Annotation Що змусило молоду дівчину з великого міста втекти до глухого села й оселитися в занедбаній хатині, а хазяйновитого та заможного майстра на всі штуки перетворило на алкоголіка, який працює за пляшку?



Сторінка7/13
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   13


Коли сумувати? Справ до біса. Провела поглядом «міні-купер», що він виїхав із двору, вхопила мобільний. – Ігорю… Лежу! Захворіла. Тридцять дев’ять. Певно, грип… Лікарняного не буде. Ну, так виходить. Шефові перекажи – відпрацюю! Перекажеш? – Миколі Миколайовичу? – після нетривалої паузи обережно перепитує Росов. – Ну, якого це?! Ще б Господу Богу! Начальникові відділу скажи. Виручиш? – Без проблем. Але краще сама йому зателефонуй. – Мобільний скинеш? У мене немає. – Без проблем, – повторює Росов. – Чого тобі принести, Елізо? Фруктів? Може, ліки якісь потрібні? Майка шаленіє: – Припини, Росов! Не смій називати мене Елізою! Ігор мовчить. – Ігорю… – Так чого тобі принести, квітко моя? – Він знущається?! – Нічого. Не треба мене провідувати. Я не в гуртожитку. У подруги. Тут її бабця за мною доглядає. Мед, калина – скоро встану. – Одужуй швидше, я скучив… За хвилину Майка отримує есемескою номер мобільного безпосереднього начальника, закритого, як консервна банка, Нестора Слободяника. – Несторе Олександровичу, – хрипить у трубку. – Захворіла… Відпрацюю… – Ну, що за фантазії, Майє? Кому потрібні такі подвиги? Не треба нічого відпрацьовувати. Просто одужуйте й повертайтеся, – навдивовижу привітно відповідає Нестор. Чого це він? Невже Ігор нашепотів Слободянику свою версію про її кревність із Чертогом? І до біса! Тепер із Руською поговорити. Майка вже набирає номер… Ні! Скидає. Замислюється. Як попросити Вирву вибачитися за неї перед пані Пілар, щоби не пояснювати іншого: куди втекла від інтелектуального товариства, де застрягла… – Русланко… – усе ж набирає Вирву. – Гілко, де ти є?! – Я… захворіла. – Тобто? – перепитує Руслана з підозрою. – І де ти захворіла? – Дівчата з роботи маякнули… У суботу, коли ми з тобою на тому зібранні були. Каталися вночі… На катері. Застудилася… Тепер лежимо… Із колежанкою разом у неї вдома. Я дзвоню чого… Ти Хворостючці поясни… Чому на іспанську не прийшла… – Коли в гуртожитку будеш? – замість «одужуй» питає Руслана зі ще більшою підозрою. – Температура спаде – одразу повернуся… Бувай! Майка вимикає мобільний, падає на ліжко, регоче: ну от усе – вільна! Нема ніяких зовнішніх зобов’язань, тільки внутрішнє горіння. Кружляти квартирою, заглядати у всі дірки: чим ти дихаєш, Андрію?… Не наважилася. Порилася в шафках на кухні, бо раптом відчула себе такою господинею – ховайсь! – зараз плов Андрієві зварганить чи, приміром, посмажить куряче філе в кисло-солодкому соусі. Якось вони в гуртожитку пробували готувати… З Руською вдвох. Що ж для того соусу потрібно? І Руслані не зателефонуєш… Охолола. Повернула на полиці банки й коробки, що подіставала їх зопалу, всілася на килимі у вітальні напроти дзеркала, роздивлялася себе: чому вона весна? – Недозріла, типу? Недорозвинена?… Еліза?… Засмутилася, полізла до книжок. Корінці здебільшого англійською, Біблія, Ніцше, українські народні казки, Фейхтвангер, Маркс, Маркес, Троцький, знову англійські, знову Фейхтвангер… – «Гойя, или Тяжкий путь познания»… Розгорнула. А-а-а… То це про Іспанію! Доречно. І про пізнання Майці нині не зайве, бо радість із сумом упереміш залили по вуха, і як із того виплисти – бозна! Так усе несподівано сталося: клац – і є! Серце до Андрія тягне: хіба може Майка навіть подумати про те, щоби звідси піти? Тут він. Де б не був, сюди ж повернеться… А мізки тривожаться: «Просереш усе, Гілка!» А серце: «І що?!» Провела долонькою по шиї, збудилася. Почала читати… Коли Андрій повернувся з роботи, сивий художник саме полонив серце юної герцогині Альби. – Плачеш? – Андрій обійняв Майку, поцілував у мокрі очі. – Читаю… – Кинула книжку, притулилася до нього. – Назви мене… – прошепотіла. – Дай мені ім’я… Він усміхнувся приголомшено. – Ну, тоді і ти… Дай мені ім’я. – Ні, ні… Ти – Андрій. – Чому? – Ну… Ти ж, певно, не змінився. Ходиш на роботу, керуєш автівкою, читав і читатимеш Троцького, Марксів-Маркесів… Повертався і повертатимешся до свого дому. А я тепер геть нова… Без імені. – Добре. Подумаю, – загасив Майчине хвилювання. Допоміг звестися на ноги. – Піцу любиш? Може, пасту із соусом болоньєзе? Лазанью, пармську шинку? – Лазанью. – То збирайся. Тут поряд на Мечникова чудовий італійський ресторанчик. Повечеряємо… Майка зголодніла, та думка про те, що вона зараз вийде з Андрієвого простору і… вже не повернеться, вчепилася в ноги, тримала – з місця не зрушити. – Допомогти вдягнутися? – почула. – Ні… – Напружилася, і скільки потім сиділи в італійському ресторанчику, стільки трусилася: оце і все? Все? Повечеряють, поцілує на порозі, запропонує викликати таксі… – Додому? – спитав Андрій, коли на тарілках не лишилося й крихт. Після червоного вина, лазаньї й салату з шинкою, що його замовив Андрій, з повними шлунками дерлися нагору. – Розкажи про себе, – попросила Майка. – У нас із тобою тільки одна відмінність: я народився не на морі. В іншому – те саме. Виріс. Самореалізуюся. – Ще не самореалізувався? – Безкінечний процес. – Тому ходиш… на Ярославів Вал? – Непереборна потреба змінити світ. Майці здалося – Руська поряд. Та теж усе світ змінювати пнеться. – Мені було цікаво… – збрехала відчайдушно. – А-а-а… Ну, то навідаємося найближчим часом, – так легко відповів Андрій – у Майки крила відросли. Він розмірковував про них двох у контексті майбутнього. Чого ще треба? Нічого! Кохати його, цілувати ступні й бачити, весь час бачити тільки його, забути про все інше. Інше нагадало скоріше, ніж розраховувала Майка. У середу, коли Андрій поїхав до бюро перекладів, а Майка ковтала чергову книгу з бібліотеки коханого, зателефонував начальник відділу Слободяник, чемно поцікавився Майчиним здоров’ям. – Краще. Завтра вже буду, – ляпнула, відрубала зв’язок, серце впало. – Не хочу… – розридалася. А мізки вже складали план: увечері до гуртожитку повернутися, бо зранку й перевдягнутися треба, і робочий блокнот прихопити, і, може, підручник з іспанської… Андрій аніскільки не здивувався, коли увечері Майка видушила демонстративно оптимістично: – От і все! На роботу викликали. – Зараз? – Дивиться на годинник. – Дев’ята вечора. Щось термінове? – На роботу завтра. Але маю до гуртожитку їхати. Там і блокнот, і одяг… – белькоче розгублено, додає знічено: – І взагалі… – Довезу тебе. – Ні! Таксі викличу. – Мазохістка. Відмітає можливість побути поряд з Андрієм зайві кілька хвилин. Наче чекає – ось зараз він вибухне, скаже: «Та довезу! А ти тільки візьмеш у гуртожитку все, що тобі треба, і ми повернемося… додому». – Не переймайся. Сам викличу, – каже Андрій спокійно. – Знаю нормальну службу, де завжди є вільні автівки. Клята невизначеність. Майка тулиться на задньому сидінні таксі, що воно мчить до гуртожитку, перед очима – смерть, просто смерть: Андрій виходить разом із нею у двір, де вже гурчить двигуном автівка з шашками… Галантно відчиняє дверцята – сідай! – зачинив дверцята, махає їй рукою… І… все? Таксі вже вивертає з двору, а Майка ще не вірить: він не спитав, коли повернеться чи хоча б коли зустрінемося… У нього немає Майчиного мобільного, і вона не здогадалася записати його номер! Він не знає, де її гуртожиток… А вона не наважиться сама постукати у його двері. Клята, клята невизначеність! Сподіватися на випадкову зустріч у прокуреній мансарді на Ярославовому Валі чи припустити, що Андрій чекатиме її біля офісу «Гібралтару»? – Не чекатиме… – Зиркає в бокове скло, бо він міг би отямитися, здогадатися про Майчині мордування, сісти за кермо «міні-купера», гнатися за таксі, щоби все виправити… За вікном мерехтять безнадійні вогні. – Перепрошую! Повернімося… – раптом просить Майка водія, пояснює безпомічно: – Забула дещо… Таксі залишає Майку на Мечникова – над вулицею висить Андріїв будинок. Майка шкребеться до нього бетонними сходами, прокладеними в горі, ворожить навмання: – Вдома! Не вдома. Вдома… Чекає на мене, знає, що повернуся… Врешті долає сходинки, зупиняється, бо серце гупає, як скажене. «Нікого немає вдома!» – шепочуть Майці темні вікна Андрієвої квартири. Поривається до будинку: ключі… У неї ж мають бути ключі від Андрієвої квартири! Шарудить у кишенях – забула! Роззирається безпомічно – і «міні-купера» нема. То ж просто смерть…  

На метро з пересадками й двома маршрутками близько опівночі Майка дісталася гуртожитку. Руслана не спала – старанно повторювала вголос завдання від пані Пілар. Майка мовчки впала на ліжко, заплющила очі. «Тільки не чіпай мене! Не чіпай!» – попросила сусідку подумки. – З Вишенським була? – почула холодний Вирвин голос. Напружилася. – Хто такий Вишенський? – Андрій… Майка завмерла, проковтнула клубок у горлі. – Ну?… – прошепотіла. – Ідіотка! Майка почервоніла до скронь, звилася, сіла на ліжку, їла очима Русланину спину – так і не обернулася, гортала підручник з іспанської, крутила в руці кулькову ручку. – Та повернися! – вигукнула, мов навіжена. Руслана відклала книжку, підвелася… Поправила довгі коси, наче без того ніякої розмови не вийде, опустилася на ліжко навпроти Майчиного. Дивилася Майці в очі зухвало. – Ну… Повернулася, – мовила холодно. Майка б вихлюпнула в карі Русьчині очі такого гніву – враз би забула про самозакохану впевненість, та раптом закліпала повіками, схлипнула, втерла одну сльозу, а ті у відповідь – рясно, не зупинити. Впала на ліжко, обхопила подушку – ридала, поки сил вистачало. А як знесилилася – відвернулася до стіни, схлипувала судомно, наче без того дихати не могла. – Заспокоїлася? – спитала Руслана. – Чого тобі? – Мені? Нічого. З тобою що? Майка наїжачилася, обернулася до сусідки. – Звідки взнала, що я з Андрієм?… – Ну, ти не перша… – Брешеш! Немає в нього дівчини! – Серйозно? Тебе до двадцяти семи років виглядав?! Майка зиркнула на Руслану недобро. – А мені однаково! Тобі чого пече, що я з ним?… Навіщо дзвонила, якщо знала?… Гніваєшся?… – Дістала ти мене, Гілка! – Ревнуєш? – Шкода тебе… Уже плачеш… Майка знітилася, гнів за мить випарувався. – Русю… – прошепотіла. – Я жити без нього не можу. – А ти… вчися! Бо доведеться… – відрізала Руслана, повернулася до столу: складала книжки, зошити. – Чому? – Тому що Андрій… Він класний. Людина світу – багато знає, ще більше розуміє. З ним цікаво. Він мудрий… І екстремальний… Живе за власними принципами. Тобі їх не зрозуміти. І не прийняти. – Та мені по цимбалах, які в нього принципи. Я кохаю його! – Досить уже! Мені прокидатися рано, а ти тут влаштувала… Не бажаю слухати про твою любов! І на Ярославів Вал зі мною більше не просися. Чого я через тебе маю виглядати, як дурепа? Мене питають: «А де, Русю, твоя подруга?» А подруга здиміла… Та не сама. – Я й без тебе до тих троцькістів піду, якщо схочу. З Андрієм! Руслана усміхнулася саркастично. – Хочеш знати мою думку? Не пара ти Андрієві, Гілка. Отож і не парся… – Вимкнула світло, вляглася на своє ліжко. – Ти йому пара чи що? – кинула Майка в темряву. – Ну, скажімо так – подібна до мене. Такі, як Андрій, цінують перспективних, розумних, цілеспрямованих… Вільних. Без комплексів. І стосунки він цінує вільні. Без зобов’язань. – Як це? – Коли людей пов’язують не проблеми, а тільки емоції. – А може, він просто не кохав раніше! – сказала Майка. – А ти… Ти просто сама сохнеш по ньому! Я ж бачу! – Я взагалі ніколи не сохну. Часу не маю, – відрізала Руська. – Добраніч… Хіба заснеш, коли на тілі ще й досі сліди гарячих поцілунків? Коли вперше пізнала радість віддаватися коханому до божевілля легко й природно, без сорому й напруження, без слів, без страху… Хіба заснеш, коли все те вже в минулому, а попереду тільки безглузді ями порожнечі: робота, виш, іспанська, гуртожиток, робота, виш, робота…  

У «Гібралтарі» з’явилася такою засмученою – ніхто й не засумнівався, що хворіла. Засіла за комп, вбивала в базу номери сертифікатів, ледь відповідала, коли хтось із колег звертався. Смикалася від кожного дзвінка мобільного: раптом Андрій? Та, крім мами, яка з гордістю повідомила, що Луцикові державну нагороду вручили – медальку якусь, і дзвінків колег з інших відділів, які телефонували у справах, тільки одна СМС, відправлена кимось помилково на Майчин номер: «Як справи, Рито?» – Як справи, квітко моя? – Ігор… Майка дивиться на витонченого, іронічного Росова. Ще кілька днів тому ладна була душу віддати за один його прихильний погляд… – Закохалася… – У мене? – Ігореві очі сміються. – Ні, – відповідає Майка. – Облом, – ще не вірить Росов, сідає біля Майчиного столу. – І на каву тепер зі мною не підеш? Чи до театру… – Чому ж… Піду. – Клас! – Росов оперативно згортає розмову, іде до свого столу. Стратег. Уміє завершити розмову на потрібній йому ноті. Якби запросив до кав’ярні сьогодні ж, Майка б відповіла: «Вибач, іспанська…» Іспанська ще актуальна? Риється у власних мізках, намагається зібрати докупи аргументи, – робота за кордоном, престиж, бабло, – та відчуває лише відчайдушне бажання хоч здалеку побачити в Мадриді замок Буена-Віста, якщо той зберігся, – там юна красуня Каетана Альба танула в обіймах старого, глухого, напівбожевільного Франсіско Гойї. Нема в коханні пар… Зливаються воєдино… Нащо іспанську вчити? Навіщо Іспанія, коли Андрій тут, а Майчине щастя – виконувати його бажання. Значить, вони правду кажуть – мама, Лілька: увесь сенс у тому, щоби знайти свого мужчину? Андрій не з’являється. Його нема, коли після роботи перед уроком іспанської Майка на хвильку вибігає на вулицю, шукає поглядом знайомий «міні-купер». Біля пафосного бізнес-центру – тільки «мерси», «тойоти», «ауді». Його нема після уроку іспанської, коли разом з інтелігентною Хворостючкою Майка виходить врешті з роботи і пані Пілар усе ще схвильовано вихлюпує свою версію кохання Каетани і Франсіско, бо Майка обмовилася під час заняття – Альба і Гойя… То ж диво. Майка прощається зі щирою іспанкою, та суне не до зупинки, з якої переповнені повсякчас маршрутки прямують у бік гуртожитку. Дістається метро. Виходить на «Кловській», тихо йде вулицею Мечникова до гори, на якій стоїть Андріїв будинок. Думок ніяких. Планів. Просто глянути – вікна світяться?… Світяться. Крізь незапнуті портьєри вітальня як на долоні. Там весело – кілька хлопців і дівчат завзято слухають Андрія: стоїть посеред вітальні, читає щось із ноутбука, компанія регоче до сліз. Майка відчуває: на щоці сльоза. Чому він так із нею? Руська має рацію: Майка не розуміє його вчинків, принципів, бажань… Суне геть ні з чим. У гуртожитку кидає Вирві похмуро: – Про Андрія – ані слова. Прошу… – Угамуй гнів. Бо ще вихлюпнеш не на того… – спокійно відказує правильна, як новопосвячена черниця, Вирва. – Що маєш на увазі? – З Миколою Миколайовичем Чертогом стосунків не зіпсуй! – А які в мене з ним стосунки? – Майка червоніє до скронь. – Сама казала – вкрай довірливі. Тільки на це й сподіваюся. Невже забула, що маєш допомогти мені з «Гібралтаром»? Я слово тримаю… Про наукову для тебе домовилася на кафедрі. Маєш завтра заскочити в деканат, поспілкуватися із заступником декана. Гроші знадобляться. Дві тисячі гривень. Маєш? – Так… – Кльово. Проспонсоруй викладацький склад, тобі ж потім легше буде. – Дякую, Русю… – Нема коли сохнути, Гілко, – капає на мізки Руслана. Чому вона й досі не всохла без кохання?…  

Майчині дні зливаються в суцільний, прекрасно освітлений зсередини глухий тунель, у кінці якого – диво! – не миготить і найменшого вогника. Усе в тому тунелі огидне, зайве: ковбаси, сертифікати, іспанська, виш, продажні викладачі, раціональна, цілеспрямована Руська. З усім тим безжально ясно: метушися, не зупиняйся. Хіба що пані Пілар не така – невимовно чарівна й горда, незважаючи на сиві коси, неймовірна у своїй повазі до рідної мови, традицій. І дивні, незрозумілі СМС, що дратують до сказу: «Доброго ранку, Рито», «Не сумуєш, Рито?», «Добраніч, Рито». Та скільки можна?! – Картку нову куплю, – поскаржилася за тиждень Росову. Ігор узявся клацати мобільним. – Усе просто, напиши, що помиляються, щоби припинили… – Писала. – Хтось надто невгамовний, – сказав Росов. – О! Ще одна СМС Риті. – Це неможливо! – «Лазанья холоне, Рито»… – прочитав Ігор. – Що?!. – заклякла. Боже ж мій! Ну, дурна! Дурна-прибацана! Як же одразу не здогадалася?! Де ті мізки?! Лазанья. Нове ім’я… Вона – Рита?… Пальці літають по клаві – скорше, скорше. Вихором до пані Пілар: «Вибачте, сьогодні ніяк не зможу залишитися на урок». Сумку на плече, з офісу. Так шугонула зупинити таксі, мало під колесами не опинилася. – На той світ поспішаєш?! – На Мечникова! Можете скоріше?… – Сяє на всі тридцять два. – Добре. Буде тобі кіно… – Яке кіно? – «Таксі»… Е, дядьку… Ну, ви вже так не женіть, їй-богу! ДАІ не спить. – Сподобалося? – За десять хвилин автівка гальмує напроти італійського ресторанчика, де вони з Андрієм… – Ви… Крутий! – Майка вискакує з таксі, мчить до ресторану. – Місць нема, вибачте, – чемний хлопчик-офіціант заступає Майці шлях, киває в бік повного залу: люди їдять-п’ють-усміхаються, як здається Майці, зухвало зиркають у її бік. Майка нишпорить поглядом. Андрій… Де Андрій?… – На мене чекають! – безцеремонно обходить офіціанта, суне всередину. Вона ж не помилилася, він тут! Чекає на неї… Андрій помічає її першим. Махає здалеку. Чемним жестом кличе офіціанта – той підходить до столика одночасно з Майкою. – Тепер лазанью можна подавати, – говорить Андрій офіціантові. Бере Майку за зап’ясток, всаджує поряд. – Привіт, Рито, – говорить так буденно, ніби лише п’ять хвилин не бачилися. Майка всміхається збентежено, кладе голівку на Андрієве плече: він чудний, єдиний і жаданий… Як же зрозуміти його… – Не хочу їсти. Тільки тебе… – шепоче. – Офіціанте! Лазанью упакуйте. Ми заберемо її із собою! – гукає Андрій офіціантові.  



Любов – правда. Як прикрити? Майка тепер гола ходить. Усюди – містом, гуртожитком, на роботу, на кафедру, де після щедрого хабара у дві тисячі гривень їй підшукали необтяжливу наукову роботу, дозволили відвідувати лекції і практичні у вільному порядку, попередивши про необхідність систематично підтримувати зацікавленість наукового керівника. Усміхається, очі сяють – годі й питати, що з дівкою сталося: літає. Тунель повсякденної метушні прозорим-скляним став: манить перспективами, до яких шлях один – розбити скло. І світло в кінці тунелю замерехтіло. І люди навкруги добрі, може, трохи нещасні. Чи просто дурні, ліниві. От баба-волоцюжка, що Майка за нею з гуртожитського вікна кілька місяців поспіль спостерігає. Ну, що за бидлятина? Нап’ється й спить удень у кущах під парканом, а на ніч із двійком таких же занедбаних чоловіків-п’яничок у підвалі сусіднього з гуртожитком будинку ховається. І якого не працює? Хоча б на шматок хліба собі заробило, пропаще! А Андрій ще вважає, що то злидні людей до скотського рівня опускають. Ну, помиляється ж! Он Майка з мамою… На самі копійки в Генічеську жили, та не спилися, заробляли, як могли. А це ледащо просто працювати не хоче. Якось перестріла волоцюжку неподалік гуртожитку, не втрималася: – Ну, якого ви тут вештаєтеся? Онде школа поряд… Діти ходять, а ви тут… тиняєтеся! Тхне від вас за кілометр. Працювати не пробували? Баба замахнулася важкою палицею агресивно – і вдарила б, Майка ледь встигла відскочити. Розлютилася: – Хіба ти людина? Падло вонюче! – Цигарку дай! – вигукнула волоцюжка у відповідь. – А смоли… Вали звідси! Ще раз побачу – міліцію викличу! – Закурити дай, дитино… – Волоцюжка раптом усміхнулася беззубим ротом, простягнула до Майки руку. – А цаца… А красунечка! На доню мою схожа. Дай грошиків мамці… На сигаретку. – Та я б вдавилася, якби в мене така мати була! Кажу – забирайся! – Куди? Може, до себе візьмеш? – Краще пса бродячого підберу! Бо ти… Ти не людина! Тварюка огидна! – Дай гривню, не жлобися! – Волоцюжка знов налилася агресією, пішла на Майку, палицею розмахувала. Та пропади ти зовсім! Майка бігла до зупинки маршрутки, дратувалася: Андрієві розказати! Вони тепер говорили… Після лазаньї в італійському ресторані до ранку не розтискали обіймів, Андрій дивився на схудлу за тиждень розлуки на пару кіло сірооку Майку, розправляв пальцями русяве її волосся, напускав на Майчине обличчя. – Сховай свої безсоромні очі… – Навіщо? – Тиждень не відгукувалася… – Я не знала, що я Рита. – Не виправдовуйся! – Чому… я Рита? – Не знаю. Зазвучало. Андрій-Маргарита… Квітка. Булгаков. Королева Марго. «Фауст». Читала? – Ні… – Кохана Фауста. Перша спокуса, запропонована йому Мефістофелем. – Вони… були щасливі? – Фауст звабив набожну дівчину. Вона народила позашлюбне дитя, за те її засудили на смерть. – Жах… – Годі, Рито. Ми ж не в Середньовіччі… – цілує Майку в очі. – Поспи… До роботи ще є пара годин. – Прокинуся… А тебе нема. – Тоді чекай на СМС, – відповідає без іронії. Так просто – жити, дихати, колупатися з тими сертифікатами, битися над іспанською, тихцем класти в кишеню викладача черговий хабар, не помічати холодного Русьчиного погляду, бо знати – усе те околиці головної події дня: мобільний маякне – СМС… «Сьогодні до Славка. Чекатимеш, Рито?» Славко – хірург. Дужий чолов’яга під сороковник із сильними руками. У вільний час малює чудернацькі натюрморти в майстерні на Ярославовому Валу, збирає там таких же затятих, як сам, прихильників лівої ідеї і Троцького, полюбляє міцні напої, тверезі розмови й дружину Богданку, що вона ходить у чорному. – Чому ви увесь час мовчите? – питає Майку, коли вони з Андрієм приїжджають на дружні зібрання, де іноді суперечки про реальні перспективи соціальних змін у планетарному масштабі переростають у непримиренні інтелектуальні битви. – Не маєте думки? – Хочу зрозуміти спочатку… – відповідає Майка. – …Що є головним. У чому м’ясо. – Головне те, за що ви ладні померти! – стверджує Славко. – Ви б померли за можливість мати… «мерседес»?… Чи за те, щоби власним тілом перекрити наркотрафік з Афганістану? Чи за те, щоби повесні бурульки не вбивали перехожих?… Майка тихцем косує на Андрія – хіба вона винна, що всі вигоди й біди світу для неї тьмяніють у порівнянні з тим одним, за кого вона ладна… померти? Іноді в майстерні Славка з’являється Руслана. Збуджено торочить про мілітаризацію праці й невідворотне насилля над мирним населенням під час громадянської війни. Майка не розуміє, Майці просто страшно, та поряд Андрій – і вона заспокоюється, намагається відволікти войовничу Вирву… – Як твоя іспанська? – Знову не ночуватимеш, – відсторонено констатує та. – Ну… Як вийде… Усе відбувається спонтанно й непередбачувано, та Майку не бентежить Андрієве світосприйняття: шлюб – фігня, кохання – союз вільних, претензії руйнують почуття, а гроші – то тільки засіб забезпечення відповідного рівня свободи, яку бажано витрачати на творення й пізнання, ніяк не на смертні гріхи… Зустрічалися на світанку до роботи, щоби хоч годину поніжитися в обіймах одне одного, чи надвечір, щоби розкошувати всю ніч. У вихідні Майка залишалася в Андрія на два дні, старанно повторювала завдання з іспанської, він підказував, підправляв вимову, бо знав не тільки англійську… На початку листопада пили червоне терпке вино на низькій канапі. Андрій поклав Майці на коліна згорток. – Що це? – усміхнулася. – Подарунок. Сьогодні – рівно два місяці з часу нашої першої зустрічі у Славка… Майка знітилася: от дурепа! І не згадала. І подарунка не має ніякого. Зняла обгортку – книга. – «Фауст» у перекладі Пастернака, – пояснив Андрій зі значенням. – Про Маргариту? – І про неї…  

Майка згадала про несправедливо скривджену бідаху Маргариту за два тижні, у середині листопада. Холодно стало – вогкий сніг навалився на Київ, зледеніли шляхи, перехожих на вулицях поменшало. Майка бігла до офісу, тривожилася: низ живота болить якось дивно. Паморочиться. Заскочила в аптеку, купила «Но-шпу» і тест на вагітність – до сумки вкинула і забула: відпахала в «Гібралтарі», де вже точилися розмови про новорічні сюрпризи і премії, відбарабанила пані Пілар про Мадрид і Сарагосу, помчала на кафедру, де зголоднілий науковий керівник очікував на чергове фінансове вливання. Віддала майже всю зарплатню – лишила собі тисячу. На два тижні вистачить на проїзд і бутери. Втомилася до смерті. Притяглася до гуртожитку, тільки впасти й відрубатися, та живіт пульсував. Знайшла тест і пігулки. «Но-шпу» заковтнула, з тестом до туалету попхалася. До кімнати повернулася – ні жива ні мертва. – Що з тобою? – спитала Руслана, побачивши у дверях бліду, розгублену Майку. – Русь… Я вагітна, – прошепотіла ошелешена Майка. – Андрій знає? – спитала Руслана, витримавши чималу паузу. – Ні… – І не кажи. Зроби аборт по-тихому і – прошу! – якось уже дбай про себе надалі! – Дурня! Що ти кажеш? Я… Я ще не вірю, що в мене дитина буде, а ти вже – аборт! Чому Андрієві не казати? – Андрій не хоче дітей. – Ти звідки знаєш? – А ти й досі його не зрозуміла? – Не знаю, – геть розгубилася Майка. – Може, просто зателефонувати й запитати… – Навіщо тобі ті розчарування? – Та припини! – Ми якось з Андрієм говорили… Про дітей. – Коли це? А я де була? – Майка підозріло зиркнула на чорнявку. – А тебе ще не було… поряд з Андрієм! Не намалювалася! – І що він… – Андрій… Він же особливий. «Якщо чоловік і жінка планують мати дитину разом, то й відповідальні за неї обоє, – сказав. – А якщо жінка чоловіка про те не питає, а просто ставить перед фактом – я вагітна, то це її власне рішення й вона має одноосібно нести за нього відповідальність». – Так то ж до мене було, Русько! – зухвало вигукнула Майка. – Невже сама не бачиш? Андрій мене любить! І дитину від мене хоче! – Помиляєшся, Гілка, – відказала Руслана холодно. – Проте… Андрій має рацію – сама думай, що з цим робити. До похмурого сірого ранку Майка мацала плаский живіт – щось там таки є всередині! – уявляла живу ляльку у смішному чепчику: от і має! «Гібралтар» доведеться покинути, виш, про Іспанію можна забути, та то пусте. Аби Андрій зрадів. А він зрадіє! Одне діло – теоретично розмірковувати, інше – коли твоя дитинка вже в животі живе… – Надумала щось? – спитала Вирва вранці. – Думаю ще, – буркнула. – Не діставай мене, Русько. На роботі залізла в Інтернет під час обідньої перерви, коли колеги розбіглися по пиріжки-салатики, віднайшла приватну клініку, записалася на консультацію до гінеколога на вечір. – Скільки коштуватиме? – запитала. – Сто сімдесят гривень. Нормально… Вісімсот із гаком лишається. Якось дотягне до зарплатні. В Андрія частіше лишатиметься. Від нього і до роботи ближче, і на вечерю не витрачатиметься, і поговорять, може… У відповідь – СМС. «За годину відлітаю у відрядження. Повернуся за тиждень, а в тебе – ніяких проблем. Домовилися, Рито?» Очам не повірила. Дивне послання. Наче знає. Наче попереджає… – Русько, ти Андрієві щось казала?! – тієї ж миті сіпнула Вирву. – Уже божеволієш, Гілка? Вгамуйся! Мені більше справ нема, тільки про тебе з усіма розмовляти. – Руслано! Ти з Андрієм говорила? – Ні! Бреше! Майка відрубала зв’язок і так раптом захотіла генічеського солоного бичка – мало слиною не вдавилася. Того ж вечора посунула до гінеколога: чи то строк вагітності встановлювати, чи то на аборт проситися… Привітна жінка років сорока довго й ретельно випитувала: і про строк останніх місячних, і про хронічні захворювання, і про травми, і про кількість статевих партнерів, і про тест на ВІЛ… Врешті записала все те в картку, змусила Майку спочатку влягтися на кушетку, – мацала-тиснула живіт, аж скрутило від болю, – потім наказала переміститися у страшне, як середньовічний ешафот, гінекологічне крісло. Ще болючіше стало… – І що там? Вагітна? – крізь зуби запитала Майка. – Здогадно – так. Але раджу зробити УЗД, щоби переконатися остаточно, – відповіла лікарка. – Сто двадцять гривень. У нас найдемократичніші в Києві ціни. – Записуватися треба? – Ні. Якщо зможете оплатити, зараз зробимо. П’ять хвилин – і матимете навіть першу світлину вашої дитинки. Процедура затягнулася. Спочатку голомозий підстаркуватий УЗДист жартував, водячи давачем по Майчиному животі, потім зосередився, увіп’явся поглядом у монітор, супився. Зателефонував лікарці, що вона направила Майку на УЗД, – удвох роздивлялися щось у моніторі. – Вагінальним давачем треба перевірити, – порадив УЗДист лікарці. Майка психонула подумки, але заплатила ще сто двадцять гривень за те, щоби лікар увів вагінальний давач усередину між ногами. «Якого мені лікар знадобився? Тест і так ясно показав – вагітна! – дратувалася подумки. – Уже чотириста десять гривень витратила, а сподівалася ста сімдесятьма обійтися. Як жити?… Зараз скажуть – ще за щось плати!» – Аналізи треба, біопсію взяти, – почула голос лікарки, що вона розмовляла з УЗДистом. – Уже все? – видушила. – Прошу! – УЗДист простягнув Майці паперовий рушник: витирайтеся, вдягайтеся, чекайте в коридорі. – Чого чекати? – Напишу висновок, і з ним повернетеся до гінеколога. – А ви мені сказати не можете? Ви ж на власні очі все бачили. Я вагітна? – Майка так втомилася од тих лікарів, терпець уривався. – Ні, ні… Усе пояснить гінеколог. – Мені ще раз доведеться за консультацію платити? – спитала Майка. – Ні… Яка обнадійлива новина! Сиділа на лавці в коридорі, чекала, поки її покличе лікарка-гінеколог, заспокоювала себе подумки: майже дев’ять місяців попереду, якщо вдуматися. Чого нервуватися з першого дня? Певно, маляткові шкодить. Задумалася: ні, не час… для малятка. Надто швидко сталося, Андрій не зрозуміє. Ще подумає, що вона його зневажає… Чи шантажує. Роздуми перервала лікарка – підійшла якось надто тихо, поклала руку Майці на плече. – Зачекалися? Ходімо. У кабінеті поговоримо. Майка сиділа навпроти лікарки, знизувала плечима. – Дарма ви мене вже так ретельно обстежували… Мабуть, аборт робитиму, – сказала непевно. Наче чекала, щоби лікарка озброїлася аргументами, відмовила від дурної справи. – Ви вагітні, але… – Лікарка виглядала не надто впевнено. – УЗД виявило в матці новоутворення. Досить велике, але панікувати зарано. Необхідно ретельно обстежитися, узяти біопсію, щоби виявити природу пухлини. Цілком можливо, що вона доброякісна, але подібні дослідження, на жаль, неможливі в умовах нашої клініки. Вам треба звертатися до онкологів… – замовкла, додала делікатно: – Дитину за таких умов, гадаю, виносити не зможете. З цим доведеться змиритися й зосередитися на головному. Чи то Майка слухала неуважно, чи просто втомилася, та лише при слові «онкологія» зиркнула на лікарку приголомшено, закліпала повіками безпорадно. – У мене рак?! – спитала. – Ви помиляєтеся… Звідки? Я молода… – Я і не наголошую на тому, що пухлина злоякісна. Навпаки, будемо сподіватися на краще. Ультразвукове дослідження не здатне визначити природу новоутворення. Треба детальніше обстеження. – Добре… Все? Можу йти? – Підвелася, посунула до дверей. Лікарка й не таку реакцію на подібні діагнози бачила. Наздогнала Майку, всадовила на кушетку. – Зачекайте. Напишу свій висновок, підколемо УЗД. Візьмете їх із собою, коли підете… на консультацію. У вас є адреса, телефони міської онкологічної лікарні? – Немає… – відповідала Майка, сама себе не чула. – Я напишу… – А якось… тут уточнити можна? Зараз! Невже ви оглядали мене биту годину й нічого не скажете? Ви… не хочете вбивати мене? Я… Прошу! Я не звалюся! Благаю – скажіть. – Не варто ворожити на кавовій гущі. І лякатися наперед. Повірте! У мене товстелезний довідник із новоутворень на тілі й шийці матки – десятки різновидів, для лікування кожного свій підхід. І все починається з ретельного обстеження й визначення характеру пухлини. Безумовно, раджу розпочати вже найближчими днями. Можете перед візитом до онколога зробили біопсію новоутворення радіохвильовою петлею з гістологічним висновком. Однаково онколог порадить розпочати з цього. На Печерську є клініка, де проводять таку процедуру. Вона вирізняється досить точними результатами. Дати контакти? – Що таке біопсія? – З тіла новоутворення візьмуть маленьку частину тканини, щоби дістати відповідь на головне питання: пухлина доброякісна чи ні. – А скільки коштує… біопсія? – Орієнтовно від шестисот гривень. – А-а-а… Зрозуміло… Давайте контакти. – Згадала: з тисячі п’ятсот дев’яносто залишилося. Смішно… Десятки не вистачає. На біопсію. А на життя – ані копійки нема… – Ви молода. У вашому віці справляються з найтяжчими хворобами. Дайте собі добу… На те, щоби усвідомити… І не здавайтеся. Лікуйтеся, – лікарка вичерпала арсенал заспокійливих слів, потайки глянула на годинник. – Вибачте, певно, під кабінетом уже черга… Майка підвелася з кушетки, ступила крок до дверей. – А ви… Ваша думка! Ви ж не тільки… по біопсії орієнтуєтеся. Ви ж… розумієтеся на тому. Лікарка відсунула стілець, узяла Майку під руку. – Ходімо, я вас проведу… Вела до дверей, спокійним тихим голосом розпитувала: коли в гінеколога востаннє була, чи не втратила вагу останнім часом, чи піднімала важке, чи були стреси, як харчувалася… Майка відповідала на автоматі. І важке піднімала. І схудла – а як не схуднути: крутиться цілодобово, виспатися нема коли. Гінеколог у студентській лікарні на початку навчального року Майку дивився два місяці тому – ніяких проблем. Не могло ж воно так швидко виникнути… – Скажіть! Що ви думаєте? – На саркому матки схоже. Вона досить швидко… Але може бути й банальна міома. – Лікарка власноруч розчахнула перед Майкою двері на вулицю. – На все добре. Ви ж… Завтра ж… На обстеження… – Потім до вас?… – Ні, ні… Я там вам усе написала… До міської онкологічної… На Верховинній… Ви ж киянка? Тоді – до них…  

Задуха… Чому люди тремтять, піднімають комірці, обгортають шиї шаликами, заляпуються мокрим снігом, штовхаються біля маршруток?… Задуха страшна – дихати нічим. Майка стікає потом, ноги несуть – куди?… Світ навколо – німий, нічого не чує. Майка насторожено прислухається до відчуттів у животі. Болить? Болить… Так сильно болить, кричати хочеться. Зупиняється посеред вулиці, шарудить у кишенях: де мобільний? Заклопотаний перехожий наштовхується на Майку, буркотить вибачення, біжить собі далі. Майка озирається йому вслід, наче той перехожий точно знає, чи жити їй. Не хоче зізнаватися? Тікає?… – Де мобільний?… Нерухома дівчина посеред гамірного тротуару дратує люд. – Ну, що ви завмерли, пані?! – кидає літній чоловік із професорською борідкою, оминає Майку, вступає в калюжу. – Пішов у дупу… – несподівано люто кидає Майка йому вслід. Літній чоловік зупиняється: – Така молода… І така чорнорота… – Забирайтеся… Чоловік губиться, задкує, бубонить під ніс щось морально витримане. Майка врешті знаходить мобільний. – Мамо! – Господи, доню, ну не зараз! – шепоче в трубку мати. – Ми в театрі… – У якому? – Франка… Майка відрубає зв’язок, виходить на проїжджу частину, махає рукою так відчайдушно, аж сльози навертаються: ну, хоч хтось… Зупиніться, згляньтеся… – Куди? – з чистенького «опеля» визирає молодий водій. – До театру Франка. – Вісімдесят… А пофіг! За двадцять хвилин Майка вже проривається до театрального фойє. – Вистава коли закінчується? – тьмяно питає літню жінку біля входу. – За десять хвилин. Майка не дякує. Виходить на вулицю. Задуха… Розстібає куртку, стоїть у калюжі біля входу, дивиться на годинник і не витримує, знову набирає маму. – Майє, це неподобство! Я ж казала… – Вийди! Я біля входу! – Якого? – роздратовано шепоче мама. – Театрального! – Що сталося? – У мене рак! Першим виповзає Луцик. Кахикає в кулак сердито, дивиться на Майку з підозрою: «Щось ти, дівко, крутиш». За дідом вибігає мама. – Донечко… – Простягає до Майки руки. – Мамо! Мені страшно! – Майка припадає до мами, сльози котяться, коліна тремтять. – Так, дівчата! – встряє Луцик. – Годі увагу привертати. Не на сцені. Додому поїхали. Там поговоримо. …У крихітному однокімнатному барлогу на Харківському сидять рядком мама і Луцик, слухають Майчин рваний крик зі сльозьми впереміш. – Так! – Луцик підводиться, розправляє спину. – Ну, що я тобі скажу… Аби я всіх лікарів слухав, давно б копита відкинув. – Ви не розчули? Ось УЗД! Лікар написав – новоутворення! – кричить Майка, сама впивається поглядом у чорний знімок: де та біда? – Розберемося! Куди вони тебе направили? До міської? До обласної поїдеш! У мене там знайомі. – Не поїду! Лікарка сказала – спочатку біопсію зробити. Щоби з нею до онколога. Шістсот гривень треба. – Нащо? – обурюється Луцик. – На біопсію… Ось! Лікарка адресу приватної клініки дала. – А ти їх слухай більше! Їм аби гроші висмоктувати. Ганятимуть по колу, – сердиться Луцик. – Кажу ж – до обласної поїдеш! Безкоштовно там усе зроблять – і біопсію, і МРТ, і все, що треба! Домовлюся! Покладуть у стаціонар, обстежать… Усе буде добре! Молода ще… помирати! Майка розгублено дивиться на маму. Мама мовчить – зціпила долоні, заклякла, зблідла. – Мамо… – Я з тобою завтра поїду, – Мама забуває виглядати оптимістично, очі вологі. – А нині… у нас лишайся. Правда ж, Григорію Івановичу? Луцик зітхає, киває роздратовано: а куди ж хвости подіти? Усі наші… На тісну кухоньку мама перетягує з кімнати вузеньке крісло, розкладає його для Майки – сидить поряд, гладить доню по руці – усе добре… – З тобою посиджу, поспи… – Мамо… А раптом запізно? – Не може того бути. Ти ж чула? Григорій Іванович сказав: у нього знайомі в тій лікарні… І платити не треба… Ти спи. Щоби ми завтра із самого рання… Не вийшло! Ні зрання, ані пізніше. Майка збожеволіла від страхів – скрутилася на кріслі, притискала руки до живота. – Не можу встати! Боюся… Болить! – До вчора бігала – нічого не боліло?! А за день враз помираєш? – Луцик не церемонився. – То істерика, а не рак! Ану! Узяла себе в руки і вперед! – Не можу… Луцик плюнув, попхався до свого міністерства, наказав перед тим Надюсі привести Майку до тями, бо… двічі потрібних людей не турбуватиме! Це ж ганьба: він за Майку проситиме, а вона не прийде! Мама сльозами вмилася, поки вмовила доньку на ноги зіп’ятися і вже робити щось. Надвечір, коли ранні листопадові сутінки вкрили місто сірим, Майка врешті сіла на кріслі. – До гуртожитку поїду, – прошепотіла тьмяно. – Речі зберу… Для лікарні. Переночую. Завтра зранку на роботу зайду… Попереджу… – З тобою поїхати? – обережно спитала мама. – Не треба. Ти мене завтра… біля лікарні чекай. Де вона, та лікарня? – Зараз гляну. Григорій Іванович адресу записав… – Мама знайшла клаптик паперу. – Багговутівська, один. Обласний онкологічний диспансер. Знайдеш? Так – кивнула.  

– Аборт зробила? – Руслана увійшла до гуртожитської кімнати, побачила тьмяну Майку на ліжку, злякалася, кинула сумку, присіла поряд. – Гілочко… Ну… Усе позаду. Тримайся. А я з іспанської. Колег твоїх бачила. Кажуть – на роботі сьогодні не була. Я одразу зрозуміла… Зле було?… – Ти про що? – Майка дивиться крізь Руслану, відчуває, як усередині розгорається дикий, невтримний гнів. Руслана супиться роздратовано, знизує плечима. – Я з добрим словом! А ти чого? Завинила я тобі щось? – Я завтра в онкологічний диспансер лягаю. Русьчині брови злітають від здивування, та Майка помічає інше – Руслана мимоволі підводиться, сідає подалі, ніби від Майки тхне страшним заразним горем. – А… що трапилося? Чому… так терміново? Майка мовчить. Майці здається: ще слово – і вона вибухне. Впаде на підлогу, дриґатиме ногами по завжди чистому лінолеуму, кричатиме: «Сука… Сука! Ненавиджу!» Руська ніби чує. – Добре… Потім поговоримо… – Пішла ти… Вирва не відповідає, лишає Майці розкіш останнього слова. Вимикає світло, довго крутиться на ліжку, та сон бере своє – уже хропе тихенько… Майка не спить – думок нема. У мізках застигла сира каша – ніколи не звариться, ніколи… Прикладає руки до живота, усе мацає, прислухається – де біль?… Зараз нема. Виходить, пухлина не завжди болить? Але ж вона є… І дитинка там, усередині, приречена… За що?… Врешті підводиться з ліжка – якого лежати? Однаково не засне. Вмикає світло. Сідає за стіл, дивиться у вікно. Руська прокидається від яскравої лампи. – Совість маєш?! – спросоння. – Ні… Руська згадує Майчину новину. Уже оговталася – зібрала мізки докупи, вгамувала тваринний страх. Спостерігає за сусідкою з ліжка. Навіює, як самій здається, переконливо й логічно: – Я б ніколи не здалася. Боролася б… А ти вже змирилася. Не розумію. Ти не сама. Довірся і повір. І не смикайся. Ти ще й не лікувалася, а вже… Куди тобі завтра треба? Я з тобою піду. – Навіщо? – Просто так. – Не треба. – Майє… Ти розкажи. Що в тебе? – Пухлина. У матці. Руська врешті сповзає з ліжка, сідає біля Майки, обнімає її. – Усе, що нас не вбиває… – Так мене вб’є… – Сама себе вбиваєш! – Русланин голос набирає звичної твердості. – Та лягай уже! Що висиджуєш? Страхів наганяєш? Так ти і до лікарні не дійдеш. Кінчай уже мордуватися. Зарано! – Пішла ти… – затято шепоче Майка. Вирва не йде. Крутиться поряд, врешті питає обережно: – А… дитина?… Майка відсахується, дивиться на Руслану з ненавистю: – Ти все Андрієві розповіла! Знаю! Що? Дочекатися не можеш, поки я… – У тебе дах поїхав! – відрізає Руслана, падає на ліжко, заплющує очі. – Світло вимкни! Майка не чує, їсть Вирву злими очима. – Розповіла, зізнайся! Що він тобі сказав? Що покине мене? – Я попереджала… Андрій гидує людьми, які звалюють на нього свої проблеми, – відповідає Руслана, не розплющуючи очей. – Так у мене не проблеми! – кричить Майка, аж захлинається. – У мене біда! У мене всередин життя і смерть! Дитинка й пухлина! Вб’є мене! І дитя! А він… покинув мене?! – Світло вимкни! – цідить Вирва. Лампа так і блимає до ранку, та Майка не помічає: увіп’ялася поглядом у жовтий кущ за вікном, сльози рясним дощем – скільки живуть кущі? Он горобці його окупували цілим табором – скільки живуть горобці? Он кіт дременув під кущ – скільки живуть коти? А он вонюча баба-волоцюжка пляшки під кущем збирає – і вона житиме, коли Майки вже не буде? О восьмій подзвонила мама. – Доню, я в лікарні. Тут стільки людей… – голос слабкий, певно, теж не заснула. – Ти… все роби, як планувала, а я чергу займу… Паспорт прихопи обов’язково. І гроші, які маєш… Я взяла, що було, але… – Добре… – Як сюди їхатимеш, зателефонуй. – А Луцик уже домовився?… – Певно. Десь тут. Ми разом приїхали. Григорій Іванович пішов до лікаря знайомого, а я чергу зайняла… – Добре… Майка вдягається повільно, наче й сама не розуміє, навіщо те робить. Руслана встигає вмитися, причепуритися, зібрати сумку. Спостерігає за Майкою насторожено. – З тобою в «Гібралтар» піду. Хворостючці книжку віддам, – вимовляє врешті. – Як хочеш… – Слухай, ну тримайся! Візьми мій мр3-плеєр. На! Леді Гага, ще щось… Ну! Гілочка! Давай уже! Виповзай із депресухи. Сама ж потім над собою потішатимешся. От побачиш! Скажеш: «Блін, якою я була дурепою». – Давай. – Майка вішає на шию Русланин плеєр, затикає вуха навушниками. Те, що треба! Леді Гага – фігня! Тільки б не чути їх усіх… Руслана ще щось говорить, та Майка вже врятована. Дивиться крізь Руську, у вухах шаленіє леді Гага.  

Навушники зняла в «Гібралтарі». У кабінеті начальника відділу. – Доброго дня, Майє, – витриманий Нестор Слободяник ледь приховує невдоволення. Ситуація виходить з-під контролю. Звичайно, він не може не враховувати того, що ця дівчина має якісь не зовсім зрозумілі стосунки з хазяїном, але всьому є край. Тут не конторка провінційна! «Гібралтар» – компанія національного масштабу! Спеціалісти в черги вишиковуються, коли тут з’являються вакансії, і щоби хтось, навіть із топ-менеджменту, дозволив собі просто так, без пояснень і попереджень, не з’явитися на робочому місці… А ця шмаркачка дозволяє собі! І з кого шеф спитає? З нього! З Нестора Слободяника! – Мене до онкологічної лікарні кладуть, – спустошено повідомляє Майка. Слободяник губиться. – Ага… То ви тому… Майка киває. Нестор витримує метушливу паузу. – Микола Миколайович… знає? – Навіщо йому знати? – наїжачується Майка. У Слободяникових очах складні схеми: як краще вчинити? Повідомити Чертогові чи ні? – Ну… Перш за все задля того, аби зрозуміти, як розпорядитися вашою посадою, Майє… На той час, поки ви вилікуєтеся й повернетеся в наш дружний колектив… – Уже прийняв рішення, повеселішав. – Думаю, маємо піти до Миколи Миколайовича зараз же. Така нагода. Шеф у себе. – Ви… просто поясніть: для чого? – Ви ж знаєте. У нас лікарняні розглядаються як виняток. Якщо людини немає на робочому місці – то за власний рахунок, – Нестор заговорив іще впевненіше. – Думаю, вас це не стосується і ми приймемо ваш лікарняний. І знайдемо заміну на той час, поки вас не буде. Але краще… щоби шеф дав на це добро. Услід за Слободяником Майка суне до кабінету Чертога, товче собі: «Джай, він Джай…» Джай того дня перебував у якихось своїх чорнотах. Зиркнув на візитерів недобро: мовляв, якого приперлися?! – Що там у вас? – буркнув. Майка мовчала. Слободяник перехрестився подумки, вказав на дівчину. – У нас ситуація неоднозначна. Тобто… Зрозуміла, але ми хотіли з вами порадитися. У нашої Майї… Проблеми деякі. Зі здоров’ям. Її кладуть до онкологічної лікарні. І ми подумали… Знайдемо їй поки заміну, але зарплатню виплачуватимемо. Ви ж потім надасте бухгалтерії лікарняний, так, Майє?! Чертог брови звів, увіп’явся в Слободяника важким поглядом. – Ти, Несторе, іди… Працюй! – Так! Просто я подумав… Що ви маєте знати. – Правильно подумав. – Чертог злим жестом погнав підлеглого до дверей. Слободяник вискочив із кабінету, обережно прикрив за собою двері. Чертог підвівся – міряв кроками кабінет, кривив пику з прикрістю, косував на Майку з прикрістю. – Що там у тебе? – Пухлина… У матці. – Так! Без деталей! Я не лікар! Майка кивнула безпорадно. – Корочє… Людина з онкозахворюванням працювати в продовольчій компанії не може. Апріорі! Ну, сама подумай… У нас же не залізяки… Ти… звільняйся. Лікуйся там… ретельно… – Гроші потрібні… На лікування… Якщо не зароблятиму… – Я тебе до скону утримувати заприсягся? – Ні… – Ну! Все правильно! Звільняйся! Усе, що треба… Зарплатню за відпрацьований час, допомогу фінансову… Усе зробимо. Заяву напиши. Зараз. Сідай… Майка б упала, якби не сіла. Виводила слова, тільки одного благала: не розревтися, не розревтися! – Ну от! – Чертог узяв аркуш із заявою, прочитав, поклав до папки. – І стимул тобі… Наостанок. Щоби не думала… Ти мені ніби й не чужа. Усіх, кого приручаємо… Так? – Не знаю… – Я знаю! Корочє… Стимул! Лікуйся, на ноги ставай, а потім приходь. Подолаєш заразу – на місце Слободяника тебе поставлю. Півтори тисячі баксів зарплатня, бонуси, службове авто. Як стимул? – Зашибись… – А я що кажу?! – розсміявся Чертог. – Варто жити!  

Ого… Час – мед. Тягнеться, не рветься. Куди всі поспішають? Тільки десята ранку, а Майка вже стільки справ переробила: звільнилася, розпрощалася з ошелешеними колегами, по-хамськи обійшлася з Ігорем Росовим, що він не повірив, пішов проводжати Майку до бухгалтерії, чекав під дверима, поки байдужа бухгалтерка рилася в сейфі в пошуках готівки, що її терміново пан Чертог наказав виплатити менеджерці Гілці, усе намагався затримати Майку, випитати: «Та що сталося?!» – Забирайся! – Та стій! Ну, хоч поясни… Давай зустрінемося ввечері. – Давай. Приходь. – Куди? – До обласної онколікарні. – Куди?… – Росов завмирає на мить. – Що?! Оглух?! – Пішла геть. Час – мед. Тримає Майку на холодній вулиці, пропонує безліч забав – можна йти, дихати, усміхатися, жбурляти носаком грудки льоду, плювати під ноги чи штовхати байдужих людей… Перелік нескінчений. Тут і зараз можна до біса всього, тож не варто баритися, бо скоро зателефонує мама, стривоженим голосом запитає: «Де ти, доню?» І все скінчиться – Майка переступить поріг лікарні і вже не вийде звідти. – Не вийду, – вірить безбожно, бо жах править. Падає на лаву, дістає конверт із грошима, що їх видали в бухгалтерії «Гібралтару». Дві тисячі сто гривень зарплатні за два тижні – то зрозуміло. А скільки фінансової допомоги щедрий Джай виділив? Витягує гроші з конверта, рахує, не ховаючись, пригод на свою дупу шукає: хай би підскочила якась сволота… Хай би спробувала вихопити гроші… Майка б зубами в ту падлу вчепилася – з електрострумом не відтягли б. – Тисяча гривень… – Відраза під кадик. Чому ж усі такі… огидні?! Кидає гроші в сумку. Завмирає. Ну от… Усе переробила, нема справ. Тільки одна – Андрій… Усміхається гірко. Дістає мобільний, набирає Андріїв номер: довгі гудки свердлять у вусі дірку. Відрубає зв’язок, пише СМС: «Повертайся! Рита». Відповіді нема. Майка хапається за спогади, суне холодною вулицею. – Не піду до лікарні, поки Андрієві не додзвонюся, – вигадує чергову зачіпку. А тут мама. – Доню, ну все… Григорій Іванович домовився. Лікар, до якого спершу на консультацію треба піти, після обіду приймає. На другу під’їжджай. Я тут чекатиму, бо тут людей… Як чергу не займу, не пропустять потім. Так у Майки ще купа меду?… Пообіцяла мамі бути вчасно, знову набрала Андрія. – Що ж ти мовчиш? – прошепотіла тоскно. До узбіччя посунула, бо вже знайшла собі діло. Ішла й рахувала: третій день Андрій у від’їзді. За чотири повернеться. І прийде до неї, бо Руська бреше! Андрій своєї Рити не покине! Як ще чотири дні без нього витримати? Зупинила таксі, поїхала в центр. День такий – що хочеться, те й робиться. Спершу захотіла лазаньї. Усілася за столиком в італійському ресторанчику, де вони з Андрієм… – Бокал червоного сухого вина, салат із пармською шинкою, лазанью! Каву, тирамісу, біскоті, семіфредо! І… цигарки. І запальничку. І все одразу несіть. Дякую… Закурила – голова обертом. А кажуть – розслабляє. Певно, звикнути треба. Дивилася у вікно, поки прудкі офіціанти завантажували стіл. Поколупалася в тарілках – таке все несмачне, непотрібне!.. Залишила на столі повні тарілки й чотириста гривень, вийшла на вулицю – тепер до «Метрограду». Бачила там колись в одній крамничці з біжутерією цікаву штучку – блакитного янгола на шнурку. Одразу ж купить. Попрямувала по Мечникова до Бесарабки, та раптом зупинилася біля таксі: ні, ні, «Метроград» потім, до гуртожитку змотається. Там у дорожній сумці під ліжком її оберіг – крихітний янгол із білого каменю. Допоможе… Завжди допомагав…  

День такий – останній. Затисла в долоні біле янголятко. Прихопила «Фауста» в перекладі якогось Пастернака: почитає. Про Маргариту. Та спершу зараз же загадає бажання: от виходить із гуртожитку, а назустріч – Андрій. Дізнався… Усе покинув, примчав… Обійме Майку, скаже: «Усе буде добре, Рито». І… все буде добре. Посунула сходами до виходу, перестріла патлатого однокурсника Кібера. – Гілка, завтра колоквіум! Кого не буде, тому піпець! – Піпець – не смерть, – відрізає. Не заважайте дівчині вийти з гуртожитку. Дівчину надворі вже чекають. Спустилася у хол – Коробов. І звідки вони всі повилазили?! – Майє… – Коробов… Ти – ідіот? – Ні, я однолюб. Майка зупиняється на мить, дивиться на Коробова з глухим роздратуванням. – Ненавиджу дурні, пусті слова! Як покарати тебе, Коробов?! Помру, а ти щоби до скону жив сам! Ясно? От тоді повірю, що однолюб… Воскресну, прийду й перевірю! Якщо не брешеш, тоді повірю… – Домовилися, – ошелешено супиться хлоп від дивних Майчиних примх. Майка відчуває, як до очей підкрадаються сльози. – Легко брехати?… Так?! Залишає розгубленого Коробова в холі. Виходить із гуртожитку – нікого. Вітер, дощ зі снігом розігнали людей по теплих кутах. Нічого, нічого… Ось вона зараз обійде гуртожиток, вийде на доріжку, що вона уздовж школи веде до проспекту, і побачить Андрія. Так загадала. Щоби жити… Майка обходить гуртожиток, вивертає на доріжку – нікого. Чує за спиною брудні матюки. Обертається – кого першого узріє? Доріжкою вздовж школи тягнуть на плечах важкі торби трійко волоцюг. Та все знайомі лиця – двійко бородатих виснажених чоловіків і баба у червоній плетеній шапці, драних спортивних штанях, картатому пальті, надто легкому для негоди. Їм важко, ледве тягнуть ноги, не обходять калюж, сунуть навпростець, та за ними в’ється зграйка хлопців-школярів – малі, не більше десяти рочків кожному. Женуть волоцюжок, як зайців на полюванні, підбирають каміння, жбурляють волоцюгам у спини з небезпечної відстані. Волоцюгам де з малими тягатися? Навіть не обертаються, знають – не відігнати, не наздогнати. Сил нема. Тільки один зі старих чоловіків матюкається спустошено й безпорадно, та малим від того тільки сміх. Регочуть, цілять камінням із багнюкою волоцюжкам у спини: – Пішли! Пішли звідси, козли вонючі! Один із волоцюг отримує каменем у голову. Зупиняється, обертається до малих, іде на них… – Що ж ви, сученята, робите? Зграйка розсипається на окремі агресивно-азартні купки, жбурляє у волоцюжку камінням із різних точок обстрілу. Ого! Та так навіть цікавіше: за ким поженеться?! – Ну, давай, козел! Спробуй! Дістань мене! – зухвало кричить хлопчик у яскравій жовтій курточці, відскакує ближче до Майки. Майці паморочиться. Кидається на малого. Хапає його за шкірку. – Ти що витворяєш, сволото?! Це ж люди… Ти не розумієш? Люди! Малий виривається: – Та що треба?! Відпусти! Це бомжі вонючі! Бомжі – сміття! – Дебіл! – Майка б’є малого по щоці навідмаш. Відштовхує, іде на зграйку. – Який клас? Де навчаєтеся? Прізвища! Куди?! Ану, до мене! Зграйка – пурх! І нема. Майка тремтить, коліна підгинаються, обертається – бомжі потроху сунуть геть, спини мокрі, брудні… – Стійте! – Сльози під кадик, схлипує, брьохає до волоцюжок, на ходу риється в кишені, намацує гаманець. – Та зупиніться… Волоцюжки здивовано розглядають дівчину. – Здрасьтє, – промовляє Майка до баби, як до знайомої. Баба п’яна, очі тьмяні, дивиться на дівчину байдуже – не впізнала. – Це вам… – Майка простягає бородатому старому чоловікові двісті гривень. – На цигарки… – О! Добра людина зустрілася… – Бородань намагається сховати гроші, та другий, беззубий, неголений, трохи молодший, хапає його за руку. – Куди?! – Ви… дайте йому сотню! – просить Майка бороданя. – Ти… іди собі! Ми тут самі… розберемося! – Бородань відштовхує беззубого, ховає гроші. – Ні, ви дайте йому сотню! То я на всіх! – На всіх! – Труситься беззубий, тягнеться руками до бороданя. – Стійте! Добре… – Майка витягає гаманець, дає беззубому сотню, розгублено дивиться на бабу – стоїть собі, хитається в іншому вимірі. – Триста гривень… По сто на кожного. Ви ж жінку не кинете? – питає бороданя. Чоловіки забувають про Майку, ніби її тут нема. Беззубий штовхає бабу. – Ритко, іти можеш? Баба посміхається дурнувато. Бородань скидає з бабиних плечей важку торбу, бере в праву руку. Обоє підхоплюють бабу попід руки, тягнуть геть, хоч самим іти несила. Майка лишається посеред доріжки, що веде до проспекту. Андрія не зустріла. Тільки… Риту. Сили стікають у мерзлу землю – можна було б ще чогось замутити, поки не настала друга дня, та бажань нема. Треба їхати до лікарні. Усередині ширяє відчайдушний опір – ні, ще не час, вона ще має… – Андрій… – Укотре набирає номер – довгі гудки. Майка виходить на проспект, зупиняє таксі. Зроду-віку стільки на таксі не їздила, але сьогодні такий день… Що завгодно роби, та нічого… не хочеться.  

Страх випив Майчині сили ще до того, як переступила поріг лікарні, де в довгому похмурому коридорі при стіні, як тіні, стояли жовті від примх тьмяних ламп, виснажені люди. Намагалася не дивитися на них, наштовхнулася на маму. Мама така скорботна… – Куди мені? – тільки й змогла видушити. – Черга… Я заплатила… За консультацію. Треба твій паспорт у реєстратурі показати, бо без того… – Куди?… – Доню, заспокойся… Григорій Іванович… – Я зараз втечу. Я тут не можу… – Господи, та що ти робиш? Григорій Іванович… Ні! Надвір! Там повітря… – Ну, добре, тут постій. Паспорт дай. – Мама сама риється в Майчиній сумці, знаходить паспорт, гроші. – І гроші візьму. Раптом знадобляться… Майка тупцяє посеред лікарняного двору, дивиться, як мама зникає в лікарні, гарячково набирає Андріїв номер. Він… глухий?! Він не чує?! Страх чудить: Майка дістає цигарку, закурює вдруге в житті… Травки б… Кібер каже: одна затяжка – і ти вільний… Кіберу подзвонити? Мама виходить на поріг за годину, поспіхом тягне Майку всередину страшної лікарні. Спартанський кабінет. Утомлений лікар пробігає очима Майчине УЗД, висновок лікарів. – Григорій Іванович казав, ви обов’язково допоможете, – чує Майка благальний мамин голос. – Госпіталізуємо, обстежимо, тоді й висновки робитимемо… А-а-а… Значить, капець. Майка суне вже іншим коридором за дебелою медсестрою, у вухах навушники – хай прибацана леді Гага надривається зі своїм «It’s been a long time since I came around», тільки б не чути… І не бачити. Відділення гінекології. Палата. Ліжко при стіні. Поряд п’ять ще живих душ. Десятки ікон на тумбочках. До біса! У вухах навушники, очі заплющить – якось перетовчеться, поки обстежать і щось скажуть, та в ніс б’є запах ліків, і щось запаморочливе, солодкувато-нудотне змушує розплющити очі, роззиратися перелякано. – Ти з області? – Із сусіднього ліжка на Майку дивиться дівчина одних із нею років. – З Києва. – А я з Гостомеля. Шийка? – Що? – З шийкою матки поклали? – Не знаю… Просто… перевірити. – А в мене міома. То – не рак. Доброякісна пухлина. Оперуватимуть завтра… До ночі Майка вже знає все: що Ліда з Гостомеля дарма сподівається на операцію й вірить у міому, що двійко жінок із Василькова платять лікарям і медсестрам тихцем, тому їм усе роблять швидше, що бабцю з Бориспільського району привезли сусіди, бо діти відмовилися на Київ автівку гнати, а бібліотекарка з Яготина розраджує всіх переказами жіночих романів і плаче, коли оповідь про кохання веде, а сусідки по палаті знають: не вишкребеться, от і вмивається слізьми. Наче під час карколомних придворних інтриг, розмови тут точилися вигадливі, таємні. Варто було лише Ліді з Гостомеля вийти, палата заходилася співчутливо-агресивною балаканиною: краще б удома останні дні прожила, ніж у лікарні скніти. Розріжуть – потім уже не підніметься, а так побігала б ще трохи. Та варто було Ліді повернутися – підтримували дівчину: вище ніс, завтра виріжуть із тебе всю каку, гарцюватимеш, як коняка! Майка ледь дочекалася, поки санітарка вимкнула світло. Заплющила очі, щоби не бачити безнадійних сірих стін, та заснути не змогла: гірко зітхала бабця, бібліотекарка з Яготина схлипувала в подушку, жінка з Василькова хропла безбожно, а Ліда з Гостомеля молилася до ранку. «Дах їде…» – Майка скрутилася на жорсткому, незручному ліжку, відвернулася до стіни, заткнула вуха навушниками, заплющила очі, натягнула ковдру на ніс, щоби не відчувати страшного солодкувато-нудотного запаху. На другий день зранку її оглянув уже інший лікар – немолодий, з непробивною маскою на неголеному лиці: звелів лягти на гінекологічне крісло, довго мацав живіт, виписав купу направлень на аналізи й обстеження, і коли Майка врешті наважилася запитати: «Що в мене?!» – відповів достатньо привітно: – Зробимо все можливе. Принаймні за МРТ, кольпоскопію, біопсію не платитимете. А там подивимося… Зарано засмучуватися. Спочатку розберемося з діагнозом. – А з діагнозом розбиратися… довго? – Зо два тижні. Мінімум – днів десять. До нас пацієнтки приїжджають уже обстеженими. А ви, вибачте, через чорний хід. Ніяких аналізів, тільки УЗД. Що мені це УЗД?! Папірець! Але… за вас просили. Тож обстежуйтеся.  

За десять днів перше грудня. Були б у Майки кулькова ручка й блокнот, кожний день би описала коротко, гірко. 21 листопада – здаю аналізи, без яких не беруть біопсію: мазки на генітальні інфекції, кров на реакцію Вассермана, ВІЛ, гепатити В і С. Ліду забрали на операцію. Мама приходила. Андрій… не дзвонив.


22 листопада – знову аналізи. Завтра на біопсію. Ліда в реанімації, бабцю хочуть виписати, питали контакти родичів, а бабця плаче. Мама приходила. Андрій… не відповідає.
23 листопада – біопсія: зсередини відщипують шмат тканини. Ніколи не було так боляче, кров тече. Запевняють: нормально. То через викидень. Нема вже дитинки. Страшно. Ліда ще в реанімації, кажуть, що операція пройшла успішно, завтра переведуть у палату. Бабцю забрали сусіди, а бібліотекарку готують до операції. Мама приходила. Андрій уже мав повернутися з відрядження. Сьогодні. Набираю його номер, та «абонент поза зоною»…
24 листопада – підвищилася температура після біопсії. Запевняють: нормально. То через викидень. Але МРТ робити не можна. Бібліотекарку забрали на операцію, півгодини по тому примчав її чоловік із Яготина. Плакав під палатою, наче не встиг попрощатися. Жінка з Василькова обійняла його. Я бачила. А Ліду так і не перевели з реанімації. Невже не підніметься?… У неї ж тільки міома. Лікар сказав: у мене теж скоріш за все міома. Санітарки не встигають чисту білизну на ліжках міняти: на Лідиному тепер сумна жінка з Броварів лежить. Не хочу з нею розмовляти. На бабчиному – учителька з Макарівського району. І з цією не балакатиму. На ліжку бібліотекарки – геть старенька бабуся з якоїсь Петрівки. Тій води подавати не треба – поруч юрба родичів крутиться. Забігли, бабусі на тумбочку віз продуктів виклали, усіх жінок у палаті шинками-пиріжками попригощали, анекдотів понарозповідали, щоби настрій підвищити, одну з бабусиних дочок на чергування залишили й вимілися. Мама приходила. Андрій… мовчить. Покинув?…
25 листопада – не знаю… Не знаю – хто, де? Сорок. Маю сорок градусів гарячого життя другий день поспіль. Мама не відходить. Жінка з Василькова їй пояснила авторитетно: «Якщо температура не впаде, значить, це точно він – рак». Мама потайки втирає сльози. А я думаю… Що та жінка з Василькова… Що вона тут помирає, клята! І хоче, щоби всі навкруги померли! Я б убила її зараз же, якби могла на ноги зіп’ястися. «Мамо… – шепочу. – Мені ніхто не дзвонив? СМС немає?» «Ні», – хитає головою мама. Я не вірю. Андрій відгукнеться. Він же з тих, з лівих… Вони ж жили рвуть на своїх зібраннях, щоби всім… добро…
26 листопада – градусник бреше. Які тридцять вісім? Я ж відчуваю – сорок! У дупу роблять якісь уколи, на зап’ястку пробили дірку для крапельниць, залишили в ній катетер, щоби щоразу не шукати вену. Жінок із Василькова перевели в іншу палату. Обох. На ліжку однієї тепер лежить прооперована бібліотекарка з Яготина. Поряд із нею чоловік. Він її любить. Я бачу. Мама каже, що температура падає. Ну, нащо вона бреше? Санітарка зайшла, прошепотіла мамі на вухо: «Ліда померла». Як же так? У неї ж тільки міома! Як у мене… Я похолола. Мама каже: «Тепер температура нормальна».
27 листопада – хочу повітря. Плачу й прошу маму: «Принеси теплий одяг, хочу вийти». Мама згадує про Луцика, мовляв, Григорій Іванович не радить підніматися. Я пнуся підвестися тієї ж миті. Мама здається, і я вже перелічую: вовняну шапку, пуховик, шалик, светр, чобітки, теплі колготки, джинси… Усе в гуртожитку. І рюкзак там. Сьогодні ж… Благаю… Мама йде, з’являється медсестра – завтра на МРТ. Я питаю про Ліду. Медсестра – кремінь: «Нічого не знаю… Певно, виписали». Бібліотекарка вже піднімається. Чоловік тримає її під пахви, вона один крок, другий… Хіба я гірша? Встаю, поки мами немає. Та нічого… Ще не охляла. Голова обертом, беру суденце з власними сцяками, несу до туалету в коридорі. На посту сидить медсестра: «Гілка, завтра на МРТ!» Та пам’ятаю… Лишаю судно в туалеті, сідаю на унітаз, набираю Андрія… «Абонент тимчасово недоступний…» Увечері мама привозить одяг, і я одразу пнуся з нею надвір. Мамі холодно, а мені кльово. Хотіла закурити при мамі, та чомусь стало соромно. «Сусідку мою по гуртожитку бачила?» – питаю маму. Не бачила. Комендантша кімнату відімкнула. А сусідки не було. Їх уже нікого нема. За тиждень не подзвонив ніхто… Уже забули…
28 листопада – МРТ, лікар сухо пояснює: результати передасть у відділення своєму колезі, який веде мене. Веде? Хто і куди мене веде?! Не знаю. Хочу надвір. Мама проситься на Харківський – їсти Луцикові наварити. «Уже сьогодні не приїжджай, – кажу. – Ти ж бачиш – я в нормі». Мама лопоче, що буде завтра із самого ранку, що привезе домашньої смакоти і картку на поповнення рахунку. Киваю – так, так. За півгодини вдягаюся, виходжу в лікарняний двір. Сідаю на холодну лаву, дістаю цигарки й бачу Ігоря Росова. Тупцяє посеред двору. «Росов! Я тут!» – гукаю. Ігор лякається, наче бачить привид. Суне до мене повільно: може, у нього були інші плани? Хотів передати яблук з апельсинами, дізнатися у довідковій службі лікарні: «Як там Майя Гілка?…» «Привіт…» – Росов видушує із себе усмішку. «Та сідай! – кажу. – Я не заразна». «Як ти?» – питає Ігор. А де іронія? Що це ми такі перелякані? «Та все кльово, – відповідаю зухвало. – За тиждень випишуся… Повернуся до вас…» «Як? – так щиро дивується Росов, що забуває про переляк. – Ти ж звільнилася… На твоє місце дівчину взяли. Руслану Вирву…» Руслану?… Усередині все стискається так сильно, що я перетворююся на маленьку, нікому не помітну крапку. «Елізо…» Він ще тут? «Навіщо ти прийшов, Росов?» – питаю тоскно. «Не знаю… Так, просто», – щиро зізнається хлопець. Він таки нормальний, цей Росов. Недарма він так подобався мені. Колись… «У тебе є два варіанти, – вимовляю зухвало. – Що обереш? Перший варіант! Наступного року «Гібралтар» відкриває філію в Мадриді. Хтось із наших… Хто гідно болобонитиме іспанською, поїде туди працювати. Файно, правда ж? Одне зауваження. Про цю карколомну перспективу знає Руслана Вирва. І, повір, вона цього шансу не проґавить. Але я вболіватиму за тебе. Ти крутий, Росов. Я тебе… поважаю. Давай, напружся…» «А друга перспектива?» – питає Росов. «Ну, друга… без Іспанії. Я повертаюся… Нестора нема! Де він? Не знаю. А я вже в його кабінеті. Крута, конкретна. Вийду заміж із розрахунку, а ти… станеш моїм коханцем… Що скажеш?» «Так ти… Вирву знала раніше?» – замість відповіді питає Росов. Я регочу, підводжуся з лави. «Що скажеш, Ігорю?» «Подумаю…» – відповідає Росов. «Покидьок! Сволота! Ніколи не приходь до мене! Ти мене чув?» – Лють виникає нізвідки так швидко, що я й сама не усвідомлюю, що роблю. Ламаю цигарку, суну до лікарні. Росов не біжить слідом, не хапає за руки… Вирва! Я ненавиджу тебе так сильно, що ти відчуєш це навіть за рік у Мадриді.
29 листопада – у вухах навушники, лицем до стіни. Ніхто не чіпайте! Не хочу… Нічого не хочу. Уже не телефоную Андрієві. Перед очима – Руська. «Тварюка…» – шепочу. Поряд із ліжком – мама: «Чогось хочеш, доню?» «Додому йди!» – відповідаю недобро. «Лікар сказав: сьогодні всі результати будуть готові. І біопсія, і МРТ… Піду дізнаюся…» Мама виходить із палати, повертається за мить: перестріла лікаря. Сьогодні – операційний день, тож із моїм діагнозом розбиратимуться завтра. «Іди додому, я спатиму», – брешу. Мама киває: «Добре, добре… Завтра, може, зранку затримаюся… Григорію Івановичу треба допомогти, бо в нього поперек…» Іди вже, мамо! Мама біжить геть. Спинаюся на ноги, суну в коридор, завмираю біля вікна. Не бачити нікого… Завтра – день Х. Мені про мене все розкажуть. Бо сама нічого не знаю про себе! Нічого! Як це? Це ж я! Чому я сама не знаю про свої хвороби? Може, мене хтось зурочив? Руська! Може, сама себе зурочила? Було ж… Усім брехала, що хвора на рак, аби позичити грошей на сексуальну білизну й махнути з Арсеном до Криму. От і добалакалася… Завтра… День Х. Якщо скажуть: «Звичайна міома», – то не втішить.
30 листопада – мами ще нема. Ранок. Виходжу в коридор, помічаю в самому його кінці знайому постать. Луцик? Не бачить мене, прослизає до ординаторської, де засідають лікарі. У коридорі нікого. Ноги самі несуть до ледь причинених дверей. Чути кожне слово. Луцик ставить на стіл коньяк. «О! – каже лікар. – Дякую…» «То що… маємо?» – питає Луцик. «Прооперуємо – побачимо, – спокійно відказує лікар. – Поки діагностували міому, але деякі результати аналізів насторожують. Нещодавно подібний випадок був. Стовідсоткова міома, доброякісна, безпроблемна… А розрізали…» «Розумію, розумію… – метушливо відказує Луцик, нахиляється ближче до лікаря. – У мене прохання до вас». «Чим зможу…» – клянеться лікар. «Якщо під час операції виявиться, що перспективи… мало обнадійливі, то я б просив… щоби дівчина в лікарні залишилася. Розумієте? У нас така ситуація… Позавчора переселилися до нової квартири. Меблів нема. Ремонт у повному розпалі. Де ми її покладемо? І взагалі…» «Проблематично», – зізнається лікар. «Але ж бувають винятки!» – наполягає Луцик. «Бувають, однак…» «Ми віддячимо! – Луцик поспішає закріпити успіх. – Тільки заради дівчини. Що вдома? Голі стіни. А тут догляд, препарати, і погодують, і судно винесуть. Домовимося?» «Як я можу вам відмовити, Григорію Івановичу? Але з психологічної точки зору для дівчини то буде важче, – чесно каже лікар. – За короткий час вона все зрозуміє…» Я біжу геть. Я вже все зрозуміла. Мамо… Чого ж радістю не поділилася?! Ти, значить, тепер у новій квартирі зі старим пердуном живеш?… Ненавиджу! Ненавиджу…  

Бібліотекарка з Яготина єдина з усієї палати прокинулася. Сидить на ліжку, насторожено спостерігає за Майкою – влетіла, кидає речі в рюкзак, вдягається. – Майє… Ви куди? – шепоче бібліотекарка тихо, щоби не побудити інших. Майка мовчить. Сльози душать, не дають роздивитися, чи всі речі в рюкзак увіпхнула. Ще труси, футболки, а місця вже нема. Виймає з рюкзака книгу. Натомість – труси, футболки. Залишає на постелі Русьчин плеєр із навушниками, суне до бібліотекарки. – «Фауст». У перекладі Пастернака. – Кладе книжку жінці на коліна. – Мені? – Вам. Одужуйте. – А ви куди, Майє? Вас виписали? Майка киває, вискакує з палати, молить Бога, щоби ніхто не трапився на шляху, бо загризе, переступить, далі піде. Нікого нема. Сходами вниз. Вилітає з лікарні. На вулицю. Ну, все. Вільна… Куди? Однаково… Іде вулицею – що далі від лікарні, то тихіше. Врешті зупиняється, схлипує судомно. Куди?… До гуртожитку? Нізащо! До мами з Луциком? Нізащо! До Андрія? – Нізащо! – шепоче тоскно, серце стискається. – Сама… Сідає на повалене дерево, що воно лежить при тротуарі, дістає гаманець. Скільки лишилося? Мама тягала з гаманця весь час, бо, казала, у них із Луциком зараз немає, а треба і медсестрам за уколи дати, і санітарці, і лікарю… У гаманці без десятки тисяча. Майка намагається пригадати: а було скільки? Не пам’ятає. Несподівано дзвонить мобільний. Мама. Майка відрубає дзвінок, виймає з мобільного картку, ламає навпіл, кидає під ноги. Отак… Усе! Пропадіть ви… Живіть… у новій квартирі… Підводиться, суне далі. Куди? Однаково… За годину спустошеної ходи сили йдуть у землю, та Майка вперто суне далі – Мельникова, Бабин Яр, телевежа. Попереду – офіс «Гібралтару», Львівська площа і Ярославів Вал. Чому навіть відчайдушні шляхи ведуть туди, де раніше на неї чекали? Наштовхується поглядом на кав’ярню з намальованою коричневою чашкою на вітринному склі – треба перепочити. Сідає за столик. – Чорного чаю. Тут палити можна? Можна… Гарячий чай розтоплює застиглий відчай, сльози течуть по щоках. Майка витирає їх долонею, втуплюється в чашку, щоби не помічати здивованих поглядів двох молодиків за сусіднім столиком. До гуртожитку піде… Десь там поряд волоцюги знайомі. Приб’ється до них. Скаже: «Не женіть, трохи грошей маю». Вони не кинуть. Тягнутимуть, навіть коли впаде. У ніс – мерзенний запах, що він ішов від п’яної баби, її супутників. Скоти… Усі скоти. Нікого не бачити. Ніколи… Роззирається: люди, люди… Підводиться рвучко. Лишає на столі тридцять гривень і знову виходить на вулицю. Тут, у сірому від холоду й мокрого снігу дні волоцюжки вже не здаються такими скотами. Будь-кому кілька днів походити містом – без їжі, теплої води у крані, без дивана і даху над головою – усі б так тхнули! Їй скільки сил вистачить іти?… Вона тхнутиме, коли впаде? Попереду офіс «Гібралтару». Ні, тільки не туди. Повертає ліворуч, брьохає мокрим снігом. За годину важкого шляху опиняється на Ярославовому Валу. Може, це доля? Ось і знайомий поважний дім з історією і мансардою. У майстерні хірурга-художника Славка полюбляють говорити про соціалізм у чистому вигляді й знецінення вічних істин. Суне сходами нагору. Нащо теорії?… Поможіть. Дайте їй трохи практики… Славко відчиняє двері, Майка спустошено констатує подумки: з майстерні не доносяться збуджені голоси, сплять троцькісти по норах. Хазяїн сам. Зітхає: – Знаю… Відступає на крок, жестом пропонує Майці: «Заходь». – Ні… Я тут… На хвилинку. – Товчеться в передпокої, дивиться на Славка благально. – Ви мене тільки вислухайте, пане Славко. – Чекай. Ти ж ніби в лікарні лежати маєш? – До вас прийшла. – Кажи… – У мене пухлина. Боюся в лікарні залишатися. Не вірю їм усім! Вам вірю. Зробіть щось. Прооперуйте, ви ж теж хірург… Ви могли б… – Майка кліпає повіками, дивиться Славкові в очі. – Я… гроші маю. – Так… – Хірург супиться, роззирається з прикрістю, вказує на майстерню. – Ходімо, чого у дверях стояти? Чаю заварю, побалакаємо. Майка не встигає відповісти. Двері кухні відчиняються, у коридор виходить Андрій. – Кого на порозі тримаєш?… – Усміхається на ходу, бачить Майку. Зупиняється, кидає на Славка роздратований погляд. Славко чухає потилицю, знизує плечима: мовляв, а я при чому?! – Ну… Поговоріть, якщо так, – буркає, зникає в майстерні. У коридорі зависає така важка тиша – стеля гнеться. Майка прилипла спиною до стіни, очі блукають підлогою, наштовхуються на Андрієві кросівки. «Де босі ступні?» – думає безпорадно. Андрій мовчить. О, так… Він уміє витримати паузу. Майці байдуже. Майці не до ігор у мовчанку. Майка хоче впасти в Андрієві обійми, бо це єдине місце на землі, де вона забуває про все. Схлипує. Ступає крок до нього. – Майє! – чітко вимовляє Андрій. Майка зупиняється, дивиться на нього здивовано: Рити вже нема?… – Мені потрібен деякий час… – продовжує Андрій так само чітко. Відступає на крок, риється в кишені, дістає щось, кладе Майці до кишені. – Маю все обдумати. Прийняти виважене рішення. Зателефоную. Домовилися?… Майка не чує. Рити нема?… Штовхає двері, вибігає з квартири, сходами вниз. – Ні, ну ти поц! – чує голос Славка. Хірург виходить на сходовий майданчик, гукає: – Майє! Стій! Повернися… Майка задихається від сліз, біжить геть: сходами, двором, вулицею аж доти, доки сили не полишають остаточно. «Майє!» – звучить у вухах голос Андрія.  

У ніч із тридцятого листопада на перше грудня Вітка під’їхала до найманої однокімнатної квартири на Воскресенці рівно опівночі, бо ресторан того дня зарезервували для бенкету на честь шістдесятиріччя якогось чиновника – компанія зібралася чимала, але на диво спокійна, навіть нудна. Ніхто не дебоширив, не бив посуду, не хапав офіціанток за сідниці. Напилися-наїлися, потанцювали трохи, рівно об одинадцятій підірвалися і залишили місце гулянки. Вітка з подругами-офіціантками посуд зі столів зібрала, скатертини в мішки поскладала, тихцем вискочила, хоч дівчата пропонували по п’ятдесят грамів. Та Вітку чекала інша забава – кухар Важа, що він хоч і був одруженим і навіть багатодітним, та у свої тридцять вісім інтересу до інших жінок не втратив, зиркав на них орлиним оком і якось дозиркався до того, що опинився у Вітчиній постелі. І так припала грузинові до душі худа білява матюклива Вітка, що вже кілька місяців поспіль при найменшій нагоді Важа мчав додому до колежанки по ресторанній важкій праці. Коли їхні зміни збігалися, після роботи Важа відганяв свій старий «Мерс» за квартал від ресторану, терпляче очікував на коханку. Хвилин десять цілувалися в автівці, а от сексом там займатися не наважувалися – їхали до Вітчиної квартири. Тої ночі теж усе йшло по накатаній. Відпахали, націлувалися, поїхали до Вітки. Піднялися на третій поверх, дивляться – під дверима дівчина на рюкзаку сидить. Скрутилася – носом у коліна. – Е… Наркоманка… – сказав Важа. Вітка дівчину ногою буцнула – та підняла розпухле від сліз лице. – Гіля? – здивувалася Вітка. От, що й казати – пропав секс. Удвох із Важею заволокли Майку до квартири, всадили в крісло. Вітка на коханця винувато зиркнула, плечима знизала. – Ну куди я її?! Давай уже якось іншим разом, – прошепотіла. Засмучений Важа поїхав додому законною дружиною втішатися. Вітка всілася на килим навпроти крісла, у якому байдужим бовваном сиділа Майка, затисла зубами тонку цигирку, запалила… – Що, Гілю? У дупу припекло? Як тобі срака, одразу про мене згадуєш! А як усе кльово – так: «Ой, Вітко, не можу говорити, перетелефонуй, я зараз така зайнята…» Майка підвела на подругу сірі виплакані очі. – Вітко… Можна я в тебе… – Що?! Поживеш? – Помру… Під ранок у всьому будинку світилися тільки вікна Вітчиної квартири. Сиділи на килимі, пили ірландський віскі «Джеймсон», що його Вітка вкрала з ресторану. – Суки! Блін, я хєрєю! Які всі суки! Ненавиджу Київ. Прикинь! До малого їздила й до гінеколога в Генічеську пішла. Ерозію припекти треба було. Так там мені за двадцятку й пляшку все зробили, а тут, падлюки, сто баксів вимагали. Нє, ну не виродки?! А в ресторані в нас… Посудомийку одну виперли. А за що? Дізналися, що рік тому з в’язниці звільнилася. У співмешканця дур знайшли, ну, і її… Як співучасницю. Така тьотка класна. Тиха, як миша. Драїла той посуд, аж гай гудів. Так плакала, благала – не виганяйте, у мене дітей двійко… Хазяїн, падла, морду скривив: «У нас порядний заклад…» Підар! А сам морожену польську свинину за свіжак видає! – Вітка насупилася. – Ей! Гілю! Ти мене слухай! Брешуть вони! Кого ти слухаєш? Та вони без грошей і не перднуть! Ти не смикайся! Усе, блін, зробимо! У нас бармен один працює… Так його матінці лікарі сказали: «Усе, тьотю, складайте ласти». А вона до Сінгапуру поїхала. Таке, каже, диво. Така країна… У лікарнях обладнання суперове, лікарі круті, ціни нормальні. Щось їй там зробили – нічого, бігає. А в нас би вже… Та кому ми тут всралися?… – Вітко… У мене немає грошей… – розсміялася п’яна всмерть Майка. – У мене є! – запевнила така ж п’яна Вітка. Стала рачки, поплазувала до дивана, полізла рукою кудись під оббивку, витягла на світ Божий стареньку косметичку з пістрявої тканини. Всілася з нею поряд із Майкою, відкрила, витягла жменю зелені. – Ти зрозуміла? Три тисячі баксів! На автівку збираю. Буду розсікати… Потім… – Вітка склала бакси в косметичку, тицьнула Майці. – На! – А-а-а… Не ти одна добра… Щас! – Майка потяглася до пуховичка, що він валявся на кріслі, дістала з кишені скручені трубочкою купюри. – Коханий дав… Мама не дала, бо нову квартиру з дідом обставляють, брехала, що геть без грошей, а коханий – щедрий… Розправила, перерахувала, зайшлася істеричним сміхом. – Дев’ятсот гривень… – Суки! Кажу ж – такі всі суки, повбивала б! – Вітко… – Майка чомусь протверезіла вмить. Глянула на подругу. – Ти мене не виженеш? – За кого ти мене маєш, Гілю? – образилася Вітка. Відрубалися – до вечора спали, бо у Вітки першого грудня вихідний був. Під вечір очуняли, зібрали з килима порожні пляшки, недопалки, гривні й бакси. – Гіль… Я про Сінгапур серйозно, – Вітка ще ледь язиком совала. – Сховай… – тоскно відповіла Майка. Перерахувала всі свої гривні. – Тисяча вісімсот… – прошепотіла. – Поховаєш мене. На ці гроші. Скажеш, щоби спалили. Добре? – Подумала трохи. – Ні… Знеболювального накуплю. «Но-шпи» і ще… У мене записано… Жінки в лікарні порадили… – Ходімо, зараз купимо. Аптека за рогом. Мізки провітримо, бо щось я геть із котушок. І цигарки в мене скінчилися, – сказала Вітка. – Ти як? Не проти?  

Взаємність – куди без неї. Не може людина тепло ставитися до смерті, бо і смерть до людини ставиться завжди холодно. Майка стала лякатися слів. Варто було Вітці ляпнути «скінчилися», «фініш», «край», напружувалася, наче то про неї. Та Вітка не надокучала: зранку до ночі батрачила, уночі притягала до квартири на Воскресенці ресторанні недоїдки, усе намагалася Майку нагодувати, та Майці не ліз шмат у горло. Худла. Сиділа каменем на розкладному кріслі. – Знову не виходила? – питала Вітка. «Ні», – мотиляла косами Майка. Одного дня Вітка дістала ноутбук із шафи. – На! Хоч приколів якихось подивишся в Інтернеті. Я на ньому не вмію. Ще не навчилася. – Навіщо тобі ноутбук? – А крадений… За копійки продавали. Чого ж не взяти? Буду колись оголошення в ньому розміщувати. – Які оголошення? – Про продаж сарафанів. Я ж тобі казала. Купила швейну машинку крадену… за копійки. Колись сарафани шитиму, через Інтернет продаватиму. Того дня Майка таки вийшла з дому. Відшукала сервісний центр «Київстара», купила модем для підключення до Інтернету, нову картку з номером для свого мобільного. От і знайшла справу. До ночі проколупалася, поки активувала послугу доступу до всесвітньої мережі, занурилася в Інтернет і не з приколів почала, набрала в пошуку – «гінекологічні онкозахворювання». Мережа виплюнула мільйон страшилок. Коли Вітка повернулася додому, Майка ледь дихала: низ живота розболівся несподівано і так сильно, ворухнутися не могла. – Що? Зле? – Пігулку дай… – попросила Майка. Вітка виявилася не зі слабких. Не шарахалася від Майки, не лякалася, – прийняла і подругу, і новину про її біду, – тепер тягла неметушливо, спокійно. Не вдягала скорботної маски, не намагалася змусити робити щось на свій розсуд. – Так, спокійно, без паніки. – Простягнула Майці пігулку, склянку з водою. – Пий… Аби ти знала, чого я через тебе навчилася… – Чого? – Та чого – трахатися в «Мерседесі»! Прикинь?! – Це як? – Майці стало смішно. – Нє, нормально? Вона ще либиться?! – Вітка – така ти прибацана. – Майка забула про живіт. От завжди так із тою Віткою: щось як утне, і сміх і гріх. – Сама прибацана! Ти Важу пам’ятаєш? – А-а-а… Так он чого він тебе додому проводжав… – Смішно їй! Думаєш, легко на задньому сидінні… Як та каракатиця, вигинаюся. Ніякого кайфу. – Співчуваю… – А головне – води нема! – Якої води? – Помитися! Блін! Паперовими рушниками… Як те курвисько… – Чуєш… А давай я на вулиці гулятиму… Поки ви тут… – Ні… Не хочу. – Чому? – Люблю екстрим… – сказала Вітка. – І холодно надворі дуже. Ти ж не виходила? Не виходила. День минув, тиждень, другий… Вітчині жарти вже не викликали в Майки сміху. Дивилася з крісла на худу, виснажену важкою працею Вітку і раптом спіймала себе на думці, що геть не жаліє її. А чого її жаліти? Трахатиметься, сарафани шитиме, додому на море влітку поїде, а Майки вже… не буде? Чому Вітка робить вигляд, ніби нічого не відбувається? Не дратується через вічно розкладене посеред єдиної кімнатки крісло, недопалки в тарілці, брудні чашки, що Майка лишає їх у кухні на столі?… І про матір того бармена, що її в Сінгапурі вилікували, більше не згадує? Шкода стало грошиків?… Підла… Під кінець третього тижня перебування в чотирьох стінах дах не витримав. Скрутилася на кріслі, вила тихо, сльози потоком… – Не хочу… Не хочу… Підхопилася, побігла до ванної – знайшла мотузку, так-сяк зліпила петлю, прикріпила один кінець мотузки до вішака над ванною, накинула петлю на шию… Сіла у ванну і заплакала… Там її Вітка і знайшла, коли повернулася з роботи опівночі. – Здуріла?! – вхопила Майку за шкірку, потягла з ванної, била по щоках – розгнівалася, аж плювалася од люті. Майка не відбивалася. Хиталася, як деревце від вітру, дивилася Вітці в очі. – Бий… Бий… – шепотіла затято. – Хоч убий… – Блін, а я ще хотіла її саму тут залишити! – Вітка відкрила пляшку пива, закурила – сиділа на килимі, на Майку не дивилася. – Ні, ну хіба не западло?… Майчині щоки горіли, усередині тремтіло щось огидне-страхітливе. Схлипнула. Упала на килим поряд із Віткою. – Намилилася кудись? – Ну, так Новий рік… – роздратовано буркнула Вітка. – Куди? – Тобі не однаково?! – Та кажи… – У Карпати… З Важею. Прикинь – на халяву! Тиждень могла б кайфувати. Ти на лижах колись каталася? – Ні… – І я! У Карпатах зараз снігу навалило. Важа на тиждень кімнату з харчуванням зняв. У Яблуницях. А ти… – Я… не буду більше. – Хто тобі повірить? Геть із глузду з’їхала! – Я не буду… – Ця хата – не моя! Ти б тут повісилася, а мені хазяйці що казати? Хочеш, щоби мене потім мєнти тягали?! – Я не буду! – крикнула Майка. Вітка зиркнула на подругу роздратовано. – Ну, не знаю… Ти сама… як? – Краще за всіх! – Не звалишся тут, поки мене не буде? – Як захочу повіситися, знайду дерево! – Ти ще мене переживеш, Гілю, – сказала Вітка. – От побачиш… Майка не відповіла – тремтіла од ненависті: Карпати, лижі… Підла! Не хочу тебе бачити! Не хочу… Зарилася лицем у подушку, не відізвалася, коли Вітка товкла про рулет із курятини, який поцупила для подруги на кухні. Не відповіла, коли Вітка вляглася на диван, зізналася, що Важа – перший чоловік у її житті, який турбується й допомагає, а не тільки трахає в «Мерседесі». – Одна біда – одружений, – зітхнула. – Може, ще розведеться?… А? Гілю! Ти спиш? Не розплющила очей, коли вранці Вітка збиралася на роботу, совалася по кімнаті, бурчала щось. І тільки коли Вітка вискочила з дому, розплющила очі, сіла на кріслі. – Не хочу нікого бачити! Нікого… – повторювала затято. Підтягнула до себе ноутбук, увімкнула й дуже сильно захотіла туди, де лагідне сонце дарує забуття, а не випалює до кісток: на Гоа, приміром. І щоби там не було людей. Того дня і наштовхнулася в Інтернеті на білу хатинку посеред здичавілих груш. Світлину хтось зробив улітку: у сонячному сяйві біленька хата посеред зеленого буяння виглядала казковим барлогом чарівника, що в нього на даху селяться лелеки, на порозі зранку хтось лишає свіже молоко, а по обіді з лісу до огорожі приходять граціозні олені з маленькими оленятами. І ружі… І соняшники… – За три куплю! – гарячково видихнула незнайомому дядькові на тому кінці дроту. – Якщо до Різдва… Кинула трубку, впала на підлогу – мацала-мацала під диваном: де та Вітчина схованка?! Тільки б знайти! Зопріла, знесилилася, живіт розболівся – лягти б! – та Майка вперто продовжувала обстежувати диван. Врешті здогадалася подивитися під дерев’яним бильцем. Джекпот! Витягла стару косметичку, перерахувала – три тисячі баксів. – Тільки б дядько погодився! – Тремтіла од незрозумілих, істеричних почуттів. Обережно поклала гроші в схованку, впала на крісло – перед очима біла хатка. Вітка одразу помітила зміни в поведінці подруги: пожвавішала, ковтала пігулки, ішла кудись, Вітку із собою не кликала. – Тобі краще? – Печива купила. «Зоологічного». Захотілося. – То їж! – Згодом… – Гілю… Тобі краще? – Вітка підійшла ближче до Майки, в очі заглядала. – Блін! Приємно дивитися! Може, з нами в Карпати? – Ні, що ти… Я тут… Можна? Я… не вішатимуся. – А я ж тобі казала… Минеться! – усміхнулася Вітка. – Ви їдете… коли? – Другого січня. Дев’ятого повернемося. – Круто! – Майка напружилася, не витримала – кинула розгублений погляд на диван. Хоч би Вітка гроші не забрала! – Дзвонитиму тобі щодня. – Не переймайся. Я в нормі. – Та щось ти аж занадто в нормі, – сказала Вітка. – Наркоту якусь стала пити? – Ні… – Не бреши! Бігаєш кудись. Очі блищать, смикаєшся. Майка впала на крісло, відвернулася. «Їдь, їдь, їдь!» – бісилася подумки. Другого січня Вітка рвонула в Карпати. За два дні Майка спустошила Вітчину косметичку й купила хату в Капулетцях. Ще за три дні запхала в рюкзак свої речі і вийшла з Вітчиної квартири на Воскресенці. Посеред кімнати лишилося розкладене крісло, порожні Майчина сумка й Вітчина косметичка. Записки не лишала: хіба мертві перед живими вибачаються?…


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   13


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка