Annotation Що змусило молоду дівчину з великого міста втекти до глухого села й оселитися в занедбаній хатині, а хазяйновитого та заможного майстра на всі штуки перетворило на алкоголіка, який працює за пляшку?



Сторінка3/13
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13
3




Якби хто з капулетцівських побачив Майку до її пришестя на Лупин хутір, здивувався б: звідки вороги в наївної гамірної цокотухи? Як та трава – проростає довірливо від доброго слова. У південному Генічеську моря, сонця, бичків, камбали, помідорів, черешні – від пуза. Коли сумувати? Усім тут одна турбота: влітку копійку з курортників вицідити, узимку до наступного сезону облуплені квартири підготувати. Майці в літі й зимі свої зиски. Узимку з мамою удвох у двокімнатній хрущовці неподалік моря розкошували – з газом, комунальними зручностями: лежиш у теплій ванні, розслабляєшся, аж мрії народжуються. Щоби влітку мама добре на відпочивальниках заробила, купила Майці новий мобільний, італійські чобітки, дала грошей поремонтувати старий комп і на Інтернет, Майка заради того згідна влітку переселятися до дощатого сараю на тітчиному подвір’ї – хай їхню квартиру окупують відпочивальники. Аби платили! Мама пиріжки смажитиме, у місті продаватиме чи з дрібним крамом на Арабатську стрілку подасться по пансіонатах і базах відпочинку, а Майка вареною кукурудзою торгуватиме біля ринку – усе ж копійка. Одна біда – мама увесь заробіток докупи складає. І де Майчиним мріям здійснитися? У чотирнадцять років свій гаманець завела. Прилаштувалася до приморського ресторанчика – і офіціантка, і посудомийка, і прибиральниця, як треба. Крутилася дзиґою – чайові у фартушок, а пізно вночі, коли натхнення пити й гуляти вивітрювалося навіть з останнього найзавзятішого відвідувача, бігла на море, де чекали однокласниці й найкращі подружки Вітка з Лількою. Дупами на хвильоріз, ноги в море. Курили тонкі цигарки, волоока красуня Лілька демонструвала пахучі презервативи, худа Вітка матюкалася по-дорослому, пухкенька Майка рахувала чайові, переповідала про витівки п’яних гостей, а Лілька просила запримітити найбагатшого, бажано зі столиці чи іншого великого міста. – І щоби без баби! – наполягала. – Я б зі старим ніколи не лягла! – плювалася Вітка. Лілька усміхалася зухвало: «І скній тут, дурепко!» Вітка ображалася, матюкалася ще вигадливіше: «Скорше за тебе заміж вискочу! По любові!» Майка штовхала дівчат із хвильорізів у море: «Як же ви мене дістали вашими суперечками!» Дівки не гнівалися, вилітали з моря, ганялися за Майкою по піщаному берегу: «Стій, Гілка! Гілю… Та не втечеш!» – хапали за руки, тягли в море… Животи від сміху надривали. Та під ранок, повертаючись до дощатого сарая, де на шести квадратних метрах ліпилися одне до одного два металеві ліжка з панцирними сітками, Майка все частіше думала: «Мені отут усе життя бути? До смерті? Чому я не народилася в Парижі? Чи, приміром, у Болгарії?… Чи хоча б в Криму, де курортників у сто разів більше?… Скоріше б на новий мобільний заробила. І взагалі… Ятку б завела. У ресторані б обідала, а не гостям відбивні подавала». На відстані подиху билося безкрає, як мрії, море, – крок зроби і пливи, – та Майчин човник рухав вузьким засміченим потічком, схожим на каналізацію ресторанчика, куди щовечора виливали помиї. Ніби геть поряд, та ніколи в море не впаде. – Чому я тут народилася?… Просолена, розгублена, зажурена, відрубалася лише до опівдня, щоби підхопитися і мчати в ресторан, бо хазяїн-вірмен запізнень не пробачав, а охочих на Майчине місце – пів-Генічеська. Нічого… Зате вночі на морі чекатимуть Вітка, Лілька і мрії, що їх повно – як дрібних креветок у долоні. Сидітимуть на хвильорізі, болобонитимуть – не зупинити – про таємну змову, що вона тут і народилася в Лільчиній голові, оселилася у Вітчиній, і тільки Майка все лякалася: страшно… – Відкладаємо гроші, закінчуємо школу і втрьох тікаємо з Генічеська, бо до скону пиріжками й кукурудзою торгуватимемо, – Лілька завжди починала першою. – Може, ми тут якось… – губилася Майка. – Ні, Гілю! Тут шансів нема. – Лілька за головну. – Ти ким після школи стати мріяла? – Не знаю, – признавалася Майка. – А я дизайнеркою стану! – пнулася Вітка. – Мама мене шити навчила, фасонів придумати можу мільйон. – Дурні ви! – пхикала Лілька. – Жити треба з мужика. Інше – фігня. – А давайте до Києва поїдемо, – пропонувала Вітка. – Там тих дизайнерів… Прилаштуюся біля когось. – Може, краще до Одеси? Чи Ялти? – безнадійно встрявала Майка, бо ж море і від мами недалеко. – Гілю, яка Ялта?! Вітко! Слухайте мене! До Москви, а потім у Європу! – Лілька вже все вирішила. – А що ми там робитимемо? – губилася Майка. – Те, що і всі інші! Шанс ловитимемо! – пояснювала Лілька. – Втрьох легше. Знімемо одну хату на трьох. Як мені пощастить, вам поможу, а ви мені, як вам вигорить. – Кажуть, у Москві модельні агенції просто з вулиці дівчат висмикують. Підемо в моделі? Чи до шоу якогось на телебачення. Щось утнемо таке, щоби нас помітили… – звивалася Вітка. – Дівки! Давайте заприсягнемося. Що ніколи не покинемо одна одну, – одної ночі виголосила Лілька. Навіть страшну клятву придумала: «Хай та, хто слово порушить, до скону на стрілці китайськими сонцезахисними окулярами торгує…» Сама першою клятву й порушила – чкурнула з Генічеська за рік до закінчення школи, коли Майці виповнилося шістнадцять. Разом із сорокарічним москвичем, що в нього просто посеред Генічеська зламалася файна тачка, якою він мчав до Криму, а Лілька якраз поряд тирлувалася. Згодилася показати мужчині станцію техобслуговування. Він натомість пообіцяв їй показати цілий світ. Лови шанс… Вітка – ще одна зрадниця! – того ж літа по великій любові зійшлася з випадковим відпочивальником із Вінниці. Так літала – тільки восени докумекала, що вагітна, а аборт робити вже запізно. Кинулася вінницького кавалера видзвонювати, бо ж обіцяв повернутися за три місяці з обручкою – де там. І слід прохолов. Майці наче руки-ноги обрубали: куди без подруг пнутися?… Образилася смертельно, пішла на базар, витратила відкладені на втечу гроші на шкіряне пальто з лисячим комірцем: прощавайте, красні мрії. До школи не повернулася, хоч мама благала: «Вчися, бо бігатимеш з крамом по стрілці, як я…» – А що краще? – Бухгалтером можна… – Гроші чужі рахувати? – Зате в теплі. В офісі. Майка вдягла шкіряне пальто, подибала на околицю міста, де місцевий підприємець Зима цех із виготовлення пельменів відкрив. «Пельмені від Зими!» Красиво… До весни місила кляте тісто, у березні перестріла класну керівницю. – Ну, що ви витворяєте, дівчата?! – дорікала Майці, ніби вони втрьох із Лількою й вагітною Віткою перед учителькою стояли. – Одна в мандри подалася, друга народить із дня на день, третя рукам дає роботи, не голові. Хоч останні місяці до школи походи, Гілко. Хіба тобі атестат не згодиться?… Після школи що робитимеш? – Не знаю, – призналася Майка. – До інституту не збираюся. – Скоро без атестату й у прибиральниці не братимуть! – налякала вчителька. – Повертайся негайно! Як допоможеш в оформленні школи до випускного – буде тобі атестат. Ми вже й ескізи підготували. От і згодився Майчин талант один в один перемальовувати будь-що з готових зразків. Розривалася: зранку за партою позіхала, після обіду розмальовувала шкільні стенди, увечері пельмені ліпила. Та все мріяла: «Скоріш би сезон…» Ресторан, чайові, море… Заробить – тоді вже і за життя подумає. Ятку, може… З морозивом. Атестат отримала за тиждень після того, як Вітка народила безбатченка Славка. Припхалася з ним до подруги. – Вітко. З нас трьох тільки я школу закінчила. – І що воно тобі дасть? – Вітка відірвала немовля від грудей, поклала до колиски, сховала в кишеню пачку цигарок. – Гайда на море… На наше місце. Бо за годину мама на роботу піде, до малого маю повернутися. Курили на хвильорізі – а все не те. Лілька втекла, у Вітки молоко з грудей тече, мрії без крил – усі під ногами дрібними камінцями валяються, наче відібрали в мрій шанс. Туга хвилями. – Тепер поїдеш із Генічеська? – спитала Вітка. – Аби з тобою. І Лількою. Як мріяли. А так – куди? – пробурмотіла Майка, ніби без подруг усі шляхи їй – з Генічеська в Генічеськ. – А малюєш… Могла б до цих… До художників якихось прибитися. – Ти ж знаєш, не малюю. Тільки перемальовую з готового. – І що з того? Може, і таке комусь згодиться. – Куди я сама? – І що робитимеш? – І так без діла не сиджу. Пальці від пельменів попухли. Скоріше б сезон. Вітка усміхнулася нахабно, вщипнула Майку за живіт. – «Сезон, сезон»… Давай худни, Гілю, бо жодний мужчинка на тебе не гляне. Майка насупилася, ляснула Вітку по долоні. – На тебе вже глянув. Носишся тепер… – А, то пусте. Малий – не завада. От побачиш, ми з тобою тут ще таких крутеликів собі відірвемо, Лілька помре від заздрощів. Припхається зі своїх мандрів, а ми тут такі… У шоколаді. – Дівчата в ресторані казали: курортники досвідчених люблять. Щоби все вміли, – поділилася Майка достовірною інформацією. – А ти не вмієш? – здивувалася Вітка. Глянула на Майку із прикрістю. – У тебе що – й досі ні з ким не було? – Сто разів було! – збрехала Майка. – І з ким? – Ти його не знаєш… – ледь відкараскалася. Та Вітка і за тиждень, і за два все цікавилася: «Хто ж там такий у тебе завівся, Гілю? Відкрийся подрузі!» Аби задовольнити настирливу Вітку, Майка вигадала технолога з пельменного цеху, що він нібито приїхав із Херсона, закохався в Майку й навіть вирішив заради неї навіки залишитися в Генічеську. Для переконливості тягала по Вітчиній кімнаті важке крісло – «вагітність скидала»… Та одного дня вирішила: ну, скільки можна брехати?! Час уже якось надолужувати… Однокласниці з тринадцяти років як не про кунілінгус, так про фалоімітатори… А Майка тільки й того, що цілувалася із сусідським Олегом рік тому, коли хлопець навідався до матері з Одеси, де навчався в морехідці. І ще два місяці по тому трусилася від безпідставного гидкого страху завагітніти. Вітка б відрубилася від сміху. Доля відгукнулася на Майчині жадання тієї ж миті – на, спробуй. Саме сезон розпочався, Майка кинула пельмені, знову побігла до ресторану. А там такий собі Арсен, племінник хазяйський, глянцева реальність: окуляри «Рейнбоу», шмотки з крокодилами, капці «Гуччі»… За дупку не щипав, як дебіли місцеві й гості п’яні, парфуми подарував, на катері в море вивіз разом із компанією гучною і не потяг до каюти – шампанським частував, у вічі заглядав. Так зачарував, Майка навіть збрехала Вітці, що кинула херсонського технолога заради гарячого кавказця. А що робити, аби сподобатися Арсенові, і гадки не має. Вітка тицьнула Майці жменю презервативів, веліла купити сексуальну білизну – і вперед! Того ж дня Майка побігла на місцевий базар, передивилася купу трусів і ліфчиків, засумувала: не те, не те… Заскочила в крамничку з пафосною назвою «Венеція», де місцеві ніколи нічого не купували, бо ціни ломові, а приїжджі не цуралися. Тільки наблизилася до стійки з жіночою спідньою білизною, серце завмерло: є! Напівпрозорий біло-рожевий комплект, ідеальний, як… саме кохання. – Дві тисячі! – хазяйка «Венеції» поруч. – «Вікторія-сікрет»! Для тих, хто має гарний смак! «Хто має гроші!» – бідкалася Майка, бігла додому стрімголов: перевдягтися, причепуритися і на роботу. Хазяїн не прощає запізнень, а Майці зараз ніяк не хотілося вилетіти з ресторану. Арсен… Він чекав. Перехопив Майку біля вхідних дверей. – Завтра… Опівдні… В Ялту на три дні. Поїдеш зі мною?… Мамо рідна! От він, шанс! Гостям усміхалася, тарілки літали – не билися. Хазяїн – людина! Відпустив, не скривився: «Відпочинь! Еля тебе підмінить». Арсен бісики очима пускав, серце калатало. До дощатого сараю увірвалася: – Мамо! Дві тисячі гривень! Благаю! У тебе ж є! Квартиранти ж тільки розплатилися… – Сама знаєш. Колонку газову міняти треба. І батареї. – Я зароблю й віддам! Присягаюся! – Що за пожежа? – У Крим! На три дні! – Тобі тут моря замало?! – Мамо! – крикнула відчайдушно, аж тітчині собаки загавкали. – Благаю. Іншої нагоди не буде! Мама зітхнула з прикрістю, полізла до кишені… Дістала з неї шоколадну цукерку, простягнула доньці… – Буде, буде… – сказала. – Ненавиджу… твої цукерки! Твою сірість! Твої батареї… – Майка вискочила із сараю, оббігла навколо дому, впала на лавку під акацією: та бути не може, щоби вона по всьому Генічеську завтра до опівдня дві тисячі не назбирала! Напозичає й поїде! До тітки звертатися марно – скупа до усцячки, хоч мамина сестра рідна. Сама у великому домі тирлується, їм із мамою на літо у своєму сараї жити дозволяє. Ще й за електрику їй плати. А от сусіди по п’ятиповерхівці… Наступного ранку ледь сонце зійшло, стукала в сусідські двері. Брехала безбожно – аналізи треба терміново здати, є підозра на онкологію. Сусіди знизували плечима, а заможна підприємиця Нікончук, що в неї на місцевому базарі п’ять яток у ряд, ще й виматюкала всю українську владу. – Дожилися! Нема грошей – помирай! – обурилася. А грошей не дала. Ніхто не дав. О пів на дванадцяту Майка ридма ридала на хвильорізі в порту, уявляла зажуреного Арсена – тупцяє біля свого «Мерса», косує на годинник: «Де ти, моя кохана Майє?» – Ненавиджу! – послала матінці привіт. Замовкла. Додала недобро: – Ти мені і не матір зовсім… З рідними дітьми так не вчиняють… Уява понесла. На батька не схожа. Чорнявий, горбоносий… Добре, що в альбомі лишилася одна світлина, де тато Міша тримає на руках новонароджену Майку, бо за рік втік, ніхто й досі не знає, де вештається. І на матір аж ніяк не скидається. Мама – тендітна, мов дівчинка, а Майка міцненька – кров із молоком. Джинси сорок четвертого розміру на стегеньцях потріскують. Сто разів схуднути пробувала – марно! Дістала з кишені люстерко, увіп’ялася поглядом у власне віддзеркалення: світлі сірі очі – перлини, вії й брови чорні-вугільні. Ні в кого з дівчат немає таких чорнющих довгих вій! Носик нормальний такий, вуста пухкі, волосся русяве до стегон. А може, Майку народила не мама, а сіроока красуня, що сама звідси, а заміжня була за іноземним мільйонером? А сюди колись була приїхала родичів провідати, а тут пологи! А в пологовому будинку Майку підмінили! І от тільки тепер сіроока красуня дізналася страшну правду й хоче повернути свою дівчинку… Із мрій та розпачу до реальності повернув мобільний: дзень у кишені. – Слухай! На роботу виходь, а! – почула голос хазяїна ресторану. – Елька с Арсеном до Ялти подалася. Хто клієнтів обслуговуватиме? Майка усміхалася п’яним гостям, щоби не розревтися посеред зали, збирала тарілки на тацю, все озиралася в бік вхідних дверей, наче того дня таємнича сіроока красуня обов’язково мала припхатися по неї. От тоді б вони всі… І мама! І Арсен! І Еля, і хазяїн ресторану… Вони всі вмерли б від заздрощів! Так повірила, здригалася від кожного стуку у двері. Навіть новини по телевізору дивитися стала. Та серед сотень репортажів запам’ятався чомусь сюжет про жінку-касира залізничного вокзалу, яку звільнили за те, що притримувала квитки, продавала їх «своїм» людям за вищою ціною. Відтоді в Майчиній голові поселилися дві рівноцінні химери: щоби її знайшли іноземні батьки-мільйонери і влаштуватися касиром у залізничні каси. Усе голову сушила: куди витратити мільйон, який невдовзі подарує сіроока красуня і її багатий чоловік… Чи в касі на хабарах назбирає…  

– Ну, що, Гілю… Прощавай! – Вітка втекла з Генічеська, ледь молоко в грудях скінчилося. Майка ще шарахалася від Арсена: після Ялти забрав Елю до своєї оселі, усміхався Майці зухвало: «Що, дівко, пролетіла?…» А тут Вітка… – А малого на кого? – питала Майка, наче в порожнечу. «Куди ж усі тікають?…» – Мамі з татом лишу на виховання. – Що робитимеш у Києві? – В офіціантки спочатку піду, – сказала хоробра Вітка. – А потім у дизайнери. Майка стояла на вокзальній платформі, дивилася, як Вітка обціловує малого, тягне до плацкарти важкі торби… Сама лишилася. Сама-самісінька… Море брудне, лиман пересохлий, бички ненависні, улітку ресторан-ярмо, узимку пельмені від Зими і вічно заклопотана мама, що геть не розуміє Майчиних бід… Їй з усім тим тут до скону?… – Влаштуюся – маякну, – пообіцяла Вітка. – Приїдеш до мене, разом шанс ловитимемо. – Я й тут офіціантка… – буркнула Майка. Уже наступного дня слухняно ліпила пельмені в холодному цеху на околиці міста. Ще… не урвався терпець чекати подарунка долі, що він обов’язково мав звалитися до Майки з небес у вигляді чи то сіроокої красуні з мільйоном у зубах, чи то принца на білому коні… з мільйоном у зубах. Сюрприз зробила мама. У лютому, у переддень свята воїнів, знайома попросила, щоби мама підмінила її в приватному готелі, де та покоївкою працювала. Кому ж копійка зайва? Мама пішла. Надвечір, коли повернутися мала, зателефонувала Майці, повідомила схвильовано – тут роботи багато, затримаюся, лягай… Наступного дня в хрущовці ганяла чаї та сама «робота», заради якої мама на ніч у готелі залишилася – сивий підстаркуватий столичний чиновник Григорій Іванович Луцик. Сяяв, як те сонце, називав маму Надюсею, хвалив її золоті руки: мовляв, жодна масажистка так йому ступні не розминала, як Надюся… – Капєц! – сказала Майка, коли за Луциком приїхала автівка і він подався щось там інспектувати-перевіряти. – Він же старий, мамо! – Сказав… в інститут влаштувати тебе зможе. І мене… до Києва забере. – Скільки йому років?! – Каже – п’ятдесят вісім. – Щось він надто підтоптаний як на п’ятдесят вісім, – буркнула Майка. І так шкода мами стало. Та підстаркуватий дядько не на жарт захопився Надюсею. І оскільки вже бачив те саме небесне світло в кінці тунелю, яке перекреслює будь-які віддалені життєві перспективи, із пропозицією не забарився. Усе виклав на третій день знайомства. – Я людина холоста. Квартиру в центрі маю! Посаду вагому обіймаю! Заробляю непогано… Виходь за мене, Надюсю! А тут у нас дача на морі буде… З тим і поїхав за тиждень, бо мама так розгубилася – все знизувала плечима: «Ну, не знаю, Григорію Івановичу…» – І не згадає! От побачиш! – дратувалася Майка, бо так дістав старий повчаннями, ледь стримувалася. Та Луцик знову здивував. Зателефонував за три дні, безапеляційним тоном наказав Майці негайно записатися на ЗНО, пройти його в будь-якому разі, а інше – Луцикові турботи, зробить Майку студенткою. Шанс, шанс! Занурилася в шкільні підручники за два роки після закінчення школи, усе гадала: невже не обдурить старий? Невже вона житиме в Києві?… – Ма… У який виш він мене пропхне? – Тобі не однаково? – Однаково… – Казав: шукатимете, де конкурс найменший. – Тебе шкода. Такий старий… – Зате з квартирою в центрі столиці. Я й не сподівалася, а воно, бач, як усе гарно… І для тебе. І мені… У розпал літа Майка трусилася в плацкарті, дивувалася карколомним змінам. Усе старий Луцик вирахував: Майку до вишу і в гуртожиток. Після такої послуги Надюся, як совість має, не відмовиться – до нього переїде, борщі варитиме, ступні масажуватиме і не тільки… – Гілю, блін… Так і не схудла! – Вітка примчала на вокзал зустрічати подругу. Обхопила Майку, відірвала від землі. – Бомба ти моя генічеська! Майка роздивляється подругу – ще худішою стала, перефарбувалася на білявку. – Ти змінилася. – А ти така ж корова! Майці тепло од тих слів. Усміхається, як дурна: – Вітко! Я в тебе переночую, добре? І досі пам’ятає ту першу ніч у столиці. Їхали на маршрутці з правого на лівий берег, Майка прилипла до вікна. «Скільки вогнів! – бентежилася. – Скільки людей… Хрести. Мости. Реклама, річка, гори… Хоч би не провалилася та авантюра з вишем! Не хочу повертатися… Тут хочу… якось! Вітка ж змогла…»

* * *

Вітка відчиняє двері крихітної однокімнатної хрущовки на Воскресенці жестом владичиці світу – оціни, Гілю! З темної кімнати доноситься заливисте хропіння. – Хто тут? – пошепки питає Майка. – Дівчата з Полтави. Разом працюємо в ресторані. І житло разом винайняли. Так дешевше. – І скільки їх? – Алка й Тонька. – А ти де спиш? – На підлозі. Матрац надувний купила. Тсс! Гайда на кухню, бо ще дівчат побудимо, а їм завтра до світанку прокидатися. – Вітка кидає Майчині речі в коридорчику, суне до п’ятиметрової кухоньки. – Хочеш сьомги? – Давай… Вітка дістає зі старенького «Дніпра» кілька тарілок: на одній кілька шматочків солоної сьомги, чималий шмат печінкового паштету, сирокопчена ковбаса дивної еліпсоподібної форми. На другій – жовте присохле олів’є, на третій – обкусаний десерт. – Це торт? – питає Майка. – Я ж у ресторані працюю! – Вітка вже курить. Всілася на підвіконня, димить у відчинене вікно. До Майки доходить. – То недоїдки? – Ти в ресторані не працювала? Не знаєш, як це робиться?! – психує Вітка. Усе Майка знає, та сама жодного разу з чужих тарілок не брала… І Вітку образити не хочеться. Підхоплює двома пальцями середній шматочок сьомги, що він лежить поміж двох інших, ніби то гарантує – ніким не обслюнявлений. – І ким будеш? – питає Вітка. – Не знаю. Завтра документи до аграрного понесу. На кілька спеціальностей. На захист рослин, на тваринництво, ще щось таке, не пам’ятаю. – Майка сьорбає гарячий чай, усміхається подружці. – Мама діда київського перестріла. Він… типу закохався в неї. Обіцяв мене в інститут прилаштувати заради того, щоби мама погодилася до нього переїхати. Завтра о дев’ятій маю біля аграрного бути. Вітка регоче: «Блін, доярка!» Дістає з шафки пляшку «Мартіні»: «Відзначимо, Гілю, якщо до вишу потрапиш!» Так і не відзначили. Вітчина халупка – на лівому березі, усі Майчині інтереси на березі правому зосередилися: виш, гуртожиток, нові друзі. І за рік після вступу не могла визначити: дійсно Луцик допоміг чи встряла туди, де того року логічний недобір виявився? – Як називається спеціальність, Майє? – питала мама. У вересні наважилася – здала генічеську хрущовку квартирантам, переїхала до Луцика. Старий наступного ж дня Надюсю до рагсу потяг, бо, казав, то дозволить суттєво розширити їхню житлову площу: у міністерстві, мовляв, саме розглядають його заяву на нову квартиру. Майка сиділа на чистенькій кухоньці стандартної однокімнатної квартири на Харківському масиві, з вікон – ліс, труби якісь. А старий брехун казав – квартира в центрі. – «Технологія виробництва і переробки продукції тваринництва»… – Я особисто просив! Щоби саме на цю спеціальність! – похвалився Луцик, відсунув порожню чашку. – Ближче до м’яса… Мама одразу підхопилася чашку мити. Майці на душі зашкребло. – Це ж тобі години дві до гуртожитку добиратися, – натякнув дід. Майка вискочила надвір, поклялася більше жодного разу не потикатися до Луцикового гніздечка. Не сильно й страждала. Передзвонювалися з мамою, раз зустрілися в місті, бо з Генічеська надійшли гроші від квартирантів і мама більшу частину доньці віддала. – Трохи на ліки для Григорія Івановича залишила, – пояснила винувато. – А собі? – спитала Майка. – А що мені? У мене все є. Їздили з Григорієм Івановичем у село до його рідні. Молока нам дали, сметани, курку… – Мама звикала жити новими реаліями. – Працювати не підеш? – Григорій Іванович проти. – Не нудно? – Григорій Іванович дві контрамарки до театру приніс. На вихідні підемо. – У маминому голосі зазвучали нотки гордощів. Ну, і добре! Бо в Майки справ по горло. Уперше після вступу група першокурсників із гуртожитку збиралася в центр міста: Хрещатик подивитися, себе показати, і Майці до дідька сильно хотілося встигнути перефарбувати русяві коси у щось ектремально-прекрасне. Щоби той Київ вмер! Чи то фарба виявилася простроченою, чи то Майка перетримала її, але коли вимила голову, злякалася: щось воно… надто жовте! – Гілко! Може, поголити тебе? – запропонував котрийсь із гуртожитських, коли жовта Майка наздогнала однокурсників на зупинці маршрутки. – Краще перефарбуватися спробую, – відказала. За тими спробами уважний міг би відстежити метушню Майчиних сподівань. Попервах яскраві фарби змінювали одна одну, а Майка безбожно косячила, бо розгубилася вкрай – після загубленого в степах при морі райцентру гамірний, сяючий вогнями Київ вабив тисячами принад. Майка спішила напитися столичного життя, розривалася – прогулювала лекції, аби помріяти перед вітринами дорогих бутиків чи знайти дешеві аналоги на «Даринку» і в секондах, недосипала, аби повеселитися з друзями на вечірці чи закрутити швидкоплинний роман, а то зривалася в пошуках підробітку, щоби не просити грошей у мами і Луцика. І вкотре мастила голову чудернацькою фарбою. Іноді це навіть допомагало. На першій же сесії перед іспитом із хімії повернулася до гуртожитку перед світанком, у голові каша: «Не готова, провалюся й поготів!» Рішення вилупилося вкрай несподіване. Замість продивитися конспект чи принаймні хоча б поспати кілька годин, Майка дістала з рюкзака яскраво-руду фарбу для волосся й вирішила – погибель теж має бути красивою. Дідок-професор Орест Костянтинович Кухарчук куняв, як той Вій. І повік не підняв, коли Майка першою зайшла до аудиторії, витягла білет, пополотніла. – Можете відповідати без підготовки? – запитав чемно. – Можу, – сказала Майка, упала на стілець навпроти професора. Кухарчук врешті розплющив очі й… остовпів: перед ним сиділа міцненька дівчинка з наполоханими сірими очима і яскраво-червоним волоссям, на якому подекуди проступали фіолетові плями. – Що у вас із волоссям, Гілка? – здивувався. – Пожежа, – ляпнула Майка, почервоніла і від того перетворилася на суцільну червону істоту. – І довго горіли, пані? – витримано запитав Кухарчук. – Та чимало… Прагнула опанувати… хімію. Але в гуртожитку надто складно сконцентруватися. – І чому ж? – Професор іронічно підняв брову. – Що ж там за проблеми такі карколомні?! Війна? – Та ні. Усе мирно. Любові забагато. Можна відчинити двері до кімнати закоханих, поставити навпроти стілець, усістися і спостерігати – серіали відпочивають. Одного разу я навіть плакала, – Майка болобонила, сама дивувалася: хіба допоможе? – Ну… То світлі сльози радості, – Професор махнув сухенькою долонькою, мовляв, сентиментальний відступ закінчено, переходимо до предмета іспиту. – Радості мало! – відчайдушно видушила Майка. – Знаєте, чим така любов закінчується? – Здогадуюсь. – Не думаю. Дідок ошелешено вирячився на нахабу. – Перепрошу, Гілка, але упевнений, що здогадуюся, – відказав із натиском. – Вагітністю. – Якби ж, – сказала Майка. – Тоді б у гуртожитку не вирувала напруга, а я б училася на підвищену стипендію. – Не бачу зв’язку між вагітністю студенток і вашими особистими успіхами в навчанні. Якщо ви, звичайно, не приймаєте пологи в подруг за сумісництвом. – Пологи… Це ж будь-хто міг би… Тобто я хотіла сказати – ні! Не приймаю! Тобто… Любов у нашому гуртожитку існує за іншими правилами. Кухарчук скривив пику, зиркнув на Майку з прикрістю. – Любов у вашому гуртожитку відрізняється від загальновідомих уявлень про кохання? – Безумовно, – кивнула. – Поза стінами гуртожитку – як? Люди закохуються, потім одружуються, потім уже заводять спільне господарство. Так же? – Ви не відкрили для мене нічого нового! – А в нас усе навпаки. Спочатку двоє молодих, практично незнайомих людей раптом починають вести спільне господарство. – Не розумію… – Це просто! Знаєте, ідеш собі коридором, стукаєш у всі двері, питаєш сіль, чашку чи трохи кефіру. І хоч одні двері обов’язково розчахнуться. І тут з’ясовується, що в тебе є чашка, а в нього кефір. І ось ви вже сидите на одному ліжку і по черзі сьорбаєте кефір з однієї чашки. Хіба це не спільне господарство? – Малувато, – скептично відказав професор. – А далі – гірше! Оці чашка і кефір породжують довіру. І ось ти вже береш у нього джинси, щоби вискочити в них на лекцію, а він залишається в гуртожитку, бо йому нема в чому вийти. Віддав тобі свої улюблені штани. А ти ж… така вдячна! Повертаєшся і дозволяєш йому вдягти свій светр. І скоро твої і його речі перемішуються в одній купі. А це хіба не спільне господарство? – Припустимо. А далі що? – Далі ти з ним урешті знайомишся. І стосунки стають взаємовідповідальними. Як у шлюбі. І в один прекрасний день ти розумієш: він хлопець твоєї мрії. Отут і починається любов… І проблеми. – Так у чому, власне, суть проблем? – роздратувався професор. – Невже ви й досі не зрозуміли? – остаточно знахабніла Майка. – Ось уявіть. Ви – закоханий у мене студент. Я – закохана у вас студентка. Ми кохаємо одне одного, у нас одні джинси на двох. Одна чашка й один кефір. Але ми живемо на різних поверхах, з чужими людьми. Ми зустрічаємося біля кухні, терпляче чекаємо, поки наші сусіди дременуть із кімнати в пошуках свого кефіру… Тобто щастя… І головне – треба ж постійно бігати на інший поверх! За тими самими джинсами чи чашкою. І яке кохання те витримає? – Але чашку можна взяти в подружки, а не в того… вашого коханого! – видав професор наукоподібну гіпотезу. – Ось! – усміхнулася Майка. – Це і є початком кінця! Ти виявляєш слабкість! Стукаєш у найближчу кімнату, мовляв, позичте чашку. Та чомусь завжди відчиняються ті двері, за якими стоїть новий той, хто готовий поділитися з тобою чашкою, якщо ти поділишся з ним кефіром. І ось ти вже сидиш із цим новим… І ви п’єте цей небезпечний спільний кефір із цієї небезпечної спільної чашки, і раптом ти бачиш, що джинси в нього майже нові і такі кльові… І ти кажеш: мовляв, нічого, якщо я один разок у твоїх джинсах… І все по новій! Спільне господарство, знайомство, майже сім’я, кохання… Майка замовкла, з острахом зиркнула на професора. Кухарчук задумливо втупився в купу білетів, розкладених на стільниці: може, молодість згадував. – Пане професоре… Кухарчук глянув на Майку з прикрістю. – А що ж колишній… – А що йому робити? – прошепотіла Майка. – Посидить кілька днів голодним і почне стукати у всі двері підряд. – Мда… Реалії… – Професор зітхнув, підсунув до себе Майчину залікову книжку. – Задовільна оцінка вас… – Задовольнить! – випалила Майка. – А добра? – Добра… Це… взагалі відмінно! Вилетіла з аудиторії, усміхалася азартно, тріпала червоними косами. Одногрупники оточили Майку, випитували, що до чого. – Робіть нещасні очі і кажіть: готувалися так відчайдушно, що й не помітили, де ділася ваша чашка. І ваш кефір, – порадила. – Який кефір? – здивувався патлатий Кібер. – А то преподи не знають, що ми тільки пиво… – Кібере! Пароль – кефір! І чашка, – сказала Майка, побігла нову фарбу для волосся купувати.  

На другому курсі поголила голову: яскраве волосся не робило життя яскравим. Не допомагало завоювати столицю чи хоча б зрозуміти шляхи до красивого, легкого й багатого життя, що воно кричало до Майки з кожного рекламного щита: «Твоя квартира в елітній висотці чекає на тебе!», «Не забула придбати тур на Балі?!», «Нова колекція хутра! Ти – королева!», «Купи “ауді” сьогодні!». Та з усіх столичних щедрот Майці випала лише одна – право бути тут, спостерігати чужі розкоші, поки з вишу не випхали назад у Генічеськ. Майка іноді думала: мама ж тепер у Луцика, а хрущовка біля моря приносила б їй зиск, якби повернулася… Та сама лише згадка про пельмені і приморський ресторан викликала відчуття відрази і скаженого опору – нізащо! Та й до Києва охолола. Уже не мчала з гуртожитку до нічних клубів, на вечірки чи просто погоцати під безкоштовну музику на майдані з пивом і цигаркою. Там таких розгублених – тисячі. Тирлуються в центрі, шанс свій усе вхопити намагаються. А в чому він? Ніяк збагнути не могла. Товклася на постелі з книжками – на диво, тваринництво пахло не тільки навозом, але й чіткими знаннями. Та коли очі втомлювалися від блимання тьмяної лампи, сунула до кухні – чай, чай! Перетиналася з такими ж домувальниками, як сама. – Гайда до нас?! – А що у вас? – Ромці батьки копченого вугра передали до пива. Пиво? Пиво. Іноді вино, більше – горілка. Щоби сміятися. Щоби і тут, в обшарпаній гуртожитській кімнатці, більше схожій на пастку, – радість. Втішати себе: однаково, де збираються цікаві люди. Для розумних не важливе місце, а вони ж розумні. …Після однієї з таких посиденьок прокинулася від гострого болю внизу живота в обіймах третьокурсника Коробова. Коробов не з козлів. – Майєчко… Ми з тобою… Тобі було добре?… – Не знаю, – прошепотіла Майка, зачинилася в душовій – милила тіло, ридала, як та корова, що вона у тваринництві – з ВРХ. І що тепер робити?! Усе по-інакшому бачилося. Щоби з ясною головою та при пам’яті, а не по п’яні. Щоби ніби й розчинитися в чоловікові, а ніби й спостерігати – як і що. Щоби запам’ятати на все життя, бо то ж уперше! Тепер, як уперше, вже не буде! Ну, не ідіотка голомоза?! Коробов тижні зо три Майці проходу не давав – навіть запропонував орендувати квартиру і спробувати пожити разом. Майка дивилася на невисокого товстенького хлопа з розгубленими добрими очима, – йому б у КВК, – згадувала підліткові страхи: а раптом вона вагітна?! Уже! – Коробов! Ти – покидьок! – зничтожила хлопа. Півднини рилася в Інтернеті, до аптеки кинулася – тест на вагітність, касторова олія… І хоч тест ясно свідчив – ніяких проблем, Гілка! – не повірила і, як у дурному підлітковому віці, вхопилася за важке ліжко: тягала з дня у день. Поперек ломило, унизу живота – суцільна рана. Закріплювала результат касторкою, схудла за місяць на вісім кіло… І лише коли по ногах потекла густа кров, зітхнула з полегшенням: слава Богу, пронесло.  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка