Annotation Кажуть, що в Індії вовки крадуть дітей І виховують їх по-своєму, по-вовчому. А на Мадагаскарі росте дерево-людожер, у Бразілії — дерево-корова. Правда все це чи міф?



Сторінка9/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.58 Mb.
ТипПитання
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   17

ЧОМУ СВІТЯТЬСЯ ГНИЛЮЧКИ!


 

Наприкінці літа після теплого дощу в лісі іноді починають світитися старі пеньки, коріння дерев, стовбури, що гниють на землі. Коли о тій порі випадковий перехожий заб'ється в лісові хащі, то він ніби втрапить до чарівного царства. Сонні дерева ледь ворушать стомленими гілками. Безшелесно пурхають над притихлими галявинами темні обриси сплюх. То тут, то там поміж темних стовбурів паркої літньої ночі палають дивні вогники — мерехтливі, матові, чарівні. Вогники ховаються в коріннях, під корою замшілих пеньків, у листяному перегної. Здається, ніби примарним світлом світяться якісь неземні істоти, що полишили свої підземні палати, аби натішитися красою літньої ночі. Ступите кілька кроків — і «перебіжать», неначе граючи в хованки, мерехтливі вогники: одні погаснуть, сховавшись за деревами, а з-за темних купин і пеньків виткнуться нові. Ви заклякли — нерухомо застигли й вогники. Ще крок — і нова заміна фосфоресціюючої декорації. Незборимою силою чарів вабить таємниче світло. І жахно, і радісно. Хочеться йти далі у темну глибочінь осяяного оманливими вогнями лісу. Ви наразилися на гнилий пеньок, від удару ноги він розсипається на багато світляних скалок. Земля під ногами засяяла сотнями великих і малих іскринок. Піднімемо один вогник — і миттю щезає казкова чарівність лісової таємниці. У нас в руках… шматок гнилого дерева. Звичайний гниляк, але ж як чудово світиться! Принесемо його додому. Першої ночі він буде світитись і в кімнаті. Потім світло меркне. А за добу зовсім згасне. Коли в приміщенні задуха, то гнилючок не світитиметься і першої ночі. Виходить, що для світіння потрібен кисень. Таємниче мерехтіння відьомських вогнів — всього-на-всього наслідок повільного горіння, окислення речовин, які містяться в організмах, що живуть у гнилому дереві. Які ж це організми? Ви здивуєтесь, дізнавшись про це. Світло виділяють не самі гнилючки, а гриби, які поселяються на. гнилих пеньках. Усім добре знайомий і, здавалось би, нічим не знаменитий гриб опеньок належить, виявляється, до родини світних грибів. Ви ніколи не бачили світних опеньків? І не дивно — адже в опенька світяться не шапинка і не ніжка, а підземні «корені» — міцелії. Тонким мереживом обплітають вони весь трухлявий пеньок, розгалужуються між його корою і деревиною. Тонесенькими ниточками міцелії промикаються навіть між клітинами деревини і невидимою павутиною огортають усе дерево. Коли в темряві за сприятливої погоди міцелії опенька починають світитися, здається, ніби світиться саме трухле дерево. Ось чому не всякий гниляк світиться, а лише «зачарований», тобто пронизаний міцеліями світних грибів. У тропічних краях наш опеньок має багато світних родичів, і світяться в них не «корені», а спори, тобто грибне сім'я під шапинками. Отакі мініатюрні лампочки під абажурами! Сотнями стоять вони на вологій землі серед гниючого коріння. З-під шапинок струменить м'яке жевріюче світло, і міріади нічних комах летять на ці вогники. Випромінюване грибом сяйво, ніби світло маяка, править дороговказом крилатим мандрівникам, які шукають гриби, щоб відкласти в них свої яйця. А грибам теж є користь від комах, бо ті на своїх лапках по всьому лісі розносять грибні спори. Серед тропічних грибів є один диво-гриб, ім'я якого оточене в місцевих легендах містичним ореолом. Це знаменита «Дама під серпанком» — рослина з усіх поглядів дуже дивна. Почнемо хоча б з того, що росте вона не днями і навіть не годинами, а хвилинами. Зростання «дами» не тільки можна побачити, але й… почути. З білосніжного «яйця», з тріском роздерши шкаралупу, з'являється гриб — живий витвір ювелірного мистецтва. Яка тонка «тканина» його серпанку, яке ніжне світло струменить з-під лакованої шапинки! Недарма цьому грибу жителі бразільських джунглів поштиво поклоняються, вважаючи його втіленням життєдайного духу природи. Ріхард Крумбгольц, письменник і мандрівник з Німецької Демократичної Республіки, відвідав недавно Південну Америку. Він розповідає про свою зустріч у бразільських лісах з «Дамою під серпанком».  

«ДАМА ПІД СЕРПАНКОМ»

 

Мандрівник вибрався із заростей на галявину і мало не наступив на якесь дивне яйце. Воно було щиро білого кольору й чітко вирізнялося на тлі зеленого моху. Спершу він подумав, що то гніздо гокко — «глухаря» бразільських лісів. Та зразу ж роздумав: жодний птах не відкладатиме свої яйця просто на вологий мох. Може, це яйце ягуани — гігантської ящірки? Загадкова річ — пружна і вкрита шкірястою оболонкою. Р. Крумбгольн хотів був підняти його й роздивитися зблизька, та раптом помітив, що яйце… росте. Збільшувалося на очах! Вузька шпаринка розколола його оболонку і побігла далі, розпорюючи її на дві сфери. Краї тріснутої шкіри на вершечку «яйця» розійшлися, і з шпарини між ними виповзла, вірніше вискочила, жовтогаряча лакована шапинка. Вона сиділа на довгій білосніжній шийці. Шийка швидко видовжувалася: щохвилини збільшуючись на п'ять міліметрів! Що воно за чудасія: небачений звір, птах чи рослина? Зрештою загадкова річ набула чітких обрисів. Це був гриб! Прямий як свічка, на стрункій білосніжній ніжці, він виріс за дві години на цілі півметра заввишки. Та ось нова дивина вразила дослідника: з-під жовтогарячої шапинки гриба з тріском вискочив ажурний білий серпанок. Він упав майже до самої землі і, мов широкий кринолін, обвив ніжку дивовижної рослини. В той же час сильний і відразливий сморід падлини поширився від лісового дива на всі боки. Одна за одною на сморід почали злітатися мухи й нічні метелики. За кілька хвилин їх уже стільки кружляло навкруги «пахучого» гриба, що Р. Крумбгольц змушений був відступити, аби звільнити їм місце. Тим часом смеркало. Багато нічних комах, що кружляли навколо гриба, запалили на своєму тілі маленькі «ліхтарики». А гриб? Гриб теж світився — яскраве смарагдове сяєво струменіло з-під його шапинки. Світився й серпанок ніжним матовим відблиском. «Наступного ранку, — пише Р. Крумбгольц, — я прийшов на галявину ще раз поглянути на дивовижний гриб. Та ба! Надибав лише невеликий клубочок слизу, — все що залишилося від чудової рослини. Згодом я дізнався, що гриб, який так швидко й пишно переді мною розквітнув, місцеві жителі звуть «Дамою під серпанком», а вчені — дзвониковим диктиофором. Багато всіляких байок про нього ходить серед забобонних людей. Горе людині, яка звабиться його світлом. Проте я ніколи не жалкував, що майже всю ніч милувався цим рідкісним явищем природи».  



«ВОГНІ ГНОМІВ»

 

Потрапивши до підземних гротів, люди інколи помічали на стінах печер чудесні переливи золотаво-зелених леліток. Здається, ніби там, у безодняві мороку, розкидані купи самоцвітів. Легенди розповідають, що воно й насправді так. Працьовиті гноми, невтомні золотошукачі, що добувають з гірських порід самоцвіти, склали тут свій добуток. Здивований спостерігач підходить ближче, аби краще роздивитися дивне видіння. Набирає повну пригорщу блискучого «каміння», виносить його на поверхню, а в руці… лише грудочка вологої землі. Та придивіться уважно до цієї землі. Бачите в ній тонкі матово-зелені нитки? Це молоді паростки печерного моху — шизостегу. То вони світяться в глибочині похмурих підземель. Проте світло, що його випромінює мох, не його власне, а відбите, як в очах у кішки. Округлі клітини печерного моху побудовані на зразок оптичних лінз. Вони ' вбирають мізерні крихітки розсіяного в печері світла, заломлюють їх і вузьким концентричним променем спрямовують на хлорофілові зерна. А ті, використовуючи світлову енергію, створюють із неорганічних органічні поживні речовини. Тому клітини моху навіть під землею дістають удосталь необхідного їм світла. Світло, частково відбите від зернят, блищить в глибині гротів, мов самоцвіти, породжуючи казки про пустотливих гномів і печерних духів.  



«ВОЛА ПОБИТИ КАМІННЯМ…»


ЗА ЩО ВІДШМАГАЛИ ПРОТОКУ!

 

Зі злощасною вірою в духів пов'язані бузувірські, а часом і кумедні події сивої давнини й середньовіччя — суди й страти тварин. Це не легенди, а бувальщина. Але бувальщина фантастична, неначе легенда. Дві з половиною тисячі років тому перський цар Ксеркс наказав відшмагати Геллеспонт — протоку Дарданелли. Кати триста разів ударили по воді довгими батогами. Протока зруйнувала два мости, збудовані персами. Налетіла буря й рознесла їх на друзки.



Після шмагання Геллеспонт угамувався: не зачепив нових мостів, і перські війська щасливо добулися з Малої Азії до Греції. За тих часів тілесні покарання проток і річок, мабуть, були звичними. Історики розповідають, ніби ще попередник Ксеркса перський цар Кір покарав за погану поведінку річку Гинду (притока Тігру). Під час переходу через Гинду потонув у вирі священний царський кінь. Розлютований Кір звелів перекопати річку 360 каналами, і повноводна Гинда перетворилася на струмок. Ми вже знаємо, що за сивої давнини була дуже поширена віра в одухотвореність природи — спадок диких предків. Первісна людина в усьому вбачала діяльність злих і добрих надприродних сил. Вона вірила в духів лісу, гір, річок. Кожна річка, кожний камінь, кожне дерево мало свого духа. Усі речі, всі істоти навкруги теж мали свою душу, волю й свідомість. Ніч, день, буря, дощ, грім та інші сили природи були для людини не абстрактними поняттями, а реальними богоподібними істотами. Сонце й Місяць, наприклад, ходять на лови з луком і стрілами, а хмари — дим від люльок, які вони смалять. Австралійські мисливці навіть сам на сам важливі таємниці передають пошепки, щоб який-небудь звір чи річ не розплескали новину. Це вірування як пережиток кам'яного віку дійшло й до античних часів. Ось чому перси лупцювали бурхливий Геллеспонт і, не жалкуючи сил, перекопували Гинду. З тієї ж причини у Стародавній Греції, в Афінах, збирали судилища, щоб розправитися з сокирами, камінням, корчами, колодами та іншими «важкими речами, які спричиняли смерть чи калічили людей». Коли слідство доводило, що ці речі вчинили злочин у руках людини, то суд їх виправдовував. Коли ж було доведено непричетність людини до злочину, то суд звинувачував каміння, сокири й колоди у самостійній умисній дії. Присуджували вигонити винуватців за межі міста чи країни. І «злочинців» відправляли на вигнання — врочисто виносили за межі держави. З розвитком античної культури цей дикунський пережиток поступово відмирав. Та ось занепала Римська імперія і до влади в країнах Європи прийшла християнська церква. Під «благотворним» впливом релігії, неначе гриби після дощу, почали рости в свідомості людей несосвітенні забобони. Знову до суду потягли каміння й сокири. До суду стали позивати і безсловесних тварин. За всіма правилами допитавши свідків, заслухавши звинувачення й вирвавши тортурами «зізнання» в нещасних тварин, суд засуджував їх залежно від «провини» до різних термінів ув'язнення, до смертної кари через повішення, закопування живцем, спалення чи до відтину голови. Церква не лише підтримувала цей жахливий фарс, а була його призвідцем і організатором. Церковники посилалися на біблію, на закон Мойсея. Біблія вчить, що вола, який убив людину, треба побити камінням «і м'ясо його не їсти» (Висхід, розд. 21, вірші 28, 29, 31, 32). «Вчені» тлумачі біблії пішли далі: вони пояснили, що цей біблійний «параграф» треба розуміти так: тварину, яка заподіяла шкоду людині, судити судом у складі двадцяти трьох чоловіків, ніби йдеться про винесення смертного вироку його хазяїну. І ось «добрі християни» — засідателі й судді середньовічного судилища, розмахуючи біблією, як знаменом, потягли на страту ні в чому не повинних коней, мулів, свиней, биків, кішок, собак, мишей, пацюків, півнів. Судили навіть жуків, мух, гусінь, мурашок, черв'яків.  

«ПОВІШЕНА СВИНЯ»

 

Середньовічне правосуддя здебільшого мало справу зі свинями. Лише у Франції відомо двадцять «свинячих» процесів. Звичайний злочин свиней — дітовбивство. Адже в середньовічних містах, навіть у Лондоні до кінця XVII століття, свині вільно розгулювали вулицями. Вони поїдали нечистоти в канавах біля будинків. Нерідко заходили до помешкань бідняків і загризали заснулих у люльках дітей. Вбивцю заарештовували й відводили до кримінальної в'язниці. Замикали в камері з іншими в'язнями. На утримання заарештованої свині міські власті відпускали такі ж кошти, як і на звичайного злочинця. 1408 року в місті Нанті суд засудив свиню до страти. Зберігся список витрат: утримання свині у в'язниці — 6 су, винагорода катові, який прибув з Парижа — 54 су, за воза, на якому привезли свиню до місця страти, — 6 су, за мотуз, яким її зв'язували, — 2 су 8 деньє. Усього 68 су 8 деньє. 1457 року в Парижі розглядали справу про звинувачення свині у вбивстві п'ятирічного хлопчика. Суд визнав свиню винною і присудив її повісити. А що участь поросят у злочині достовірно не встановлено, то їх конфісковано на користь суду. 1394 року в місті Мортень (Франція) суд відзначив обставину, що збільшує провину свині: «Вона їла скоромне, незважаючи на те, що була п'ятниця» (тобто пісний день). Страти свиней не були рідкістю. У Парижі збереглася навіть назва передмістя — «Повішена свиня», як пам'ять про жахливе місце, де маловірні люди вершили своє безглузде «правосуддя». Історики підрахували, що з 1120 по 1641 рік у Франції винесено 70 смертних вироків різним тваринам — від віслюка до сарани. Тварини ставали перед кримінальними судами за часів середньовіччя і в інших країнах: у Голландії, Німеччині, Англії, Швеції, Італії, Швейцарії. А в Росії у XVII столітті до Сибіру заслали… цапа. А надто кумедними виглядають церковні процеси над комахами. Коли в якійсь місцевості надто вже багато розмножувалося шкідливих комах чи мишей, жителі просили допомоги в свого епіскопа. Той давав стандартний рецепт: «Молітеся, діти мої, постіться, справно платіть церковну десятину, і всеблагий господь урятує вас од напасті». «Ліки» не діяли. Тоді епіскоп заявляв, що до комах вселилася нечиста сила. Отже, необхідне особливе лікування. Призначався духовний суд, і комах відлучали від церкви. І допомагало? Християнські легенди твердять, що «так», «добре допомагало». Наприклад, святий Бернард, віддавши анафемі, знищив величезний рій мух, що заповнили церкву і заважали йому проповідувати. Папа Стефан, скориставшись його досвідом, прогнав сарану, окропивши поля водою святого Бернарда. Єпіскопу Егберту, який проповідував у Трірському соборі, надто вже докучали ластівки. Своїм веселим щебетанням вони заглушали голос проповідника і взагалі… паскудили на вівтар. Єпіскоп заборонив птахам під страхом смерті залітати до церкви, і Відтоді, кажуть, жодна ластівка не насмілилася порушити наказ.  



ЧИ БУЛИ ХРУЩІ У НОЄВОМУ КОВЧЕЗІ!

 

1479 року у Швейцарії відбувся процес над хрущами, личинки яких спустошували садки. Завдяки винахідливості призначеного хрущам захисника, судове слідство тривало два роки. Зрештою суд присудив хрущів до вигнання. Але вони не зважили на це. Тоді єпіскоп Лозанський виголосив анафему: «Нерозумні тварі! Личинок хрущів у Ноєвому ковчезі не було. В ім'я наймилостивішого господа наказую вам усім піти геть протягом шести днів зо всіх тих місць, де росте пожива для людей і худоби». Тоді захисник хрущів подав до суду протест. Він заявив, що хрущі, як і інші тварі, супроводжували Ноя в його ковчезі. Але представник звинувачення послався на біблію, де не зазначено, що Ной справді узяв хрущів у свій ковчег. Спалахнула бурхлива суперечка — адже обговорювалося дуже «важливе» питання: чи були хрущі у Ноєвому ковчезі? По тривалих дебатах ухвалили, що «ні», і епіскоп виголосив ще різкіше прокляття: «Ми, Бенедикт Монсерадський, епіскоп Лозанський, вислухавши супліку могутнього повелителя бернського на личинок хруща, женемо вас, огидні черви, і проклинаємо!» Проте й це не допомогло. Зухвалі комахи так само затято знищували посіви, ніби їх і не відлучали від церкви. Тоді епіскоп оголосив, що хрущі — кара божа за гріхи парафіян, які несправно платять церковні податки. На тому все й скінчилося. 1545 року виноградники округи Сан-Жульєн, в Альпах, яка славилася своїм вином, були спустошені маленькими зеленими жучками, і жителі звернулися до свого епіскопа з проханням відлучити шкідників від церкви. Але той запротестував. Він заявив, що бог створив землю для того, аби годувати не лише людей, але й усіх тварин, а тому радив не ставитися безжально до жуків, а краще покаятися у гріхах і справно платити церковну десятину. Тоді жителі пішли до суду. Але шкідники невдовзі зникли. Знову появилися вони лише за 40 років і ще запекліше накинулися на виноградники. Жителі служили меси, з релігійними процесіями обходили лани. Ніщо не допомагало. Нещастя співвітчизників спонукало епіскопа забути про поблажливість до божих істот: він нарешті позвав шкідників до духовного суду. Захисник комах, П'ер Рамбо, у своїй зворушливій промові закликав суддів бути милосердними. Не можна, казав він, відлучати бідних істот від церкви лише за те, що вони поводяться згідно зі своїми інстинктами, даними їм богом. Франціск Руа захищав інтереси сільських громад. Він доводив, що людина користується особливою увагою бога і тому має право боротися зі шкідниками^ коли вони чинять їй зло. На це Рамбо відповів так красномовно, що звинувачі відмовилися відлучати комах від церкви і запропонували/ жукам полюбовно перейти на іншу ділянку землі.

Спеціальна комісія, у складі якої був і захисник комах, по ретельних пошуках вибрала, врешті, цілком плодючу ділянку землі для поселення «переміщених» жуків. Склали навіть офіційного документа про «введення у володіння» жуків даною ділянкою землі. В особливих параграфах жителі Сан-Жульєна лишили за собою право проходити володіннями жуків, «не завдаючи збитків пасовиськам вищезгаданих комах», а також право на добування мінеральних багатств, які, можливо, виявляться у вотчині жуків. Відведене місце нанесли на карту, детально описавши рельєф місцевості і характер рослинності. Жуки вже було зібрались переселитися на нове місце, як раптом одна фатальна обставина ускладнила справу. Достойний метр, Фійоль, другий захисник комах, опротестував рішення суду на тій законній підставі, що війська герцога Савойського, готові до нападу на маркіза Салюццо, мають незабаром пройти територією, яку відвели для проживання його клієнтів. Виконання вироку затримали. А коли війська полишили володіння жуків-переселенців, захист заявив, що солдати завдали такої шкоди заповідній території, що вона відтепер не придатна для поселення жуків. На цьому рукопис протоколу піддався «спустошливому впливу часу». Чим закінчився позов, ми не знаємо.  

НЕ ВСІ ЩУРИ ОТРИМАЛИ ПОВІСТКИ ДО СУДУ

 

«Аби вищезгадані відповідачі, — говориться в іншому судовому протоколі, що стосується зоології, — мали змогу пояснити причини своєї поведінки шляхом захисту своїх потреб і вимог і аби вони не могли ні на що скаржитись при веденні цього позову, прокурор Ганс Грінебнер призначається їхнім захисником…» Нелегку справу доручили прокуророві, проте він зробив усе можливе, щоб пом'якшити вирок своїм підзахисним. Адвокат звернув увагу суду на ту важливу обставину, що його клієнти, окрім збитку, приносять користь, бо поїдають шкідливих комах і збагачують грунт своїм послідом. Суд зважив на це. Присудивши звинувачених до вигнання, він звелів, одначе, видати їм охоронну грамоту, щоб захистити їх од природних ворогів під час переселення на чужі землі. Матерям родин надали двотижневу відстрочку, аби вони встигли підготувати до мандрувань своїх немовлят. Відповідачами були польові миші, які нищили посіви в окрузі Стельвіо (Тіроль). 1519 року селяни подали на них судову скаргу. Деякі спритні адвокати-казуїсти зробили кар'єру на захисті тварин. Відомий юрист середньовіччя Шасене вперше доскочив слави майстерним захистом щурів. Отенський епіскоп закликав до суду цих шкідливих гризунів. Виступ захисника щурів був надзвичайно красномовним. Захисник почав з того, що не всі щури дістали повістки до суду, бо вони живуть у різних місцях. По-друге, заявив захисник, вони не змогли прийти, бо боялися кішок, які вештаються по всіх дорогах. Потім він вимагав, щоб щурів судили не гамузом, а кожну тварину окремо. Це визнали за справедливе. Та хіба ж можна довести провину кожного щура! У прокурора опустилися руки. Щурячий процес виграно захистом. Промова захисника Шасене була така гуманна, що згодом на неї посилалися нещасні вальденці-єретики, яких судила французька інквізиція. Шасене, на той час уже знаменитий голова прованського парламенту, теж брав участь у розправі над тисячами переслідуваних церквою людей. Куди подівся його «щурячий гуманізм»! Засуджені без будь-якого помилування вальденці з болем казали, що їхні судді були милосердніші до щурів, аніж до людей.

Тепер усі ці безглузді промови, вироки середньовічних суддів і прокльони епіскопів здаються нам кумедними. Наука довела, що ні в тварин, а тим паче в неживих речей нема людської свідомості. Безглуздо гонити з країни камінь, що впав на голову людині, судити тварину за вчинки, які вона чинить під впливом інстинкту. І зовсім уже дурниці боротися з сільськогосподарськими шкідниками за допомогою церковних відлучень. Людство позбувається давніх забобонів. Проте в законодавстві деяких країн ще збереглися їхні пережитки. В Англії, наприклад, порівняно недавно відмінили закон, за яким не лише тварина, що вбила людину, а й колесо екіпажа, що переїхав людину, і колода, що впала на неї, «віддаються богові», тобто конфіскуються владою, А сучасний американський суд притягає до відповідальності, на взірець середньовічного судилища, собаку за шкоду, заподіяну якій-небудь людині. Це залишки давнього анімістичного вірування, яке людина успадкувала від диких предків.  

У СТРАХА ОЧІ ПО ЯБЛУКУ


ЧОМУ ЇХ ВВАЖАЮТЬ ПЕРЕВЕРТНЯМИ!

 

За давнини в Європі було поширене повір'я про страшних упирів-перевертнів, які вночі нападають на самотніх подорожніх. Як же здивувалися першодослідники [42] нетрів Південної Америки, коли й тут почули такі ж оповіді про крилатих демонів ночі, що смокчуть людську кров! Примари з перетинчатими крилами вилітають з пітьми, безшумно линучи повітрям. Майстерним чаклунством вони присипляють свою жертву. Людина не гідна перешкодити відьомським чарам упиря й прокинутися, щоб нагнати його. Європейці були вражені: ці розповіді нагадали їм нісенітниці про фантастичних вовкулаків та упирів. Ці розповіді вони нерідко чули від марновірних людей на батьківщині, в Європі. Місцеві жителі перед настанням темряви щоразу вживали застережних заходів: не лягали спати без могутніх талісманів. А втім, вони не покладалися лише на чарівну силу талісманів, а затикали всі дірки й відтулини в хижах, загортали голови та босі ноги ковдрами.



Якось дослідник Південної Америки Олександр Гумбольдт прокинувся від жалібного скиглення собаки, який супроводжував його в мандрах по Оріноко. Пес тулився до гамака. З невеличкої ранки на його писку текла кров. Великі кажани беззвучно пурхали над головою собаки. Інший відомий мандрівник, Уоллес, сам став жертвою крилатого упиря. Коли він спав, кажан прокусив йому пальця на нозі. Мабуть, місцеві легенди про демонів-упирів небезпідставні. Та хто міг припустити, що на світі існують кажани, які живляться кров'ю?

 

Вампір (Desmodus rotundus) п'є із блюдця кров.  

Коли Чарлз Дарвін мандрував Південною Америкою, то спіймав рукокрилого упиря на гарячому: той уп'явся в загривок коня й ссав його кров. Поступово встановили, що упирі не наслідок фантазії індіян. Існує ціла родина кажанів, які живляться виключно кров'ю ссавців [43]. Підлітаючи до людини чи звіра, які сплять, упир заколисує їх м'якими помахами крил, вкидаючи їх до ще міцнішого сну. Гострими, як лезо, різцями він зрізає з жертви шматочок шкіри. Потім кінчиком язика, утиканого роговими горбиками, наче тертушкою, поглиблює ранку. Звичайно, аби не розбудити сплячого, упир літає над ним і на льоту злизує кров, що цебенить з рани. Слина упирева містить особливу обезболюючу, анестезуючу речовину (бачте, який хірург!) і фермент, що запобігає згортанню крові (як у слині п'явки). Тільки отаким незвичним способом харчування й різняться упирі від інших кажанів. Проте й цього досить, щоб нажити собі між забобонних людей недоброї слави перевертнів. І таких тварин чимало. В кожному окремому випадку причина забобонних острахів полягала в якійсь незвичайній. особливості будови тварини чи способу життя. Яку силу, наприклад, має ящірка хамелеон? Немов чарами, хамелеон може, вмить змінити колір свого тіла. Вчені дослідили, що шкіра хамелеона має розтяжні, ніби гума, різнобарвні клітини — хроматофори. Скорочуючи одні й розтягуючи інші, ящірка інстинктивно пристосовує своє забарвлення до кольору речей, що оточують її. Але жителі первісних лісів Африки про це нічого не знають. Вони вважають хамелеона за перевертня і бояться його дужче, ніж найнебезпечніших хижих звірів своєї батьківщини. В Азії лихої слави перевертня зажила собі зовсім не схожа на хамелеона тварина — тигр. Повір'я про тигрів-перевертнів дуже поширене серед жителів лісів Південної Азії. Відомий російський мандрівник В. К. Арсеньєв помітив дуже цікаву особливість цього звіра. Коли тигр біжить тайгою, між чагарників, колір його смугастої шкури зовсім змінюється; жовті й чорні смуги під час руху набувають однотонного буро-сірого забарвлення. Звір, ніби сіра примара, майорить у зарослях і швидко щезає. Ось чому, гадає Арсеньєв, тигра уважають за перевертня.

Варто тигрові завмерти, як його дивовижне забарвлення повністю зливається з навколишніми зарослими, і величезна кішка враз зникає з очей, наче розтає в повітрі. Був звір — і нема! Забобонні жителі Амазонки дуже бояться перевертня з поетичним ім'ям «Мати Місяця». Йдеться навіть не про хижого звіра, а про безневинну пташку, нічні вигуки якої жахливіші, аніж рикання сотні тигрів. Це сова. Ночами вона шугає над лісом з жахливою піснею, яка нагадує стогони конаючої людини. Не чути ані шелесту крил, ані шурхоту цього літу-на-невидимки, і ввижається, ніби ліс сповнений невидимих духів, чиї стогони стискують серце навіть хороброї людини. В Індії теж водиться сова — улама. Її крики скидаються на розпачливе голосіння. Місцеві жителі звуть уламу «бісовим птахом». Саме через безшелесність польоту і вважають сов за перевертнів маловірні люди в багатьох країнах. А проте безшумність польоту сови — одне з найвеличніших див природи, а не диявола. А диво це криється в незвичайній будові совиних крил. Уподовж переднього краю крила сови тягнеться гострий гребінь. Цей гребінь при помаху крил гальмує потік зустрічного повітря, відводить його вбік і таким чином гасить шуми, які виникають, коли змішуються повітряні течії. Задній край совиних крил також має своєрідний глушитель — м'які торочки. Вони знищують повітряні завихрення позад крил. Пухнасте оперення горішньої поверхні крил та й усього совиного тіла діє за принципом глушителя: м'який пух заглушає звуки, що виникають у польоті. Ось чому сови літають безшумно, ніби примари. Відчути наближення сови абсолютно неможливо, навіть коли вона пролітає над вами так низько, що її можна схопити рукою.  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка