Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка


Розділ VII ЗОЛОТА БАГРЯНИЦЯ ОСІННЬОЇ РИГИ



Сторінка7/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   43

Розділ VII
ЗОЛОТА БАГРЯНИЦЯ ОСІННЬОЇ РИГИ

Перші звитяжливці через вагон до виходу попростували. З клумаками своїми. Об бильця металічні клумаками натикаються. Поспішливість сих перших звитяжливців і мене із насидженого місця встать заставляє. Й собі за ними прямую. Мовби щоб не проґавить чого. А між тим вже інше прогавлюю. Потяг, змій залізний, вигинистим поповзом іще довго рухається до свого уповільнення. І я з жалем відзначаю, що, наслідуючи чужий приклад, я щось то і втрачаю для себе. За вікном уже біжить на­зустріч Рига, себе мені показує. А подивитись я вже не зважуюсь назад вертаться та за столик перед вікном нагинаться. Так ось воно завжди у мене і виходить. Як за людьми поженешся, дак щось своє, тільки тобі відведене, і втрачаєш.

Та розмишлять довго уже нема коли. Поїзд і направду уповільнює свій рух. І ти теє відчуваєш єство своїм, в ноги твої унизу колеса те тобі передають. Мить уповільнення затягується, видовжується.

Усе! Поштовх раптовий, і назад легенький рух. Все. Ми стоїмо.

Передні ще виходять, і я за ними теліпаюсь із торбинкою князя Мішкіна. У вокзал спершу входжу. Роздивляюсь. Не знайоме ж усе. Сили внутрішні, увагу збираю, щоб новизну осягать. Щоб не вислизнула вона проз мене проминально.

А й надвір кортить. Місто побачить. Я з вокзалу надвір поспішливо виходжу. А там сонце – після дощу щедрого ясне. Пляц широкий. Будинки поодаль. Старі усе. Давні тобто, колишні. Мури старі. В надвечір’ї стишенім. У сонці після дощу щедрого яснім я мружуся. І серед мурів сірих у моїм проглядуванні і спогадуванні мені чомусь картина Левітанова “Над вічним спокоєм” малюється. Ах, але в тім то сила та незвичність мис­тецтва, що воно за різних, часто не передбачуваних обставин свою животворящу дію являє.

Се б зафіксувати момент сей отакий. Із торби Славикового простого фотоапарата “Смена” дістаю. Заводжу та й вичікую. Хто, ну, хто? До старших звертатись варуюся. Ось молодик, на вигляд, податливий, не гонористий. До нього і звертаюсь:

– А будьте ласкаві, ясновельможний пане, ось цокніть мене в увесь мій зріст на фоні отих домів. Як додому повернуся, то хто повірить, що в Ризі був, а я карточку покажу, то не сміють вже не повірить.

Молодик усміхається і льотом робить мені ту послугу. А я вгадую лагідною усмішкою серце, що діткнулося, зачепилось за його серце оте “ясновельможний пане”. Бо кому хіба не тішить бодай на словах себе ясновельможним паном відчуть.

Молодик ізникає в товпі. Я ж час відзначаю – четверта година. Осінній день короткий. Але щось, може, іще й побачу. Вулиці Риги короткі роздивлюсь. Воно й на начівлю зоставаться, то де. Чи ті бабки біля готелю “Сауле” пропонуватимуть іще щось. А якщо й запропонують, то не відомо куди й поведуть. Якусь мить я у ваганнях, я на сірому мурі серед мурів сірих стою. Але недовго. Тут же і рішення визріває раптово. Не залишатимусь я на ночівлю в Ризі. Ось Рига передо мною, і на плівці вже я зафіксований. Що побачу за світла, те і побачу, а що увечері, вечірню Ригу побачу, то те і буде. А якщо є сьогодні увечері поїзд на Таллінн, да можна взять квиток, то так тому і буть. Уранці зустрічатиме мене вже Таллінн.

Подумалось отак, і сумніви враз розсіялися, в боки повід­скакували. Аж сам собі подивувався. У кожнім ділі, поки на щось зважусь, переважно мене сумніви вже тугі обступають. А тут тобі рішення одностайне вигулькнуло, та й сумнівів, як і не було, – розсіялись.

Ізнов у вокзал вертаюсь. Таблицю зором своїм, а й де там він орлиний, шукаю. Розклад руху поїздів. Ось вона передо мною, на півзалу, як панорама величезна. “О мама, моя мама, какая панорама!” І це залові цілому глибини проглядування надає. Око моє із єства мого давню звичку кличе – швидко такі таблиці вичитувать і льотом у них потрібне собі віднаходить. Ось він – 652-ий. Рига – Таллінн. Відходить о 23-ій годині 40 хвилин. Прибуває о 8-ій вранці. Що кращого і треба. Ніч передрімаю, а вранці Таллінн зустріне мене.

Овва! Коли я по таблиці визначився, і до кас у другий зал, у глибину залу, вірніш, мій зір поплив, то черги зміювато на годину чи й дві до кожної потяглися. Треба ставати. Мені б за світа щось із Риги побачить. Що вже й буде, те й буде, скільки того світа осіннього позосталось, те й моє.

Я за хвіст однієї черги зачеплююсь, доточуюсь до хвоста. Ще ж і визначить, котрий хвіст коротший, не одразу визначиш. А й де прохід ушвидшений – не визначиш. Тут у таких випадках завжди на вокзалах дієш навмання. Де виграєш, а де програєш. Можеш в обох чергах зайнять місця, а при підході визначиться, щоб жалі не гризли, що не туди став.

Я роззираюся в залі. Якесь справді дивне відчуття глибини й просторовости з’являється. Вірніш, відчуття глибинної просто­ровости створюється. Ось так начеб у камері глибинно просто­ровій десь раптом опинився. Пригадую, таке відчуття з’явилось вперше було мені, коли я, дев’ятнадцятилітній, улітку 1957 року зійшов на Львівському вокзалі, несучи у місто те свою палку мрію.

А народ прибує, хвіст черги видовжується. Пухнастим став хвіст черги. Але от минає кілька хвилин, і я завважую, про себе відзначаю, що і голова черги на місці не стоїть. Один по одному відходять – і вона розсмоктується швидко. Нова прибуває. Недовгий час проходить, хвилин п’ять-десять від сили, може, і я про себе відзначаю, що попередній вже хвіст до голови набли­жається, хвіст неухильно послідовно в голову переростає. У думці моїй вертиться. Що в нас отак швидко черги ніколи не рухаються. У нашім ріднім краї черги люблять. І якщо й трапляється коли, що пришвидшують вони свій черепашачий поповз, то тут же несподівано, а мовби навмисне, одразу і якась то конфліктна ситуація виникає, вузол зав’язується, що його і сокирою не розрубать. Зчепиться касир із подорожанином, ну, вважайте, навпаки – подорожанин із касиром, дак не рознять їх. Віконце лиш пристрасти і роз’єднує, а так то і зчепилися б пристрасти у герці. Бризки слини, наскільки із котрого боку прозорі, об шкло вікна і стіни одбиваються. На півгодини, буває, те гостре зчеп­лення затягується. І хто стоїть у голові самій навіть, а хто в хвості самому – перенести те затягування однаково тяжко.

Я о тім спогадую, а думаю вже, що гроші треба буде платить за квиток повний. Мене ж у моїм краї навели, що у Прибалтиці ані інвалідів, ані льгот не визнають. За простодушністю своєю вродженою я вірю, а й не вірю в те. А поки що відходжу із закон­ного місця свого, попередивши о тім передніх і задніх. Прохаю їх пам’ятать мене, а вони осміхаються. Було мені раз у київському Центральному універмазі. За милом я в чергу став, пристроївся, і коли вже задні за мною стали, то я нашвидкуруч ненароком сказав, що на хвилину відлучусь та погляну, що воно там є і взагалі, що до чого, роздивлюсь. За хвилину й повернувсь, та не спізнали мене. Дужий червоний з лиця молодик почав виштовхувати із черги, а я ж – упираться. Тоді він намацав своєю ногою унизу мою ногу, зціпив зуби, наступив на ногу мою. Я відчув гострий біль. Вийшов, звісно, з черги, не до того, не до мила вже було. Нога спухла, а синець і дотепер зостався. Як я потому про оказію декому розказував, то говорили мені, що той молодик, видно, з міліцією зв’язаний, як начавлюванням сильним можна на ступакові ноги кістки і хрящі поперечавлювать.

Відтоді вже звичка у мене виробилась, коли полишаю тимчасово своє місце в черзі, на якийсь час відходжу, то неодмінно кілька разів попереджаю передніх і задніх, щоб увагу привернути. Так надійніше. Хоча у стопроцентово гарантію, що тебе спізнають, я все одно не вірю. І не повірю вже більш ніколи.

Бочком притискуюсь я поближче віконця, щоб роздивитись, розглянуть тую кралю, чарівницю, що так швидко чергою маніпулює, тобто нейтралізує її. Не стає черги.

А вона й направду краля. Вигляд строго діловий. Форма, одіж, мода теж ділова.

Своє законне місце займаю в черзі затим, й спізнають мене без конфлікту, без жадної сутички розступаються. І я завважую це розумінням своїм, поступливість тобто таку завважую, схожі у таких випадках конфліктні ситуації в своїй рідній стороні спогадуючи.

Черга рухається блискавично. Через кілька душ і мені займать місце біля віконечка. А я вже думаю, що казать і якою мовою говорить – російською чи своєю. Спробую своєю. Хіба як не зрозуміють, то вже на мову міжнаціонального єднання в ООН перейду, тобто на мову російську.

Два чоловіки передо мною відходять ушвидчено, приско­реними темпами, як говорили в часи культу і застою. І от я віч-на-віч, лице в лице перед кралею, сам на сам позустрівся, як у дипломатичних колах кажуть. Усміхнутися. Ай, де там. Напру­жена увага розсіюється. Спробуй-но позбирай її тоді докупи. І я випалюю думане-передумане, наготовлене в послідовности своїй:

– Ясновельможна пані, прошу, будьте ласкаві, на поїзд шістсот п’ятдесят другий, до Таллінна один пляцкартний, нижнє місце посеред вагону, а вагон щоб був посеред потягу, льготний...

Виразно, чітко, з павзами, з інтервалами випалюю у завченій послідовности безпомильно. І пенсійне посвідчення тут же перед віконцем кладу. У суцільний згусток уваги концентрується лице кралі. В наслуховування одне перетворюється її лице. І тільки в краєчках уст слабка поблажлива усмішка спалахнула та й згасла у тій же миті.. А хоч би слово з вуст зронилося чи перепитування послідувало. “Невже мову нашу знає”, – здогад у мене одразу й побіг. А вона вже пальцями своїми королівни-чарівниці на клавіші не піано, не рояля, а апаратури електронної натиснула. Й побігла апаратура вистукувать. Мені квиток до самого Таллінна. Я гроші подаю, і тут же моментально квиток і здачу крізь віконце одержую.

Я вже дякую своєю ж таки мовою, і усмішка тепер її спалахує щедріша, на все лице, але тут моментально і збігає з лиця, увагою проникливою до того, хто за мною стоїть, змінюючись.

Заодно квиток, здачу і пенсійне посвідчення забираю. А в думці стверджую своїй: “А таки правду говорили мені на нашому вокзалі, що в Прибалтиці на інвалідів жодної уваги не звертають і льгот не дають. Та же навіть і не глянула, здається на пенсійне посвідчення. Рукою навіть не діткнулася до нього. Значить, повний квиточок виписала, на повну тобто вартість – не половинчика, як належиться мені з першого жовтня”.

Я відходжу подалі від каси, від люду, що почав густіше прибувати. Простую на ясніше світло. У кожнім вокзалі, глибинно найтемнішім навіть, є такі ясні вікна, світлові прогалини, крізь якісь то отвори світло просочується, згори часто, і світлову прогалину витворює.

Заховавши гроші і пенсійне посвідчення до кишені, я уважно при світлі такім вокзальнім синій квиточок, “Проездной документ” йому назва, уважно пильненько вичитую. Одразу ж як тільки відходжу від каси.

У цьому ж випадку око моє насамперед із правого боку завважує, відзначає, що квиток 50-процентний, половинчик тобто. Аж і все інше у ньому, як і я просив – вагон п’ятий і місце двадцять перше нижнє. Непарні числа – то нижні, парні – верхні. До тридцять восьмого чи до сорокового, як у котрому вагоні буває.

І тут мій сумнів, упередженість, в нашім краї навіяні щодо застереження, буцімто у Прибалтиці до інвалідів уваги немає, що льгот тут не визнають, цілковито й остаточно розвіюється. Коли твоє пенсійне посвідчення не вичитують прискіпливо, а вірять, щойно ти покажеш його, то, повірте, для інваліда-подорожанина більше вищої уваги і не треба. Тут тонкий психологічний момент. Кожному інвалідові хочеться трошки приховати, засекретити свою ваду. Навіть якщо вона до того ж і назовні не випирає. Скажете, у такий спосіб спекуляція й інсинуація навіть процві­татиме. Ай, перестаньте, панове! У наш вік, коли на кожнім кроці широкомасштабна мафія процвітає чи вже ж да вам бояться спекуляції інвалідськими пенсійними посвідченнями на залізничнім чи автобуснім транспорті. Ай, перестаньте, панове! Не там злочинність вишукуєте, панове. І ви самі о тім прекрасно знаєте.

До чести не тільки залізничного вокзалу в Ризі, але й усіх транспортних кас у Прибалтиці, де я побував і чиїми послугами користувався, ніхто в мене посвідчення інвалідського не вичитував. Питати про нього, бувало, питали, але тільки-но покажеш, так і заспокоюються одразу.

І я кожного разу у такім випадку згадував, яку мороку мав із цими льготами у своїм ріднім краї. Особливо ж на автобусній станції нашого містечка. Автобус от уже відправляється до міста, а моє інвалідське посвідчення прискіпливо вивчається, до п’яти-десяти хвилин, бувало. Чому печатка не там поставлена і т.д. А я знаю чому. Фотокартку із лицем моїм звіряють. Отако. Зирк на карточку, зирк на лице моє у віконці і поперемінно до десяти разів. А чого Київським райсоцзабезом виданий? А де відмітка? А чого не на першій сторінці, а на останній? І т.д.

Конфліктна ситуація витворилась. Біля віконця трепеставсь скупчений натовп, розпросторюючи на мене усю наелектризо­вану свою пасію, вважаючи, звісно, мене головним винуватцем і призвідником неподобства.

І я все жалкував, що встрявав у сю непередбачену конфліктну ситуацію, вимагаючи половинного квитка. “Треба було повний брати”, – запізніло думав я. А в наступні рази опісля так і робив, не подавав пенсійного посвідчення, не використовував належ­них мені льгот, щоби не дратувати касирів і не ставать суб’єктом конфліктної ситуації.

Пишучи ці рядки на піврічній відстані від останніх моїх мандрів, я із вдячністю згадував прибалтійських касирів. А вдячність через відстань часу – це вже вивірена вдячність. Це вже як пам’ять серця.

Я пізніше вже поза чергою до віконечка підходив у завізних випадках, щоб як інвалід, поза чергою квиток узять. І вдалося це мені. І мене пропускали, як би завізно не було. І кожного слова обурливого і образливого до мене не спрямовувалося та не злетіло. Я свою законну підставу, льготу свою, радянськими законами іще визначену, використовував, і ніхто супроти того тут не ішов. І за якимись-то неписаними законами тут се розуміли, Серце серце розуміло. І це надавало мені певности. Ах, який се надійний упевнюючий важіль подальшого просування уперед – поміж людьми порозуміння.

У нашім ріднім краї, як також і в Київі, я рідко коли своє це інвалідське право використовую, – щось то поза чергою узять. Не те щоби, мало сказать, варувався, а боявся просто. Не те що проклять і образ усіляких одностайних на свою голову чекав. Наелектризована товпа, що старе, а що і молоде, таку вже непомірно ревну одностайність при цім виявляли, що годі вже було її стримать та перенести тільки:

– Жлоб!

– Скотина!



– Бессовестный!

– Где твои глаза бесстыжие!

А коли ти при цім не відходив одразу, а упирався, щось то доказуючи, то й агресивність відповідно зростала, закипала, вирувала.

– Я маю підставу, – бувало, казав я.

– А вот как хрясну по этой твоей подставе, так и костей не пособираешь...

Затим ішли в наступ. Хапалися за посвідчення, вичитували його, до чогось то прискіпувались словами, а пальцями могли і порвать. Се було небезпечно. Тебе починали виштовхувати із черги. Спершу наче ненароком, відтак сміливішали в своїй наступальности, і це також було небезпечно.

Кілька разів побувавши в окреслених перипетіях, власною шкурою відчувши таку гостру супротивну агресію, я рідко коли і використовував свою інвалідську підставу, льготу. “Що людям льготу не давали і ставили їх за скотів...” Написалося, і одразу клясичне наше побігло. Ще й ай яке розкішне клясичне наше! Іван Котляревський сміється. Як критик один написав.

Я переважно, де переважно, у кожнім випадку, вважай, до загальної черги тишком-нишком пристроююсь...

Я вже на пляцу сірім перед вокзалом залізничним у Ризі стою. І документи мої всі надійно вже в кишені сховані. І пропагована упередженість щодо агресивности прибалтів до інвалідів із серця мого спадає, розвіюється. І сонце осіннє перед заходом несміло золото розсипало. Куди спрямуватись, ударитись, поки видно іще? В який бік, і роздивитися що?

Я про дорожню сумку ізгадав. Та й питаюся когось, де тут універмаг чи спортивний магазин. Їхать яким чином? А навіщо їхать. Можна пройти. Се недалечко. Геньо! Степан Геньов. “Геньо!” – все казав, на виднокіл показуючи. Геньовим Степаном і прозвали. І ще казав, що ти роботи не чіпай, то вона тебе ніколи вовік не зачепить. Але тільки зачепи, так і за тебе робота вчепиться. Мав двоє коней. Один маленький, а другий високий непомірно. Худющі-прехудющі шкапини. І коли котрась мала, дрібна дівка із високим, як жердина, парубком на шпацір виходили, то озиралися на них і казали: “Спарувались, як Геньові коні”. Хазяїн був нікудишній. Але все життя писав. Сидів на хуторі і писав. Вірші чи поеми писав. Яка котрого дня і року погода була. Із написаним не раз приходив до отця Мілета. Вони зачинялись у світлиці і довго, годинами про віщось говорили. Про написане. Але для усіх се була тайна.

Його хата іще стоїть на хуторі. Але новоявлені академіки і члени – кори не їдьте до Степанової хати рукописів шукать да вивозить, як то ви торбами і вагонами, і пароплавами із-за морів та окіянів рукописи наших клясиків повивозили наспіх. Поки що буде, то, може, спалять. Ви ніяких рукописів там уже не знайдете. МГБ побувало у Степановій хаті іще в середині січня 1944 року, за тиждень, як вони до нас уступили. Тоді й донос на кожного із нас пішов. Попереду найшвидше: нісся донос на Степана, звісно, що усе своє життя тільки те й робив, що писав, господарку зане­хаявши. Чиюсь увагу привертав. “Ось геньо!” – й на видноколі марево показував.

Се далеко пізніше, у квітні 1992 року та в серпні 1994 року ізнов нагрянуть на наш хутір із подібною ціллю. Учинять небу­валий в історії хутора трус у Батьковій згорьованій хаті, зривати­муть наземні дошки у коморі, шомполами штрикатимуть землю у стебці, шукаючи моїх рукописів.

Де підземні, а де надземні переходи долаючи, я вже біля сірих давніх домів у вузькій вуличці опинився. І нагадали вони мені сірі доми й вузькі вулички древнього Львова років п’ятдесятих.

Зручної дорожньої сумки нігде тут не виявилось. Є якісь із чорної матерії. Фіглі-міглі! Нащо вони мені. Й серед інших речей також одні фіглі-міглі бачу. Прозоре щось світиться претензійне, а нашому способові життя невідповідне. Відкинувши убік думку про дорожню сумку – поки що влаштовує мене й торбинка князя Мішкіна, не який статок ношу з собою, – я вузенькими вуличками поміж мурами сірими переходжу, милуючись ними. Десь то іще сонце сяє, а тут між сірих мурів вже крадуться чорні тіни.

Затим я потраплю в прогалину, світлове вікно, й мури сірі тут ясніші. У призахіднім сонці світяться. Давня сіра споруда і пляц невеликий. Невже культова. Костьол, може. Питаюсь когось. Росіянин, схоже. Русскоговорящий. Каже, що національний театр драми. Ах, ти, театре, театре, національної драми. Думкою своєю прикидаю. Думаю і озираюсь. Щоб проходив хто, да попросить, сфотографував якби мене. Ніхто навстріч не йде такий певний, щоб довіру ніс. Один проходить тільки. Але я пропускаю його мимо, бо довіри не несе, за проглядуванням моїм.

Надію на фотокадр зі мною я пригублюю, і фотоапарата до торби вже кладу. Мене друга ідея осяває. Ну, як це так, у Ризі буть, да морського вокзалу, порту не зобачить. Заки сонце зайде, іще побачить можна, якщо недалеко.

– А недалеко, – каже якийсь ясновельможний пан. Якщо навіть і пішки йти, то недалеко. А й трамваєм проїхати можна ось до кінця.

Їду трамваєм до кінця. Похапливо за світло призахідного сонця тримаюсь. Щоб зором своїм побільше чогось охопити, щоб не прослизнуло воно проз мене проминально. Вузькими вуличками петляє поміж сірих старих домів трамвай. І, о Боже,– затишні закутки давньої Риги у смугах, у пасмах призахідного сонця осіннього тихого таку красу являють зорові моєму напоказ. Листя на деревах велике широке червоним полум’ям горить, а над ходом до домів колишніх маленьких затишних, а над вікнами в домах тих, сірих давніх кам’яних, золоті багряниці висять – двері й вікна золотими багряницями на кожному кроці обвиті.

– Що то таке багряніє? – питаюсь.

– Дикий виноград, – кажуть.

Се далеко уже потому одного осіннього золотого дня буде на Андріївськім узвозі у Київі. Походжаючи поміж виставочних рядів, я зупинюсь біля картин одного художника і довго розглядуватиму на них поетичні закутки давньої Риги. Й подумаю собі: і я там був.

На кінцевій зупинці трамвай кільце робить. Я виходжу. На вулиці тільки жінка яблука продає. Ваги тарілочкою. Яблука червонобокі й манливі на вигляд дуже. Як на тій яблуні, що по дорозі була позустрілася. А як сказать. Іще, може, із тієї самої. Мало хіба в житті ймовірностей, що на думку ідуть, плинуть.

Я тільки тепер згадую, що востаннє їв іще вчора, і яблука пома­нили мене настійно.

– По чім? – питаюсь жінки.

– По чотири, – каже.

– Кілограм отих зважте, будь ласка... – на більші й червоняс­тіші, котрі збоку лежать, показую.

Яблука розгонисто гупають у мою торбинку шкляну, але таку, що не мнеться, – целофанову. А я собі вже думаю, спогадування про вичитане тече, що з отаких торбинок найбільше дивувався пустельник старовір Ликов, коли через десятиліття віднайшли його у глухій тайзі та й диковинки цивілізації перед очі його показали.

Подаю чотири карбованці без здачі, а жінка з жалем, жаль о цій миті до неї прибіг, і каже:

– Воно то ті, більші, по п’ять, але нехай уже буде...

Затим я переходжу на протилежний бік від тої жінки, поміж деревами, які вгорі червоно листом широкими світяться. Унизу ж їхні стовбури зашкарублі старезні чорні. Там вільна лавка. Сідаю. Довкруги – нікого тобі. Крізь стовбури, поміж стовбурами тільки жінка, та, що яблука продає, мене впізнать може. Вона, здається, і дивиться сюди, проглядує з далини.

Я дістаю із торби яблука, а вони чисті, якби щойно умиті. Хліб свій дістаю. І їсти починаю. Яблука куплені ризькі із хлібом привезеним своїм. І така смачна ся моя вечеря і обід водночас. Ну, як ніколи, здається, таких соковитих яблук не їв. А жінка, чиї це яблука, так направду проглядує мене із відстані крізь стовбури, поміж стовбурами дерев.

Вгамувавши голод, у безпечний ідилічний стан потаю. Єство моє цілковито заспокоєне. Для споглядування готове і відкрите. Я обертаюсь до затоки. Там при заході вже сонце. Й зблиски його по воді ходять. Якісь то кораблі стоять й інші споруди білі крізь дерева проглядуються. Морський порт. До нього рукою подати. Навпроти. Але тут загорожа видніється. І щоб потрапити ближче явно в обхід треба йти. Воно і кортить зблизька морський порт побачить і думка похаплива застерігає, що коли в обхід піду, то й сутінки мене там застануть. Не наважуюсь. Віддалеки милуюсь білістю морських споруд зблисками на гладіні води, й усією тією манливою грайливою з’явою, що її витворює у цім закутку призахідне осіннє сонце. Тиша неймовірно висока і гра вистояних застиглих барв дивовижна. І я свою самоту сюди при­ніс. Блаженство сутністю моєю розходиться, що заради ось миті однієї такої і то варт у дальні мандри вирушать. І ще ж не знаєш, що і де тебе очікує, що Господь на серце твоє наготовив і покладе.

Хтось то йде мені назустріч. І я, розчулений од краси світової високої, з подивування великого вітаюсь із ним, як із давнім знайомим.

– А скажіть, будьте ласкаві, ясновельможний пане, куди відходять кораблі із цього порту.

– А куди хоч. По цілім світі розходяться.

– І в Санкт-Петербург можна попливсти?

– Не тільки в Санкт-Петербург, а й в Німеччину саму можна, – каже перехожий.

З його словами в мою свідомість входить чуття й осягання заграниці вже, і я відчуваю се проникнення майже предметно фізично.

Втома у ногах хилить мене до лавки, а надвечірня осіння краса в дооколі не хоче відпускать із цього місця. Але великий пан обов’язок кличе. І на його поклик я відгукуюсь безборонно, усілякі інші манливости відхиляю. Сідаю в трамвай, що ось надходить, як він вигинистим поповзом, залізом об залізо подзвонюючи, поміж вузенькими вуличками везе мене назад, ізвідки забрав, і може везти й далі, якщо на те буде моя ласка.

Поміж сірими домами у вузеньких вуличках вже збираються густіші тіни. Унизу в проходах у двори химери чорні бовваніють. Раз проїхавши, я місця ці і вгадую, впізнаю вже, значні вони для зору і усвідомлювання мого. Там, де сів був у трамвай, і сходжу безпомильно. Ай, яка вузенька вуличка, і доми сірі доб­ротні давні, старовинні, один супротив одного, рукою подать, виступами своїми один з одним через вулицю ручкаються. Як і зі Львова років п’ятдесятих мені такі місця запам’яталися. Се через вулички такі вузькі у західних містах фіглярі на канатах з дому в дім переходять у високости, перехожих, товпу людську, з античности до видовиськ звиклу, подивовують. Подумав собі, й за фотоапарата схопився. Дай-но зафіксую, поки світло усе ще тінями не загусло. А тепер от пишу і фотографію тую роз­глядую. Доми та й вуличка вузька, і люди на ній. Невідомі мені. Де то вони тепер?

Сфотографував тоді, стою, розгублений наче, та й визначаюсь, що ж його і далі робить, поки сутінки не підступили оперемагаючі, куди іще цілеспрямуватися, що побачить?

Люди трамвая ждуть, і я до них підійшов. Мнуся, з ноги на ногу переступаю. Кого б спитать. Молодика одного і питаю:

– А скажіть, ясновельможний пане, на який би тролейбус чи трамвай сісти, щоби через усе місто до кінця проїхати, і Ригу цілу побачить?

– А на шостий і сідайте. До кінця проїдете, там всю стару Ригу і побачите.

Обходить мене збоку, озирає, приглядується. По павзі вже:

– Ви з України?

– З України.

– Що там у вас?

Про самовизначення говоримо. Молодик слухає уважно, при­слухається, але мову мою розуміє. По павзі знов наслухову­вання висновувать, розмірковувать починає:

– А ви дивіться там. Від вашої свободи і наша свобода залежить. Україна – велика держава. Але свобода задаром нікому не дається, її виборювати треба. Дивіться там, бо момент про­ґавите,і буде вже пізно. Для свободи часто тільки один момент буває. І ніхто не дає її задаром. Якщо людина у собі поклик до волі не почує.

Молодик увіходить до трамваю, що надійшов, мені ж іще чекать. Передніх перед собою пропускає, останнім заходить, озирається на мене, осміхається вже на східцях і каже голосніш, переконуюче чи прохально:

– Від вашої свободи і наша свобода залежить. Ви дивіться там, бо буде пізно. Із цим не жартують.

Ай, гай, ясновельможний пане, я і сам те розумію, а що вдіять можу.

Скоро і шостий надходить. Ну, може, не шостий, а п’ятий. Може, і не трамвай, а тролейбус. Не записалось. Не занотувалось тоді одразу, а старіюча пам’ять уже не хоче вбирати в себе деталі. Та хіба в тім річ. Не лаймо надто забутливість прогресуючу, тішмося і тим, що в пам’яти сій старіючій відбивається допоки ще. Воно, може, найістотніше. Свої ось знаки благословенні скон­центровано являє тобі земля. “Не большую правду скрывает земля, чем та, что открыта для взора”. І ся істина, як несподіване поетичне відкриття, біжить.

Давні манливі мури перед зором твоїм крізь віконце прогля­дуються. Алейки і закутки центра дбайливо впорядковані й чисто догленуті. У червонім призахіднім сонці багряницею сяють. Таку елегійно-мрійливу печать і повнозначні поетичні знаки кладе осіннє призахідне червоне сонце на сей неповторний закуток старої Риги. Вірніш, настрій із просторовости відповідний кладе, виливає, розпросторює, і сі давні знаки поетичні на благо­словеннім лиці землі у нових барвах, настроях і станах уже тремтять мінливо.

Ось мимо площі Свободи проїжджаю. Хтось каже. І здогаду­ватись можна, що то значне, святе місце для городянина, для поселянина кожного цього краю, чий дух міцно й істинно у рідну землю вкорінивсь.

Якийсь то знак промовистий, ну, не статуя славнозвісна заокеанська Свободи, але обеліск помірний невибагливо посеред площі тієї угору подавсь. Крізь верхи багряні дерев проглядається. Й сонце червоно призахідне верхівку його оздоблення золотить. Але ці опівнічно міцні в землю вкорінені шатристі дерева у золотім осіннім сяєві своєї багряниці. Яке випромінювання благісне розпросторюють вони, невимовно дражливим лоскотом яким щемко обдають серце подорожанина.

На сім майдані Свободи, як і належить, певно, мітинги збира­ються, й палкі речі про волю лунають, у піднебесся линуть та над верхівками дерев і шпилем знака того носяться, зависають. Воно б зійти та роздивиться, походить коло пам’ятних місць отих. Але ж ніколи, – сутінки уже із простору біжать, насуваються поповзом наземно. Угорі ще небо, нехай і осіннє, світлість неохоче відпускає.

Зупинка за зупинкою – і я все далі од центра оддаляюсь. Людей у салоні повно – і я один лиш бік вулиці спостерігать можу. Другий бік вулиці спостерігатиму, як назад вертатимусь. Думаю, розмірковую собі.

Зупинка за зупинкою – а все закутки старої Риги. Будинки колишні. Давні сірі мури. Котрі більші, а котрі менші. Й неодмінно двері й вікна багряницею з дикого винограду обвиті. Якщо не в кожнім домі, то через дім, через два – уже й неодмінно. Й у глибині дворів є закутки, що цією багряницею обвиті. Ах, як ті доми у глибині дворів старих ваблять зір, як душу на спочинок у свою глибинність кличуть. Що відбувалося там, що коїлося і що пам’ятають вони, які знаки бережуть. Поетичні, звісно, знаки.

Є зовсім маленькі будиночки, розвалюхи, але зустрічаються і більші. Відповідно і дворики углибині просторіші. Усе контори, можна висновувать, жонди, ділові приміщення, офіси, як скоро казатимуть, за написами, можна висновувать, тут розміщені. Але й місце осідку людського напостійного вікна, шторками поза­вішувані, виказують. Вазони де-де на підвіконнях стоять. Кактуси, наприклад, зелені голчасто м’ясисті. Уродженці вільні далеких заморських континентів. Й сі вічні бранці Європи.

А ось картина, панорама незвична (ізнов “О, мама, моя мама, какая панорама!”) перед очима розіслалась. Коні баскі великі на тій картині мчать. Да так хвацько вражаюче, як живі. Прямо на мене мчать. І пан джинджуристий, візник, на якому то, на якімсь сидінні сидить. Коней тих поганяє. Трамвая везуть. Угорі напис нагадує, що це із нагоди якоїсь, із нагоди сторіччя, здається, ризького трамваю сю яскраву панораму встановлено. Уже від’їхали, й інші міські пейзажі за вікном біжать, а картина та виразна так і стоїть перед очима, так і йде на тебе, коні хвацькі так і біжать прямо на тебе.

Не сказати, що усі давні доми старої Риги догленуті та впоряд­ковані. І двори котрі, манливі давниною сильно, а брудом заха­ращені. Й двері пообламувані по краях котрі. Не так від старости пообламувані, як зумисне насильно, гвалтівно. Й непотрібне, як і в нас на них понаписуване алфавітом російським, понамальову­вано. Але й те добре, що все-таки ці доми і ці дворики збереглися. Збережене іще відновить, реставрувать можна, ізниклого не повернеш.

І тут думка моя, розмишляння мої про рідний Київ пливуть. Коли я восени 1967 року до Київа приїхав, столицю покорять на білому коні, романові опальному примчався, несучи у долі своїй вже біблійно, коли женуть вас у одному місті, тікайте в друге, а де втечеш у новітніх часах, – але тоді у золоту багряницю каштан на Прорізній, колишній Свердлова, одягався, а я крізь вікно на нього дивився, колиска наша і слов’янства усього, як прийнято, заведено було казать, іще старі уламки декотрі зберігала. Не дощенту іще поруйновані були вони та зметені. Я ж до того бездомів’ям і проблемами нероз’язними заклопотаний, і не придивлявся. А й не надивився на неоціненні уламки ті. На будиночки дерев’яні у затишку осіннім відрога Володимирської гірки, що їх згодом і поруйнували. Музей вождеві усесвітового пролетаріяту постановили.

Я ж уламками старовини і натішитись не встиг. Так з нальоту, мигом усе те руйнувать, з лиця землі стирать почали. За якесь десятиліття, вважай, і впорались. Ані камінця нам і нащадкам не позоставили.

У музеї тім – політологічним центром ніби став називатись він – минулого року я дивився виставку одного художника, графіка “Старий Київ”. Довго роздивлявся. І знайомі уламки уявно лиш перед зором моїм поставали. В натурі їх не побачиш вже ніколи. Я кілька разів проходив над тими графічними картинами. Та усе роздивлявся та видивлявся. Які перлини прекрасного осідку людського у небуття навічно пішли. Невідновлювані і непов­торювані більш ніколи. На картині тільки й подивиться. Великі руйнівники. Подумав я. І з віч моїх зронилася сльоза.

Їхав я через давню Ригу десь півгодини, може. Уже й нові будинки показалися, з’являтись почали. Багатоповерхові. Цегляні. Добротні іще. Вікна на нижніх поверхах також багряницею золотою повиті. Мене проймає заспокоєння, що добре і в отаких будинках жить.

Коли у зворотній бік, назад до центру вертався, то вже сутінки у темряву переходили. Людей в салоні було мало, і я мав змогу роззиратися тепер на два боки. Але що вже побачиш, видивишся що. Електричні вогні засвітилися, і натуральну барву міста і домів пригасили. Все однакове. У сяєві лямпочок, біжуче, стрибаюче. Одна реклама, натура, сутність речей в їхній вміст увійшла, затаїлася там до світанку. Ось у світлі яснім у яку то лавку народ поспіхом забігає. За хлібом, проглядується крізь шкло. Бо за написом їхнім визначить не можу.

Не розрахував. Віддалік трохи од вокзалу іще виходжу. Когось питаю, чи попереду вокзал. Попереду. Іду вже пішки, своїми ногами. Роздивляюсь. Якщо іще можна дещо роздивитись. Якби вода де була, то випив би. Яблука із хлібом потамували голод, але не потамували спраги. Заходжу в одне підземелля, роз­мальоване, розцяцьковане яскраво. Я вниз сходами спускаюсь, а хтось то сходами цими ж угору підіймається. Я питаю позу­стрічного:

– А що там є?

– Усе є, – відповідає.

Він – угору, я – униз.

У супротивному русі й цілеспрямуванні ми розминаємось. Він – угору, я – униз. Дві супротивності розминаються. Знання і незнання. Невідомість і осягнення вже невідомости. Інтерес і пізнання розминаються у моменті однім.

Лавка усередині розмальована розцяцькована іще виклично барвистіша. І підлога муром білим слонової кости блищить. Не доступись. І товар усе заморський. Не тутешній навіть. Фіглі-міглі одні. Хоч товар і заморський, та ціни на нім не заморські, а кос­мічні. Пляшка якого то заграничного напою, бурди якоїсь чотириста-п’ятсот карбованців коштує. Сього дива в наших краях та і в Київі я щось іще тоді не зустрічав. Довго і не затримуюсь там, щоб не подумали, бува, чого доброго, що чоловік я грошо­витий, да назирці переслідувать не стали. А чого ж, для міста таке властиве. Як і боязнь якогось хутірського, сільського лакиш­мона у подібну ситуацію втрапить. Се ж в першу чергу йому остороги, перестороги бувалі дають, ті, що в бувальцях побували, коли такий в дорогу вирушає. Та пощо бувалі люди. Навесні 1973 року до мене на горішнє помешкання, на сьомий поверх шестиповерхового будинку, як і засвідчувала форма № 3, завітав був друг мого незабутнього хутірського дитинства Павло. У міліоннім городі, а розшукав мене, адреси не знаючи. Зайшов у кімнату, на стіл з усміхом радісним невимовно, з переможним успіхом на стіл пляшку плодоягідного поставив. Павло додому, до матері своєї із запорізької тюрми повертавсь. Восени він там і сів у ту тюрму. На сезоні в славнім Запорожжі перебував. Випить уже не було за віщо, а випить страх як хотілось. Ото й поцупив він із цією метою з магазину штани. Невдало поцупив. Крамарка уже на вулиці наздогнала. До міліціянтів, звісно, на постерунок повела Павла. Допит взяли, але відпустили. Він з переляку сезон зоставив, додому в свої краї одразу чкурнув, виїхав. Але через кілька тижнів додому місцевий околотошний прибув та й сказав: “Лучче, Павлику, їдь сам, бо як повезуть силою, то гірше буде”. Павло поради послухавсь, а як би тяжко йому се не було. Сам поїхав, а як заявився на славнім Запорожжі сей козак, так уже й чекав на нього прокуратор, і до суду одразу повели його, і в тюрму відвели. Чого уже і сподівавсь. Але не в тім тепер річ.

Як вертавсь Павло зраднілий невимовно із тюрми (строк відбув!), то папірець мені, якби невідь яку коштовність, важність яку, показував. Папірець той органами виданий був. І на папірцеві отім видруковані були заповіді звільненому з тюрми і однією із перших стояла там пересторога – не заводити в дорозі ні з ким зазнайомлень та приводу для підозри не подавать. Аяк, ув’яжеться за тобою злодюга якийсь, за Павлом нашим, та й піди потім спекайся од нього, одкараскайся спробуй. Це вже далі писалося у пам’ятці тій, що звільненого із тюрми, як героя наче, має приголубити, пригорнути місцева влада, надать йому в означе­ний строк, як козак трохи погуляє, працю, аби но руки до праци лежали, й усім іншим забезпечить. І коли я вголос читав ті рядки Павлові, який уже залпом півпляшки плодовоягідного (за 1 крб. 05 коп.) усушив, то Павло тільки сяяв опереможною усмішкою, ніби там і справді йшлося про визнання його виняткових заслуг перед партією, народом і козацтвом.

Спогадую чомусь Павла, і скоріш по сходах угору із тієї лавки заграничної(барахло там тільки заграничне) піднімаюсь. Завважую мимоволі, що ось і я на свою супротивність пере­творивсь. Ішов униз, піднімаюсь вгору. У незнанні щойно перебував, світло пізнання тепер осягнув.

Затим в іще інші лавки заглядаю, що по дорозі де зустрі­чаються. Ось гастроном, вже наш, сучасний, соцреалістичний. Що є, роздивляюсь. Ціни вичитую. Вони, як правило, на все уже високі. В космічному оркестрі. Води шукаю. Води нема. Є пиво. На пиво дивлюсь. Якесь виняткове. Дороге непомірно. Моє роздивляння хтось то завважує. На собі погляд чую. От і озивається уже:

– Може, пива вип’ємо?!

Озираюсь. Напідпитку, але не алкаш на вигляд, не висмок­таний до решти, як то такі трапляються, що як лимон уже вичав­лений. Сей фрукт, сей лимон іще ядриний. І одіж пристойна, далебі добротніша, як на мені.

Мову починаємо. Виявляється, земляк. Нашою мовою ламаною говорить. Спогадування про Шевченкових земляків одразу ж і біжить, набігає.

Як він тут опинився? А дуже просто. Родом із Вінницької області. 1936 року народження. Із мальовничого подільського села. У 1960 році закінчив політехнічний інститут. У якім місті? Він не каже, а я не питаюсь. Хіба це істотно, і хіба це має наразі якесь уже значення. Був направлений на роботу в Ригу. Да отак тут із тих пір і зоставсь. Уже авторитет має, завоював його, ніби як завойовують чужі столиці. Аяк, авторитет тільки і завойовують, він задаром в руки не дається. До берега самопливом не припливає. “До нашого берега нічого доброго не припливе, якщо не г... но, то тріска”, – казав якось мені Грей. А покійна Мар’я – сусідка іще говорила: “Почіплялись раки до ломаки”. Це коли я їй сказав був, новину в хату приніс, що донька бригадирова за Митусьового синочка заміж іде. Начальник із начальником дітей парують. Так само як і чекісти із чекістами своїх дітей парують. Елітарний вибір. Була така мода в означенім періоді нашого висхідного поступу. Та й зосталася. Це під ту пору, здається, як один знаменитий у дні літератор другому офіційно знаменитому літераторові сватом став.

Але як його теє було розуміть у Мар’їних очах. А так: невелика мація. Той і той, треба розуміть. А мо’ й інакше ще і як можна розуміть.

Нині подільський землячок наш в економічній раді якійсь то важній працує. Туди його як спеціаліста висунули. У свої рідні краї вертатись не збирається. Коли вже і яким чином. Чи стала рідною для нього Латвія і чи новітні переміни щодо розбудови незалежносте сього краю його радують? А як сказать. Ентузіязм щось тут не пробивається. А як хочуть, так нехай і роблять. Моя хата скраю. Чи радують його можливі надії на переміни в Україні? А теж як сказать. Та й далеченько все-таки вона від нього. Розмова мимоволі і в інше русло на побутовий рівень завертає.

Ми і прощаємося скоро, розстаємося. Із гастроному виходимо. Десь у провулкові темнім старої Риги зникає, щезає сей землячок.

До Талліннського поїзда іще далеко, довго іще, і я тиняюсь біля провулків центральних тих. Ось і напис, рекомендований провідником у вагоні – “Сауле”. Готель! І бабок шукати не треба. Двоє їх стоять біля входу, про віщось заінтересовано балакають. Я зупиняюсь подивовано, розглядую старі сиві мури. Бабки завважують мене. І першими відповідь відмову дають, хоч я отім у них і не просив:

– Нема.


Й руками розводять. Якщо нема, то чого ж огинаються, стовбичать вони тут. Може, для мене нема, бо, за їхніми прогляду­ваннями, підозру несу, довіри не випромінюю, а для когось і є.

Так заінтересували мене ці мури та закутки, закапелки манливі у центрі Риги, що й одірватися не можу. Іще квартали обходжу. Милуюсь – не намилуюсь. Закапелки темні міста таїну манливі ховають, а й небезпеку рівно ж нерозгадану. А то ж як?

Десь в тому кафе вказівна стрілка червона зір твій направляє. А чого ж, можна спробувать зайти. Може, вода там є. Я у закуток, що потаємністю дихає, уступив. Жодної тобі тут душі живої. Аж острах узяв. Двері прочиняю. Сходами униз ступаю. У невідомість – кроки мої. Кооперативне, думаю собі, кафе. До половини сходами, може, у підземелля увійшов, аж то глип очима – і в отямлення раптово увійшов, уступив. Уявіть собі картину. Перед входом у якісь подальші підземельні двері стіл стоїть. Біля стола дівчат двоє. Одягнені прозоро. Се вже потім керівник новий братньої сусідньої великої держави, старший брат скаже: “Кордони повинні бути прозорими”. А тут одна із них, одна із дівчат тих довгу ногу свою на стіл кладе. А вона не прозора, а оголена сві­титься.

Миттєва моя реакція. Я раптовий різкий поворот роблю, й на гору уже спрямовані ушвидчені кроки мої. Подалі від таких місць. І думання моє рухається ушвидчено. Спогадування про давнє в трагікомічнім сяєві біжить.

Я вже і перед тим, коли розглядував закутки старої Риги, дворики старі, що углибінь потаємничістю незвіданою зір провадили, то все про свого попередника нашого хутірського, подорожанина у цей край спогадував. Усе прикидав ув умі собі, в котрому дворику і в домі котрім, у підземеллі якім наш Вайло ті смертельно жахливі переживання спізнавав. “Ось у цім дворику, он в домі отім”, – прикидав собі в умі. Думка ота віддалено в умі моїм вертиться неозначено. А тут от спалахнула раптово доконано: “Дак не інак же, як ось в оце підземелля наш Вайло і потрапив був”.


Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка