Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка


Розділ VIII ЯК ВАЙЛО В РИГУ ПО РЕМІНЬ ЇЗДИВ



Сторінка8/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   43

Розділ VIII
ЯК ВАЙЛО В РИГУ ПО РЕМІНЬ ЇЗДИВ

Жив колись то у нашому краї чоловік на ймення Вайло. Не ім’я, і не прізвище се таке його було, а назвисько, прізвисько. Се зазвичай, що в усіх селах та по хуторах ца Вкраїні багато людей прізвиська мають. Але до того неборака нашого пристало, при­липло воно так міцно, що про реальне ім’я та прізвище його люди забули іще при життю його, а по смерти й поготів. Інакше, як Вайло, і не називали. Ані старе, ані мале. Вайло так Вайло чи Вайло. А що означало те Вайло – ніхто не знав. Не вникав раніш. А тепер якби став уникати, то чи й дослідив би. Може, тому, що вайлуватий, повільний, а кремезний був сей чоловік. Хтозна. Й іще Байло на нього казали. Як кому зручніше до вимови було.

У вічі я ніколи не бачив того Вайла, хоч і були ми сучасниками. Але він у селі жив, а я на хуторі. Він старий вже був, а я малий іще був. То й не дивина, що ми не позустрілися із ним віч-на-віч, що живим в лице я його не бачив і не запам’ятав. Відтак Вайло кудись то виїхав із села, із нашого краю, да там і помер. Се уже після тієї горезвісної історії.

Але з дитинства я багато наслухався про Вайла. Тоді ж з’явилася на світ і стала відомою сумна чи потішлива бувальщина, як хто хотів, так і розумів, про те, як Вайло в Ригу по ремінь їздив. Вислів “Як Вайло в Ригу по ремінь їздив” одразу став крилатим у нашім краї.

Часи минають, змінюються, суспільно-політичні формації змінюються у поступальности своїй, від уже реально осягнутого розвинутого соціалізму і зримо проглядуваного на горизонті комунізму повного ми раптом гарячковий поворот назад вліво робимо, і в гарячковім поспішливо колишнім ентузіязмі до капіталізму шмальцюємо, щоби відтак потому обома ногами із тельбушками усіма своїми у повний комунізм ускочить. Але наразі тепер, що не капіталістичне, те і не наше (а хто не з нами, як відомо, той проти нас). Отож, діяметрально протилежно зміню­ються часи й установки, але незмінною і у нових часах, і для нових поколінь залишається історія, трагікомічна розповідь про те, як Вайло в Ригу по ремінь їздив.

Коли я уже із Риги повернувсь, то спробував дещо про Вайла у старших за себе людей випитувати. Більш із того випитував, що він за чоловік був, заняття яке його було до тих пір, як в Ригу по ремінь їздив. Про саму ж Ригу і Вайла не питав зумисне, іменно про те, як Вайло в Ригу по ремінь їздив. Цю історію я вже чув десятки разів передніше. У різних варіаціях, що проте впізнаванні і схожі між собою були. З одного реального джерела походили. Із вуст самого ж таки Вайла вона і походила. Догадуватись треба. Бо свідків, краян наших, тієї дивовижної пригоди в натурі не було, не існувало. Я от о чім подумав. Я о тім подумав, що і самої історії цієї могло б і не буть, якби про неї, про свою незвично дивовижну пригоду не розповів комусь то первісно сам Вайло.

Ся історія була вічно живою в нашому краї, попри плинність невмолимого часу, як завжди вічно живою і буває жива легенда.

Я о тім не розпитував у старших хуторян наших. Я про передніше Вайлове життя вивідати хотів, знаючи достеменно, що жодний оповідач цієї історії не омине. Укінці неодмінно зі смаком, із новими варіаціями, з переливами сих варіацій і барвистими інтонаціями переповість її.

І дещо вдалось мені із Вайлового життя вивідати. Наприклад, Титко, старший син нашого хутірського сусіда Івана, посьоловець тепер (на Посьолку живе), розказував мені недавно, лукаво краєчками вуст посміхнувшись перед тим, як до розповіді-спогадування приступить:

– Що можна сказать, який він чоловік був. Він чоловік такий був, що гендель любив. Чим би йому було не гендлювать, аби гендлювать. І ще й других до гендлю заохочував, якщо йому те вигідно було. Колись, було, за Польщі того злота трудненько було роздобуть десь чи заробить. Жнець у пана літнього дня більш злота не заробляв. Попозгинаєшся на спеці цілий день, поки того злота заробиш.

Тут Титко зробив багатозначну павзу й щось то пригадував зусиллями пам’яти чи розмишляв. Над бровами рівчаки збігалися і рухалися, а зміювата синя прожилка над лівим оком пульсувала і випиналася у пульсації сій:

– Звісно, наш Вайло не дуже то охочий до праци був. Він злота на лан до пана не піде зароблять, спину гнуть. Він отако все... – Тут Титко правою рукою, долонею сторч вихиляси показував у воздусі, немовби не про Вайла ішлося, а як річка вигиниста звивиста поміж крутими берегами тече, в’ється, показував. – Він кіньми все генделював, у лісових селах коней накупляє, а в Межирічі веде перепродувать. Воно й із кіньми самому водиться теж не мед, теж клопіт. От і став Вайло нашого хутірського Михаїла собі в помічники, в погоничі підбивать. “Де ти, Михаїле, того злота зараз роздобудеш. Ставай от до мене, то й не прошибеш”. Простосердий, а мо’ й око позавидувало чи серце спокусилося, і став Михаїл напарником у Вайла. Підуть вони котрогось дня на лісові села, накупляють коней. Ну, яких коней, дві шкапи сяких-таких і ведуть у підвечірку, дивись.

Шкапи ті й не од вітру хиляться. Вайло і каже по дорозі Михаїлові:

– Се, шлеку, таких коней на Межирічі нам не вести. Не те, що й люди засміють. Але й коні не зайдуть, пристати можуть. Хай но вони, шлеку, у тебе з тиждень у клуні постоять, одчуха­ються трохи, поправляться, да ми ж греблом їх почистимо...

Михаїл стороняться не стане, бо сам на гендель згоду дав. Може, він і подумав в голові своїй, нащо воно йому здалося, але стороняться не стане. Трюхикають вони кіньми в сутінках уже, на хутір прошкуючи. Сухожилля аж тільки в коней на увесь тихий в сутінках хутір тріщать. Приводять вони до Михаїлового двору ті шкапини, а їм вже все одно куди йти, ідуть, куди ведуть. “Воно й поставить їх нігде”, – оторонятись пробує Михаїл. Але Вайло його упевнює: “Ет, що там, отак на току й становім – молотить же зараз не будеш – іще не нажав”. “Молотить то не буду, але в засторонку то вже сіно зложене, поскубуть”, – огинатись пробує Михаїл. Але те слабке огинання його Вайло тут же випрямлює: “Ай, таке каже. Що там така шкапина вскубе”. Так то воно так, але за тиждень або іще й за другий коні й добрі нори повискубували у злежанім вже сіні. Якось то вони заведуть уже ті шкапи, оклигають вони трохи у Михаїловій клуні біля сіна, збудуть вони їх, якого того злота втикне Вайло в руки Михаїлові, а через тиждень уже й нові другі шкапи до Михаїлової клуні провадять, трюхикають ними, аж сухожилля тріщить, по засинаючім уже хуторі.

Й отак до осени кілька разів. Уже нори в Михаїловім сіні позападали. Об’їдки одні тільки позосталися. А вже зима іде, чим корову годувать, да і своя шкапина є. Чухає потилицю Михаїл, не времеститься, мало волосся на собі з розпуки не скубе.

А весна прийде, то не впізнать Михаїла. Возьме радюжку та й попід річкою, понад корчами, понад ольшиною спотикається в наше Надріччя. До твого батька, до мого батька у двір заходить, в хату уступає. “А хоч позич, а хоч продай, а хоч і дай, браце, радюжку сіна, бо нічим худобини докормить, з голоду здохне”. “Та ти же стільки сіна був накосив у Петрівку й до Петрівки іще?”. “Ат, де те сіно. Вайлові коні іще за літо його поскубли”.

У цім місці своєї розповіді Титко багатозначно сам до себе осміхається. Робить тривалу павзу, вичікуючи наче чогось. І те мені передається. Я проте не наважуюсь одразу, але підсвідомо осягаючи, що чогось іншого в означенім зацікавленні від Титка нема чого очікувать, несмілість свою долаю, переборюю:

– Ну, а як, коли він ото Вайло, в Ригу по ремінь їздив?

Тут Титко враз і спалахує, лице його зморшкувате одразу розгонистим, розкотистим сміхом спалахує, у молодінні роз­простується. Як суха зжухла солома у літній, спекою настояний день од сірника, од скалки вогню полум’ям червоним спалахує. Сміється Титко довго, вільно й істинно, не злостиво тобто. Такого щиросердного істинного сміху я, либонь, і не пригадую. І як час сміху минає, як згасає і сміх, сам наче завважує, що час його минув і починає згасать, не те людина у мові своїй, як часто забуває вона, що час для її мови давно минув, а вона продовжує теревені править, ба іще частіше людина забуває, що час її також уже минув, непотрібну свою діяльність і далі проводячи, то Титко й до сеї теми береться охоче, підбадьорений, враження таке у прогалині і біжить, тремтить, що наче поспішив я із своїм нагадуванням:

– А се вже по войні, за сих, других Совєтів було...

Усівшись, розсівшись на колоді посеред двору зручніше, розслабившись усіма членами тіла свого, важно розсівшись так, щоб спогадування те у непроминальній послідовности, мить за миттю, крок за кроком, дія за дією із цілого єства до вуст збиралося, пригода ся незвичайна, історія ся дивовижна щоб колоритним пригодницьким сценарієм у слові проростала.

Про сі неймовірно дивовижні пригоди Вайла у Ризі переповідали у нашім краї десятки, сотні оповідачів. І кожна, жодна розповідь одна на одну не була схожа. І кожний оповідач у такім захоплюючім живім артизмі провадив, жестикулюючи руками при тім, мімікою жестикулюючи, повіствування своє, що істинність сеї події жадному сумніву не підлягала, що ніби з перших тілько вуст очевидця, і з місця тієї давньої події він і веде розповідь свою. Єдине, що об’єднувало кожну таку розповідь, це надзвичайний колорит повіствування. Того ж таки дня, наприк­лад, окрім Титкової, я іще прослухав Євки Михтодьової розповідь про незвичайні пригоди нашого Вайла у Ризі. Про одне і те ж, здається, а нова вже барва. Й деталі інакші.

Жодну з тих розповідей неможливо пером описать. Бо це вже різні форми і засоби виконання штуки. Й прочитанню чи підлягали вони, їх тільки і прослуховувать, продивлятись у чиїмсь переказуванні і можна. Що призначене, що належить до дійства, те непросто, і незалюбки на папір перекладеш. Інколи се вже буває інша опера.

Намагаючись, отже, безпристрасним, невтральним, так би мовити, бути та об’єктивно більш-менш зважуючи можливости й межі писемного слова, не будемо надто ревними у розмно­жуванні сеї події та не старатимемось запобігливо переписать усе те так чисто колористичне і барвно в інтонаціях, як то, наприк­лад, переповідав Титко, а чи Євка Михтодьова переповідала, а чи хтось інший з наших краян переповідав. Бо й не вдасться нам того зробить, рівно ж як і комусь то іншому вдалось би сповна відтворить ту імпровізацію, – у цім маємо великий сумнів, – традиційними засобами, коли перед тобою біле чисте поле паперу і звичайний сучасний самопис, нехай і модернізований – не гусяче перо.

Отож, єдине, що і залишається наразі, лиш факти, лиш явище, дію, подію, викласти, як воно було насправді, вірніш, точніш, як з усіх тих розповідей в твоє розуміння увійшло, в твоїм сприйманні сконцентрувалось. Підрядковий тобто перекладний варіянт подать, без жадних розпрозторювань поетичних, образних, рівно ж, як і без розмишлянь філософічних. Гай, да же хіба просте копіювання, елементарна фіксація факту, подій і явищ життя, як от воно було насправді – і не більш! – да не ставилось згодом у труди і заслуги навіть багатьом нашим поважним і шанованим літописцям.

Отож, слухаймо, читаймо, вникаймо в розповідь про те, як Вайло, Байло, в Ригу по ремінь їздив. А й свої висновки із того всього можна робить.

Було се, діялося, як зазначено уже передніше, по войні, коли в наш опівнічно зелений, ландшафті своїм далекосяжно іще до кінця не знищений, не поруйнований остаточно, але стомлено згорьова­ний край ізнов уступили більшовики, другі, так би мовити, Совєти прийшли. Ах, хто сюди тілько не входив, не уступав.

Життя тоді у нас не було голодне, голоду у нас не було у тім розумінні, як се голод прийнято голодом, вірніш, голодомором називать. Одноосібні господарства не дозволяли голодові поповзом по краєві розпросториться. Одноосібні господарств – це все таки вивіренний заслін голодові, якщо той не дається, не посилається ізвиш у передуванні стихій, засухи нищівної чи повені там виняткової. Се у колективнім господарюванні до голоду допровадить, що раз сякнути. Ось узяв важелі перетнув – і на тобі голод. Як на замовлення.

У нас в ті повоєнні роки голоду не було, Господь милував, що й тисячі, міліони, може, життів зі східних околиць наших, із Росії, з Брянщини і Калуги (їх так і називали в нас “калуженці”, із співчуттям називали) порятували. Сей чин благородний наших тодішних краян до спасіння душ їхніх, може, запишеться, якщо про глибоке падіння сучасної людности йдеться. Але недостача і в нас тоді була, відчувалась на кожнім кроці у повсякденному житті. В усім і в усьому, в речах найнеобхідніших до ужитку. Одежі, взуття не вистачало. Особливо взуття. Як іще мороз тріщить узимку, то волосінню з осоки ноги обвив, обкрутив, онучами зверху позапинав тісно – та й добре ногам в постолах – тепло і сухо. Але схибнулось от, на відлигу повернулось – тут уже постоли не допоможуть, се вже одно, що й босому по грязюці чвакать. А як і справжня весна навинеться, води веселі розіл­лються. Увесь час на печі, ще й усією родиною не всидиш. І сюди треба, і туди треба. Життя є життя. І без добрих чобіт хуторянинові, а й селюкові, як і міщанюкові рівнож не обійтись. Треба сказать, що розторопні хазяї і в той тяжкий час чоботи мали. Одні на повсякдень, а й празникові чоботи дехто мав. Де то того ременю добували. Із шкур власних теляток добували. Кому шевці із свого (десь то вони також його добували) шили. Але все одно в ті часи ремінь в нас ішов на вагу золота.

Лекше вже було чоботи пошить, якщо ти свій ремінь мав. Чоботи для наших поселян міщанюки в містечку шили. У нашому містечку, тобто найближче до нашого хутора воно серед інших містечок стояло, лежало – до двадцяти верстов пішого ходу – колись було багато ремісників. В основному серед них шевці виділялися. Дооколишні поселяни-селюки й хуторяни – у них чоботи собі шить замовляли. Уже звичним стало, що кожна родина мала свого улюбленого, долею визначеного шевця. Він шив чоботи батькові, матері, дідові, бабі, усім дорослим домашнім, а й малим дітям на виріст, як лялечки, чобітки шив. И на рипах чоботи у нашому містечку шились, справлялись. Якщо виникав поміж замовником і майстром який-то конфлікт, розрив усталених зв’язків намічався, то не знаю, як те переносилось у серці та родині шевця, а от в родині замовника переносилось тяжко. Про це доводилось мені інколи чуть. Мінять старого шевця, нового заводить – це все-одно, що в хазяйстві старого коня чи корову мінять – нових заводить.

На дні моїх споминів – сірі весняні сутінки у хаті. Весна тільки-но почалась. Уранці ще сніги лежали, а тепер ось водами побігли, води понеслись. Уранці Батько з Матір’ю у містечко по сухому ішли, а тепер ось крізь води обтьопані додому дісталися, добулись. Натомлені, й каганця засвічувать не поспішають. У сутінках по кутках в хаті вже чорні тіни стоять, перемовляються, містечкові події цього дня перебирають. Як вони у шевця Менделя були. Як вони дві пари чобіт замовляли. Одні – для Батька, а другі – для Матері. Яка розмова з Менделем була. Яку плату той Мендель виставляв, – що зерном, а і грішми що. Як завізно в того Менделя, людей як багато там, і коли то до Батькових-Материних чобіт черга дійде, щоби їх пошить, те невідоме іще, одне ясно, – в цьому році Батькові-Матері, може, в тих чоботях і не ходить. На наступний рік хіба тільки вже.

І так добре мені, в сутінках синіх хати причаївшись, ті Батькові-Материні розповіді-перемовляння вислуховувать, щемом п’янким заходиться серце моє. А в уяві моїй той дивний майстер Мендель постає таким казковим чарівником, що і не передать. Як вже зшиє тобі чоботи, то хоч у воду, а хоч і в грязь сміло простуй. Ось води доокруги розіллялися, ти крізь води ідеш, а сухенький чисто, ноги твої сухенькі, аби жодна краплина хоч крізь Менделеві чоботи проступила. Й се заманливо так серед вод доокруги себе сухим відчувать. І те, що Батько, Мати наші особисто знають Менделя, віч-на-віч, лице в лице бачилися із ним щойно сьогодні, надає і мені, малому, та всьому життю моєму, цілій сутности моїй, у будучність спрямованій, і хуторові нашому, і ось хаті цій, і синім весняно вечоровим сутінкам у ній – всьому-всьому цілковито – нових смислів і значень. Щемкими й повнозначними робить твої власні переживання, до високости їх здіймає. До великого неосягненого світу тебе наближає, ріднить з ним, – і ти вже його незамінна частка, хоч і маленька.

Кажуть, що Вайло був зв’язаний із нашими міщанюками, з ремісниками, із шевцями в першу чергу зв’язаний був. І спитати б, із ким він зв’язаний не був, якщо взагалі може бути з кимось не зв’язаний такий чоловік, як Вайло. Він, може, із самим люцифером зв’язаний був. Що ним і неслухняних діток лякали. “Оньо Вайло іде!” Досить було малим бешкетникам, що хата від них носилася, нагадать, як тут же летом вони через полик на піч видиралися. І вмовкали враз десь там за примурком. Як і нема їх у хаті.

У році 1946-му чи 1947-му се відбувалося, діялося. Проте точно, іменно в якому році, – про те вам не скаже жоден переповідач цієї незвичайної історії. Яким то вухом, правим чи лівим, прочув Вайло, що в Ризі можна доброго ременю дешево роздобуть. А що йому Рига. Такі люди, як Вайло, цілий світ своїми вухами прослуховують, а очима продивляються.

Отже, прочув та й поїхав в Ригу по ремінь наш Вайло. І добув його там, і в діло пішов той ремінь у своїм краї. І другий раз поїхав. І вдалося йому. Не інакше, як міщанюки наші, шевці, сам Мендель, може, тим привозним ремнем і послуговувалися. Батькові-Матері чоботи шилися, а й дитинчаті чиємусь чобітки малі, як лялечка, прекрасні. І втретє поїхав Вайло у Ригу, і вдалося йому. Який там уже гендель поміж міщанюками та Вайлом відбувавсь, який виторг і кому був, се тілько Вайлові та міщанюкам і знать. Більше нікому знать і не дано.

І в котрийсь то раз поїхав Вайло в Ригу по ремінь. Щось то прикупив, але не добрав тієї норми, якби йому того і хотілось чи вимагалось, чи запрограмоване, у задумку було. Не добрав, отже, на сей раз Вайло своєї міри. А недобрана міра вона і є недобрана міра. Хоча б і в чому, хоч у пиятиці, а хоч і в ременеві. Недобрана міра вона чоовікові спокою не дасть, допоки й не добере її. Вона до дії спонукує.

Іде, значить, Вайло вулицями Риги, то й о подальшім, як буть, його думки пливуть, де ременю іще трохи дістать, щоб спакуваться та й додому рушать. Іде, роззирається, роздивляється на велелюдді шумнім наш краянин, оком своїм проникливим прикидає, у кого би то із позустрічних про ремінь розпитать, де іще його можна добуть, прикупить. Ось молодики два йдуть, улицю переходять, погляд Вайла нашого на них упав та й зачепивсь за них, да чіпко так, що відпустить уже не в силі. Зусилля треба внутрішні, зусиль неабияких треба, щоб погляд той відірвать, розчепить. Але куди легше підійти до них та й поспитаться, про наболіле розвідать. Наче аж рідність до них пробудилася, якби свої вони люди, як із свого краю, що невідь яким побитом сюди в Ригу затесалися. Ноги самі до них Вайла так і понесли.

– Так ото воно і так, прешановне панство, а чи не можна вас про щось то розпитать?

– Як то не можна. Не тільки можна, а й треба. У нас все можна, – очима осміхається один, і очі його аж променяться при­хильністю, по Вайлові бігають, Вайла наскрізь пронизують, тельбушки усі його променями своїми ясними прояснюють, просвічують. Так що якби щось і хотів приховать, то й не прихо­ваєш, і якби що скритне на думці мав, то в тім погляді одразу явним і стає. Немає нічого потаємного, що не стало би явним. У супротивнім проглядуванні. Такою незвичайною силою вогняно ті очі наповнені були.

Другий молодик був понурий, із поглядом важким, як камінь. Стояв понуро та все першого слухавсь. Залежним від того першого, схоже, був.

– Мені, бачте, хлопці, якби ременю де іще дістать. Ось я трошки роздобув уже. Але малувато. Мені б іще стільки, – переми­нався з ноги на ногу Вайло, показуючи випадковцям тим десь то уже роздобутий, куплений товар, так мовби були вони його давні приятелі, наші селюки чи рільники дооколишніх хуторів. Не задармо, братці, не задармо. Я гроші маю і заплачу. Я задармо не хочу.

Тут перший говіркий до другого понуруватого потайки, крадьки, але дуже тонко, миттєво, що й від Вайла те про­мелькнуло, підморгнув по-змовницькому. Вайла ж за плече взяв і до себе пригорнув, якби батька рідного, але іще ближче до серця поглядом і словами приголубив:

– Об чім річ. Скільки ременю треба, стільки і буде. Але покищо ша! Пішли за нами!

У цім моменті Вайлових пригод оповідачі не одностайні, говорять неоднаке. Одні розповідають, що не на молодих зухів, а на якогось то старенького натрапив Вайло, котрий і став призвідником усіх подальших Вайлових пригод та смертельних переживань, ще інші у цім моменті описують, і теж вірогідно та переконливо, не кажучи вже, що колористично, мовби то була якась жінка. Аяк, у кожному лихові за причину шукайте жінку, як говорили чи то древні антики, чи французи, чи зулуси.

Зате в описуванні подальшого моменту Вайлових пригод в загальних окресленнях одностайність виявляють усі оповідачі. Усі вони в одне розповідають, кажуть, що як попався отаким простим трибом наш Вайло на гачок, то вели його довго. Не на налигачі, звичайно, вели, – сам ішов. Кривулькуватими вуличками і провулками старої Риги через усе місто його вели. Куди ведуть, якби хотів запам’ятать, то дороги назад не знайдеш. Не повер­нешся на попереднє місце. Такі муровані сіро хитромудрі городські лабіринти, джунглі.

І в який двір його насамкінець привели, то тут описи усі приблизно сходилися. Двір той був тупиковий, і що мав він сім входів, а вісім переходів. Виходу ж із нього жадного не було. А як у двері в підземелля сходами почали сходить та підземними лабіринтами сюди-туди петлять, хідниками, ходами та пере­ходами завертать, – тільки тоді на Вайла жах найшов, насунувся. Відчуття побігло, що се ось прямісінько на той світ у самісіньке пекло і провадять уже його. Тут уже не до ременю було. Про ремінь забулося, якби й не існувало більш у житті тієї проблеми. І відчуття раптом таке стискуюче пойняло, що навіть якби і відпускали його самого, гнали навіть якби у три шиї, то самому йому ізвідси уже не вибратись, не втрапив би просто, куди бігти, у двері які вириватись, ходами і переходами якими на світ Божий гнатись з опалу великого.

Й усі оповідачі, ясна річ, одностайні в описові тієї кульміна­ційної миті, коли супровідники до останніх дверей Вайла підвели. Поштиво перед Вайлом розступилися, вклонилися перед ним у поклоні запрошуючім, і двері наче самі перед паном ясновель­можним тут же й створилися моментально. Але й тут же затво­рилися миттєво. Занімів Вайло, щоб озирнутися назад, але усвідомлюванням своїм відчув, що супровідники, молоді зухи два, зосталися там, за дверима.

І Вайло наш мало не впав, не зомлів од незвичности й небачености на віку своїм картини одіознішої, як ся, що перед ним постала.

І тут оповідачі, підходячи до сього моменту, усі одне і те ж, а й різне описують. Се немов би фейерверк один і той же, що різні люди його одночасно бачили, вони й описують, що от фейерверк був, дак про те усі кажуть, розповідають, що бачили, а от сяяння сього феєрверку, буває, різні люди по-різному і описують. Кожен по-своєму побачив, не всім дано одне й те ж зобачить.

Так і в цім випадку. Що кімната підземельна була велика і ясно освітлена, – про се всі оповідачі однаково свідчать. І що на лавах побіля стіни, у глибині якби тієї кімнати сиділи люди. Нагі. Цілковито. Якби мати їх щойно породила. Тільки ж мати маленьке дитятко наге родить. Сі ж на зріст усі були відповідно свого дозрілого віку, й за формами своїми усі відповідно, до літ дозрілих своїх уже відповідно в натурі були. Музиканти, ясна річ, усі. Інструменти у кожного, щоправда, різні були. Хто за трубу величезну мідяну, мідь аж сама по собі дзвонить, дзвони мідяні видає, – не чіпай ти її, хто за гармошку шкуратяну своїми руками вчепивсь, третій скрипочку до підборіддя підставляв і смичком по струнах її віртуозно поводив, а перед одним бубон із баранячої шкури білів (гай-гай, коли то життя того барана вже відшуміло). Й ніж блискучий довгий перед кожним лежав. Сяяння леза стального срібного випромінювалось, і Вайлові тут же переда­валось.

Як однакі свідчення оповідачів щодо зовнішнього вигляду сих людей (усі нагі були!), так різне говорили про їх число, вік, стать і т.д.

Одні розповідали, що було сих таких музикантів тілько двоє – в скрипочку один грав, другий міхи гармошки розводив. Інші ізнов казали, що був се квартет, треті іще, що квінтет буцімто, деякі казали, що музикантів тих тьма-тьмуща побіля стін сиділо, порозсідалися. А недавно хтось розказував мені, що ніби один тільки гармоніст хвацький там і був.

Тут, у цім проглядуванні, звичайно, одностайности не було і не могло буть. Як хто проглядував і скільки для кого бачилося, яке число тобто особин.

Так само щодо віку їх та вигляду, одні говорили, що були це виключно молоді хлопці, інші стверджували що й літні, підстаркуваті навіть чоловіки серед молодих зухів там сиділи (піди та й визнач, опреділи вік їхній, як вони у вбранні отакім, що на лице всі одні). Ізнов хтось з оповідачів уздрів у товаристві тім і жінку. Як подумать, то й сі рацію мали. Хіба обходиться а яке би не бувало товариство без представниць прекрасної статі.

Але в сих означеннях, окреслюваннях сих, повторюємо, одностайности не було, як для кого і проглядувалось, треба розуміть.

Завваживши Вайла, що крізь двері вайлувате із своїм реме­нем, з торбою ледве впхавсь, музиканти проникливо тут же заграли йому маршову мельодію. Аяк, такого сановитого гостя да без маршу приймать.

Відтак, затим події розгорталися ось яким чином. Вайлові звеліли, ну, не будемо говорить, що заставили, спонукали, бо ніхто його, звісно, не спонукав, не силкував силоміць, а таки словом звеліли, ну, як хочте, то вже наказали скинути із себе а всіляке вбрання. Вайло і не пробував спротиву чинить. Який тут спротив може буть в товаристві отакім. Це єдине, що він осягнув розумінням своїм моментально.

І от одіж вже його із грішми, як і мішок з ременем да інші пожитки лежать у куточку біля стіни.

– А тепер замовляй! І танцюй на замовлення!

Вайло посередині кімнати стояв. І вшвкарили вони Вайлові “Бариню”. Оту, що шита, крита, і котру, бариню, любив Микита. Се одні так кажуть, інші ж не називають, яку саме мельодію заграли. Так що припускать можна, що і вальс “На сопках Манчжурии” заграли або “Березку” чи навіть саме “Прощання слов’янки”. Да й до точности в такім хіба можна допевнюватись. І чи має це вже наразі, в оказії такій якесь істотне значення. Невідомо також, чи танцював за тим високим повелінням Вайло, чи не танцював, зрушить із заніміння не міг. Євка, наприклад, Михтодьова сієї ж таки осени про дивовижні Вайлові пригоди розповідаючи, таке відзначала, що ніби казав Вайло “Ох! Людоньки! А я ні живий, ні мертвий стою. І чи танцювать чи молиться вже не знаю, не можу доторопать!”. Тобто в ляку сильнім перебуваючи, уже смерти своєї собі очікував з хвилини на хвилину, із секунди на секунду навіть. Цьому і можна вірить, пам’ятаючи, в які направду дивовижно одіозні ситуації може потрапить от людина. Що ж до того, щоби сам Вайло да Євці Михтодьовій свої високі переживання подетально описував, то цьому віри йнять і не можна. Коли се діялось, Євка іще маленькою була. І став би їй сам Вайло про своє гостро діткливе потаємне подетально переказувать. Се вже зайве. Що зайве, то зайве.

Отож, поза відомістю залишається, тобто невідомо, чи танцював під витинання тих музик наш Вайло у ризькім підзе­меллі, й скільки разів грали йому. Одні кажуть, що до трьох разів, інші – що до безконечности.

Хтось то, оповідаючи, навіть наголошував на тім, що якби після котрого то разу ніби запитували ті музики його:

– Що, іще заграть чи вже вистачить?

І тут же й іще починали грать. “Бариню” чи й не “Бариню” вже.

А по якімсь то разі вже не питались. Котрийсь то музика спо­хопивсь із місця біля стіни свого, да ногою Вайлові копняка в заднє місце. А другий вже і двері отворяє. Але двері виходу се були інакші, як двері входу. А той перший іще ногою на додачу Вайлові зайвого копняка в заднє місце дав.

Що саме отак було на отім завершальнім моменті, на фініші у злощаснім підземеллі отім – на цьому всі оповідачі в описуванні сходяться. І що подальш із Вайлом діялося, то майже усі одне й те ж говорили, описували словами, мімікою, порухами рук своїх й інтонаціями.

Щоправда, декотрі наголошували, що на світ Божий вийшов, і знов повернувся Вайло і в чомусь із своєї одежі. Що забрали у нього тілько ремінь і гроші на ремінь. Ніби як винагороду за замовлену “Бариню”. Проте більшість оповідачів схильні до тієї версії, що ніхто нічого від нього не вимагав, а відпустили ось так, як і було.

Чи тут же й зачинилися за Вайлом двері тієї злощасної кімнати, а чи іще відчинені були, чи хтось ішов за ним ззаду назирці – сього вже Вайло знати не міг. Бо назад не озиравсь. Усе здавалося йому, що досить тільки назад йому озирнутись, як тут же йому і каюк, як тут же і кінець настигне. Звісно, у таких випадках люди не озираються, аж поки внутрішнє відчуття не підкаже їм, що безпечно вже. З імпету великого гнався Вайло через усі підземні хідники й переходи, усе вгору та вгору, і мигом, льотом уже й у дворі опинивсь. А з двору ходами да переходами – і на вулиці тут же. Як уходив із супровідниками, то, здавалось, що відпусти його із підземелля самого, то вовік дороги назад не знайде, заблукає, не вибереться. А тут на тобі – вдух і вибіг. Мовби яка то сила його сама за руку вела й дорогу підказувала. Безпо­мильно, крок за кроком і назад втрапив. Воно, може, і є тут якась закономірність, якщо дослідить, що людина в імпеті сильнім від жаху несусвітнього вже сама підсвідомо дорогу находить, куди треба їй. Тут неусвідомлювані сили, може, діють.

Тільки як у велелюдді гомінкім на вулиці опинивсь Вайло – отямлювання на нього надходить почало, усвідомлювання повер­талось. Це коли люди від нього шарахатись в сторони шарахаються, й лемент несусвітний, некерований зчинивсь, і сплекси, жіночі зойки чуть – тільки тоді Вайло збагнув, де він і що з ним діється. Усвідомлення стану свого реального до нього повертатись почало, і збагнув він, осягати став, яка ж це і неописувано конфузна ситуація. Розпашілою свідомістю своєю осягнув він нарешті, що голий він, як той король, нагий цілковито. У чім мати тілько наро­дила, в тім і був. Тільки тоді малим безпомічним дитям він був, а тепер от чоловіком у своїм відповіднім віці, у дозрілих літах відпо­відних своїх перебував. Се вже як завважив Вайло, що люди ша­ра­ха­ються від нього навтеки в різні боки, якби від оглашенного. Він щось то белькоче, щось пробує пояснить людям, роз’яснить, на мигах показує, наближує тобто у такий спосіб до себе людей, щоб порозуміння з’ясувать, а вони ж, як ті коні, що спужалися, і не зловити їх, і не прикоськати.

Та в кожній ситуації дражливо конфузній настає який то момент, коли всі речі на свої місця стають, й прояснення надходить. Момент, так би мовити, порозуміння між речами і предметами світобудови настає, коли все стишується й істинну суть свою являє. У порозумінні речі від шаленства звільняються і збунтованість свою самі на тихі води виводять. Хоч навіть а й як, буває, схарапудяться, розпужаються поні, молоді лошаки, а укінці все одно їх виловлюють та путають і стриножують.

Невідомо в данім разі, й поза межами заінтересованости те зостається, у конкретнім випадку, хто кого першим ізловив, хто кому в руки дався, люд вуличний, товпа чи першою ізловила Вайла натурально, а чи Вайло словами своїми і мигами, руками розмахуваннями до себе люд сей стривожений, подивований, шокований і наляканий сильно, як хто, товпу до себе наблизив.

Але скоро дійшли вони розуміння. До чести поселян міста Риги, треба сказать, що навіть у ту важку повоєнну пору скоро знайшли вони нашому Вайлові сяку-таку відповідну одіж, відповідно до пори року тобто, і взуття, і грошей на проїзд додому зібрали. Світ не без добрих, як то кажуть, людей.

От у чім розходяться усі оповідувані, переказувані дивовижні Вайлові пригоди, так се у визначенні пори року, коли саме діялося те. Одні кажуть, що наш Вайло голісінький та босий на тридцяти­градусний мороз узимку вискочив, зопалу і вибіг, другі кажуть, навпаки, що влітку, посеред спекотного дня те відбувалося, треті-ізнов, що восени. Коротше, скільки пір року існує, місяців скільки, так кожну і називають. Те ж саме, і щодо денної пори – то ранок ясний, то розпашілий полудень, а то й надвечірок червоний се вже був.

Але як би там не було, о котрій би порі те не діялось, до свого рідного краю, до коханої сторони своєї добувсь Вайло, село рідне перед ним лежало, і от він у хату свою уступив. Щоправда, не в своїй одежі і без ременю – в чужих якихось лахманах. Ах, але хіба то так і важливо, якщо неушкодженим зосталося тіло, і душа у тілі іще допоки б’ється. Казала одна стара баба на нашім хуторі, що довший час ніяк померти не могла: “Душа сучки має, сучкувата душа, й сучки їй вийти з тіла не дають”. Але ж і навпаки от не раз трапляється, буває, що душа, як по маслу, вислизнуть із тіла може. І назад туди її уже не повернеш.

Але з тих пір Вайло більше в Ригу по ремінь уже не їздив. І ніяким гендлем, кажуть, уже більше взагалі не займався.

У цім усі оповідачі одностайні. І фразою однією і тією ж завершують свою оповідь: “З тих пір Вайло більше в Ригу по ремінь не їздив”. Так ніби а в цім вся суть заложена, що ніби задля сього і зачиналося наше оповіданнє.

І от коли розглядував я крізь вікно трамвая сі маленькі і більші, не поруйновані дощенту допоки, затишні будинки й будиночки старої Риги, коли манливо провадили мій зір під тінь свою благословенну затишні по-міському двори і дворики, поетичні закутки, обвиті в багатьох місцях золотою багряницею дикого винограду (а може, то і не дикий виноград, я просто поспитавсь був когось, що то за багряниця над будинками, над вікнами і входами до будинків плететься, а він мені й одразу відповів “дикий виноград”), то усе інтерес мій на однім концентрувавсь, одне лиш і свідомість проглядувала. Ось у закутку котрімсь отакім поетич­нім, у дворику затишнім, у підземеллі будинку гень отакого сіро давнього, більшовиками до кінця, дощенту іще не поруйно­ваного і діялася та незвичайна дивовижа, одіозна та подія відбу­валася, наш Вайло десь то тут смертельних переживань зазнав. Аяк, у котрімсь то закутку, у підземеллі дворик а котрогось да таки та дивовижна подія і направду відбувалася. В Ризі те було. А Ригу і складають усі ті доми і дворики, їх від Риги не відлучиш, навіть якщо би і хотів.

І та сумна, трагікомічна причетність нашого краянина до цього опівнічного приморського міста надавала моєму проглядуванню й усвідомлюванню моєму, і пізнанню нових смислів.

І тут я згадував, як Федь Чумак мені раз розповідав, що він у Київі бував, часто раніш у Київ їздив, посилали. І от у Київі одного разу він про мене згадував, що десь то і я тут є, десь у велелюдді, у многости домів заблукав. “І що не погляну на дім кожний, – розповідав мені Федь Чумак, – то все здавалось мені, що ось в цьому домі десь то і Гандрій живе”.

Або як другий Федь ізнов недавно до роду свого із самої Америки приписав був, як вони із сином Павлом у місті Детройті цілих шість годин їздили, ходили. Усе доми розглядували. І все здавалось їм, що в котромусь то із тих домів американських у 1913-1917 роках жив був їхній дід.

Так і в Ризі мені здавалось на кожному кроці, що десь то от Вайло наш бував, сліди його на мурах іще знати, “не змиті вічності дощами”, а он у дворику тім і діялось із ним те неймовірно диво­вижне.

Коли ж відійшов я від того кафе у підземеллі, то відчуття, що ось саме у цім місці чи поблизу десь і відбувалося те давнє, найшло на мене майже фізично осяжною імовірністю.

* * *


І в цім моменті десь із глибини злежаности часу чи із повторюваности, сконцентрованости спостережень і прогля­дувань раптом і мене жах той давній вайлівський пойняв, охопив. Жах перед спрутом грізним кам’яно-залізним, вогняно стооким і таємничо темним у незглибимій безодні своїй – перед містом великим сучасним. Антиподом кожної людської душі. Що і раніше уже впіймана була. Нехай там кажуть, що є урбаністична поезія великого міста. Ай, де там. Спрут вабливо заманливий. Не одна душа вже на його манливі вогні спокутувалася, та й попалася на гачок, з якого неушкодженим уже не вирватись. Не одну мрію, не один талант, і не одну молодість погубив цей безперервно пульсуючий і заманюючий спрут. “Місто”. Валер’ян Підмо­гильний. Як читав я його у 1967 році, коли не дозволялося таке іще читати. Згадав от тільки, а вже й рядки нашого великого мандрівника про єдність душі людської і природи довколишньої біжать:

Гей, поля, поля зелені,

Зелом-квітом оздоблені!

Гей, долини і балки,

І могили, й пагірки!
Пропадайте думи трудні,

І міста багатолюдні!

Я й на хлібові однім

Житиму в раю такім.*
Он в якім сполученні міста багатолюдні у мандрівного філософа в’яжуться. Із думами трудними. Але лиш простір зелений, лиш поля зелені сі думи трудні на води тихі чисті і виводять.

Але чого ж, он у Бориса Пастернака людська душа, що тіло її посеред мурів у захищеній кімнаті відповідности й порозуміння із містом за мурами шукає і ніби знаходить.

Щось подібне і я був відчував у своїм горішнім помешканні в місті Володимира. Бо як зайшла була мова із одним колегою по фахові із нашого малого містечка про міське й сільське життя, про переваги та вади того і того, то я був говорив тому співбесідникові, що як от добре інколи буває мені, коли я розляжуся собі зачинений у кімнаті посеред мурів міста. І ніхто мене ніби не бачить, ніхто не спостерігає, не стежить за мною. І от тільки ти. Від начальства та органів у моменті вільний.

Се було, здається, напровесні 1979 року, крізь вікно ясне сонечко упевнено заглядало й привільне слалося по підлозі. Й лице мого співбесідника осявало. І в сонці яснім здавалось мені його лице зачарованим моєю розповіддю. Подивованим наче від слів моїх. Манливість у нім проглядувалась. Тиха заздрісність, може. Аяк, поезія міста розкривалась, що до неї стороннє око й чужа нога діткнутись не може. У поетичнім оспіванім селі вже не сховатись від стороннього ока ні на мить. Від властей не прихо­ватися. Як рівнож і від людей усіх.

Та минув потому якийсь то рік. Надзвичайно важка й конфліктна ситуація витворилась у моїм горішнім помешканні. Про мене знали всі жеківці і міліція. Я став об’єктом їхніх проглядувань і вже не мав спокою. І здавалось мені, що грубі стіни давнього добротного будинку не мовчали. Вони мали вуха, а може, й очі, і увесь час, скільки я тут і був, прослуховували та проглядували мене наскрізно. Хоч я о тім міг і не знати. Ставало страшно й моторошно від тієї очевидности, жахливої реальности наших днів. І в якімсь то моменті своїх важких щоденних роздумувань на межі нового душевного зриву я пожалкував був, що прихильно колись то відгукнувся настрій мій про переваги міста, відзначивши поетич­ність і захищеність од стороннього ока його мурів.

Але от тепер уже, пишучи ці рядки, я думаю також про біблійні міста, оточені повсюдно мурами, із їхніми брамами непроникними. Які благословенні місця людського осідку у східно високім пагірковім краї. Як почувала себе у тім затишку мурів людська душа. Це углибінь часу відчуваннями своїми перенестись треба, щоб осягнуть віддалено. І які події історичні біля стін сих розгорталися. Що муж Вірсавії коло котроїсь такої поліг. І мури китайських міст уявно простяглись. А брами ковані Бухари – де вже як спогадування. А й наше містечко свої брами з двох боків мало. Рогатками називалися вони. З червоної цегли змуровані. Я іще пам’ятаю, як до містечка сам ходив. Аби-но до Рогаток дійти, то, вважай, що вже і мети досяг. На початку п’ятдесятих років вони іще стояли. Машин на дорогах у нас тоді вже більшало. І біля Рогаток часто дорожні пригоди виникали. Машина з підводою чи з людиною по­зустрічною стикалися. За мурами ж воно шоферові й не видно, хто там спереду назустріч іде або їде чи дорогу, тим більш, заміривсь переходить. І жертви, здається, були. Із сих мотивів і знесли ті Рогатки скоро. А тепер, як згадую коли, то і жаль стане, огорне. Ті давні червоно зжухлі мури якби воротами до містечка були, виглядом ветхости своєї про давнє і нагадували.

Коли я в Ризі про нашого знаменитого краянина Вайла усе думав, спогадував, як він сюди по ремінь їздив, то ясна річ, не міг не думати і про зовнішню культуру теперішнього міста, тобто наскільки довіритись йому можна, щоб безпечно себе почувати. Й дух упередження, сей високий застерігаючий і остерігаючий дух, повставав у єстві моїм. Воно й закономірно. І тут я ловив себе на думці, що якщо хоч в одній душі нащадка відгукнеться минулий досвід, то кожне сподвижництво і страдництво були недаремними.

Я і у такім розрізі приглядувавсь до Риги. Хоч усе моє при мені було, воно скромне скромнішого, заздрощів ні в кого не могло пробудить. Торбинка князя Мішкіна. А втім, як і знать. Та й кажуть, береженого Бог береже.

Я уже до вечірньої Риги, до її молодих зухів насамперед, що по вулицях шастають туди-сюди, в розрізі означеної заінтересо­ваности приглядувавсь. У тім, коротше, розумінні, що якщо сам на сам, віч-на-віч, лице в лице із ними у якомусь такому закутку міськім позустрінешся, то наскільки безпечно це. І як от тільки стукнула в голову мені отака думка, то одразу вирішив поближче до вокзалу наближатись. Нехай не в недовіру корінному місцевому населенню це буде подумано, і написано, але приморське місто є приморське місто. Та й за моїми спостереженнями і прогляду­ваннями, тут пролетарський дух також в якійсь то мірі розбуював. Та й бувальщина про дивовижні пригоди нашого краянина Вайла хіба не упевнює в тім.

У підземнім переході все-таки безпечніше. Тут велелюдно. В основному реклами на стінах. Книжки, газети продають. Преса вільна та незалежна, як модно та прийнято тепер називати. А Олександр Герцен за нею аж на край світа їхав, хоч, особливо, у нас, вона он якою і залежною буває, – від першого до останнього рядка неокомпартійною наскрізь. Одна назва тільки і є справді незалежною. Як говорив, писав у листі до Тетяни Тесе той наш однокурсник, побратим давніх молодих літ, правдошукач у розрізі марксистсько-ленінськім, що якби узяв газету “Правда” да в лакмус опустив, де неправда розчиняється, брехня тобто, то один тільки заголовок і залишився б від тієї більшовицької газети – усі інші полоси цілковито своєю білістю світилися б.

Ось на вітрині портрет Нурсултана Назарбаєва. На обкладинці якого то журналу. “Деловые люди”. Написано. Ах, сей всюди­сущий Нурсултан Назарбаєв! Починаючи із нашого містечка, де не бував я, де не обернись упродовж сих мандрів, тільки око моє за вітрину кіоска газетно-журнального зачепиться де, так і прошу, портрет Назарбаєва із обкладинки журналу того самого на мене зирить. Треба ж таке. Сей міфічний Нурсултан Назарбаєв. Подумав я.

Тут же і театральні афіші, концертна реклама. Вичитую. А я скрізь люблю афіші вичитувати. На вокзалі де то бачив я револю­ційну картину. Як у Санкт-Петербурзі, в Петрограді революційні матроси уже владу взяли та й походжають собі серед народу, що в імпеті сильнім новину ловить, – старе й мале тут є. А вітер гострий перед­зимовий на стовпі круглім афіші старі зриває. Я ту револю­ційну картину, може, десятки разів по півгодини розглядував, як на тім вокзалі мені поїзда доводилось очікувати. І найманливіше місце, найважніший елемент на тій картині був – се афіші на стовпі, як вітер передзимовий починає зривати їх і розмаює.

Серед реклями у підземному переході я вичитую ім’я Ігоря Талькова, композитора і співака, який чи то виступав уже чи іще буде тільки виступати у Ризі. Яке то відгалуження пам’яти моєї бере це ім’я й відкладає, там, тобто я мимоволі запам’ятовую момент, мить й самому собі поки що нез’ясовне. Й там уже зостається воно. А коли по якімсь то часі повернусь я, щасливо окрилений мандрівкою, до себе на хутір, увімкну радіоприймач “Россия-303”, то на хвилях долине до мене найперша інформація, композитор і виконавець Ігор Тальков був убитий в Санкт-Петербурзі. Й одразу промайне перед моїм зором підземний перехід біля вокзалу в Ризі.

Книжок тут багато і різних. Добротно виданих. Папір білий, якісний. Треба вважати, що в Ризі вони майже всі і видані. І я вже думаю про те, що паперовий голод, такий гострий в Україні, штучний, ясна річ, тут іще відчутний мало. Багато еротичної літератури, із фотографіями на обкладинках. Око моє не може проминути, хоч би й зусилля щодо проминальності докладав. А думка вже сама біжить, чи то фотографії західні заграничні, а чи красуні ті тутешні, десь ось поміж нас і ходять собі проминально. “Пісня буде поміж нас”.

За сім карбованців я купляю книжку віршів Йосифа Брод­ського. На обкладинці – портрет поета із кицькою в руках. Я довго розглядую портрета. І мене кортить його розглядувати іще.

Перед вокзалом велелюдно, гамірно. Вже вечір вистоюється і набирається своєї потаємної сили, – відчуттям втоми тиснути на кожну живу істоту, й захистку для спочинку тихого, а й темного, захищеного якби шукать.

На ніч, та ще й у дорозі, наїдатися, звісно, річ небажана. Але й відчуття голоду везти із собою в іншу державу навіщо ж.

У переходах за написами я знаходжу вокзальне кафе. Але й тут людно. За столиками стоячими круглими посхилялися люди. Котрі, і справді видно, зголодніли, їдять похапливо. Хтось от рибу смажену суху висмоктує з кісток. Подививсь – і мені риби закор­тіло. Де я і коли то в останніх часах її бачив. Хтось то пиво п’є. Кумпанія, із собою, певно, принесли. Бо вже на ногах хитаються, а червоні очі дивляться волооко.

Поміж столами жінка походжає, розходжає, і на ногах їй стоять також важко вже. Наскрізь пропоєна. Дрантя одне на ній. І на ногах взуття також. Дожилась до ручки. Щось то говорить, белькоче. Сама до себе чи у простір. Але за столами патрикує зором орли­ним. Чи де пляшка не позосталася порожня, щоб одразу її і прихо­пить у торбу. Торба брудна, обляпана, кілька пляшкових шийок виглядає вже із неї. Жінка справляє враження запущености у якій то прогресуючій стадії. Лається. Матюкається. Смачно. Кількапо­верховими матюками. Сама до себе також чи до когось уявного. Російською мовою. Мовою міжнаціонального єднання у такім случаї. Цікаво, латишка вона, місцева, корінна чи приїжджа, росіянка, а мо’ й сестра наша з України. “Русскогово­рящая”.

Стаю в чергу. Смак мій на рибу заміряється. Останнього хвостика риб’ячого проте забирають перед носом моїм буквально. Не дивуюсь надто, бо таке на моїм віку часто буває. Звикся. Ось намірився за чимось в чергу стать. Поки вистоявсь, дійшов до мети, так тобою побажане останнє і забирають перед носом твоїм.

Чим то іншим голод погамовую частково. Ціни високі, як і скрізь на вокзалах, відколи я і пам’ятати став ці вокзали.

Отой Титко, сусіда Івана син, 1954 року служив був ув армії в Тульській області, десь то побіля самої Ясної Поляни, бо Ясну Поляну у своїх розповідях він згадував. Того ж таки року приїздив Титко у відпустку, а їхав через Київ, на київському вокзалі пересадку робив. Ну й, звісно, щось то їсти там на вокзалі брав, купляв. Так от, він і дотепер, як зустріне мене, то завжди й питає:

– А ти мені скажи, Гандрію, чи воно й зараз таке у Києві на вокзалі. Риб’ячого хвостика маленького, булочку ще там візьмеш, а двадцять п’ять карбованців каже, просить...

Й нищівним сміхом тривалим відтак розбігається лице його. Я ж, знічений, завжди відповідав щось то невтральне неозначене. А якось недавно після останнього його перепитування узяв та й відказав пряміше:

– Коби то той хвостик риб’ячий та там хоч і за двадцять п’ять карбованців тепер був...

Тут же й спохопивсь Титко раптово, лице сконцентрованою тривогою спалахнуло вмить:

– Що? Невже і того нема?? Овва!!!

Десь глибоко усередину повтікали сміхи, й така прониклива тривога охопила Титкове лице, і пульсувало воно усіма своїми звивинами в цій великій світовій тривозі, що довкола розходилася й на кожне серце клала неясні передчуття.

Голод погамувавши трохи, черв’яка приморивши, так що й на ніч складатись можна, якби власне лігвисько, свій барліг був поряд. А то ж дорога. А в дорозі який сон. Похитування одне в насторозі. У ритм коліс унизу.

Я закапелки вокзалу вивчаю. Стрілка до медпункту униз в підземелля поманила. А чого ж, є нагода артеріальне тиснення помірять, перевірить. Як дорога і нові широти-довготи на мою гіпертонію вплинули. Ніби голова поболює. Але те може буть і оманливим. Голова болить – тиску нема надто високого. Голова не болить – тиск гіпертонічний криз засвідчує.

Перед медпунктом довелося зачекать. Якісь то молодики там конфліктну ситуацію одну прояснювали. Крізь двері чуть мені було.

Молодики, нарешті, виходять, з’ясувавши чи не з’ясувавши свої справи. Одержавши дозвіл, я і входжу. Медсестра – світла жінка в літах, очевидно, вже і на пенсії. Побуджувальну причину мого звертання вияснює. А нічого особливого, просто для певности картину прояснить. На руці червоні пухирці завважує: алергія. Тиск: 140/90. А лучче не треба для мене. Але перед тим іще у зошиті великім записує мої координати й виміри детально: адресу, вік і т.д. Називаю все чітко й виразно. Питання – відповідь. А про себе думаю. Ось присутність моя і зафіксованою в архівах зостанеться. Якщо архіви, звичайно, збережуться.

Із підземелля я сходами – сходи за сходами і все вгору – нагору піднімаюсь. Тут, в яких то переходах, зали два для очікування розташовані. А в них стільці, жовті в однім і сині, здається, в другім, спаровані стоять. І вільних місць багато. Декотрі пасажири тільки сидять. Вільні місця втому твою до себе манять. Ось присядь тільки – вони і втому твою заберуть, а натомість бадьорістю твоє єство наповнять. Я й плюхаюсь з розгону в одне крісло таке, що на мене дивилось і до себе поманило.

Сам на сам із втомою своєю. Нікого поряд – усі поодаль. У стелю дивлюсь. Заспокоює. Ах, яка ж це і благодать, благість, – на втомі своїй розсістися, горішнє дно зором своїм проглядувать. Навіть якщо це і не небесна безодня, а звичайнісінька висока стеля, її білий обшир на тихі води снує твої думки.

Проте й так довго не всидиш, хоч якісь години ще і зали­шаються в запасі. Настає збадьоріння і знов кличе до руху. Виходжу на перон. А тут вихід навпрошки, через бокові двері. На пероні ж, звичайно ж, люди. Кудись то якісь то поїзди увесь час відхо­дять. Електрички відходять. І прибувають також. Поїзди при­бувають.

Над поїздами і над людьми, над вокзалом і над містом угорі в безвість сіра морось потяглась чи, вірніш, з безвісти на землю спадає. Не дощик і не мжичка, а саме осіння сіра морось. У світлі електричнім ся сіра морось тільки і проглядується, враження справляє, силу має таку, що в сірости вологій сій яскраві електричні вогні блякнуть. Світло свою ясність втрачає і губить, заки густу зелену пелену туману сивого проріже трохи – далі не іде. Се тільки тут у світлі електричнім сіру морось сю і можна розрізнить, завважувать, а далі над місто у простір густий темний морок пославсь. Світова безодня. “Звездам числа нет, бездне – дна”. Хочеться сказать. Але де ті зірки тепер видно, хоча за уявою десь то біжать вони.

Пасажирів розглядую зблизька котрих, інших – віддалеки трохи. Старші котрі втому свою з осідків своїх на люди у світ повиносили, та й на співчуття світу на кожнім кроці сподіваються, надіються. Ах, нащо було виносить! Треба. “І куди ті люди їдуть. Я то – до сина і до дочки. А вони – куди?” Світ скупий на уважність та милосердя, і в тім напрямку неухильно продовжує рухатись, темпу не збавляє.

Молоді от поряд. Заряд енергії непорозтраченої, непороз­триньканої іще несуть із собою безпечно. Ах, якби ж то можна її на старість відкладать. Як гроші в Ощадбанк. Коби ж то напоумив хто. Але чи до молодого усвідомлення дійде. А якщо і дійде, то хто гарантію дасть. Коли он гроші, десятиліттями відкладувані, з кишень трудівників, пенсіонерів, інвалідів безцеремонно повитрушували. Безцеремонніш, як розбійники з великої дороги.

Поодинокі молоді в курточках і капелюшках. Принцеси в червоних балдахінах. Когось то ждуть. Тут. Чи на другім проводі їхнє чекання тремке хитається. Ах, ось сплеск почуттів несподі­ваний. Юнак і юнка позустрілися. Шаленства миті не приховать. Як і заздрісного жалю у серці старіючім не погамувати ні досвідом, ні переконаннями, ані морально-етичними критеріями. Вікові стани співіснують, і це творить гармонію світу. Кажуть. Може, для когось то ізбоку, зі сторони. Але не для тебе. Одвічний жаль. Мить коротка, і не повертається. І для них також не повернеться. Хоча вони того іще не знають, і не думають о тім. Зупинись мить! Ти прекрасна! Сказав великий поет. Але вона і не зупиняється. Немає перспектив у житті тілеснім. В однім лиш дусі перспектива є. Але не кожному і не завжди дано те осягнуть. Все той же великий поет казав також щось приблизно і таке. Коли його дух звільниться від плоті, то почуватиметься там, у нових вимірах, так само вільно, як і дотепер досі у тілесній формі вільно почувавсь. Але що казать тому, чий дух в тілесній формі не може вільности відчуть.. Ах, що казать?!

Ось панок у строях ділових безвадно бездоганних. Капелюх і курточка, штанці і черевички, чемоданчик-дипломат при боку – усе домірне. Написи на вагонах вичитує. З одного боку, з боку другого. І наші кроки у якім то місці, у моменті якім то перетинаються. І погляди от наші перетнулись. Віч-на-віч, лице в лице і по­зустрілися ми. Та й слова самі уже із середини просяться:

– А вам куди?

– До Калінінграда.

Тихий, сумирний такий. Але, стривай-но, лице твоє таке старіюче, давно пенсійного віку, здається, потилиця, а карк який же у тебе. Я не кажу, що такий, як у того генерала, з якого художник Ілля Рєпін запорозькі потилиці малював. До таких тобі іще далеко. Але прямовисна шия яка. Шия чекіста. Так і хочеться сказать. Це мене один старий зек навчив. Коли 31 травня 1975 року ми ішли зі Львівської площі на Сінний ринок чорниці куплять (того року була неймовірно рання тепла весна, і у кінці травня вже продавали на київських ринках чорниці – по 25-30 копійок склянка, як сторгуєшся), то при переході через Львівську площу позустріли ми одного чоловіка випадкового теж перехожого. Й осмикнув мене мій приятель, старий зек:

– Ось поглянь на потилицю цього чоловіка. Се чекіст. Яка потилиця прямовисна. Який карк. Запам’ятай. Якщо потилиця прямовисна – так і є неодмінно чекіст. Я їх за своє життя набачився й ізучив. А ти запам’ятай.

Таке ясне сонце того останнього травневого дня сяяло, і в сонці тім так виразно у злежаність моєї пам’яти та прямовисна потилиця відбилась.

І от на Ризькім вокзалі спалахнуло, до вжитку покликалось те давнє вже нагадування старого зека.

– Ви й живете в Калінінграді чи тільки в справах або до рідні туди їдете?

– А как же. Там и живу. С сорок пятого года. Я Восточную Пруссию брал. Батальоном разведки командовал.

Слово за слово зачепилося, і розмова зав’язалась, потекла. І ось говорили ми уже, як знайомі, нехай і випадкові. І здогадувавсь я, що переді мною чекіст. Про се, про те говоримо. Звісно, про життя сучасне, про порядки нинішні. Про ціни насамперед. Вони і чекістів цікавлять. Які вони у Ризі, у Калінінграді, і на Україні які.

Ми стоїмо у сірому вологому напівтумані, бо електричними вогнями він просвітлюється, рівно ж як і вогні яскраві від густої сірости блякнуть, бліднуть. І говоримо. А, здається, немовби минуле з мороку бездонного із майбутнім, що сивою пеленою невідомости допоки відсторонене, перегук веде. Більше спів­бесідник мій говорить, про минуле спогадує після того, як про ціни вже поговорили:

– Я после войны помню, в Калининграде был один немец. Я то знал, што он немец, хотя он и не сознавался. И, знаете, неплохой был человек, хотя и немец. Порядочный человек. И понял я тогда, што немцы тоже люди бывают.

– А чому ж ні. Серед кожного народу різні люди бувають, – це вже я.

– А вы знаете, вот война была, разруха, а только война кончилась, так через год – два и появилось все. Я помню, какая рыба тогда была. Вобла была. Крабы были.

Я мовчу, бо мені нічого спогадувать наразі зі свого повоєнного хутірського дитинства. Ані вобли, ані крабів до нас тоді не привозили. Тобто спогади є, але вони не до теми. По павзі співбесідник продовжує:

– Да-а, такую богатую страну развалить. Да за это его повесить мало...

Тут і мене діткнулось, розуміння мого в наслуховуванні сконцентрованого діткнулось:

– Кого ж це, його повісить мало?

– Ну, как кого? Его, Горбатого... Это же он страну развалил?!!

Тут і я несміло своє супротивне розуміння до слова в’яжу:

– Навіщо ж так гостро...

– Как зачем? Он же страну развалили. Он...

– Ну, таке вже кажете. Бачите, так, як раніше було, далі вже буть не могло. Це ж усі визнали. Закономірний розвиток, що треба було щось у тім процесі мінять.

– Как это менять. Зачем менять. Да был бы Сталин, так все бы, как и раньше было...

При згадці не тільки свого колишнього, а й усієї дітвори улюбленця я сміливішаю і обережненько в наступ іду:

– Ну таке вже про тирана загнули. Що то було за життя. У вічному страху... Скільки жертв.

Я сподівався затим на гостру раптову викличність, але наразі цього не сталося. Залягла тривала павза. Бліде електричне світло вирізьблювало безпристрасне рублене землисте лице цього чоловіка. Мить мовчання залягла багатозначна. Я приглядувавсь і прислухавсь. І майже фізично відчув, як ся вайлувата понура постать концентрувалась у зосереджености. Висока зосередже­ність поволі входила в його єство. Лице в поблажливій усмішці розпливалось, а голос став розважливо спокійним і тихим. Таке передчуття на мене находило, що тут які то сіті розставляються, який то обхідний маневр виважується. Так і є. Чоловік розпочав віддалеки:

– Вот вы, я не знаю, кем вы работаете или работали. Также не знаю, насколько вы осведомлены в экономике. Я, например, экономику изучал и после выхода в отставку работал эконо­мистом.

Тут співбесідник теж робить силувану павзу, але коротку:

– Да. Так вот. Об экономике, значит. Вот мы разрушили социализм, разрушаем нашу сложившуюся экономику, и делаем, так сказать, резкий поворот, так сказать, прыжок к капитализму.

Тут ізнов вичікувальна павза. Чоловік настійно просвердлює мене своїм поглядом, а правою рукою звільна, легенько бере мене за плече:

– Да. Так известно ли вам, што капиталистические страны строили и продолжают строить свою экономику за нашей схемой.

– Какие это страны? – тут і я на російську мову переходжу.

– Ну, как какие? В первую очередь капиталистические страны Европы. Англия, Франция, например. Все они по нашей эконо­мической схеме работают. А мы об этом и не знаем.

Я мовчу. Чоловік завважує мою мовчанку і легенько посмі­хається. Ізнов бере мене за плече, й голосом приголублює:

– Вы вот возьмите такую вещь. У нас многие не хотят рабо­тать. На готовом привыкли жить. И в первую очередь молодежь. Верно я говорю.

Я усе ще продовжую мовчать, мовчки тобто слухаю. Але чоловік у цім моменті повторюванням добивається моєї згоди:

– Верно же ведь говорю? Правда, ведь?..

І тут я таки покивом голови, а й словом потверджую, що правильно він каже. Але й відчуваю, що із повторюванням тим які то сили виходять із сутности моєї, втрачаються. І грунт із-під ніг моїх вибивається. У полоні опиняюсь я. Але і не погодитись із чоловіком я не міг, бо таки ж правда.

А чоловік се відчувши, завваживши, так якби набравсь сили, випроставсь оперемагаюче і осміхнувся вже якби зухвало. Я ж досі наче завербованим себе відчув, спільником його став, тепло по тілі моїм від його приголублювання розійшлося, розіллялося. Така тиха його мова, тиха й говіронька.

І тут чоловік триваліший перепочинок робить. Тобто говорить, але обхідними шляхами іде перед тим, як новий скок несподіваний раптом ізробить. Він знов про високі ціни та порожні прилавки говорить. І з кожним своїм словом моєї згоди добивається. І я потверджую про те.

Нарешті довга вичікувальна павза. Вже очі його у мене вп’ялись, просвердлюють мене наскрізь цілковито, із ніг до голови. Чоловік у скокові новім вирішальнім зібравсь, зосередивсь увесь, і голос його сталевий суворим став:

– Дак я ведь о чем и говорю. Мало повесить его, гада Горба­того... Его судить надо... Такую большую страну развалил, гад проклятый... Народы распустил, свободу дал... Каждый отде­ляться побежал... Да разве мыслимо такое... Да разве бы Сталин такое допустил, штобы Германию отдать?.. Он умел народ в по­рядке держать... Народу порядок нужен, он распустил на­роды...Каждый отделяться побежал... Много мудрецов нашлось... Да за такие дела при Сталине...

Чоловік уже не дививсь на мене, погляд його далеко кудись углиб простору, углиб безодні темної усесвітової обернений був. Він не домагавсь уже мого потвердження, воно й не потрібне, виходить, йому вже було. Та і я хіба здатен щось потверджувати був у ситуації несподівано раптовій отакій. Я об однім лиш думав, як би його відкараскатись – хутчіш, розминутися як би. Перший крок до розриву роблю, хоча він і обхопив своєю рукою моє плече, і тримає іще, аж силу його збунтовану чуть. Але я таки роблю впевненіший крок, рішучішим стаю:

– Пробачте, але я поспішаю, на мене ось там у вокзалі чекають. Пробачте...

Й вислизаю, з-під його руки своє плече вивільнюю. Ах, сі чужі руки на плечі твоїм. Переді мною ось нова, недавно видана тобто, книжка Бориса Пастернака лежить. Я у ній фотографії переглядаю. Так на одному знімку груповому, де всі стоять, поет Володимир Маяковський так безпорадно обіперся з висоти своєї на ліве плече Бориса Пастернака. Тут із протилежного краю і Л.Брик стоїть у капелюшку із загорнутими краями.

Чоловік не чує у полум’янім спалаху своїх емоцій, що я прощаюся із ним, і коли я завертаю у протилежний бік, робить автоматично спробу іще прямувати за мною. Аяк, адже я також невіддільний об’єкт ситуації. І тільки коли завважує та з тим звикається його усвідомлення, що я віддаляюсь, – чоловік замовкає, – його полум’яна тирада уповільнюється і згасає відповідно до того, як я пришвидшую свої кроки.

Я ізнов у залі. Плюхаюсь у перше-ліпше крісло, яке, може, і не дивилося на мене. Озираюсь. Людей побільшало. Вільних місць менше. І назад озираюсь, у глибінь залу проглядаю. Чи не з’явивсь, бува, калінінградець із ревною ностальгією своєю за минулим. Здається, не видно. Воно байдуже вже мені, не страшно ніби, але просто неприємно. Зайве навантаження на старіючі мізки. Струшуюсь. У напівдрімоту навіть потаю. Відтак на годинник похапливо зиркаю. Відчуття таке. Знаєш, що задрімав, але на знаєш, скільки часу це тривало. Наразі біля десяти хвилин. Та можна вже й виходить. Не знаю, коли тут потяг подається. Може, за півгодини, а може, й за півтори.

На пероні усе ті ж спостереження. І настрої такі ж. Я з’ясовую про колію, куди має прибуть той шістсот п’ятдесят другий поїзд, з голови чи із хвоста нумерація вагонів. Хоч це й істотного значення наразі не має. Майже посередині. Посередині станеш, то й не прошибеш.

Електричка он відходить. Людей у ній небагато. Куди то вона їде, о такій пізній порі. Хто ж то припізнивсь до свого приміського помешкання, хто ж то загулявся цього осіннього сірого морося­ного вечора у преславнім городі Ризі.

Колія вільна. Рейки розведені у далині освітленій блідо сходяться і зникають у мороці темнім.

Оголошення, голосу з репродуктора жду насторожений. Ось і лунає воно. А я увесь уже і в напруженні. В одну напругу дражливу цілковито перетворюється вся сутність моя. І пульсує в передчуттях руху похапливого, дії раптової, визначення неод­мінного.


Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка