Annotation Що змусило молоду дівчину з великого міста втекти до глухого села й оселитися в занедбаній хатині, а хазяйновитого та заможного майстра на всі штуки перетворило на алкоголіка, який працює за пляшку?



Сторінка6/13
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

Чи то новина про уявне генеалогічне древо «гібралтарівської» квіткарки справило на іронічного Росова приголомшливе враження, чи то він дійсно не бажав жодним чином форсувати події, та за півгодини невимушеної розмови, під час якої Росов тільки те й робив, що намагався уникати запитань на кшталт: «Як воно – дізнатися, хто твій справжній батько?!» – вони залишили привітну кав’ярню. Ігор обійняв Майку посеред вулиці, прошепотів на вушко: – Я дуже ціную… що ти все пояснила мені. Значить, я теж тобі небайдужий? Майка знітилася, знизала плечима. Хотілося, щоби Ігор узяв її за руку, повів через двори до схилів, з яких пів-Києва як на долоні. – Я проведу тебе, – почула. – Ні… Мені ще… Ні! – засмутилася, бо якщо вона йому не байдужа, мав би читати її думки. – Завтра зустрінемося. Просто… хотіла, щоби ти вірив мені… – До завтра, Елізо… Чому він так уперто називав її Елізою?! Майка повернулася до гуртожитку о дев’ятій вечора. Поткнулася до Русланиної кімнати – зачинено. Повернулася за годину – ані гу-гу. – І де ти є, Русько?… – затялася. Засіла у своїй кімнатці, гортала підручник з іспанської, та цікавість не давала зосередитися. Чомусь терміново треба було побачити Руслану. Ще сьогодні… За годину знову сунула на четвертий поверх. Руслана саме відчиняла двері. Усміхнулася Майці, ніби ніколи між ними не наслідила чорна кішка. – Привіт… – Русю… Порадитися треба, – пробурмотіла Майка. – Проходь… Руслана начебто і не змінилася – усе та сама улюблена вишиванка, джинси, доглянуті нігті і червона нитка із сімома вузлами на зап’ястку. А начебто і не така. Легша… Рухи граціозні, спинка вигнулася… – Сідай! Каву питимемо. Друг з Еквадору привіз… – Як справи? – спитала Майка для годиться. – Магістратура. Наукова праця просувається. З Норвегії повернулася. Вивчала досвід у сфері інноваційної діяльності. – А студентське братство? – Ні, я не з ними. – Чому? – Помилкове рішення. Нащо витрачати сили на те, що обмежене строком перебування у виші?… Зв’язки я там напрацювала, а більшого з них не вицідиш. Нема м’яса. Мене цікавлять більш інтелектуальні зібрання. Прихильники Четвертого інтернаціоналу, наприклад… – Не чула про таких. – Не важливо. Ти як? – У «Гібралтарі» працюю. – Серйозно?! – Руслана на мить завмерла з чайником у руці. – Як ти туди потрапила?! Я двічі намагалася… – Як усі. Конкурс, три місяці на випробувальному терміні, – згадала Майка розповідь Росова. – Нещодавно переатестацію пройшла. Тепер у штаті… – Але ж вони студентів не беруть… Слухай… Молодець! – Русю… Порадь, що робити… Скоро заняття починаються. Не хочеться, щоби з вишу випхали. І роботу втратити… А мені ще іспанську треба вчити. Хоч розірвися! Руслана зиркнула на Майку напружено. – Зачекай… Про «Гібралтар»… А ким працюєш? – Менеджером відділу сертифікації. – А іспанську вчиш… До Іспанії можуть відіслати? – Руслана дивилася в корінь. – Ну, так… І це може статися. А як не довчуся, усе гавкнеться… – А до Іспанії… – Руся за своє. – Конкурс влаштовуватимуть? – Не знаю. Ніхто поки не знає. Тільки я, – не втрималася, похвалилася. – Не розумію… – Ну… У мене стосунки довірливі склалися… З хазяїном… Уже як потрапила на роботу… Тоді склалися… Він мені тільки сказав… щоби мову вчила. Руслана зиркнула на Майку зацікавлено. – Поможу, – сказала. – І ти мені допоможи. З «Гібралтаром». – Як? Русю… Я, їй-богу, ні на що там не впливаю. – Ну… Подумаємо… Іспанську де вчиш? – У компанії своя викладачка є. Іспанка. Пілар. Для співробітників – безкоштовно. – Майка й сама не помітила, як уже плила під Русиним вітрилом. Беззастережно розповідала все, про що мала мовчати. – А я платитиму! З тобою разом вивчатиму іспанську. Домовся! Це ж неважко. Пані Пілар не потрібні гроші? – Ну… Я спробую. Русю… А як влаштувати, щоби мене з інституту не турнули? Бо я ж не зможу роботу прогулювати. – Усе зробимо! – Вирва раптом заспокоїлася, розливала в чашки запарену в банці каву, усміхалася. – Домовлюся. Візьмеш на кафедрі якусь тему для наукової роботи, напишеш заяву з проханням про вільне відвідування задля зосередження на науковій праці… Доведеться звітувати… про наукові доробки. Нічого. Інститутські архіви й Інтернет допоможуть. Я ж справляюся. І ти зможеш. – Русланко! Дякую… – Тільки викладачам платити доведеться. Потягнеш? – Ну, я ж заробляю… Руслана всілася навпроти Майки, розсміялася. – Слухай. Переселяйся назад. Я за тобою скучила… Майка знітилася. – Ти, певно, і досі ображаєшся… Що я підвела тебе тоді… – Ну… Не те, щоби вже геть підвела… Я ж кажу – сама шкодую, що витрачала час на студентське братство. На спонсорів їхніх. Жалюгідні люди! Ми їм – майже безкоштовну робочу силу, а вони копійки нам на акції, на яких ми за їхні ж права горлянки драли. Безглуздя! Сили треба витрачати на речі більш вагомі. Але ти мене тоді… таки підставила. Руслана знову переключилася на «Гібралтар» – розпитувала про роботу, перспективи, атмосферу в колективі, а коли й сама втомилася, постановила безапеляційно: – Ти завтра о сьомій вечора будь. Щоби поночі речі не тягати.  

Так Майка вдруге ввійшла в ту саму річку. Інші студенти по троє-четверо в кімнатках тіснилися, Руслана нікого на третє порожнє ліжко не пускала. Хоч Олеся покинула виш, поїхала разом зі своїм Тарасом світ за очі – до ПАР, та залишила про всяк випадок у деканаті заяву на академвідпустку. Вирві вистачило того папірця, щоби відбиватися від нахабних першокурсниць, які ще не знали: з Руською краще не сваритися. Майка вгледіла в тому примиренні добрий знак: життя як усміхнулося, так і не стуляло пельки – на тій теплій хвилі хотілося позбутися навіть примарних ворогів, бо всі – добрі, може, трохи нещасні, простити всіх, обійняти… Навіть до мами поїхала в суботу, хоч бачити пихатого Луцика особливого бажання не мала, бо обдурив маму, старий козел! Обіцяв квартиру в центрі, вихвалявся посадою, років собі трохи відняв, як та дівка на сватанні, а Майка в паспорт Луциків глянула: шістдесят три дідові! І досі тулився з Надюсею в однокімнатній квартирі на Харківському, хоч бубнив: ось-ось переберуться до новобудови, усе міністерство на вухах, питання вирішується. А поки питання стояло непорушною скелею, знай водив Надюсю по театрах за безплатними контрамарками, змушував горбатитися на городі своїх родичів, що ті інколи молоком чи куркою віддячували, і – головне! – повністю розпоряджався хрущовкою в Генічеську, у якій на весь сезон розміщав своїх знайомих «за помірними цінами». Якби Майка колись і схотіла повернутися до рідного міста, так нема куди! Їхала в метро на Харківський, розхвилювалася: мама ж нещасна! Точно! Сидить поряд із тим старим хаботтям, ступні йому чухає… Таку жагу дії відчула… Завелася – до Луцикової барлоги ввійшла, упевнилася, що діда вдома нема, – одразу до справи взялася. – Іди від нього, мамо! Тут не Генічеськ. Хто працювати хоче – роботу знайде. Я он вчуся і то підробляю, а ти… Хоч продавцем у ятку! Оголошень повно. Квартиру знімемо! Хочеш, я оплачуватиму? А потім за сезон на Генічеській квартирі заробимо… Мама саме плов Луцикові варила. Подивилася на Майку, як на божевільну. – Господи… Що ти таке кажеш? Та я з Григорієм Івановичем справжнє життя побачила! – Що ж гарного? Контрамарки в театр?! П’яти старому чухати?! У чотирьох стінах скніти, бо без нього нікуди не ходиш! – Добре, що Григорій Іванович тебе не чує! – розсердилася мама. – Він стільки для тебе зробив… – Та нічого він для мене не зробив! Хіба що змусив ЗНО пройти, а в інститут я сама… – Що б ти сама мала, якби не Григорій Іванович! Казав: щомісяця дзвонить знайомому викладачеві, просить, щоби до тебе там поблажливо ставилися… – І ти йому віриш? Нікуди він не дзвонить! Бреше тобі! – Це ти так про Григорія Івановича? Та він – державна людина! Його в міністерстві всі поважають! Минулого тижня на концерті у філармонії були… Із заступником міністра поряд сиділи! У перерві разом каву пили. – Всратися, яке щастя! – Та що з тобою?! – Мама відставила плов, присіла біля Майки. – Григорій Іванович каже: «Хіба Україна з колін підніметься, якщо молодь…» Майка захлинулася. – Ма-а-мо! – закричала. – Скажи щось своє… Не те, що Григорій Іванович тобі втюхує! Своє! Ти… щаслива?! – Григорій Іванович каже: бажання чоловіка – щастя жінки. Уявляєш, який мудрий. А що? Він хіба поганого бажає? Щоби я не працювала… Жаліє мене. Сиджу собі вдома, як королева. А він же вкалує цілодобово! На державу… По вихідних культурно відпочиваємо безкоштовно… На природу виїжджаємо, коли Григорію Івановичу вдається службову машину… взяти. І не випиває. І взагалі… – Ма… Ти його кохаєш? – спитала Майка. – Тю… Таке питаєш, – роздратувалася мама. – Хіба я тобі дівчинка? Майка поверталася до гуртожитку, серце ярилося. «Мама такою чужою стала… Такою старою-старою… Ніби бабуся яка. А їй же тільки сорок два… Що дід із нею зробив?…» Та що ближче під’їжджала до гуртожитку, то милосерднішими ставали думки. Якщо мамі так добре, чому вона проти? Тільки тому, що в діда очі лукаві? А може, мамі саме такого й треба… У гуртожитку думки про маму вивітрилися остаточно: суботній вечір – єдиний вільний час… За годину біля Золотих воріт чекатиме Ігор… Слава Богу, що є субота. З понеділка до п’ятниці Майка вкалувала в «Гібралтарі», після роботи бігла на іспанську чи в інститут, бо третій курс займався в другу зміну, у неділю зранку відсипалася, підтягувала інститутські хвости, після обіду приязна Пілар давала уроки іспанської для Майки і Руслани в себе вдома, і Майка збагнути не могла, як вдалося Вирві умовити Хворостючку. І поміж тих метушливих нервових днів субота – «Венера Урбінська» Тиціана поміж полотен нонконформістів: природна розкіш без претензій перевернути світ. Пий… Майка вимила коси, що за рік відросли по плечі, підвела сірі очі, довго приміряла то брюки з блузкою і кардиганом, то джинси з легким піджаком. Коли до гуртожитку повернулася Руслана, стояла посеред кімнати в довгій спідниці і котоновому светрі. – Гарно? – Так… Тобі личить. Куди йдеш? – До Золотих воріт… – Не всі ще таємниці Вирві вибовкала. – Супер! Візьмемо таксі на двох? Я на Львівській площі вийду, а ти собі до Золотих воріт поїдеш. Майка згадала незвичайну компанію в кав’ярні неподалік Львівської площі: Вирва, зухвалий «англієць», хмари тютюнового диму над столиком… Так он чого вона так сильно здивувалася тоді: Руслана на дух не терпіла тютюнового диму, ненавиділа курців, вважала їх слабохарактерними ідіотами. Невже за столиком відбувалося щось настільки вражаюче й необхідне для життя, що Руська начхала на власні принципи? – А що на Львівській площі? – спитала демонстративно байдуже. – Їжа для розуму. – Таємні зібрання тих… інтернаціоналістів? – Чому «таємні»? Цілком легальні… – Візьми мене із собою! – сказала Майка. – Та прошу! – усміхнулася Вирва. Майка закинула спідницю і светр, надягла джинси, вискочила в коридор, набрала номер Росова. – Ігорю… – пробелькотіла винувато. – У мене несподівані проблеми виникли. Невідкладні. Вибач… За півгодини дісталися Львівської площі, та Руслана спрямувала не до затишної кав’ярні. – Куди ми? – сполошилася Майка. Мало не ляпнула: «Хіба нам не в кав’ярню?» Їжа для розуму чекала на мансардному поверсі старовинного будинку на Ярославовому Валі. Слідом за Руською Майка увійшла до просторого передпокою, кивнула худій жінці в чорному – здрасьтє! – почула з черева квартири низький чоловічий бас: – Хіба я сперечаюся? Гвинтівка дарує владу. Але слід це розглядати як метафору! А Майка думала: вони тут вірші читають… – Чай будете? – спитала жінка в чорному так спокійно, ніби щодня пригощала незнайомих. Не дочекалася відповіді, щезла на кухні. Услід за Русланою Майка увійшла до просторої – метрів сорок – кімнати: дим коромислом, під ногами рипить підлога з поїдених дощок, вікна вузькі високі. Іншого не роздивилася, бо від круглого столу і дивана до них обернулися кілька молодих мужчин. – Руслано! Ти чула? – спитав один, схожий на середньостатистичного клерка з Волл-стрит. – Ми тепер цитати прямої дії маємо розглядати як метафори! – На мій погляд, це їх тільки збагачує, – відповіла Руся, вказала на Майку. – Моя подруга. Майя. – Сподіваюсь, не анархістка? – усміхнувся худий парубок із довгим волоссям, зібраним у хвіст. Увага зібрання одразу переключилася на хвостатого – з бурхливої суперечки Майка так і не зрозуміла: анархісти – то добре чи ні? І оскільки до дебатів не підключилася – мовчки взяла чашку з рук господині в чорному, мовчки присіла на потертий диван біля вікна поряд із приязним хлопцем у розтягнутому светрі – за кілька хвилин про неї просто забули, зосередившись на скайповому зв’язку з Парижем. Майка ковтала терпкий чай, спостерігала за компанією, роздивлялася кімнату, що вона нагадувала майстерню митця й барлогу філантропа одночасно: при стіні нарамник, мольберти, картини складені прямо на підлозі, на стінах мільйон варіацій на тему жіночих вуст – фотографії, зліпки, акварель, бронза… З меблів – тільки круглий стіл із різними за стилем і віком стільцями, диван та справжній грамофон на поїденому жучком комодику. Майка нарахувала вісьмох чоловіків і трьох дівчат, що одразу їх і не помітила, хоч ті виглядали доволі яскраво. За кілька хвилин прийшли ще двоє хлопців. «Англійця» не було. Розгубилася: «Що я тут роблю?…» З демонстративним інтересом стежила за жвавою дискусією, щоби вже не виглядати повною дурепою. Перманентна революція, зв’язки з троцькістами із Франції, підключення рухів «Антифа», анархістів-синдикалістів для організації спільних акцій, необхідність відчути себе «тушкою», щоби не стати «тушкою»… Про що вони?! Он Руся щось активно доводить дебелій дівчині з тату-скорпіоном на шиї… Роздратувалася: «Та в дідька, що я тут роблю?!» Уже й не робила вигляду, що цікаво: дивилася у вікно, за ним – дахи, дахи. У кімнаті – слова, слова… – …Але ж погодьтеся! Ідеї Троцького про перманентну революцію сьогодні використовують ті ж Штати для нав’язування ідей так званої демократії західного зразка абсолютно всім країнам, незважаючи на їхню історію, традиції, менталітет… Це ж та сама перманентна революція! На жаль, не соціалістична. – Біда в іншому! Виголошення своїх ідей як виключних і правильних і є початком фашизму. Це автоматично нівелює інші ідеї до рівня другорядних. А далі по ланцюжку: другорядні ідеї сповідують другорядні люди; від другорядних ідей і людей треба звільнятися, привласнювати право розпоряджатися їхніми життями… – Тоді ми всі – трохи фашисти! Майн кампф! За що боротимемося? – Годі іронізувати! Основа фашизму – міщанство. Себто егоїзм, марнославство й жадібність. Хіба не про нас усіх? Хіба кожен із нас на побутовому рівні хоч раз у житті не вважав когось людиною другого сорту?… Хіба не мріяв відірвати свій «мільйон» будь-якою ціною?… – Ні! Ми адепти високої моралі! – Панове! Не відволікайтеся на пусте! Нас має стати більше, а ми шукаємо однодумців не там! Хардкор! Повірте, ця субкультура відкрита для лівих поглядів. Ну, набридло пацанам уже все це по самі помідори. А Лев Давидович як казав? Безнадійна та партія, яка не здатна вести за собою… пацанів. – …Помідор – сайт лівої опозиції. Нормальний слоган: червоний зовні, червоний всередині. Помідор? Майці стало смішно. Обернулася до компанії… І заклякла. Біля столу стояв «англієць», дивився на дівчину здивовано-зухвало: «А ти що тут робиш?» Знітилася. «А сам коли прийшов?» – подумки кинула йому. Сильніше стиснула чашку в долонях, увіп’ялася очима в бронзові жіночі вуста на стіні навпроти. Краєм ока бачила: «англієць» спокійно обійшов стіл, щось говорив, відповідаючи хвостатому парубкові, підійшов до дивана, жестом попросив посунутися приязного хлопця в розтягнутому светрі, втиснувся між хлопцем і Майкою… – …І наше співтовариство в Інтернеті, – «англієць» говорив не до Майки, продовжував дискутувати з хвостатим. Наче і не впізнав її, наче вона – порожнє місце! – Чому ви наполягаєте, щоби воно залишалося закритим? І наш блог? Як при такому розкладі можна сподіватися на розширення впливу? Листівки друкувати? «Іскру» випускати? Не смішіть! – Андрій правий, – почула Майка голос Вирви. – Дякую, Русечко! Поясни їм! – сказав «англієць». Він… Андрій? Майка чує, як він дихає. Його стегно прилипло до її стегна, їхні лікті торкаються одне одного, та він уперто не звертає на дівчину жодної уваги. Майка психує: і до дідька! Вона сама… Заговорить до нього. Просто подякує, що не «завалив». Заради того й припхалася, якщо чесно. Та зухвала мовчанка «англійця» дратує й затикає рот. Чому він робить вигляд, що не впізнав її? Козел! Так і Майка не впізнала! Підводиться рвучко. Суне до господині в чорному: – Дякую. Чай кльовий. Чашку на кухню віднести? – Кинь там де-небудь, – відповідає жінка. Майка виходить із прокуреної кімнати в такий же прокурений коридор, зупиняється біля кухні: бігти звідси чи залишитися?… За спиною – кроки. Він? Озирається. Повз неї до виходу йде «англієць». Ані тобі «а, це ви!», ані «на все добре»… Ляскають двері, кроки сходами вниз. Майку накриває прикра німа істерика: і п’яна близькість із Коробовим, і дурнувата із Чертогом менш образливі, ніж презирлива байдужість цього… Покидьок! І все це зібрання… Якого вони тут горлянки деруть?… Смикається – кидає чашку на підлогу в коридорі, переступає через неї, до дверей: профукала єдиний вільний вечір! Вересень ворожив тим, що під рукою: зірок накидав, вітерець приспав, павутиння між деревами розвісив. Холод ще не набрався сили, але й тепло вже не те – тануло-помирало без надій. У темряві біля під’їзду Майка зачепилася джинсами за гострий металевий гак – вирвав шмат тканини. Ну не западло?! Вивернула з двору на Ярославів Вал, напружилася від страху: а люди де?… Порожньо-тихо, тільки автівок на узбіччях, як мух на гнилій рибі. Нічого, і не страшно. Тільки б до Львівської площі дійти. Там люди… Вогні… Обійшла доглянутий «мерс», що він перегородив тротуар, наштовхнулася на капот «міні-купера» з ввімкненими підфарниками. Мимоволі глянула крізь скло в салон і заклякла – за кермом сидів «англієць». Зсунув брови, ніби тільки-но почув погану англійську, жестом указав Майці на сидіння поруч із собою – прошу. Ах так?! Мовчки сіла. Хай першим… заговорить… – Народилася на морі… – Він подався до Майки, зазирнув дівчині у вічі. – Чому не пахнеш морем?… Знітилася вкрай, розсердилася, роздратувалася. – Де народився ти? – У Казахстані. Поряд із Байконуром. – Правда? – Відчула, як кров пульсує навіть у повіках. – І пахнеш Байконуром… Ніби від народження не мився. Усміхнувся іронічно. Завів двигун – «міні-купер» вивернув на Велику Житомирську, помчав у бік майдану. Майка вчепилася в ручку дверцят, затялася: і слова не скажу, хай знову першим заговорить… Спитає ж: куди тобі? Чи щось таке. Та автівка оминула Хрещатик, Бесарабку, вивернула Кловським узвозом нагору, до Печерського ринку, закружляла дворами, врешті зупинилася біля звичайної п’ятиповерхівки на горі – стояла на краю урвища, внизу Мечникова, як потічок. – Куди ми приїхали? – не втрималася Майка. – Додому, – сказав «англієць». А далі… Що далі? Цікавість і збудження б’ються за першість, виштовхують Майку з приємного салону «міні-купера». «Англієць» бере її за руку, веде до п’ятиповерхівки. Розчахує двері квартири на першому поверсі, і Майка бачить… себе у величезному дзеркалі навпроти дверей настільки глибоко всередині, що, здається, до нього ніколи не наблизитися: перелякана якась, джинси рвані, поряд він… Треба врешті сказати йому… Дякую… Що не «завалив»… Шукала… Щоби сказати… Вдихнула, розтулила вуста, обернулася до нього, та замість слів раптом сіпнулася до дверей, учепилася у дверну ручку, смикнула її – двері прочинилися… Знову обернулася до хлопця, наштовхнулася на збуджений погляд, опустила очі додолу – побачила його голі ступні. Скинув черевики, а шкарпетки де? Не носить?… Ноги такі… білі… Упасти, притулитися до них вустами. Не бачила, як «англієць» торкнувся її шиї, як обережним рухом розстібнув ґудзики на кофтині, усе дивилася на його ступні, тремтіла, голова обертом. І тільки коли хлопцева рука лягла на гарячий Майчин живіт, видихнула шумно, затулила лице долоньками. – Я… не вмію, – прошепотіла відчайдушно, відчула себе найогиднішою з усіх Еліз на світі. – Тс-с-с… – почула біля вуха. – Я поряд…  

Так у Майчиному житті з’явився Андрій. Клац – останній пазл, що його тільки і не вистачало для поєднання окремих деталей на яскравому пласкому полотні Майчиного життя, ліг у порожнечу: картина враз задихала, ожила, набула об’єму й суті, закрутилася навколо того головного – любові. Добре, що назавтра була неділя, бо не встала б… Однаково б не відірвалася від Андрія аж доти, доки б сам не відпустив. А він тримав… – Я поряд… – Бурхлива пристрасть повалила на підлогу в передпокої, з’їла розгублені думки, та Майка раптом усвідомила неземну радість бути з бажаним чоловіком за власним жаданням, що вона трапилася в її житті вперше. – Я перший? – Андрій побачив на підлозі кров. Здивувався. Приголомшена Майка усміхалася зачудовано, ялозила очима по стелі – бачила зірки: може, то така правда? Що коли ти по п’яні з Коробовим чи з переляку з Чертогом, то не рахується. Нічого нема. Не було. А кров нині… Коли ти вперше задихнулася від любові… То ж любов? У тому правда?… Тепла вода не тверезить – збудження зашкалює. Андрій замотує Майку в чорний чоловічий махровий халат, веде на кухню. Вино… Терпке червоне… – Хочеш їсти? – Хочу… тебе! Ложка падає на кахляну підлогу, дзвенить дзвоном – у вухах пробки. На вузькому кухонному диванчику хлібні крихти впиваються в голу Майчину спину: чи то лоскочуть, чи то шкрябають, чи то просять схаменутися. Ні… Не сьогодні. Кухня залишається в минулому, опівночі Майчина дійсність – простора вітальня з величезним дзеркалом навпроти вхідних дверей. Так он у чому фокус… Двокімнатна хрущовка перепланована з родзинкою – стіна між передпокоєм і вітальнею знесена, тож, варто ввійти, бачиш дальню стіну вітальні з тим правдивим дзеркалом, що воно дивиться на тебе просто з порога. Вікно не запнуте – хто знадвору зазирне, побачить і дзеркало, і плазму на всю стіну, і купу книжок, складених на підлозі, і кальян у куті, і тренажер при стіні, і низьку широку канапу, і шкіряне крісло-гойдалку. І тут хочеш, дівко? До ранку, як ті пси територію, позначили пристрастю кожне приміщення двокімнатної хрущовки, знесилилися в спальні на широкому ліжку. – Спи… – шепоче Андрій. – Зараз… Майка ще горить. Вивільняється з хлопцевих обіймів, сідає на ліжку, винувато дивиться на нього, наче тільки одну цю ніч має, щоби здійснити геть усі бажання. Лягає на живіт головою до Андрієвих ніг, притискається щокою до його ступні, припадає до неї вустами так спрагло і гаряче – хлопець забуває про сон. – Що ж ти робиш зі мною?… – шепоче здивовано. Зі світанком поснули – відрубалися, наче нечиста звалила, і тільки коли на підлозі в передпокої заторохтів Майчин мобільний, розплющила очі, побачила поряд Андрія і чогось так перелякалася – мало не розревлася. Помчала до передпокою, зиркала у всі кути зацьковано – ось вона тут день уже… День? Неділя, слава Богу! А раптом хтось прийшов – мама, приміром, Андрієва чи дівчина. У нього ж має бути дівчина! Певно, сидить на кухні, психує, очікує, коли прокинуться, і тоді… Зазирає на кухню. Нікого! Хапає мобільний. – Ти жива? – чує стривожений Русьчин голос. Дідько! Вона ж учора знехтувала інтелектуальною їжею, втекла зухвало, Вирву не попередила. – У мене… справи. Все розповім. Як повернуся, – белькоче збентежено, відрубає зв’язок, а серце в п’яти. Зиркає в правдиве дзеркало безпомічно: їй іти звідси доведеться?… – Не хочу… Тихо повертається до спальні. Стоїть у дверях, дивиться на Андрія – спить собі солодко, ковдру відкинув, зарився лицем у подушки. Який він неймовірний… М’язи рельєфні, плечі широкі, а долоні вузькі. Пальці тонкі, музикальні. Лице таке… правильне, а очі неправильні, ні! Владні, іронічні, зухвалі, ніжні… Час уже забиратися? «Не хочу!» – у скронях гупає. Всідається на підлогу навпроти ліжка – гола, розгублена: отак сидітиме й дивитиметься на нього, аж поки він не прокинеться. Андрій розплющив очі після другої дня. Підвівся на лікті, побачив на килимі голу дівчину – притисла коліна до грудей, обхопила їх рученятами, дивилася ніби крізь нього. – Гей… – гукнув тихо. – Іди до мене… У його обіймах так радісно померти, та радості нема – невблаганний час знай капає на мізки: «Жива і житимеш, дівко!» Скоро, скоро вже… повертатися доведеться. До роботи, навчання, гуртожитку, Руслани, пані Пілар, безкінечної гонитви від одного до іншого пункту на протилежних кінцях замкненого кола: якось втриматися в інституті, щоби не турнули з роботи. І проблема: ані у виші, ані в «Гібралтарі» не накосячиш – зламаються сходинки, а Майка тільки-но вишкрябалася. Та пече не те. Усе те керувало Майчиним життям до вчорашнього вересневого вечора. Відучора весь світ тут, у перепланованій хрущовці: і радість, і надії, і мрії. Знадвору супляться-кличуть куці химери примарних цілей, та Майці байдуже. Аби він сказав: «Лишайся», – і миті б не думала: «Так! Так…» – Сумуєш? – Андрій обіймає дівчину. – Я голодний… Маємо шукати харч. Кухня ще гаряча від учорашніх пристрастей. Андрій дістає з холодильника палку сирокопченої ковбаси, мариновані помідорчики-чері у скляній банці, шматок домашнього печінкового паштету в пластиковому судочку. – Мама приготувала, – пояснює. – Вона в мене така турботлива. Розкладає все по тарілках, усаджує Майку біля столу: прошу. Шмат не лізе в горло. Скорботна печаль не дає дихати. – Сумуєш? – знову питає Андрій. – Я… не хочу йти, – зізнається Майка. – Залишайся, – відказує так легко і спокійно, наче головне сказано ще вчора увечері, коли Майка запитала: «Куди ми приїхали?», а він сказав: «Додому…» Радість – дикунка. Верещить у вухах, трусить Майку, б’є по щоках – прокинься, ти чула?! Він сказав – залишайся… – Чай зробиш? – чує Майка Андріїв голос. Чай? Усього лише чай?… Розкіш – сидіти на широкій низькій канапі, тримати в руках гарячу чашку, п’ялитися в телік, геть не розуміти, про що болобонять з екрана, притулитися до Андрія, відчувати на плечі його долоню. – У тебе проблем на роботі не буде? – Ні… – легковажить Майка. – Я зрозумів це ще під час тесту, – усміхається Андрій. – Хотіла подякувати… Що не «завалив». – Як я міг?! Мене попередили: менеджер Гілка – виключно цінний профі. – Ну… Перебільшують. – Ти – весна. Знаєш? – Тому що Майя? – Ні. Просто. Ти – весна. – А ти… – Майка намагається дібрати слова, губиться, червоніє. – Ти – все! Андрій дивиться на неї приголомшено, цілує в чоло, як малу дитину. – Розкажи про себе. Народилася на морі… – Ну, і все… Виросла. Приїхала… Відшукала свій шанс… для самореалізації. – І тільки? А… почуття, захоплення, мрії? У тебе був коханий? – Ні… – Майка опускає очі додолу, супиться стривожено, бо перед очима ті двоє непотрібних – Коробов, Чертог… – Гей… – Андрій торкається Майчиного підборіддя одним пальцем, повертає до себе. – Подивися не мене. – Не можу. – Чому? – Бо вмру… Він збуджується – не так, щоби тої ж миті зірвати з Майки свою футболку, у якій дівчина швендяє квартирою цілісінький день, а так, щоби цілувати й цілувати, дивитися в сірі очі, прибирати з лоба русяве пасмо, шепотіти на вушко щось божевільне й дурне, а коли слова скінчаться, обійняти, притиснути до себе міцно і так застигнути, на даючи їй змоги навіть дихнути без свого дозволу: «Моя…» Вона читає тремтячі ритми його тіла – не так, щоби відповісти словами бурхливого зізнання, а так, щоби не дихати, геть не дихати, поки він не розімкне обіймів і не дозволить жити. Недільного вечора пристрасті спадають відливом, лишають на Майчиних грудях, шиї пульсуючі острівці. «Ось і нема вихідних!» – жахається. Заспокоює себе відчайдушно – до понеділка ще ціла ніч: вона обніме Андрієву руку, притулиться до неї всім тілом… Не спатиме, спостерігатиме, як він дихає за них обох… А понеділок – ось він! Не встигла й очей зімкнути. Сидить на ліжку, спостерігає за тим, як Андрій швидко збирається на роботу: сорочка, краватка, костюм. Кладе на крісельце поряд із ліжком ключі від квартири. – Ну, раптом захочеш прогулятися… – Усміхається, цілує Майку в чоло. – Не сумуй. Я скоро… Майка згадує, як бабця проводжала діда, коли той виходив у море по камбалу, а вона, мала, крутилася поряд і все намагалася всунути в халяву високих дідових гумових чобіт цукерку чи іграшкову фігурку з «Кіндер-сюрпризу». «На удачу!» – серйозно повторювала за бабцею.

Усміхнулася ніяково. Узяла Андрієву руку, притулилася до вузької долоні з музикальними тонкими пальцями, припала вустами. «На удачу!» – подумки. – Не сумуй, – повторив Андрій.  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка