Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка


Розділ VI “ГАЇ І ДІБРОВИ МОЄЇ БАТЬКІВЩИНИ...”



Сторінка6/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43

Розділ VI
ГАЇ І ДІБРОВИ МОЄЇ БАТЬКІВЩИНИ...”

Вже інший ландшафт відкривавсь перед зором моїм. Гаї й діброви, рукою осени погладжувані, золотом, багрянцем зай­шлися, зашарілися від погладжування лагідного. І дощ от, злива не змила сяяння зворушення того. Умила тільки. І ще виразніше, вражальніш яскравіше засвітилося воно. Які прекрасні діброви і гаї. Понад дорогою все тягнуться, і в далину на згірки та видо­линки біжать.

Дивлюсь. Милуюсь. А спогад мій до іншого повертає.

Се в перших роках перебудови було. Коли віяння очікуваної волі десь із центру донеслось. Не із глибини провінції і застою повіяло. Вихопилось. А саме із центру кимсь штучно роздму­хуване повіяло. Органами, подумав я. Бо в чиїх же руках ті архівні засекречені матеріали, і з чиєї волі вони на сторінки преси перенеслись. Про Нестора Махна, наприклад. Я тішивсь, звісно, із того й лякавсь того одночасно. Бо коли хтось волю тобі із центру дає, благо невідь яке в очах його тобі посилає – то за цим завжди чекай провокації. Це гачок, на який легко попастися. Тим більше, що про демократію та свободу говорили, а й писали ті, яких ще вчора боятись треба було. Вони й до мене часто де у громадських місцях підходили й на хутір приїжджали, із знайомих, звичайно, та про соціалізм, та про Сталіна, та про Леніна навіть негативне говорить починали. Се так накладно було на мою несмілість, се в таке замішання й розгубленість цілковиту повер­гало мене, аж піт не раз на чолі виступав. Чого від мене хочуть і що від мене вимагається. Але перед такими я стояв за соціаліс­тичний вибір, щоби вибити карти з їхніх рук, але не з-під ніг опертя. Бо ж говорить щось да треба. Перед знайомим мовчанкою не відбудешся. Вони ж, звичайно, звинувачували мене в консерватизмі. Се ті, котрі недавно відсторонялися від мене, яко великого відступника.

Пам’ятаю, я вже до видання був свій роман подав, в Ірпені один літератор говорив мені, що дружина його у Литву їздила, дак Литва вже одійшла од нас. “Од нас”, наразі треба було розуміти, що від Союзу. Тоді ще в душі, ясна річ, я тому не вірив. Але у відповідь сказав, що раз про відділення заявиться, то й кінець усій демократії нашій. Я в ті роки увесь час побоювавсь, що от не сьогодні, завтра станеться поворот назад. Я сильно переживав, що роман мій не вийде. А видання його, як навмисне, а таки навмисне, розтягувалося аж на три роки. Спробуй-но витримать таку високу напругу у такім тривалім часовім просторі. Поворот назад почнеться тоді, як назріють національні рухи. А й стан поспільности нашої до уваги треба брати. Вона інертна в масі своїй. А те, що збуджується штучно, підігрівається, ніколи іще добра не витворило. А лиш провокацією, інсинуацією й може служить, щоб чоловіка чесного з пантелику збити та схопити.

Мої остроги та перестороги не розсіюються і тепер. А як вони можуть і розсіятись, якщо за моїм проглядуванням як факт, так і життєва правда, істина стоять. Се ж масове явище, особливо у нас, що ті, котрі вчора одні гасла виголошували, сьогодні другі, зовсім протилежні виголошують. Ті, котрі щойно вчора їздили читати лекції на атеїстичні теми, – релігію та віру проповідують. Воно би добре, якби то направду так і було. Але ж між цими рівнями лежати має трудна дорога, долина каяття. А він узяв та з одного рівня легковажно на другий перескочив, з однієї орбіти на другу. І от сталося, витворилося, що таким чином, у такий спосіб усі наші високі цінности враз знецінилися. Ідеї суспільно-політичні знецінились, філософські ідеї знецінились. Голе все стало. Найтрагічніше – художности не стало. Тієї що була, не стало. Як порожній се папір. І вітер гортає його. І тієї художности, що мала б творитись, нема. Над нами, може, висне вона, але й чесному серцю не підвладна. Бо чесна душа у смутку великому зараз перебуває, од стану речей от такого. А довкруж – усе витівки Мойсари (проделки Мойсары), і хлоп’ята працюють (малыши работают).

Що ж, функціонування демократії, яка розбуяла у нас, як нігде в світі, як то кажуть гасельники, ті, що гасла проголошують, то все те ефемерне поки що. Повійне інший вітер, і гасельинки за інші гасла возьмуться.

Але одного зимового котрогось то вечора, який то рік пере­будови уже йшов, я слухав був радіо, репродуктора. Переда­вали звіт про перебування Горбачова у Литві із важливої нагоди. Конфліктна ситуація витворилась. Бразаускас, тодішній перший секретар Комуністичної партії Литви, як бойового загону КПРС, оголосив про створення незалежної Комуністичної партії Литви, КПЛ, яка одночасно із створенням виходить із лав КПРС. Мені хтось то говорив, що той Бразаускас на вигляд був могутній, ну, такий вже громило, що й не передати. Але я його ніколи по теле­візії не бачив (телевізора не маю й телеантени навіть), то й судить не можу. Та річ не в тім. Рівночасно із створенням незалежної Кому­ністичної партії Литви була створена, проголошена і Кому­ністична партія Литви на платформі (на пляцформі) КПРС. Ах, ці плятформи. Се десь читав я чи слухав, у того ж Солженіцина, здається, що коли вождь усесвітового пролетаріяту був при­тиснутий своїм супро­тивником до стіни, то запобігливо перед ним і заявив: “А низзя ли нам объединиться на одной плат­формице...”

Й от на розгляд справи і поїхав у Литву Горбачов, литовців умовляти, переконувати. І як він їх умовляв, переконував, по радіо передавали, а я слухав. Там і робітники були, представники гегемону, але здебільшого люди учені. Й речі їхні патріотично запальні лунали. І коли хтось на високій ноті рівновагу втрачав, зривавсь, в раж уходив, то Горбачов той стан раптовий, як знахідку, і в своїх інтересах ловив:

– Ну, нельзя же так, товарищи! Вот те и дожились. А ишшо говорят, литовцы культурные... Вот те и культура...

Але запам’ятавсь мені виступ одного якогось то вченого чи академіка навіть. Так от учений той так проникливо поетично говорив про свою батьківщину. Й запам’яталася мені річ його. Надзвичайно поетично прониклива була річ його про “гаї й діброви моєї батьківщини”, які бережуть світлу пам’ять про їхніх пращурів. Й стільки експресії душевної й розважливости бриніло в його голосі навіть у радійнім звучанні. Ах, як це важливо серцем відчувати, що гаї й діброви твоєї батьківщини бережуть світлу пам’ять про твоїх пращурів. “Ви знаєте, як сплять старі гаї? – Вони все бачать крізь тумани”.

Й діткнулась серця мого річ того ученого і свій відбиток в нім зоставила. І розмишлять став я, що ось це то вже щось серйозне, щось направду. Потому часто іще річ того ученого звучала в моїх вухах. І уява моя кожного разу малювала ті гаї та діброви. Й манливі були вони в моїй уяві. До щему в серці манливі ставали вони.

І от гаї й діброви, що такі високі смисли становлять у світо­відчуванні того литовського ученого біжать за вікном вагона перед мною. Зливою, дощем щедрим умиті. Й такі урочисті ув осіннім прощальнім сяєві своїм, у згасанні осіннім своїм. Мішані ліси. Листяні дерева в основному. Дуби, берези, що іще там. Понад самою колією ось тягнуться стіною. Як смуги придорожні. Зелені шати землі. А внизу коричнево жовте листя папороті на ніжках високих уже над самою землею, над покривом її уже інші шати витворили. Так і виграє у бігові своїм назустріч. Латки, смужечки де, а де смуги довші, суцільні косяки. І так всю дорогу. Яке зворушення се диво осіннє спостерігать. Воно думки наші, уявлення до літа повертає. До дитинства світлого у проглядуванні див світу.

У нашому лісі в Наталії також папороть росла. Як пасли ми товар, то видивляв, знаходив часто я грибочки під папо­ротниками. Ті грибочки наче й з’являлись на світ для того, щоб мене у зворушених передчуттях ждать. Свято зустрічі нашої. Несподіванка яка, урочиста мить. “Ось нате, панку, в руки ваші віддаюсь я”. Для кого радість, що дух перехоплює, а для кого, може, із життям прощання рокова мить.

Та не так вражало мене удень заростей папороті розгля­дування, як уявлення до безмежжя у моїй дитячій свідомости розпросторюванні. Ті уявлення розмовами навіювані. Скільки начувся я від дорослих, в основному від сестер своїх старших, а й від підлітків також про чарівний квіт папороті.

Се у Купальську ніч треба прийти у ліс на галявину, де найпишніші зарости папороті розрослися, засісти під кущем котримсь, причаїтись нишком та й очікувати опівночі. Бо тільки опівночі зацвітає дивним цвітом папороть – ця загадкова чаро­владна рослина. Дочекавшись цього моменту, не проґав його. Зірви квітку папороті та й притисни до серця свого, як най­цінніший дивний скарб. Квітка має чаровладну силу. І що не забажаєш потому, як би не розпросторювалася твоя уява у забаганках, то всі ті забаганки враз і збудуться, сповнені будуть. Досить тільки до квітки у тім звернуться, їй о тім повідати, серце своє відкрити.

Але до того іще далеко. Бо щойно зірвеш ти квітку, як прийдуть до тебе, збіжаться, перед очі твої стануть усі звірі лісові, усі стра­ховиська несусвітні, які тільки і є на світі, та й стануть жахи на тебе наганяти, квітку чарівну собі виманювати. Але ти несхитним тут маєш бути, спокусі не піддатися, до кінця вистоять, не вжах­нуться – й тоді страховиська відступлять. А ти, ощасливлений, понесеш квітку додому, і радости твоїй не буде меж.

Мені так легко було уявить дивину цієї квітки, так буйно розцвітала вона у моїй свідомости. Але якого кольору, яким цвітом, червоним, жовтим, синім, білим мала зацвітати вона в природі, поверх широколистих папоротникових заростей – сього я ніяк тоді уявити не міг. А й тепер, коли от уявленнями з висоти старіючого раціоналізму манливий світ мрії проглядую, то ніяк не можу осягнути розумінням і баченням своїм, а якого ж таки кольору насправді мала би бути та чарівна квітка папороті. А ніякого. Не проглядується. Висока дивина і без кольору буває.

А одного разу у тихім купальськім надвечір’ї, потайки від усіх домашніх я настроївсь був на Наталію, на галявину, де папоротник розрісся, іти. І вийшов уже був. Понад Річкою стежкою поміж кущами вільшини пробиравсь. На Грядку, на жужель вже зайшов. І все про папоротник думав. Не так про папоротник, як про страховиська нічні, які мене вже там дожидаються. Навпроти Грядки я став, зупинився. Чи додому далеко – оглянувсь. А вже далеко, щоб беззахисність доми відчуть. Щось шелеснуло у кущах, і туди моя увага моментально перекинулась. Ой, лишенько! Із Грядки, із кущів вільшинових, вербових, крушинових, хмелем густо переплетених, усі звірі, страховиська із цілого світу, що мали коло папоротника буть, раптом на сіножатку вибігають, та й гарцюють, перекочуються собі, іклами своїми супротив мене вищиряються, їх у лице кожного зосібна не розпізнати, – темрява наокруги вже спадає. Але, що то вони, я впізнаю і вгадую безпомильно. Скільки стояли вони перед зором моїм після кожної розповіді про чарівний квіт папороті, а й в розумуванні опісля на самоті часто. Що робити? Я застиг у німуванні безпораднім. Тікати? Дак наздоженуть же, якщо запримітили. Вичікую. Ніби й нема нікого. Ніби щезли. Ні! Ізнов є, гарцюють. Отак поперемінно. То є, то нема. Тут не спов­нення заповітних мрій уже було, і найпершої навіть із них – щоби із лиця мого зійшло густе ластовиння. Момент уповільнений, коли нема, вичікую, та й назад додому стежкою повертаю. Спершу несміло помаленьку, а потім підтюпцем, аж стежка залопотіла. Це вже коло хати нашої ближче. І не оглядуюсь, а відчуття таке, що же­нуться. Захеканий в хату влітаю, й нікому про те не кажу, не при­знаюсь, ані тоді, ані пізніш.

Я осміхаюся давньому переживанню тому світлому, а перед зором моїм усе папоротники біжать. Зовсім від колії близенько. І уява моя старіюча єдність світу проглядує. От, може, й до цих заростей папороті білокурий хлопець литовський, син прекрасних гаїв і дібров своєї батьківщини, до цвіту папороті, як і я, потаємно о вечірній порі пробиравсь.

Діброви й гаї сіножатями змінюються, чергуються. На сіно­жатях отави вже де поскошувані, а й де нескошено врунисто густі срібляться. На отавах тих худоба пасеться. Розкіш яка. На зеленому суцільно килимі худоба біло-чорно-ряба пасеться. Ближче до залізниці поодинокі бичечки пасуться, поприв’язувані котрі. Очима смутними тебе, нас, поїзд цілий, змія стального у далеч проводжають. Ти от їдеш, несешся, мчишся кудись, у світи незвідані розвідувати їх. Враженнями, відкриттями новими в оновлюванні повниться єство твоє, розпросторюється. А їхня бичача, може, не менш за твою перемін прагнуча душа, да на однім місці цілий день нудитись мусить – на прив’язі.

На пагорбах удалині табун худоби чорно-рябої густий, одна проз одною стоїть. Казенна худоба, угадувати можна. А ось табунець менший. Й худібка розбрелась одна від одної подалі. Пасеться старатливо, немов втрачене надолужує, чи проґавити, подарувати того, що відбереться ось скоро, не хоче. Аяк, перед­чуття зими!

Чорно-ряба худоба, що пасеться по зеленій пишній отаві, у видолинках і по згірках – найістотніша прикмета пейзажів, що проносяться за вікном вагона, скільки ми і їхали через всю Литву. Якось менше запам’яталися мені нивки чи юно зеленіючі латки озимини. Може, десь углиб, подалі від залізниці вони про­стяглись.

І села чомусь не запам’ятовуються мені. Хутори здебільшого. Поодинокі й гуртками стоять хати на згірках, а якщо долина, то й по долині там-там розкидані. В основному це старі будинки, але добре іще доглянуті. Черепицею криті. Є й шифером уже. Котрі хати поближче від колії, я їх розглядую уважніше. Вікна які, двері. Садки які. Городи. Й що на городах іще позосталося. Вони одмінні од наших городів, і не кладуть на моє серце той зворушливий відбиток осени, що уже вчора поклавсь там, зі своєї сторони. Ось купа дров посеред двору стіжком, ожередом конусноподібним, пірамідою не єгипетською – ефіопською, може, укладена, а верх піраміди тієї покривалом білим, целофановою плівкою обгорнуто, та й припасовано все суцільно. Хазяї, бачся. Щоб від дощу не промокло, щоб сніг не залітав. Добре. А якщо вітер шквалистий зірветься, то не проб’є подувами своїми сердитими хіба ту плівку, не пошматує, не зірве її, хоч вона і щільно припасована. Які хліви у них, розглядую. Що у дворі де ходить із живого. Кури або собака. Щось не видно людей. Ані чоловіків, ані жінок, ні дітей. Шмаття порозвішуване де зустрічається. Вітер висушить після дощу. А небо ізнов супиться. Тільки хмари віддалено іще угорі виснуть.

Ось хата на згірку. Одиноко. Розкіш мальовнича яка довкола. І дорога асфальтова до неї в’ється. Треба думать, що від більшої дороги десь. Ясна річ, що й світло електричне до дому підведене. Лампочка Ілліча заповітно омріяна, як віковічна мрія самої знедолености тут світиться. Тільки скажи було що супротив, дак одразу: “А ми вам зорі ясні із Кремля принесли, а перед вашими очима лямпочка Ілліча засяяла. За вашого капіталізму ще й досі в темряві при лучині сиділи б”.

А ось хата друга. Уявіть собі картину. Долина широка послалась, а углибині синій ліс. І по боках ліс. І в глибині простору, ну, до лісу, може ближче, як до залізниці, хата одна стоїть. Обійстя одне. Догленуте, віддалеки угадується. Хтось то живе, але нікого більше поряд. Хіба за лісом, може. Міцний, видно, там хазяїн вкоренився, або доживає хто. Цікаво, а якщо діти є, то куди вони до школи ходять. Ось уявіть картину далі. Сніг випав. Далина біла-біла. Суцільно гладенька в білости своїй. Хоч би один слід який звір позоставив. І от дитина вийшла. Я не кажу про почуття цієї дитини в такім казковім світі. Але от хто передасть і намалює сліди її одинокі в цій суцільній білости до синього поранкового лісу спрямовані. Під небесами голубими.

Не встиг ще тією картиною уявною натішитись, а он уже на другім пагорбі, що за гаєм, за дібровою виринуло, поселення ціле заясніло. Червоніють, біліють усе будинки, дахи їхні черепичні (може, шиферні – це вже уявно все в мене) гостроверхі, в небесний простір пнуться. Гуртом усі стоять. Рівненькими вуличками. Один від одного на відстані рівній, і не більше. Великих кілька будинків виділяються. Школа, контора, магазини, що іще там. А віддалік – водонапірна башта. Ферма. Соцмістечко. Це вже не те. Інкубатор, де гине душа й вирощується людиноподібний стереотип. Хоча в порівнянні із нашими соцмістечками оце іще самобутнє дещо. Такі я на фотовітрині у Київі біля будинку АПН (колишнє “Агентство преси Новини”) бачив на фотовиставці, де про Литву розпові­далося. Біля одного будинку такого момент весілля зафіксовано було. Молоді – тракторист і піонервожата – сміються щасливі. Соціалістична дійсність. Соцреалізм.

Може, це і є те соцмістечко, у фотографіях колись реклямоване. Подумав я. Мало чого в житті не буває. Яких тільки імовірностей не трапляється на нашім віку. Одна – до мільйона. І то інколи дуже часто. А тут одна до сотої, до тисячної, може. Свого колиш­нього сусіда по горищу з Великої Житомирської, який тепер мешкає у протилежнім кінці міста й посилено продовжує студіювати марксизм-ленінізм, співаючи одночасно в академічнім хорі, Жилкіна я зустрічаю випадком , на Хрещатику і в інших місцях також, мало не щотижня, а то й кілька разів на тиждень. А якщо вже не бачу його довше, з місяць десь, то досить тільки мені згадати Жилкіна, подумати про нього, як сам Жилкін вже і йде мені назустріч, копотить:

– А ти чув, що проти Леніна знов виступають. Це – штрейк­брехери...

Ось нате, прошу пана, ми і є, ми й позустрілися знов.

Ось березовий суцільно гай побіг. Берези жовті вже, а стов­бури їхні білі. Річечка мала, болітце чи ставочок проз гай в’ється. Низина. Й беріз малих і більших лежить попаданих чимало. Позрубував хтось, до пеньків приглядаюся. Ах, бобри попе­регризали. Нерівности стинання унизу на стовбурах знати. Смужки білі на деревині від зубів знати. Угадуються. Кажуть, бобер зуби точить об дерево, щоб спиляти їх. Бо якби не точив, то такі великі повиростали б, що у роті не вміщалися б.

Я знайому картину вгадую, бачу. На хуторі у нас коло хати бобри років три тому завелися. Нори глибокі спершу завважив я. Ідеш стежкою по сіножаті, аж нога моя раз провалилася за коліно углиб. Став я ту нору розглядувати, заступом пробую, чи довга, а заступ і сховавсь. Потім бобри почали дерева під’їдати, вербу, вільху, в’язи. Спершу менші, а потім і більші стинати почали. Гаток через Річечку вибудували, да такий міцний, що людина такого не вимайструє. Вода на півметра, може, піднялась. Водоспад, як Ніагара, навпроти хати дзюркотить день і ніч. А де вода піднялась, там далі затон, ставок наче, поетичний витворивсь. Вода стояча, й жабуриння зелене зверху плаває, стоїть. Плівкою наче водяною гладінь укрилась, і поетичний густо настрій зверху над берегами висне. А де гаток, вода дзюркотить і береги розмиває. Я хотів був розкидати гаток, щойно бобри його гатить зачинали. Але згадав примовку: “Хто зачепить бобра, тому не буде добра”. Хтось то іще розказував, що бачив, як були люди настигли бобра, а він скиглив і плакав, як мала дитина.

Я толерантно ставивсь до бобрів, але вони моєї нужди не знали й відати не хотіли. Гайок мій вільшиновий протягом останнього року геть начисто знищили, й зостанусь я от без дров.

Але бобрів не зачіпав і гатка їхнього. Якось Гані Микитиній, сусідці, таке кажу, що бобра не можна чіпати, бо він під охороною, в правах тобто, і коли щось, то до суду таку бомагу накатає, аби витримав.

– От невже?! – осміхається подивовано Ганя. – Хіба він писати уміє?

– Іще й як. Бачите, якого гатка вибудував, то й писати напише.

Якось увечері я вийшов надвір, і почув, як біля колодязя затупотіло. Бобри. Але лице в лице ми ніколи не зустрічалися. Інколи посеред срібної ночі я прокидавсь на хуторі. Не міг опісля заснути, і думки мої про бобрів ішли. Ось вийду, підкрадусь тихенько садком до Річки та й зустріну бобра, лице в лице. Побачу, як вони дерева перегризають. Як гілля від гайка несуть до Річки. За роботою застану їх. Але тут же й стримуюча думка ішла. Це ж спокій їхній потривожу. Якщо нам належиться зустрітись, то момент цей десь іще попереду.

Й тут від залізниці близенько, над дорогою берізок, поспилю­ваних бобрами, ніхто не підбирає. Може, теж не хочуть тривожити звірят. Може, хтось і тут теж отак, як і я, за бобрами стежить у думках своїх, але в лице їх не бачив, у лице їх варується допоки бачить, й силуваних дій та учинків щодо бобрів поки уникає робити. Чекає допоки на випадкову зустріч із ними. Собака не собака, а шия грубенька. У книжках на малюнках такий вигляд має. Шерсть хвалена із волосинками осібними довгими на шапках знатних відома. Стопроцентовий вегетаріанець.

На повільній швидкости поїзд проноситься проз станцію якусь чи малий полустанок. Будинок сірий довгий вокзальний. Двері поліціянт одчиняє укінці будинку, а над дверима тими напис “Polizija”. Ого! Тут ніби все уже направду. Промовиста прикмета. Як заграниця. Ні тобі міліціянської форми, ані міліційного напису. Й поводження міліційного, може, уже нема. Нагляду за чесними громадянами, може, нема. Інша функція її. Захищати нас, просто­людинів тобто, а не прискіплюватись. Та про це потому.

Поїзд на простори вихоплюється. Ай, красота яка! Невимовна.

Ліси, гаї, діброви довгою смугою пішли, потягнулися. Да такі прекрасні, що й не передати. Коричневі, багряні ліси. Дорога польова вздовж лісу і залізничної колії вздовж тягнеться. Хтось то їздить нею, бо не травою, не споришем поросла, а піском жовто-білим світиться. Небеса похмурі знов над краєм виснуть. Тиша. Благість. Жодної душі живої доокіл. А хтось же то, крім мене, да за тим дивом спостерігає іще. Не може ж бути такого, що елегійний стан природи, високий надто да проминально вистоював, щоб жодна жива душа не причастилася випромі­нювань того високого стану природи.

Й не встиг я подумати тільки отак, як з лісу розкошуючого в багряности неземній, ув осінньому згасанні повільнішім на дорогу ґрунтову виходить чоловік. Волхв. “Волхвы не боятся могучих владык, и княжеский дар им не нужен. Могуч и свободен их вещий язык. Он с волей небесною дружен”. Да який там волхв. Із кошиком. Грибник. У чоботях гумових сіро сизуватих. Хода його така розслаблено уповільнена. Лісова втома, тобто втома від лісу. Наситившись лісом, він вийшов із нього на узлісся, на простір, щоб простором уже дихнуть. Що знайшов він там, які дари лісу лежать в його кошику. У його повільній ході я бачу, відчуваю блаженну втому від лісу. Яке це щастя утомитись від лісу й утомою тією блаженною оповитим на узлісся в самоті вийти, на простір світовий вихопитись. А понад дорогою жовто-білою піщаною ґрунтовою папоротник ребристий листом золотим зацвів. Іскриться. Литовець же, напевне, він відчуває серцем незамінну рідкість своїх предковічних, у спадок предками переданих нащадкам гаїв і дібров. Елегія у високім роз­просто­рюванні і звучанні своїм.

Грибник, литовець, напевне ж, позаду вже у хвості поїзда зостається. Промелькнуло проминально. Як картинка. А думка моя вже завважене, спостережене аналізує, висновування в’яже. Із спостережень своїх, що крізь вікно вагонове увійшли з ланд­шафтів литовських у серце моє, я висновувати можу. Думка моя ось довкола чого снується. А все-таки земля, природа тут іще не так зруйновані, знищені дощенту, як у нас в Україні. На Вкраїні милій. Й подальші спостереження із ландшафтів латвійських, естонських це висновування потвердять. Ну, не можу я сказати, що усе вже так первісним тут зосталося, без руйнацій шалених. Особливо тих, якими в останні десятиліття в житті Землі позначені були. Та й що побачив я. І що побачить міг, що вловлював, схоплював зір мій. А рівно тільки і те, що у вікно вагонове вміститися й могло. А що далі, в просторі окружнім лежало, усе те сховане для зору мого позосталося. Але й в крапливі сонце сяє, відбивається. І от побачене ґрунт мені дає виснувати, що природа у цім краї не до кінця поруйнована іще, тобто зворотному відновленню іще піддатлива. В нас же у багатьох місцях земля вже на тисячі, на мільйони літ, може, відновлюванню непід­датлива. Перекопані ріки уже ніколи не увійдуть в своє природне русло. Й болота висушені хіба маревом, фата морганою у свідо­мости наступних поколінь лиш можуть повстати на горизонті. Та й земля отруєна коли то вивітритись зможе.

Що й казати, ніяка інша земля не поруйнована так сильно, може, як земля наша. Бо завидна. Схильне до руйнації та зави­дюще око насамперед і плюндрує те, що пишнотою своєю виріз­няється. Супротивне пишноті й красі процвітання похітливо як свої скоки на таке вирізнюване робить. Ніщо у супротивнім таборі не викликає такої дикої агресії, як зблиски Божої краси.

Думка моя вже про очевидніше й прозаїчне більше іде. Так, мабуть як і воно було насправді. Вожді то наші, місцеві настав­ники, відданці ідеям марксизму-комунізму, ну, гетьмани наші та отамани кошові вкрай вже у розбайдужінні повнім до краю свого, до сторони отчої (ніби вона була у них) перебували. Що ні історія його, ані будучина колиханням своїм не торкалися, не обходили. А зітреться з лиця землі, дак нехай і стирається. На вік мій і сього стачить. А на всіх людей і так не настарчиш. Тому то і бездумно похапцем припадалися вони руїнницькі московські накази виконувати, сповняти.

Як подумати, то, може, оті Бразаускаси, на вигляд веле­тенські, громили, що я їх по телевізії ніколи не бачив, та й не побачу уже більше ніколи, звісно, а й Пуго оті, може, лице яким з одчаю та туги передсмертної пересмикувалося, як я їх по телевізії бачив, але вже також не побачу уже більш ніколи, а все-таки да стримували доконечну плюндрацію своїх країв. Московські накази декотрі, зовсім безглузді з точки зору глузду, вони якось то не поспішали, обминали виконувати. Або отак – в одне вухо увійшло, а другим вийшло. Або на себе пружинно щось брали. Ти говори, а я послухаю. Або ж обминати гострі кути якось то уміли. Розторопніші, вірніш, були. І не тільки самі, а й команда їхня. Із свідомости їхньої до кінця іще не вибилось усе. Трималось найважніше у свідомости. Раз річку в лиця землі зведеш, береги її позасипаєш, то в старе русло вона ніколи вже не повернеться. О тім, може, хоч трошки пам’ятали. А тобі вже що буде, те й буде. Догори... не повісять. А якщо й повісить мають, то й без того повісять.

Наші ж мудрі сильно. Самі себе перехитровували часто у ревности служінню.

Воно й таке подумать, прикинуть треба, з рахунку принаймні не знімати. Україна – се не якась там Литва, чи Латвія, чи Естонія. Або й усі разом узяті. З України й попитання, спитання зовсім інше. Великому кораблеві – велике плавання. Чи не так, здається, говорив корифей усіх наук Сталін. Якщо в Прибалтиці чи Туві навіть якесь то відхилення і можливе, то на Україні аж ніяк. Туди наказа дали, та й забути можуть. Просто за незначимістю об’єкта того, одного із численних таких, забуть можуть, то коли про Україну ідеться, тут а нічого не забувають. Се об’єкт значний, се адресат такий, завжди навидоці. Й еківокі тут не пройдуть. Й екі броки також не пройдуть. Тут одвіт давай чіткий і ясний. Й вихилясами тут не одбудешся. Вихиляси не пройдуть просто. В сей об’єкт надто потужна агресія спрямована.

Так що на все є міра своя. І штуку кожну з усіх боків проглядувать треба, щоб істинний відбиток о ній у твоїй свідо­мости зложивсь.

Десь іззаду, у хвості поїзда, в просторовости зник, розчинивсь ув осінній похмурости одинокий грибник, що із лісу на дорогу ґрунтову на узлісся вийшов, литовець, напевне, а стоїть перед очима моїми, як живий – такий контрастний відбиток у свідомости поклавсь. Неповторюваний і незмивний.

Інші вже краєвиди побігли й картини інші у свідомости свій відбиток кладуть. І прекрасні все. Елегійно заспокійливі. А таки не понищена незворотньо, не сплюндрована вкрай іще природа цієї сторони. Так упевнювать мене у тім думка усе не покидає. І я проникаюсь до того краю, до чужої сторони, по якій от вперше їду, тихою любов’ю. Й так добре, заспокійливо так стає від тої думки. Блаженство оповиває мене прозорою сизою наміткою. Й той доторк я чую майже фізично предметно єством своїм. І добре так мені сидіть, на столик малий ліктями обіпершись. Й далі хотіння мої розпросторюються. От зійти на ближчій станції. Та й зостатися тут. Притулку, так би мовити, політичного попросити. Аяк. Заграниця вже. А я ізгой в своїй рідній стороні. Стопроцен­това жертва Системи, що і реабілітації не піддається. Невже не приймуть. Ось в гаю, в діброві, у лісництві на ночівлю попрошусь. А там жебракуватиму. На ночівлю проситимусь в хутірських оселях. По гаях і хуторах. Й такою манливо романтичною уявилась мені ця моя мандрівна старість.

Ну, а далі що ж? І де кости мої спочинуть. Перед бар’єром думання оцим раптом і вигулькнула перед зором рідна моя сторона. Ах, за гаями, за дібровами, за пагорбами уже! Далеко, страх як далеко відвіз ти мене, від краю свого, залізний змію, вигинистим поповзом своїм по землі. Через поля і через ріки навпрошки, поміж лісами, поміж гаями і дібровами.

І тут думка моя поворот, зіскок робить. Уява пронеслася надо мною. Ну, а що як неймовірне от станеться. Повороту назад нема. Змій стальний залізний у зворотню путь не повезе. Й інші шляхи відрізані. Цілковито всі. Навіть ті, що ногами своїми подолать би зміг. Ах, розпач який! Не витримаю я туги у чужім краю пре­краснім, не до кінця іще поруйнованім, і в заколи­суванні, в розраюванні поблажливім прекрасних гаїв і дібров чиєїсь батьківщини не витримаю, не перенесу я туги. Верніть мене, пре­красні чужі гаї й діброви, до моєї рідної украй сплюн­дрованої сторони. Верніть мене. Бо серце моє з великої туги ро­зірветься.

А між тим залізний змій поповзом занурювавсь усе глибше і глибше. Поміж дібровами і гаями, крізь видолинки та пагірки. Щось не так багато зустрічав я, щоб лани де тягнулися широко­полі, щоб рілля масна проти сонця зблисками чорними світи­лася. Але все сіножаті та сіножаті. Й отави, де більші, де менші, вруни тільки закущилися, срібляться в повітрі, після дощу прозорістю просякнутім. І худоба по них пасеться. Звільна пасеться. Наситилась уже. Де поодинокі бичечки із ріжками сивими, що крізь шерсть пробиваються. На ланцюгах на прив’язі котрі бичечки такі лежать, стоять котрі, й без прив’язу котрі, вільні, вільному воля, а теж стоять чи лежать, не брикають, у шкоду не йдуть, а і де та шкода тут. Отави лиш зелень довкруг ідеальна. А нею вже наситились до полудня вони. Повільно заінтересовано своїми великими вже очима проводжають потяг наш. А й корови поодинокі де пасуться. Хазяйські. Великі корови чорнорябі. Вим’я волочиться по землі майже. У гуртах худоба пасеться. Є гурти, що розбрелася худоба, й поосібно пасеться. То, угадувать можна, теж хазяйська худоба. Пасовисько лиш гуртове. Череда. “Череду пасти”. “Не вийшов у колгосп на роботу, бо треба череду пасти”, “Не поїду завтра до містечка, бо треба череду пасти” – кажуть у нас. Й гурти худоби на згірках он удалині порозкидувані. Одна проз одну стоять. Не розбре­даються. Й усі чорнорябі. Колгоспні се вони, по всьому видано. Своя худоба так щільно купи не трима­тиметься. І теж насити­лися, напевне, по застиглості гуртів від­далеки угадувати можна. Ідеально зелені, аж срібляться, отави восени на сіножатях безмежних. Такий одностайний колір у про­сторі пославсь. Бо осінь то вже вистигла. Зелена барва пасовиськ опів­нічна. Барва Джойса.

І гурти худоби біло-чорно-рябої на сіножатях тих пасуться. Й поодиноко худоба пасеться. Ополудні осіннім, після дощу умитім, наситилася вже. Від худоби спокоєм ситости й умиротворення дихає, й настрій отой ситости доокруги випромінюється й розля­гається і над зеленими просторами угорі висне.

На всьому обширі, на всьому протязі дороги одні корови і телята тільки й зустрічаються. Одна велика рогата худоба. Коні – зрідка. Каштанові. Поодиноко пасуться. Або стоять. Звільна голови піднімають, потяг, очевидно, скоріше зачувши, аніж побачивши. Пози, напрямку стояння свого не міняють.

Але хоч би де, на всім обширі не зустрічав я ані овець, ані кіз. Та от чомусь подумав про них. Вівці та кози десь по видолинках та згірках далекої протилежної пагірньої сторони полуденно-східної пасуться. А тут сторона опівнічна. В опівнічній низинній сій стороні ідуть мені на думку вівці і кози із далекого полуденного пагірнього краю – сі найдавніші, може, бранці жертовности. Ось стали та й застигли перед зором моїм отарами і поодинці заблукалі в біблійнім символічнім спокої своїм.

І я про біблійне спогадую. “Днями своїми наситивсь і спо­чив”. Яке повнозначне окреслення. І яке се, почуття об’ємне, – ситість днями своїми серцем і єством, сутністю своєю відчути.

Пригадую знов. Останній серпневий день на хуторі. Соняч­ний, а вистояний до краю. Соснові дрова складені уздовж стіни на Івановім дворі, засмолилися проти сонця – живиця повис­тупала та й пацьорками зсохлася. Вишнево стемніла. Як каруки на корі вишневій.

Посеред двору у вистоянім сонці сидить 79-літній сусід Іван, уже шостий рік паралізований, тяжко мучиться. Сидить, у землю дивиться, та й каже до себе чи до мене, як знати:

– А воно то й вистачило б, хватило б уже сього життя...

Я ж у відповідь йому:

– Таке кажете... Ще й вісімдесяти нема.

А в думці своїй подумав: “Наситивсь уже Йван днями”.

Минув, догорів день, і вечір настав. “Божий день потух, – по селу отару розігнав пастух”. Ніч передосіння, хоч в око стрель, темна, в таїні раду радила. Далекий гук машини на дорозі доніс до вуха мого передчуття й усвідомлення ранку.

По павзі око розплющую. Й полегшено дивно завважувати мені, як вікна синявою пойнялись, і синява ся неухильно прогресуюче розсіюється, тоншає.

Дніє.

Не встиг подумати тільки отак, як у вікні передньої хати обережно несміло пальцями затарабанило.



– Хто там?..

Проз стіну до мого вікна ногами стугонить.

– Гандрій, відчиняй-но...

Іван безрукий, однорукий тобто, вірніше, син перворідний сусіда Івана:

– У тебе балія велика та є. Батько померли...

У світанні сірім в сінях вже:

– Та же вчора вони ще посеред двору сиділи. Сонце таке ясне стояло, і ми про життя говорили.

– Ну, давай, як є, балію, бо треба мити...

* * *

Ліси, узлісся й переліски, гаї й діброви у хвіст поїзда, змія вигинисто залізного, побігли та й сховалися за горизонтом там. Небосхил покрив їх імлою сивою.



Ярки, виярки все біжать уже назустріч. Урвиська, вирвиська, наче окопи, а й ніби після бомб вирвиська. А зелень доокруж та сама. Отави все. Іще пишніші, може. Темно зеленіші, густо так зелені.

Й худоба по ярках, виярках, по байраках (“За байраком – байрак”) пасеться. Поодинокі корови здебільшого, але не біло-чорно-рябі, а бурі вже, коричневі. Вигляд важности й гледжености справляють. Особливо бички. Просто гіганти котрі зустрічаються. Чорно-ряба худоба такого важного вигляду не мала на всім протязі руху, а де не зустрічалася. Й повільність худоб’яча переконуюча вражає. Й пейзажі інші, одмінні наче вже побігли.

І тут я до персиянина підсів, а й до подруги його, що не так вже на персиянку схожа, як він на персиянина, в першу чергу і звертаюсь:

– Чи не Латвія вже почалась?

Вони обоє за вікно уповільнену свою увагу перенесли, але відповідає вона:

– А вже, здається, Латвія...

Із пам’яти її вигулькнула, хвостиком показалась нитка перер­ва­ної раніше розмови:

– На таких от вибоїнах вони самі не розженуться, далеко не поїдуть. Спробуй розігнатись на таких вибоїнах. Це тобі не Україна. Там оглобли воткни, так расти будут...

І я пильніше за вікно вдивлятись став. До шибки лицем своїм припав. Литва позаду зосталася. Латвія назустріч мені біжить. Зміна декорацій. Новий пейзаж завжди манливо увагу роз­просторює, зір у пильности акцентує. А тут іще й сама назва місцевости змінилась. Нова держава перед зором понеслась. Границю, кордон залізний змій перетнув, і десь то зостався той кордон у хвості змія вже. По новій території іншої держави, по рідній землі іншого народу ти їдеш. І ландшафт, що є рідкістю для когось, для тебе сяєвом першовідкриття світиться.

Лісів, гаїв і дібров наче поменшало. Більше ярів, виярків, вибоїн на лиці своїм земля показує, являє. А отави однаково срібляться й пишні все ж такі, ядрині. Й товар на всьому протязі пасеться. Але жодної особини тобі біло-чорно-рябої. Усе коричнева, бура худоба на всім просторі пасеться. Як корови, то одну поважність випромінюють. Такі переконливо важні обриси мають, несуть у будові своїй. Культ корови. Аж хочеться сказати. А й бички торішні, їм уже півтора року, може, великі коричнево-бурі на ланцюгах на прив’язі зустрічаються нам у дорозі. Ланцюги подзенькують. Не чуть, але проглядувать, догадуватись можна. Волоокими очима бичачими тільки потяг проводжають, їхнє око чиєсь око зловить у просторі настроїлось. А не ловить, за склом грубим віконним вагона лиш угадує. Дивишся на такого поважного биця – не надивишся. Культ бика. Аж хочеться сказать. Зрідка каштановий кінь покажеться. “Ой, чий то кінь стоїть...” Хоч гривонька і не білая. Ваговоз. Силою однією так і дихає, силу кінську випро­мінює, що вона еталоном мірила стала. Аж дихання те чуть. Згусток енергії он угорі над зеленим пасовиськом золотим німбом світиться. Культ коня. Так і хочеться сказать.

Хати віддалено хутірські під небесами опівнічними низькими привільно собі розташувалися. Й хати біжать ближчі придорожні. Старі хати є серед них, давні. Поезію затишного осідку людського випромінюють вони. Моя думка на тім зупиняється, що тут уміють відчувати і цінувати старовину, колишнє добротне. Античний дух місця, дух осідку людського побутує іще тут. Будинки, з усього видно, збудовані іще в добрі довоєнні часи, випромінюють сяяння спокою дооколишнього і перспективу людських душ. Черепиця давня на дахах де-де попровалювалася, й латки там-там, де бляхою, бляха вже також почорніла, зіржавіла геть, й дірочки у ній тремтять, де шифером іще сивим недавнім, мох зеленим жабуринням своїм іще його не торкнувсь, де бляхою зеленою, де бляхою виклично червоною – не іржавою. А й черепиця червона поміж латками червоніє давня зжухло. Се ж вона призвідниця розцяцькування розмаїтого, її утратить да бояться. Дивишся на такий розцяцькований розмаїто, що пролітає за вікном, дах, і поле шахової дошки перед зором уявно біжить. Ах, як душа за колишнє, за старе тримається, хапається як душа за давнє добротне. Латку на латці кладе, а первісну черепицю з даху рушить не хоче. Й такою поезією ностальгічною оповиті сі мури давні, сі дахи роз­цяцьковані, сі упевнюючі звірені знаки прекрасні осідку людського мелькають тільки за вікном. Котрі за колією одразу, котрі по видолинках та згірках удалині порозкидувані. Як на долоні. Й так настроям моїм, моїм відчуванням та уявлюванням про зниклість колишніх супокійних форм буття, про добротність і безпре­тезійність давніх речей імпонують вони. Настрій серця з настроєм, випромінюванім в дооколі, перегукується, одне одному навстріч линуть.

Щемкість сих навіюваних відчувань в розмишляння пере­ходить, думкою проростає, кущиться. Спогадом, нагадуванням простір далинно далекий, що за пагорбами вже, озивається. Я про Посьолок, що побіля хутора нашого й із коріння хуторів наших від початку 60-х років повстав та й розрісся, вже думаю. Як Посьолок розроставсь, до села ніби наближався у розростанні своїм, так хутори поникали й щезали. Дух нищення й руйнації, що не на життя розмаювавсь, ох, не на життя, усе носивсь над ними нерозвіювано. Як зачастивсь, то мало не щороку виривав сей дух грізний по хаті, а то й по дві із чудесного дооколу, колись для благодатного людського осідку міченого. Із корінням виривав. Де хата Гарасимова була, і де Гарасим колись жив, я ішов однієї весни перед Великоднем із відром туди піску білого набрать. Бо ніде такого в усій окрузі піску білого-пребілого, як полотно вибілене, і не було, як там, де хата Гарасимова стояла. Як висип­леш з відра на призьбі, то так і співає сей пісок до сонця, просу­шуючись. Як ішов я тоді із відром по пісок білий, де хата Гарасимова колись стояла, то вітер весняний сонячний, у проростання й дужість спрямований, мене обвівав, обгортав подувами дражливими. Й відчуттями сили набрякало лице моє. Таке щемке, в життєпроростання розпросторене відчуття дивне пронизало раптом цілу сутність мою, по крові розіллялося. І зупинивсь, стояв я на пагорбі. Та й з узвишшя за Річку в опівнічну сторону на хутори озирнусь. Роззиратись став. А вітер сонячний весняний хутори розмаює. Ах, які там уже хутори. Хати поодинокі сирітливо. Були хутори. Хати поодинокі лиш позосталися. Рідкі хати. У сонці благіснім веснянім тремтять біло. Вітер галуззя чорне дерев, у проростання спрямоване, націлене, соками вагітне благісно розгойдує. Й хати білі боками в погойдуванні зблискують у зорові моїм. Господи, яка ж і благісна ся білість перед Великоднем хутірських хат побілених, що крізь розгойдане вітром сонячним галуззя чорне дерев, у проростання спрямоване, просвічується! Мить зблиску просвічування в зорові моїм. Хати хутірські тремтять. І село далеке біло тремтить. І ліс тремтить синьо, синя намітка над ним бринить, хитається. Струменить д’горі. А я стою, заворожений, вітром сонячним весняним обвіяний. На пагорбі, де хата Гарасимова колись стояла. А зір мій уже по стріхах хат біжить, перескакує. Зжухлі сіро, вітром і сонцем висушені, старі солом’яні дахи. Шапки старі на празникову білість свою хати зодягай. Ах, як незамінне миле мені се традиційне вбрання наших хутірських хат, поодиноких, позоставлених в дооколі опівнічно чудеснім.

О тім думав я тоді, і відчував, на узвишковім місці стоячи, коли перед Великоднем із відром по білий пісок ішов, де хата Гарасимова колись стояла.

Ліворуч же од мене на Посьолку вже все шиферні сіро й бля­шані чорно дахи світилися. Шиферно-бляшані віяння у краї вже невідворотно носились. І у випромінюванні загрози отакої яку неповторну звабу містила для мене кожна стріха солом’яна. І що старіша, то ще й привабніша.

І на Посьолку перші хати іще соломою криті стояли. Дух бляшано-шиферного віяння пожер їх. Довше трохи іще хліви утримувалися. Ах, яка ж то і худобі благодать – під солом’яною стріхою, що сніг білий на неї злігся, у зимі стоять, коли мороз тріщить надворі, у затишку степлюючім, пахощами гною вистоюваного напоєнім розкошувать. Думу повільну думає худоба у темряві затишку отакого, важко зітхаючи у павзах поміж думанням своїм.

Як з останньої хати на Посьолку солом’яну стріху здерли, то й за хліви узялись. У поспішнім галопі нестримнім. Пам’ятаю. У когось то весілля було. І от у суботу перед весіллям спішно почали з хліва кулики солом’яні здирати та бляху чорну прибивать. Бо свати ось приїдуть з чужого села, нагрянуть, то щоб не бачили, що хлів тут іще під соломою стоїть. Немов ганьбливе щось. Чим перед сватами не можна показатись аж ніяк. Але певніше приховать його.

Найдовше стояла солом’яна стріха на хліві у дворі нашого Романа. Хлів довгий, як колишній. І стріха на нім груба. Поглянеш тільки, а відчуття захищености вже й розбігається по тілу. Купки-архіпелаги зеленого моху на стрісі у тім ще більшої певности надають. Батько хліва того іще крили, кулики із соломи добірної вшивали.

Роман давно вже шифер привіз, але нудився іще. Та й Батько відмовляли:

– Та же таку хорошу стріху да зривати...

Нудився довго Роман:

– Але ж ні в кого вже під соломою на Посьолку хлів не стоїть. А дівчатка ростуть...

Я ж коли із хутора нашого на городи Посьолку коли не дививсь, то зір мій радісно серед дахів сіро-чорних шиферно-бляшаних стріху Романового хліва тільки і вирізнював. І про добротне колишнє розмишляння моє текло. Хіба предки наші да не вивірювали у функціонуванні кожну ужиткову річ. Ми ж тепер безоглядно неоглядно тільки за модою і женемось. І ще думав я у серці у своїм, стріхою Романового хліва віддалеки тішачись, що і один у полі воїн буває.

Але якось то одного разу з дороги, із світа на хутір повер­таючись, звернув я у двір до Романа. На лавочці у дворі всівся в холодку. “Чогось то не стало, щось то зникло тут”, – відчуття й усвідомлення зачаєне мене муляє. І аж тоді сіре полотно даху, на хліві розстелене, в зорові моїм відбилось. Роман завважування моє одразу і вгадав:

– Одного бока тільки перекрили. Ззаду на осінь позоставили. Ззаду города не хотілось топтати.

По павзі:

– По латах так і крили. Трохи лати нерівні, вирівнювали де, а все одно місцями щільно не пристало.

Знов у павзі вже мовчанка залягала. З настроїв жаль за колишнім добротним, назавжди ізниклим незворотно, просочу­вавсь і в дооколі над нами загусав. Підрубане коріння сирітство виколисує.

– Воно то на гребеню стріха й протікала, але ще могла би і постоять, – зідхає Роман.

Коли назад до назавжди ізниклого вороття нема, то свідомість наша завжди щось шукає, найменшого бодай опертя шукає, завжди виправдання знаходить, бо тільки таким чином і можливе наше цілеспрямування у русі вперед, навіть якщо той рух у безвість та прірву спрямований.

О тім ішло, бігло моє розмишляння під перестук коліс залізного змія, що вигинисто нісся через простір Латвії: “Які малі держави, – вже думав далі я. – Із полудня, може, тільки звернуло, а від опівночі вже третьою державою проїжджаю. Це тобі, добродію, не держава – шоста частина земної суші, що крізь неї, було, їдеш-їдеш, – не переїдеш, летиш, – не перелетиш”.

А за вікном краєвиди змінюються. Усе нове в першу чергу око моє ловить. До ярків та виярків уже око звикає, у зорові однотипність зафіксувалася, відбилась, та й обростає вже звич­ним, упостійнюється відбиток той.

Але ось картина несподівана у винятковій з’яві своїй. На сіножатці, отавою зеленій на лужку поодаль од хати кружало кам’яне вмуроване. І чимале. Якби арена для видовисьок, арена для боїв гладіаторських із античности. Але на арені тій посеред кружала пес великий розлігся, на блискучім ланцюгу прив’яза­ний. Ланцюг блискучий у зорові моїм тільки подзвонює. На лапи голову свою гривасту спереду склав. І як лев став, на лева схожий. Культ лева. Так і сказати мені знову хочеться, закортіло. Але ж не лев, а собака. На лапи голову гривасту склав да й замисливсь на осіннім вітрові. Так повнозначно замислюються собаки іще й на весняних шпарких пронизуючих вітрах. Мені це бачить, спостерігать і завважувать доводилось у різних місцях. У Красноводську, наприклад, де шпаркий вітер із моря вдаряв шпарко в лице бризками й дрібними камінцями. Аж замислені собаки в позах отаких лежачих мружились.

Тепер гривастий, як лев, на лева схожий, пробіг перед зором. Сховавсь у хвості поїзда. Культ собаки. Так і біжить у думання сказать.

Але що стереже він тут, поодаль од хати. Отаву срібну хіба? І для чого кружало, як антична арена, вимуроване? Для цілей якихось інших чи іменно для собаки гривастого. Те із пам’яти моєї якийсь то час іще не йде, не розвіюється. Але так загадкою у ній і зостається.

А я уже городи осінні тутешні роздивляюсь. Нічого в них вже не цвіте. Я город роздивляюсь, а вірш про ліс біжить:

У лісі вже нічого не цвіте,

Цвіте лиш дятел на сосні сумливій.*

А й бадилля щось тут не стирчить так густо, як на наших осінніх городах. Соняшничиння, кукурудзиння, наприклад, маковиння, хоч його і переслідували в останніх роках на рівні міліціянтськім. Гарбузиння зжухле сиве. Ах, як ся зжухлість городнього бадилля восени душу заспокоює, на елегійний лад настроює, про іншу квітучу пору нагадуючи. Лиш грядки полуниць де листом зеленіють. Наші городи і в згасанні осіннім про літні щедроти нагадують. “Там оглобли воткни, так расти будут...”

Око моє тут щось слідів різноманіття булого квітування не вловлює. Хіба, може, бадилля уже повиривали, городи до весни впорядкували.

Капусти головисті сині пізні все біжать коло хат. Грядками чималими. А десь то в полі так цілий лан головистої капусти синіє. І осінній день за вікном синіє, із полудня вже схилений. Не встигла моя свідомість тільки те завважити,– як уже і другий вірш побіг:



Синіє день, як пізні капусти.**

Я до садків уже придивляюсь. Коло хат садовина де-небудь зустрічається. Але допоки хоч би одно яблуко де позустрілось мені.

– А що хіба садки тут не родять? – я до персиянина звертаюсь. – Жодного яблука на яблуні не видно за вікном.

Персиянка відповідає:

– Чого ж, яблука тут родять. Просто на очі не натрапляються.

І досить тільки було їй сказати таке, як яблуня величезна шатриста побіля одної хати придорожньої пронеслась. А яблук на ній що висить іще, всипано, – не злічити, червонобокі все. І на землі всипано густо. У котрих боки червоні, а в котрих боки й білі. Я ще у житті не бачив, не зустрічав такої рясної яблуні. Так і кортить сказать.

Якісь то будинки густіше побігли, один побіля одного густіш повтикувані. Якісь то казарменно-господарські будівлі показались. Цистерни якісь. Склади. Передчуттям міста повіяло.

– Може, уже Рига? – питаюсь у супутників своїх.

За вікно погляди свої й увагу вони переносять. При­глядуються. Приглядування те їхнє сумнівами пробивається:

– Схоже, що не Рига іще.

Павза сумнівання неясного.

– Ах, звісно, що не Рига. Іще ж Єлгаву не проїхали. Єлгава зараз буде. А за нею – Рига. Це вже точно.

Хоч Єлгава і не Рига, але теж місто чимале, з усіма ознаками і достойностями міста. З перехрестями колій залізничних. Сере­дина, як місто, а околиці, як село, як містечко, вірніш. Із будинками приватними. Й садочками коло них. Яка це благісна життєва міченість – приватником у передмістях жити. Яка різниця – велике те місто чи трохи менше.

– А тепер вже й Рига буде, – дивиться на мене персиянка, коли залізний змій вигинистим поповзом вибирається із Єлгави.

Я заметушивсь, щоб збиратись. Але хтось то із інших супут­ників тут же і зупиняє похапливість мою:

– А-а, да можете сидіти. Це ще далеко. Це ще дуже далеко.

Я тут же і осідаю. Узвичаєно вже ізнов за вікно заглиблююсь. Зір мій нові краєвиди ловить. А розмишляння про своє близьке іде. І в світі широкім, несподіванок і новизни повнім, своє близьке болюче все одно до серця ближче. Я старіюсь. Невідворотно, невідборонно, і розгубленість у дорозі все частіше навертається на мене. От виходить треба, а я теряюсь вже, як бути. Велелюддя дороги тисне на мене жахом. А раніше такого, років кілька навіть принаймні, такого іще не було.

Але я концентрую внутрішні зусилля, вже силувано концентрую, і все-таки досягаю зібраности. Кишені промацую, облапую руками, усвідомленням завважую, чи все на своїм місці. Документи насамперед і над усе! І сам до себе усміхаюся, що ця давня моя найперша заповідь, ще від перших мандрів да так вкорінено засіла у мені, як частка власної сутности, що інстинктивно при найменшім подразненні спалахує імпульсом. Документи – лице людини. Сю заповідь вложила в мене Система і врослася вона в мені невикорінено.

Усміх до самого себе ізнов кличе спогадування про того нашого мочулянського мужика-нетягу, що про нього з усміхом також розповідав недавно, вже на цих роках, брат Саша.

Як у 1944-ім році уступили до нас ізнов більшовики, другі, так би мовити, Совєти увійшли, на відміну від перших Совєтів у 1939-му році, то у Мочулянці, поселенні лісовім, зайшов один солдат, вояк один перемагаючої армії до одного мужика тамтешнього та й питається, як у них те й заведено було з нальоту:

– Документи?!

Розгублений, наляканий до п’ят, а й здивований іще більше од незвичности запитання мужик тільки й руками розвів:

– Нема.

– Как же ты живешь без документов?!



Се друге запитання виявилось ближчим для мужика. В отямлення його привело, і він всівсь на лавці. Набравсь духу:

– А так і живу. Піду принесу з криниці води відром, та й сиджу в хаті. Так і живу.

– Да я же не спрашиваю тебя, што ты делаешь, а как ты живешь без документов?!

– А так і живу. Піду до стіжка, наскубу сіна та й дам корові. Потім знов прийду в хату, сяду та й сиджу.

– Да пойми же ты, дубина, я не спрашиваю тебя, што ты делаешь, а спрашиваю тебя, как ты живешь без документов?!

Мужик іще подивованіше плечима стенув:

– А так і живу. Піду у двір, нарубаю дров, та й сиджу собі в хаті.

Вояк уже із кулаком попід носом у мужика носиться, за нагана хапається:

– Да пойми же ты, олух, дубина неотесанная, я не спрашиваю тебя, што ты делаешь, а я спрашиваю тебя, как ты живешь без документов?!

– Ну, як живу. Так і живу. Піду у двір...

– А-а-а-а! Да я же, таку твою мать, да разтаку твою мать...

Усміх усміхом, але яке це надійне опертя відчування, що от помацав, і документи твої у кишені на місці лежать. Лице твоє, так би мовити умите і пригладжене, чисте, можна сказать, лице твоє, на показ людям і світові приготовлене. Відчуття сповне­ности громадянського обов’язку упенююче. Се від юних літ у мене залишилося. Застереження того прийшлого вояка я інтуїцією перейняв. Хоч все одно, скільки не сповняй, а в боргу зостанешся.

Далі гроші помацую. На місці. Ніхто не поцупив. Та і коли поцупити міг. Хіба невидимо. Вороги видимі і невидимі. Ключі ще від помешкання дзенькають поміж копіяччям. Звичкою стало – не розлучатись із цими ключами ніде. Як і звичка виробилась – час від часу промацувати, що вони в кишені є.

Та й в торбинці ніби все на місці. Торбинка князя Мішкіна. “Чурек і сакля – все твоє; Воно не прошене, не дане”. Плащик. Сім літ назад у київськім магазині за зниженими цінами, за двадцять карбованців куплений, на мені, на плечах, шапка-конфередатка, уже згадувана, – на голові моїй. Обладунки всі мої на мені. Зрихтований за малим столиком перед вікном сиджу. Думку тільки тримаю, з обіймів випустити боюсь, щоб не забутися чогось. Забутливість – одна з найнебажаніших рис старіння. Вада найдошкульніша. У стан розбулености найперше повергає.

Краєвиди ніби заграниці за вікном вагона пролітають. Я Риги в передчуттях несподіванки жду. Але якими щемкими да без­печними були ці передчуття несподіванок від нових місць очікування у молоді літа! Як безпечно, залюбки, за іграшку сприймалась тоді найтяжча дорога. Аби тільки випадала коли. Аби-но тільки мандрівочка запахла. Козакові молодому.

Не те тепер. Половина уваги твоєї на тім акцентується, чи при тобі все, чи речі твої не порозгублювались. Спостереження вже поміж думанням о тім слідують, ідуть. Та й часи колишні були безпечніші, стабільніші.

Воно якби в мандрах у віці старіючім да вже помічник тобі був. Був би хлопчик. Щоб дорожні клопоти на себе трохи перебрав. Ну, щоби пильнував за тим, аби речей, пожитків убогих твоїх ніхто не поцупив, помагав квитки у чергах брати, штовхаться в чергах щоб допомагав. А ти вивільнював свій час для спосте­реження та розмишляння. “Воно і такий помічник, щоб ще у віці отакім був, – міркую собі далі я. – Щоби розмишляння, думки твої від мандрів, щоб спостереження усі твої да зі слів твоїх і записував. Еккерман щоб тобі хоч який-небудь був”.

“Ах, был бы мальчик!” Хлопчик якби був. Несподівано про­бивається і спливає з пам’яті моєї ця класична фраза, що увійшла від молодого Гемінгуеєвого прочитання.

І раптом в інше русло завертає тут думання моє. Розгалу­ження, так би мовити, набуває думка моя, у розтоки входить, не сказати б, що зіскок раптовий робить.

Я пригадувати лавреатів Нобелівської премії від літератури починаю. Котрих хоч щось да читав. Томаса Манна. Гемінгуея. Івана Буніна, Сінклера Льюїса, Уільяма Фолкнера, Бориса Пастер­нака, Кам’ю, Габріелу Містраль, Михайла Шолохова, Кнута Гам­суна. I висновувати на художність розпросторене уявлювання моє починає. Я о тім уже розмишляю, що в кожного з них натрапляєш на той високий самобутньо рівень художности, якому й означення іншого немає, як нобелівський. Високий нобелівський рівень художности. Се може буть розмишляння миттєве. Розмишляння маленького Ганно, музики, який усією сутністю своєю лине вже в інші світи, в якому бракує маленько-маленько зусиль, щоб позос­татися іще у світі цім. Се може бути дивовижна зимова картина, коли срібну уральську нічну прозорість пронизує вовче виття. Се й оте випадком у нерівній боротьбі посеред моря з’явлене “Ах, був би хлопчик!” А може, хлопчика і взагалі не було? Тут ще хочеться додати. Се може бути якийсь окремішній пейзаж, стан природи чи настрій вирізнюваний зафіксований.

І тут розмишляння моє до висновку схиляється, що у Нобелівському комітеті від літератури добрі фахівці сидять. Відіб­рані ними імена явили, зафіксували зразки високої художности. І вона в якихось миттєвостях творчости й життя угадується. Як явище самобутньо високе і незамінне у кожнім окремім випадку.

Се, звісно, не значить, що не відзначене цією нагородою вже й другорядне. Серед невідзначеного ще можна знайти багато чого такого, що треба би було відзначить. Се, може, не значить, що Нобелівський комітет не помилявся, відмовляючи у відзнаці Тодо­севі Осьмачці, Павлові Тичині чи Василеві Стусові. Але хто ми є. Ми не держава і не народ, і світ допоки не хоче завважувати ані нашого відчування художности, ані нашої жертовности в ім’я художности. Світ не відзначає також тієї художности, що під небесами носиться, висне у воздусі, бо у Майстра от душу, життя ві­діб­рано, і він не встиг її зафіксувати. У житті, в природі от но­сить­­ся, висне висока художність ця, а в творчости не зафіксо­вана. І розпізнай тепер, хто автор. Найкваліфікованіші експерти, найприскіпливіші текстологи, за чиїми висновками не один літератор-неборак до Сибіру спроваджений був, не встановлять. Ах, пощо говорить, хто ми є і чиї ми діти.

Але те, що відзначене Нобелівською премією від літератури, за моїми спостереженнями, – це в кожному разі, у кожнім окремім випадку явище самобутнє й незамінне, як взірець високої художности, що іншого означення, як Нобелівське, йому і не підшукати.

Поки розмишляв я отак, у вагоні люди заворушились. Клу­маки свої з-під лавок нижніх витягувати почали. Люди замету­шилися. Нагадуючий знак, що дорозі ось незабаром кінець, що Рига і скоро. За імпетом і я спохопивсь. Але що мені налашто­вуватись – я давно до виходу готовий, настроєний. І в моменті завважування сього певність, сила по єстві моїм розходиться, що ось годжусь я іще для мандрів. Іще є порох в порохівницях. Як кажуть у таких випадках ветерани.




Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка