Annotation Що змусило молоду дівчину з великого міста втекти до глухого села й оселитися в занедбаній хатині, а хазяйновитого та заможного майстра на всі штуки перетворило на алкоголіка, який працює за пляшку?



Сторінка10/13
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.94 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Капулетці день сміху не відзначали, бо дурними себе не вважали. А чого його реготати за чиїмось розкладом у спеціально відведений для того день? Як їм смішно стане, без чиїхось дозволів насміються. А зараз не час – городи! Весна рання, сонечко смалить – усі нормальні люди картоплю давно посадили, капусту-бурячки-моркву-цибульку підсаджують, сади обрізають, хати до Великодня білять. Тома Реп’яхова навколо магазину сміття зібрала, клумби влаштувала і за два дні до першого квітня причепила над магазинчиком нову вивіску – «У Томи». Отоді-то Галаган насміявся. Побіг до магазину по горілку, коли перший день Горохів дирчик обмивали, побачив – щелепа відвалилася. – Чуєш, Томо! – сказав кумовій дружині. – Думаєш, нам усім тут мізки повідшибало? Забули, як тебе звати? – Краще, ніж просто «Магазин», – відрізала Тома. – Тоді вже пиши – «У Тамари»! Чи «У Тамари Василівни», а то таке якесь дурне – «У Томи»… Ніби в тебе тут крісла-столики, кальян і марихуана, як у генделику біля річки. – Так, Миколо! Іди, не дратуй! – психонула Тома, та коли Галаган ушився, задумалася. Дійсно. Якось дуже інтимно звучить. Якщо баба Горпина прочитає, то нормально, а як її онуки зелені-підстрелені? І їм вона Тома? Зірвала вивіску – зараз усе переробить! «У Тамари» напише на картонці. Малювала-малювала, роздратувалася, бо вмістилося – «У Тамар». Не лишилося місця для останньої літери. Притулила вивіску до вікна так, ніби останню літеру віконна рама затуляє. Галаган побачив – аж під кадиком залоскотало, так захотілося кумову дружину підколоти. І хоч до магазину не збирався, заскочив. – Томо… Партнерок по бізнесу собі знайшла? – спитав. – Яких іще партнерок?! – Так написано – «У Тамар». Вас тут, Тамар, скільки? Штук двадцять назбирається? Тома вхопила віник… Галаган розреготався, кулею вилетів із магазину… Не помітив клумбу, що Тома її тільки квітами засадила, – прим’яв кілька паростків… Одне слово, оперативно набирав бали для застосування смертної кари. – Вб’ю! – крикнула Тома й побачила синій драндулет, що він нісся вулицею. Так справно дирчав, аж баба Горпина з-за свого паркану ніс висунула. – А це що тут у нас за новина? – здивувалася Тома. – Толька Горох китайське барахло купив, – пояснив Галаган із безпечної відстані. Тома придивилася, та замість Гороха побачила за кермом дівча з Лупиного хутора – червона куртка майорить, волосся віялом, усміхається. А Горох позаду. Дівча обійняв, щось йому у вухо кричить, підказує. Аби кермо не перехопив прямо перед магазином – не лишилося б на Томиній новій клумбі жодної квіточки. – Здрасьтє! – Майка з моторолера зіскочила, слідом Горох суне. – Магазин не працює? – Працює, – сказала Тома, а сама все очима по Горохові й Майці: то на хлопця, то на дівчину. – А чого це ви вдвох? – Живуть вони разом. Ще із зими, – підгавкнув Галаган. Підійшов до Гороха, руку потиснув, на дирчик кивнув. – Як воно? Ще не зламалося? Толя і Галаган лишилися біля китайського дива, Тома з Майкою в магазин увійшли, а Томі все не йметься. – Так ти, значить, Гороха на свою голову знайшла… – Мені шоколаду. Печива якогось – півкіла. Вівсяного чи «Зоологічного», – усміхнулася Майка. – А чого ж від тебе парфумами французькими не пахне? На Восьме березня Францію ж для тебе купував? – Для мене… – Ну, Горох… – Тома печиво зважує та все про своє. – Роботящий хлопець, того не відняти. Але ж бухає… – Не бухає… – І давно? – Відколи зі мною. – Майка за шоколад і печиво розплатилася, біля прилавка застигла. – Спитати хотіла… Той секонд, що в Добриках, сьогодні працює? – Та мав би, якщо дівчата картоплю посадили. – Дякую! – Майка до порога. – Стій! – гукнула Тома. До дівчини підійшла. – То ти, виходить, до нас надовго? – Назавжди, – так щиро розсміялася Майка, що Тома й собі всміхнулася. – Оце так… Тоді до Тольки перебирайся. Нащо на дві хати дров запасати. А на хуторі дача вам буде. – Подивимося, – відповіла Майка, побігла геть. На порозі свого магазинчика Тома стояла разом із Миколою Галаганом. Баба Горпина прилізла, Полканова Зойка підійшла. Реп’ях прийшов у дружини грошиків поспитати. Проводжали поглядами синій дирчик, що він мчав Майку й Гороха в бік Добриків, дивувалися: і як це Горох до дівчини бігав, а вони – ні сном ні духом. – А я давно знав, – збрехав Галаган. – Ще із зими. Реп’ях зиркнув на кума, усміхнувся іронічно. – Чого не сказав? – накинулася на Миколу Полканова Зоя. – А то думай… Сидить там сама! Ще б хтось із наших мужиків почав до неї бігати. – Там ще Уляна самотня живе, – прошамкала баба Горпина. Реп’ях напружився. – Уляна?! Та вона стара! – відрізала Тома. Реп’ях почервонів. Кепсько справи складаються. Звик час від часу до Уляни бігати, як на сповідь. Свічок тих щоразу купує, у стару діжу за майстернею складає, бо як Томі пояснити?… Усе казав їй: «Переживаю за дівча, маю провідувати», – а тепер уже не збрешеш: поряд із дівчиною Горох об’явився. І яку тепер причину вимислити, щоби на Лупин хутір пхатися?… – Уляна хоч і немолода, та душевна, – відказала Томі баба Горпина. – Та що ви все за ту Уляну?! – буркнув Петро. – А я за дівчину рада, – сказала Тома. – Повеселішала, а то ледь ноги волочила, як та примара. Уже на людей не кидається. Видно, щаслива. – Е-е-е… Не буде з нею пуття! – Махнула сухенькою ручкою баба Горпина. – Стерво – воно стерво і є. От побачите. Ще таке утне… – Заглохніть, бабо! – гримнула Тома. – Ото вічно мелете своїм язиком, людей лякаєте! Добре все буде. Ще на весілля їм горілку продам. Оце ви точно побачите, як не перекинетеся! Народ поболобонив ще трохи про дивакуватого Гороха, що він з’явився в Капулетцях так само несподівано, як і дівчина на Лупиному хуторі рік по тому: щось їх тут звело… Ну, і слава Богу! Розійшлися по хатах. Галаган зголосився Петрові допомогти наново обтягнуті тканиною автомобільні крісла у «Волгу» встановити. – Скоро вже ганятимемо! – Випробовував дупою м’якість сидінь. – Чуєш, куме… А ти ото казав, що предки твої тут отаманили… – Ну! Полковники… Усі козаки тутешні під ними ходили. – Може, теє… І я з козаків? – спитав Петро. – А хто ж ти?! Турок чи що? Ясна річ, козак! Реп’ях! То, я думаю, так розшифровується: був твій предок моєму предкові полковнику відданим і вірним. Як реп’ях – причепився і вже завжди поряд: і в бою, і взагалі… Як ото ми з тобою, коли ти дурне не ліпиш! – Як би його конкретніше дізнатися? – А ти до Троянова на Лупин хутір сходи, – відповів Галаган. – Така мудра людина – геть усе про наші краї знає. Того ж вечора Реп’ях розповідав Томі про кумову родословну. – Микола каже – ми теж із козаків. Оце я і думаю: чи сходити на Лупин хутір до Троянова та розпитати. Цікаво ж, правда? – Пляшку прихопи, – тільки й відповіла геть заспокоєна Тома. – Незручно до вченої людини з порожніми руками йти. Реп’ях зиркнув на дружину приголомшено: яка ж у нього Тома! Сонце! Він оце бреше підло, а вона вірить. Зігріває його, і як їй зізнатися?… Що, крім Петра, Уляні й поговорити нема з ким. Йому самому у своєму горі зізналася, і він їй пожалівся… І легко стало – наче рідні. А рідних хіба залишають?… Колупав картоплю виделкою – такі жалі взяли, аж вирішив врешті, як заначкою розпорядитися. «Зроблю Томі й справді сюрприз! Куплю їй на день народження подарунок на півтори тисячі баксів! – стрільнуло. – Щось таке… Щоби вмерла од радості…» Та, крім глупої Томиної смерті від несподіваного сюрпризу, нічого конкретного в уяві так і не виникло. «З Уляною пораджуся, – вирішив. – Вона до Києва часто мотається. Знає, що там по чому…»  

Майка в Добриках розтринькала весь залишок Толиного заробітку. Накупила собі в секонді сарафанів, шортів, топиків… І кльові джинси «Міс Сіксті» за копійки. І білу сорочку на ґудзиках, що вона засмаглій Майці особливо пасувала. У взуттєвій крамничці балетки й босоніжки придбала, потім потягла Толю чоловічий одяг вибирати. – Усе в мене є! – опирався. – А може, я не хочу щодня прати! – сміялася. І як тій Мані відмовити? Погодився приміряти файні джинси, футболку, сорочку картату. – Класно! Тобі личить! – раділа Майка. І продавчиню порадувала: – Усе беремо! На Лупин хутір повернулися – самих з-за клунків не видно. Майка перепрала секонд, Горох наробив вішаків із гілок, бо Мані хотілося, щоби все новеньке висіло, не жмакалося. Для вішаків довелося щось на кшталт відкритої шафи змайструвати. Дві рівні гілки-стійки – вертикально, одну тоншу горизонтально на них. Прошу! Їли гречану кашу із сардельками, що їх у Добриках накупили, – планів, як мурах у мурашнику. Холодильник треба? Так. Свердловину пробити й воду до хати підвести треба? Ще й як, бо електрику скоро відновлять, можна буде й насос для води купувати. – І сараї я дарма розвалила, – сказала Майка. – Куди моторолер поставимо? Вирішили китайське диво брезентом накрити доти, доки Толя не купить необрізаної дошки й біля хати для дирчика дах не побудує. – Трохи згодом… – сказав. – Я весь твій заробіток витратила? – засмутилася Майка. – Та ще зароблю… Горох гречку доїв, вимазав хлібом тарілку, відставив її. – Діжу закочу в хату. Сьогодні ванна тобі буде… Як же змінюється світ, варто лише душі розквітнути. Майка одужувала. Не знала точно, від чого саме: Толя відігрів, Хаус постарався, круки віддали найдорожче?… У животі пульсувало-лоскотало-загоювалося. Ясне, зрозуміле життя заступило смерть – і згадувати про неї забула. Коли? Зранку хату вмити, їсти наварити, та такого, щоб у радість. Потім городом тинятися: ух, ти! Помідорчики за ніч підросли, картопля із землі вилізла, бур’ян – і собі. Скубати його, сапкою пройтися, підрівняти все, квіти пополивати і розуміти – усе те для себе, на своїй землі, задля життя, не заради примхи… А потім нагріти води, залізти у велику діжу, де їм із Толею удвох місця вистачає. Плюскалися безтурботно, бо нема сенсу метушитися, поспішати: усьому тут свій час. Увечері, коли сонце заснуло, розпалити вогнище… Смажити на ньому м’ясо чи картоплю, дивитися на ясне полум’я під ясними зірками і знати, що те незмінне й прекрасне тепер твій світ. І людей поряд – рівно стільки, скільки душі приємно, щоби не почуватися безпорадною самотньою піщинкою. Згадувала столичне метушливе життя. Таке все порожнє, нікчемне: наче ти – планер, заходиш на посадку, уже черевом по землі, а посадки нема – здохнеш! – маєш усе далі й далі черевом по землі без зупинки, передиху, не встигаючи подумати, завести друзів, лишаючи позаду мрії, кохання… Усміхнулася сумно: «Чи могло бути інакше?» Ніколи ж за все життя власних мрій не мала. Рвалася за Лільчиними і Вітчиними мріями з Генічеська. Здалася на поталу Луциковим, коли він її до вишу пропихнув. Куролесила з одногрупниками, пливла в Русьчиному човні, намагалася відповідати Андрієвому світосприйняттю, раділа Чертоговій милості, а власне рішення вперше за все життя прийняла тоді, коли втекла з лікарні… І купила хату на хуторі. Невідомо, мрія це чи ні, але сама вирішила… То нічого, що хутір Богом забутий. Тут Толя. Відчуття захищеності і спокою. А коли на душі лагідно, можна і плани будувати. – Можемо поросят завести, – запропонував Горох. Майка розреготалася. – Ні! – сказала. – Почнемо з курей. Добре? Добре… Усе стало добре. Тільки одне тривожило – якось визирнула вранці з вікна й перелякалася: на груші під іконами сидів той самий крук, що Майка його гніздо зруйнувала. Великий, чорнющий. Не крукав, дивився у вікно. Дівчині здалося – її виглядає. Вийшла з хати, рукою махнула, кишнула, та крук не зрушив. Високо сидів, не дістати. Зиркав на Майку холодно, пророчо… – Забирайся звідси! Чуєш? Будуть у тебе ще діти… – буркнула. – Я тебе розумію… Сама втратила… Подалася по сусідах, щоби крука не бачити. Коли Толя їхав на заробітки, випитувала в Уляни, як краще за картоплею й дикою полуницею доглядати. Санджива пирогом із капустою пригощала, бо так файно навчилася його в печі запікати – смакота! Санджив усміхався, спочатку нюхав пиріг. – З любов’ю замішала? – питав. – Чому тобі всі добрі? – дивувалася Майка. – Не всі, але недобрих злом не перевиховати. – Тому від людей сховався? Затюкали тебе в Києві? – Не ховаюся. Мені тут до душі. Правила життя тут визначають сонце, дощ, вітер, земля, ніч і день, а не пришелепкуватий начальник, розклад громадського транспорту чи прострочена несправжня ковбаса в супермаркеті. – Ну, там теж ніч і день… – Змішалися. Асфальт, зіпсовані вода й повітря, пластикова їжа… Примарні цілі, стовідсоткова поверховість життя як такого. Жуки-водоміри – ніколи не заглибитися, не замислитися: часу нема… Майка згадала емоційні зібрання на Ярославовому Валі. – Можна ж боротися. За свої принципи. – Ну, що ж ти таке кажеш, Ілюзіє? Хіба життя – боротьба? Життя – радість. Ні з ким боротися не треба. Узагалі. Тільки із собою. Себе знайти, на тому й заспокоїтися, не зрадити. У всі часи жили люди, які відмовлялися від царювання й вирощували капусту, а не розповідали іншим, як це робити. – Люди і знаходять себе заради того, аби боротися… – Твоя боротьба – завжди чиєсь горе, незважаючи на те, що це: душогубки, продаж зброї, нав’язування демократії, заклики померти за ідею чи просто вимога всім худнути до розмірів ляльки Барбі. Нав’язування іншим своїх принципів – безпринципне міщанство. – А міщанство породжує фашизм… Чула вже… Балаканина пустопорожня! – Майка роздратувалася. – Краще скажи: чому в тебе дівчини нема? – Ще не зустрів, – усміхнувся Санджив. – Хіба то життя – без любові? – Тільки й живу любов’ю. Майка зиркнула на Санджива, як на божевільного. – Певно, ти один такий… На весь білий світ. – Помиляєшся. Мої друзі в одному селі на Рівненщині цілу комуну екопоселенців заснували. Викупили з десяток хат, розселилися сім’ями. Кличуть до себе, а мені тут до душі. Мрію, щоб і на нашому хуторі з часом екопоселенці зібралися. – Якщо думаєш, що ми з Толею заради твоєї мрії звідси заберемося, то й не сподівайся! – От і добре. Бо Валерій Михайлович збирається.  

За майже чотири місяці життя на Лупиному хуторі Майка жодного разу не була в хаті Троянова. Звістка про те, що поважний пан у золотих окулярах залишає обійстя, так розтривожила, що відрізала великий шмат пирога й постукала у двері сусіда. – Можна? – А-а-а… Юна пані… Прошу! – Троянов розчахнув двері, чемним жестом запросив до хати. Майка увійшла й остовпіла: усередині барліг Троянова ніяк не нагадував звичайну сільську хату. Піч була – куди без неї, але вздовж стіни – переповнена книжкова шафа, біля вікна стіл із друкарської машинкою й гасовою лампою, поряд розкішне просторе крісло, оббите оксамитом, і низенький столик на кривуватих ніжках – ніби до музею потрапила. Крізь розчинені двері, що вони вели до двох інших маленьких кімнаток, побачила в одній ліжко з пістрявою ковдрою, в іншій – цілком сільську кухоньку, але тут, у найбільшій кімнаті, царювали не тілесні потреби – духовні. І Троянов усе те залишить? Поїде?… – Не відмовитеся від чашки чаю? – Троянов – сама делікатність, а Майка роззутися забула, у руках гостинець. – Я вам пиріг принесла. – Одночасно простягнула сусідові пакунок і скинула з ніг балетки. Троянов залишив пиріг собі на вечерю, поставив на столик чашки з блюдцями, цукор, мед у глиняній діжечці. Всадив гостю у старовинне оксамитове крісло. Сам відсунув робоче крісельце від письмового столу, вмостився навпроти. – Санджив казав, ви… їдете, – не втрималася Майка. – Час… – розвів руками Троянов. – Шкода. Санджив мріє, щоби на нашому хуторі порожніх хат не було. – Скоро тут тільки Сашкова хата й світитиметься, – відповів Троянов. – От він тут назавжди. – Чому? – Бо щоби жити так, як Сашко, треба бути передусім освіченою людиною. А в нас із цим зараз проблема. – Де «в нас»? В Україні? – У світі. – Хіба? Інститутів тих… – Отож і біда, що інститут до освіти прирівняли. Освіта – від «світоч». Коли світло в душі оселяється. Коли живеш так, щоби осяяну душу не заплямувати. Вивчення математики, менеджерської справи чи юриспруденції до освіти ніякого стосунку не має. Так, ремесло… – Як ви все розумієте, чого ж їдете? Ви ж не можете бути… неосвіченим. – Сподіваюся. – Троянов відсьорбнув чаю. – Та й Лупин хутір не прихисток світлих душ. Немає на землі таких спеціальних місць. Хоча тут гарно думається. Книгу так швидко дописав. У Києві два роки руки не доходили. Тепер маю повернутися, гроші на видання знайти. Дружина ремонт затіяла. І хворіє. Коли жінці за п’ятдесят… А синові час допомогти з кандидатською… Зітхнув сумно – аж Майці захотілося пожаліти поважного пана. – Ви і в Києві зможете… зберігати світоч у душі, – піддала оптимізму. – Дякую, юна пані. Звичайно, ваша правда, – усміхнувся Троянов. – Нащо ми про сумне? Їду не завтра. Певно, до Великодня ще пробуду, а Великдень цього року аж на початку травня. І хату не продаватиму. Сашко обіцяв наглянути. Ще повернуся… І не раз. Давайте, я вас краще полуничним варенням пригощу. Не повірите – сам варив. – Дякую, але… – Драматичні за версією Троянова перспективи Лупиного хутора засмутили Майку більше, ніж мільярди дрімучого, неосвіченого людства, посеред якого і вона сама бовталася. – Чому ви сказали, що на хуторі лише Сашко залишиться? А ми з Толею? Уляна?… – Не знаю, юна пані. Передчуття. – Бо ми ще не знайшли того світоча? – запитала насторожено. – А як його шукати? – Любов дарує світоч душі й серцю, де б ви не були – на Лупиному хуторі, у Києві чи Сан-Франциско. Не плотська до однієї конкретної людини. До всього живого… Людина є тим, що вона любить. – А просто жити? Без тих пошуків? Грошей заробити купу. Щоби не смикатися… Тільки не кажіть, що це міщанство! Чути вже про це не можу. Хіба світоч у душі від злиднів спалахне? – І багатство його не роздмухає. Гонитва за грошима, утвердженням, славою спустошують душу. – Чому? – Справи й жертви без любові не мають ціни, бо їх роблять руки, розум, воля, та не серце. Від того в нас так мало радості й натхнення до життя, – мовив Троянов. – Легко казати… – Отож-бо й воно. Вицідити із себе штучно любов до всього живого неможливо, змусити не вийде. Тільки прийняти відкритою душею. Сашко так живе… – Та й ми нікому нічого поганого не робимо! – Вірю, юна пані! Не засмучуйтеся. Якщо вас хвилюють такі істини, значить, ви на правильному шляху. Майка хотіла ще спитати поважного пана про книжки – про що сам пише та чи можна його бібліотекою користуватися, коли поїде, та у двері постукали. На порозі став знічений Петро Реп’ях. – Добридень… У мене тут справа до вас, Валерію Михайловичу, – пробелькотів. На Майку з надією глянув. – Бачу, зайняті… Іншим разом зайду. – Та до порога. – Ні, ні! Я вже йду. – Майка підхопилася зі старовинного оксамитового крісла, довірливо глянула хазяєві в очі. – А як зрозуміти… що світоч у душі розгоряється? – Як совість не кривиться – тільки тоді душі тепло. Майка усміхнулася зачудовано. – Добре, що ви до Великодня ще будете… Встигну вас ще смачнішим пирогом пригостити. – А ви що – їдете від нас? – збентежено вирячився Реп’ях.  

Несподівані відверті розмови із Сандживом і Трояновим залишили в Майчиній душі стільки запитань – до кінця життя не розібратися. Придивлялася до кожної травинки навколо себе: й оцю траву маю любити? І бур’яни колючі? Та без проблем! Як людей полюбити? Маму, Руську, Андрія, Чертога, що вони зрадили, залишили, загнали в глухий Лупин хутір на смерть, а вона вижила… Простити? Де там! Забути – і то не виходить. Душа вимагає не тільки любові й світоча. Душа прагне справедливості. Чому ж пан Троянов про це не згадав? Он чорнющий крук на груші сидить. Стежить за кожним Майчиним кроком, ніби розмірковує: коли ж вдасться забити дівчину гострим дзьобом на смерть… Крук, і той справедливості жадає. – У, зараза, – пригрозила крукові, бо відчуття провини випарувалося, залишивши тільки роздратування. І що він висиджує? Та ще й на шифері, яким ікони прикриті. – Толю… Давай ікони до хати внесемо, – попросила Гороха наприкінці квітня. – Правильно, – погодився хлопець. – А то Великдень скоро, а в нас божі лики на груші. – Це ж паски пекти треба! – сполошилася, наче без того тепер і прожити ніяк. Побігла до Уляни і, хоч хотіла розпитати, як тісто замісити, чогось знову згадала одкровення Троянова. – Уляно… Невже й ви теж із хутора поїдете? – спитала стривожено. – Не зараз. – А коли? Наче чекаєте чогось. – Чекаю, – відказала Уляна. Перевела розмову. Заходилася Майці розповідати, як із пасками розбиратися, чим яйця фарбувати-розписувати, яке м’ясо запікати, коли святити. – Ой! Це ж іще святити! – ще більше сполошилася Майка. – І де? У Капулетцях храму немає. У Добриках тільки сектанти якісь над колишнім пожежним депо хрест приліпили й збираються. Уляна не встигла відповісти – Петро Реп’ях на поріг. Побачив Майку, знітився вкрай: оце халепа! Вдруге на Лупин хутір приїхав, аби тільки з Уляною поговорити, знову на дівчину нарвався. – Здрасьтє! – усміхнулася Майка. – Я тут у справах… – розгубився Реп’ях. – З Валерієм Михайловичем поговорити маю, а він трохи зайнятий. Оце і вирішив поки до сусідки його зайти на хвилинку. – Проходь, Петре, – усміхнулася Уляна. – А куди ви паски святити їздите? – спитала Майка Реп’яха. Сиділа сиднем – забиратися й не думала. – Та хто куди… – знизав плечима Петро. – Ви з Горохом на дирчику і до Прилук доїхати можете. Он Троянов розповідав… У Прилуках є церква, що її предки кума мого Галагана побудували. – Справді? – Майка підскочила до Реп’яха. – То ходімо до Валерія Михайловича. Ви у своїх справах, а я про церкву розпитаю. – Ти… йди! – сказав Реп’ях. – А я ще маю в Уляни свічок гарних на Великдень собі накупити… Майка глянула на Реп’яха здивовано, пішла до Троянова. Уляна навпроти гостя сіла. – Ну, що ти все ходиш, Петре? – спитала тоскно. – Так і до біди недалеко. – Порадитися хочу, – сказав. – Оце в мене після Великодня день народження, а за два дні в дружини. В один день відзначаємо, так уже повелося. І я грошей трохи… відклав. Щоби їй подарунок гарний зробити. Півтори тисячі доларів. Що на такі гроші в Києві можна купити? – Не знаю. Ти дружину спитай, чого хоче. Сам не знаєш? – Та в неї лише магазин у голові – як не вивіску нову приліпити, так товару накупити. А я хотів для неї щось. Може, там шубу яку чи із золота чогось. – Хутро жінці ніколи не завадить. Та й прикраси, – відказала Уляна. – Оце ж я попросити хотів, – пожвавішав Петро. – Як у Києві будеш, глянь, коли твоя ласка, яку шубу на півтори тисячі доларів купити можна. Чи щось із золота. – Добре, – кивнула Уляна. – А сам як живеш? – Та все нормально, – усміхнувся. – «Волгу» вже у дворі обкатував. Скоро і на Лупин хутір доберуся. До сина тебе звозити зможу. – Дякую, Петре. Плечима знизав. – Ну, якщо так… Продай свічку якусь, щоби з порожніми руками від тебе не йти. – Не треба тобі свічки. Спали спочатку ті, що вже накупив… Добре? Реп’ях зітхнув, пішов до порога. – Тільки ж, коли шубу дивитимешся, розмір моєї Томи врахуй. Вона ж у тілі… Ну, ти ж її бачила! Засмутився вкрай, подибав до Троянова. Що це вони тут усі розбігалися одне до одного? Три каліки, а як на хутір не прийдеш, товчуться по чужих хатах, а раніше сиділи, як ті миші. Зайшов до сусідньої хати, закляк на порозі, бо Валерій Михайлович так захоплено розповідав Майці про Свято-Преображенський собор у Прилуках, наче сам до його будівництва руку приклав. – У середині сімнадцятого століття на тому місці спочатку дерев’яний храм спорудили, та за півстоліття церква згоріла. А на той час Прилуцьким козацьким полком командував полковник Гнат Галаган. Своїм коштом побудував новий кам’яний храм у стилі українського бароко. – Родич кума мого, – вставився Реп’ях. – Певно, дуже шляхетною людиною був, – сказала зачарована Майка. – Скоріше, гріхи відмолював, – відповів Троянов. – У Гната Івановича Галагана біографія неоднозначна. Козаки-характерники прокляли його рід до сьомого коліна. Здійснилося пророцтво. За сто шістдесят років помер шістнадцятирічний Павло Галаган – останній і єдиний нащадок, сьоме коліно Гнатове. Припинив полковницький рід Галаганів своє існування. Троянов замовк, на Реп’яха глянув. – Тож кум ваш, хвала Господу, з інших Галаганів. – А того… Гната за що прокляли? – спитав Реп’ях хрипло. – Зрадив Мазепу, заприсягся Петрові Першому. За царським наказом зруйнував Стару Січ. Отакий подвиг. На той час на Січі самі діди свій вік доживали, та не здалися – билися з Галаганом і царськими військами. Майже всі загинули, а хто вижив, тяжких мук зазнав. Галаган посадив їх на палі і на плотах пустив униз Дніпром. – Навіщо? – спитала приголомшена Майка. – Щоби інші козаки страху набралися. Троянов замовк, плечима знизав. – А храм – прекрасний… Віруючих збирає. Може, і не знають – у склепі глибокому храмовому той самий полковник Гнат Галаган вічний спокій знайшов. Чи вічний неспокій за життя своє грішне. Реп’ях мотильнув башкою, наче струсив попіл минулих часів. – Ні! – сказав. – Мій кум не такий! Хоча сеча в мізки б’є іноді: спочатку в бійку лізе, а потім розбиратися починає. – На Троянова благально подивився. – Ви йому не кажіть, що він не з полковників. Дуже засмутиться. – І вас порадувати не можу, – відповів Троянов. – Якщо й були серед прилуцьких козаків Реп’яхи, то я таких у реєстрах не відшукав. А от на Дону був такий поважний козак – Степан Реп’ях. Поцікавтеся… Вивчати свій рід – така шляхетна справа! Майка поверталася до своєї хати, думала про Галаганів: он воно як… Той полковник Гнат Галаган козаків порубав, а люди пам’ятають, що храм збудував. І де справедливість? Зиркнула на грушу – щез крук. Наче після того, як занесли ікони до хати, йому вже і приземлитися нема куди. – І добре… – Аж від серця відлягло.  

За два дні до Великодня Троянов поїхав, залишивши на Лупиному хуторі книжки, меблі, навіть друкарську машинку. Ключ від обійстя Сандживові віддав, обійняв по черзі увесь наявний контингент хутора з Горохом включно, Майці дозволив книжки з бібліотеки брати, а Уляну вмовив забрати до своєї хати старовинні крісла й столик на кривеньких ніжках. – Незвично так… – Увечері Майка дивилася на вікна Троянового дому на іншому боці вулиці – темні… – Манюню! Паски в піч ставити час, – нагадав Толя. Уперше в житті Майка паски пекти збиралася. Уляна дуже допомогла – усе разом робили: і опару, і вимішували, і лили розтоплене вершкове масло, і родзинки відмочували, знову вимішували. І тільки коли втретє вимішали, Уляна розділила тісто, віддала Майці половину. – У форми поставиш, діждешся, поки підніметься, і в піч. Ох, просто їй! Майка всі каструлі і металеві кружки тістом понабивала. Рушниками накрила… – От побачиш! Не вийдуть у мене паски, – Гороху зізналася. – Бо Уляна молилася за кожним кроком і мені молитися наказала, як паски в піч ставитиму, а я… молитов не знаю. – А ти своїми словами… – А мої слова такі… Знаєш, Толю! На Великдень до Прилук хочу. У Свято-Преображенський собор. Його одна хижа, жорстока людина побудувала, а храм гарний. Мені саме в цей храм треба. Не знаю чому – треба і все. Там навчуся молитися. Уперше за чотири місяці спільного життя Горох не сказав «та добре»… Брови звів. – Далеко до Прилук. Ближче церкву знаю… – А ми на дирчику! – Однаково… Колись іншим разом до тої церкви поїдемо. Коли людей менше буде, бо на Великдень не проштовхнутися. – Толю… – Майка обійняла Гороха, притулилася до нього. – Поїхали в Прилуки. – Та добре… – здався. У переддень Світлого Воскресіння Майка вже геть усе підготувала. Довгий сарафан випрала, хустку в Уляни позичила. Толя кошик прабабчин знайшов – усе вміститься: і крашанки, і паски, що вони вийшли гарними, хоч Майка й не сподівалася, і запечене м’ясо, і мед, і пляшка води. – Шкода, дирчик наш двомісний, – тільки пожалілася. – А то б Уляну прихопили. – Паски їй можемо посвятити, – запропонував похмурий Горох. Не хотілося йому до Прилук. Ой, як не хотілося. Півтора року не бачив ані мами, ані Козлюків, ані й досі законну дружину із сином. І бачити не хотів. Юлька, звичайно, уже й без Толі могла б із ним розлучитися. Не знав того. І знати не хотів. «Може, до іншої церкви підуть чи просто не перетнемося», – сподівався. У суботу надвечір перевірив дирчик, вдягнув світлу картату сорочку, що Майка її вибрала, осідлали моторолер – гайда на Прилуки. Залишили дирчик неподалік храму на вулиці Шевченка. – Толю… Мені тут подобається, – натхненно усміхалася Майка. Тримала хлопця за руку, крутила голівкою: цікаво… Людей хмара до храму суне, і храм – не збрехав Троянов – величний, високий. Білий, з п’ятьма банями. Здалеку на родину білих грибів, що вони попритулялися один до одного, схожий. У юрбі вірян підійшли ближче до храму. – Отепер маємо стояти тут кілька годин, поки службу відслужать, – буркнув Горох. – Паски святити тільки після служби будуть. – Усередину ходімо. Хіба ми стільки проїхали, аби біля церкви постояти? Я хочу службу послухати. Ніколи на великодній службі не була. – Маню, там людей… Задихнешся. І дирчик стерегти треба. Тут босоти вистачає. – Може, я сама? – Ні… – насупився. – Сама не підеш. Заштовхають. Де я тебе потім шукатиму?  

Людей у Свято-Преображенський собор набилося – ворухнутися несила. Майку затисло між поважною літньою жіночкою в білій хустині й чоловіком років тридцяти з маленькою дитинкою на руках. Маляті – не більше від трьох рочків: вередувало, схлипувало, просилося додому, на мить відволікалося на церковні співи, знову дригало ніжками: додому, додому. І все тими ніжками Майку по плечу. Чоловік червонів, пошепки вибачався, намагався втримати ніжки маляти, та воно ще більше вередувало. – Ви б хоч цукерку якусь йому прихопили, – сказав Толя. Стояв у Майки за спиною. Охороняв. Однією рукою тримав кошик із продуктами для освячення, другою затуляв Майчине плече, намагаючись перебрати на себе атаку втомленого маляти. Чоловік дістав зі свого кошика паску, дав маляті – заспокоїлося, гризло солодку скоринку. Майка швидко втомилася. За півгодини нерухомого стояння в натовпі вже не вслухалася в слова священиків. Від задухи паморочилося, та залишати храм здавалося справою ганебною – навкруги терпляче стояли переважно літні люди… З раю чи з пекла за урочистою службою, певно, спостерігав полковник Гнат Галаган. І вона потерпить, бо гріх має… Ікони надвір виносила. Певно, то погано, хоч грім не побив. Навпаки – одужала. Закліпала очима, вдивилася – попереду поштарка Галя з чоловіком Іваном та ще якимись жіночками однією купкою тримаються. От і недарма приїхала. Підійде після служби до Галі, вибачиться, що колись презирливо про хутір, про людей… Дурна була. Аби якось витримати несподівано важке випробування, стежила за Галею – хрестилася за нею, шепотіла власні слова замість молитов, та слова не злі, гарні: щоби Бог простив її, якщо завинила перед людьми, рослинами, тваринами й особливо птахами. Ось Галя обернулася. Майка усміхнулася, махнула їй рукою. Галя насупилася, кивнула. Із цікавістю зиркнула на Гороха, що він стояв за Майчиною спиною. Слідом за Галею озирнулася навдивовижу схожа на поштарку жіночка. «Певно, сестра Галина», – подумала Майка. Горох спокійно чекав, поки Майка втомиться й попроситься на свіже повітря. Не чіпав дівчину, ялозив очима по іконах, одного просив: «Тільки б нікого з Козлюків чи рідні не зустріти». Кинув оком праворуч – не видно знайомих облич. Озирнувся ліворуч і ледь не зомлів – при стіні під іконою стояла… Соломія. Не повірив. Та ні! Здалося! Просто схожа! Посеред хмари людей роздивитися дівчину здалеку здавалося ділом неможливим, та натовп раптом, наче на прохання Гороха, ворухнувся, бо якась бабуся просилася вийти назовні, люди розступилися на мить, і серце впало: «Соле міо…» Не змінилася. Чорні кучері хусткою прикриті, кирпатий носик… Стежила за священиками спокійно і стримано, наче перевіряла, чи правильно службу правлять. Хрестилася, шепотіла щось затято… Горохові піт залив чоло. Прибрав руку з Майчиного плеча, змахнув піт рвучко. Погляду від Соломії не відводив, наче варто лише не мить заплющити очі – пропаде, щезне. Ось чиїсь голови заступили дівчину – витягнув шию, дихати забув. Розгледів – он вона хреститься. Господи! Так як вона тут?… Соломія раптом обернулася до жінки, що вона стояла за її спиною, сказала тій щось – жінка відійшла вбік. Соломія усміхнулася вдячно, почала пробиратися до дверей. Горох сильніше вчепився в кошик, викрутив шию – проводив Соломію поглядом, тупцював на одному місці. – Толю! Я ближче до вівтаря хочу! – Раптом озирнулася до нього Майка. – Давай, – хрипло сказав Горох. – А я тут… Майка посунула вперед. Горох зціпив щелепи, ніби від несподіваного гострого болю, обернувся до входу – Соломія вже майже дісталася дверей. – Пропустіть! – Пробивав шлях плечем слідом за нею. – Пропустіть! Та дайте вийти! Майка не почула його голосу. Під купол до небес лилася багатоголоса молитва. Прослизнула ближче до вівтаря, склала руки на грудях, прошепотіла, дивлячись чомусь на молодого бородатого священика. – І щоби ми… з Толею… кохалися. Не розлучалися до ста років. З тим і завмерла – берегла щире благання аж до того довгоочікуваного часу, коли натовп розлився на дві ріки, пропустив до дверей священиків, знову злився в єдину течію, поплив слідом за ними. Майка схаменулася, роззирнулася розгублено – голови, голови… Не побачила Толі, поштарки Галі… Течія винесла надвір, де люди вже стояли з кошиками довгою, безкінечною вервечкою. За ними – ще люди. І ще… Видерлася з натовпу, прибилася до стіни: і нащо їй захотілося ближче до вівтаря?! Де тепер одне одного шукатимуть?! …Під ранок, коли юрба людей навколо храму не зменшилася, а тільки змінилася за складом, раптом докумекала: «Дирчик!» Звичайно! Толя чекає на неї біля моторолера. Відліпилася від стіни, посунула від храму на вулицю Шевченка. Може, моторолер вкрали? Зараз підійде – під деревом стоїть Толя розгублений: «Маню, я ж казав: за дирчиком треба чатувати. Що робитимемо? Вкрали…» Засмутилася: чого хлопця не слухає? Він мудріший. Стояли б разом біля храму – уже б і паски посвятили, і додому б повернулися. Ще здалеку побачила під деревом поряд із кількома десятками автівок синій моторолер. Толі не було.  

Усе Світле Христове Воскресіння Майка просиділа на моторолері неподалік Свято-Преображенського собору. Спочатку крутила головою, підхоплювалася, вдивлялася в постаті чоловіків і хлопців, що вони виходили з храму чи просто вешталися навколо нього. Витягувала шию: «Толя?…» Після опівдня людське хвилювання вщухло, вуличка спорожніла, тільки поодинокі перехожі поспішали до домівок – розговітися врешті. Радість умерла. Чорна тривога на серці. Зіщулилася на моторолері: Толя як знав… Серце йому підказувало: не хотів їхати до Прилук. Тремтіла на дирчику, уже не роздивлялася перехожих, зиркала зацьковано – не Толю чекала, когось іншого, що він зараз підійде, знизає плечима винувато, скаже: «Вам просили переказати… Толі нема… Вибачте». Бо з ним сталося щось зле! Щось трагічне й жахливе! Може, вийшов посеред ночі перевірити, чи моторолер на місці, і перетнувся з якимись виродками. Сам же казав: «Тут босоти до біса». Розревлася невтримно, аж сивий чоловік, що чимчикував собі вуличкою, зупинився біля Майки, мовив стурбовано: – Дитино, тобі допомога не потрібна? – Де тут у вас міліція? – крізь сльози спитала Майка. Чоловік згодився провести дівчину. «Тут недалеко, – казав, – з Шевченка на Котляревського…» Майка покинула моторолер, побрьохала за сивим. «А дирчик? – перелякалася. – Вкрадуть!» Перепросила щиросердну людину: – Вибачте, сама знайду. На Котляревського, кажете? Двигун завела, а їхати – ніяк. Раптом Толя повернеться? А тут – ані Майки, ані дирчика. Вимкнула двигун, знову завмерла. – Ще… почекаю. До вечора просиділа. Тільки коли побачила юрбу п’яних підлітків, що вони сунули до яскравого синього моторолера з явним наміром покататися за будь-яких умов, завела двигун і вивернула на Котляревського. Втомлений напруженим Воскресінням черговий міліціонер – молодик років двадцяти п’яти з простодушними очима – із прикрістю вислухав Майку. – За три доби заяви про зникнення приймаємо… – А ви подивіться! – Куди?! – У вас же є якісь затримані… Анатолій Горохов. Раптом його помилково… Подивіться! – тьмяно просила Майка. – Горох?! – здивувався черговий. – Толька? Ми з ним разом на халтуру бігали підробляти, коли ще в школі вчилися. А він що – до Прилук повернувся? Майка заклякла. Ніколи вони з Толею не розповідали одне одному про свої колишні життя, ніби й не було ніякого життя до тої зустрічі на Різдво в промерзлій хаті на Лупиному хуторі. Майка не випитувала, бо й самій сповідуватися не хотілося: спогади пригнічували, спустошували, вбивали. Без минулого краще – молоді, щасливі, вільні: ані роду-племені, ані адрес… – Толя… з Прилук? – А звідки ж?! Мати його тут живе. Адресу дати? Точно не пам’ятаю, але поряд зі школою будинок п’ятиповерховий із червоної цегли… На Соборній. Спитаєте Горохових – підкажуть. А ще в матері його салон краси в центрі. «Шарм». І там спитати можете. Та не сьогодні: усі святкують. – Дякую… – Майка розгубилася. Тупцяла біля чергового: що робити? – А Толька як? Я його сто років не бачив. Гороха після школи в армію забрали, а я до Москви поїхав із бригадою. Відтоді… Це ж скільки? Сім років не бачилися. – Толя… зник. Міліціонер зиркнув на Майку задумливо. – Та ні… Може, до матері зайшов розговітися чи з друзями перетнувся десь. А ви ж… нетутешня? – Нетутешня. – Ну й заждіть собі. Об’явиться. Що з ним станеться? Горох, знаєте, як казав колись: «Мене жодна зараза не візьме, до ста років житиму». Бо яйце якесь з’їв. Чи то сороче, чи то горобине. – Крукове… – прошепотіла Майка. Заспокоїлася раптом. – Вас звати як? – спитала молодика. – Сергій Полікарпов. Гороху скажіть – «Полікарпов», одразу згадає. – За три доби… Як Толя не повернеться… Допоможете? – Та ясна річ! Ви ж Гороху привіт передавайте! Від Серьоги Полікарпова! – Нема його! – Мало не розплакалася голодна, втомлена Майка. – Куди він подінеться! – усміхнувся Полікарпов. – Знайдеться! Майка повернулася на Лупин хутір уже поночі. У серце вчепилися міцні пазури – ні вдихнути, ні видихнути. Вдивлялася в темні здалеку хати – світяться її віконця? Толя ж такий – міг сюрприз утнути. Паски посвятив, якимось чином сам на хутір повернувся, стіл накрив, чекає… Майка ввійде, він: «Прошу, сідай, розговлятимемося…» Та вона його вб’є за такі жарти! В Уляни свічка миготить. У Санджива – сонце. А Майчиної хати й не роздивитися в темряві. Покинула дирчик біля ґанку, увійшла до темної кімнати – усе ще сподівалася: зараз спалахне світло. Толя усміхнеться, спитає: «Злякалася?…» …Тільки біла футболка Горохова на мотузці над піччю висить, що Майка її випрала напередодні. Як зіщулилася на тапчані – з тим і Обливаний понеділок зустріла.  

Уляна й хотіла віддати Майці з Горохом свої паски та крашанки, щоби в Прилуках посвятили, та останньої миті передумала: за кілька днів до Тьомки збиралася, і здалося – сама має посвятити й синові відвезти. Зібралася, разом із капулетцівськими бабами приватним автобусом дісталася найближчої церкви за двадцять кілометрів від хутора, на ранок неділі вже додому повернулася. А молодь десь затрималася. Виглядала, щоби «Христос воскрес!», а їх усе нема й нема. – От… І де заблукали? А віддала б їм свої паски? І що б було? – засмутилася. У понеділок зранку поклала до кошика кілька крашанок, паску, води в кружку налила – буде сусідці Обливаний понеділок! – пішла до Майчиної хати. – Майє… Толю! Ви вдома? – Побачила дирчик біля ґанку, стукнула у двері. – Дитино… Двері розчахнулися – не замкнені. Уляна злякалася, зазирнула до кімнати – Майка скрутилася на тапчані: обхопила руками коліна, притисла їх до грудей. І не озирнулася до сусідки. – Дитино… Що сталося? – Забула про «Христос воскрес!». – Толя… зник. – Як?! На вечір понеділка про таємниче зникнення Гороха знали всі Капулетці. Полкан відірвався від святкового столу, власною персоною припхався на Лупин хутір у супроводі хороброго Галагана. – Так! Що тут у нас?! Майка крізь сльози вкотре переповіла дільничному події великодньої ночі. І про одкровення прилуцького міліціонера згадала: Толя, виявляється, з Прилук. Мати його там живе. Полкан записав до блокнота прізвище прилуцького приятеля Гороха, потилицю почухав. – Так! Завтра зранку висуваюся з’ясовувати обставини трагедії на місце події, – визначився. – Тільки в моєму «Ланосі» бензин скінчився. Грошей на бензин даси? Майка і грошей дала, і сама просилася з Полканом поїхати, та дільничний остудив: – Не бабське діло. Галагана візьму. – Може, Толька в Капулетцях? – припустив Микола. – Закрився в хаті й бухає. Свята ж… – І хату перевіримо, – погодився Полкан. Уляна хотіла залишитися біля Майки, та дівчина затялася: не треба. Жінка тільки зітхнула: «Добре… Як геть зле буде – приходь». Санджив – той упертіший. Усівся на ґанку разом із Хаусом. – Що ти тут робиш? – Майка вийшла на подвір’я, обійшла стороною котяру, бо надто недобро косував. – Побуду поруч. Ти не зважай. Але тобі стане легше. – Хіба я просила тебе про допомогу? – Ти просто не знаєш, що тобі потрібна моя допомога, – усміхнувся Санджив. – Забирайся! – спустошено кинула Майка, замкнулася в хаті. Та Санджив залишився. Бачила з вікна, як вмостився зручніше, чула, як муркотить під ніс дивну мантру, ніби спокій навіює. Навіть Хаус роззявив пащу, позіхнув, та раптом насторожився, увіп’явся жовтими очима в одну точку. Майка відстежила погляд страхітливого кота – на грушу дивився. А на груші, на місці, де раніше скніли ікони, сидів величезний чорнющий крук. Косував на Майку. – Твоя робота! – зацьковано прошепотіла Майка птахові. Стояла біля вікна до сутінків: то на крука – згинь уже, підла тварюко! – то на дорогу – не йде кульгавий? Коли на Лупин хутір опустилася ніч, а груша злилася з круком у єдину чорну масу, вийшла на ґанок. – Сашку… Можна в тебе переночую? – спитала. Санджив кивнув, свистом покликав Хауса. З чорної груші, прямо з того місця, де раніше сидів крук, до Майчиних ніг плигнув котисько – облизувався, пір’я на носі. – Повечеряв? – Санджив поплескав Хауса по спині, посунув до свого обійстя. Не надокучав Майці. Постелив їй на циновці біля горщиків із пахучими травами. Сам улігся біля стіни навпроти. Під столом Хаус задрих. – Добре, що ти тут живеш… – тоскно прошепотіла Майка. – І житимеш… – Серед гарних людей хочеться бути довго, – відповів Санджив. – Хіба я гарна? – Ти – Ілюзія… Бачиш тільки те, що хочеш… – А Троянов казав: тільки ти на хуторі залишишся… – Думаєш, тому попросив, щоби я за його хатою наглядав? Майка знизала плечима спустошено. – Сандживе… Де Толя?… З ним біда? Санджив підвівся на циновці. – Погані новини розлітаються миттєво. Якби з ним сталося найгірше… Ми б уже знали. – А де ж він?! – з таким відчаєм вигукнула Майка, що Хаус прокинувся, увіп’явся в дівчину жовтими очима підозріло. – Завтра знатимемо, – спокійно відказав Санджив. – Спи… «Хіба засну?» – подумала Майка. Розправила спину на циновці, спробувала уявити Толю – ось він лягає поряд, обіймає її, й одразу стає тепло-тепло… Від тоненької циновки на старій дерев’яній підлозі – холод. Скрутилася, спробувала уявити місце, де Толя зараз… Без неї. Та на землі не існувало такого місця. Проковтнула сльозу: згинув… Вона мала померти, та згинув він… Згадала крука… Живий Толя! До ста років… «Не спатиму! – вирішила. – Чекатиму… Толя повернеться». І заснула.  

Уляна місця собі не знаходила, усе думала про Толю й Майку: якби хто недобрий за молодими спостерігав – позеленішав би від заздрощів, бо таке світло поселилося в старій хаті разом із ними, сліпий би узрів. Наче виплакали за зиму всю свою журбу, разом із весною розквітли: веселі, легкі… Нема біди. «То все хлопець! – думала. – Як пити кинув – годі й шукати кращого! А чи дівчина… Хоч і гонорова, наїжачена, та заради неї хлопець пити кинув. Чи обоє такі: без підлості в серцях… Тому й зійшлися…» – Тільки б Толя відшукався! У вівторок зранку все в бік березового гайочка й потічка дивилася: ніхто з Капулетців на хутір не їде? Полкан, як не збрехав, мав би вже в Прилуках із колегами спілкуватися, матір Толину знайти, приятеля його. «Скільки там тих Прилук? – доводила сама собі. – До обіду можна все місто обійти, усіх розшукати, розпитати!» І все в бік Капулетців: ніхто не їде? Хотіла було до Майки збігати, та передумала, бо Сашко ще вчора Уляні сказав: – Не хвилюйтеся. Поруч із нею буду… Хай так! Заходилася список складати: що має для Тьомки купити, бо їхати до сина за кілька днів, а в Уляни, крім пасок і крашанок, нічого. Раптом шурхіт якийсь надворі. Вибігла з хати – її подвір’ям Полкан із Галаганом ходять, ще й поштарка Галя причепом. – Що це тут у вас за фігня відбувається?! – Полкан побачив Уляну, брови звів. – Люди зникають із хутора, ніби їх ці… зелені прибульці ковтають одне за одним. – І Троянов поїхав, – буркнув Галаган. – Уляно! А ти чому кролятину не їси?! – Що сталося? – в Уляни серце впало. – Дівчина щезла! Хата порожня, двері не замкнені! Дирчик валяється… – пояснив Галаган. – Може, у Сашка? Не питали? – Точно! У Сані-жида спитати треба, – вставилася поштарка Галя. – Бо воно таке блаженне – всяке-різне до себе приймає, нікому не відмовляє. Ви кота його бачили?… Чиста тигра. Галаган потилицю почухав, усміхнувся в’їдливо: – Ого! А дівка бойова… І три дні не минуло, як один здимів, а вона вже в іншого тирлується. – А Толя знайшовся? – спитала Уляна. – Ото я ще кожному сусідові не докладав! – рознервувався Полкан, пішов з Уляниного двору. – Де тут ваш жид? Санджив уже йшов до них вуличкою. – Привіт… – Гей! Борода! Дівчина в тебе?! – вигукнув Галаган. – Тс… Тихо. Ну, нащо ви кричите? Тільки під ранок заснула… Спить ще, – відказав Санджив. Галаган уже розкрив рота, щоби обуритися: «Ого, ну і дівка…» Полкан зиркнув на нього суворо. – Де спить? – спитав Санджива. – У тебе? Відповіді не чекав, пішов вуличкою. – Де тут твоя халупа? Оця? – вказав на хату Троянова. – Ні, – підказала Галя. – Сані-жида третя… За компанією Уляна брьохала до Сашкової хати, серце віщувало: не з добрими вістями Полкан із Прилук повернувся. Нервується, бурчить – виходить, біда… Останньою ввійшла до кімнати, притулилася до дверей: Майка спала на циновці біля горщиків із травами. Поряд із нею сидів хижий Хаус: спробуй підійди. Полкан вирішив не ризикувати. Кахикнув у кулак. – Давай! Буди її! – наказав Сандживові. Будити не довелося. Від бурчання дільничного Майка розплющила очі, сіла на циновці, побачила юрбу в хаті, зіщулилася… – А де Толя? – спитала тихо. Полкан кахикнув знову. – Сісти дай! – наказав Сандживові. Усівся на табурет, що його підсунув хазяїн, брови насупив. – У ході оперативно-пошукових дій… – почав урочисто. – Знайшли свідка… Тітку Галю! – Указав на поштарку. – Яка достеменно пояснить нам зараз усе, що стало їй відомо з достовірних джерел! – Які ще джерела?! – образилася Галя. – Сестра моя Ніна в Прилуках живе. На Великдень ми з Іваном до неї їздили. Майю з Горохом у церкві побачили… Я Ніні кажу: «Дивися, оця дівчина на хуторі за Капулетцями хату купила й живе там з отим хлопцем». А Ніна: «Та це ж Толька Горохов! Ми з його матір’ю на одному майданчику живемо!» Отак… – А Толя де? – Майка закліпала повіками, втерла сльозу. Галя на Полкана зиркнула. Полкан кивнув. – Давай! Усе розказуй! – А що давати?! Такий той Толька… Нема за ким плакати! – Господи! – не втрималася Уляна. – Та що сталося?! – Давно сталося! Сестра мені як розповіла – у мене вуха цими… трубочками, – пожвавішала Галя. – Ох, уже падлюка… Жонатий! Синочка має! Уявляєте? У таку сім’ю хорошу потрапив. Козлюки. Сестра каже – їх усі Прилуки знають. Така міцна родина – ґазди! Їх там багато братів-сестер, і всі одне одному помагають. Гуртом одному автівку купили, потім іншому хату поставили. І Тольці вирішили помогти на ноги стати, бо ж дурний, Ніна каже. З Норвегії повернувся, мільйон там заробив і все профінькав. Ледь мати його вмовила хату собі купити. Поштарка замовкла, глянула на Майку. – Плюнь і забудь! Ти мене чула? – А Толя… до дружини повернувся? – спитала Майка самими вустами. – Ой, дівко… Якби ж! Я ж кажу… Женився! І ті родичі думають: хай хлопець заробить нормально! Щоби було на що сина в гарний інститут прилаштувати. І відправили його до Італії. Та не самого. Ще хтось із тих Козлюків із ним поїхав. І отам те падло… На очах у родичів… надибало собі курву. Та не яку-небудь, а теж нашу… прилуцьку! Вона там прислугою працювала. Ну, і все! Перо йому в дупу: «Не повернуся до дружини! Мені тільки та Соля потрібна…» – Поштарка зітхнула. – Ту курву прилуцьку Соломією звати! Це ж треба… Перестрілися вони на краю землі! Полкан кивнув. – Тітка Галя правдиві свідчення дає. Підтверджую! Ми з матір’ю Гороха побалакали… Поштарка й собі закивала: – Козлюки розгнівалися, хотіли хлопця провчити, а він – тікати. Упав із якоїсь кручі, ноги поламав. Тому й кульгає. А в сім’ю так і не повернувся, скотиняка! Дитина його жодного разу не бачила. На Майку співчутливо глянула. – І нащо тобі таке падло треба? – Я… просто не розумію… А де він? – Майці паморочилося. Сиділа на тій циновці, ноги заніміли, а підвестися не може. – А це вже ми з’ясували шляхом додаткових оперативно-пошукових дій! – сказав Полкан. – Мати Горохова засвідчила, що бачила сина в неділю о вісімнадцятій двадцять. Заскочив додому. Забрав якісь речі, сказав, що зустрів Соломію, їде кудись із нею. І де здибалися – тільки чорт знає! Уляна глянула на Майку – сиділа на циновці, очі в підлогу. Мовчала. А Майці перед очі чомусь – фантазії, що вони виникли в голові, коли побачила в Інтернеті світлину білої хати посеред здичавілих груш: молоко, світанок, олені виходять із лісу… Наче потьм’яніла картинка, уже геть непотрібна без Толі. – Так я чого приїхав… – почула Полканів голос. – На бензин витратив утричі більше, ніж ти дала. Давай уже… Ходімо до твоєї хати. Добавиш пару десятків гривень. Бо теє… самі витрати. І Великдень нормально не відсвяткував із проблемами вашими… – Потім, – прошепотіла Майка. – Спершу оленя дочекаюся… Галаган здивовано розвів руками: недарма Горох здимів. Дівка якась підозріла! То голою ходила, тепер до Сані-жида прибилася і верзе казна-що! – Я грошей дам, – відказала од дверей Уляна. – Скільки треба?  

Майка вийшла з хати Санджива за десять хвилин після того, як капулетцівська делегація забралася, жваво обговорюючи чудну реакцію дівчини на підлий вчинок Тольки Гороха. – Я в нормі, – тоскно сказала Сандживу. – Не повішуся… – Прийми… І душа заспокоїться, – порадив. Ох, легко йому все! Знай усміхається. Наче квітка оранжерейна, що вона ніколи справжніх негод не знала. – Невже тебе ніколи не зраджували?! – спитала приголомшено. – Простив… – Знизав плечима, ніби вибачився. – Далі пішов… – Тільки тепер за мною не йди! – попросила, вискочила надвір. Уляна біля ґанку крутиться. Косує на Майку стривожено. Варто зойкнути – кинеться на поміч. Ні… Навіть не подякувала сусідці. Посунула до лісу. Сонце світило, вітер цілував – не помічала. Дивилася під ноги, дивувалася незрозумілому байдужому спокою, що він раптом огорнув душу. Живий… Толя живий. Що ж він так… Хоч би сказав… Майка б не тримала. І раніше ніколи не тримала, хоч чекала щохвилини… – Не любив?… – Зупинилася. Всілася на поваленій сосні при ґрунтовій дорозі. Що ж там за Соломія така? Хоч би одним оком глянути. Зрозуміти, що за сила в ній. Толі ноги поламали, а йому – тільки вона?… Чому ж Майку ніхто так сильно не кохає? А вона сама? Хіба любила Толю? Хтозна? Ніколи не казала «люблю», ніколи не клялася. Він – брат їй, це точно. Друг. Рідна людина. Простягнув їй руку, вихопив із моторошної ями… До ста років мріяла з ним жити, бо поряд із ним спокій і радість, а він… – Чому ж не сказав?… – роздратувалася, завелася. – Хіба друзі так вчиняють? Задумалася. Гірко… Та не страшно, як тоді, коли Андрій відступив, злякався, зрадив… Здивувалася: ані у виснажливих болях, ані в обнадійливому одужуванні не згадувала Андрія, та він незримо був поруч. Наче спостерігав за Майкою: «Є ще Рита?…» Роззирнулася: немає нікого навкруги, а хочеться на таку крапку перетворитися, щоби ніхто самотньої Майчиної гіркоти не бачив – ані сосни, ані тварини, ані птахи… Над головою – «кру»… Підвела очі – у небесах крук. Сам. – Ти?… Крук кричав безперестанно: «Кру-кру…» Усе нижче… Майка зіщулилася: зараз налетить вихором, битиме гострим дзьобом. Уб’є? Давно полює. Підхопилася, думки різні: «Чого ж це крук сам нападати здумав? А пара де? Втратив? Теж сам тепер?… Хіба так буває? От дізнатися б». Побігла до хутора. Крук не відставав. Зробив коло над Майчиною головою, опинився перед нею, піднявся в небеса, стрімголов понісся на дівчину. Майка зойкнула, перечепилася через камінь на дорозі, впала, затулила голову руками, відчула, як від крукових крил сколихнулося повітря. Крук не вдарив. Майка раптом почула поряд хиже сичання. Відняла руки від лиця – поряд із нею вигинав спину Хаус. Крутив головою, стежив за круком, несподівано плигнув високо в повітря, та крук виявися спритнішим. Злетів у височінь, закрукав ще голосніше, подався геть. – Хаусе… – Майка зіпнулася на ноги. Обережно підійшла до котиська. Та Хаус не жадав близьких контактів. Відскочив убік, зиркнув на дівчину холодними жовтими очима, щез у високій траві. Майка стояла посеред дороги, вдалині хутір: до хати ноги не несуть, з лісу бігти хочеться. Зникли бажання й місця на землі, де б Майка хотіла зігрітися. Усміхнулася спустошено, подибала до свого обійстя. Не йшла в дім. До вечора просиділа на ґанку, дякувала Уляні і Сандживу – не чіпали, не надокучали. Разом із темрявою увійшла до хати. Світла не запалювала. Намацала декілька крашанок, що вони не влізли до великоднього кошика, лишилися на столі. Обчистила одну, з’їла. Лягла на тапчан. Де ж Толя зараз?… Поїзди, літаки… Гнала гіркі думки, вмовляла себе: «Спати, спати. Забутися до ранку, завтра стане легше». Не заснула. На ранок стало тільки гірше. Сповзла з тапчана, побрьохала до грубки – топити вже не треба, тепло, та електрики нема, а воду для чаю якось має зігріти… Закинула в грубку березові дрова, що їх Толя тиждень тому привіз, поскладав біля хати. Поставила на чавунні кільця чайник, що його Толя ще на початку березня купив. Полізла по цукор і заварку, що їх Толя… Збентежилася… Перелякалася. Як житиме? Згадала про свій гаманець, що після першого походу до Томиного магазину ще взимку забула про його існування, бо Толя про все дбав. – Ого… Ще шістсот тридцять гривень лишилося… Знайшла на полиці глиняний горщичок, що він їм із Толею місцем зберігання грошей слугував. Горох повертався із заробітків, вкидав гривні до горщика: «Маню… Кришку яку знайди, бо як миші доберуться – погризуть гроші…» – Дві тисячі вісімсот… Знадвору шурхіт. Кинула горщик на столі, вихором надвір. Толя? Біля ґанку Санджив по-хазяйськи накриває брезентом китайський дирчик. Поряд Хаус кола навертає. – Дощі обіцяють… – сказав Санджив замість «доброго ранку». – Ти… Ти не можеш так… Заходити, як до себе! Робити тут усе, що тобі заманеться. – Вибач. То я так… На чай прийшов тебе запросити. – Уже… чаювала! Випроводила Санджива, сіла на ґанку. – Толя повернеться, – прошепотіла впевнено. Підхопилася, пішла городом. Та повернеться! Оглядала прив’ялі без поливання кущі помідорів, грядки з буряками й морквою. Повернеться! Заходилася воду з колодязя тягати – повернеться, бо сам сказав: Маня – його ліки. Так он від чого зцілювався… Від кохання нещасливого. Забути Соломію не міг, а вона… У-у-у, стерво! Не кохала Гороха! Голову морочила. Бо інакше хіба б повернувся сюди сам?… Без Соломії… Скалічений. – Не любила! – Майка зраділа страшному Гороховому горю. Заливала холодною водою город, бачила перед собою незнайому хижу Соломію: ох і ожила ж вона, певно, коли побачила Толю. Чиє ж серце не звеселиться, коли бачиш палке кохання? Майка й досі Коробова згадує, бо він один клявся кохати її вічно. Чекати до скону. А Майка йому: «Іди до біса». Отак і Соломія вчинить. Так і буде. Поманить, розщедриться краплею свого часу – бери, кульгавий! І щезне, коли наїсться його любові досхочу… А Толя на хутір повернеться. До Мані своєї. Курей заведуть, картоплі надлишок продадуть, ганятимуть на дирчику лісами – гриби, ягоди. Толя казав: тут стільки суниці, малини в лісах на сонячних галявинах. І грибів… На одних тільки білих нормально заробити можна. І на горіхах. – Нікуди звідси не поїду! Дочекаюся! – упевнилася. Полила город, заходилася в хаті лад наводити. Поскладає Толині речі рівненько, він повернеться, здивується, бо все казав: «Маня – вихор». Швидше розкидає все, ніж поскладає. Не йшов кульгавий із голови. Вляглася на тапчан, очі в стелю – на блакитній стелі дві чорні плями. Круки кляті… – Не зурочите! – затялася. Підхопилася. До вікна – нема крука. Чого це він?… Хауса злякався? – Толя повернеться, спилимо тебе! – сказала груші. У шлунку занило: їсти! Кинулася до грубки – чайник википів, тріщав на чавунних кільцях, емаль шматками відколювалася. – Дідько! – Відсунула чайник, поставила на кільця каструльку з водою. Був би Толя, не проґавив би чайник… – Не пропаду! Дочекаюся, – пробурмотіла невпевнено. Надвечір середи після Великодня уже виглядала Толю біля хвіртки, наче Соломія мала швидко насититися любов’ю кульгавого, уже відпустити, щоби той знову рани зализував, не забував, лише забувався в Маниних обіймах. Уляна підійшла. – Дитино… – Толя повернеться, – відказала Майка. – Я знаю… – То не поїдеш із хутора? – Чого б це? А оце все на кого? – Кивнула на хату, веселий город, дирчик під брезентом. – Толя казав, з електриками в Добриках домовився… Щоби після Поминальної неділі дроти нам полагодили. А без нього, певно, не приїдуть… – Приїдуть! – Добре, добре… Я в місто завтра їду. Може, тобі чогось купити? – Нічого не треба. Як знадобиться, на моторолер сяду, сама куди завгодно доїду! – зухвало відрізала Майка. Уляна глянула на дівча стурбовано. – Важко без Толі?… – Він повернеться! – вигукнула Майка. – Нізащо мене не покине! От побачите! Уляна закивала: мовляв, добре, добре. Пішла до свого двору. Майка на мить завмерла, побігла за нею на вулицю. – Уляно… Стійте! Спитати хотіла… – Стала навпроти сусідки, насупилася. – Оце думаю… А чим тут люди на життя заробляють?! Мені ж якось заробляти тепер треба. Раніше Толя все… А тепер… Ви не думайте – він повернеться, але хочу… Щоби не тільки він заробляв! Щоби і я… – Нема в людей у селі роботи, крім господарств своїх. Хто городиною торгує, хто худобу розводить на м’ясо й молоко. Підторговують хто чим… Підробляють одне в одного на ремонтах, будівництвах… Чи на заробітки до міста їдуть. – Навчіть мене свічки робити. – Повернуся – навчу, – пообіцяла Уляна. – Ви завтра їдете? – Так, у четвер…  

Капулетці жваво обговорювали втечу Тольки Гороха від городської з Лупиного хутора. Розгризлися на два табори. Чоловіки за кульгавого горою: від доброї жінки чоловік хіба дремене?… Чи ви самі не бачили? Тягав на горбу все тій дівці – і дрова, і картоплю мішками. Та хто ж таке ледащо витримає? Баби, хоч особливої прихильності до Майки не мали, та з почуття жіночої солідарності відгавкувалися активно: бачили очі, що брали, їжте, хоч повилазьте! А щоби ото щезати, коли вже всьому селу зізнався: живе з нею, як із дружиною. Та що то за чоловіки пішли? Ледь що сталося – у кущі! Полкан із Галаганом обидва табори розбороняли, як особи, що вони всю правду про ті події знали. Полкан дівку жалів. – Вона не в курсі була… Що Горох брехав! Тож ні в чому не винна! – заявляв. Галаганові ще та пательня руку гріла, якою він Тольку Гороха по голові лупонув… Ярився. – Толька – йолоп! Не вірив, коли поважні люди йому правду в очі! Хай тепер відхаркує за те, що зі стервом зв’язався! Не заспокоївся, і коли в середу після Великодня куми зібралися сім’ями в Реп’яхів удома. Чарку піднімав, – «Христос воскрес!», – а все про кульгавого. – Я йому кажу: «Хлопе, отямся! Куди ти пхаєшся? Шукай собі пару, а не перед курвою на цирлах!» А він: «Майя тільки мене любить! Я вам усім горлянки перегризу, як ви про мою Майю погане слово нявкнете!» Думав, стерплю? Козел! А я його пательнею по маківці – а ось тобі твоя курва! А ось тобі! – Та годі вже про неї, куме, – попросив Петро. – Дійсно, Миколо! Хіба нам нема про що у свята поговорити? – підтримала чоловіка Тома. Та полковник уже хильнув чимало, заліз на коня, шаблюкою розмахує. – Е-е-е… Ви ще мені тут! Присікуєтеся, бо правди всієї не знаєте! – А то ти знаєш! – обурилася Тома. – Свічку тримав? Може, дійсно вона тільки те падло кульгаве любила, а воно… Галаган на Тому глянув прикро: мовляв, що ти верзеш, жінко? – Я тобі, кумонько, так скажу… От ти б, якби тільки Петра любила… Голою б хутором швендяла? – Та не хутором! Хатою своєю! – встряв Реп’ях. – А ти звідки знаєш? – спитала Тома чоловіка з підозрою. – Кум казав! – знітився Реп’ях. – Скажи ж, куме… – А ти де голу дівку бачив? – обурилася Галаганова Оксана. – Цитьте! З думки не збивайте! – грюкнув Галаган. Та до Томи. – От ти б, Томо, ходила голяка? А та курва залюбки! От ти б, Томо, якби Петро зник без сліду… трахалася б наступної ночі з іншим? От зі мною, приміром! – Тьху ти! – плюнула Тома. – Так, куме! Гальмуй! – рознервувався Реп’ях. – Ви ще полковникові рота не затуляли?! – Випнув груди Галаган. – А дівка та… Полкана запитайте! Чи Галю-поштарку! Ми, як ті дурні, бігаємо, Гороха шукаємо… Знайшли кінці, приїхали ж їй розповісти, а воно… спить! Нє, ви зрозуміли?! Спить собі в того Сані-жида, а Саня-жид до нас вийшов, маніриться: «Ой, ми з Майєю всю ніч не спали, ви не будіть дівчину…» – І поселилося ж поряд із нами таке! – роздратувалася Галаганова Оксана. – Ще почне мужиків капулетцівських зводити! – Та хай би хоч гола до нас зараз осюди прийшла! – розходився хмільний полковник. – Я б на неї і не глянув! Будьмо! Чарку підняв, до дружини потягся, щоби тієї ж миті висловити їй свою щиру любов. Хитнувся, горілкою з чарки на шпалери – ляп! – Сиди вже, не рипайся! – насупилася Тома. Галаган кумові підморгнув – наливай! – нову чарку підняв. – Що це ви все про ту видру хутірську? – спитав компанію. – Христос воскрес! – Воістину воскрес, – буркнула Тома, бо не так їй Майка пекла, як через мокрі шпалери засмутилася. – Ти, жінко, не хвилюйся… – Галаган закусив огірком, Оксану обійняв. – Хіба я дурний на божевільних задивлятися? Ти б її бачила! Полкан їй каже: «Гроші давай… За бензин!» А вона: «Не можу зараз! Принц до мене прискаче на олені… Гроші привезе, тоді й розплачуся з тобою за все». – Який ще принц? – здивувалася Оксана. – На якому ще олені? – розсміялася дурній вигадці Тома. На чоловіка зиркнула: насупився Петро, виделкою по тарілці олів’є розмазує. – Ти чого, Петре? – спитала. – Може, уже за своє побалакаємо… – буркнув Реп’ях. – Причепилися до тих хутірських, ніби більше нема про що! – Давай за своє! – раптом погодився Галаган. Підвівся. Потягнув кума до майстерні. – Ходімо на «Волгу» твою подивимося… Покатаємося… – Е, ні! – запротестувала Тома. – Куди п’яному за кермо?! Куми клялися: триста метрів по селу – і все! Полкана із собою прихоплять, щоби ніхто інший не присікався, бо ж цікаво – врешті Реп’ях автівку відреставрував, блищить-сяє в майстерні, треба ж і ходові випробування провести, бо тільки навколо двору кілька разів проїхав ще без задніх сидінь і металевих спойлерів, а щоби з повним фаршем – жодного разу! Та Тома з Оксаною стали на порозі, як дві гори, – фіг об’їдеш. – Ну… Тоді покуримо… – запропонував Реп’ях, щоби вже якось вийти з-за столу: пити не хотів, а кум усе сіпав – ще по одній, ще! Не розповідати ж йому, що завтра зранку Реп’ях тверезим має бути, бо з Уляною зустрітися запланував: гроші на Томин подарунок віддати, може, до Прилук довезти, як згодиться. – Покуримо? – образився Галаган. – Тоді по хатах! Курити я і в себе вдома можу! – Кума відштовхнув. – Оксано! Ходімо… Реп’ях поплівся проводжати Галаганів, щоби кумові вже так сильно сеча в мізки не била, Тома взялася посуд зі столу у вітальні збирати, приклала рушничок до мокрої шпалерини – а зверху під нею шурхіт. Невже миші? Засмутилася. Рукою по шпалерині… Щось є всередині – пласке, прямокутне. Ніж у шпаринку засунула, підтягнула до себе, двома пальцями вийняла – і мову відібрало. Трясця матері! Гроші! Тисяча п’ятсот баксюків! – Ах ти ж, сучий потрох! – Звилася, хотіла було за чоловіком із тими грошима в руці бігти. При кумах його по мордяці: «Кажи правду, підла тварюко! Це що таке?! Звідки?!» Два місяці поспіль Тома Петрові кожну зароблену копійку віддає на ту кляту «Волгу» з оленем, а в нього тут… – З оленем… – Брови звела. На порозі зупинилася. Ану, гальмуй, жінко… Щось тут не те! З оленем… – повторила ошелешено. Згадала Галаганові розпатякування і свої мордування ще взимку… Невже Петро потайки до дівчини бігає?… Щоразу вигадує нові причини на хутір податися. Саме із зими… Не розгубилася – надто багато раптового гніву випила. Запхала гроші назад під шпалеру, мокру шпаринку рушником притисла: ніби тримається. Тарілки на кухні миє, прислухається… Ага! Повернувся! Курить біля ґанку. Вгамувала лють, на ґанок вийшла. – Що це ти? Ніби засмучений? – спитала обережно. – Кум спивається, – буркнув Реп’ях. – Хіба не бачиш? Скоро й кролям наливатиме… – О… Давай про кума! Може, за своє? – Так теє… Протверезію до ранку, «Волгу» випробую. На трасі… Тобі нікуди не треба? – На Київ поїду. Товар замовила. До Добриків довезеш? – Домчу! Може, горілки гарної купиш? На день народження… – Так горів би він, той день народження! За три дні знову пити. – Так теє… В один день відсвяткуємо – і твій, і мій. – А ти, дивлюся, святкувати не втомився. Реп’ях глянув на дружину стривожено. – Чимось засмутилася, Томо? – Кум спивається! Хіба не бачиш?! – вигукнула роздратовано. – Кидай уже свою цигарку! Ходімо! Певно, вже і телевізор спить! Петро улігся на дивані перед вимкненим телевізором, захропів за хвилину, а Тома крутилася до світанку. Усе згадала! До останнього слова. І як Петро свічку дурну приніс, ніби провинився. І як відсахувався від неї в постелі, і як відводив очі, варто було лише згадати про дівчину з хутора. А дівка… Вона не мовчала. Натякала Томі прямо в лице! «На оленя чекаю!» – сказала їй раз у магазині. І Галаганові те саме. – Та що ж це робиться?! – прошепотіла люто. Ледь ранку дочекалася. Першою встала – півлітрову чашку розчинної кави хлиснула, почала на Київ збиратися та все за чоловіком спостерігає: кожен крок, кожне слово Петрове їй підозрілі. І хропе якось не так! Ковдру з Реп’яха зісмикнула. – Вставай уже чи мені на дирчику до Добриків їхати?… – Чого це? З комфортом поїдемо. – Реп’ях зібрався за хвилину, синю красуню «Волгу» на вулицю вигнав. – Прошу, пані! Тома сиділа поряд із чоловіком на м’якому зручному сидінні, мимоволі із захопленням роздивлялася салон автівки. У майстерні під єдиною лампочкою «Волга» видавалася привабливою й цікавою, але тільки під яскравим травневим сонцем Тома роздивилася розкіш новенької оббивки, блискучих ручок і перемикачів. – Це ж любитель за таку автівку чимало грошиків викладе, – припустила. – За мою лялю дві іномарки купити можна! – похвалився Реп’ях. Крутив кермо, усміхався. – Так і зробимо. А? Одну іномарку собі лишимо, другу продамо – гроші будуть. – Томо… Я «Волгу» не продам. – Реп’ях насупився, косував на дружину одним оком. А Тома бачила тільки металевого оленя, що він виблискував на капоті. – Життя покаже… – тільки й відказала. До автостанції в Добриках Реп’ях підкотив із гонором. Загальмував різко. – Ну, все! Приїхали… Автобус твій скоро? – Та зараз буде, – відповіла Тома. – Не чекай… Їдь до траси. Реп’ях пику скривив, очі відвів. – Та я теє… Додому повернуся. Запаску візьму. Бо раптом на трасі щось станеться… Впало серце в жінки. Насупилася, щоби гнів не вихлюпнувся, і собі очі відвела. – Давай, Петре… Їдь уже! – буркнула. Як тільки блискуча синя «Волга» зникла в кінці вулиці, зірвалася – до поштарки Галі. – Здрасьтє, тьоть Галю! Дирчика позичте на годину. – А що сталося? – запитала цікава Галя. – Нічого не сталося. До Капулетців треба швидко змотатися. Здається, магазин не зачинила! – збрехала Тома. Поштарка півгодини кишки мотала, та драндулета дала. Тома осідлала саморобний дирчик, що його колись Петро зліпив для поштарки зі старого залізяччя, – гайда на Капулетці. Трусилася на ямах, бідкалася: не встигне! Не спіймає чоловіка на гарячому. Дирчик той ледь суне, а «Волга» ж швидко мчить. Мабуть, Петро вже Лупиного хутора дістався… До дівчини в хату ввійшов… – А він… не поспішатиме… – заспокоїла себе люто. – Думає, на Київ їду! Дісталася Капулетців, спочатку вирішила прямо на хутір мчати, та дирчик поштарчин дратував надто. Заскочила додому: так і є! Нема Петра. Залишила Галин апарат у дворі, пересіла на свій моторолер, уже їхати хотіла, та раптом вирішила: «Гроші з-за шпалери заберу і в морду Петрові кину. Як зайвий доказ». Під шпалеру – нема грошей! Так що ж це?! І гроші тій курві повіз?! Ніби хто в лице Томі наплював. Розгнівалася, шарпонула ту шпалеру, обірвала цілу смугу… Плюнула: хіба то горе?… Сім’я руйнується! Доня скоро приїде, що їй казати? Тато скурвився? Руки трусяться… Викотила моторолер на вулицю. Мало бабу Горпину не збила, що вона саме повз Реп’яхів двір сунула. – Томо! Ти скажи Петрові, щоби не їздив на Лупин хутір на своїй новій автівці! – сказала баба Горпина. – Бо ж біда стане! – Яка біда? – глухо спитала Тома. – Місток через потічок хиткий, непевний. Ще провалиться… Автівку зіпсує, сам потоне. – Як їхатиме – скажу! – Так тільки-но поїхав! – Виходить, зараз і скажу! – пообіцяла Тома хижо. Вмостила пишну дупу на моторолер, виїхала на вуличку.  

У четвер зранку Уляна зібрала повну сумку наїдків для Тьомки, поставила біля порога, задумалася. Може, справді змінити звичний маршрут і погодитися на пропозицію Петра Реп’яха? Спочатку – до сина на «Волзі», ще й безкоштовно, потім уже з порожніми руками автобусом на Київ змотатися. Забрати гроші за продані свічки, потім Петрове прохання виконати – купити норкову шубку для його дружини, як гроші привезе, бо дуже вже просив, і Уляна минулого разу віднайшла на «Даринку» недорогі шубки великих розмірів, умовила пишну продавчиню одну приміряти, сфотографувала на телефон, Реп’яхові показала. «Гарна річ, – сказав. – Тома вмре…» Тільки Реп’яха згадала, чує – гальма верещать на вулиці. Визирнула у віконце, аж усміхнулася. Ох, ті чоловіки… Діти! Їм би тільки вихвалятися! Реп’ях поставив новеньку блискучу синю «Волгу» не біля Уляниного двору, бо в такому разі зі своїх вікон Уляна б автівку не роздивилася: бузок зеленим листям двір від вулиці відгородив, ще й розквітнув пишно. Петро залишив свою красуню на протилежному боці вулички, біля Майчиного двору, бо звідти автівкою милуватися можна і від Уляни, і від Майки, і від Санджива, і від Троянова, якби той цього дня на хуторі тирлувався. Грюкнув у двері. – Уляно… Вдома? – Проходь, – усміхнулася. – Така в тебе гарна автівка, Петре! Невже своїми руками її відреставрував? – Оцими! – Розсяяв не від гордості: Уляна всміхалася привітно, і так те надихало, що насмілився. За стіл усівся. – Чаю наллєш перед дорогою? – Справді можеш мене до Прилук відвезти? – Уже поралася біля печі, наливала заварку у велику кружку. – Не я! «Волга» моя! Домчить за годину! І гроші я тобі привіз! Щоби ж ти в Києві Томі подарунок купила. Вийде? – Усе вийде! – Уляні здалося – сьогодні найкращий день її життя відтоді, як із Тьомкою сталася біда. Сіла за стіл навпроти Реп’яха, і хоч сонце працювало за двох, запалила свічку, поставила на стіл посередині. Реп’ях пив чай, дивився на Уляну крізь тремтливе полум’я. «Який гарний день», – думав. Раптом знадвору почувся вереск гальм. Реп’ях напружився, відставив кружку, підійшов до вікна – поряд із синьою «Волгою» стояв Томин моторолер, а сама Тома саме злазила з нього. – Уляно… – Обернувся, хотів збрехати щось, та Уляна стояла за його спиною, дивилася у вікно. – Тома чогось приїхала. – Почервонів до скронь. – Піду спитаю… Ти… з хати не виходь. Не відчиняй. Ніби нема тебе вдома… – Добре, – збентежено прошепотіла Уляна. Радість щезла. День – чорний. Притулилася до вікна, заклякла.  



Тома злізла з моторолера, хижо зиркнула на синю «Волгу», що вона стояла біля Майчиного двору, буцнула ногою хвіртку – хвіртка рипнула, розчахнулася. Тома ступила крок на подвір’я підлої курви, роззирнулася – з уламка металевої арматури, що вона стирчала з огорожі, злетів великий чорнющий крук, закружляв над Томою, підганяв: «Кру-кру…» Тома усміхнулася мстиво-зухвало, висмикнула арматуру із землі, пішла до Майчиної хати. До ґанку лишалося метрів п’ять-шість, коли двері білої хатинки розчахнулися, на поріг вийшла Майка – заспана, у білих трусах і білому прозорому топі, крізь який цицьки стирчали. Позіхнула. Побачила Тому, завмерла… Томі здалося: злякалося курвисько до смерті. – Що?… Не чекала?… – лють вихлюпнулася не криком, хижим сичанням. Перехопила арматуру зручніше, пішла на Майку. – Стійте! – почула раптом. Озирнулася: бородань Санджив перескочив огорожу, що вона відділяла Майчине обійстя від вулиці, уже біг курвиним городом до Томи, топтав огірки-помідори. – Зачекайте… Добіг, заступив Майку, а до неї вже не більше метра – доплюнути можна. Захекався, усміхався, простягнув до Томи руки. – Ну, що ви робите? Киньте залізяку. Ви ж гарна людина… Добра… – Та пішов ти! – гаркнула Тома люто, замахнулася – як дасть металевою арматурою Сандживу по голові. Санджив зламався і впав: кров із голови фонтаном. Майка закричала, побігла до хати. Замкнула двері. Трусилася: – Ой, мамо… Ой, матінко… Від Уляниного двору до Томи вже біг переляканий Петро. – Томо… Боже правий… Тома стояла посеред Майчиного двору із закривавленою арматурою в руці, дивилася на нерухомого Санджива – очі скажені, труситься. Петро кинувся до Санджива, – пульс знайти чи що там ще в таких випадках роблять, – руку простягнув і відсахнувся, аж на землю впав. Рука в крові, під головою Санджива – калюжа червона. – Господи… Ти ж його вбила! Тома не відповідала. Роззиралася навкруги божевільними очима, наче вперше той Лупин хутір бачила. Петро поліз до дружини, вихопив арматуру з її руки. – Це… я зробив! Випадково… Томо! Чуєш? Їдь звідси! Томо! Тома скосила очі на нерухомого Сашка. – Не вийде… – прохрипіла, наче з інших світів. – Курва та… бачила… – Ми їй грошей дамо! – вигукнув Реп’ях безпорадно. Заплакав. Однією рукою стискав арматуру, наче не мав тепер права й на мить її відпустити, другою поліз до кишені, витягнув заначку. – Ось! Хату за три продав… Не за півтори! Заначку тримав… Подарунок на день народження тобі купити хотів. Шубу! З Уляною домовився, що купить у Києві… Гроші їй привіз, а Уляни… – Петро кинув тоскний погляд на Улянині вікна. – …А її вдома нема! Не дочекалася… Поїхала! Тільки дівчина бачила… Я вмовлю її! Їдь додому! Тома смикнулася, та до моторолера не побігла. Впала навколішки біля мертвого Сашка, торкнулася його рукою. Відсахнулася, скрутилася на землі поряд, зайшлася – вила тихо, трусилася. – Ой, людоньки!.. Ой, що ж я наробила?! Ой, Божечку… Ой, Божечку! Ой, не можу… Реп’яха теліпало, вгамувати тремтіння не міг. Кинув арматуру, запхав бакси назад до кишені, вхопив жінку за плечі, відірвав від землі. – Томо! Ти мене чуєш? Їдь звідси! Замкнися в хаті! Ні з ким не говори! Чуєш? А я… Згодом… До міліції поїду… Зізнаюся! Дівчину спочатку вмовлю, а потім поїду. Тома обхопила чоловіка руками, припала до нього. – Як же я без тебе? Як же я?… Це ж я… Я! Думала, ти мене до Києва відправив, а сам до дівчини… На хутір! Думала, коханку собі завів. – Сонце моє! Нікого мені, крім тебе, не треба! Краще я відсиджу, ніж ти… Доня он скоро приїде… Як без мамки? Томо, благаю… Їдь! Тома завмерла на мить, відірвалася від чоловіка – трусилася, та мізки вже працювали. На Санджива зацьковано зиркнула. – Поховаємо… давай! Ніби поїхав! Він часто їздив кудись… – виривала із себе по слову. – А дівчині грошей дамо. Усі, що є! Ті бакси… І в мене на товар ще тисяч двадцять гривень відкладено! – Та як?… – Шукай лопату, Петре! Не віддам тебе! Не віддам! – Трусилася, мов у лихоманці. – А я… до дівчини… Посунула до Майчиної хати. Роззиралася, та Лупин хутір занімів: пташки не літали, крук зник. Загрюкала у двері. – Відчини! Благаю… – плакала під дверима. – Врятуй нас! Чуєш? Врятуй… Колись же і тебе хтось врятує! Чуєш? Відчини! Петро лопати не шукав: зірвав брезент із Майчиного дирчика, накрив ним Санджива. Хитався телепнем, дивився на дружину безпорадно. «То моя вина, – билося. – Мені сидіти!» Майка відчинила двері так раптово, що Тома відсахнулася, упала на ґанок, заридала. – Врятуй… – усе товкла. – Ніхто не винен… Випадково все сталося… Ти ж бачила… Скосувала очі на дівчину – тремтіла у дверях, в одній руці ніж кухоний, у другій – дровиняка. – Що вам зробила?! – закричала-заплакала Майка. – Не підходьте! Сашка за що? І мене вб’єте?! Щоби мовчала… – Боронь Боже! Що ти таке кажеш? Хіба ми вбивці які? Нещасні… Нещасні! – Тома вхопила Майку за ноги, притулилася до них. – Гроші візьми… Благаємо! І мовчи. А ми Саню-жида поховаємо… Ніби він… – Я чула! – До кінця своїх днів молитимемося за тебе! Не вбивай! Доня в нас! Поможи! Усе, що маємо, віддамо! Майка безпорадно зиркнула на те місце, де лежав Санджив, та побачила лише сірий брезент. – Півтори тисячі доларів прямо зараз бери! Ще двадцять тисяч гривень із дому привезу! За годину! – І «Волгу»! – хижо вигукнула Майка раптом. Увіп’ялася очима в Тому, наче питала: «Ви скільки за свою свободу віддати ладні? А? Зараз перевіримо!» – Сьогодні ж до нотауріса піду, – почула глухий голос Реп’яха. – Перепишу. Ішов до дівчини, хитався, мов п’яний. Витяг із кишені дорогоцінну заначку, поклав Майці під ноги. – І водійські права! Мені права потрібні! – зухвало виголосила Майка. Тома відірвалася від Майчиних ніг, глянула на дівча зацьковано. – Завтра ж будуть… – прошепотіла. – У мене є знайомий… у ДАІ… На мить над хутором зависла важка трагічна тиша. Троє живих, знесилених, переляканих, неадекватних людей дивилися на сірий брезент, під яким стрімко хололо тіло Сашка Задуми. Він називав себе Сандживом, що санскритом означає «відновлення», і якщо те ім’я мало силу, готувався тепер відновлюватися в інших світах. – Їдь по гроші, Томо… – прохрипів Петро. – А я… хлопця поховаю. Так, щоби я один знав, де він лежить. Як Майя слова не дотримає, хай краще мене посадять. Допоміг розхристаній Томі підвестися, повів до моторолера. – Ти в село не через місток повертайся, – наказував тремтячим голосом. – Об’їдь через ліс. І коли сюди їхатимеш… Теж лісом. Томо! Чуєш? – Жити не хочу, – видушила Тома. – Що ти, сонце моє?! Ми теє… подужаємо. Я ж із тобою… Як повернешся і гроші віддаси, за яром мене чекай. Туди підійду, коли… хлопця поховаю… Чуєш? Томо! …А у своїй хаті біля вікна стояла Уляна – бліда, нерухома, закам’яніла. Затулила лице долонями, шепотіла крізь сльози: – Нічого не бачила. Нічого… Прости, Сашку. Син у мене… Мені до сина треба… Підхопила сумку, тихо вийшла з хати, обійшла її, побрьохала через город до лісу. До вечора на Добрики вийде. На автобус і в Прилуки. Синочок єдиний чекає. Уляні за кого думати? Уляні сина в біді підтримувати. Немає Уляні інших справ…  

Уже в присмерках приголомшені, убиті страшною пригодою Реп’яхи залишили Лупин хутір. Перемазаний глиною Петро сів за кермо моторолера, напівбожевільна Тома, що вона перед тим привезла гроші й забула чоловіків наказ чекати його за яром, узялася перекопувати закривавлену доріжку, де ще кілька годин тому лежав Санджив, ледь забралася на заднє сидіння дирчика, вчепилася в чоловіка – поїхали в бік лісу, щоби з’явитися в Капулетцях не від Лупиного хутора, з іншого боку. Петрові ще було завдання в Добрики поштарці Галі драндулет відвезти і скорше додому повернутися – боявся за Тому. Трусилася, не дихала – тільки зітхала. Майка скрутилася на ґанку – око сіпалося, плечі судомно здригалися, зупинити не могла. Витріщилася на темні вікна сусідських хат. Сама… Під ногами купа грошей валяється, що їх Тома привезла у звичайному целофановому пакеті, поклала на ґанок поряд із Майкою. Біля двору блискуча автівка. Реп’яхи повернуться! Обов’язково повернуться і вб’ють її! Вони то все, щоби відвести очі. Темряви чекають. Ночі… А ніч – он вона, глушить день. Жах скував мізки. Роззирнулася зацьковано, та кого тут розгледиш? Простіше самій у темряві сховатися, бо навкруги жодного джерела світла – тільки з небес, а небеса злі, недобрі: супляться хмарами, падають дощем. Вкинула до целофанового пакета з гривнями долари, залишила на ґанку. – Подавіться своїми грішми! – Посунула крадькома на вулицю. Присіла біля колодязя навпочіпки: тут її ніхто не помітить. Раптом зметикувала: якщо Реп’ях повернеться, сяде за кермо «Волги» і ввімкне фари – світитимуть на колодязь. Забула дихати. Перебралася на інший бік вулиці. Чого ж Уляна саме сьогодні поїхала?! Якби вона була на хуторі… Може б, і Сашко живим залишився… Ноги самі понесли до Сандживової хати. «Не насміляться Реп’яхи сюди припхатися! – паніка. – Нізащо не увійдуть… Тут перечекаю…» Штовхонула двері – відчинені. Прослизнула, замкнула за собою засув. У повній темряві намацала ліхтарик. Увімкнула. Накинула на нього рушник – ледь помітний вогник лишився. Знадвору й не роздивишся. Роззирнулася… і побачила Хауса. Величезний котище лежав на циновці – очі розплющені, паща роззявлена. Дивився крізь Майку, ніби не було її. Дихав важко. – Хаусе… – розплакалася. – Де ти вештався?… Кіт не реагував – лежав, мов здох. Майка скрутилася на циновці біля стіни. Косувала на Хауса, підійти боялася. Щось він… геть ніякий. Відчуває? – Знає… – почула тихий, як шелест, голос Санджива. – Сандживе… – ковтала сльози. – Ти через мене помер! Мене вбити хотіли! – Тільки через себе… Хочеш вірш? – Вірш? – «Я відійшов помочитися не там, де вся солдатня, і снайпер тої ж миті мене на той світ відправив. Я думаю, ви схибили, висміюючи мене, того, хто принципово не змінював своїх правил». – Ти написав? – Кіплінг… – Нащо ти втрутився? – Жінка не знала, що вона добра. Тепер знатиме. – Тебе тепер немає… – Душа безсмертна… – Як мені тепер жити? – Прийняти… Зрозуміти. Простити. Далі йти. – Ти стоятимеш перед очима. Не даси зрушити. Страшно! Так страшно! – А ти не бійся… Як тоді, коли помирала… – Ти знав? – Так… Ти ярилася, ніби всі винні. – А всі і є винні! За що любити людей? За зради, підлість? За те, що вважають тебе мертвим ще до того, як ти помреш?! – За те, що ти – одна з людей, квітів, тварин, рослин… – розтанув голос, лишив Майку на самоті із гіркими думками. Зиркнула на Хауса, ніби мала зарядитися від тварини, щоби відчути себе однією з усього живого світу, та тої ночі Хаус не віддавав нічого – лежав нерухомо, як мертвий, тільки сльоза в куті жовтого ока. – Мордуєшся? – спитала Хауса. – Винним почуваєшся?… Я теж… Ніч… Така довга ніч… Ніби ніколи вже сонце не зійде… У п’ятницю зранку сонце хоч і зійшло, та не показалося – дощ зарядив. Тихо падав. Майка обережно підійшла до Хауса, простягнула руку – кіт не вишкірився, не показав гострі пазури: лежав м’якою ганчіркою, дихав важко. – Не помирай, – розревлася. Побігла до Сандживового сараю: може, їжі якої для Хауса знайде. Перерила полиці – нема. Посунула до вулички: «Волга» стоїть, хати за ніч не згоріли в пеклі. Нікого… Жодної живої душі, а життя не зникло – пташки розцвірінчалися, під Уляниним двором бузок розквітнув: так міцно пах – росою бузковою оббризкаєшся, наче парфумами облився. Відро на колодязі рипить, біля хати Троянова кукурудза вилізла… Сіла на колодязь, зрушити до власної хати не могла. Учорашні вранішні проблеми: втеча Толі, безпорадність, зів’ялі помідори й зіпсований чайник – усе шубовснуло в чорну безодню. Нема, не роздивитися. Із сірим днем – безжальна ясність. Учора… її мали загорнути в брезент, понести в ліс… – Помирати здоровою ще страшніше, ніж хворою… – прошепотіла. – Добре, що тут немає людей… Вдивилася в нерівну ґрунтовку – суне хтось до хутора пішки. Напружилася – страх зміцнів, застигла біля колодязя. За кілька хвилин уже роздивитися могла – Реп’ях. Почорнів за ніч. Очі мов у хворого собаки. – Тома лежить… – сказав спустошено. – Боюся за неї… Майка згадала, як Тома везла її до Добриків, вдягала в секонді… Сльози набігли… – Я чого… – усе тим же невиразним, спустошеним голосом сказав Реп’ях. – Сфотографувати тебе маю… На мильницю. Для водійських прав. Хлопці знайомі все зроблять, але фотографія потрібна… І паспорт твій із кодом. Майка кивнула напружено, посунула до власної хати. Серце гупало – обійшла перекопану доріжку, дісталася ґанку. Вскочила в кімнату, знайшла паспорт, у якому лежав складений учетверо ідентифікаційний код. Усе те здавалося моторошною дурною забавою, – гроші, блискуча «Волга» на вуличці, – та в мізках раптом розрослася зла думка: «А справедливість?… Реп’яхи ж мають якось бути покараними…» Петро так і тупцяв на вуличці, відводив погляд від автівки. Узяв у Майки паспорт, клацнув мильницею, пішов геть. Як проходив повз Майчину хату, не втримався – зупинився, глянув безпорадно на місце, де вчора Тома вбила Санджива, заплакав, не соромлячись. Обернувся до Майки. – Гроші прибери… – мовив гірко. – Завтра водійське посвідчення привезу. «Завтра що за день? – тоскно подумала Майка. – Субота?» Куди поперед батька?… П’ятницю спочатку проживи…  

У п’ятницю опівдні дощ пропав, крізь хмари – сонце. Умитий зелений тихий хутір посеред лук-лісів – казка заповітна: крізь дикий бузок видніються дахи білих хат, вишні-яблуні-груші білими квітами вкрилися, дух від них – їсти б пахуче повітря. Біля колодязя на стовпі в гнізді лелеки шиї вигинають, ґрунтовкою їжак чимчикує неспішно, а в небі ширяють круки. Багато круків… Кружляють над головою, ніби дізнатися намагаються: плани які?… – Ніяких… – Майка глянула на власну хату – на ґанку гроші валяються, біля огорожі автівка стоїть. У голові порожньо: «Жити як? Ніяк?…» Пішла вуличкою – на Улянине обійстя зазирнула, городом пройшлася, бур’ян смикнула. На двір Троянова перебралася – ого, та в нього троянди поміж будяків… Хто ж їх поливатиме? Нащо садив, коли залишатися не збирався? На Сандживове подвір’я повернулася – у кімнатці Хаус лежить. – Хаусе… Вставай! Іди полюй… Тобі поїсти треба! – наказала з безпечної відстані. Кіт глянув на дівчину жовтим оком, відвернувся. Майка зціпила щелепи, обережно наблизилася до кота: «Можна?» Торкнулася. Хаус не реагував. Підхопила важку тушу, винесла надвір, поклала під виноград. – Та не лежи! – присіла поряд. – Он скільки їжі навкруги. Вставай… Хаус і вухом не повів. Похнюпилася. Лягла на мокру траву неподалік від котиська. Заплющила очі, склала руки на грудях: Санджива без труни закопали… Певно, Реп’ях у брезент тіло загорнув… Чому… вона думає про те так холодно?… У тому брезенті вона мала лежати! Поряд – тихий шелест. Розплющила очі – за метр від неї на землі сидів великий чорнющий крук. Похолола. «Не штука – вбити крука. Злови живого…» – згадала Толині слова. Мстивий птах! Не забув горя! Полюватиме, поки Майчині очі не виїсть?… У мізках: «Бігти!» Підхопитися, заволати, жбурнути в крука чимось важким, та тіло ціпеніє разом із думками. Майка заплющує очі – «Я мертва, мене нема, лети звідси!» – та раптом відчуває огидний їдкий запах, що йде від крука. І не збирається злітати, іде до Майки – крок, крок… Скок – Майці на груди. Майка й сама не усвідомила того, що відбулося за мить: загарчала, ухопила крука, перевернулася на живіт, притисла птаха до землі. Кричала, мов навіжена, давила крука руками, усім тілом. – Та здохни вже! Здохни! Здохни, паскудо! Крук не здавався, борсався під Майкою, шкрябав гострими пазурами, та дзьобом дістати не міг. Душила. Моя здобич, моя… М’ясо! Головне – м’ясо! Вбити всіх і кожного, хто став на шляху! – М’ясо… – Птах припинив пручатися, обм’як, та Майка все душила крука, поки сили не скінчилися. Відкинулася на спину, крука не випустила. Тримала чорного птаха тремтячими руками, їла його очима, наче, як в американському фільмі жахів, крук мав раптом розплющити очі, розгорнути крила й таки вбити її. Вгамувалася врешті. Зіп’ялася на ноги. Посунула до Хауса. Кинула мертвого крука котові під ніс. – Їж! – вигукнула гнівно. Хаус підвівся, обнюхав крука, зиркнув на розбурхану Майку жовтим оком, увіп’явся в ще теплого птаха. У суботу після обіду, коли Реп’ях приніс Майці файл із документами, – а там усе: і паспорт із кодом, і фотокартки, і водійське посвідчення, і техпаспорт на «Волгу», і нотаріально засвідчене право Майї Михайлівни Гілки на володіння автівкою, – кам’яним істуканом сиділа на Сандживовому подвір’ї, дивилася крізь Петра, наче не бачила. Під виноградом лежав котисько, – охлялий, байдужий, – поряд валявся розшматований чорний крук. Реп’ях на дівчину глянув, вразився: ох і злі очі… – Гроші прибери, – глухо мовив. – Скільки їм на твоєму ґанку валятися?… Ще побачить хтось… – Покажіть, як з автівкою вашою управлятися. – Не вмієш? – збентежився Реп’ях. – Погубиш «Волгу»… – Аби душу не погубити… – відрізала. Реп’ях зітхнув тяжко. Усівся за кермо улюбленої лялі, перемикав-клацав, натискав: гальма, швидкість, бак, бензин, передачі… Майка вийшла з автівки, проїла в Реп’яхові дірку злим поглядом. – Усе забирайте… І автівку, і гроші… І самі забирайтеся з хутора! Під три чорти… Нема вам тут місця! Реп’ях злякався. – Та ти що? Ми ж… від серця! Ми ж… Тома лежить, – заплакав. – Чорна… Не їсть нічого. Плаче весь час. – Мовчатиму! Забирайте! – Не можу… Воно ж ніби гарантія. Ти ж погодилася! Ти ж… – ніяк вгамуватися не міг. – Тільки скажи, чого хочеш… Усе зроблю! – Сашка де поховали? – Не питай. Однаково не скажу… Як уже правда випливе – хай на мені вина лежить. Аби не на Томі. – Йолоп ви дурний! Реп’ях зіщулився, мов від удару. – Ти б… забрала оце все… Та їхала звідси. – Мій хутір! – видушила хижо. – Завжди тут буду!  

Наступного дня, на Поминальну неділю, капулетцівці потяглися до рідних могил на цвинтар – за кілометр від села, на горбочок із хрестами під білими березами. Галаган з Оксаною й собі зібралися, стукнули Реп’яхам у хвіртку: «Агов, не поснули?» – Згодом підемо. – Похмурий Петро вийшов за хвіртку на вулицю, не розчахнув перед кумом, як зазвичай. – Тома хворіє… – А то вона, куме, мордується, що ти «Волгу» продав! – сказав Микола. – Вони ж, жінки, такі… Як що зробив без її дозволу – прямо казяться! – А нащо продав? – спитала Оксана. – Їздили б… – Доньці збираємо… На інститут… – буркнув Реп’ях. – Піду я… Бо Тома… Галагани сунули до цвинтаря, болобонили. – А я казав – та дівка з хутора ще всі Капулетці скупить. Таке стерво завелося незрозуміле – один чорт знає, що за людина! – бурчав Галаган. – Аби тебе не купила! – вколола Оксана. – Мене? Та в мене кролі в голові! І ти! У кума спитай! Кум Реп’ях сидів на краю дивана під відклеєною шпалерою, що вона звисала облізлою смугою. Гладив по плечу схудлу, тьмяну Тому. – Годі лежати, сонечко моє… – благав тоскно. – Вставай уже… – Неправильно я жила, Петре, – прошепотіла Тома. – Чого це? Нормально жили. Доньку виростили, сім’я в нас гарна. Пашемо, як ті коні… – Радості мало було… Усе билися за щось… – Так ми ще живі, Томо. Може, Бог задля того і час нам ще дав… Щоби зрозуміли… Вставай… – Допоміг дружині сісти на дивані. – Раніше не цінували – не матимемо радості тепер. Саня-жид заступив… – сказала Тома. – Поїхали до церкви. Свічку поставимо… Поговоримо з ним. Покаємося… Той хлопець доброю людиною був. Бачив – хіба хто його смерті хотів?! Відповість нам… Простить… Тома кивнула. Зіп’ялася на ноги. «Половина Томи лишилася», – злякався Реп’ях. Повів дружину на кухню вмитися. Чаю змусив випити. – Там… Біля магазину… – сказала Тома. – Собача таке руде нічийне всю зиму крутилося. Піди… Як не здохло, забери… Аж усміхнулася тоскно, коли спостерігала, як худий, облізлий собака ковтав шматки м’яса з миски. – Оце я… – вказала на тварину. – Аби не вдавитися тим життям… – Поїхали, Томо. – Петро допоміг дружині вдягнутися, повів до моторолера. Реп’яхи вже виїхали з Капулетців у бік сільської церкви за двадцять кілометрів від села, тож не бачили, як порожньою вулицею промчала блискуча синя «Волга». Керувало стерво з Лупиного хутора. На сусідньому сидінні лежав схудлий байдужий Хаус, дивився на дівчину холодним жовтим оком.  



Несподіване рішення вибухнуло в Поминальну неділю. У п’ятницю після битви з круком Майка ніби прокинулася. Зранений птахом живіт болів, та крукові пазурі залишили на тілі не тільки подряпини. Крізь відкриті рани влилося, заширяло в судинах хиже тваринне збудження. Било в скроні, не добра й спокою вимагало – м’яса. Майка й сама не розуміла, що вкладає в те слово, вгамовувала себе, навіювала: «Толя… повернеться… Дочекаюся!» – Скоро Уляна буде! Навчить свічки робити, – вмовляла себе, та збудження не минало. До ночі просиділа на Сандживовому подвір’ї. Бентежилася. Заночувала в нього, наче повітря Сандживової хати мало вивітрити злі думки, та вони бушували, не давали спокою. Кричали: «Ти лежатимеш! У брезенті! Під сосною в лісі! Ти!» – Ні… – опиралася. Роззиралася зацьковано. – Хто тут? Усіх знищу… У суботу зранку спробувала зайняти себе ділом – пішла на Сандживів город, рвала бур’ян, та справа не йшла. Збудження не минуло – колобродило-каламутило, спокою не давало. І відповідей. Повернулася на подвір’я: тут добро жило… Тут. Чому ж їй так зле? – Згинуло добро! – прошепотіла. І хтось уже у вухо: «Ти лежатимеш! У брезенті! Під сосною в лісі! Ти!» – Ні! Вихлюпнула на Реп’яха лють, однаково не заспокоїлася. Усе намагалася зрозуміти, що відбувається. Чому серце не плаче – отрутою сходить. Як вгамувати? З тим і заснула на циновці в Сандживовій хаті. У неділю прокинулася вдосвіта. Вийшла на подвір’я: туман луки вкрив, сонце сходить, птахи співають – диво. Людина на тому тлі – такий сумнівний елемент! Он під виноградом Хаус лежить – він не зайвий. Роззирнулася, наче знак їй із небес тої ж миті впаде: конкретний, незашифрований текст із чітким поясненням, як жити далі. Підійшла до хвіртки й побачила… оленя. Молода граціозна тварина стояла біля жовтої покинутої хати, уважно прислухалася до найменших звуків. Майка завмерла. Здивувалася, бо душа не зраділа, не звеселилася: врешті дочекалася! Геть не хотілося простягнути до оленя руку, прошепотіти йому довірливо: «Іди до мене… Не бійся! Не зашкоджу!» Гарячкові злі думки метушилися: м’ясо… Зірвалася – мчала на оленя, волала, мов божевільна. – Уб’ю! Уб’ю… Олень дременув, перш ніж Майка встигла кілька кроків ступити. Бігла вслід, горлала, думки неслися брудним, засміченим потічком, виливалися гарячковими словами: – Дістану… Усіх дістану! Маму! Чертога! Руську! Андрія! Не втечете… Зупинилася біля жовтої хати – в очах жовто, мов хто жовч розлив. – Не втечете… – Є рішення, бачить м’ясо. – Сьогодні ж… по ваші душі піду. Тільки… порядки тут наведу. Прибрала все чисто в Сандживовій хаті, речі на місця порозкладала, зупинилася біля яскравого помаранчевого рюкзака – файний! – На згадку про Сашка візьму… – вирішила. Рюкзак на плече, замкнула Сандживову хату, віднесла ключі від хат Санджива й Троянова до Уляни. Склала їх у скляну півлітрову банку, поставила її на поріг. Перекотила свій китайський синій дирчик до Уляниного дровника. І врешті наважилася зайти до власної хати, ніби все найстрашніше сталося саме тут, у кімнаті з блакитною стелею і двома чорними круками на ній. – Скоро повернуся… Не сумуй… – упевнила хату. – Як Толя прийде, передай йому – скоро буду. Зі справами в Києві розберуся й мерщій сюди. Укинула в Сандживів яскравий помаранчевий рюкзак целофановий пакет із грішми, файл із документами, влізла в джинси й білу сорочку на ґудзиках: колись купила її в Добриках у секонді, та так жодного разу і не вдягла… Замкнула хату. Один ключ до кишені поклала, запасний, що його Толя інколи із собою брав, вкинула до банки біля Уляниного ґанку – одна з тих, хто на Лупиному хуторі колись… радів. Витягла з-під винограду Хауса – несла до автівки важку тушу, примовляла: – Їдемо, їдемо! Я тебе не полишу… Дивись, не дряпайся… Завела двигун. Визирнула у відчинене вікно блискучої синьої «Волги». Над головою високо в небесах кружляли круки. – Що? – визвірилася. – Маємо бути чорними, щоби нас помітили на білому світі?…


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка