Annotation Кажуть, що в Індії вовки крадуть дітей І виховують їх по-своєму, по-вовчому. А на Мадагаскарі росте дерево-людожер, у Бразілії — дерево-корова. Правда все це чи міф?



Сторінка7/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.58 Mb.
ТипПитання
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   17

ВІДБИТКИ ПАЛЬЦІВ ПРАВЕДНОГО НОЯ


 

Якийсь доісторичний дракон, що блукав пляжами нині зниклих морів, полишив на скам'янілому піску такі дивні сліди, що завдяки їм мало не попав у святі праведники. 1824 року в Англії, поблизу міста Тарпорлі, робітники старих каменярень знайшли на гладеньких плитах пісковику чіткі відбитки… людських долонь. Положення пальців, їх пропорції — все як у людини. Тільки за розміром більші та кінчики пальців тонші. Великий палець надто відстовбурчився вбік. Перед відбитком величезної руки видно слід маленької, мабуть, дитячої ручки. Пішов поголос, що то сліди сатани, який, спускаючись каменярнею в пекло, випалив їх на камінні, чіпляючися своїми вогненними лаписьками. «Гіпотеза» не оригінальна. Церква цей домисел замінила іншим. Відбитки долонь належать не сатані, а Ноєві і його родині! Ось де істина. Ной, плаваючи в ковчезі бурхливим морем, пристав до берега, очевидно, не на горі Арарат, як гадали раніше, а поблизу скель туманного Альбіону. — Чому ж, — несміливо питали деякі скептики, — він залишив тут сліди не сандалій своїх, а рук? — Це ж дуже просто! — відповідали їм кмітливі патери. — Коли ковчег пристав до берега, Ной і його домочадці — погляньте: ось відбитки рученяток його дітлахів! ухопилися руками за скелі, щоб їхню посудину не понесло знову в океан. Трималися цупко, і камені навіки святобливо зберегли пам'ять про дотик рук праведної людини. Минали століття, вітер і плинні води засипали піском причал Ноя, і ось тільки тепер люди випадково його розкопали. Дійсно, все пояснювалося дуже просто. 1834 року, тобто через десять років після опису цих подій, в Німеччині надруковано «Відкритий лист професорові Блуменбаху про дуже дивні сліди якоїсь доісторичної великої й невідомої тварини, відкриті кілька місяців тому в піщаних кар'єрах на горі Гес поблизу міста Пльдбургхаузена». Пльдбургхаузен лежить у Тюрінгії, недалеко міста Грфурта. Пісковик, який добувають у цих каменярнях, має темно-червоний колір. Церква в Гейдельберзі і Страсбурзький собор збудовані з такого ж каменю. Цей пісковик як правило розшаронакий на природні плити, зовсім не спаяні між собою. На поверхнях, якими горішня й спідня плити торкаються одна одної, часто знаходять скам'янілі відбитки допотопних тварин. Спідня плита зберігає сам відбиток, а горішня — опуклий рельєф породи — своєрідний кам'яний «зліпок» з оригіналу спідньої плити. Тож і у верствах ерфуртського пісковика теж знайшли дивні сліди людських рук. Оскільки знахідка стала надбанням науки, негайно спалахнула вчена суперечка. Деякі палеонтологи, очевидно, недовго обмірковували свої здогадки. Доктор Ф. Фойгт, наприклад, твердив, що сліди належать стародавній мавпі, яку він поквапився назвати палеопітеком. Олександр Гумбольдт заперечував йому: мавпи живуть у тропіках, а Пльдбургхаузен, як відомо, лежить ближче до полюса, аніж до екватора. Найімовірніше, сліди залишило яке-небудь давнє сумчасте, як-от кенгуру. Гігантська жаба, печерний ведмідь і павіан мандрил теж фігурували як можливі гіпотетичні претенденти на володіння дивними слідами. 1835 року доктор Кауп, справедливо вважаючи, що жодна річ на Землі не повинна залишатися без назви, вирішив дати ім'я таємничому незнайомцеві. А що сліди схожі на долоні, то йому не довелося довго міркувати над першою частиною імені: «хейрос» (знівечене «хірос») — так грецькою мовою зветься долоня. За прийнятою в зоології традицією, друга частина наукової назви тварини може бути чи «заурос» (по-грецьки «ящірка»), якщо ця тварина плазун, чи «теріум» («звір»), коли це ссавець. Але спробуйте визначити за такими недоладними слідами, чи їх власник годував своїх дітей молоком, чи взагалі нічим не годував! Доктор Кауп проявив нормандську мудрість і передбачив обидва варіанти, дипломатично назвавши руконогого звіра «тварина з Пльдбургхаузена, хіротеріум, або хірозаурус». Сталося так, що майже всі вчені книжки почали вживати лише першу назву — хіротеріум, хоча саме вона і виявилася неправильною, бо, як тепер з'ясовано, руконога тварина була плазуном. Згодом сліди хіротерія знайшли у Франції, Іспанії і США.

 

Один з викопних морських ящерів, скелети яких надихали середньовічних драконописак.  

Тут зоологи виявили ще одну дивну деталь: великий палець на відбитках знаходиться не на внутрішньому боці сліду, як у всіх тварин на землі, а на зовнішньому. Відомий англійський палеонтолог Річард Оуен припускав, що, можливо, руконога тварина була двометровою жабою, але пересувалася по землі не стрибаючи, а «клусом», ставлячи праві лапи ліворуч тулуба, а ліві — праворуч, тобто на ходу перехрещувала ноги. Приятель Р. Оуена, геолог Чарлз Лайєль, опублікував навіть малюнок уявної «хрестоногої» істоти. На малюнку справді великі пальці лап виявилися із зовнішнього боку сліду. Сто років тривала суперечка про хіротерія. Ні кісток, ні зубів його ніде не знаходили, а самі лише сліди. Таємницю дивних слідів остаточно розгадав лише 1925 року німецький палеонтолог Вольфганг Зергель. Пильно вивчивши усі відомі сліди хіротерія, В. Зергель внаслідок цілої низки дотепних висновків встановив, що загадковий руконіг був рептилією із ряду псевдо-крокодилів. Він вів хижацький спосіб життя (про це свідчать заглибини від гострих пазурів на деяких відбитках). Пересувався хіротерій в основному на задніх лапах, лише злегка спираючись на маленькі передні. Щоб утримати рівновагу, позбавлений твердої передньої опори, ящір повинен був мати довгий і масивний хвіст і порівняно коротку шию. Професор В. Зергель довів, що гак званий «великий» палень, неправильне місце якого викликало стільки суперечок, розміщений цілком правильно. Річ у тому, що це не великий палець, а навпаки, мізинець, тільки дуже збільшений. У багатьох рептилій убік від інших пальців стирчить не внутрішній палець, що відповідає великому на людській долоні, а зовнішній. Подібна будова лап була й у хіротерія. Через кілька років після досліджень Зергеля у Бразілії знайдено допотопні кістки дуже близького до хіротерія ящера — престозухуса. По суті, це південноамериканський (правда, значно більший) різновид хіротерія. Палеонтологи чудово вміють відновлювати за кістками зовнішній вигляд вимерлої тварини. Виготовлений ними скульптурний «портрет» південноамериканського родича хіротерія підтвердив вірогідність усіх передбачень В. Зергеля. Так була розгадана ще одна зашифрована на камені таємниця природи.  

КАМ'ЯНІ ЗМІЇ СВЯТОГО ПАТРИКА

 

Навіть святий Георгій мав конкурентів: не один він правив зміїним царством. Знайшлися в бога інші угодники, які обрали собі за фах знешкоджувати небезпечних змій. Якийсь англійський історик описує Ірландію XVI століття: «Між іншим, в Ірландії діються дивні речі, хоча там нема ані сорок, ані отруйного гаддя. А я бачив камені, які мали подобу і форму змії. Тамтешні люди кажуть, що камені ці колись були гадами і що вони стали камінням волею божою і молитвами святого Патрика». І справді, у горах і долинах Ірландії часто впадають в око дивні речі, що надзвичайно нагадують скам'янілих змій. А проте там змії не водяться. Ще порівняно недавно купці з Англії їздили до Ірландії по незвичайний крам — землю Вважалося, що вона має магічну силу антизміїної протиотрути. Ірландською землею англійці притрушували свої садки й поля і вірили, що «свята земля» убиває змій. Мешканці Лерінських островів (недалеко міста Канн) розповідають таку ж історію про свого святого Гонората, який теж нібито перетворив усіх змій на каміння. Однак християни (як, між іншим, і в більшості інших своїх вигадок) не оригінальні. Ще стародавні греки вірили, ніби безсмертні боги наділили землю острова Кріту чудесною властивістю убивати отруйне гаддя. То чому ж змії не живуть ні на Кріті, ні в Ірландії, ні на Лерінських островах? Звичайно, ні грецькі боги, ні християнські святі тут ні до чого. Змії не водяться на багатьох островах земної кулі. Нема їх, наприклад, майже на всіх Курільських островах. Нема змій у Новій Зеландії, на острові Мадера. Змії не вміють літати: вони не змогли перебратися з материків на острови, відокремлені від них широкими морськими протоками.



 

«Камінна змія» — амоніт.  

Яких же у такому випадку «кам'яних змій» знаходять у Ірландії? І не тільки в Ірландії — наприклад, у нас на Поволжі і навіть у Московській та Рязанській областях. Це скам'янілі амоніти, вимерлі головоногі молюски. Зі зміями вони нічого спільного не мають. Амоніти — родичі восьминогів і каракатиць. Приблизно двісті мільйонів років тому в усіх морях і океанах амоніти водилися незліченними зграями. На той час вони, мабуть, були найчисленнішими мешканцями океану. Ще й досі на місці давно зниклих морів видобувають із землі цілі завали закручених, ніби годинникові пружини, скойок цих тварин. Вони дуже схожі на згорнених змій, у народі їх звуть «зміїним камінням» [33]. Розміри амонітів були найрізноманітніші: від одного сантиметра і до кількох метрів. Скойка амоніта пахіди-скуса сягала в діаметрі трьох метрів. Проте в Британському музеї природничої історії в Лондоні зберігається гіпсовий зліпок з уламка скойки ще більшого амоніта. Підраховано, що ціла мушля цього велетня мала в поперечнику понад два метри. Якщо її повністю розкрутити, вона майже зрівнялася б з дахом чотириповерхового будинку! Ніколи світ не бачив таких величезних мушель. Легко уявити собі, як шанобливо ставилися забобонні люди до пам'яті святого рятівника, коли видобували із землі залишки цих скам'янілих чудовиськ. Адже вони сліпо вірили легенді, що приписувала винищення «жахливих», а насправді цілком сумирних тварин магічній силі заклинання «святої» людини, яка жила вісімдесят мільйонів років по тому, коли на Землі загинув і вже скам'янів останній амоніт.  



ФАНТАСТИЧНЕ ВІДОБРАЖЕННЯ «ЗЕМНИХ СИЛ»

 

Наші предки з добрими сусідами жили б мирі і дружбі, торгували, ремеслам за морями навчалися й чужоземців ласкаво приймали, своїм мистецтвам навчали. Багато бачили самі, багато що від бувалих людей чули… Свою землю добре знали і про заморські дива розповісти могли. Дивовижні то були оповідки! З давніх-давен склалися на Русі легенди про диво-звірів і диво-птахів. Але це були не пусті вигадки. Є на світі такі звірі, про яких оповідає Глибинна книга. Поголос, правда, перебільшував їхні розміри, а поети та оповідачі наділили їх неймовірними властивостями. Проте основа для казкових образів запозичена з реального світу. Є, виявляється, і русалки у морях, і єдинороги в лісах. Знайшлися в природі прототипи навіть для драконів і василісків. Найбезглуздіша й найфантастичніша легенда не народжується з нічого. Навіть повір'я про нечисту силу, події, загадкові і нез'ясовні, здавалося б, природним шляхом, події, що їх темний люд приписував усіляким чаклунам, відьмам, чортам, приводять уважного дослідника в світ істот цілком реальних. Незвичайні повадки тварин, дивні й невивчені особливості їхнього способу життя нерідко дають привід до безглуздих пересудів, забобонних домислів. Релігія не нехтує цією обставиною. Фрідріх Енгельс писав, що всяка релігія є не що інше, як відображення в головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними у їхньому повсякденному житті, — відображення, в якому земні сили прибирають форму неземних. Відомо чимало фактів, коли жерці, попи, ченці для підтвердження свого віровчення зумисне фабрикували дива за допомогою досягнень хімії і фізики (славнозвісна кров святого Януарія, поновлення хрестів та ікон, «самозаймання» свічок, «плачучі» ікони і т. п.), Брутальний ошук, звичайно, незабаром розкривався, і попи-містифікатори попадали до скандальних історій. Найкраще досягає агітаційної мети використання в релігійній пропаганді загадкових явищ природи (затемнення, «криваві дощі», діяльність бактерій, гігантські допотопні кістки). До такого різновиду спекуляцій здавна вдаються представники всіх релігій і вірувань. Однак дивні явища природи рано чи пізно науково пояснюються, і тоді виявляється, що вони грунтуються на природних закономірностях, «земних силах», які темний люд уважав проявом «неземних сил». Ми побачимо далі, що навіть такі незвичайні «дива», як падіння з неба риби або манни, кров, яка з'являється на проскурі, і загибель учасників «святотатської» археологічної експедиції, природа вчинила без будь-якої допомоги потойбічних сил.  



«ЧУДОТВОРНІ» ДОЩІ


РИБ'ЯЧИЙ ДОЩ

 

Дивні події сталися одного разу в Англії. У графстві Девоншир через вісімнадцять міст і сіл пройшла вночі якась загадкова істота. Її сліди побачили вранці на снігу. Вони нагадували відбитки кінських копит. Фантастичний звір (чи дух!) не боявся ніяких перепон. Він прямував полями й дахами будинків, мурами замків, перелазив через паркани садів, переступав через річку завширшки три кілометри. За одну ніч він подолав понад сто миль, сіючи повсюди забобонний страх. У країні почалася паніка, якої не знали з часів навали данців. Люди боялися вийти з дому, коли смеркало.



Не розгубилися лише священики: користуючись з випадку, вони збирали багатий ужинок з переляканих парафіян, які квапились вимолити прощення у бога, що наслав на їхню країну «антихриста». Адже «забобонні передбачення, — писала газета «Таймс», — зайшли так далеко, що люди вірять, ніби загадкові сліди належать самому сатані». Однак проведене згодом ретельне дослідження слідів девонширського «сатани» показало, що своїм походженням вони завдячують не сатані, а метеоритному дощу. Незвичайні речі падають інколи з неба: не лише метеорити — каміння з космосу, уламки міжзоряних світів. Що, наприклад, ви можете сказати про рибу, яка прилітає на землю з піднебесся? Якось таке сталося в Індії. Західний вітер приніс чорну грозову хмару. Шалена злива спала на землю. Ніби великі градини, посипалися згори якісь довгасті блискучі речі. — Риба! Риба! — почулися вигуки. — Риба падає з неба! І справді, разом з дощем з неба падала риба. Люди клякнули, зі святобливим трепетом звівши руки до неба, приголомшені звершенням увіч казкового дива. Вранці юрми прочан подалися до храму бога Вішну. Деякі обережно несли «священних» рибок, які побували на небі у товаристві богів. Їх випускали у «священний» ставок Вішну. Ніколи ще стародавній храм, який спокійно собі дрімав у тіні дібров на берегах Брамапутри, не бачив такого численного товариства прочан. Поголоски про диво добігли індійської столиці. Багато газет надіслали своїх репортерів у села, над якими пройшов риб'ячий дощ. Репортери розпитали десятки свідків. Усі як один стверджували, що власними очима бачили рибу, яка падала з неба. Риба незвичайна, така тут не водиться! Певно, прилетіла вона здалеку. Серед свідків був учений Джеймс Принсип. Він повідомив, що після «чудотворного» дощу знайшов напівживу рибу в найнесподіваніших, місцях. Деякі рибчинки, «які, очевидно, були ще живі, коли сипалися з неба, впали в латунну вирву дощоміру. Дощомір стояв на ізольованій кам'яній колоні, яка підіймалася на п'ять футів від землі у моєму садку». Свідчення вченого надало розповідям індійських селян велику вірогідність. Одначе ще довгий час повідомлення про риб'ячий дощ викликало сумнів у людей науки. Американський іхтіолог доктор Гаджер [34] зацікавився цією унікальною пригодою. Він провів велике дослідження і зібрав безліч фактів, які доводили, що риб'ячий дощ не міф. Справді, іноді «риба падає з неба разом з дощем». У чотирьох наукових статтях [35], опублікованих з 1921 по 1946 роки, він описав 78 риб'ячих дощів, зареєстрованих у різних країнах світу. П'ять риб'ячих дощів зареєстровано в Канаді, 17 — у США, 5 — в Англії, 9 — у Шотландії, 11 — в Німеччині, 1 — у Франції, 1 — у Греції, 1 — у Голландії, 13 — в Індії, 2 — у Малайї, 2 — в Індонезії, 7 — в Австралії, і — у Південній Америці, 1 — в Африці, 1 — у Скандінавії. Як бачите, риба не так-то вже й рідко мандрує небом. Яка ж сила підіймає рибу в повітря, щоб потім скинути з дощем на землю? Безперечно, смерчі. А ще торнадо — сестри, жахливіші за горгон: Анна, Бетті, Катерина, Діана, Єва, Єлена, Ізабель, Жаннет… Щороку народжуються нові сестрички в страхітливій родині. Чи ви знайомі з оцими «дамами»? Адже це імена найруйнівніших ураганів, які наприкінці літа — на початку осені пролітають над островами Карібського моря і східним узбережжям США. Метеорологи (веселі хлопці!) вигадали давати смертоносним ураганам ніжні жіночі імена. Сестриця народжується у «колисці» над Атлантичним океаном, поблизу екватора. Наприкінці літа гігантські маси нагрітого сонцем повітря піднімаються вгору. На їхнє місце, в утворену зону зниженого тиску, з усіх боків ринуть могутні повітряні течії. Виникає жахливий (у десятки кілометрів діаметром) спіральний вихор. Це Ізабель — новонароджений торнадо. Дівиця дуже темпераментна: у страшному темпі (сто тридцять миль за годину!) витанцьовує вона свій жахливий «рок-н-ролл». Танцює над океаном, над островами, перетворюючи на руїни їхні міста й поселення. Мчиться на північ, наближаючись до берегів Сполучених Штатів. «Увага! Увага! — чути схвильований голос із репродуктора. — Всі повинні залишити вулиці! Рятуйтесь у сховищах! Наближається Ізабель! Ураган уже за п'ятсот миль від міста. За чотири години він буде у Новому Орлеані. Рятуйтесь!..» Огорнута мантилью з чорних хмар, Ізабель — кручений стовп, до неба завтовшки сто кілометрів, — скаче, вириваючи столітні дерева й шпурляючи їх, мов сірники, через дахи будинків. Від скаженого танцю кам'яні будинки розпадаються, мов карткові хатки, рублені пакгаузи підскакують вгору на сотні метрів, люди й тварини злітають до неба, щоб приземлитися за багато кілометрів від місця старту. Хвилі оскаженілого моря падають на вулиці портових міст, закидаючи парки, сади й поля землеробців крабами, медузами та рибою. Страшний ураган! Щосекунди посилає він на понівечену землю руйнівну енергію, у два з половиною рази більшу за енергію атомної бомби, що знищила Хіросіму. Проте ми відхилилися й забули про риб'ячий дощ. Пройшовши дорогою смерті сотні миль над морем і землею, ураган поступово ущухає. Коли несуча сила вихорів, що складають ураган, стає меншою сили ваги захоплених ураганом речей, він опускає ці речі на землю. Тоді з грозових хмар і йде риб'ячий дощ. Риба, падаючи донизу, утворює звичайно довгі переривисті смуги, які позначають на землі шлях, що його пройшов ураган. Дрібних водяних тварин засмоктують з води й звичайні смерчі. Смерчі переносять свій зоологічний вантаж на значну відстань. Човен якогось рибалки в гирлі Міссісіпі попав у невеликий смерч. Кручений водяний стовп перескочив через баркас, ведучи далі свій химерний танок над річкою, а вутла посудина вщент заповнилася водою і… рибою. Інший смерч розбився над молом, усіявши його сардинами. У травні 1928 року риб'ячий дощ випав поблизу Тарбаро, у Північній Кароліні. Поле площею три акри вкрилося дрібними рибчинками. Деякі з них були ще живі, коли їх збирали хлопчаки. Барон Ієронім-Карл-Фредерік Мюнхгаузен, хоч який уславлений вигадник, а проте й він ніколи не розповідав про риб'ячий дощ. У «витівках» природи, очевидно, більше вигадок, аніж у байках найзнаменитішого брехуна. Одначе розповімо далі про «чудодійні» дощі.  

МАННА НЕБЕСНА


 

За біблійним переказом, кілька тисяч років тому давньоєврейський народ утік з Єгипту під проводом Мойсея, який тримав постійний контакт з богом. Довго юрми ізраїльтян блукали пустелею, терпіли нестатки та бідували. Нарешті на п'ятнадцятий день другого місяця почали нарікати: нема чого їсти! «І сказав господь Мойсею: ось я пошлю з дощем вам хліб з неба; і нехай люд виходить і збирає щодня, скільки потрібно на день. Роса впала, і ось на поверхні пустелі щось дрібне, крупоподібне, біле, як іній на землі. І побачили сини Ізраїлеві і казали один одному: що це? Бо не відали, що то є. І Мойсей сказав їм: це хліб, який господь дав вам у харч. І нарік дім Ізраїлів хлібу тому ім'я: манна; вона була, як коріандрове сім'я, біла, на смак же — як перепічка з медом. Сини Ізраїлеві їли манну сорок літ, аж поки прийшли до землі обітованої». Просто дива! Та хто в це повірить? Однак не лише в ізраїльтян, айв інших народів Сходу є подібні перекази. Виявляється, манна, несподівано падаючи з неба, рятувала багато племен і сімей кочовиків. Але найдивніше те, що «манна небесна» і тепер іноді падає з неба. Запитайте у жителя Близького Сходу. «Це правда, — відповість він, — в пустелі несподівано випадає якась «крупа». Ми робимо з неї перепічки і годуємо румаків та верблюдів». Тож чи варто дивуватися чуду, яке три тисячі років тому нагодувало голодних утікачів з країни фараонів! А якої думки про це вчені? Справді, кажуть і вони, манна іноді падає з «неба», але не за волею Ієгови, аллаха чи іншого бога. В пустелях і посушливих степах Південно-Західної Азії та Північної Африки росте дивовижний лишайник— леканора їстівна. Це й є знаменита манна. Лишайник — рослина не проста, а, так би мовити, двоїста: поєднання гриба й водорості. Від гриба залежить зовнішня форма лишайника та його колір. Гриб подає до загального столу поживні речовини, висмоктані з грунту. Зелена водорость теж не лишається боржником — за допомогою сонячної енергії вона засвоює з повітря вуглекислий газ, перетворюючи його шляхом складних біохімічних процесів в цукри, які йдуть на живлення і гриба, і водорості. Взаємовигідне співжиття двох різних організмів учені звуть симбіозом. Симбіоз часто надибуємо в природі. Інші загальновідомі приклади симбіозу: рак-самітник і актинія, мурашки і попелиця, медузи й мальки тріскової риби, що живуть між їхніми жалькими мацальцями. Лишайник леканора, або манна, сіро-вохристою зморшкуватою кірочкою вкриває каміння. На зломі кірочка щиро білого кольору. В голодні роки жителі пустель збирають їстівний лишайник, товчуть його і з одержаного борошна печуть хліб. Кажуть, що хліб із манни нагадує пшеничний, хоча й не такий смачний. Дозріла шкуринка лишайника репається, згортується в кульки й відстає від каміння. Кульки, чи манні зерна, дуже легкі. Зернина розміром з лісовий горіх важить лише триста сорок міліграмів! Звичайно ж манні зернята бувають завбільшки з горошину або навіть з макове зернятко. Смерч і просто сильний вітер легко підхоплює їх і переносить на великі відстані, насипаючи цілі кучугури манни там, де годину тому не було ані зернятка. Ось звідки народився міф про чудесну манну, що падає з неба! Переносять манну й дощові потоки. Вони змивають зернятка лишайника з великих площ і купами нагромаджують їх у деяких місцях свого річища. Тому манна особливо щедро «випадає» в дощові роки і в місяці, багаті на дощі: у січні — березні. Часто-густо лишайник, занесений в якесь місце вітром і дощами, залягає шаром у десять-п'ятнадцять сантиметрів завтовшки. Одна людина тут за день може зібрати майже півпуда манни. Але ж зернятка манни дуже легкі. Зрозуміло, що ізраїльтяни дуже здивувалися, коли, як розповідає легенда, наразилися в пустелі на велике скупчення манни. «Ман ху? Ман ху? (що це?)» — питали вони один одного. Від цих слів і походить назва лишайника — манна.  

«КРИВАВИЙ ДОЩ»

 

Середньовічні літописи сповнені драматичних повідомлень про своєрідні «криваві дощі». За колишніх часів звістка про «кривавий дощ», що випав у садках якого-небудь глухого села, швидко облітала всю країну, сіючи серед переляканого населення тяжкі передчуття та жахи. Ще б пак! Адже за тлумаченням попів «криваві дощі» — це прояв божого гніву, своєрідний індикатор особливої гріховності місцевого населення. У Західній Європі ченці-інквізитори, які приїздили на місце події розслідувати, не скупилися в таких випадках, вони щедро відправляли людей на вогнища. Та чи бувають насправді «криваві дощі», чи це така ж попівська вигадка, як і битва Георгія Побідоносця з драконом? Виявляється, ні, не вигадка, а факт, але факт не містичний, а ентомологічний. «Криваві дощі» посилають на землю… метелики білани. Вилуплюючись із лялечок, вони, звільняючи кишечник, виділяють дві-три краплі криваво-червоної рідини. Краплі, підсихаючи, довго утримуються на листі. В посушливе літо, коли довго не буває дощів, при масовому розмноженні метеликів біланів, усе листя дерев, на яких вони виводяться, — яблуні, черемха, горобина, глід — буває вкрите сухою червоною «фарбою» [36]. Перший великий дощ, змиваючи з листя фарбу, закрапає «кров'ю». Диво звершується на очах! Краплі, падаючи з дерев, ряхтіють, мов рубіни. Лави, столи, білизна, тварини, люди, опинившись під розфарбованими метеликами деревами, враз укриваються червоними плямами. «Кривавий дощ» дуже ефектне видовище. «Криваві дощі» бувають і іншого походження. Трапляється таке, що в якійсь місцевості дощові калюжі раптом стають ясно-червоними, ніби до них підсипали карміну. Мікроскопічні водорості «гематококи», для яких увесь населений світ обмежується дощовою калюжею, за браком у ній кисню перетворюють у своєму тілі зелений хлорофіл на червоний гематохром. Процес перетворення однієї речовини на іншу відбувається дуже швидко, і вся калюжа услід за міліардами «живих кульок», що змінюють декорацію, перефарбовується з зеленого на червоний колір. Ось і вся таємниця чарівного почервоніння дощових калюж. Мікроскопічні водорості, що зафарбовують воду, живуть і в морі. Біля берегів Японії часто-густо на поверхні океану виникають багатокілометрові криваво-червоні плями. Японські рибалки називають їх «акка-сіо» — «червоне море». Смерчі інколи засмоктують у дощові хмари підфарбовану воду, яка виливається потім на землю «кривавим дощем», страхаючи забобонних обивателів. Отакий «кривавий дощ» випав 1870 року в місті Римі. Італійські натуралісти зібрали дощову воду й розглянули п під мікроскопом: у кожній краплині плавали сотні червонястих кульок з хвостиками.  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка