Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка


Розділ IX БЛІДЕ СВІТЛО У ВАГОНІ ХИТАЄТЬСЯ



Сторінка9/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   43

Розділ IX
БЛІДЕ СВІТЛО У ВАГОНІ ХИТАЄТЬСЯ

Усе. Збулося. Потяг подали. Як би не примірявсь кожний, з точністю до кроку своє місце визначаючи, а неправильно, от виявилося, визначив. Біжать назустріч одне одному, так вагони попереплутували в імовірно точнім очікуванні своїм, лобами, якщо не валізами, не чемойданами, одне з одним стикаються. Якщо поклажею обидві руки зайняті, то неодмінно хтось і зачепить когось боками розповненими своїми. Добре мені. У дорозі я завжди одну лиш сумку в руці несу, і якщо суне хтось прямо на мене, то завчасу орієнтуюсь, прикидаю, як у бік одскочить. Буває, трапляється, щоправда, коли і не вгадаєш або не встигнеш одскочить, але рідко.

Якось то у переважній більшости випадків удається, щастить мені допоки і наперед до дверей підскочить. От і цього разу також. Так що усі важні перепони, бар’єри наздоланні проблематично, як тільки-но перед тим уявлялось, уже й подолано. Тут останнього щасливого випадку ждеш у напрузі дражливо, як би, якщо не першим, то у числі перших до вагону вскочить, зорієнтуватись там моментально, і своє законне місце нижнє, не бокове, зайнять. Нашвидкоруч під поличку в скриню речі свої покласти. Газети, наперед для цього заготовлені, розстеляю, мало який бруд там нанесений може буть. Газетою іще промацувать треба, бо й мокро може буть. Тоді на скриню надій нема. У моїй дорожній практиці кілька разів і такі випадки траплялися. Коли вже ти речі свої туди упакуєш, піджачок, сертук, камзол, у кишенях якого документи, ключі та гроші знаходяться, тоді і можна прикривать. Усе. Ти можеш спати спокійно під ритмічний перестук коліс, будучи певним, що тільки як тебе з постелі знімуть, тільки після того можуть добутись до твоїх документів, ключів і грошей. У проїзний документ ти загортаєш карбованці (на постіль) і чинно кладеш перед себе на столику. Провідника ждеш на місці своїм законнім.

Але ж бувають випадки неприємні, ситуації конфліктні, загострені настільки, що й не передать. Це ще півбіди, якщо скриня під твоєю нижньою лавкою вщерть заповнена уже чемойданами та клумаками. Свого камзолика із документами, ключами та грішми якось, учетверо згорнувши, ти притулиш зверху чи в шпарці якій то поміж чемойданами та клумаками. Гірше, коли ти зайшов, а місце твоє нижнє уже і зайняте. Буває, трапляється, що два квитки на місце одне й те ж саме. Ти от свій квиток перед лицем, перед очі подорожанинові тицяєш, а подорожанин той точнісінько такий же, із місця і вагона зазначенням, перед твоє лице тицяє. Справуєтеся ви, а лавочка тверда тим часом на вас обох червонястим оздобленням зирить і осміхається наче. Що й казать, ситуація вкрай конфузна. Але не безнадійна вкрай. Іще жевріють у тобі, рівно ж як і в суперникові твоєму сподівання на верховного судію – Провідника. Ось прийде провідник, він ситуацію з’ясує. Без місця тебе не зоставить. Причому місце має бути відповідне, рівнозначне й рівноцінне – нижнє, не бокове. Або тобі таке місце підшукають, запропонують – є надія, або ти на цім зостанешся – є така теж надія. Цікаво, що о миті цій і супротивник одночасно о такім думає.

Але у такім випадку, повторюю, становище твоє до кінця не безнадійне. Промінь надії іще не погас.

Куди складнішим може виявитись твоє становище, якщо твоє місце нижнє законне уже зайняв подорожанин, чиє законне місце горішнє. Причому, якщо подорожанин сей, тим більш якщо і подорожанка іще, да й не без підстав натуральних на таке місце. Тобто якщо подорожанин цей переважає тебе за тактико-технічними даними, показаннями, у похилости віку, наприклад, або якщо ж і не безвадний він, тобто твій собрат-інвалід, або ж якщо до того він іще із малим подрожаненям, дітваком себто. Дехто і в данім випадку сперечається, до провідника від­войовувать своє законне місце іде. Інші, як і я також (не один раз в подібну ситуацію втрапляв), одразу ж і лізуть на горішнє вільне місце. Бо у данім разі справуватись – це вже треба через самого себе переступать, на горло власній пісні наступать, як іще кажуть. Найприкріше у схожих ситуаціях буває те, що в цьому ж купе на другому нижньому місці вільно розлігся безвусий іще, вус його тільки пробивається, молодий зух, так ніби конфузна ситуація його і не зачіпає. Аяк, на його місце ніхто не посягав, і воно законне. І що йому до того, що вибір посягання упав на чиєсь то місце.

І та ситуація ще довго стоятиме перед твоїми очами, як зухвалий виклик справедливости, як наруга над вибором. І спогадуватимеш ти слова Іммануїла Канта, які вичитав колись на зворотному боці листочка із відривного календаря, коли восени 1987 року підвернув був ліву ногу, не міг ходити, перебував під опікою у сестриній хаті, як обтяжливий надто клопіт: “Ніщо не обурює нас більше, ніж несправедливість, усі інші види зла ніщо у порівнянні з нею”.

І ситуації оті конфліктні дорожні іще довго і часто з’явля­тимуться уявно перед зором твоїм за різних життєвих обставин. Але в кожному разі – перед новою мандрівкою. Й гірке усвідом­лювання ймовірної можливости, повторюваности таких нових конфліктних ситуацій мимоволі спонукувало мене до рішучих дій, заставляло безоглядно пробиваться у штовханині через товпу, вдаючись при цьому до усілякої можливої винахідливости, а то й до хитрощів. Мій дух смирення внутрішній десь то губивсь, розчинявсь, вивітрювавсь у цій безоглядности, у цих перегонах вимушених. Натомість гірке завважування й усвідомлювання з’являлося, що ти от і переступив у чомусь то десь то через себе, на горло власній пісні наступив, так би мовити. Й несешся уже у безвість, у безодню, у морок незглибинний на крилах Дарвінової теорії утвердження і виживання. Утверджується і виживає сильніший. Й усе. І баста. Слабкіший падає. І його підштовхують у падінні його. І ніяких тобі розмірковувань та відчувань буття поза межами його фізичної форми і з’яви. Ніякого тобі буття у формі прозорого духа. І навіть маленький Ганно у цім практи­цизмом вивіренім світі нікого переконать не зможе. І розмірко­вування самого Томаса Манна на схилі віку його звучатимуть у світі зухвалім цім, як наївне розумування:

“Молодий автор “Буденнброків” вивчав психологію занепаду за Ніцше. Проте одне з одкровень цього віталіста, який жадібно впоювався життям, він все-таки змушений був відкинути, принаймні не міг сприймати всерйоз, – я маю на увазі його твердження, ніби “про буття можна судити лише з точки зору самого життя, поза межами його не існує жодної точки опору для подібних суджень, нема жодної інстанції, перед лицем котрої життя могло б соромитися своїх проявів”. Я припускаю, що така думка могла зродитися в голові німця, але вона чужа євро­пейському способові мислення, європейському гуманізмові, учнем якого я був, коли мені сповнилося двадцять п’ять років, і залишаюся ним тепер, коли мені завернуло на восьме десятиліття. “Точка опору” та “інстанція”, як їх називає Ніцше, проте існують, і шукати їх треба в людині, яка однією, духовною частиною свого існування стоїть поза межами життя й возвеличується над ним, в усвідомленні своєї людської гідності: з нею слабкий і безза­хисний, але внутрішньо вільний індивід не сприймає життя таким, яким воно є, а виносить йому власний присуд, – навіть якщо таке несприйняття призводить його до загину” (Томас Манн, “Про один з розділів “Буденнброків”, 1947).

Але пощо тепер вже розмишляння. Ти камзольчика із доку­ментами, ключами та грішми, й інші пожитки благі свої надійно на розстелених газетах у скринці внизу заховавши, лавкою твердою затворивши (сі вагонні лавки таку твердість упевнюючу справляють і випромінюють, враження твердости справляють, що для них і означення не підбереш), уже сидиш на лавці сій безпечно, місце законне твоє, на столику квиток, документ проїзний, і карбованці на постіль у нього загорнуті. І конфліктної от ситуації довкола твого законного місця допоки не витворилось, і навіть не заповідалося на неї у проглядуванні взаємозв’язків поміж речами світу сього.

Я тихенько причаївся та й сиджу собі смирненько на двадцять першім законнім місці своїм. У п’ятім плацкартнім вагоні шістсот п’ятдесят другого поїзда Рига-Таллінн. Передо мною на столику малім синенький у кліточку з одного боку і білий з другого боку, із водяними знаками, як над простір розглядувать, папірець лежить. Проїзний документ. Наразі він має єдине законне опертя і єдине виправдання. Я на цілу ніч аж до ранку хазяїн повновладний цього місця, і от документ на це є. А коли і заявиться який то двійник, то ймовірніше, що йому і підбиратимуть десь місце, а я так і зостануся вже тут за правом першопрохідця.

Ах, яка то благість, момент який то урочисто піднесений, стан душевний який окрилено одухотворений, що одному подо­рожанинові тільки і відомий, – твердість місця законного у вагоні під собою відчуть.

Навпроти жінка, в літах уже, але вигляду молодого, сидить. Червоне вбрання на ній суцільне, плетениця червона суцільна, від голови до п’ят, загранична, схоже, і сама з лиця рум’яна. І дівчина молода зовсім із нею, в сарафані різнокольоровім, ще й стан її тонкий та гнучкий пасочком перев’язаний. Як букет квітів різнокольорових, як диких маків пучечок червоних із іншими квітами барвними в стеблі лентою голубою перев’язаний.

Вони удвох нижнє й верхнє, горішнє місця зайняли, окупу­вали. Теж на законнім, якби теє то , як його сказать, осно­ванії. Горішнє місце наді мною допоки вільне. Вільним воно і зоста­неться на цілу путь. Вільному – воля.

Люди зайшли і всідаються на своїх місцях. За перегородками чуть. Конфліктних ситуацій нема. Якісь то дрібні деталі, тертя, зіткнення випадкові мирним шляхом долаються, за згодою унор­мовуються, розряджуються. За стишеною розмовою уповіль­нюючою чуть, висновувать можна.

Вже й кроки стрімкі й хекання, відхекування похапливе тих, що входять у вагон, припиняється. Боками своїми розпухлими, чемойданами і клумаками об бильця вже не б’ють оглашенно в поспіху. Немовби поїзд ось і рушає, або тим більш чого, – кінець світу настає. Хто мавсь зайти – зайшов. Маса основна зайшла. Задріманий котрийсь іще хіба несеться у дорозі до вокзалу. Гульвіса чи сонько якийсь. Але то – поодинокі.

Розбурхані пристрасти, емоції і збудження сього вирішального для подорожанина моменту у путі стишуються, влягаються. Блаженний спокій залягає. В очікуванні й передчутті маленького, але упевненого раптового поштовху. Се переконливий твердий знак, що рух почавсь. Ушвидчений перестук коліс затим уже слідує. І вогні міста за вікном мигпочі біжать. Жінка у червоній плетяниці із дівчиною розмову починають. Дівчина російською м’яко невміло говорить, жінка – ламаною російсько-українською, отим загальновідомим суржиком, що на нього шкутильгають усі наші землячки, котрі в “русскоговорящем” середовищі опиняються чи тим більш іще й проживають у ньому.

Схоже, ніби мати й донька. Хтось то із близьких родичів у них там в Таллінні мешкає, і вони не вперше туди вже їдуть. Із розмови висновувать можна.

Я поки що невтральну позицію займаю, відсторонено від супутників почуваюсь і вигляд удаю, що до розмови їхньої і не прислухаюсь.

Але так довго бути не може. Щоби вони ось самі по собі, і гово­рили увесь час про своє, а я собі сам і мовчав. Се неприродно так у сфері людського спілкування. Да і психологічно не виправ­дано. Се так не може довго тривать. І от уповільнюють, стишують вони розмову свою. Вичікують. До мене вже обернена, спрямо­вана енергія їхня. Іще хвилина – і ми починаємо говорить.

От тепер тільки жінка упевненіш на свою мову переходить. І дочка на неї подивилась, але на свою мову чомусь не поспішає переходить.

Про що говорять тепер сучасні люди у вагонах, як вже мову поміж собою почали. Ну, звісно, про що насамперед – про ціни, про забезпечення і дорожнечу життя. Це вже потім на інші теми розмова переходить, випростовується.

Земляки ми, виявляється. Жінка із міста нашого обласного, що в ріднім краї у моїм. Куди їде і чого їде? Це їхнє діло. Нащо питать, як не каже. Хіба тобі приємно, як хтось про щось питає, а не хотілося б, щоби він про те питав.

Якось в інвалідському магазині у райцентрі був за пайком стояв. Аж тут мій колишній учитель, високоповажний учитель надійшов, випадком щось то за чим то і собі заглянув, подивитись що чи взять. Мене забачив та й підійшов, за руку привітавсь. Це так і на старости незвично, діткливо зворушливо, коли вчитель із тобою за руку вітається.

– Як життя? – запитав я.

– Ай, хіба це життя. Не живем, а доживаєм...

Про цю випадкову стрічу із нашим колишнім вчителем я був приятелеві розказав. Він вислухав тай каже:

– А не питавсь, чи за своїм пайком стоїш чи комусь?

– Ні.

– От що то значить тактовний чоловік.



І ще одним променем взірець наших молодих літ на старости засвітився, засяяв.

Нащо питать жінки про те, чого говорить вона сама не починає, нащо чіпать чиюсь то таїну чи просто сховане для інших допоки. Ми про нашу Верховну Раду говоримо, яка тепер парламентом іменується, на західний манір. Які там велемовники сидять. І бавляться, мов діти. Два роки говорять, і про знамено все не можуть домовиться. Свого не сприймають. Або час загаюють нарошне, щоб у темені переступи звершувались. Про своє язиками по світу розносимо. Подумав я, як усвідомлювання, де знаходимось тепер ми, діткнулось моєї орієнтації.

Але й жінка виявилась велемовною, не згірш. Прогресисткою на рівні руху. А я чогось собі подумав, що така собі сіра функціонерка часів застійних. Аяк, усі колишні функціонери зараз прогресистами стають. Культ і застій так уже чихвостять, оголюють, розіпнувши, що одні тільки тельбушки від того культу і застою зостаються. Так вже розпинаються. Ах, як мені боляче часто буває, а й незручно і соромно на мітингах, в газетах читать та по радіо чуть (добре, телевізора я не маю), як колишні мої знайомі розпинаються на увесь голос в світлі отакім про часи, в яких вони функціонерами були і поживали припиваючи. От недавно на мітингу одному виступав добродій, панок один. Так він років п’ятнадцять був парторгом від КПРС в одній дуже важній установі. Тепер же від демократів виступав. Ну, як же він уже й крив словесно, як поносив тую КПРС, то і не сказать. Якби із гробів, котрі вже мерці більшовики повставали, то від розриву серць своїх попадали б тут же ізнов.

А ще якось їду похмурого осіннього дня шістнадцятим тролейбусом у Київі собі на Сирець. Замештавсь. Про життя розмишляю. Аж то відчуття таке пойняло, сконцентрувалось враз, штрикає, ніби хтось мене, ззаду розглядує пильно, поглядом промацує. Озираюсь. А знайомі очі голубі аж променяться, сяють, світяться променисто, осміхаються:

– Гандрій.

– Та же він, – кажу.

Брат мого давнього приятеля молодих літ. Він тривалий час у ЦК молоді функціонував, нащо вже, скажу вам, ідейний був, то і не передать. Ідейнішим за брата ідейного свого і мене, ідейного молодого колись, разом узятих...

– Ну, де ви тепер? – питає.

– А, як завжди, нігде, – відповідаю.

– А ви? – зустрічне запитання шлю.

Написав от та й згадав, що колись термін “зустрічний плян” функціонував, в обігу обертавсь. Що воно таке, я й не встиг тоді осягнуть, як з обігу уже термін щез. Зустрічне запитання – це зрозу­міліше.

– У секретаріаті Демократичної партії, – відповідає чинно, якби нічого і не трапилось було, якби тільки но і вчора ми і бачи­лись, а не вісім літ назад.

Про радіацію із подорожанами у вагоні відтак говорить починаємо. Аяк, хіба можливо, щоб земляки зустрілися в чужій державі да про радіацію не говорили. Я район свій називаю, де “гробові” виплачують, а жінка і каже:

– Я у цій системі працюю, так про ваш район я знаю. У нас про нього часто говорять. От як заміряють фон, то нема високої аж сильно радіації. А от люди мруть. І з кожним роком статистика все сумніша. І причини ніхто вияснить не може. Хіба десь то плями є невиявлені. Воно й розноситься, або й уступить хто, а от виявить і не можуть.

Тим часом, як ми про радіацію із жінкою говоримо, донька розфуфірилась, над столиком схилилась, увесь столик малий окупувала да й ну собі марафет наводить. Помазочки, люстерка і фарби на увесь столик розстановила, да й ну лице своє видивлять, да й ну губки закопилювать, очка сторч волооко одне, друге вивертать. Вії по одній перебирать да намазувать, лице, губки намазюкувать. На що б то, на ніч глядячи, – спитать? Подумав був я. Але й розгадка тут же й потекла, як на дівчину уважніше подививсь, приглянувся до неї. Та же вона дитина, розпещена матір’ю дитина. З неї то спитати і як.

А запахи гострі відразливі у вічі мені вдарили, по вагону рознеслися. Як запахи фарб різних, а оцих особливо, я не переношу. Перед картинами кольоровими я німію, а от запаху фарб не переношу.

У якійсь то фазі нашої розмови я мельки випадково повертаю голову убік. І тут погляд мій із двома насторожено уважними поглядами перетинається. Око в око. На боковому місці сидять двоє.

Молодик високий плечистий, під стелю, верхня лавка до його голови наблизилась, зійшла, і дівчина пишна винятково і дебела, за нього не нижча на зріст буде. Коса русява у неї пишна на , плечі спадає, на плечі розляглась коса її пишна. Подруга, видать по всьому, парня отого. Очі в неї великі проникливі. Й одіння все широке. Сиво-чорна курточка – не курточка, пальто – не півпальто, сертук. На ньому ж – червона ряба сорочка в клітинку. Схоже, як у Солженіцина була, коли я його вперше на Посьолку по телевізії побачив, тільки простіша, робоча. Й у неї вигляд робочий, простий. Вона й дояркою могла буть, пальці загрубілі робочі. Подумав я. Цікаво, робітники вони чи й направду селяни. Одіж на них добротна безпретензійно. Мода тут як практичність, а не мавпування, як то часто скрізь, і в нас також спостерігаємо.

Естонці. Подумав далі я. І згадав, що старий зек розповідав мені про високих естонців, що в їхньому таборі перебували. Трапився був раз випадок. Одна естонка висока білолиця над­звичайно вродлива сильно якось то у чоловічий табір із вели­кого закохання до зека свого спробувала через колючу проволоку перелізти. І перелізла. Окривавлена вся. Руки й ноги проволокою все начисто скалічила. Але перелізла все-таки. Мети добулася. Проте тут же її помітили та й пристрілили. І лежала вона довготелеса уся окровавлена ще й до того.

Оцим, напевно, інтересно було за нами спостерігать, нашу, чужу для їх мову прослуховувать. Які заінтересовані винятково променисті погляди я заскочив ненароком. Але й знітилися одразу вибачливо наче. Одне одного навпроти через столик тепер видивляють. Й рука за руку зчепилася. Пальці перехрестилися.

А запахи фарб густішають. Поки то рознесуться. Краля мазюкається – не намазюкається. Й естонці те бачать. І запахи їх теж, можливо, дратують. На виду ж те діється. Вони ж такого у себе дома да й не роблять, щоб на виду людей чужих мазюкаться. А мені вже й провинно, і сором та ніяковість торкаються серця мого. За них, за земляків своїх. У краї у чужім.

Ось поштовх знизу. Легенький наче, але рішучий. Ти похит­нувсь, а поїзд зрушивсь. Неухильно швидкість набирає. За вікном мигтючі вогні назустріч біжать і пролітають, у темені хвоста поїзда губляться, щезають. Усе. Морок безпросвітній за вікном. Тьма тьмуща. Примари одні. Поїзд у безодню незглибинну світову пірнув, і ми у неї несемося, летимо. А свідомість наша – десь то попереду вже. І то тільки ввижається нам, що у затишку свого законного місця перебуваємо ми.

Провідниця, треба вважати, що теж естонка, квитки і гроші за постіль збирає. Квитки і гроші. Спершу – квитки, а потім – гроші.

Де провідниця уже пройшла, по купе котрих квитки і гроші зібрала, там люди заворушились, і через перегородки чуть. Матраци аж із найвищих третіх горішніх лавок знімають. Лігвиська готують собі, барліг кожен осібно собі, на спочинок і сон настроюються. Сновигають сюди-туди поспішливо, з шурхотом проносяться, щоб чергу зайнять у другім боці вагона. Підківки тільки цокотять.

І я проходом туди спрямувавсь. Але тут же і назад вертаюсь: черга завелика. Нехай-но потерплю поки вгомоняться, повсіда­ються на сідалах своїх. Коли назад вертаюсь, то молодик високий на горішній полиці собі матрац розстеляє, і прохід мені спиною своєю затулив. Я й зупинивсь перед спиною його. Д’горі очі здіймаю, завважую подивовано, який же він і високий. А й подруга його на зріст не нижча. Але од справи його одірвать не наважуюсь. Перечекати краще вирішив. Аж тут і здоровань боком обернувсь та й мене запримітив, завважив. Діло своє не довершив іще, а похапливо із дороги ізступив, вибачливо мені прохід дає. І ця увага душу мою окриляє. Щось то і я для нього в його ріднім краї да значу. Як проходжу, іду, так не муха ж собі летить, як Акакій Акакійович, бувало, в департамент проходив на службу – так для других ніби муха пролетіла. А тут – поштивість оно яка. Свій матрац іще не розстелив, а вже мені з дороги ізступив.

Простеляюсь і я. Жінка з дочкою простеляються і вкладаються собі. Мати унизу, дочка – нагорі. Про своє на відстані вертикальній говорять, перемовляються. І я вкладаюсь. Естонець-здоровань зелене одіяло розіслав від полиці нижньої. Та й тримає по краях, довгі руки, мов крила орла, рознявши, розпростерши. Вікно бокове повністю затулене. За зеленим одіялом там камера меленька витворилась. А нащо то він? Подумав був спершу я. Але тут же і схаменувся в думці своїй. Розтелепа. Недогадливий який. Це ж подруга його там перевдягається. Від стороннього ока затулив. Бач, цнотливі які. У нас якщо незначне щось там, якийсь тільки елемент перемінить, то й не криються надто від ока стороннього. Зелене запинало цноти. Подумав я. І в серці моїм повага до моменту проросла.

Але й естонець нарешті на боковій горішній лаві вкладається. Світло міняється. Тобто лямпочки все ті ж світяться – не вимикаються. Але напруга їхня змінюється, поникає, сила спадає. На інший рівень світло переводиться. Блякне, блідне. Ледь жевріє жовтаво. Для зору легше. Не виключать же зовсім, щоб не напав, бува, у темноті хтось на когось, із ножем не кинувся. Та й орієнтуватись треба, якщо комусь проходом час покличе іти.

Але таке рідке жовтаво бліде світло. Мати й донька, земляки мої вже й сплять, до стін, ах, які то стіни, перегородки тонкі хисткі, поодверталися. Я ж заснуть поки не можу. Десь то заблукав, не прийшов іще мій сон. Ходить мій сон іще коло вікон, а дрімота коло плота. Я угору дивлюсь. На поворотах вагон похитується, і світло бліде тремке жовто у вагоні хитається.

Думка моя про естонця високого аж надто й подругу його благовірну, на зріст від нього не нижчу, потекла. І настрій мій і сутність моя в елегію розслаблюються. Відчуття власної гідности із середини єства мого устає, проростає. Ага, це ж не шуточки тобі, не еківоки й не екіброки, тебе от завважили у чужім краю і поштивість виявили. Це ж не як Акакія Акакійовича, що як пройшов, то наче муха пролетіла – і не завважив ніхто. І ж не в якімсь закутку свого рідного краю, а на чужині. Кожна людина має звикати до того, що не завважують її у своїм ріднім краї. Бо і написано, що жодний пророк не побажаний в отчині своїй. Але коли завважують тебе у краю чужім, то це вже багато про що говорить. І багато чого виправдовує. Звичайно, ув очах твоїх.

Так от розмишляю я, думкою розтікаюся, а погляд мій на бокове місце угору побіг. Й углибині там раптом із поглядом естонця, що теж іще не спав, перетнувся. Такий сконцентровано променистий погляд пронизав по діагоналі згори униз простір. Он воно в чім. Він на мене й раніше, до погляду мого, дивився. Я є об’єктом його мимовільної заінтересованости. Але я не бачу, не проглядую в тім погляді підозри чи зневаги, але поштивістю мене обдає. І се чинить приємне, побажану дію на мої відчування і настрій. Око в око. І лице в лице. Десь то у просторі поміж нашими поглядами натягується струна. До неї проситься слово. Але іще не час і не місце для слова. Ще рано народитись йому.

І тут ізнов згадую, як восени 1983 року в київському Палаці культури “Україна” я слухав спів Анатолія Солов’яненка. Це був час, коли признаватись до своєї національної ідентичности було небезпечно. І українська пісня із голосу співака в такий щемкий стан переносила мене, у відчуття тієї примхливої ірреальности нашого народного буття переносила, поза простором і часом переносила, про яку писав Іван Бунін. Не маючи місця й часу у світовім просторі для звершення свого реального буття, народ сей от звершив його у пісні тільки.

Якесь десятиліття з тих пір минуло, а здається мені, що наша пісня не звучить у нас зараз так проникливо, не бере так сильно до щему в полон серце. Енергія її наче стратилась. Хор кубанських козаків хіба розслаблену і зневажену нашу плоть тільки збадьорює.

А тоді ж, як се діяло проникливо. Як укінці заспівав співак “Ніч яка місячна...”, здається, так ціла зала, чоловік тисяч п’ять, може, із місць своїх зрушились, повставали, в руки плещуть, аж поки співак не проспівав іще удруге. А й після другого разу іще дужче в руки плещуть. Співак то із’являвсь на сцені, то відходив, то ізнов із’являвсь.

А народ усе не відпускав його. І така висока густа емоційна напруга витворилась, численні струни між залом і сценою пролягли, забриніли. Аж сльози до горла й до віч підступили, просяться. Таке дивне зворушення.

“Тут ще й слово проситься – подумав був тоді я. Але не може сказать, промовить його співак. Бо не час, не пора йому іще наро­дитись. У якім то моменті електризація подала сигнал, пішла на згасання. Співак, як хлопчик, востаннє кланяється, зникає за ширмою, і не з’являється більш. Люди починають розходитись.

Я згадую той осінній вечір 1983 року, осмислюю його в нових часах і реальностях. І в розмишлянні тім з’являється, надходить до мене дрімота.

Я іще завважую пильні очі естонця. На крутих поворотах бліде тремке світло у вагоні жовто хитається. Але я вже засинаю.
* * *

Кілька разів прокидаюсь уночі, – як поворот крутий штовхне убік раптово, так і прокидаюсь одразу, але остаточно пробуджуюсь, як темінь з вагона виходить, щезає, а сіра сивість увіходить владно і багатозначно, упостійнюється. Світліє.

Я піднімаюсь і одразу ж до вікна припадаю. Чи видно що уже? Чи пейзажі розрізнювать можна? Слабо іще. Усе в мороці сірім. Туман, схоже. І дощ був, напевне. Моросить чи на дощ заповідається.

Уже й постіль згортаю та здаю. Збираюсь. Схоже, що й Таллінн скоро. За години півтори-дві, може. Вагон заворушивсь. Люди сюди-туди швендяють, підківки цокотять. Запах мила і парфумів розноситься із ночі поранково гострий. В ніздрі б’є дражливо, а й відразливо.

Естонці-здоровані обоє повставали вже. Наліт сонливости похмуро не сходить з їхніх лиць іще. Вона, подруга його, чогось то в сусіднє купе переходить. І всідається, схоже, надовше. Замеш­талась в похмурій сонливости лиця свого. Чи мо’то за ніч муха поміж ними пролетіла, чи це під настрій, а чи звичай такий – уранці кожному на самоті побуть, а не лице в лице видивлятись. З матір’ю на самоті побуть.

Завваживши ситуацію, перестановку таку, я й скористатись із неї хочу. Крізь моє віконце все сірі якісь пейзажі пропливають. Якби кущі лиш, поросль осикова одна. Коло віконця бокового, де ж естонець самотою сидить і за вікно проглядує зором своїм соколиним, крізь віконце те, – й мені видно – пейзажі інтересніші, різноманітніші. Якби схили пагірні д’горі удалину подались. Жовті і в похмурости яскраво берізки, як на терасах, стоять.

Мене вікно те бокове поманило виразнішим проглядуванням пейзажів. Да й сусіди, мої земляки, заворушилися. Треба їм для збирання місце звільнить.

Тут церемонитись нема чого. Я до столика бокового простую та й питаю естонця, чи можна коло столика навпроти нього сісти.

– А чого ж не можна, – осміхається він похмурим із сонли­вости лицем своїм. Й наліт похмурої сонливости, мов пелена, як намітка сива спадає із похмурого у сонливости лиця його. Ясніє, розпогоджується воно.

От і слово народилось. Бо час народин слова настав. Але не поспішаю я. Мені б ландшафт, що за вікном пробігає, назустріч нам несеться, зором своїм охопить. Да й визначення, окреслення дать йому в зіставленні.

Не тілько берези жовто золоті стоять, празникові і в похму­рости сірій над колією по згірках та видолинках де (які ж зворуш­ливо тендітні і маленькі берізки в дитячім одінні золотім своїм). Ось справжні ліси уже смугами потяглись. І берези серед них золоті, як оздоба. Але це вже не гаї і діброви прекрасні Литви благо­словенної, якими вчора щойно тішивсь, а, здасться, що давно вже те було. За одну ніч не тілько в просторі, а й в часі учора пережите віддалено у пам’яті віднеслось. Колись за літ молодих, як я зрідка іще літаком з одного міста в друге перелітав, то вра­ження таке подібне в кожному разі з’являлося. Як вийдеш через годину лету, бувало, у другім місті, то здається, що у тім першім не годину ось тільки тому перебував, а хтозна вже й коли.

Я із перших проглядувань естонських пейзажів і висновувать собі в думці одразу починаю, що ландшафт, що ліси тут більш уже північні. Пейзаж уже просту суворість півночі несе, виказує. Це ж і побіля Санкт-Петербургу пейзажі, ліси таку просту суворість півночі в собі тримають і несуть. Я іще до Таллінна не доїхав, а вже побіля Санкт-Петербургу думки мої. Дивно-предивно так воно виходить. Свою увагу на тім концентруєш, що земля зорові твоєму відкриває, пропонує, а свідомість твоя поза зусиллями твоїми мимоволі сама попереду біжить.

Аж от у моменті оцім естонець мене до столика малого із далини повертає.

Для слова час настав.

– Ви з України? – питається, осміхаючись лицем своїм проясненим.

– З України, – кажу я.

– А я ще вчора, як говорить почали, до вас приглядувавсь і думав тоді, що ви з України.

Павза залягла. Естонець метнувсь під низ убік. І пляшка вже на столику стоїть. Гупнулась. І відкриває, отворяє вже він її.

– Пива вип’єте? – дивиться запрошуюче тепло.

– Не п’ю ні пива, ні горілки. Мені не можна, – відповідаю, хоч і стає незручно. Не хочеться,щоб він образивсь.

– Трошки можна, – згладжувально так припрошує ізнов, упевнює.

– Ні.


Маленький конфуз у наших настроях витворюється. Як згладити його.

І він, і я розгублюємось.

– А може, яблуко, – винахідливість до нього наблизилась та й розряджує момент.

– О, яблуко, будь ласка. Із великим задоволенням і подякою, – й мені полегшено радісно, що конфуз такий непередбачуваний так раптом просто згладився і розрядивсь.

Він метнувсь до торби своєї пузатої, і з живота її яблуко велике червонобоке стигле осіннє дістає.

Я зі смаком їм яблуко, він пиво ковтками з пляшки п’є. Він говорить починає:

– А як там у вас на Україні? Як Кравчук?

За цим останнім словом легенька поблажлива усмішка в куточках вуст прошмигнула.

– Як сказать... – затинаюсь я. – Бачите, у вас нові люди, мабуть, до управи стають, а в нас ті ж самі залишаються. Старою командою з місця справи не зрушиш. Да й народ у вас, я думаю, гуртовий, одне за одного тримається. Ми ж роз’єднані. І умови, може, у нас тяжчі...

Я спостерігаю за лицем естонця, сказав от про своє якесь душу розпинаюче, а не певний, чи думка моя йому у словах, що мовлені випадком, може, не завжди своєї цілі сягають, передалась, чи осягає він її хоча наближено правильно. Якщо щось таке говоримо ми комусь, то й за лицем співбесідника, слухача стежи­мо. Як слово наше у нім відбивається і чи думка наша до нього доходить, передається.

О чім то розмірковує естонець і собі зі словом збирається:

– У вас там, чув я, єдності між Західною Україною і Східною Україною нема. Західна Україна хоче відділитись від Росії, а Східна із Росією буть хоче. У Західній Україні більше українців живе, а в Східній Україні – більше росіян.

– Воно і так, і не зовсім так, – кажу я, і посмішка звільна проситься із мого серця.

Мені стає так дивно чуть у цім опівнічнім краї розмишляння естонця про нашу Україну і наші проблеми. Дивно і від того ще, як прямолінійно бачаться наші проблеми у чужім сприйманні. Але це й природньо. Думаю я. Став би я ось французові своє сприймання проблем Франції переповідать, то чи не викликала б подивування у нього і моя прямолінійність. Або німцеві – про Німеччину, наприклад. А в тім то й річ, що проблеми другої держа­ви, чужої сторони й іншого народу проблеми доходять до нас завжди у якійсь то спрощеній сконцентровано подачі, за унормо­вано світовим взірцем. Навіть проблеми болю людини і народу, навіть драма, трагедія людини і народу офіційно завжди доходять до нас у спрощенім описуванні. Бо вони віддалені від нас у всіх розуміннях. Глибинна істинність ситуації лиш в серцях поселян тих країв зостається.

Очевидно, моє розумування тут же й естонцеві передається. Не так неозначеним словом моїм, як виглядом лиця, може, мого у цім моменті, біополем, енергією, що в таких випадках тут же і навкруги розноситься, розходиться, від особини до особини передається.

Естонець замовкає і погляд свій за вікно переносить. І я за вікно дивлюсь.

Для нього – пейзажі, може, звичні, часто перед зором повто­рювані. Я ж бачу ці краєвиди вперше. І для мене – усе несподі­ванка, усе цікавість. Картини, що їх кладе перед моїм зором земля, усі непроминально хочеться зором своїм увібрать, осягнуть.

За лісами опівнічніш суворими тут також, як і в Литві та Латвії хутори біжать, хати поодинокі, по видолинках та згірках порозки­дуванні. Старі доми ізнов уяву мою розпросторюють, душу манять. Стіни зчорніли, дахи теж де-де, як шахова дошка, різнокольоровими квадратиками то бляхи, то шиферу позати­кувані, і ясности різної, – вицвілі уже тьмяно давніші, яскраві іще недавні, – затишком і теплом людського осідку такі доми манять. Певність і віддалеки випромінюють, що душу у них погріти можна. Пригадую тут, наш покійний Коля Козел, поштар, поштарська форма із ґудзиками блискучими і кашкетом відповідним так домірно на нім сиділа, як ні на жодному поштареві я не бачив, про великі хати муровані, як решуля, без лиця, що їх заходились селяни у нашім краї внаслідок новітнього віяння мурувать, говорив був: “Я не проти великої хати. Ти муруй собі яку хочеш велику, але зроби там і для себе малу комірчину, щоб було де жить і душу обігріть”.

Болота, мочарі за вікном показалися. Чи то так здається тільки мені. Може, то пасовисько низинне, з бородами сипнику, осоки позоставленими розкішними, хоча і зжухлими, які товар їсти не хоче, обминає.

Ось укінці низинности однієї такої стара, давня, аж чорна наскрізь, споруда поміж деревами високими, осокорами, здається, показалася. Але се не осідок людський – се споруда більша, довга й неозначеної форми. Вікно старе, сіро виплакане, і от лямпочка електрична усередині світиться. Шторами, ні фіранками ніякими вікно не затулене, може, й розбите навіть воно, й бліде світло лямпочки електричної, лямпочки Ілліча у простір свої імпульси, кванти чи як там, розпросторює; нам подорожанинам, що тільки показалися, свої привіти шле.

Цікаво б знать, що то за споруда така давня, стара, ветха. Подумав тільки, а вже й здогад біжить. Млин водяний. І настрій поетичний, настрій елегії, в пущі усамітненій оповиває мене, на-скрізно душу у полон свого розслаблення похмурого бере. Ах, як тяжіє моя душа до сих пустинних знаків людської присутности, що по низинних опівнічних пущах порозкидувані. Одне лиш нагадування про них які заспокійливі дивні настрої будить, які терпкі почуття із старіючої душі видобуває, до переживання їх кличе. Старі давні водяні млини завжди уособленням таємни­чости у людській свідомости були. У художній свідомости люд­ській насамперед. У таких млинах, за переказами, дивні таємничі сили побутували. Такі млини ставали об’єктом міфоло­гічної творчости багатьох народів. У них звершувалася дія численних легенд і бувальщин.

А може, то і не млин, а стара колишня електростанція, ска­жімо, наприклад. І, може, лямпочка Ілліча тут раніше іще, передніше з’явилася була. І ніякого, отже, стосунку до власне лямпочки Ілліча і не має.

За якусь добу ось четверту державу уже із кінця в кінець переїжджаю. Які це все-таки малі держави. Осмислення ман­дрівки біжить.

Естонець першим обриває, розриває тривалу павзу, що затяглася на цей раз надовше. Щось то значне й заінтересовуюче і для нього, і для мене, там за вікном, неслося нам назустріч, пролітало, що однаково і його, і мою увагу цілковито одночасно важністю своєю полонило. А так на всім часі нашої розмови я роздвоювавсь. Одним оком за співрозмовником стежив, друге ж око моє за вікно на пейзажі, що назустріч бігли і мимо проно­силися, відлітали, обернене було.

Естонець з вікна свій погляд забрав і на мене ізнов цілковито спрямував його:

– Е, що вам, ви великий народ. Україна – велика держава. Це як Італія. З Україною може світ рахуватись. Від України залежить доля Союзу. Як Україна стане незалежною, так і Союз сам по собі розпадеться. Від вашої незалежности залежатиме й усіх республік незалежність, від вашої свободи і наша свобода залежить. Ми дивимося на вас із надією і переживаємо за вас...

Через вагон проходять солдати. Чоловік десять, може. Я й не звертаю на них уваги. Мало хто може проходить через вагон. Мало хто куди їде. Але естонець реагує на них раптово й заці­кавлено. Обертаючись, проводжає їх поглядом у спину. І коли відходять вони, то довірливо каже мені:

– Ось солдати. Куди то їдуть вони, переміщаються. Я не можу байдуже дивитись на солдатів. Вони завжди викликають у серці тривогу. Я тільки тоді зрадів би, і заспокоїлось би серце моє, якби вони від’їжджали від нас назовсім...

На цім слові естонець звільна довірливо посміхається втом­леною сумною посмішкою. А я, як продовження теми і настрою, кажу:

– Так. Усе це прикро й сумно. Людина може почуватися щасливою тільки за умови, коли вільним є її народ – незалежно від того, великий це чи малий народ. Коли вільним є народ, то і людина може вільно будувати своє щастя. Тільки тоді вона вільно може вибирати собі відповідний рід заняття і місце проживання. Вона і одружуватись може вільно, як захоче і як це їй суджено. Діти вільних народів, – це зовсім інші діти, аніж народів поневолених...

Високий естонець слухає мою річ уважно, із проникливим зацікавленням. У куточках вуст з’являється тихо лагідна поблаж­лива посмішка, а його обличчя випромінює істинну до тебе повагу і поштивість. І ти завважуєш те, й воно торкається серця й розуму твого усвідомленням і осяганням, і робиться тобі враз, стає так неймовірно незручно і провинно. За самого себе, за люд свій потлумлений і за функціонерів наших. На тебе он з повагою та надією дивляться, а ти от тієї поваги і не вартуєш. І розмишляння моє о тім уже пливе, що ми за народ такий і є, та за які тяжкі гріхи нам судилося спокутувать іще отакий. От в центрі уваги, у центрі світу опинився наш край. Ах, хіба і дзвони Чорнобиля о тім звістуванні не свідчать, що ми у центрі світової уваги опинилися. Коли от раптом у центрі чиєїсь уваги пильної опиняєшся, то це промовистий знак, це звістування важне. Відтепер і за твоєю поведінкою, за кожним кроком твоїм стежать. Се, може, не так честь, як відповідальність. І в окресленім світлі ти маєш і на себе поглянуть. Замислитись. А, замислившись, відтак і щось то змінювать у своїм минулім і теперішнім житті. Бо за твоїм кроком до покаяння наразі пильно стежать і завважують його. І стає твій крок до покаяння взірцем для інших у насліду­ванні. Коли ж не прислухаєшся до того голосу ти ізвиш, а твердошиїй в непослуш­ности своїй чиниш так, якби нічого не розумієш, а насправді про все добре знаєш, то яка ж велика провина твоя і перед іншими. Ось же кажуть, що від тебе і їхня воля залежить.

Наперед забігаючи, сказати хочу, що таку палку надію і споді­вання в окресленій світовій ситуації я чув не тільки від естонця, а й від багатьох людей у всій Прибалтиці, з якими випадком починав говорити, і мова наша виходила, випростовувалася в окреслену площину. Як рівно ж у їхнім доброзичливім та поштивім ставленні до мене настійно звучала повага до всіх нас, бриніли палкі сподівання на нас. Що от саме ми і можемо їх визволить, звільнить, що від нас залежить їхня воля.

І щоразу в такі моменти підступало до мого серця сильне зворушення. Та водночас ставало, робилося незручно і провинно. І кожного разу виправдувальне мислив я, що ми тієї такої уваги і не заслужили.

Коли я вже ж із Прибалтики повернувся, мандрівку свою скінчив, то переповів був одному приятелеві свої сі спостере­ження, розмишляння і висновування. А він і каже:

– А то не до тебе іменно і не до нас саме конкретно повага та висока звернена. То до прадідів наших, до козаків.

І в цей момент прилинули та й станули коло мене слова: “Славних прадідів великих правнуки погані”.

Чи десь то угорі повисали мої ті розмишляння, чи також естонцеві передавалось у порядку колообігу енергії поміж особи­нами, але після павзи звичної між нашими діалогами він і зізнається усе довірливо (ах, яка це обнадійлива висота до себе довіру відчувать, завважувать):

– Воно як подивиться, то нам, робочому чоловікові, тобто, на ближчий час нам чогось доброго не очікувать при будь-яких змінах. Але все-таки...

У цім місці він затнувся, чи, може, це була викінчена фраза, як щось таке, що саме собою розуміється. Але я вже о тім думаю, ще угадування моє учорашнє щодо його приналежности до робітництва було вірне. Сам от потвердив.

Естонець ізнов за вікно погляд свій цілковито обертає. І я за ним. Картина така близька мені. Ось сіножатка, може, далі й ділянка орна. Плотом довгим усе обнесено. Пліт старий, жердини чорні струхлявілі попадали, поперехняблювались уже у місцях декотрих. Й поміж двома плотами стежка до хати. Хата віддалеки ж на згірку. Як любо серцю моєму сі старі плоти розглядувать. Вони від ветхости опадають. Але час береже – їх ніхто не обламує зумисне – слідів руйнації насильницької не бачу, не знаходжу. Яка висока поезія в старих плотах прихована і випромінюється. Да у нас такі старі плоти нігде не вбереглися, і найпильніша сторожа їх не порятувала б. У нас плоти до такої ветхости ніколи не досто­яли б подалі від хати, їм би в нас у молодім віці голови по­скру­чували б, пообламували б. Із власного досвіду дванадцяти­літнього безперевного плотогородіння висновувать можу.

А тим часом перед очі наші, що їх раптом ми у вагон із вікна обернули, естонка, що зростом від свого обранця не нижча, з’явилася і стоїть. Якусь то мить я іще сиджу. Здогадливість лиш потім у мене з’являється, на мене надходить, і я похапцем звільняю місце, на своє законне переходжу. Де щойно я сидів – уже естонка сидить, навпроти судженого обранця свого. Руки їхні одна об одну торкнулися, і пальці зчеплюються поміж пальцями.


Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка