Annotation Що змусило молоду дівчину з великого міста втекти до глухого села й оселитися в занедбаній хатині, а хазяйновитого та заможного майстра на всі штуки перетворило на алкоголіка, який працює за пляшку?



Сторінка5/13
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

До ночі Майка крутила в руках цупкий клаптик картону, приголомшено перечитувала вголос: – Чертог Микола Миколайович. Голова правління оптової продовольчої компанії «Гібралтар»… Він таки… Джай?! Двадцять першого травня – запам’ятала той день, червоним у календарі обвела – уперше з’явилася в офісі «Гібралтару», благала тільки про одне: не перестріти Чертога. Та кабінет хазяїна на шостому поверсі, команда HR-менеджерів на невисокому другому. У них купа тестів й ефективних методик добору персоналу, та шеф подзвонив і сказав: «Майя Гілка, узяти з перспективою росту!» – і всі методики до дідька, розклали папірці зі структурою компанії, пояснювали: цей відділ займається фруктово-овочевим напрямом, цей – крупами, консервацією, оліями, цей – постачанням м’ясних виробів. Вам сюди? «Гібралтар» постачає ковбаси з Іспанії торговельним закладам по всій Україні. Зараз підійде керівник напряму, зможете з ним більш детально обговорити посаду, на якій якнайповніше розкриєте ваш потенціал… Двадцять перше травня! За тиждень сесія і день народження: двадцять один стукне! Не рахується! Двадцять першого травня цього року життя почалося спочатку, кинуло Майці під ноги шанс, як килимову доріжку. Ступила на неї й пішла. Сам факт того, що нову менеджерку відділу експертизи й сертифікації м’ясних виробів привів особисто Чертог, робив колег украй добросердечними: до Майки приставили куратора, що він мав увести дівчину в курс справ, навчити всього, без чого людину з вулиці й на поріг би не пустили. Не зрозуміли порядку оформлення й проходження сертифікатів на іспанські чоризо, ломо, єпископську ковбасу? Ще раз пояснимо! Не знаєте іспанської й навіть англійської? При компанії є курси іноземних мов для співробітників! І курси керування автомобілем. Повірте, вам це згодиться, тим більше – курси безкоштовні! Треба на тиждень узяти відгули, щоби сесію здати? Ми з повагою ставимося до людей, які навчаються й працюють одночасно! Вас підмінить Максим Пічкун! Та й Ігор Росов не проти затриматися, бо ми – команда. – Дякую! Обов’язково відпрацюю! – Майка упевнилася – люди добрі! Усі! Мчала до інституту: складе іспити! Хоч на слабеньке «задовільно», але зубами вигризе, бо диплом потрібен для утвердження в «Гібралтарі». А «Гібралтар» – усе! За місяць уже без сторонньої допомоги розбиралася з ломо-чоризо, не пропускала жодного заняття з англійської, вправно керувала автівкою на курсах, подружилася з колежанками, Максом Пічкуном, Ігорем Росовим і так упевнилася в повній залежності розвитку України від постачання на її територію іспанських ковбас – годі й сперечатися. І нащо після того бути всюди, як торочила Руся… Тільки в «Гібралтарі». Котилася-котилася життям, як самотня більярдна куля, врешті впала у своє гніздечко. Він таки… Джай! На першу зарплатню купила собі кльовий лляний діловий костюм і босоніжки, мамі – електричну м’ясорубку, Луцикові – краватку. Луцик кивав значущо, наче то він до Майчиного успіху руку приклав: – А що я тобі казав? Ближче до м’яса! Не пропадеш! Мама сяяла, розпитувала з гордістю: – Солідна компанія? А все Григорій Іванович. Якби не він… Значить, і на море не вирвешся? – Яке море, мамо?! У мене щотижня нова партія єпископської ковбаси на сертифікації! А ще підмінити Ігоря маю, бо він за мене працював у травні. У серпні іспит з англійської, якщо складу, отримуватиму надбавку до зарплатні. Двадцять відсотків. А ще… – торохтіла. Планів – як тарганів у гуртожитку. – І ми для тебе подарунок маємо. – Луцик поклав Майці на долоню дві контрамарки на гастрольну виставу московського «Современника». – Знайдеш, з ким піти? Щоби контрамарка не пропала… А то Надюся тобі компанію складе. – О, ні! – запротестувала Майка. – Є мені з ким по театрах ходити! За два роки в столиці кілька разів у клубах Лободу, «ВВ» і «Другу ріку» слухала, на майдані підтанцьовувала під співи всіх, хто на сцені з’являвся, Пироговим тинялася, раз з однокурсниками до «Пінчук Арт-Центру» завітала, вискочила збентеженою: що на стінах понавішали? Та вона краще автопортрет молодого Шевченка перемалювала для шкільного кабінету! Так обурилася, навіть спробувала з пам’яті відтворити те, що побачила, та не змогла – аби перед очі… А до театрів, музеїв чи там у філармонію не заносило якось. Наступного дня розіслала колегам на компи електронні листи: «Є зайва контрамарка на “Пігмаліон” “Современника”. Кому цікаво?» Під час обідньої перерви влаштували розіграш, бо, на диво, охочих не бракувало. Тягнули сірники зі жмені. «Хай виграє Росов. Росов!» – подумки просила Майка, спостерігала за невисоким худорлявим Ігорем, що він увесь – француз, точно. Ніс із горбинкою, проникливі очі, іронічна легка посмішка: щодня торкається Майчиного плеча – привіт! – і та шаріється. – Вуаля! – Ігор витяг єдиний довгий сірник, обернувся до Майки. – Зустрічаємося біля Франка? Майка віддала хлопцеві контрамарку, бурмотіла розгублено-радісно: перетнуться в залі, може затриматися чи ще щось трапиться. – То поп-корн на тебе не брати?! – усміхнувся Росов. Майка розгубилася ще більше. І ляпнула б: «Дякую. Не треба», – та навколо щасливчика вже жартували колеги: «Якби у 3D, то і “Кока-кола” б згодилася, краще квіти купи Яковлевій. І Маковецькому». Майка спостерігала за Елізою і Хіггінсом, на сусідньому кріслі сидів Ігор, та дівчина хвилювалася не від того, що інколи його лікоть торкався її руки, – усі думки невідомо чому зосередилися на лляному костюмі і неоковирній англійській, іспит із якої не за горами. Не дай Боже, провалиться! Аби час планувала ретельно – впоралася б, а вона – по театрах. Нащо? Дивитися, як дурна квіткарка пнеться стати леді? Скоріше б кінець. Врешті спалахнуло світло, зал вибухнув аплодисментами. Крізь збуджений духовними наїдками натовп Ігор прокладав Майці шлях до свіжого повітря, кинув іронічно й тихо, та вона розчула: – Пнешся в леді, Елізо?… Майка відчула на щоці слід зухвалого ляпасу. – Козел… – прошепотіла. Він почервонів до скронь, зупинився прямо в натовпі. – Майє… Щось сказала? – Ні. А ти? «Ні», – мотильнув головою і скільки потім не вмовляв: «Давай проведу», – не погодилася. Плела: «Справи в центрі, перетнутися з друзями…» І тільки коли дісталася гуртожитку, зачинилася в кімнаті, впала на ліжко, повторила затято: – Козел! За кого ти себе маєш?!  

Культурний похід не минувся – перебрала шмотки, згадуючи одяг, у якому до пафосного «Гібралтару» збігаються колежанки, півночі пиляла нігті на руках, потім згадала, що й на ногах ростуть. Оббігала поверх у пошуках лаку для нігтів, не знайшла – напівпорожній влітку гуртожиток відпочивав від гамірних житців – посунула на четвертий, перестріла Коробова і, хоч у нього точно не завалявся лак для нігтів, зупинилася, запитала для годиться: – Чого в Києві, Коробов? – Батьки квартиру мені купили. На Борщагівці. Завтра зранку речі перевозитиму. – А-а-а… Ну, кльово. Вітаю. – Майє… – Коробов заступив Майці шлях, дивився на неї збентежено. – Може, ми знову… – Знайдеш мені зараз лак для нігтів, подумаю, – віджартувалася, та за десять хвилин Коробов постукав до Майчиної кімнати, поставив на стіл напівпрозорий рожевий лак для нігтів, мовчав, наче наступний хід Майчин. – Я одразу повинна відповідь дати? – психонула. – Можна я подумаю? – Можна, – сказав Коробов. – Та хочу, щоби ти знала… Відтоді, як ми з тобою тоді… Я більше ні з ким. Ти – не така, як усі. Майка знітилася, відвела очі. – Чуєш, Коробов… Спитати хотіла. Коли ми тоді з тобою… – видушувала кожне слово. – Кров була? – Ні… – Брешеш! – Не було крові… Не хвилюйся, мені однаково, що в тебе хтось був… До мене… Мені тільки ти потрібна… Майка не чула – сто питань. Чого ж крові не було? Може, вона якась геть неповноцінна? – Ти… йди. Добре? – попросила Коробова. Лак для нігтів так і не відкрила. Та наступного ранку з’явилася в офісі «Гібралтару» іншою, хоч і лляний костюмчик усе той же, і босоніжки. Насторожено придивлялася до колег, наче намагалася зрозуміти: її тут усі зневажають? Чи тільки Ігор Росов?… Він першим не витримав. Підсів до Майчиного столу під час обідньої перерви, коли колеги потяглися до найближчої кав’ярні. – Ну, не ображайся, – запропонував примирливо. – Усе, що я хотів сказати… Що ти розвиваєшся. Розумієш? – Усе, що я хотіла тобі сказати… я сказала, – відповіла Майка. – Ого, які ми вразливі! А чого ти очікувала? Я, до речі, витримав конкурс і півроку був на випробувальному терміні, перш ніж мене зарахували до штату. А ти… – Не справляюся? – Навпаки. Спочатку всі обговорювали твою… таку дивну появу. Ну, ясно… Якщо Чертог сказав, будемо з нею няньчитися. А ти – ну, нормально! Уже самостійно працюєш. Англійська… То важливо. Поважаю. І водійські права згодяться. – Дякую, – усміхнулася Майка. – А я подумала: мене ніхто не любить. – Якщо тебе любить Чертог, як ми можемо тебе не любити?! – іронічно відповів Ігор. Майка смикнулася, він розсміявся, ухопив її за руки. – Ясно! Жартів не розумієш! Хоч Миколі Миколайовичу не пожалієшся, бо ще звільнить мене? – Я ніколи нічого не переповідаю Миколі Миколайовичу. – А ти з ним… давно знайома? – І не приховував, як хотів би врешті зрозуміти, що саме пов’язує Майку з могутнім шефом. – Ні… – відповіла, увіп’ялася в хлопця поглядом. – Жадаєш подробиць? – Я пас! Вибач. – Відчепився, пішов. І все потроху стало на свої місця: доброзичливість колег видавалася цілком щирою, стосунки з Ігорем стали направду дружніми, а зарплатня в чотири тисячі гривень після іспиту з англійської мала вирости до майже п’яти. І що те море в порівнянні з іспанськими ковбасами, які без Майки ніяк би не втрапили на столи пересічних українців?… Наприкінці серпня грянув грім. Майка вперто продовжувала готуватися до іспиту, коли керівництво компанії несподівано для всіх оголосило поголовну переатестацію співробітників. Саме з англійської. Народ заметушився. Господи, за що?! Чому не попередили?! Невже звільнять, як не здамо?! Ми ж не готувалися! А який рівень треба мати?… – Ти знала? – спитав Ігор. – Ні… – А готувалася… – Я ж Еліза, – відповіла Майка, та страхів не поменшало. Хвилювалася разом з усіма: як не здам, що тоді?… Наперед знала – до Чертога не піде. Жодного разу не перетиналися за три місяці роботи в компанії. Микола Миколайович Чертог, певно, був дуже розумним хазяїном, бо викладачі внутрішніх курсів компанії не потрапили до числа тих, хто приймав переатестацію. Спеціально для цієї мети в офіс «Гібралтару» прибуло п’ятеро спеціалістів із шанованого бюро перекладів – незамилене око, незалежна думка: нікого не знають особисто, не зацікавлені ні в чому, окрім власної репутації. На одному з поверхів будівлі вивільнили п’ять кімнат – і почалося. Щодня з ранку до вечора до кімнат тягнулися вервечки співробітників, контактували з вимогливими екзаменаторами протягом години, виходили без упевненості в завтрашньому дні, бо – хто це придумав?! – одразу не дізнавалися результатів. – Розпорядження Миколи Миколайовича! – оголосив начальник HR-відділу. – З результатами переатестації спочатку ознайомиться керівництво для прийняття відповідних рішень, потім – усі охочі. На четвертий, завершальний день екзекуції настала Майчина черга – увійшла до просторого кабінету, як до розстрільної камери, сіла за стіл навпроти парубка років двадцяти семи. Геть не схожий на суворого суддю: джинси, футболка, русяве коротко стрижене волосся, сережка у вусі. Аби не впевнений погляд, майже фізично відчутний шарм і холодна відстороненість, на студента-старшокурсника скинувся б. Крутив у руках кулькову ручку, серйозно вивчав розкладені перед ним папери, та Майці здалося – очі в «англійця» глузливо-нахабні. – Майя… Гілка, – відрекомендувалася. Парубок знайшов Майчине прізвище в довгому списку. – Менеджер відділу сертифікації? – відкинувся на спинку крісла, кивнув. – Розкажіть про себе для початку. Англійською, звичайно. Якби ж він спитав про ковбаси, технологічні вимоги до чоризо і ломо, що вони в Майки від зубів відскакували, про вміст консервантів і терміни зберігання… – Я… народилася на морі, – почала ламаною англійською. – Мама вийшла заміж… За старого чоловіка. Тому я живу в гуртожитку… Замовкла, зиркнула на парубка. – Думаю, для нашої компанії неважливо, де я народилася. Краще, я розповім про дотримання технології виготовлення сирокопчених ковбас. – Ні, – сказав «англієць». Майка насупилася. – Отже. Ви живете в гуртожитку, – спокійно мовив. – Це я зрозумів. Продовжуйте. – Дотримання технології виробництва іспанських ковбас компанія «Гібралтар» підтверджує сертифікатом відповідності, який є гарантією якості продукції… – заболобонила Майка англійською. – Припиніть! Майка замовкла, увіп’ялася в парубка сірими очима. – Про себе розповідайте! – Йому уривався терпець. Він сидів тут четвертий день поспіль, кожен другий із тих, хто входив сюди, кривдив його слух поганою англійською й потім настирливо просив врахувати вік, досвід чи стать. Майка схлипнула подумки. – Дотримання технології виробництва іспанських ковбас компанія «Гібралтар» підтверджує сертифікатом відповідності… – Досить! – …який є гарантією високої якості продукції. Сертифікат містить інформацію не тільки про склад продукції… – Е! Пані! Що відбувається?! – …але і про виробника, який… – Майка замовкла. Парубок жбурнув на стіл кулькову ручку, підхопився, підійшов до вікна – стояв до Майки спиною, кинув, не обертаючись: – Розповідайте про себе. Останній шанс. Майка почервоніла до скронь. Шанс?! Як же часто вона чує це магічне слово – «шанс». Скільки зусиль докладає заради того, щоби втримати свій шанс, а цей зухвалий, зарозумілий… – Ти – мій останній шанс чи що?! – щирою українською. – А не облізеш?! Він вухам не повірив – озирнувся рвучко. Роздивлявся дівчину обурено. Майка підвелася, зиркнула на «англійця». – І тільки посмій мене «завалити»! – відрубала. Додала чемно: – До побачення.  

Усі довгі десять днів, поки співробітники «Гібралтару» очікували результатів переатестації, за наслідками якої одні сподівалися на підвищення, інші побоювалися звільнення, Майка мордувала себе безжально. «От не міняюся! Нічого не навчилася! – бідкалася. – Ідіотка! Якого я нариваюся знову?! Мало мені Стелли? Мало того, що Руся образилася? Тільки потрапила в пристойне місце, тільки заробляти почала, тільки людиною себе відчула – і тут накосячила! Ну, якого біса я того «англійця» дратувала?… Чому просто не виконала те, що вимагав? Я прибацана! Знову туалети драятиму!» – Народе! Сьогодні Чертог керівників напрямів після обіду збирає! – До кабінету зазирнула трафік-менеджер Люба. – Увечері в холі вивісять списки тих, хто пройшов переатестацію. – А що буде з тими, хто не пройшов? – пополотніла Майка. – Обіцяють персональний розбір польоту з персональними висновками, – повідомила обізнана Люба. Під вечір, коли керівники напрямів ще засідали в кабінеті Чертога, пересічний офісний контингент юрбився в холі навколо вивішених списків, і годі було до них пробитися – охочих набігло до біса. Майка не пішла в хол: і нащо їй на те ганьбисько дивитися? Сиділа за столом, зосереджено вбивала в комп’ютерну базу номери сертифікатів нової партії ковбас. До кабінету ввійшов Ігор, усміхнувся Майці сумно. – Не пройшов? – спитала. – Пройшов, – відповів, ніби вибачився. – А от ти… Майка ледь сльози втримала. Махнула рукою, мовляв, ну що ж… Ігор присів на край Майчиного стола, торкнувся її плеча. – Ну, все нормально. Не переймайся… Майка зціпила вуста, щоби не розревтися, закивала: добре, добре… – Не бачу сенсу сумувати, – вів Ігор. – Життя на цьому не закінчується. В Україні є чимало оптових продовольчих компаній, які залюбки візьмуть тебе на роботу, якщо, звичайно, тебе відпустить «Гібралтар», бо ти… теж пройшла. – Що?! – Майка підвела на хлопця мокрі очі: сидів, усміхався іронічно. – Росов! Я тебе… вб’ю! – А я… здається, закохався в тебе, Елізо, – сказав Росов.  



Успішну переатестацію відзначали того ж вечора. Удвох. Майка терпляче витримала навалу колег, що вони повернулися з холу, заходилися збиратися додому – схвильовано обговорювали день завтрашній, коли керівництво почне кадрові чистки, тому ніхто не звертав уваги на Майку, що вона знай вбивала в комп номери сертифікатів, намагалася не кидати на Ігоря полохливі погляди, хоч то було в принципі неможливо: стіл його розташовувався в іншому кінці просторого кабінету, відгороджений від інших стелажем із документами. Серце торохтіло: «Куди запросить? До ресторану? Кав’ярні? У театр, не дай Боже? А де ще в Києві можна відзначити несподівану радість? Якщо скаже: “Прошу до мене”, – не піду… Не готова… Щоби прямо сьогодні…» – затялася. Рівно о шостій Ігор закинув сумку на плече, усміхнувся Майці іронічно, подав руку. – Ходімо… Пішла, як та коза на мотузці. І не запитала: «А ми куди?…» Порожній коридор офісу. Ліфт. Росов натискає на кнопку, і тільки тепер Майка усвідомлює: ліфт суне вгору… – Куди ми? – Екстрим. – У кабінці ліфта Росов не намагається одразу обійняти Майку, притулився до стіни, дивиться на неї, ніби намагається розгадати. Майка ловить себе на думці, що вона таки Еліза… Росов, звичайно, не Хіггінс, але всі вони вкупі – колеги, Ігор у тому числі, стосунки в «Гібралтарі», норми і правила, що тут заведені, і є тим Хіггінсом, якого вона пнеться бути… вартою. Ліфт зупиняється на останньому, шістнадцятому поверсі офісного центру. Росов подає Майці руку: – Сміливіше, Елізо… Темний коридор технічного поверху, металеві сходи наверх. Росов відчиняє двері, що ведуть на дах. Крок – і навколо Майки розстеляється безкінечна ковдра сяючих вогнів вечірнього міста, настільки щільна, що хочеться впасти просто на те сяйво. А вона збиралася в банальний ресторан… – Кльово… – Так. – Ігор не відпускає Майчиної руки, веде дахом до невеличкої будки посеред антен, біля якої стоїть білий пластиковий столик, такі ж білі пластикові крісла. – Тепер і ти матимеш доступ до цього втаємниченого місця. – Воно для обраних? – Безумовно. – Росов всаджує Майку в крісло, дістає із сумки пляшку шампанського, бокали. – На чолі обраних – дід Арсеній зі служби охорони, що відповідає за технічний стан даху. Тільки з ним можна домовитися про ключі. Росов не поспішає. Жодним зайвим рухом не псує дива – п’ють шампанське, болобонять про все на світі, сміються з власних страхів, а коли слова раптом закінчуються, напружена тиша не розсідається на столі поміж хлопцем і дівчиною: до даху долинає гамір вечірнього міста, хвилюються свічки теплих вогнів, серпневий вітер не несе і згадки про близьку осінь. І тільки коли шампанське закінчується, нічна прохолода прилипає до тіла, а Майці вже відчайдушно хочеться до вбиральні, Ігор каже: – Ну, сьогодні дозволиш, щоби я проводив тебе? Майка згадує обшарпаний гуртожиток, сувору комендантшу, якій щоразу доводиться довго пояснювати, якого біса ти припхалася пізніше двадцять третьої… – Ні… – шепоче-вибачається. Спускаються сходами технічного поверху до ліфта, Ігор не втримується: – Не хочеш, щоби Микола Миколайович дізнався? Майка зупиняється так різко – Росов наштовхується на дівчину, не відходить. Так і стоїть впритул. Дивиться в очі. – Я не сплю з Чертогом! – Правда? Кльово… Не хотілося б влаштовувати бої з шефом на особистому фронті. – Хлопець двома пальцями обережно торкається Майчиного підборіддя, завмирає на мить, ніжно цілує у вуста. Майці паморочиться, тільки одна думка: «Зараз! Хочу, щоби все сталося тут і зараз!» – Ходімо, – чує голос Росова. І скільки потім іде за ним темним коридором технічного поверху, скільки дивиться в його очі в ліфті, навіть коли виходить із ліфта й опиняється в порожньому холі першого поверху, усе чіпляється думками за стіни, підлогу: «Ну, куди ми йдемо? Нащо? Хочу тут… Зараз же…» Свіжий вітер не студить гарячих Майчиних жадань, вона панікує: «Хочу… До гуртожитку запросити? Чи так обернути, щоби до себе відвів… Він же теж…» – Завтра зустрінемося, – Ігор ставить логічну крапку, зазираючи до салону таксі, у якому сидить отетеріла збуджена Майка. Дає водієві гроші. Просить везти тихесенько, щоби пасажирка не розгубила мрій.  

Назавтра зранку мрії прибили Майку до стільця в кабінеті: припхалася раніше за всіх, зиркала на двері – вони ж тепер пара? – подумки репетирувала власну реакцію на появу Росова. Ось зараз… Він увійде, вона усміхнеться невимушено, ніби нічого не сталося, а він… Підійде і цьомне в щоку? Стримано кивне, намагаючись не привертати уваги прискіпливих колег? Чи взагалі не помітить, одразу підійде до групки співробітників, що вони скупчилися біля кавоварки… Двері розчахнулися. До кабінету увійшов Росов. Завмер біля дверей. – Майє! Тебе Чертог викликає, – сказав, ані краплини іронії в голосі. – Жартуєш? – перелякалася Майка. – Гілка! – За Ігорем до кабінету зазирнула трафік-менеджер Люба. – До шефа! Майка сунула до дверей, відчувала на спині зацікавлені погляди колег, надто Ігоря… Блін! Ну, чому саме сьогодні?! Ігор ще подумає, що вона з Чертогом… Уже подумав! Майка прочитала в його очах… У приймальні Чертога від усіх сполоханих думок залишилася одна. Чому шеф викликав? Час розплачуватися? Чим?… Якщо в постіль тягнутиме, вона ж – отака дурна! – не погодиться… – Ну, що? – Грубий дядько відкинувся на спинку крісла, роздивлявся дівчину уважно. – Не дарма я тебе з унітаза витягнув? – Не знаю… – Плечима знизала, очі додолу. – Вам видніше… – Ти ціну собі не набивай. Чи не маєш власної думки стосовно своїх здобутків? Погано. – Маю… – Кажи. – Усі думали: я коханка ваша… Що дурна й будуть зі мною няньчитися. Чертог завмер на мить, розреготався – склянка на столі затрусилася. – І що? Няньчаться? – Ні! Правда! Переатестацію пройшла! – Розхвилювалася, насмілилася очі підняти – дивилася на Чертога, кліпала повіками перелякано. Шеф сховав усмішку. Дивився на Майку, як на квітку дивну, – оце вкинув зернятко в суху землю просто так, задля власної примхи, а воно проросло, дякує чистим квітом. – Іспанську вчи! – мовив суворо. – Наступного літа відкриваємо філію в Мадриді. Поїдеш, якщо мову опануєш. – Дякую! – Мало не впала од радощів. – Ну? І чого стоїш? Працювати, Гілка! – гримнув негнівно. – І про філію… не базікай. Не треба нам у компанії зайвої внутрішньої конкуренції. Настане час – усі дізнаються. Вилетіла: він таки Джай! Хвіст мрій за нею волочиться: розпустився, збиває з ніг усіх, хто на шляху трапляється. – Майє, що з тобою?! – Нічого… Усе гаразд… – Той хвіст скрутила, у душу сховала. Спокійно, дурепко! Чого ж з тебе правда пре, як бульбашки з шампанського?! У кабінеті – очі насторожені, питання в тих очах: «Ну, як?…» І що ж їм збрехати?… Всілася за свій стіл мовчки, до паперів схилилася – працює… І не відволікай її! Першим Ігор не витримав: – Майє… Як справи? – Усе гаразд. – Знову до паперів, почервоніла. – А чого шеф викликав? – спитав Максим Пічкун. – А-а-а… Не у справах… Питав… як здоров’я мами… моєї. Вони… знайомі давно, – брехала поспіхом. – Казав… Якщо треба якась допомога… – У тебе мама хворіє? – спитала якась із жалісливих дівчат-колежанок. – Та ні… Усе гаразд. Певно, зрозумів щось не так… Пусте! До вечора не відривалася від роботи й на мить. Тільки й того, що збігала на другий поверх, де в ейчарників був графік роботи викладачів внутрішніх курсів іноземних мов, дізналася, що синьйора Пілар Хворостюк – носійка автентичної іспанської, дружина історика Петра Хворостюка і викладачка іспанської у «Гібралтарі» – зараз у відпустці, заняття розпочне за тиждень, з початку вересня, за наявності охочих. Виклянчила мобільний Хворостючки, зателефонувала їй із коридору, гаряче благала синьйору Пілар якнайскорше повертатися до викладання і збільшити кількість годин на тиждень. Повернулася на робоче місце, сяяла, як те сонце, нічого із собою вдіяти не могла, вивчала календар, намагаючись виділити якомога більше часу на іспанську, раптом докумекала: мамо рідна… Вересень на порозі! Інститут… Відповідальний третій курс. А як же вона?… Так засмутилася – зопалу стерла з бази даних номери сертифікатів, над якими працювала цілісінький день. Запанікувала, айтішника покликала – той віднайшов інформацію, відновив. А настрій так і не повернувся. Спостерігала, як колеги один за одним вимітаються з кабінету після закінчення робочого дня, як Ігор вийшов разом із Максом Пічкуном, кинув Майці байдуже «до завтра»… Та що ж це? Ще не напилася радості, уже все шкереберть… Вискочила з офісу за Ігорем, побачила: розпрощався з Максом на розі вулиць, пішки подибав у бік центру. Наздогнала за квартал. – По каві? – запропонувала відчайдушно. – Ну… Якщо Микола Миколайович не проти… – Він не вірив. Годі було й питати – не вірив жодному Майчиному слову. Супився гидливо, наче Майка тільки-то вискочила з обіймів Чертога і ще гаряча, збуджена намагається окрутити його, Росова. Уже сиділи за столиком затишної кав’ярні неподалік Львівської площі. Майка колотила каву, забувши вкинути до чашки цукор, Ігор вивчав меню, наче збирався бенкетувати. – Росов… Ти мені не віриш? – врешті спитала Майка. – Мені казала, що познайомилася з Чертогом нещодавно, сьогодні я дізнався, що ви все життя мало не сім’ями дружите… – Відклав меню, дивився на Майку відсторонено, наче його то геть не хвилює. – Остання версія звучала непереконливо. – І в чому парадокс? Дорослі люди мають свої… історії. Колись моя мама і Микола Миколайович… були близько знайомі, – якомога переконливіше брехала Майка. – Потім життя розкидало… Він не знав про моє існування… Нещодавно зустрілися випадково. Мама розповіла про мене… От ми з ним і познайомилися… нещодавно… – Ти дочка Чертога?… – спитав ошелешений Росов. Майка отетеріла. – Ні! – А я думаю… Елізо! А ти на нього трохи схожа. – Ігор забув про гидливість, збудився. – Яка дочка?! З чого ти взяв? – Майка розгубилася: ну, не ідіотка?! Що наплела?… Росов не чув. – Згоден, чого про це розпатякувати? Є дружина, законні діти… Ще почнуть… Присягаюся: я – могила. А шеф – молоток! Поважаю! Не ділить дітей на законних і байстрюків. Допомагає… – Припини! Ти помиляєшся, і я не бажаю цього обговорювати! – Ну, все! Все, Елізо! Тепер усе збігається. Усе стає на свої місця. Я тобі вірю – звичайно, ти не спиш із Чертогом і в тебе немає жодної можливості розповідати про стосунки… з татусем. – Простягнув через стіл руки, затис Майчину долоню. Дивився на дівчину збуджено: от прямо б тут і зараз… Майя зрозуміла. Знітилася, бо якогось біса не відчувала такого ж нестримного бажання. Вивільнила долоню. – Я… зараз… – Підхопилася, попхалася до туалетної кімнати через увесь зал і, коли до дверей з табличкою «WC» лишалося кілька кроків, кинула погляд на столики в кутку кав’ярні, помітила знайому вишиванку. Руся? Сто років не бачилися. Значить, у Києві?… А в гуртожитку щось не видно було… Загальмувала біля дверей, непомітно озирнулася: Руслана сиділа за столиком у компанії декількох хлопців – вирізнялися посеред інших відвідувачів дивним одягом, до якого самі, певно, були байдужі, перечитували щось із відкритого ноутбука, жваво щось обговорювали в хмарі тютюнового диму, що його не могли розігнати кондиціонери закладу, але не це збентежило Майку – поряд із Русланою сидів той самий зухвалий «англієць», що він так познущався з Майки під час переатестації, та не «завалив». А міг би… Знітилася. Вскочила у вбиральню, а коли вийшла за хвилину, на порожньому столику в кутку кав’ярні лишилася тільки повна недопалків попільничка…  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка