Annotation Кажуть, що в Індії вовки крадуть дітей І виховують їх по-своєму, по-вовчому. А на Мадагаскарі росте дерево-людожер, у Бразілії — дерево-корова. Правда все це чи міф?


РОГАТА ГАДЮКА — ПРАБАТЬКО ЛЕГЕНДИ



Сторінка5/17
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.58 Mb.
ТипПитання
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

РОГАТА ГАДЮКА — ПРАБАТЬКО ЛЕГЕНДИ


 

Справа не в чаклунстві, коли курка раптом проспіває, як півень, або півень почне нестися. У всьому винне порушення нормальних фізіологічних процесів в організмі птаха. Це може статися і через отруєння незвичною їжею або після інфекційного захворювання. Окрім туберкульозу, яєчники курок часто вражаються при перитоніті та бацилярному білому проносі. У птахів, що вижили після хвороби, може початися переродження статі. Мені доводилося відповідати на листи, у яких читачі питали, чи не погана прикмета — кукурікання курей і несучість півнів? І чому існує повір'я, ніби це не на добре? Ви, звичайно, самі розумієте, що переродження пташиних яєчників не може впливати на долю людей. Раніше в народі усяке незвичайне явище тлумачилось як погана прикмета. Наука звільнила нас від влади темних забобонів. Проте сотні років тому, коли зароджувалася віра в походження василісків від півнів-перевертнів, навіть найосвіченіші й найрозумніші люди були безсилі правильно пояснити таке дивне перетворення птахів. Протягом цілих століть люди зжилися з легендою про повелителя змій, народженого від півня й жаби, і не помічали вже кричущих протиріч і дурниць, якими вона рясніла. Василіск твердо ввійшов, так би мовити, в побут середньовічного обивателя. Про василісків християни читали у «святих» книгах, нро них сповіщали пілігрими, засновники монастирів. Василісків споглядали на картинах у храмах, з трепетом розглядали їхні опудала у міських кунсткамерах. Не вірити у василіска — все одно що піддавати сумніву вірогідність драматичної сутички святого Георгія з драконом! Навіть натуралісти тих часів писали про василіска. 1480 року в Голландії видано трактат по зоології з багатозначною назвою ««Dialogus creaturarum» («Міркування про створіння»), В ньому читаємо: «Сей різновид ящірок називають по-грецьки василіском, а латиною — регулюсом [26]. То цар усіх змій і зміїв. Навіть гади тікають від василіска, такий нестерпний його подих». Пліній Старший також писав про василіска. За його словами, це звичайна змія, але з маленькою золотою короною на голові. Можливо, основою такого судження послужило невірно зрозуміле повідомлення про рогату гадюку Північної Америки, зображення якої часто надибуємо в єгипетських папірусах. (її ієрогліф означає звук «ф»). У рогатої гадюки на голові ростуть два чималих ріжки, здаля вони нагадують зубці невеличкої корони. Середньовічні письменники возвеличили «вінценосну» змію у сан «царя змій, зміїв і ящірок», увічнивши тим самим злощасну помилку великого натураліста давнини. А деякі пішли ще далі, проголосивши василіска царем усього живого на Землі (крім людини, зрозуміло). Загальна віра у василіска протрималася до середини XVI століття. Конрад Геснер [27], лікар із Цюріха, перший серед відомих учених не пошкодував різких слів, розвінчуючи короноване чудовисько. Він називав розповіді про василіска «базіканням кумась і безглуздям». Те, що робітники у глибоких шахтах і каменярнях зомлівають, буває, каже Конрад Геснер, не від смертоносного подиху василіска, а від «отруйної цвілі й зіпсованого повітря». Віллі Лей пише, що грунтові води в Австрії часто насичені сірководнем. Звідси й сморід. Люди та тварини, попадаючи до отруєної сірководнем атмосфери, наражаються на небезпеку [28]. Дослідження показали також, що підґрунтові верстви Відня складаються із шарів пісковика, який залягає не щільною породою, а крихкими грудками досить-таки химерної форми. З'єднуючись одна з одною, вони утворюють дивні фігури. У колодязях, викопаних мешканцями Відня, часто з'являлась «тухла вода», насичена сірководнем. Спустившись на дно колодязя, люди могли знайти там химерну брилу пісковика й визнати її за труп славнозвісного василіска.  

ЖЕНІ АНВЕР

 

Жені Анвер — патентований василіск із Антверпена. Він дуже вплинув на розвиток повір'я про царя змій. Дослідники, які спробували встановити походження цієї дивної назви, добилися небагато. Гадають, що слово «Анвер» утворено від французької назви міста Антверпена — Анвер. Саме в Антверпен ведуть сліди, що зв'язують музейні колекції Жені Анверів із місцем їх походження. Отже, Антверпен — місто, де вперше заповзятливі набивачі опудал почали виготовляти василісків. Справа була вигідна. Муніципальні власті, монастирі, заможні люди охоче купували портативних чудовиськ. Юрми відвідувачів сходилися поглянути на виставки дивовиж, і справа процвітала. Кожен монастир мав свого легендарного засновника. Звичайно, цьому святому мужу серед інших фантастичних подвигів годилося за традицією перемогти в герці дракона чи хоча б василіска. Щоб надати легенді більшої переконливості, ченці роздобували речові докази — сушені василіски. Торг ішов жваво. Невдовзі ремісники Антверпена не могли вже задовольнити зрослий попит на Жені Анверів. Виробляти їх узялися інші міста Європи. Мілан, Венеція й Верона стають новими центрами «василіскової» промисловості. Конрад Геснер з жалем констатував, що в Європі до біса розвелося пройдисвітів, які нівечать творіння божі, видаючи їх за казкові істоти. І темний люд вірить їм. Фальшивомонетників жорстоко переслідують за підробки, а фабриканти фальшивих чудовиськ процвітають, ошукуючи простаків. У четвертому томі свого твору, присвяченого морським тваринам, Конрад Геснер описує одного із саморобних монстрів. У крамничці торгівця в Цюріху він бачив Жені Анвера, якого видавали за василіска. Конрад Геснер дослідив опудало й переконався, що воно виготовлене із звичайнісінького ската. Малюнок з підробленим василіском Геснер помістив у своїй книжці з єдиною метою — застерегти, як він додає, своїх читачів від ошуку на той випадок, коли їм доведеться зустріти в якій-небудь крамничці такий товар. Хто бачив ската, легко зрозуміє, чому саме ця химерна риба правила здебільшого за матеріал для виготовлення василісків і осиротілих дитинчат дракона, убитого святим Георгієм.



 

Гігантський скат манта.  

Пласке, ніби плескач, тіло ската обведене великими плавцями, достоту схожими на крила. Беручись виготовляти василіска, майстер одділяв праворуч і ліворуч від переднього краю грудних плавців ската по довгому клаптю і після нескладних маніпуляцій перетворював їх на передні лапи. Вправно підрізані черевні плавці заміняли майбутньому василіскові задні ноги, а рештки відповідно декорованих грудних плавців — крила. І тепер скат набував зовнішності фантастичної крилатої істоти. Залишалося відповідно оформити голову ската. Тут майстри середньовічного сюрреалізму виявляли неабиякий хист. Скат на вигляд куди сумирніше створіння, коли дивитися на нього згори. В нижній частині його тіла природою «вигравіювана» маска, яка й без штучних переробок здаться досить страхітливою. Довгий рот риби розтягнений, ніби в посмішці. Ніздрі над ним схожі на вирячені очі (особливо коли вставити в них скельця), а глибокі борозни й зморшки навколо рота домальовують своїм примхливим поєднанням ті частини потворної морди, яких бракує. Щоб надати Жені Анверу ще химернішого вигляду, набивачі опудал до краю розтягали скатів рот. Тканину навколо рота видовжували: виходили в'ялі щоки; маківку голови загинали вгору, на зразок архієпіскопської митри. Тепер можна запрошки закріпити на ній позолочену коронку. Новонародженого Жені Анвера фіксували в динамічній позі, з роззявленою пащею й розіпнутими крилами, а потім висушували. Покупців не треба було довго чекати. Хто ж бо не захоче придбати за приступну ціну «царя усіх зміїв»? У християнських країнах віра у василісків, певне, остаточно й досі ще не вмерла. Нові Жені Анвери час від часу з'являються на світ. Походження їхнє, як і колись, — іхтіологічне. 1929 і 1933 років два саморобні василіски привернули в США увагу широкої громадськості і преси. Допитливі журналісти простежили їхню біографію від рибальських хиж на березі океану, де піймано перетворених на чудовиськ рибин, до марновірних споживачів. «Патентований василіск» із Антверпена, як видно, ще досі має попит у країні хмарочосів. Безперечно, чудовиська-саморобки чимало сприяли поширенню безглуздої віри у різноманітних фантастичних створінь. У наступному розділі мова піде про русалок, і ми довідаємось, що були такі умільці, які навіть риболюдей умудрялися виготовляти досить майстерно. За виробний матеріал для сеї продукції правили не скати, а інші рибини, з більшим хвостом.  



СИРЕНИ КАЗКОВІ Й НАТУРАЛЬНІ


РИБОХВОСТІ БОГИ Й БОГИНІ

 

Мабуть, нема на світі жодної більш-менш значної держави, в народних переказах якої не фігурували б дивні напівлюди-напіврибини — прекрасні довгокосі дівчата з риб'ячими хвостами замість ніг. У різних країнах звуть їх по-різному: русалки, сирени, нереїди, наяди, лорелеї, мемейди. Рибалки, мореплавці, мисливці й просто любителі нічних прогулянок при місяці натрапляли на них біля туманних берегів Норвегії, у тихих затоках російських річок і на сонячних пляжах тропічних островів. Дуже поширене повір'я про морських дів. Може, справді де-небудь на землі мешкають істоти, схожі на казкових русалок? Одначе розповімо історію по порядку. Прабатьком усіх чарівних морських дів уважаеться стародавнє вавілонське божество чоловічої статі. Щоранку воно виходило з хвиль Червоного моря, аби навчати людей землеробству, будівництву храмів і міст, лікуванню та всім іншим мистецтвам і ремеслам. Увечері бог-викладач знов щезав у морській безодні. Ім'я цього люб'язного створіння — Оаннес.



Берос, халдейський жрець і астролог, який жив у III столітті до нашої ери, описав його у своїх «спогадах»: «Тіло божественної тварини схоже на риб'яче. Під риб'ячою головою має вона іншу голову. Має тварина і людські ноги, що зрослися з риб'ячим хвостом. Має і розум, а мова її доладна й зрозуміла. Вона навчила людей письма й наук і кожного роду мистецтв — словом, вона навчила людей усіх хороших звичаїв і ремесел». Ранні зображення Оаннеса цілком відповідають опису Бероса. Проте в чудернацькому костюмі (голова судака замість шолома і плащ з риб'ячої шкури) Оаннес, однак, мало нагадує морських дів — нащадків. Минали століття, і Оаннес змінював свою подобу. На скульптурах, знайдених у Хорсабаді, ми бачимо його вже у «формі», як годиться прабатькові русалок: з риб'ячим хвостом замість ніг, але з тулубом і головою людини. Змінивши зовнішність, бог-русалка зберіг усе ж таки свою чоловічу суть. Першим рибохвостим божеством жіночої статі була Атаргате (або Деркето), сірійська богиня Місяця і риболовлі — її культ процвітав у місті Ієраполі (сучасний Мембідж). За словами Лукіана, римського історика, «вона напівжінка, але від стегон донизу у неї росте риб'ячий хвіст». Ніхто у країні стародавніх фінікійців не наважувався рибалити без дозволу грізної рибохвостої богині. Ліцензії на риболовлю за добру платню видавав її верховний жрець. На деяких фінікійських монетах, що дійшли до нас, вибито зображення Атаргате: за зовнішністю це типова русалка. Оаннес був богом Сонця, а Атаргате — богинею Місяця. Жителі Ближнього Сходу бачать щодня, як Сонце і Місяць зіходять далеко на сході, де хлюпочуться хвилі Великого океану, і, відбувши свою сяючу мандрівку небом, знову сідають у Середземне море на заході. Природно було припустити, що Сонце й Місяць (або їхні міфологічні символи — Оаннес і Атаргате) живуть у морі, а звідти недалеко й до риб'ячого хвоста, яким їх прикрасила легенда. З розвитком фінікійської культури росла й слава богині-русалки. Поети щедро наділяли її компліментами, — облесники звичайно розсипають їх перед особами прекрасної статі: зваблива, чарівна, горда, прекрасна. Атаргате мала вплив на розвиток культу інших божеств. Деякі учені-міфологи гадають, що «народжена з шумовиння морського» грецька богиня кохання Афродіта, а отже й римська Венера — пішли від Атаргате. Афродіту в її морських мандрах супроводжували звичайно водяні божества нижчого рангу — тритони. Як уявляли собі цих рибохвостих пажів стародавні греки, ми можемо судити по зображеннях на давніх корінфських монетах: колісницю з Афродітою ведуть два тритони, обидва, як і Атаргате, від голови й до кінчика хвоста «чистокровні» русалки. Знамениті сирени, які марно зваблювали своїм співом Одіссея, спершу зображувалися у вигляді птахів з жіночими головами. Та незабаром їхня зовнішність докорінно змінилася: замість пір'я на тілі виросла луска, крила перетворилися на прекрасні жіночі руки, а пазуристі ноги — на риб'ячий хвіст. І сирени стали двійниками тритонів. Саме у цих жорстоких, але чарівливих створінь морські діви й русалки пізніших часів запозичили свій чарівничий голос.  

ВОНИ БАЧИЛИ ЇX НА ВЛАСНІ ОЧІ

 

Натуралістом, який написав перші сторінки природничої історії русалок, був Пліній Старший. «Щодо сирен, — говорить він, — то чутки про них не казкові байки, а щира правда. Вони насправді існують: погляньте, як їх зображують художники. Усе їхнє тіло шкарубке й лускувате, навіть у верхній частині тулуба, що нагадує жіночу постать. Сирени живуть у морі, поблизу берегів. Їхні тихі смутні голоси можна почути і вдень. Одну сирену знайшли мертвою на морському березі. Місцеві жителі розповідають, що жалісні зойки конаючої було чути далеко від берега». «Діно, батько Клітархуса, — читаємо далі, — коли був у Індії, бачив їх». Між іншим, у ті часи русалок бачив не лише Діно. Ніхто не сумнівався в їхньому існуванні. Морські діви здавались такими ж звичайними мешканцями водної стихії, як омари і тріска. І природно, що багато моряків надибували цю живність на своєму шляху, повертаючись із заморських країв з вантажем дорогоцінного вісону чи бурштину. Русалки не повиводились на морі і за пізніших часів. Про це свідчить, наприклад, такий цікавий запис у судовому журналі відомого мореплавця Генрі Гудзона: «Сьогодні один з членів нашої експедиції помітив з облавка русалку і гукнув товаришів поглянути на неї. Увесь час, поки русалка пропливала близько облавка корабля, вона суворо дивилася на людей. Потім подалася у відкрите море і перевернулася кілька разів. Коли русалка пірнула, матроси розгледіли її хвіст. Він скидався на хвіст дельфіна, але був краплистий, як у макрелі».



1726 року вийшла у світ книжка німецького священика Валентина «Природнича історія Амбойни». Валентин довго проживав у Індонезії і, звісно, описуючи тваринний світ цих чудових островів, не міг змовчати про «русалок», таких звичних побіля берегів Ост-Індії. Першу частину розділу про рибу Індонезії він присвятив опису «морських чоловіків» і «морських жінок». На малюнку, де зображені різні представники морської фауни, ми бачимо в товаристві пили-риби й бичка чарівну дівчину з довгим риб'ячим хвостом. «Сія морська діва — істота, що нагадує сирену, була спіймана на березі Борнео, в адміністративному дистрикті Амбойни. Довжина її п'ятдесят дев'ять дюймів (тобто близько півтора метра). Вона прожила в діжці, наповненій водою, чотири дні і сім годин. Час від часу тихо пищала, як миша. В діжку кидали молюсків, крабів, усяку рибу, але вона нічого не їла». Проте русалка, мабуть, не жила «святим духом», а живилася, як і всі земні істоти, бо «по її смерті на дні діжки знайшли екскременти, схожі на котячі». Очевидно, пожива, яку пропонували нещасній полонянці, на її смак не була їстівною. І справді, «русалки», які жили близько берегів Індонезії (про це ми невдовзі дізнаємось), живляться лише водоростями.  

Чутки про морську діву із Амбойни швидко досягли вищих кіл. Англійський король Георг III зажадав одержати оригінальний малюнок рибохвостої дівиці, зроблений з натури офіційним художником Ост-Індської компанії. Російський цар Петро І, мандруючи Голландією, уздрів якось копію цього малюнка в конторі амстердамського видавця. Пристрасть Петра І до наук і знань усім добре відома. Він розшукав автора історії амбойнської русалки і прискіпливо розпитав його. «Жодне повідомлення на світі не заслуговує більшої віри, ніж це!» — запевнив його Валентин.  



ВИСТАВКИ РУСАЛОК


 

Нарешті дійшло до того, що в XIX столітті почали влаштовувати виставки русалок. Кожен міг за кілька монет поглянути на водяних дів. Попит на ці дивовижі був великий, і їхні антрепренери непогано заробляли. Одна така виставка, організована в Єгипетському залі Лондона, принесла небувалий на той час прибуток: всі опудала русалок з їхніми солом'яними тельбухами закупили два італійці за нечувану ціну — сорок тисяч доларів! Англійський натураліст Френсіс Бакленд відвідав іншу виставку і уважно розглянув експонат: невеличка голівка зі зморщеним, як печене яблуко, обличчям. Брови насуплені, зуби вищирені. У нижній щелепі химери стирчав людський зуб. Це підсилювало схожість з людиною. Бакленд установив, що русалка виготовлена з голови й тулуба мавпи, майстерно зшитих з риб'ячою шкірою, знятою з великої тріски чи мерлана. Старожили деяких українських сіл ще пам'ятають, що років п'ятдесят тому якийсь спритний дурисвіт возив селами пересувний акваріум. Між усякою морською дивовижею тут була й жива русалка — дівиця в засіяному блискітками карнавальному вбранні сирени. Сплетений з лика хвіст починався від талії, в ньому, наче у футлярі, ховалися ноги. Русалка на мигах пояснювала, що в річці полишилися її дітки, і просилася додому. Господар, закликаючи до балагана відвідувачів, казав, що за велінням царя він незабаром відпустить свою полонянку на волю. Поспішайте, мовляв, поглянути! Не лише дрібні пройдисвіти, а й великі ділки наживалися, ошукуючи народ. Відомий американський цирковий підприємець Барнум цілком оцінив вигоду, що становлять собою русалки. Він включив їх до програми свого великого бізнесу й почав показувати морських дів у базарних балаганах. Звичайно, і європейські набивачі опудал практикувалися у виготовленні мозаїчних монстрів із шкіри риби, мавпи, тюленя та іншого підручного матеріалу. Однак найбільшим центром цього виробництва були країни Південно-Східної Азії — Китай і Японія. Наскільки гам справа була поставлена на широку ногу, свідчить такий кумедний епізод із історії зоології. Усілякі мандрівники, місіонери і навіть натуралісти так часто привозили з берегів Тихого океану шкури й опудала підроблених тварин, сфабрикованих із різнорідних частин, що невдовзі вчені почали ставитися до зоологічних дивовиж Сходу, як до свідомого обману. 1797 року в Австралії відкрили дивного звіра з пташиним дзьобом замість морди. То був качкодзьоб. Проте дивна знахідка не викликала в Європі очікуваної сенсації. Зоологи просто не повірили, що така істота — витвір природи, а не людських рук. Досхочу надивилися вони на всіляких рибохвостих монстрів, імпортованих із Далекого Сходу, щоб не покепкувати з нового жарту — птаходзьобого звіра. Минуло два роки. Англійський зоолог Джордж Шоу знехтував загальною думкою й наважився пильно вивчити шкуру химерного створіння. По тому він заявив, що ніякого обману нема. Проте ще сто років точилася вчена суперечка щодо качкодзьоба: хто це — звір з пташиним дзьобом, що, як з'ясувалося, ще й несеться, чи птах або ящір із звірячим тілом (цей плутаник качкодзьоб годує дітей, що вилуплюються із яєць, молоком). Отже, в балаганах, у кунсткамерах і на різних виставках показували не справжніх, а підроблених русалок. Тож яких морських дів бачили в океані моряки? Яку нещасну істоту, взявши в Амбойні за русалку, зморили голодом у діжці? Учені виявили в деяких морях і річках дивних тварин з риб'ячими хвостами і… майже жіночим погруддям. Взявши до уваги провідну роль, яку ці тварини зіграли у виникненні повір'я про водяних дів, зоологи назвали їх сиренами. Потрібно, одначе, мати неабияку уяву, щоб на такій прозаїчній основі побудувати романтичну легенду про прекрасних хижачок з чарівливими голосами. Проте у відважних підкорювачів морських обріїв фантазія завжди була багатюща.  

СЛОНИ — РОДИЧІ МОРСЬКИХ ДІВ

 

Тварини-сирени, або, як непоштиво їх звуть деякі натуралісти, морські корови, щодо своїх вокальних обдарувань — пряма протилежність солодкоголосим тезкам з легенди. Вони зовсім німі. Пирхання — єдиний звук, що його, як відомо, видають дорослі сирени. У дитинчат репертуар розмаїтіший: вони можуть не тільки пирхати, але й тихенько попискувати. Нема у сирен і довгого волосся на голові. Правду кажучи, у них взагалі нема ані волосся, ані шерсті: тіло голе, як у кита. Тільки поодинокі волосинки-щетинки — жалюгідна згадка про колишню розкішну шкуру — збереглися де-не-де на шкірі. Фізіономії сирен такі непривабливі, що неймовірно, як легенді вдалося обдарувати прекрасною зовнішністю їхніх міфічних двійників. Ніяких людських ознак у будові морських корів, звичайно, не виявлено. Проте не один раз моряки сприймали їх здаля за людиноподібних істот. Траплялося це не тільки за часів Плінія чи Гудзона, а й у наші дні. Один капітан розповів, що якось у Червоному морі на його кораблі зняли тривогу: людина за бортом. Недалеко троє потерпілих корабельну аварію людей «стояли по груди у воді й сигналили руками». Між ними була жінка. Вона притискувала до грудей дитя! Негайно корабель поспішив на допомогу. Раптом потопаючі пірнули, перед очима вражених моряків майнули їхні риб'ячі хвости. Виявилося, що за людей узяли дюгонів — тварин з ряду сирен. Капітан твердив, що схожість самиць-дюгонів з жінками, які купаються, така велика, що він одразу зрозумів походження легенди про морських дів. Справа в тому, що у самиць морських корів молочні залози містяться не на череві, як у інших тварин, а на грудях. Передні ласти їхні дуже рухливі, і самиці-годувальниці мають звичку, коли пливуть на спині, притискати дитя, яке ссе, одним ластом, ніби рукою, до грудей. При цьому мати ніжно схиляє до дитини голову — ну, справжня тобі жінка, яка колихає немовля!



 

«Морські діви» — дюгоні.  

Сирени живуть у тропічних морях і річках. Науці відомо їх чотири види: дюгонь (Червоне море, прибережні води Індійського океану, Філіппінські острови і північне узбережжя Австралії), ламантин (річки й морські затоки західного побережжя Африки), звичайний манат (східне узбережжя Америки від Північної Кароліни до Бразілії) і амазонський манат (річки басейну Амазонки й Оріноко). Двісті років тому і в наших морях теж водилися сирени. Та ще які сирени! 1741 року експедиція Берінга відкрила на Далекому Сході, біля Командорських островів, морських корів ростом з кита. Серед сирен-велетнів тварини завдовжки десять метрів не були рідкістю. Та на жаль, за двадцять шість років після прилучення до науки Стеллерових корів (так назвали командорських сирен) промисловці, налетівши з Камчатки, винищили всіх капусниць. Стеллерові корови живилися водоростями ламінаріями, по-місцевому, морською капустою. Тому їх і прозвали капусницями. Хижацьких нахилів, приписуваних міфічним сиренам, зовсім нема в сирен справжніх. Це сумирні тварини. Єдина їхня пожива — водорості й морська трава. Зовні морські корови дещо нагадують великих тюленів. Але замість задніх ластів мають риб'ячий хвіст. (Хвостові лопасті розташовані, одначе, не вертикально, як у риби, а горизонтально, на зразок китів). Спершу вчені дійшли висновку, що сирени — родички китів. Якийсь час сирен навіть називали рослиноїдними китами. Проте ця схожість з китами чисто зовнішня. Виявилося, що сирени мають багато спільного з дельфінами?., тюленями? Ні, із слонами! Доведено, що і слони, і сирени походять від спільних предків. Тому риси родинної схожості зі слонами збереглись у сучасних сирен, хоча вони й схожі більше на рибу, китів, якщо хочете, навіть на русалок, але не на мастодонтів. Ми вже знаємо, що у самиць сирен молочні залози — на грудях. У слоних — те ж саме. У слонів і сирен все життя старі, стерті зуби замінюються новими, доброякісними. Самці дюгонів озброєні невеликими бивнями (іноді завдовжки до двадцяти сантиметрів), які розвиваються на зразок слонових: із різців верхньої щелепи. Навіть кістки сирен складаються з дуже щільної важкої маси, що нагадує слонову кістку. Тепер мало что із фахівців сумнівається, що прообразом поширених майже на всій землі казок і легенд про русалок були морські родичі товстошкірих гігантів. Стародавній бог з риболюдською подобою Оаннес, як оповідає вавілонський міф, народився і жив у Червоному морі — де рясно водилися дюгоні.

 

Дідусь водяний?  

Наступні рибохвості боги, богині й духи нижчого розряду — тритони, сирени, русалки — запозичили в нього свій зовнішній вигляд. На грунті цього запозичення розвинулися численні перекази й повір'я про фантастичних рибо-дів. У міфології античного світу морські й річкові божества оселилися так тривко, що почали навіть втручатися в справи людей, що їх аж ніяк не обходили. Давній грецький міф розповідає, як розгнівалися морські богині, коли почули нескромну мову ефіопської цариці Касіопеї: та надто вихваляла свою красу. Богині надумали покарати гордівницю, ублагали Нептуна, головного бога морів, наслати на царство Кефея, нещасного чоловіка Касіопеї, морське чудовисько. Дракон немилосердно плюндрував землі Кефея. Тільки принесена в жертву царева дочка могла врятувати становище. Не з доброї волі — за вимогою народу віддав Кефей свою дочку на поживу потворі. Ця трагічна подія й поклала початок наступній легенді.  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка