Annotation Що змусило молоду дівчину з великого міста втекти до глухого села й оселитися в занедбаній хатині, а хазяйновитого та заможного майстра на всі штуки перетворило на алкоголіка, який працює за пляшку?



Сторінка11/13
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.94 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13
7


У середині травня вранці даішники на в’їзді до Києва з боку Чернігівської траси зупинили брудну, як чорт, «Волгу ГАЗ-21». Усередині радіо розривається. – Музику вимкніть! Сама вирядилася, а автівка брудна, – роздратовано кинув немолодий майор засмаглій – певно, з островів! – русявій дівчині в чистій білій сорочці. Як же ненавидів він цих крутих пердушок! Коханці автівок їм понакупляють разом із водійськими посвідченнями, ніби від того панянки до автівки з повагою ставитимуться. От і ця! Ретро-автівка наново відреставрована. Неозброєним оком видно: до фіга грошей потягла… А вона й помити її лінується! Зазирнув у салон і отетерів: поряд із дівчиною сиділо чудовисько – величезний, схожий на рись, сіро-коричневий плямистий кіт, їв майора холодними жовтими очима. – Дощі були, – сказала Майка. – Вирішила спочатку до Києва доїхати, потім уже помити… – Здалеку їдете? – Тут десь поблизу автомийка є? – питанням на питання. Майор вказав на сіру коробку, що виднілася прямо по курсу. – Надовго в столицю? – Від столиці залежатиме, – відповіла зухвало. Глянула на Київ – уже височів на обрії. «Цього разу не піду без тебе», – затято повторила слова з пісні леді Гаги. По чию душу спершу пнутися? Перед очі підлі зрадники – Чертог, Руська, Андрій. І мама…  



У «Гібралтарі» того дня напруження зашкалювало. Напередодні несподівано для всіх шеф оголосив про відкриття за два місяці філії в Мадриді. На дошці оголошень повісили розпорядження з умовами конкурсу, у якому міг узяти участь будь-хто зі співробітників, позмагатися за суперприз – призначення до іспанської філії. Народ жваво обговорював новину, у плітках прогнозував розвиток подій і шанси ймовірних кандидатів. А топ-менеджмент зранку засів у кабінеті Чертога. Уже обідати час, а керівники напрямів і відділів не виходили… А люди ж хвилюються! Уже і секретарку розпитували, і трафік-менеджера підсилали з нібито нагальними справами. Ніхто нічого… Перед обідньою перервою Ігор Росов із Максом Пічкуном вискочили на поріг перекурити. Тільки клацнули запальничками, аж біля офісного центру загальмувала розкішна синя «Волга»: ляля – не апарат. – Блін, колись і я собі таку куплю… – сказав Макс. – Гарно відреставрована, – погодився Ігор. Вдивився, і щелепа відвалилася: «Еліза?…» Вийшла з автівки, замкнула дверцята. Рухалася граціозно, упевнено, як хижа тварина. Підійшла до хлопців. – Гілка?! – зрадів Макс. – Привіт… – Привіт, – сказала Майка Росову. – А ти… – Ігор розгубився. – Ще побачимося. – Усміхнулася, штовхонула важкі двері, зникла всередині. З обіду весь «Гібралтар» забув про престижний конкурс – теревенили тільки про несподіване повернення Чертогової улюблениці, що вона шефові чи то коханка, чи то позашлюбна дочка, чи то взагалі бозна-хто. – А змінилася! А засмагла! Брехала, що хвора… На Балі якомусь відлежувалася, поки ми тут вкалували. Тільки Руслана Вирва мовчала – уперто витріщалася в підручник з іспанської. – А куди вона пішла? – спитала котрась із колежанок. – Кажуть, до Чертога, – сказав Макс. – Може, у секретарки запитати? …Секретарка не встигла оперативно відреагувати на несподівану появу колишньої співробітниці, що про неї шепотіли: «Померла, бідаха». Щелепа відвалилася. – Гілка?… – Чертог у себе? – Майка й на мить не зупинилася біля секретарки, сунула до шефового кабінету, тремтіла од збудження: м’ясо… Вскоче, лясне Чертога по щоці. Що? Думав, здохла?… – Та зачекай! – обурилася секретарка. – У нього нарада! Майка всміхнулася зухвало й розчахнула двері Чертогового кабінету. Чертог саме кричав – трахав топ-менеджмент по повній уже яку годину поспіль і навіть не захрип. Жбурляв папери, грозився звільнити всіх на фіг чи просто зменшити зарплатню відповідно до обсягів, які… – …впали! – тицьнув грубим пальцем у показники на столі, почув, як рипнули двері, відірвав очі від паперів, щоби знищити вже заодно й дурну секретарку, і побачив Майку. Майка узріла Чертога в другу мить, бо спершу наштовхнулася на перелякані очі свого безпосереднього начальника Нестора Слободяника. Згадала про стимул, з яким Чертог гнав її на смерть. – Я повернулася, – сказала. Дивилася Чертогові в очі. – Кабінет свій можу зайняти? Топ-менеджмент прилип до крісел. Хтось із найбільш сміливих потягся до пляшок із мінералкою, що вони стояли посеред столу, та вчасно схаменувся. У кабінеті запала здивована, як знак запитання, тиша. Чертог увіп’явся в Майку поглядом. Усміхнувся задерикувато. – Працювати! – кинув топ-менеджменту. Поманив Майку пальцем до себе. – Ану, іди сюди… Топ-менеджмент рвонув до дверей, розвіявся на попіл. Чертог жестом запропонував дівчині сісти, сам упав у крісло навпроти. Роздивлявся дівчину безцеремонно. – І що? Недарма я тебе від унітазів відірвав? – Я одужала, – Майка ледь стримувала лють. – Можу працювати. На місці Слободяника. Чертог розреготався. – Дідько! Пам’ятаєш? – Ви ж самі казали: такий стимул – варто жити. – Може, у Мадрид поїдеш? – А справедливість?… Я повернулася, щоби зрозуміти: ви слова дотримаєте чи ні? Чертог почервонів від гніву – що?! Та хто ти така, щоби йому тут про честь і гідність нагадувати?! Подався до Майки – відсахнулася граціозно й хижо, без страху. З цікавістю дивилася дядькові в очі: «Ну, а далі що?» Чертог відкинувся на спинку крісла, усміхнувся азартно. – А що – давай! Звільню Слободяника сьогодні ж. Завтра починай. Не розвалиш мені відділ? – Спробую… – Три місяці тобі строк. Протримаєшся на рівні Слободяника – одержиш надбавку до зарплатні. Не подякувала. Кивнула холодно. – Тільки я… з вами не спатиму. Чертог брови звів, глянув на дівчину уважно – а вона змінилася… Не ззовні – ззовні така ж: струнка, тендітна, сірі очі світяться на тлі рівної засмаглої шкіри – таких тисячі. Та лише в цієї в погляді з’явилося щось дике-невтримне. І дихає… Дихає ніби не тутешнім повітрям. – Де була? – кинув зацікавлено. – Та тут неподалік… – Давай, давай! Правду! – не повірив. – В Індії так засмагла? Майці перед очі – Лупин хутір. Знітилася. – В Індії… – кинула. Перед ким сповідатися? – Секретарці адресу свою лиши. Щоби завтра вранці службова автівка тебе з дому забрала. – На власній доберуся. – І тачку маєш? – здивувався Чертог. – Під офісом стоїть. Чертог пішов до вікна, визирнув. Майка стала поряд. – Синя «Волга», двадцять перша, – сказала. – Тільки відреставрована. – Та бачу – гарна. Продай! Люблю ретро-автівки. – Уже є покупець. – А якщо я дуже попрошу? Майка глянула на Чертога зухвало. – Погоджуся, – відповіла, наче на гачок посадила. – От і почекай продавати. Пізніше обговоримо. – Чертог відступив на крок, наче хотів із гачка зірватися. Усміхнувся. – Із поверненням, Гілка!  

Майка йшла до «Волги» – ледь стримувала злий регіт, згадуючи подив Чертога, переляк Нестора Слободяника і всього топ-менеджменту разом. Слободяника – геть! М’ясо! Першим і стане! З Чертогом пізніше розбереться. Утне йому щось таке болюче – скрутиться од жахів. Ще пошкодує, що дозволив Майці до «Гібралтару» повернутися! У лице – вітер. Воля… Прочинила дверцята «Волги», мало не впала: у зачиненому салоні під гарячим сонцем задихався Хаус. – Дідько, Хаусе… – злякалася. Скинула безвільну тушу із сидіння під ноги, лила на кота воду з пляшки. – Зараз, зараз… Вскочила за кермо, відігнала «Волгу» в тінь. Розчахнула всі дверцята, аби протягом повітря розворушити. – Пий… – лила воду на гумовий килимок під ногами. – Пий… Кіт зиркнув на Майку холодно, зіп’явся на ноги – тикався мордою в калюжу на килимку, хлебтав рятівну вологу. – Дурепа я… Вибач. – Косувала на кота винувато, думки різні: «Ветлікарню відшукати… Хай би подивилися Хауса…» Згадка про лікарню відкинула кота на другий план. Серце впало. А як сама не одужала? Як біль відступив тимчасово, щоби зібратися з чорними силами, атакувати знову? Вона ж нічого про себе не знає! А як їй лишився місяць від сили? Жінки в лікарні казали: «Перед смертю завжди попускає…» За півгодини зупинила автівку перед приватною клінікою, де минулої осені доброзичлива лікарка-гінеколог перекреслила її метушливе, сповнене примарних шансів життя новиною про пухлину в матці. Лікарка не впізнала дівчину. Рівним голосом розпитувала про проблеми, скарги, інтимне життя й кількість статевих партнерів. Майка їй напівправду: – Зараз нічого не турбує. Останні кілька місяців – тільки один партнер. – І я не спостерігаю ніяких відхилень, – констатувала гінеколог після того, як оглянула дівчину на кріслі. Знизала плечима здивовано. – У чому суть вашого візиту, якщо вас нічого не турбує? – Хочу на УЗД. Раптом ви чогось не роздивилися… Образила лікарку – почервоніла до скронь, та марку тримала. – Хочете на УЗД? Не бачу сенсу, але якщо наполягаєте – спочатку в касу! УЗДист ялозив вологим давачем по Майчиному животі, теревенив оптимістично: – Поверхня матки рівна, без ознак запалення й хронічних захворювань… – Новоутворень немає? – Майка від жаху ледь язиком ворушила. Молилася невідомо кому: «Прошу, прошу літ і зим без пухлин…» – І натяку! Хто це вас так налякав? Молода, здорова… – Уважніше подивіться! – Раджу до невропатолога звернутися, – напружено відказав УЗДист. – По гінекології у вас усе нормально. А от нерви… – Півроку тому в матці пухлина була, – врешті видушила Майка. – Який бовдур вам таку дурість сказав? – знизав плечима УЗДист. Майка хотіла вигукнути: «Та ви!» Втрималася. Витирала живіт паперовим рушником, спостерігала, як із принтера вилазять роздруківки УЗД. – І на знімках мені покажіть… Що немає нічого поганого. – Я про це й у висновку написав. На все добре… До невропатолога запишіться! У нас дуже гарний спеціаліст! Та до біса! Вискочила з клініки – наче крізь радість до щастя продерлася: ось воно, навкруги оберемками розкидане, а люди, дурні, не помічають, оминають, поспішають кудись… – Немає пухлини… Немає… – Усе витріщалася в знімок УЗД. Сіла в автівку і, хоч хотілося тієї ж миті мчати від клініки світ за очі, щоби ще років сто не довелося сюди повертатися, заклякла за кермом, сльози набігли. Затулила лице долоньками, розридалася, та всередині все сильніше розгорялося безжальне полум’я злої кривди – сльозами не заллєш.  

Вітка нікого не чекала. Почула дзвінок, виматюкалася: якого біса?! Тільки голку у швейній машинці налагодила на тонку тканину, тільки прицілилася… Двері розчахнула, очам не повірила: – Гіля?! Хотіла було кинутися до подруги, та Майка тримала на руках величезне сіро-коричневе плямисте чудовисько. Присіла перед дверима навпочіпки, опустила кота на підлогу. – Іди, Хаусе… Подивися, як Вітка живе… Котисько насторожено обнюхало Вітку, кволо почвалало всередину. Майка усміхнулася, знизала плечима. – Привіт… Вітка обхопила подругу, притисла до себе. – Блін, куди ж ти тоді поділася? А мене пограбували! Прикинь! Три тисячі баксів поцупили покидьки якісь! – То я… Ти ж сама казала: «Бери на лікування…» Ну, от… Вітка відійшла на крок, глянула на Майку з підозрою. – А хрін із ними! Вилікували? – Одужала. Без твоїх грошей – ніколи б… – Ну, і кльово! Проходь! У мене пиво свіже є! Нічого не змінилося – та ж обшарпана халупка, провалений диван, розкладене крісло. Тільки й того, що на журнальному столику машинка швейна і недошита дитяча сукенка на вішаку. Майка вже потяглася до Сандживового рюкзака – борг Вітці віддати з Реп’яхових гірких грошиків, – та раптом зупинилася. Сумніви страшні: «А раптом захворію? І знову без копійки?… Згину!» – Гроші… Я віддам. Незабаром. На роботу влаштувалася… З першої зарплатні… Вітка відмахнулася: – Та що ти про пусте! Розказуй! Де була? Хто тебе на ноги поставив? Майка зіщулилася: – Не хочу про страшне. Ти як? Вітка заторохтіла: – А, все кльово! Офіціанткою як батрачила, так і батрачу, у вільний час дитячі святкові сукенки шию. – Нащо сукенки? У тебе ж малий, – здивувалася Майка. – Для дівчаток хворих… Ти все! Навчила мене тим ноутбуком користуватися, не вилізаю тепер з Інтернету. Сайт один надибала – допомогти просили діткам хворим. Цим… туберкульозним. Я як прочитала… Тебе згадала… Малого свого… Не дай Бог, щось трапиться! Ну, ніхто ж не допоможе, суки! Написала на той сайт: грошей не маю, можу дівчаткам красиві сукні пошити. – Шиєш тепер?… – А до лікарні не ходжу! Передаю через цих… волонтерів. Не можу на хворих діток дивитися. Відразу малий перед очима… І зла така відразу стаю… Чуєш! Я тепер розумію… Чого ти тоді казилася… Майка відчула, як лють заливає горло. – Не хочу про страшне. Краще розкажи, як твій Важа? Ще кохаєтеся? – Дружина, сучка, вистежила… Мало не вбила мене. – Вітка зітхнула. – Важа тепер в іншому ресторані працює… Не зустрічаємося. Такий облом! Я його… майже полюбила. Майже?… Майка відчула, як її дратує все це майже життя без краплі радості: обшарпана кімнатка, пиво на підлозі, відсутність надій, повітря. Та посеред того мотлоху сиділа випрацювана рідна щира Вітка. Майка обійняла подругу. – Поїхали? – Куди? – Однаково. Тобі сподобається… Блискуча «Волга» сунула столичними вулицями, Вітка висунулася у вікно, підставляла вітру лице й зіпсуте фарбами біляве волосся, сміялася… – Агов! Люди… Ми – генічеські… Допетрали? Ми ще вас усіх… Від її дитячого щирого захвату Майка всміхалася розчулено, згадувала Санджива. І Толю… Колесили – куди очі вели, дісталися Вишгорода, зупинили автівку на березі Київського водосховища. Здивований Хаус уперше з часу загибелі Сашка з цікавістю обстежував береги, вполював мишу, схрумав байдуже. Дівчата сиділи на капоті автівки – Майка схлипувала, розповідала Вітці фантазійну версію своєї хутірської пригоди, сама вірила: як вичитала в Інтернеті про кульгавого цілителя з Чернігівщини, що люди до нього навіть з-за океану їдуть, як наважилася взяти Вітчині гроші й попхалася в глухі ліси з останньою надією, як опинилася в дивній хаті посеред трьох невиліковно хворих киян – двох чоловіків і жінки. Як віддала всі гроші кульгавому цілителю, а він їх до церкви відніс, бо з людей за лікування не бере та на Бога сподіватися велить. Як до весни ковтала і ковтала вонючі трав’яні відвари, танула, їсти перестала, потім геть зле стало – горіла-зітлівала, а кульгавий не відходив, казав: «Житимеш…» Як спочатку по літнього чоловіка з Києва приїхала дружина – забрала додому помирати, потім помер молодий хлопець… Залишив Майці свого кота. Й оцю автівку… Щоб жила… А як там справи в жіночки, Майка не знає, бо наприкінці березня біль розвіявся, ніби не було ніколи. Ще два місяці оклигувала потроху, згадувати страшні дні не хоче, та хіба те можливо?… Вітка зітхала, дивилася на воду. – А ти забудь… Тепер же все кльово? – Можна в тебе сьогодні переночую? – спитала Майка. – А завтра житло якесь собі підшукаю. – Блін! Вона ще питає?! Та живи… – Віддячу тобі за все, Вітко! – геть розчулилася Майка. Заплакала беззвучно. – Дай мені тільки роздихатися… Не будеш офіціанткою. Присягаюся! Ми ще з тобою… Та Київ не давав роздихатися – висмоктував сили з першого дня. По темному повернулися до Вітчиної хавірки. Вітка вийшла з автівки, роззирнулася. – Ні! Під домом таку кльову тачку лишати не можна! Тут наркоманів до біса! Замість спати, подалися шукати платну автостоянку на Воскресенці. Биту годину вешталися дворами й підворіттями, врешті домовилися з дядьком-охоронцем території якогось підприємства, побігли назад до Вітчиного дому, перехрестилися, що тачка ціла, відігнали її, повернулися додому – сил катма. – Нічого… Скоро віддам автівку – перестану над нею тремтіти, – сказала Майка. – Нащо віддавати? Катайся! – Не можу… Маю віддати. У дитячий будинок, приміром. За те, що одужала, – вимовляє Майка, раптом розуміє – так і стане! Заради того автівку в Реп’яхів забрала. Заради справедливості. – Нормально… Хай дітей возить крута тачка. Моєму б малому сподобалося, – підтримала Вітка. – Тобі о котрій на роботу? – О дев’ятій. – Звідси о пів на восьму виїжджати треба. Інакше не встигнеш, – попередила подруга.  

Майка залишила кволого Хауса на Вітчиній кухні поряд зі шматком магазинної курятини. Виїхала о сьомій. За годину крокувала до кабінету начальника відділу Нестора Слободяника, який із цього дня мав стати її робочим місцем. Сумніви роздирали: «А як Чертог із неї познущався?» Майка прийде зараз – обсміють її всім кагалом, знову на вулицю викинуть. Розчахнула двері Несторового кабінету – від серця відлягло: Чертог дотримав слова – у затишному, комфортному приміщенні не лишилося жодної речі колишнього начальника відділу. Майка всілася за стіл, розклала перед собою папери: з чого починати? Заглибилася в нормативні документи, розгорнула перший – з об’ємного тома випала записка. «Сука!» – прочитала. Усміхнулася недобро. – Що, Несторе… Думав, минеться? Зціпила зуби – годі відволікатися! Забрала тільки те, що заслужила! Ще всім доведе… За десять хвилин до дев’ятої приміщення відділу, що воно відділялося скляною, запнутою портьєрою стіною від кабінету начальника, наповнилося голосами й звуками: колишні Майчині колеги жваво обговорювали раптове звільнення Нестора Слободяника, гадали, кого ж над ними посадять. Рівно о дев’ятій Майка розчахнула двері кабінету – колеги очманіли, замовкли. Майка бачила, як потьмянів Ігор Росов, здивовано усміхнувся Макс Пічкун, перезирнулися дівчата… Тільки Руслана Вирва спокійно сиділа за колишнім Майчиним столом, приречено гортала підручник з іспанської. «Шкода, Хауса не прихопила, – промайнуло. – У них би взагалі дах зірвало». – Всім привіт, – усміхнулася холодно. – На місці Слободяника я! Є запитання? – І як тепер тебе звати? Майєю Михайлівною? – усміхнувся Макс Пічкун. – Можна. Зробимо так. По черзі до мене в кабінет. Кого не викличу – той звільнений. Зрозуміло? Максе! Ти перший! Прошу! Поговорю з тобою, скажу, кого покликати наступним. – Тобто… Мене точно не звільниш? – Точно! – Майка ковзнула поглядом по головах колег, пішла до кабінету. Кожного мордувала довго. Випитувала, що нового в роботі сталося за час її відсутності, які нові нормативні документи, підзаконні акти і закони впливають тепер на проблему сертифікації імпорту, який ступінь завантаження кожного співробітника, чи є сенс перерозподіляти функціональні обов’язки і яка, врешті, атмосфера в колективі. Передостаннім заходить Росов. Француз! Усміхається іронічно, знизує плечима, вмощується навпроти Майки. – Ти мене вражаєш, Елізо! – Не смій називати мене Елізою! – Ну, як ти мені заборониш? Звільниш? Прошу! І коханцем твоїм я не стану. Чуєш? Я не спатиму з тобою, Елізо! – Не спатимеш, – відрізає Майка. – Поїдеш до Мадрида, Росов. – Он як! Кому ж дякувати? – Собі. – За що? – За те, що єдиний з усіх приходив до мене… в лікарню. Хочу віддячити тобі. Хоч цим. Іронічна усмішка злітає з тонких Ігорових вуст. – Куди ти зникла? Я шукав тебе… – Правда? – Майка всміхається розчулено. – Росов, ти – Джай… Санскритом – перемога. Ти реально крутий. Я дуже люблю тебе. Як брата. – Втішила! – Є проблема? Ти ж не спатимеш зі мною! – Ну… За дві хвилини розмови я зрозумів, що ти не змінилася… – Я змінилася, Ігорю. А ти їдеш в Іспанію! – Де ти була, Елізо?… Хоч два слова! – Згодом… Зараз не можу. Уже йди. – Руслану покликати? – Росов підводиться, ще дивиться на Майку приголомшено. – Ти ще не з усіма поговорила. Ще Руслана Вирва лишилася… – Не треба Руслану кликати. Її звільнено, – вимовляє Майка, подумки викреслює Вирву зі списку тих, по чиї душі вона сюди повернулася. Росов зупиняється. – Ти змінилася, Елізо. Майка вибухає тихим гнівом, шепоче хижо: – А ти спробуй… попомирай…  

Чертог вийшов на полювання озброєним до зубів, але й Майка не з порожніми руками. Прихопила діловий блокнот, список пропозицій, коли секретарка повідомила: «Шеф викликає». Та Чертога цікавило інше. – Що з раритетом твоїм? Продаси мені? – Так. – Праведні плани віддати «Волгу» до дитячого будинку руйнуються, завалюють Майку з головою, лояльно залишають неушкодженою, щоби відчула власну ганьбу, та Майка відчуває лише мисливський азарт. – Скільки хочеш? – Квартиру. Двокімнатну. Неподалік від залізничного вокзалу. Чертога вражає нахабна конкретика. – А далеко від залізничного вокзалу не влаштовує?! – Влаштовує, – наїжачується Майка. – Квартира коштує дорожче за твою тачку. – Розумію… – То гарно, що ти все розумієш! – усміхається, не поспішає атакувати. – Добре… Є в мене одна квартира… За борги віддали. Подумаю. Може, і поміняємося. – Я теж варіанти пошукаю, – Майка пробує правити в потрібне річище. – Давай… М’ясо! Битий тиждень Майка прилітає на роботу о сьомій – до дев’ятої ретельно вивчає оголошення про продаж нерухомості, о дев’ятій рівно до шостої вечора зосереджується на клятій, ненависній ковбасі, опісля мчить оглядати квартири. До Вітки приповзає вночі ледь жива. – Нічого… Витримаю… Із підсвідомості випливає Санджив, усміхається приголомшено: «Навіщо тобі те?» «А справедливість?!» – обороняється Майка. «Справедливість – омана. Право висувати претензії комусь, не висуваючи їх собі…» – шепоче Санджив, та в цілодобовому гуркоті міста голос його стає все тихішим… І Хаус лежить-тане, стежить за Майчиною метушнею холодними очима, та не чіпає, наче намагається зрозуміти. – Нічого… – заспокоює Майка кота, кидає йому сирої магазинної курятини. – Скоро в нас буде велика окрема квартира… «Нічого» вимушено стає улюбленим словом. Нічого, нічого…  



Наприкінці травня Майка віддала Чертогові автівку за дорученням, вселилася у велику – сімдесят квадратів – двокімнатну квартиру з пафосним ремонтом на престижній Жилянській, яку суворий Джай забрав у когось за борги. – Поживи, придивися… – сказав, передаючи дівчині ключі. – Якщо все влаштовуватиме, підпишемо договір обміну. – А якщо ви за цей час мою «Волгу» розіб’єте? – напружилася Майка: «Ох, пасткою тхне…» – Однаково буде обмін! Хіба я слово не тримаю? – Тримаєте… – погодилася. Оглядала чималі апартаменти, бентежилася: певно, Чертог за хвилину колишніх хазяїв виїхати змусив, бо в оселі залишилися меблі, килими, холодильник. Тільки телевізора не було. – Нічого… Однаково мені його дивитися нема коли, – сказала Вітці, коли та приїхала до Майчиної нової хати, ночувати залишилася. – Каструлю яку купи. Чайник. А тарілок, ложок і виделок я тобі в ресторані накраду, – пообіцяла щедра Вітка. – Нема в мене часу за каструлями бігати. Давай я тобі грошей дам, купи, які сподобаються! – Пізно ввечері Майка вкотре з відразою оглядала новеньку квартиру, мимоволі порівнювала з білою хатинкою на хуторі. Там… світло, хоч стелі низькі, ще й дерев’яний сволок поперек, а тут така задуха. Кондиціонер поставити? Чи розфарбувати стелю блакитним, чорних круків намалювати?… – А борг мені коли віддаси? – почула Вітчин голос – вляглася на широкому ліжку в спальні, нахабно курила прямо в постелі. Майка роздратувалася: – Я ж казала – із зарплатні! А я її ще не отримала. – А квартира?… – Службова. – А «Волгу» круту куди поділа? – Я ж казала тобі – до дитбудинку… – збрехала Майка. – Службову тачку виділили. «Тойоту». Хочеш, покатаємося? – Здуріла? – обурилася Вітка. – Я дванадцять годин на ногах! Зараз відрубаюся… – А я піду. Хауса вигуляю… – буркнула Майка, бо Вітчина поява на Жилянській виявилася не настільки приємною, як очікувала. І курить оце в її ліжку! Може, дарма Майка похвалилася?… Ноги понесли до залізничного вокзалу. Хаус почув шурхіт у траві, оживився, поплазував полювати. Майка побачила купку волоцюжок на узбіччі: жадібно їли хліб із ковбасою з целофанового пакетика, розкладеного на землі. Вдивилася напружено: раптом Толя посеред них?… І квартиру біля вокзалу захотіла, бо чогось вирішила: обов’язково зустріне на вокзалі Гороха, бо ж нещасливе кохання в Толі, нещасливе, а від нещасть би їхати… Отак і він… Та серед волоцюжок кульгавого не було. Гукнула Хауса: час на Жилянську повертатися, бо прокидатися до світанку – сніданок, зачіска, макіяж, завести службову «Тойоту», крізь нескінченні пробки доїхати до роботи… Завтра співбесіда з дівчиною, яка посяде місце Руслани. Добре, що Вирві вистачило кеби тихо піти – не проривалася до Майчиного кабінету, не вимагала пояснень, не дорікала, не нагадала про все, що зробила для Майки, принаймні про свій плеєр, що Майка залишила його на лікарняному ліжку, про інститут, де організувала наукову роботу для Гілки. «В інститут треба піти, поки гроші є, – зметикувала. – Домовитися, щоби не відраховували…» Руслана б у цій справі дуже допомогла… – Нічого… І без неї впораюся, – Майку інше мордувало: Руслана б мала розповісти Андрієві про її повернення. А Андрій… мав би зустріти її якось біля офісу. Та дні минали, Андрій не з’являвся. – Нічого, нічого, – шепотіла затято. – Не хочеш мене бачити? Сама по тебе прийду!  

До душі припав радикальний варіант: зухвало постукати у двері хірурга Славка, увійти до прокуреної майстерні на Ярославовому Валі, де пихаті інтелектуали активно вболівають за соціальну справедливість. Високі матерії, перекроїмо світ… Покидьки! Ну, просто самі б жили… по-людськи! Не брехали, не боялися, не зраджували… Майка не зізнається, як сильно гидує ними. Всядеться за круглий стіл навпроти Андрія, дивитиметься йому в очі. Потім вийде… Спуститься до службової «тойоти», і коли Андрій вибіжить за нею, увімкне фари… Він усміхнеться – Рито, Рито! – відчинить дверцята, аби вмоститися поряд, та Майка – на швидкість і гайда… Щоби упав на землю, забруднив ідеально чистий одяг. Може, душа очиститься?… У суботу – хоч справ до біса – викроїла вільну годину для походу проти Андрія. Хотіла було Хауса із собою прихопити, та кіт забився на балкон – лежав на яскравому помаранчевому Сандживовому рюкзаку, шипів на Майку хижо. – Блін, ти ще виламуєшся! – психонула. Завела двигун службової «тойоти» – на Львівську площу. Та що ближче під’їжджала, то менше впевненості. Залишила автівку біля Будинку художників, подалася на кручу, з якої весь столичний лівий берег як на долоні. Сиділа на казковому дитячому майданчику з дивовижними звіряма і Маленьким Принцом, думала: «Казка скінчилася… Елегантної разючої помсти не вийде. Просто дати йому ляпасу! І піти». – Нічого… Хоч так. – Попрямувала до Ярославового Валу, та раптом повернула до найближчої кав’ярні. Там вони з Ігорем Росовим колись грілися кавою. Там Майка побачила Руслану… І Андрія. – Чорну каву без цукру, – замовила на автоматі, хоч ніколи від кави не фанатіла. Ковтала гіркий напій, дратувалася: якого біса вона тут тирлується? Нема коли сидіти! Узяла додому купу паперів, щоби вивчити до понеділка. Бо дні минають, а в Майки три місяці – випробувальний термін. Узагалі-то, про цю угоду знають тільки вона і Чертог, наказом по фірмі її призначено на посаду начальника відділу, та Майка не дасть Чертогові фору… У хитрих його очах прочитала ще під час першої зустрічі: «Граєш зі мною?…» – Граю, – прошепотіла. – І переграю тебе, козел! Задумалася, зиркнула у вікно – до кав’ярні під’їхав «міні-купер». Напружилася, як Хаус перед стрибком. Очі примружила хижо, серце завмерло. Андрій?… Він вийшов з автівки, – веселий, елегантний, легкий, як вітерець, – обійшов машину, подався до пасажирських дверцят. Майка забула про помсту. Низ живота захвилювався від збудження: Андрію… Він розчахнув пасажирські дверцята, подав комусь руку – із салону випурхнула Руслана. Майка відкинулася на спинку диванчика, стиснула кулачки, очі в стіл. А-а-а… Так он у чому правда! Вирва забрала не тільки Майчину роботу. Андрія забрала. Тому і звільнилася тихо, миттєво – сама не бажала перетинатися з Майкою. Й Андрієві про Майчине повернення ані слова. То так: Київ – велике село, життя поряд проживеш, не перетнешся. – Ще кави? – Поряд із Майкою виник офіціант. – Води без газу. – Поклала на стіл сто гривень. – Решти не треба. Офіціант розслабився – гарні «чайові»! – побіг по воду. Майка бачила, як Андрій із Руською всілися за столик у дальньому кутку залу, болобонили захоплено. Ось Андрій обійняв Руську, зашепотів їй на вушко щось, певно, приємне, бо Вирва закивала, усміхнулася, поклала голову на Андрієве плече. Він кинув погляд на вхідні двері, махнув комусь рукою. Майка зиркнула – до столика Андрія й Русі підтягувалися ідейні троцькісти, мать їх… Усе знайомі лиця: хірург Славко, чувак із хвостиком, грубий мен у бейсболці, хлопець у розтягнутій футболці – а взимку в розтягнутому светрі ходив. Що? Не вмерла мрія про перманентну революцію?… Майка ковтала холодну воду, мордувалася: чого ж сидить?! Іти до них прямо зараз… Дати Андрієві ляпасу, гордо зиркнути на троцькістів – і чао! Меліть, панове, свої зерна на попіл далі. Та тут, у прокуреній кав’ярні, забава раптом здалася такою ганебною – аж сльози набігли. Чи піти? Відвела очі на мить, утерла сльозу, кинула погляд у дальній кут кав’ярні і… кров хвилями у скронях – крізь голови відвідувачів на неї дивився Андрій. Заклякла. Нічого, нічого… Хай так! Побачив? Що робитиме? Андрій щось кинув бойовим друзям, підвівся – ішов до Майки, та Майка бачила не його – Русланин безпорадний гнівний погляд узріла. Розгубилася. Прилипла до дивана. Так тобі, сволото! Так тобі… Андрій сів за столик навпроти Майки. – Рито… – прошепотів збуджено. – Привіт, – ледь видушила. Попливла: дихати важко, одяг заважає. – Поїхали звідси? – До мене… – відповіла. – Чекаю в «купері». – Ні… На моїй… Не виказав здивування. Усміхнувся, кивнув – добре… «Добре, що Вітка на роботі», – розгублено подумала Майка. Сунула до виходу, землі під собою не відчувала. Та у дверях не витримала, обернулася до Руслани, усміхнулася їй зухвало, махнула ручкою: «Привіт…»  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка