Annotation Науково-фантастичні музичні оповідання. Їржі Берковець аутосонідо оскар аналіз ретсінське вино сфінкс експедиція мадригал данина часові сенсаційна знахідка операція «ліра» зміст notes1234567891011121314151617 Їржі Берковець



Сторінка3/6
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.01 Mb.
1   2   3   4   5   6

СФІНКС


 

Коли з’явилася на сцені, буря оплесків стала ще могутнішою. Невисока, тендітна, в простій білій сукні, вона, всміхаючись, легким уклоном дякувала нечисленним слухачам. Обличчя, на яких вона звичайно намагалася прочитати враження, викликане її грою, зараз, у півтемряві концертного залу, сприймалися лише як світлі розпливчасті плями. Була дуже втомленою і незадоволеною своїм виступом. Вона завжди бентежилася і, хоча з часом навчилася переборювати зніяковілість, все ж не спромоглася позбутися її повністю. Сьогодні вона теж дуже схвильована, і хоч з погляду техніки все було гаразд, але виразність гри від цього знижувалася. Виникло знайоме їй почуття марності, змішане з нехіттю: навіщо стільки зусиль, до чого цей зверхстаранний аналіз із попередньо продуманою і старанно прорепетируваною побудовою кожної музичної фрази, кожної градації — коли потім через якусь дурницю, через поганий настрій йде нанівець три чверті такої важкої праці… Отож то воно — праця! Коли б їй так тяжко не давалися етюди, коли б вона під час виступу могла легко дихати, коли б не постійний страх, що ось-ось помилиться, забуде мелодію, якби вона могла грати в залі так природно, неначе вона сидить за фортепіано одна в кімнаті, тоді… Коли б… коли б вона була не лише вправною піаністкою, яка досягла певного успіху завдяки винятковій ретельності та щоденній дев’ятигодинній виснажливій праці, а й талановитим митцем, що легко, швидко і впевнено вирішує технічні проблеми і тому, виступаючи на сцені, зосереджується цілком на виразності гри, на структурі і загальному розумінні твору! Однією працею без таланту в мистецтві далеко не підеш, так як і талант без праці стає беззмістовним. Навіщо мені наполегливість та цілеспрямованість, яких у мене надлишок, коли нема таланту? Або є, та замало, не вистачає… Ніколи не вистачало, Для великого мистецтва потрібен великий талант. В мене його немає. Але це не все. Найгірше те, що я це усвідомлюю. Конфлікт між прагненням і можливістю. Я шанолюбна, не заперечую. Але не бажаю ні слави, ні почестей, ні грошей. Хочу, щоб моя гра приносила людям насолоду, і сама прагну переживати при цьому щось сильне, величне, щось таке… — Прошу вас… Здригнулася, хоча ці слова були вимовлені впівголоса. Вдерлися у вир її думок, стільки разів передуманих — тільки за інших обставин, а не одразу ж після концерту. Вона усвідомила, що вже дійшла до кімнати для артистів, прийнявши дорогою звичайні поздоровлення, кілька знайомих мляво потиснули руку. Побачила перед собою стрункого юнака в темному: — … чи не підпишете мені програмку? Вона засмучено посміхнулася. Колись такі прохання її тішили і підбадьорювали. «Може, ці люди — не лише збирачі автографів», — казала вона собі. Напевно, я чимось зворушила їх. Потім вона втратила й цю розраду. Тепер у неї вже не було жодних ілюзій. Простягнув їй кулькову ручку. — Пробачте, не тут. Ось тут, якщо ваша ласка. Проти Шумана. Вона здивовано підвела очі. — Шумана ви грали чудово. Так, як я собі уявляю… Ой, цей неспокій… І… І… І настрій. Я не знаю, як назвати. Він зашарівся. — Інше мені вже не так сподобалося, не гнівайтесь, я не хотів би вас уразити… але… не грайте Баха. Грайте Шумана. Він дається вам. — Чому? — запитала, не приховуючи подиву. — Так. Мені сподобалося. Хотів би послухати у вашому виконанні «Карнавал». — А чому я не маю грати Баха? — Я… не хотів би, щоб ви подумали, що… — тепер він був уже зовсім червоний, — ви… не маєте ані дерзання молодості, ані урівноваженості зрілого віку… зрозумійте: духовно зрілого. І… І… пробачте. Дякую вам. До побачення. Минула не одна хвилина, поки вона усвідомила, що він забрав програму без її автографа, а вона й досі тримає в руці його ручку.  

«Любе дзеркальце, скажи… Боже, як давно я чула цю казку… — Вона стояла перед блискучою площиною, в якій відбивалося її обличчя… — Тоді я була ще молода…» «… Ви не маєте ані дерзання молодості…» Нахаба. Зухвалий, невихований, нетактовний грубіян. «… ані урівноваженості зрілого віку…» Власне, він має рацію. «… зрозумійте: духовно зрілого…» Так, просто грубіян. Навіть коли він і сказав правду: хіба кожну правду треба говорити? Так говорити? Адже я люблю Баха. Як же вийшло, що в моїй грі це не відчувається? Певна річ: любити якогось композитора і добре грати його — це не одне й те ж. Але все ж — принаймні захоплення могло б бути помітним. Коли б тільки на сцені я не була така пригнічена. Коли б він почув, як я граю хроматичну фантазію тут, може… Зітхнула. Годі. Опам’ятайся. Чверть на першу. Марш спати. Погасила світло у ванній, увійшла до кімнати. На секунду їй здалося, що на отоманці хтось сидить. Вона анітрохи не злякалася. Вікно відчинене, із саду на терасу лише один стрибок. А що коли… Ввімкнула світло. В кімнаті нікого не було. Вітер надимав фіранку, доносячи слабкий запах жасмину. Знову глибоко зітхнула. «Просто я нервова дурепа. Й справді… Ну, гайда спати». Вона хвилинку постояла посеред кімнати, безсило опустивши руки. Потім зробила кілька кроків і сіла до фортепіано. Перші звуки були тихі й несміливі, неначе вона ще усвідомлювала, що не можна порушувати нічний спокій; та скоро інструмент застогнав під зливою звуків, які невпинно посувалися до все вищих регістрів. Аж ось стрімка траєкторія лігатури раптом зламалася: руки, підкорившись раптовому імпульсу, залишили клавіатуру і почали перебирати купу нот. Ось: «Карнавал, маленькі п’єси на чотири ноти». Чарівний твір. Завжди вабив її. Колись спробувала вивчити його, але потім покинула. Вже не пам’ятає, чому. Можливо, ці умовні характеристики здалися їй надто схематичними. Так ось вони, персонажі «комеді дель арт» — П’єро, Арлекін, Панталоне і Коломбіна; начерки жіночих типів — К’яріна, Естрелла, кокетка — вальси, променад, два портрети композиторів: Паганіні серед Presto стрибків на одну шістнадцяту і Шопен, Agitato на шість чвертей в As-dur з повільною кантиленою і розлогими варіаціями… Два обличчя Шумана: Евсебій, змальований септолями, та іконоборець Флорестан, показаний бурхливим пассіонато, два члени таємного братства Давида. Твір завершується чудовим бойовим маршем, що знаменує наступ проти реакційних філістерів… Вона розгорнула ноти і почала грати. Ніколи ще не грала так легко й вільно. Взагалі не думала про пальці, які, підкоряючись сигналам мозку, викликаним зоровим сприйняттям, автоматично бігали по клавішах і перетворювали ноти на звуки. Проте вона навіть не помічала нот, а прислухалася до власної гри. Процес створення художньої форми приносив їй велику насолоду. Ось що значить — повністю панувати над самим твором. Незрівнянне почуття. Більше того… Щось коїлося навколо. Відчувала уже раніше, але лише тепер усвідомила, що це. Надворі розвиднилося. Потім зашаруділи кроки, зашепотіли чиїсь голоси. Але все це долинало до неї з великої далини, затягнутої туманом. Їй спало на думку, що треба встати і подивитися б, але музика переважила. Цей твір наче притягував до себе. Не могла перестати, мусила дограти. Коли скінчила, хвилину стояла тиша. Потім із саду озвалися оплески: спочатку несміливі, чим далі гучніші й наполегливіші. Підвелася й підійшла до вікна. Крізь декоративні кущі пробивалося мерехтливе світло з вікон протилежної вілли. Тонкі пальці хистких променів торкалися піщаних доріжок і креслили на них непевні рухливі малюнки. На трав’яному газоні розсіялися неясні плями людських облич, що зливалися з темрявою. Коли вона з’явилася у вікні, оплески посилилися. Плями наблизилися і з’єдналися в світлу стрічку навколо тераси. Чи їй здалося, чи справді вона почула голос, що кликав її униз? Не знала. Але відчинила двері і вийшла на сходи. Одразу ж до неї простягнулося кілька рук. Сперлася на одну з них і легко зіскочила на землю. Її обступили чоловіки і жінки. З усіх боків чула схвальні слова про свою гру. Вона посміхалася: все було таке надзвичайне — і при цьому цілком природне; навіть і не подумала запитати, хто ці люди і що вони тут роблять. І от вже її запрошували, умовляли, щоб вона пішла з ними. Повели у далекий куток саду, протиснулись один за одним із веселим галасом крізь вузеньку хвіртку в паркані. Потім брели високою травою перед віллою, вікна якої були освітлені, але до будинку не пішли, а подалися в протилежному напрямку, спустилися трухлявими сходами, що кришилися під ногами, пройшли під крислатими деревами — тут уже було зовсім темно, тримали її попід руки, щоб не спіткнулася — при цьому весь час щось говорили, гукали один одного і сміялися, аж поки дійшли до якогось озера, де на березі поміж деревами та кущами мальовничо здіймалися руїни дерев’яної альтанки. Кольорові паперові ліхтарики скупо освітлювали людей, що вмостилися на кам’яних лавах. Зустріли з піднесенням, оточили захопленою увагою. Знову заговорили про її гру, яку було чути аж сюди. Казкова насолода — тепер вночі послухати Шопена. Адже це був Шопен? Ах, так, фантазія Шумана — але чудово змальовані риси характерів, чи не так? Цілком природно, це її заслуга, що це звучало так по-шопенівськи, в неї великий смак і відчуття стилю. Чи не хоче вона випити? Ось червоне вино, ось біле. Як вона, власне, орієнтується в стилях? В чому вбачає відмінність між почерками різних композиторів — звичайно, в переносному розумінні, тобто між нотними записами, що сприймаються у звучанні? Що вона скаже про останній виступ?.. Чи бачила нову інсценізацію?.. Чи прочитала?.. Чи чула?.. Чи знає?.. Під зливою запитань вона оберталася то направо, то наліво, погоджувалася або не погоджувалася — і при цьому намагалася орієнтуватися в багатоголосному контрапункті розмов, які вирували навколо. Пристрасні дискутанти утворювали групи, які щохвилини розпадалися, натомість створювалися нові. Це були поспіль молоді люди у вишуканій одежі, дівчата у вечірніх туалетах — вона з полегшенням усвідомила, що на ній досі та сукня, в якій вона виступала. Юнаки в темних костюмах з кольоровими жилетами, на піджаках вузькі облямовані лацкани, у вузьконосих туфлях на високих підборах — на лавах лежали капелюхи дивовижної форми, білі рукавички, тонкі чорні тростини зі срібними цяточками. В цю хвилину вийшов місяць, ковзнув по гладіні озера, поглибив тіні в саду, покрив кущі, дерева, каміння і людські обличчя тонкою світлою павутиною. «Неначе ожила картина Ватто», — подумала вона. Від гілки над альтанкою простяглися косо додолу струни місячного світла. Вона торкнулася їх пальцями і злякано подалася назад, коли озвався тихий акорд. З’явився кучерявий юнак з гітарою, свіжий голос заспівав французьку пісню, решта хором підхопили приспів. Вона слухала, схиливши голову. Коли підвела очі, то зустрілася з пильним поглядом когось, хто розсунув віти кущів за альтанкою. Потім подув вітер, листя захвилювалося, зашелестіло — в його шелесті почувся людський голос, чи може то був міраж? Вона вже нічого не чула і не бачила. Встала, підійшла до зруйнованої стіни і переступила її. Ті очі… те слово… Їй здалося, що в заростях щось ворушиться. Продерлася крізь кущі і опинилася на алеї, залитій місячним світлом. Напружила слух — так, тепер тріснула гілка — подалася в тому напрямку, поспішала через сад до будинку, який вже поринув у темряву, ведена неясними звуками, пройшла крізь хвіртку паркану і зупинилася під терасою своєї кімнати. Двері були напіввідчинені. Завмираючи, збігла вгору і тихо увійшла. Під вікном на килимі щось біліло. Програмка її концерту. Трохи зім’ята.  

Настирливо дзвонив телефон. Підняла трубку і мало не впустила її на підлогу. Дзвонили зі «Слов’янського острова»: там сьогодні ввечері вільний зал, в якому вона має виступати наступного тижня в день відкриття художньої виставки, і вона може приїхати випробувати рояль. Пробурмотіла слова подяки, поклала трубку і тільки після цього розплющила очі. Крізь вікно линув потік сонячного тепла з начищеного аж до сині дзбану неба. Цвірінькали горобці, десь грало радіо. Було пів на одинадцяту. Іншим разом вона одразу б підхопилася з ліжка, дорікаючи собі, що проспала. Сьогодні вона сіла, обняла коліна руками і задивилася на будівлю навпроти. Облуплена штукатурка, забитий дошками вхід… звісно, ця халупа ось-ось мала завалитися ще тоді, коли вона сюди переїхала. Як же сталося, що… Перед очима, як на кіноекрані, блискавично промайнули кадри подій вчорашньої — власне, сьогоднішньої ночі Вона рвучко підвелася і одразу ж знову впала на отоманку. Звичайно, це їй примарилося. Адже цю програмку вона сама принесла і поклала на підвіконня, звідки вона могла впасти на підлогу — а втім, вона там ще й досі лежить. Звісно, це був лише сон. Надзвичайний такий, такий… гофманівський. Де і коли він, власне, почався? На концерті? Простягнула руку за сумочкою, відкрила і висипала її вміст на ковдру. Запальничка, носовичок, сигарети ключі — ось: чорно-золота кулькова авторучка. Значить, це був не сон. А потім? Подивилась на фортепіано. На пюпітрі розгорнуті ноти. «Карнавал» Шумана. Отже, і це було. Підвелася з постелі, освіжилася у ванній холодною водою. Любе дзеркальце, скажи… Люстерко показало свіже, молоде обличчя під скуйовдженими рудуватими кучерями. Жодних тіней під очима, зморшки зовсім непомітні.. «Це, напевно, не я. З подивом видихнула вона. — Ось що робиться, коли людина добре виспиться. Ще один доказ, що все це мені лише примарилося». Вона одяглася і зачесалася. Впіймала себе на тому, що насвистує; цього вже давно не бувало. Нахилилася, побачила черевички, в яких була вчора: підбори в глині, між ремінцями стирчала стеблина трави. Рубінова краплина, що зісковзнула з шийки пляшки. «Тисячу разів прошу пробачення»… Наступної миті вона вже оглядала білу сукню. На ній були свіжі червоні плями. Вона взула босоніжки, збігла по сходинках, обігнула будинок, поспішаючи до віддаленого кутка саду, де густі кущі жимолості затуляли паркан сусідньої садиби. Вузька хвіртка була зачинена, а з іншого боку в завісі стирчав кілок. Від воріт по високій траві тягнувся широкий слід. Вів до будинку, потім завертав праворуч і зникав між туями, що загороджували від неї середину саду. Вона повільно повернулася назад. У дверях зустріла сусідку, говірку срібноволосу пані, колишню вчительку. (Дівонько, це вам дуже пасує…) — Дівонько, це вам дуже пасує! (У вас миле платтячко…) — У вас миле платтячко… (Я ще на вас його не бачила…) — Я ще на вас його не бачила. (Ви виглядаєте стомленою, вам не треба було б…) — Ви чудово виглядаєте, начебто ви вся розквітла… (То вона теж це помітила?!) — … це, напевно, вам концерт приніс успіх! Вітаю. (Дякую. Де там концерт). — Але ви, сердешна, не виспалися сьогодні, чи не так? (Чому? Навіть навпаки.) — Ви також це чули? Ви повинні були чути. Вони тинялися під самісінькими вашими вікнами, ці хулігани. Ви нічого не знаєте? Вони бешкетували тут учора вночі майже до ранку. Тут недалеко, коло старої Давидової вілли. Ледве не запалили її. Потім унизу біля ставка. Гомоніли, бренькали на гітарі, горлали ті свої вульгарні пісеньки — хтозна-що робили. Ціла компанія: і хлопці, і дівчата. Карел бачив їх. Одягнені за модою минулого століття, мовляв, це останній крик моди. Бозна-де вони цього набралися, нічого пристойного немає в нашої сучасної молоді — і гадаєте, що хтось нагримає на них, присоромить? Карел не наважився, кажуть, нещодавно вони побили нічного сторожа, який насварився на них, а міліціонера не дочекаєтесь… Вона вже майже не слухала базікання сусідки. Під маскою ввічливої співчутливої уваги гарячково мигтіли картини, з надзвичайною яскравістю відтворювані пам’яттю в стривоженому, заплутаному вирі думок. Нарешті вона знову сама в кімнаті. Фіранка надималася, подих вітру овівав її слабким запахом жасмину. Цвірінькали горобці, десь грало радіо. «Ні. Я не повинна про це думати. Не тепер. Треба про щось інше. Що я повинна робити сьогодні ввечері? Ага. Жофін. Вернісаж. Настрої, враження і спогади. Кому це, власне, спало на думку? і хто знає, що я це граю? Хто взагалі сьогодні грає Фібіха? А що я маю грати? Що завгодно. Що самі виберете. Тільки не поему. Добре, але «Настрої» неодмінно. Портрети обох головних осіб цього любовного щоденника композитора — Анежки Шульц та Зденека Фібіха. По-перше. Він — енергійне Quasi presto е соn fuoco[4] в e-moll, потім Вона — який з численних її образів вибрати? Просте дівоче Andante espressivo чи жартівливе Росо allegro? Ні, безумовно, те Lento в B-dur на три восьмих, з якого випливає стільки наступних мелодійних характеристик… Тут є музично змальована Анежчина голова, очі, руки, вуста, ноги, груди (це пастельне звучання відтворює гармонійний рух її стегон), Анежка в білій, чорній, фіолетовій сукнях… Що буде ще? Напевно, щось з «Новели» — зустріч Анежки і Зденека в Карлових Варах— і наприкінці це маршове юбільозо… Наче в «Карнавалі». Цікаво — Шуман і Фібіх, власне, мають багато спільних рис… не лише закоханість у невеликі ліричні фортепіанні фрази. Звичайно, адже ж колись я читала працю, в якій порівнювались обидва композитори. В ній говорилося про «особливу схожість їхнього художнього обличчя» і про «внутрішню спорідненість двох однаково глибоких душ» — Фібіха взагалі називали «чеським Шуманом»… Господи, вже скоро перша. Обід, потім вона дає урок, а надвечір — Жофін».  

Вона відкинула кришку рояля. Це був Бехштейн, вже старий, але зберігся добре. Сіла, взяла кілька акордів і зіграла гаму. Трошки жорсткуватий. Прекрасно звучить. «… грайте Шумана, він вам дається…» Фібіч. Чеський Шуман. І почала грати, з першого ж звука відчула, як тривога і збентеження покидають її. Перестала думати про механіку пальців, викинула з голови небезпечні «перехрещування» — місця, які при першому і другому програванні збігаються на початку, але розрізняються потім. Прийшло-знайоме вже — благодатне почуття звільнення. Тішилася ним: фраза за фразою спливала з-під її рук легко і впевнено, начебто вже давно вони були в такий, а не в інший — і саме найкращий спосіб підготовлені та вивчені. І все ж вона грала не так, як раніше! Коли пролунав останній акорд, здивовано подивилася на клавіатуру. Не вірила, що це вже кінець. Цілковите захоплення грою перейшло у екстаз, довго не могла отямитися. Не бачила, що вже давно вечір і в залі темрява. І що там ззаду хтось плескає в долоні. Швидкі, гучні удари двох долонь. Вона встала і зійшла з просценіуму. Коли дійшла до останнього ряду, в залі вже нікого не було. На вулиці набрала повні груди свіжого повітря: пройшов дощ, стало прохолодніше, але це дуже приємно, вдень так парило. — Анежко! Хіба це можливо? Зараз? Сьогодні? В Жофіні? Кроки по асфальту. — Анежко! Зовсім близько. Повернулася зацікавлена, до кого звертаються. Чиясь рука ухопила її за плече і повернула до себе. — Анеж… — Що ви собі дозволя… — Даруйте. Я думав, що ви Анежка. Ті очі. Той голос. — У вас… у вас таке ж рожеве плаття, як у Анежки. І такі ж… — подивився на її ноги. — Пробачте, що я переплутав. Ви дуже схожі на неї. Тепер він дивиться їй просто у вічі. Це не він. — Тільки — ще гарніша. Вона не знає, що сказати. Цей хлопець — йому ледь-ледь двадцять — глумиться з неї. — Не робіть мене посміховиськом, — вона не впізнає свого голосу. — Ще гарніша, факт. І обличчям — і так. Погляд на груди. Хам, зухвалий, невихований грубіян. — У вас немає вільної хвилини? Це вже перевершує все. І все ще тримає її за плече. — Зараз же пустіть мене і не чіпляйтеся. Соромтеся. — Чому мені соромитись? — Ви йдете на побачення з Анежкою і питаєте, чи маю я вільний час. — Хто вам сказав, що я іду на побачення з Анежкою? Ми розійшлися. Вона повернулася і пішла. Він наздогнав її. — Зачекайте — не втікайте. Не сердьтеся, я не хотів вас образити… Як він це сказав? — Просто ви мені дуже подобаєтесь. Хіба в цьому є щось погане? Той голос… Вона глянула на нього збоку, помітила тонкий профіль і застигла. Напроти висить ліхтар. Під ним автоматичні ваги з дзеркалом, звідки на неї дивиться свіже дівоче обличчя з розкішною короною рудого волосся. Вона проковтнула слину. Обличчя в дзеркалі зробило те ж саме. Ноги під нею підгиналися, але вона скочила на ваги. — Це неможливо. Це безумство. Це… — Що з вами? Ви хочете зважитись? Вона допитливо подивилась на нього, обняла рукою за шию, пригорнула до себе. Він погано зрозумів її. — Та ні — схаменіться. Що ви бачите? — Як це — що бачу? — Тут. В дзеркалі. — Що ж я маю бачити? Вас. Що з вами? Ви якась бліда. — А себе? Себе також бачите? Це ви? — Що з вами сталося? Чому це я не маю бути собою? Вам погано? — Відійдіть. Стукнула сумкою по дзеркалу. Потім ухопила його за руку і побігла. — Стривайте, куди ви женетесь? Що трапилося? — Заберіть мене звідси. — Це тому, що ви розбили оте скельце? Не бійтеся. Ніхто нічого не бачив. Я вас не викажу. — Я хочу геть звідси. Візьміть мене кудись, де нікого немає. — Так. Одну хвилинку. Ми мусимо повернути назад. За рогом у мене стоїть моторолер. Він хвацько підкотив до тротуару. — Поїхали. Вона очманіло роздивлялась навколо. Всю дорогу, витріщивши очі, дивилася в його спину. Взагалі не знала, куди він її везе, як довго це тривало і де вони зараз. — Де це ми? Вулиця іде під гору, бруківка з незчисленними вибоїнами, майже вся заросла травою. Ліворуч дощаний паркан, звалище сміття і сходи, що губилися десь у темряві. Праворуч занедбаний живопліт, за ним плакучі верби. Віти нависають над живоплотом. Єдиний ліхтар тьмяно горить на пошарпаному бетонному стовпі. — Ходімо. Узяв її за руку. Повів трохи під гору, потім завернув направо до живоплоту, розсунув кущі, відхилив кілки і трохи підняв колючий дріт. — Лізьте. Вона вагалась. — Лізьте, не бійтеся. — Де це ми? — Побачите. Лізьте. Протиснулася крізь огорожу. Її огорнула тепла пахуча темрява. Знову взяв її за руку. — Ходімо. — Куди ви мене ведете? — Адже ви хотіли кудись, де нікого немає. Вони пробирались крізь сплетіння гілок, листя та паростків. Їхні ноги чіплялися за якісь високі стеблини. Нарешті стало трошки вільніше. — Ось. Це тут. Вони стояли на широкій галявині, під ними блищала гладінь ставка, на березі якого між деревами і кущами мальовниче здіймалися залишки дерев’яної альтанки. — Що з вами діється? Вона збуджено дихала. Стисла його руку. Потім кинулася бігти. Так. Тут вона сиділа. Ось клаптик паперового ліхтарика. А ось… Листяна стіна заворушилась і розсунулась. Він стояв там. І дивився на неї. — Вам подобається? Її губи заворушились беззвучно. Коли нарешті з них злетіли слова, вони прозвучали глухо і ледь чутно. — Ви ходите сюди часто? — Не дуже. Іноді. — Ви були… були тут вчора? — Що було вчора? Четвер? Не був. А що? — Та ні. Це я так. Вона сіла на кам’яну лаву. — Ви дасте мені сигарету? Він хвилинку дивився на неї. — Будь ласка. — Дякую. Чому ви не сідаєте? — Я б… — Сідайте сюди. Припалите мені? — Звичайно. Пробачте… Чому ви так дивитесь? Вона оповила його шию рукою, пригорнула до себе і притисла його голову до своєї. — Місяць сходить по щаблях зірок… Це Шекспір? — Що сходить? «Вона сказала це вголос?» Погладив її груди. — В тебе… Затулила йому вуста долонею. Він поцілував її в долоню. Вся затремтіла. — Тобі холодно? — Ні. Ти думаєш, що в мене немає дерзання молодості? — Чому? Вона встала, розбіглася скочила в озеро. Довго пливла назустріч місяцю, що купався у воді. Коли повернулася, він стояв на березі вже одягнений. — Так ти молодчага, факт. Послухай, в тебе немає двадцятип’ятикронної монети? — Навіщо? — Хочу подзвонити. Тут внизу є будка. Видерлася на берег (дивиться і не допоможе), трусилася, наче щеня, і почала порпатися у сумочці. Схилившись, він водив рукою за кам’яною лавою. — Ти щось шукаєш? — Кулькову авторучку. Певно, випала в мене з кишені. Пальці гарячково стисли вузький предмет. Вона підійшла до лави. Схилилася. Хвилинку почекала. Потім простягнула йому. — Ця? Побіжно глянув на неї і сунув у кишеню. — Дякую. Ну а двадцятип’ятикронник? Вона простягла руку, весь час відвертаючи обличчя. — Ти вся тремтиш. Натягни щось на себе. — То ти мусиш… саме зараз? — Я мушу вибачитись, що не прийшов. — Куди? — Та ж на побачення з Анежкою. Вона відступила крок. Ледве стрималася. — Але ж ти сказав, що ви розійшлися… — То лише так, через тебе. Інакше ти б зі мною не пішла. Чи не так? Тремтячими руками вона почала збирати свої речі. — Поки ти одягнешся, я повернусь. Одвезу тебе, куди схочеш. — Ну привіт, Годайва[5]. І з самої гущавини ще: — Ми, власне, не познайомилися. Коли я повернуся, скажеш, як тебе звуть. Мене — Зденек. Мабуть, ноги спроможуться донести її до води, лише кілька кроків. Ще чотири. Ще три. Ще два. Ще один. Впала навколішки. Набрала в долоні розплавлене місячне світло і занурила в нього мокре обличчя. Стікаюча вода вкрила гладінь брижами. Ось на неї падають лише дрібні прозорі краплини. Звук падаючих краплин вже давно вщух, коли вона повільно опустила руки. Очі були ще закриті. Коли вони розплющилися, вона побачила в облямованому ряскою дзеркалі води втомлене обличчя сорокап’ятирічної жінки.  

Телефон дзвонив настирливо. Вона витерла обличчя і вийшла з ванної. Фіранка надималася, подих вітру овівав її слабким запахом жасмину, цвірінькали горобці, десь грало радіо. — Слухаю. Хто? Не може бути. Це справді ти? Як довго ми не бачились? З того часу, як закінчили консерваторію. Ой, це ж ціла вічність. Я знаю, що тебе тут не було, адже я тоді одержала кілька листівок. А потім ти наче крізь землю провалився. Коли ти повернувся? П’ять років тому? І ти не міг озватися раніше. Ага! Сьогодні… звичайно, можу. Це дрібниці. Ну, зрозуміло, зроблю. — Взагалі ні. Дуже рада. Зустрінемося прямо в Рудольфіні? Добре, у чверть. Так, охоче. До побачення. Карел. Після стількох років. Якесь особливе почуття. Начебто хтось подав мені улюблену книгу, якої я не читала вже чверть століття. Ні, це не те порівняння. Книга не змінюється. Навіть коли я буду читати і оцінювати її інакше, ніж тоді, що цілком природно, навіть якщо вона справить на мене інше враження, сама вона залишиться такою ж. В той час, як він уже, напевно, інший, так само як і я вже не та навіжена дівчина, яка мріяла про концертні гастролі по всьому світу. Де я була? На курорті в Болгарії, Румунії і в Угорщині. А він справді об’їхав цілий світ. Правда, не як музикант, але ж він ніколи серйозно і не думав про шлях віртуоза, хоча і мав для цього набагато кращі передумови, ніж я. Тоді, звичайно, все це здавалося зовсім іншим. Чи впізнає він мене? А я впізнаю його? Голос у нього трохи грубіший і глибший, але, можливо, це мені лише здалося. Як він виглядає? Виглядав чудово. Анітрохи не змінився. Лише риси обличчя стали різкішими; навколо очей, що трохи посумнішали, — віяла зморшок і зовсім біле волосся. В перші хвилини побачення вони почували трохи розгубленими. Обоє якийсь час розглядали одне одного, кожен з них, мабуть, намагався здогадатися, яке враження справляє. Але це тривало лише одну мить. Вистачило кількох слів, щоб повернулась атмосфера взаємного порозуміння, яка з’єднувала їх колись. Під час антракту вони глибоко занурилися в минуле, один спогад тягнув за собою другий. По дорозі з Будинку митців до Золотої Груші вони все ще перебирали консерваторські роки. Він уже знав, що вона присвятила себе лише педагогічній діяльності і перестала виступати на сцені: останній концерт відбувся у червні минулого року. Його це дуже вразило, він не хотів цьому вірити і запитав про причини. Вона ухилилась од відповіді, згадавши про спільну подорож до Німеччини. — Як би це я міг забути, що ти в Потсдамі грала «Сновидіння» на тому роялі, на якому в перервах між урядовими переговорами після другої світової війни грав американський президент… © http://kompas.co.ua — Я знаю, після цього ви завжди казали «Сновидіння» Трумена… Він посерйознішав. — Шуман. Така голова. І такий трагічний кінець. Я признаюсь, що деякий час мене набагато більше захоплювали літературні праці Шумана, ніж його музика. Для мене й досі велика насолода читати ті проникливі критичні зауваження і спостереження. І при тому це був фантаст. І в словах, і в звуках. Флорестан! Евсебій! Раро! Давидове братство) Його фортепіанні твори — любовний щоденник Шумана — повні символів. Хто була в дійсності панна Абегг, для якої він написав варіації — опус І на тему а-b-e-g-g? В цьому відношенні, мабуть, найцікавішим є «Карнавал», що майже весь складається з «танцюючих літер», звуків с, es, h, а а та аs/ В послідовності es-с-h-а, є, власне, скорочення ім’я Шумана, у формі а-es-с-h, або аs-с-h— назва чеського міста Аш, де жила велика любов Роберта, дочка капітана фон Фрікен, яка в «Карнавалі» музично зображена знов-таки із застосуванням звуків еs, а — як Естрелла. В дійсності її ім’я було Ернестіна. Коли Шуман уперше стрів її — вона була ученицею батька його майбутньої дружини Клари Вік, — мала вісімнадцять років. Кажуть, не була гарною, ані обдарованою. Шуман дуже любив її, складав для неї музику, хотів одружитися. Та несподівано батько одвіз Ернестіну додому. Роберт двічі відвідав її в Аші, а що було далі — ми не знаємо. Звичайно, в усьому цьому є якась таємниця, яку немовби охороняє печатка мовчання. Навіть сам твір: «танцюючі літери» «Карнавалу» Шуман визначив ім’ям сфінкса, ім’ям таємничої істоти — напівлева, напівлюдини, символа єгипетських фараонів, запозиченого згодом грецькою міфологією. По-грецьки «сфінкс» означає душителька… проте я розповідаю якось безладно… ти не втомилася? — Що? Ні, я почуваю себе добре. Я б ще трошки випила. Налий мені, будь ласка. — Пробач. Бачиш, я такий же неуважний, як був. В цьому я, напевно, ніколи не виправлюсь. — А в іншому? Я чула, що ти зразковий батько. Він не відповів. Коли вона подивилася на нього, їй здалося, що він раптом постарів. — Адже в тебе є син? Він якось зіщулився. — Був. — А що сталося? — Вмер. Сфінкс. Душителька… — Пробач… Я не знала. — Йому було двадцять років. Він учився в Празі. — Як це сталося? — Він святкував з приятелями кінець навчального року — вони називали себе Давидовим братством на честь старої Давидової вілли в Кошіржах, де вони збиралися. Їхав вночі додому на моторолері. Вбився. — Коли це сталося? — Влітку минулого року. Тридцятого червня. Сфінкс. Горло здушило почуття жаху. — А що… Він витяг з нагрудної кишені бумажника. З нього випала чорно-золота кулькова авторучка. — В мене є лише поганеньке любительське фото. Ось він. Ті очі. — Його звали… Його звали Зденек, чи не так? — Звідки ти це взяла? Його звали Роберт. Що з тобою, Кларо?  

 


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка