрац своєї розкладачки. Як Соломія подзвонить – почує… Брати довгу годину десь вешталися. Толя підвівся з муками – сидів на розкладачці, кривився від болю, витирав скривавлене лице рушником для ніг, що він валявся на підлозі. Хотів було дістати мобільний, зателефонувати Солі, та передумав – раптом Козлюки повернуться. Врешті двері вагончика розчахнулися. Козлюки розсілися на розкладачках навпроти Толі. – Значить, так… – старший Василь видушив із себе максимум милосердя, на яке був здатен. – Воно в житті чого не буває. Ну, потрахався з якоюсь італійкою! Спробував екзотики європейської… Діло молоде. Ми теж не святі. Так же, Іване? – Ти йому діло говори! – буркнув Іван. – А діло таке… Юля нічого не знає. Сина тобі народила. Спадкоємця. – І ми нічого не скажемо, – додав Іван. – Усьок? – Ні… – прошепотів Толя розбитим ротом. – Що тобі незрозуміло, виродку? – Василю вривався терпець. – Кажи «гудбай» своїй курві! Додому повертаємося! До сім’ї поїдеш! Досить уже – назароблявся! – Ні, – мотильнув головою Горох. – Не можу. – Чого ти не можеш, падло?! – Іван першим підскочив. Штовхонув хлопця носаком. Толя зіщулився. – Додому… Не можу. Я тут… – прохрипів. – А ти гарно подумай, хлопче! – Що його думати? Не передумаю… – А передумаєш! Передумаєш! – Василь приєднався до брата – били, аж слина з рота бризкала. Горох кров’ю харкав – підлога червона. Скільки то тривало? Непритомнів, отямлювався, бачив ноги людей, що вони совали навколо нього. А хто вони? Голоси якісь. Грек розоряється: «Що тут відбувається?» Брати бубонять, тільки мобільний… мовчить. – Передумав? – Хтось із Козлюків сіпає обісцяного, тремтячого Толю. – Та як ви не розумієте – не можу… Знову нікого. Темно… Хочеться пити, та до пляшки з водою, що вона стоїть біля розкладачки, не дотягнутися ніяк. Де сили? За якийсь час поряд із Толею виникають вінничани. Тягнуть хлопця з вагончика. Кліпає розпухлими повіками: «Ніч? Ніч». – Куди мене? – Та нікуди! – бурчать вінничани. Дратуються – оце вони ще тільки обісцяних хлопів не мили. Роздягають Толю біля вагончика, ллють на нього воду з великої пластикової бутилі. – Чого сидиш? Мийся… – Козлюки де? – Зараз будуть тобі Козлюки! Толя веде рукою по тулубу: усе болить… Що ті падли з ним зробили? – Готовий? – Козлюки виринають із темряви. Обдивляються Толю. З ними незнайомий чоловік у світлому костюмі, сорочці, краватці. У руках портфель шкіряний. Кривиться напружено. А цьому що треба? – Перевдягніть його чи що! – наказує Василь вінничанам. – Сам хай вдягається, – плюється один. Ідуть до вагончика. – Е, ні, браття! Давайте… Під оливою сьогодні заночуйте! – Василь заступає їм шлях. – Вагончик нам нині для важливих перемовин потрібен. – Та щоб вас… – Вінничани зникають у темряві. – Ну, що, родичу. Поспілкуємося? – питає Василь голого Гороха, кидає йому шорти, футболку. – Вдягайся вже! Дивитися на тебе огидно. Незнайомець у костюмі лишається знадвору. У вагончику чисто. Певно, Козлюки змусили вінничан і тут усе видраїти. Толя тулиться до стіни, мружить очі – дивиться на Козлюків зацьковано. Мовчить. – То як, падло? Повертаєшся в сім’ю? – врешті питає Іван. – Ні… – шепоче Толя, зіщулюється: бити ж будуть? – Тобто… ти ніби вмер! Так? Для дружини своєї! Для сина! – Іван говорить тихіше, та від того ще страшніше. – Ага… – Знаєш, кому все майно відходить, коли чоловік помирає? Дружині! Дітям! Сім’ї… Толя мовчить – дивиться на Івана безпорадно. – Що, сволото? Одразу допетрав? То що? У тебе два варіанти! Перший – повертаєшся до Юлі й сина! Другий – переписуєш на дружину все своє майно: дім, землю, автівку! Що там у тебе ще є?! – Моторолер японський, – підказує Василь. – І моторолер! То як? Толя опускає очі, дивиться на розкладачку, під матрацом якої схований мобільний. Чого ж Соломія не дзвонить? – Так, я… помер… для сім’ї, – шепоче. – Іване! Клич нотаріуса! – наказує старший Козлюк. За півгодини в Гороха за душею не залишилося й дірки від бублика. У свідомому стані, за власним бажанням, без примусу Анатолій Олегович Горохов подарував дружині Юлії Гороховій дім з усім начинням, землю під домом, автівку й навіть моторолер, про що нотаріус Яків Шкуринський склав відповідні акти дарування з усіма необхідними для того документами: і техпаспорт на «мазду» Козлюки надали, і всі папери на будинок. Навіть на моторолер. Клан Козлюків працював без збоїв. – Вітаю з успішною угодою, – пробелькотів нотаріус. – Вам дякуємо, Якове Петровичу! – відказали брати. Василь повіз нотаріуса до Сиракуз в аеропорт, Іван врешті розслабився – відкрив банку пива, сидів навпроти приголомшеного побитого хлопця, сьорбав потроху, усміхався. – Ну, як воно? З голою дупою? – Тепер піти можу? – тоскно спитав Горох. Іван мало пивом не вдавився. Почервонів до скронь. Люттю налився. – Ходімо. Проведу… Ухопив хлопця за шкірку, поволік із вагончика. У плече вчепився, вів за недобудований склад. – Куди ми?… – Горохові паморочилося. За складом Іван завалив хлопця на землю під дерево, ухопив металевий прут – бив по ногах несамовито. – Отепер біжи до курви своєї! Біжи, падло! Біжи! Кинув прут, плюнув Горохові в лице, посунув геть. «Я… помираю, мабуть», – промайнуло байдуже. Толя спробував доторкнутися до лівої ноги, що вона так гірко боліла – вити хотілося, та сил бракувало. Нога теліпалася, мов геть без кісток. Повів очима безпорадно, у лице – гілки невисокого дерева. «Персик», – подумав. Перевернувся на живіт. Зціпив щелепи, спробував зрушити – і знепритомнів. Посеред ночі, коли Козлюк заснув, милосердні вінничани тихцем поклали нерухомого хлопця на будівельну тачку, якою зазвичай пісок і щебінь перевозять, поперли в бік містечка. А куди ще бідаху подіти? У містечку лікар точно має бути – метикували.  

Горох отямився вранці на твердому ліжку в прохолодній кімнатці з кам’яними стінами. Біля вікна двоє незнайомих немолодих мужчин щось жваво обговорювали італійською. На краю спартанської постелі сиділа молдаванка Іоланта, дивилася на Толю переляканими очима. – Соля де?… – вуста ворушилися, та звуків, певно, не видавали, бо Іоланта насторожилася, подалася ближче до хлопця. – Толю… – Привіт… – прошепотів Горох. Мужчини забули про суперечку, обступити хлопця – лопотіли щось. – Тобі в лікарню треба, – переклала Іоланта. – Гроші маєш? – Соломія де? – прошепотів Горох. Іоланта всміхнулася недобро. – Поїхала! Ще того дня, коли ти востаннє приходив. Із сином синьйори Марії. Соля його давно виглядала, сподівалася… Та й він на неї око поклав ще рік тому. У Палермо до себе забрав. Горох закліпав повіками: «Що?» В очах попливло. У роті солоно. – Тобі до лікарні треба. Ногу оперувати. Так синьйор Джакомо каже. – Іоланта вказала на одного з мужчин. Той закивав: «Так, так…» Горох глянув на дівчину безпорадно, заплющив очі. – Грошей немає… – підписав собі вирок. Того ж дня побитого українського нелегала місцеві поліцейські спочатку відвезли до лікарні в Рагузі, де скалічену ліву ногу без грошей оперувати не стали – промили рани, наклали гіпс і подарували милиці. Потім Горох опинився у в’язниці, де нелегали очікували на депортацію, поки італійці встановлювали їхні особи, причетність до злочинів на території Італії, зв’язувалися з посольствами відповідних держав. За півроку заплакана мама зустрічала в Борисполі кульгавого, худого, виснаженого сина. Привезла до трикімнатної квартири в Прилуках, нагодувала, наплакалася, того ж вечора благати почала: – Повертайся до дружини, Толю. Синочок у тебе такий… Сонечко. І Юля, слава Богу, поки ні з ким не зійшлася. Повертайся, синочку! Там же все твоє, мозолями зароблене. – Ти… налий мені, мамо. За зустріч… – похмуро відповів Горох. Як приклався – два місяці тільки те й робив, що в матері гроші на горілку вициганював. Мама плакала, згадувала про Козлюків, Юлю, малого, двоповерхову хату, автівку – і слухати не хотів. – Хоч би працювати кудись пішов, – бідкалася. – Ти краще взнай якось… Дівчина одна в Прилуках жила колись… Соломією звуть. Адресу її батьків чи родичів знайди мені. – А прізвище як? – Не знаю. – І як я її шукатиму? – Не знаю. Ти… пошукай. Мама розпитала в знайомих на базарі – ніхто не допоміг. Зате дізналася: деревообробному робітники потрібні. – Завтра ж іди, синку! Домовилася, – благала. – Ні, – сказав. – Мені до Палермо треба… Грошей позичиш? Мама знизала плечима: он у центрі Прилук салон її скніє. Накупила для нього всього, грошики витратила, а прибутку – копійки. Добре, хоч ремонт у квартирі на синові гроші зробила, а то б геть зле. – Нічого, – відповів. – У Палермо поїду. Ще тобі зароблю… Та замість Палермо напередодні Різдва за рік до появи Майки на Лупиному хуторі втік до прабабчиної порожньої хати в Капулетцях, бо Козлюки проходу не давали. То Юльку з малим підішлють, то всім кагалом завалять – та все про гроші якісь, про аліменти… І мама не відставала, знай зуділа: – Працюй! Працюй, бо зіп’єшся! Мало тобі того, що власну хату просрав, сидиш тепер у мене на шиї всьому місту на посміховисько. – Чудна ти, мамо! – тільки й сказав наостанок.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка