Annotation Що змусило молоду дівчину з великого міста втекти до глухого села й оселитися в занедбаній хатині, а хазяйновитого та заможного майстра на всі штуки перетворило на алкоголіка, який працює за пляшку?



Сторінка4/13
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


Ті події не минулися – кололи душу настирними запитаннями. Коси відростали, і вперше за півторарічну метушню в столиці Майка не стала їх фарбувати. – І так гарно, – перехотіла маскуватися. Хіба собою бути прикро? Оминала вітрини розкішних бутиків, уже не роздивлялася, що б такого подібного відшукати на дешевому «Даринку» чи Троєщинському ринку. Джинси, футболка, светрик, шалик, пуховичок… Нормально. Аби тільки зрозуміти: куди сунути?! Хто підкаже? До мами не побігла, наперед знала: «Григорій Іванович радить зосередитися на навчанні…» – скаже. Стара сволота! Що з мамою зробив? Повторює за ним, як заведена, а сама б подумала: де Майка і де те тваринництво! Заради диплома у виші час марнує, хоч гадки не має, чи згодиться… Як одногрупників послухати – ніхто за спеціальністю працювати не збирається. Може, комусь згодиться Майчин талант перемальовувати? Загорілася. Навіть зібралася по фарби. А тут – мобільний. – Гілю… – почула Вітчин голос. – Прикинь! Я сьогодні Лільку зустріла! Перед очі – ніч, тепле море. Сидять на хвильорізі три пердухи жовтороті, зірки на небесах перебирають – найбільші хапають, на шиї собі діамантами вішають: у нас тільки так і буде! Норовлива зухвалиця Лілька, худа матюклива Вітка, товстуха Майка… Ніхто й ніколи, крім Лільки і Вітки, не називав її Гілею… Зірвалася із семінару, прилетіла на майдан, узріла Вітку на холодних плитах біля архістратига, аж серце зайшлося: труситься, смокче холодне пиво прямо з пляшки, губи сині, підборчики на чобітках стерлися, штучна дублянка на ліктях витерлася, на голові замість шапки перепалена фарбами білява пакля, сумка з недоїдками плече відриває. Дідько! Щось вони не дуже в тім Києві забагатіли… – Вітко! – обійняла подругу, усміхнулася сумно: так скучила… Раз на рік перетинаються. Наче на різних планетах живуть. – А Лілька де? Вітка обдивилася Майку прискіпливо. – Ти худа… Коси обскубала… – А-а-а… Так сталося. Лілька де?! Вітка показала адресу, від руки записану на порожній пачці з-під цигарок. – Костьольна… Прикинь! – Піднімалися сходами поважного ошатного будинку, Вітка призналася: – Я Лільці не сказала, що ти тут… Хай у неї щелепа відпаде! Думала – що, тільки вона з Генічеська вибереться?… Ми теж… ті… киянки… – Стертими підборчикам – стук-стук. Щелепа відпала в Майки. Двері відчинила худа, як тростина, засмагла красуня з довгими шовковистими чорними косами, обмотана легкою тканиною на кшталт індуски. У вухах і на зап’ястках срібла з півкіла, долоні хною розписані, червона цятка на лобі. – Гіля?! – очі витріщила, як заверещить. – Майко! Вітко! Дівки… Нащо ви в цій дірі застрягли?… – Лілько… – тільки й прошепотіла приголомшена Майка. – Це ти? – Лільки нема… Шакунтала… Пташка! Джай любить Будду. Шакунтала любить Джая… – Лілька сунула вглиб розкішної вітальні – вигини різьблених білих із золотом меблів, килими, фрукти у скляній таці на підлозі. Впала на килим поряд із тацею. – Коліться… Що маєте? – Майка на доярку вчиться, – розреготалася Вітка, закурила зухвало. – А в мене все кльово. Малому щомісяця дві тисячі гривень у Генічеськ відсилаю. Мама вже за тиждень до зарплати сіпати починає: «Коли, Віточко?» Певно, усім кагалом там на мої гроші живуть, гади! У мами ж зарплата – вісімсот! Прикиньте? А я їм дві! Щомісяця! Квартиру тут собі винаймаю таку… нормальну, хавки халявної – навалом, ще й залишається… А чайові відкладаю. Тачку собі куплю… Лілька зиркнула на Вітку, як на дурну. До Майки обернулася: – А ти… – В інституті поки… – пробурмотіла Майка. – А як жити – не знаю… – Легко! Без біди! Як ще?! – Лілька поставила на підлогу пляшку ненашенської горілки, наливала в чарки, простягала подружкам, роздивлялася їх роздратовано. – Інститут? Ну, не знаю… Я Бегбедера і Бикова і без інститутів читаю. А Вітка прибацана! Офіціантками ми в чотирнадцять у Генічеську вкалували. А ти й досі… Що ти там робиш? – На життя заробляю! – визвірилася Вітка. – Мужика шукаю! – Де? У ресторані? – А де?! За оголошенням в Інтернеті? – здивувалася Вітка. – Там самі виродки, збоченці чи жонаті! Зі мною дівчина з Полтави жила – Алка. Сіра миша! От подивитися нема на що. – І що? – Заміж вийшла. За норвежця. Таке собі старе опудало в окуляриках. Повний гаманець баксів. Приїхало на якийсь форум, вирішило пообідати в нашому ресторані. Алка спершу його столик обслужила. Потім у номері… А мені як не турок обдовбаний, так швед-гомік… Думала, серед наших нормального знайду. З таким одним Стасиком зійшлася. На другий день після знайомства до мене переїхав. Як заліз на шию – ледь здихалася: я пашу, а воно лежить і телік дивиться! Майка зіщулилася, наче то вона – знай лежить і в теліку чужі життя роздивляється, бо й досі не розуміє: а їй куди поткнутися?… – Лілько… – ледь вимовила, бо горілка по мізках, язик заплітається. – Ти як живеш? Де ти є? – Я? Всюди… Я ж Шакунтала, пташка… Літаю… Інше – нецікаво. Джай каже… – Це… той, з яким ти з Генічеська втекла? Індус? – Ага! Московського розливу. Для всіх – Сергій Федорович, крутий перець, для мене – Джай… – Старий! І жонатий! – Вітку геть розвезло, хиталася на килимі, гикала. – А ти ніколи… не гидувала під старих підкладатися! – Краще від хлопчиків народжувати? – скривилася Лілька. – Чужі тарілки облизувати?… Майка завмерла. Господи… Ну, нащо?! Ухопила Вітку за руку, бо та пнулася підвестися. Вітка відштовхнула Майку, виматюкалася. Жбурнула в Лільку персиком із таці, буцнула кулачком по підлозі. – Замовкни! Я працюю! Сама собі на шматок хліба заробляю, а ти… Ви… – учепилася злими очима в подруг. На Майку плюнула. – Одна – ботанша! Сидить у матері на шиї, вчиться коровам хвости крутити, наче воно їй всралося! – Перевела погляд на Лільку. – Інша за гроші старому пердунові дупу підтирає. Козлихи довбані! – Упала на килим, заплакала. – Такою щасливою буду – облізете, підлі! Облізете… З тим і відрубалася на килимі. Майка з Лількою довго мовчали. – А я не знаю, як жити, – призналася врешті Майка. – Якось усе не так… – На подругу глянула. – Лілько… Ти щаслива? Шакунтала кивнула: «Так». Пішла по розкішній вітальні. Оце все – кльово, хто ж сперечається: гроші, можливості. Добре, що в Джая є нерухомість у Нью-Йорку, Монако, у Домінікані і тут, у Києві. Тут приємніше зупинятися, ніж у готелях. Вона повертається з Гоа до Москви, Джай попросив затриматися в Києві на добу, забрати документи в українського партнера. Відвезе йому папери, потім до Португалії рвонуть. Мануеліно… Архітектурний стиль. Чула? Давно збиралися доторкнутися. Потім, певно, Джай повернеться до Москви, а вона затримається в Ліссабоні. Португальська… Подібна до іспанської. Чом би не взяти кілька уроків? Англійську вивчила, французьку трохи, та головний урок дав Джай. «Гроші, шмотки, кар’єра – фігня! – казав. – Спершу себе сотвори… Пізнай світ, людей, традиції, історію, культуру, щоби знати, де ти є посеред них. Лети легкою пташкою, бо бід немає. Їх придумали люди…» – Лілько… Значить, у тебе свого… нічого нема? – спитала приголомшена Майка. – У мене є моя людина. – А як покине тебе? Завтра… Ти ж гола й боса. Ти ж тільки за його рахунок… літаєш, пташко. – Мене покине? – усміхнулася Лілька. – То нереально! Майка дивилася на нову, незнайому Лільку, бачила красиву мрію: опустилася на плечі легким вітром, кликала в незвідані краї… Мануеліно? Певно, то щось прекрасне, як сон. Чому ж Майка і досі живе без мануеліно?… Наче з інших світів спостерігала, як Лілька підхопилася раптом, побігла до передпокою, повернулася з грубим дядьком – притискала до ребер теку з папірцями, вказувала на Майку і Вітку у відрубі: «Мої подруги…» – Здрасьтє… – проварнякала п’яна Майка дядькові якомога привітніше. – Можу підвезти вас, – запропонував. «А Вітка?» – самими очима спитала Майка Лільку. – Таксі їй викличу, коли проспиться, – усміхнулася засмагла Шакунтала. – Однаково в мене літак за три години. Довезу її, потім у Бориспіль. Поряд із грубим дядьком п’яна Майка трусилася на передньому сидінні чорного «кубика», шукала якорі. То ж не випадково на всі її сумніви і гризоти – пташка, мрії, «кубик»… І Лільчина впевненість: треба шукати свою людину, усе інше автоматом здійсниться. «Він… Джай?!» – жахнулася, зиркнула на дядька приголомшено. – Може, до мене заїдемо?… – запитав. Кивнула хоробро: «Ага…» Труси другий день неміняні, у голові каша, досвіду того – один-єдиний контакт із Коробовим; відчаю – по вінця, щастя так хочеться… Очі заплющила – стогнала на постелі старанно, удавала пристрасть, як могла… Дядько залишив поміж Майчиних ніг липку сперму, підвівся, зітхнув розчаровано: – Ну… Зник у ванній, повернувся із соткою гривень. – На таксі, – сказав. – Ти біжи… У мене ще справ повно. До гуртожитку приваландалася – очі сухі, душі нема. – Гілка! – гримнула комендантша гуртожитку. – Де тебе носить? Іди вже, речі збирай. Розселяють ваш поверх, ремонт робитимуть. До вечора Майка тягала клунки з другого на четвертий поверх, складала на єдине з трьох порожнє ліжко біля холодильника, дивувалася відсторонено: кльова кімната… Домашня, затишна. Хоч би сусідки нормальні… Увечері двері розчахнулися, до кімнати увійшла тендітна чорнокоса дівчина з виразними карими очима. І вже тільки з того, що джинси і вишиванку доповнювали французький манікюр, повна відсутність макіяжу і червона вовняна нитка із сімома вузлами на зап’ястку, Майка зрозуміла: нова сусідка не така, як усі. – Привіт, – сказала дівчина. – Я – Руся. Руслана Вирва.  

Як же вчасно в Майчиному житті з’явилася Руся… Знайомство почалося з ультиматуму. Вирва пояснила – житимуть удвох, третя сусідка Олеся переїхала до свого хлопця, з’являється раз на місяць тільки задля того, щоби місце в гуртожитку зберегти. Сварок не буде: або Майка приймає правила, за якими живе Руслана, або шукатиме іншу кімнату. – Прибираємо по черзі – тиждень ти, тиждень я. Відмовки типу «втомилася на роботі» не приймаються. На їжу скидаємося, готуємо самі, на двох. Хлопців до кімнати не водити, музику в навушниках слухати, мої речі не вдягати… Проте, якщо край, домовимося, – усміхнулася раптом. – Ясно? Як же не вистачало Майці всі ці роки елементарних, беззаперечних, безальтернативних істин. Щоби хоч щось – таке залізобетонне, не обійти, не об’їхати. Довірилася, вкотре попливла за чужими принципами. – Тільки я не працюю, – призналася. – Чому? – Ну… Не в офіціантки ж, – згадала генічеську минульщину. – Роботу я тобі знайду, – пообіцяла Руся. – Один тільки раз. Як підведеш – вдруге не допоможу. За три дні Майка працювала оператором кол-центру фармацевтичної компанії. Бентежилася: чому в Русі все виходить? Однолітки – обом по двадцять, хоч Руслана вже на четвертому курсі, а Майка тільки другий із рипом долає. Та справа не в тому. Руся знає відповіді на всі запитання. Звідки?! Майка вчепилася в її категоричну впевненість, як немовля за сиську – від’їдалася після сумнівів, пошуків-поневірянь, яскравих фарб, голеної башки, нічних гуртожитських оргій і абсолютного нерозуміння: що з усім тим робити?! Руся знала відповіді… Отримувала підвищену стипендію, працювала, виборювала гранти, писала наукову роботу, не пропускала акцій студентського братства, увечері бігала в басейн і на йогу. – Рухайся! Аби досягти мети, усюди маєш встигати! – вимагала й від Майки, коли кликала із собою до братчиків чи на пробіжку вдосвіта. – Усюди – коли одне яйце по всій пательні розмазують, – пробувала сперечатися Майка. – Бактерії всюди. Таргани. – У тарганів немає громадянської позиції! – віджартовувалася Руся, збираючись мітингувати під Кабміном. – Навіщо ти туди йдеш? – Усвідомлення власного «я». Особистості не проростають під ковдрами. – А мета… Чого ти хочеш від життя?! – Хочу мати головне! Щоби без вагань відмовлятися від зайвого. – А що головне? – М’ясо. І Луцик так казав… Майка не розуміла. Майка парила мізки, збагнути не могла: яку хижу правду почепила на своє знамено кароока Руслана Вирва?… Та часу на довгі одкровення не вистачало – рухайся! Інститут, невгамовний кол-центр, бурхливі суперечки в студентському братстві – Майка занурилася в нове життя по маківку. Усе тут давало зиск: уперте зубріння – стипендію, робота – скромну зарплатню, навіть акції братчиків виявилися не тільки проявом громадянської позиції: за годину розмахування чиїмось прапором трудязі іноді відстьогували п’ятдесят-сто гривень. І хіба то головні винагороди? Майка почувалася альпіністом, що він шкребеться і шкребеться на верхівку, та при вітрі. Як хвилюють, надихають ті емоції! От вона залізе нагору і зрозуміє врешті… куди далі. Перший сумнів розбурхав Майчину душу після розмови з Олесею – симпатична білявка прибігла до гуртожитку територію позначити. – Ніхто тут на моє місце не зазіхає? – всілася на порожнє третє ліжко. – Ні… – відказала Майка. – А Вирва як? Не задовбала тебе? – Блін, яка ж вона кльова, – зізналася Майка. – На кафедрі наукову пише, працює… Розробила програму соціальної адаптації неповнолітніх злочинців, щоб виграти грант. Про неї навіть у новинах розповідали. – І що доброго? Коли нема особистого, вимушена гратися в особистість. Майка образилася за Русю. – На першого-ліпшого кидатися? Спочатку треба світ завоювати, заявити про себе, а чоловіки… – Майка говорила не своїми словами – Русланиними. – То потім… Зараз важливіші справи є. – Немає в дівчини важливішої справи, ніж знайти свого мужчину, – сказала Олеся, а Майці здалося – Лілька перед нею. – До зустрічі зі своїм хлопцем я теж Руслані в рота заглядала. Боже ж мій! Ми такі круті! Непересічні особистості! Перевернемо світ, навіть моторчик для того маємо. Ну, дурепа! Драла горлянку на тих мітингах, а Тарас з’явився… Блін, я – його! Він – мій. Та я увесь світ пошлю до дідька, якщо він заважатиме моєму щастю. Майка розгубилася. – А чого ж і досі за місце в гуртожитку тримаєшся? – спитала. – Боїшся, що пошле тебе твій Тарас? – Боюся, – серйозно відповіла білявка. Порадила: – Ти переселяйся краще до іншої кімнати. Руська – пиявка: поки всю кров не висьорбає, не відчепиться. Їй адепти потрібні. Без того не може. Олеся пішла, та в кімнаті залишився тонкий запах запаморочливих парфумів – дратував Майчині мрії, забивав дихалку, збуджував. Розчахнула вікно – і нащо? Від свіжого вітру фантазії розігралися дужче: малювали блакитні безхмарні далі, гарячий білий пісок, на ньому голі тіла – одне з них точно Майчине. Коли до гуртожитку повернулася сусідка, Майка не втрималася. – Русь… Ти кохала коли-небудь? – спитала тоскно. Вирва завмерла на мить, брови звела. – Леська приходила?… Може, і переселятися радила?  

До іншої кімнати Майка таки перебралася. За три місяці. Після скандалу в кол-центрі, до якого потрапила завдяки Руслані. Десятком операторів, що вони мали право лишень на тридцять секунд передиху між дзвінками клієнтам, яким настирливо впарювали БАДи й харчові добавки, керувала дружина хазяїна Стелла Сергіївна – амбітна панянка з перекачаними вустами: зірка, демон, бог кол-центру і таке стерво, що іноді Майка навмисно не робила перерви між дзвінками, аби тільки не почути над вухом тихого зміїного голосу SS, як позаочі охрестили хазяйку. – Спину рівно! Зосереджуємося на високій цілі! – Кожна зміна починалася з тренінгу, більше схожого на катування. SS проводила його особисто. – Ми несемо людям здоров’я, радість довгого життя, упевненість у завтрашньому дні. Усміхайтеся, чорти вас забирай! Хто дарує людям радість із такими кислими пиками?! Майка усміхалася, хапала слухавку: – Добридень, як ваше здоров’я? Забудьте про пігулки й біль, маємо чудодійний засіб від фарингіту-апендициту-усіх-запалень-сухот-кольок-простатиту-ларингіту-виразок-гнійних ран і всього того, про що навіть у медичній енциклопедії не пишуть. Ціна? Пристойна! Чотириста гривень плюс доставка – ми турбуємося про вас! Посилали часто – отакі дрімучі. Та були й наївні – тоді Майка поспіхом, щоби клієнт не встиг передумати й покласти слухавку, записувала замовлення й адресу, передавала інформацію у відділ доставки, знову хапалася за телефон. Кожен результативний дзвінок приносив оператору бонус – Майка прагла перемог. За деякий час уперта настирливість принесла розкішний плід: Майка заслужила підвищення. Віднині працюватиме в нічну зміну на телефоні гарячої лінії компанії, бо… – …бо маєш хист переконувати, тож зможеш гасити невдоволення дрімучих клієнтів, які не оцінили високу ефективність наших препаратів, – резюмувала SS. Майка мало не вмерла од радощів. Оператор гарячої лінії працював не в загальній кімнатці – в окремому кабінеті з електрочайником і вентилятором. І не треба ввесь час набирати номер за номером за базою даних. Сиди собі, чаї ганяй і чекай, поки хтось зателефонує. А грошей за ці байдики удвічі більше! І графік для Майки більш зручний: відсипатиметься на роботі, гасатиме цілісінький день у справах. – Службову інструкцію напам’ять вивчи! – наказала Стелла. – Завтра перевірю. І що там складного? Реєструвати кожний дзвінок, в окремий зошит вносити контакти незадоволених, заспокоювати й роз’яснювати особливості БАДів, дякувати, бажати «добраніч і солодких снів», у жодному разі не втягуватися в дискусії з клієнтом, тим більше не піддаватися його впливу. …Перше ж чергування розідрало душу в шмаття. Близько першої ночі телефон дзеленькнув. – Оператор Майя. Ваш дзвінок надзвичайно важливий для нас, – горохом від стіни. – Слухаю уважно. У слухавці – тиша. – Оператор Майя! – оптимістично повторила. – Ваш дзвінок надзвичайно важливий… для нас. І для вас, певно, якщо посеред ночі… Ви мене чуєте? Німо. – Алло! Не займайте лінію! Через вас не зможе додзвонитися хтось, для кого… У слухавці – шурхіт. – Доню… – почула Майка слабкий жіночий голос. – Випила ваш порошок… Щось мені так погано… Майка перелякалася. – У наших препаратів немає побічних ефектів, – пробелькотіла на автоматі. Замовкла. Запитала насторожено: – Що з вами? Зі слухавки глухий звук – наче трубка вислизнула з немічної руки, висить-гойдається… – Алло… – Майка підскочила, очі на лоба. – Алло! Ви мене чуєте? Алло! Тільки моторошна тиша. Та що ж це?! Майка зиркнула на табло телефону – номер висвітився. Двадцять дев’ять, п’ять, сорок п’ять… – гарячково переписувала на папірець. Вхопила свій мобільний. – Алло! «Швидка»! – кричала, мов навіжена. – Терміновий виклик. Адреса? Не знаю я адреси! Є номер міського телефону! Жінка подзвонила й знепритомніла! Що?! Припиніть! Поки я шукатиму її адресу… Що? Майя! Гілка! Оператор гарячої лінії фармацевтичної компанії! Так! Жінка повідомила, що їй стало зле після прийому БАДу. Та змилуйтеся ж! Запишіть номер! Ви ж скоріше вирахуєте адресу! У вас же має бути база даних про всяк випадок. Вона ж там сама! Як це «звідки знаю»?! Якби хтось був поряд, я б почула. Вона слухавку не поклала. І тихо! Певно, старенька самотня. Ви пишете? Медики записали номер і відрубали зв’язок. Майка вхопила страшну німу слухавку, белькотіла перелякано: – Алло! Ви мене чуєте? Я вам «швидку» викликала. Чуєте? Вони вже їдуть. Алло! Потерпіть. Зараз, зараз… Алло! Нерви – дзвони. Терпіння – на хвилину. Знову набрала «швидку». – Я вам телефонувала. Щойно. Жінка втратила свідомість. Так! Номер телефону вам диктувала. Машина вже виїхала? – Шукаємо. – Машину? – Адресу! – Благаю! Скорше! Чуєте? Вона ж помре! – Серйозно?! – роздратовано запитали на тому кінці дроту. – Отакі наслідки приймання того сміття, яким торгуєте! – Про що ви?! Там людина помирає! – Ти мене ще вчитимеш, шмаркачка! – Бац – кінець розмові. – Ну, будь ласка! Ну, робіть щось! – Всидіти – ніяк. Бігала по затишному кабінету з чайником і вентилятором. Бубоніла: «Спішіть, спішіть». За десять хвилин знову вхопила мобільний. – «Швидка»? – Ти?! – Я! – Поїхали. – Дякую! – Бригаду з МНС викликали. Щоби двері виламали. – Дякую! А це… далеко? – Биківня. – Це де? – Не киянка? – Приїжджа. – Лівий берег. До Броварів ближче, ніж до центру. – Дякую. Можна я згодом вам ще зателефоную? Дізнатися… Що з жінкою. – За годину дзвони, не раніше, – уже як давній знайомій втомлено відказала оператор «швидкої». Майка зіщулилася в кріслі – у голові бензин: палає, нічим не загасити. На столі розривається телефон – ще комусь не спиться. «Ні! Не можу! Не візьму слухавки! Нема нікого! Зранку дзвоніть!» – А раптом ще комусь зле?! – Тремтить, та слухавки не бере. Страшно! Розпач до крісла прибив, тільки одне в мізках: як та жінка? Якось перечекати годину, знову зателефонувати до «швидкої», дізнатися… Ясність наступає хвилин за десять – у загальній кімнаті раптом спалахує світло, Майка визирає з кабінету – до неї суне SS. – Стелло Сергіївно?… – Сама не своя від радості. – У мене тут… Жінка дзвонила… Жінці зле… – Звільнена! – Стелла оминає Майку, як порожнє місце, входить до кабінету оператора гарячої лінії, продивляється журнал вхідних дзвінків. – Але ж я… – Інструкція, Гілка! Інструкція! Ніяких вихідних дзвінків! – Я тільки до «швидкої» зателефонувала… – Тобто ти… – Стелла ледь тримає себе в руках. – Ти вирішила, що наші препарати здатні спричинити погіршення здоров’я?… Забирайся! – Добре… – Майка знизує плечима, винувато зиркає на начальницю. – А моя зарплатня за останній місяць… – За що? За те, що ти намагалася знищити репутацію компанії? – Стелла відчиняє двері, жестом указує: на вихід! Майка ще не вірить. Закидає на плече рюкзак. – Це… несправедливо. – Геть! – спокійно кидає Стелла. Майка суне до дверей: кожен крок закручує всередині тугу пружину – сильніше, сильніше… – Отрутою торгуєте?… – Зупиняється раптом, тремтить, набирається люті. – І не пече, що, може, хтось помре… Гаряча лінія в окремому кабінеті… Вихідні дзвінки заборонені… Та щоб тобі самій до кінця днів тільки БАДи жерти! – Вилітає з кол-центру. На вулиці дощ. Січе: схаменися, дівко. Майка суне порожньою вулицею, плаче, бурмотить: – Нічого, я ще… Ми тобі… Побачиш! Зупиняться, лякається: що з тою жінкою?… «Швидка» на дроті. – Вибачте… – шепоче Майка знесилено. – Це знову я. – Відкачають її, – чує зморений голос. – Доправили до лікарні швидкої допомоги. – Дякую вам… – Зайве. – А чому їй погано стало? – А… Там цілий букет. Серце хворе, холестерин зашкалює, а вона ще вашого гівна наїлася… От і результат. Майка усміхається спустошено – от і недарма почергувала. Роззирається, бо хочеться неодмінно одразу викласти першому ж перехожому історію однієї маленької перемоги, та нічною вулицею швендяють тільки брудні безпритульні пси. Дощ підганяє: біжи, змокнеш. – Мене звільнили! – Майка дістається гуртожитку під ранок. Гріється чаєм, ніяк не може вгамуватися. – І до біса! Аніскільки не шкодую. – Я шкодую! Що просила Стеллу за тебе! – Руслана супиться на своєму ліжку. – Хто тепер наші акції спонсоруватиме? Думаєш, легко пристойних людей знайти?! Ти все зіпсувала! – Русько! Ти ж не знаєш, що сталося! – тетеріє Майка. – Ми ж горлянки надриваємо, щоби все по правді… – Ти… ідіотка? – питає Вирва голосом SS. – Забирайся! Бачити тебе не хочу! Майка дала комендантші двадцятку, того ж дня переселилася – лежала в ямі проваленого ліжка обшарпаної кімнатки поверхом вище. А у Вирви з’явилася нова сусідка, уже за день стала її адептом, заглядала в рота – Руслана ніколи не лишалася на самоті.  

Мати громадянську позицію перехотілося. Поплакатися Вітці вирішила. Під весняним сонечком грілася на плитах майдану біля архістратига: місце зустрічі незмінне. А он і Вітка шкандибає, сьорбає на ходу пиво з банки. Чого вона вічно з тим пивом, як дурна? Сказати… Хай припиняє. – Гілю, тобі пошити нічого не треба? – Вітка падає на плити поряд із Майкою, кидає під ноги порожню банку. – А то я машинку швейну купила. В одного знайомого… Крадена, певно, бо за копійки віддав. Оверлок тягне трохи, корпус покоцаний, а так – нічого. Японська… – Нащо тобі машинка? – Дизайнеркою стану. Нашию сарафанів на літо, віддам нашому кухарю Важі – у нього на Троєщинському ринку жінка ятку має, хай продає. Сказав: давай спробуємо. А тобі безплатно пошию що завгодно. Тканину тільки купи. – Нема в мене грошей… – зізналася Майка. – Нічого немає. Таке все ніяке… Інститут той… Не знаю, що робити… Вітка один рецепт успіху бачила. – Іди прибиральницею до нас у ресторан, – сказала. – Можу посприяти. Тільки ворушися, бо то не твоя контора… Охочих багато. Попереду світила сесія, довгоочікувані канікули, можливо, море і рідний Генічеськ, якщо назбирати грошей на квитки й оселитися в тітчиному сараї чи в когось зі знайомих, бо мама попередила: Григорій Іванович уже їхню хрущовку на все літо своїм знайомим здав, гроші наперед узяв, встиг вкласти їх у нову високотехнологічну штучну щелепу для свого старого рота й сукню з натурального шовку для коханої Надюсі. – Хоч на квитки додому заробиш! – Вітка читала Майчині думки. Наступного дня Майка слухала лекцію… в ресторані. – Добу працюєш, дві відпочиваєш. Двісті п’ятдесят гривень за зміну плюс харчування. Маєш тримати в ідеальній чистоті зал, коридори, туалети, хол, кабінети керівництва… Усе – крім кухні. – Адміністратор ресторану, стильна причепурена жінка років сорока, вела Майку вглиб розкішного закладу, встигала окреслювати обсяг робіт, торкаючись пальцем стін, підвіконня, крісел, столів – і тут щоби блищало, і там, і всюди… Майка сунула слідом. А інститут? Коли ж вона встигне? Попереду сесія, хвости ще підтягувати, та й добиратися на роботу в інший кінець міста. – У нас лояльний хазяїн. – Адміністраторша зупинилася біля тісної кімнатки з інвентарем. – Дозволяє мінятися змінами, якщо в персонала виникає така потреба. І Майка погодилася. «Хоч Вітку бачитиму частіше», – подумала. Де там! Щоразу на добу потрапляючи всередину розкішного ресторану, втрачала відчуття часу і зовнішнього простору – драїла-драїла-драїла без передиху, падала на стілець у малій кімнатці з інвентарем, очі злипалися, та поспати не вдавалося – драїти… Не здавалася, тягла лямку за себе і немолоду прибиральницю Ліду, яка погодилася, щоби Майка відпрацювала нині за неї і звільнила собі тиждень перед сесією. – Ще шість діб… П’ять, чотири, – рахувала дні до вільного від пилососа, віників і швабр часу, щоби підготуватися як-не-як скласти сесію, переповзти на третій курс. За добу до вимріяної волі прибиральниця Ліда злягла з печінковими коліками. – Маєш відпрацювати, – наказав лояльний хазяїн. – Інакше на гроші за останній місяць не розраховуй. Майка забилася в кімнатці з інвентарем, плакала тихо: за що їй таке? Краще б флаєри роздавала чи мітингувала за гроші! Там хоч одразу зароблене віддають, а тут вона… знову в халепі: до сесії не готова, грошей не заробила, виснажилася вкрай… – Гілка! Чоловічий туалет! – Адміністратор розчахнула двері. Майка схопила відро, ганчірку… Тільки й того, що відвернулася від адміністраторши, щоби та сліз прибиральниці не побачила. Три кабінки з електронікою, вбудованою в унітази, мармурові стільниці умивальників, позолочена сантехніка, дзеркала на всю стінку, шкіряні пуфи, рушники з фірмовою вишивкою, а однаково туалет! – Я в дупі… – Впала на шкіряний пуф, очі долоньками затулила. Ну, нема більше сил! Геть скінчилися… Так засмутилася – не одразу почула шурхіт від однієї з кабінок. Коли допетрала, двері середньої кабінки розчахнулися, з неї вийшов чоловік із розстібнутими штанами. Майка заклякла: «Капєц!» Забула кабінки перевірити, на двері табличку причепити – «Санітарна обробка». – Вибачте! На чоловіка очима стрільнула і ледь не впала: перед нею спокійно застібав штани той самий грубий дядько, що віз її від Лільки на своєму «кубику» і з яким вона так… зганьбилася. Дядько теж упізнав дівчину. – А… То ти прибиральниця, – сказав байдуже. – Ні, – прошепотіла Майка. – Студентка… Підробляю. – І ким будеш? – Дядько підійшов до умивальника, мив руки, дивився на Майку в дзеркалі. – Професія як називається? – «Технологія виробництва і переробки продукції тваринництва»… – У ковбасі спец? – І в ковбасі… буду. – Відро підхопила, до дверей. – Вибачте. – Стій! Майка завмерла, у голові метушня: чого ще?! Дядько підійшов – дивився на Майку уважно. – Як звати? – Майя… – Прізвище? – Гілка. Ви… скаржитиметеся? – Завтра приходь. Працюватимеш. – Дядько простягнув Майці візитівку. А-а-а… То він її знову, у тій квартирі… – Я… Перепрошую! Я з вами не спатиму, – пробелькотіла перелякано, віддала дядькові візитівку: заберіть! Дядько усміхнувся негнівно, поклав візитівку до кишені Майчиного фартуха, поблажливо ляснув дівчину по спині. – Забудь. У тебе до сексу хисту нема. Хоч із ковбасами не розчаруй. – Пішов геть.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка