Annotation Що змусило молоду дівчину з великого міста втекти до глухого села й оселитися в занедбаній хатині, а хазяйновитого та заможного майстра на всі штуки перетворило на алкоголіка, який працює за пляшку?



Сторінка13/13
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.94 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Є ліки! Від хвороб, гризот душевних, хронічної туги й нічних мордувань. Побачила Гороха – і так усе ясно стало. Нічого їй не треба – ані помста, ані справедливість, ані грошей купа, ані клята іспанська ковбаса, щоби на все те лайно своє єдине безцінне життя марнувати! Толя поряд – щастя яке! – Толечко… – Сиділи на лаві автобусної зупинки, Майка притулилася до кульгавого гаряче. – Як же мені важко без тебе… – Ти… не гнівайся… Що на Великдень так вийшло, – знітився. Обіймав бережно, косував на Майку розгублено. – Знаю все. Про Соломію. Ти… з нею? Усміхнувся тоскно: – Солі іншого треба… – А ти тоді… куди зник? – До Мурманська поїхали. Соля рвалася. Казала: «Там гроші гарні платять…» – Плечима знизав. – Норвежця знайшла… – Підла! – Я її не виню. – От і дарма! Вбивати таких! Глянув на Майку приголомшено: – Мань, ти чого? – Ми з тобою в одному болоті борсалися! Ти ж не знаєш, а я… Теж! Життя б віддала за одного такого… А він… І згадувати не хочу! Нема його більше! Нікого немає із тих, хто зрадив. І Солі твоєї нема! Забудь! – Тільки з тобою й забував про неї, – зізнався. – Ти – мої ліки. На Лупин хутір повернувся – тебе немає… А мені там без тебе що? Зіп’юся. Краще на залізничному вокзалі до бригади якоїсь приб’юся, поїду… – А що… на хуторі? – Та стоїть. Уляна там. Санджив поїхав кудись, у його хаті трійко патлатих хлопців оселилися. Нормальні такі… Хауса відгодовують. – Хаус повернувся? – аж задихнулася. Горох кивнув. – Усе в ліс біля яру ходить. Виє там. А Реп’яхи виїхали. Тепер у Капулетцях і горілки купити нема де. – І куди виїхали?… – спитала Майка тьмяно. – А хтозна? Кажуть, до Чернігова, бо там клімат м’якший. Від капулетцівських вітрів Тома Реп’яхова геть змарніла, – Толя замовк, зиркнув на Майку стривожено. – Ти як? Щось худа… Як ото на хуторі взимку. Майка зіщулилася, притулилася до хлопця міцніше. – Забери мене! Толечко! Забери! До себе! У Капулетці. На хуторі хату продамо, автівку якусь купимо… Чи господарство заведемо. Ми ж хотіли. Кури, свині… – Та добре… – Горох цілував солоні Майчині сльози, гладив по спині. – Чи поїдемо кудись! – Та добре. – У мене гроші є! Не бідуватимемо! – Нащо мені твої гроші? Зароблю… – Поїдемо? – Та добре. Годі, Маню… Ну, чого?… – …А я ніколи тебе не зраджу! Ніколи! Ти – мій єдиний! Чуєш? І ти – ніколи… От заприсягнися, що не зрадиш! – Та добре… – Хіба то не доля? Що на хуторі зустрілися. І нині. Нащо нам від долі бігати? Забудемо тих, через кого сльози лили. Не хочу ні з ким боротися. Тебе хочу! З тобою тільки… Сто років разом житимемо. Сто років! Неушкоджені… Ніяка зараза нас не візьме! – Та добре! – повторив упевнено. І так Майці добре на душі стало. Підскочила. – Ходімо! – Куди? – До мене! Я тут квартиру… винаймаю. Речі зберу – і поїдемо. Зараз же поїдемо в Капулетці. – Тут почекаю, – сказав Горох. – Торба дуже важка. Інструмент із собою взяв – я ж на заробітки був зібрався. – Добре! Я миттю! – Майка обхопила долонями Горохове лице, увіп’ялася вустами в хлопцеві губи. Відірвалася за мить, підхопила із землі босоніжки, побігла до будинку. Про ліфт забула: мчала сходами наверх – душа співала: «Кінець біді!» Толя поряд. Нікому його не віддасть! Ніколи й нізащо! Руки тремтіли… Ледь із ключем упоралася. Розчахнула двері, забігла у вітальню, витягла гроші зі схованки в шафі. До великого нового шкіряного рюкзака вкинула! Туди ж документи, речі найнеобхідніші. І гайда. Біля дверей зупинилася. А сукні модняві? Туфлі-босоніжки. Грошей на них до біса витрачено. – Ні, ні… Круті шмотки заберу! – розсміялася. – Буду Капулетці вражати! Витягла величезну валізу, тільки дверцята шафи розчахнула – мобільний дзелень. На годинник зиркнула – пів на другу ночі. Якого дідька? Хто? – Ти вдома? – почула голос шефа. – Так… – насторожилася. «Аби через шмотки не затрималася, уже б ішли з Толею геть», – промайнуло. – І я з договором під’їхав, – сказав Чертог. – Піднімаюся до тебе. Ти ж не проти? – Ні… – Серце впало. Нічого, нічого… Толя трохи зачекає. Зате Майка поїде з міста не голою-босою, власницею квартири багатої. Хіба не заслужила?… Вона – не Лілька дурна! Свого не віддасть. Їм же з Толею краще житиметься! Навіть гарно, що Чертог саме зараз під’їхав! Помститься і йому наостанок. За те, що викинув хвору з роботи, сволота. Він віддасть документи на квартиру, вона усміхнеться: у понеділок зранку не запізнюся. А сама – геть! На волю з Толею! І хай потім Чертог лікті кусає, згадує, за що його покарано! Йолоп! Знає ж: автівка й третини вартості квартири не покриє. Сказиться від гніву. Так йому… Вільного часу – секунд тридцять, поки Чертог ліфтом підніметься. Закинула валізу на балкон, рюкзак у шафу: ніби порядок… Ніщо не нагадує про спробу відчайдушної втечі. Розчахнула двері, зустрічала шефа на майданчику. Чертог без церемоній попхався до вітальні. Усівся на диван – тримав у руці прозорий файл із документами. Указав Майці на місце поруч із собою. – Сідай! – Дістав із файла папірці. – Читай! Чи все тебе задовольняє? Майка опустилася на диван, читала дрібний текст та відчувала запах м’яса: «Моя квартира, моя…» – Як претензій не маєш, – почула голос Чертога. – Завтра зранку від тебе заїдемо до нотаріуса й офіційно засвідчимо угоду. – Від мене? – Глянула на дядька здивовано. – Звичайно, – спокійно відказав Чертог, поклав руку на Майчині груди. – Треба ж, щоби і я до угоди претензій не мав. Справедливо? – Так… – відказала, голосу свого не почула. Чертог стиснув дівочі груди. – Ну, давай… Усюди тобою задоволений. І тут не зіпсуй! Звилася, відштовхнула його, загарчала, як Хаус, дивилася з викликом, зиркала на вікно – от зараз круком крізь скло… Чертог розсміявся задоволено, вхопив Майку за руку, смикнув до себе: вигиналася під ним обурено, гірко, гнівно – тільки розпалювала дядька все більше. – Що, Гілка? Знатимеш тепер своє дерево?… Майка не чула. Задихалася під грубою тушею, усередині запульсував біль, розлився потічком: хвора, ой, хвора… Та його накрило море несподіваного звірячого задоволення: «Моя квартира, моя робота, мої гроші… Не віддам!» Оргазм наступив одночасно, розкидав тіла в різні боки: грубий дядько усміхався розслаблено, дивився в стелю. Дівчина сповзла з дивана. – Кави вам заварити?… – прошепотіла безпорадно. – Чого ти мені «викаєш»?… У цих стінах я тобі – Микола. – Не звикла… ще. – Встигнеш… – змилосердився. – Давай! Ходи до мене! – наказав. – Кажи – чого хочеш?… Майка присіла на край дивана, знизала плечима. – Я… тільки вірності хочу, – прошепотіла. Чертог зиркнув на дівчину здивовано, розреготався: – А ти не дурна! Геть не дурна! Люблю таких… – Завівся, повалив Майку на диван. – Вірність теж заслужити треба! Здивуй мене, Гілка! Давай… І я тебе здивую… Тільки зі сходом сонця вгамувався. Заснув задоволеним украй. Пообіцяв: «Передрімаю – і до нотаріуса». Бо переконала… Майка обережно вислизнула з обіймів грубого дядька, визирнула у вікно – двірник мітлою махає, трава зелена, автівки зрідка. Толя де? Він стояв біля автобусної зупинки – розгублений, ошелешений. Раптом підхопив важку торбу з інструментом, покульгав до залізничного вокзалу. Усе озирався… Майці до біса сильно захотілося розревтися тихо-щиро, щоби Чертога не наполохати, та сльози не бажали зволожувати дрімучу душу. Очі сухі. Притулилася до скла – за вікном вирувало жорстоке море хижих людських пристрастей. Вбивало, викидало на узбіччя, калічило й топило. Майка відчула звірячу силу плисти тим морем, не тонути. От зараз плигне у вир – усіх, хто на шляху трапиться, розкидає. Та в брудній каламуті де-не-де виникали течії чистих потічків – не змішувалися з багнюкою, уперто пробивали собі шлях. Толя йшов геть – за ним розливалася така чиста вода, що здавалося: це ж просто – переплисти у світлий потічок із хижого моря. Майка уявила, як стає на край балкона, плигає в темне море, щоби дістатися потічка, та море раптом стає світлим-прозорим – прекрасним, як життя, де наївна Вітка беззастережно віддасть останню копійку, іронічний Ігор Росов простягне руку, поштарка Галя вхопиться за мітлу, Уляна нагодує, Санджив заспокоїть і Толя… Толя не покине ніколи. Безплідна мрія вже несла – занурила Майку у світле море, та вона раптом опинилася у вузькому брудному потічку – у такий виливали помиї в генічеському ресторачику: зовсім поряд із морем, та ніколи в нього не впаде. Майка відсахнулася від вікна. Увіп’ялася поглядом у грубого дядька: «М’ясо?» Їла очима, висмоктувала собі – усе більше, більше… – Сто років житиму… – прошепотіла глухо. – Ще встигну храм побудувати.
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка