Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка



Сторінка5/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43
Розділ V
ВІДЕО У ВАГОНІ

Ще півгодини залишається до прибуття поїзда, але спогаду­вання-розмишляння уже не йдуть у думання моє. Один бездум з місця на місце тупцюватись спонукує. Тривога б’є, як у вагон отой тринадцятий зайти, ускочить, упхаться, і де зостановиться він. Треба прикидати, що з котрогось то кінця трохи подалі від середини, поближч до самого ж і кінця того. Залежно від того, ізвідки нумерація вагонів починатиметься – з голови поїзда чи з хвоста. Тут іще в темряві визначить треба: де його голова, а де – хвіст.

Я на перон виходжу, а там вже люди. Очі їхні горять, палають в темряві, лиця наелектризовані. “Ми на перон, а на пероні люди. Біля вагонів ми співаєм Чумака”. Давно те діялось. Посеред ясної іскристо білої зими, а от спогадується завжди і скрізь, у сонці жаркім літнім і в темряві густій пізньоосінній, досить мені тільки на перон ступити. Усе життя казали, що із червоними, із більшо­виками поет на перон ступав. Але щось то невиразне у моїй свідо­мости ще зі школи вертілось, снувалося поволокою сивою неоформлене. І тільки тепер призналися, що же більшовики Чумака не співали. Да ще й на пероні. Та же звісно. Які прискіпливі, а слову вдалося її провести, сидячи, можна сказать, у їхньому ж власному барлозі. Ще й в хрестоматії, у читанки повводили. І ніхто не здогадувавсь, що крамола ось під носом твоїм висить.

У Києві поряд з Володимирською гіркою вуличка мала поетична ік Хрещатику спускалась. Буквально перед Хрещатиком наприкінці 60-х років я іще застав тут дерев’яні затишні будиночки, – сі неоціненні релікти старого Києва, поетичні знаки прекрасного осідку людського. Хтось мені казав був, що йому там і кімнату у комуналці пропонували, їх скоро і знесли, а кавалок гірки зруй­нували, і на тім місці величні прозорі хороми звели – музей вождеві усесвітового пролетаріату.

Так от. Вуличка, казав мені хтось, тривалий час мала, носила назву “Вулиця Жертв революції”. Аж поки хтось то не додумав, не докумекав, не доніс. А жертви революції – то хто вони? Що за птиці важні такі, щоби в їхню честь да ще й вулички поетичні в центрі столиці називать? Гай-гай, так це ж і є ті самі люті вороги, найзапекліші контрики. І тільки тоді вуличку поспішно перей­менували на “Вулицю героїв революції”. Це ніби сам лукавий над лукавим насміхається, витівки витинає. Сказано же: На тебе злого нашлю іще злішого.

Із репродуктора в нічній темряві голос звучить і над таїною ночі розлягається: “Пасажирський поїзд двісті п’ятдесят восьмий Львів-Рига прибуває на першу колію. Нумерація вагонів із хвоста поїзда...” І голос сей звучний десятки очікувань й биття сердець десятків воєдино сполучає і на одне вістря нанизує. А погляди кожного в один бік спрямовані. У темінь густу непроникну націлені. Ждуть. Коли той хвіст заманячить, то дай голову вогняну зустріть. Поки ж тільки око зелене у віддалені світиться й громихання дальнє чуть. Громихання ближчає, і от світло сліпучо ясне темінь прорізало. Очікувана нетерпеливо вогняна голова показалась. За клумаки, чемойдани й валізи, котрі перед ногами стояли в тяжкости своїй, кожний рукою взявсь. Долать останній бар’єр напоготові. В останній бій кинутись настроївсь. І вічний бій – нам спокій тільки сниться.

Голова повз тебе на метр буквально із чмиханням, із чахканням уповільнюючим проходить. Номери вагонів похапливо ловиш. Сімнадцятий. Ага, назад бігти треба, – до хвоста. І люди з клумаками поперед тебе вже біжать. Вони в тебе під ногами плутаються, і ти в них під ногами плутаєшся. Стоп! Зупинивсь. Вагон 13-тий зупи­нивсь. І ти зупинивсь. Але передніш тебе, раніш від тебе вже інші зупинилися. Провідниця в суцільно чорному платті, такі халати у складачів книжкових друкарень ідеально чорні бувають, аж бли­щать. А лице худюще, сіре землисто в темені ночі світиться. Нервова похапливість в її характері промениться, пульсує. Ліхтарем наші квитки освітлює, промацує, і пропускає до вагону. Я старіння своє в тяжкости вагоновими східцями підніматься завважую. Не встиг до вагону увійти, як і поїзд рушив. Усього на три хвилини запля­новано тут зупиняться.

Відхекуємось у вагоні, на проході. Останній бій витримано. Провідниця у чорнім, аж блискучім вбранні, а худа, лице аж просвічується, латишка, по всьому знать, по вимові російській шкутильгаючій, немовби мала дитина говорить, тут наші квитки, проїзні документи наші, причепливо заходилась розглядувати, вивчать. І одразу ж кричущу невідповідність виявила. Квитки у нас (ми – це я, іще два чоловіки, інвалід війни один в окулярах і хлопець із ним простодушно вайлуватий, може, син його, а може, небіж, родич, просто знайомий, бо вкупі їдуть вони) виявились не на рівні вимог. Що у тринадцятий вагон засвідчують вони наше спрямування – то це точно. Заковика в іншому зарита. Квитки то у всіх виписані й оплачені у вагон пляцкартний, але тринадцятий наразі вагон купейний. Заковика задьориста. Хто тобі в купейному місце відшукає, хто ублажить, заспокоїть тебе? Але й ми тут при чім? Про се й говоримо відверто провідниці. А вона ж, латишка із походження, за вимовою її про це висновувати можна, з обуренням великим:

– А што же у вас здесь мудаки такія сідят, што же у вас х... и такіе сідят... Што же оні так виписиват.

І думка моя о тім вже біжить, як важко інородній людині чужу мову й вимову засвоїть, і навпаки легко як буває, чужий спосіб стосунків між людьми перехопить.

Але не буває ситуації без рішенця. І з найглухіших кутків вихід пробивається. Провідниця спрямовує нас ув 11-ий вагон. Ув одинадцятому вагоні знаходиться, перебуває начальник бригади провідників. Він і розв’яже зв’язаний вузол.

Ми долаємо дванадцятий вагон у похитуванні. Я спереду, інвалід війни зі своїм напарником – за мною. Об бильця металічні штурхаємось. В одинадцятім в начальницьке купе стукаємось. Огрядна біла жінка виходить.

– Тут має буть начальник бригади провідників?

– Я начальник, – як стій, відрубала огрядна біла жінка.

Суть моменту переповідаємо.

Квитки перевіряє, вичитує. Між читанням каже:

– А што же за хери у вас тут сидять.

І вже далі конкретно предметне:

– А ви ідіть у дев’ятий вагон. Дев’ятий вагон плацкартний.

– А хто ж нас туди впустить, хто місце дасть?

– Скажете, що я сказала...

– Не повірять...

То ідіть в тринадцятий. Нехай провідниця тринадцятого відведе вас у дев’ятий...

Вертаємось у похитуванні у тринадцятий. Боки наші на металічні бильця наштовхуються.

Провідниця в одінні ідеально чорному недорогому метушлива в подивуванні зустрічає нас. Суть нової ситуації викладаємо. Нервує:

– Што єто за х... и у вас тут сідят...

– Я інвалід, я воював, – наперед мене проштовхується мій супутник по нещастю. Але я осмикую його. Ми в такім поїзді, що наче ж як інша країна вже, і про бої булі колишні, може, варт вже і помовчать, не нагадувать. Не знать же, хто як на те подивиться. Й голос касирки прозвучав, що прибалти льгот для інвалідів не визнають. Я щось то уголос своє починаю, щоб слова інвалідові заглушить.

Зі скрипом, але провідниця все-таки погоджується провести нас у дев’ятий вагон і заспокоїти, погамувати справу.

– Ну пошли, мужички, за мной...

І мужички із благими пожитками своїми покірно дружно за провідницею уперед рушили, що як телятка покірно за маткою своєю ідуть. Боки тільки наші у похитуванні вагонів на металічні бильця наштовхуються.

Усі вагони, як вагони. Впоперек люди, де білим вкриті, де зеленим вкриті, де невкриті, повкладалися впоперек вагону і збоку подовж. Й хропіння їхнє дуже да чихання чуть. А тут простір на увесь вагон. Столи розставлені, і за столами – люди. Вагон-ресторан. Але не п’ють, не їдять вони. Углибину вагону напів­сонна увага їхня спрямована кожного зосібна. В напівтемряві кіно показують. Відео прокручують. Бойовик. Еротика. В зорові моїм не відбивається. Несуттєве. Мо’ й суттєве, але часу нема. Я незвичність ситуації осягаю. Такого іще в дорозі допоки не зустрічав. Справжня тобі заграниця. Настрій, сутінь висне упокорююче вільно розмагнічувальний. А пора полунічна вже. Люд все молодий. Ах, ось хтось за столом і воду, соки п’є. Питво жовте. Пляшечки маленькі, й не нашими літерами на них понаписувано. Молодики безвусі. В лицях розмагнічування вільности показне. Хіба не справжня тобі заграниця. Синій настрій заколисуючий полунічний у просторі вагону висне. І така незвична дивність в серце у моє уступила. Я ізловить момент, мить хочу, а вона ж не ловиться. Мені і зостановитись та проглядувать чисто все, що запам’ятать, дак часу нема. Вже і так супутники мої по ситуації задьористій вагон подолали. І я за ними підтюпцем навздогінці поспішаю. А думка моя о тім вже йде, щоб дивність незвичну із серця не розтрусить. Є момент і мить є, що як барвна квітка посеред поля білого пустельного раптом виринає.

Вернутись, розглянуть. Ах, але усе вже промивальне. Настрій один тільки й зоставсь. І відчуття гостре доконаною реальністю. Що ти от на своїй іще землі, а наче в іншій вже державі. Що ж. Не судіть, так і не судимі будете. Як ти несеш із собою в серці свою батьківщину, в чужі краї вирушаючи, так хтось і свою батьківщину через твій рідний край провозить. На конях вороних. Ах, на змієві залізному, що голова в нього вогняна. При цьому тільки й можна в темені ночі розрізнить, де голова в нього, а де хвіст.

Моторна провідниця в ідеально чорному одінні миттю передає нас, мужичків, благих подорожан, провідникові із дев’ятого вагону, хлопцеві молодому, з одіння на ньому яскраво червона ряба сорочка зір ріже і запам’ятовується. Та й щезає мигом. Одіння чорне її блискуче тільки шелестить.

Хлопець-провідник, здогадуватись треба, також латиш. Він наші квитки у кишеньки шкуратяної планшетки вкладає. Мого – до самої Риги, квитки супутників моїх – до Ліди. Я чув про таке місто, бо такий поїзд ходив Львів-Ліда. Поштово-пасажирський. Сидіння там у нім лавочні, як в електричці, тільки що м’які трохи, дерматином коричневим оббиті. Але чомусь уявляв я, що та Ліда у Прибалтиці. Вона ж, виявляється, в Білорусії, хоч майже на межі з Прибалтикою. А я о тім і гадки не допускав.

Хлопець нам і місця указує. Бокові, до туалету ближч. Це нічне дверей рипіння, і запахи специфічні – парфуми духмяні. Хлопець до свого купе поспішив, а ми розташовуємось по місцях своїх. Су­пут­ники клумаки під низ кладуть, манатки із себе верхні знімають та й вішають по боках. І я плащика свого благого і кепку-конфедератку, де-голівку взірця 1975 року уже на вішачок повісив. Торбинка мала з матерії, що нею дивани оббивають, уже внизу під лавкою.

Матраци розстеляємо, до хлопця за постільною білизною йдемо. Я спереду, супутники – за мною. Хлопець дає мені один комплект білизни, а я відважую йому два карбованці союзними грошима. Ще й десять копійок без здачі (п’ятипроцентні прези­дентські чайові, хоча інші укази президента над незалеж­ними ніби державними вже сили не мають). Моїм супутникам більше компонентів білизни нема. Яка білизна – шмаття сиве обірване, по краях пожоване.

Супутники на матрацах влягаються. Я розстеляю свою вбогу постіль, але не поспішаю в неї плюхатись. Я іще раз іду до хлопця-провідника. Зовсім не для того, щоб його яскраво червоно рябою сорочкою зір потішити, хоч і з цим не розминуться. Я звертаюсь до нього українською мовою. І прошу ось о чім. Якщо прибудемо ми до Риги, то чи не порадив би він мені, де б міг я при потребі нічку-другу переночувати. Готель який чи приватне де знайти. Хлопець осміхається і виявляє в активнім зацікавленні і поспіху незвичайну уважність. Він бере ручку, із записника висмикує білий-білий клапоть паперу. Пише й малює мені. Ах, яка це важність відчувать, що хтось то пише натхненно тільки і цілковито для тебе – іменно для тебе. Я був книжку свою про квітки і дерева десятирічній внучці своїй по сестриній лінії переслав із власним надписом. Так небіж відповів мені, що тішиться вона нею, не натішиться, усім показує і каже, що книжку цю я написав іменно для неї. Це дуже важно відчувать, що хтось то щось то для тебе пише чи малює.

Хлопець дописавши і намалювавши, ще й пояснює мені ввічливо уважно. Й лагідна посмішка сяє біля вуст його. Ось є готель у Ризі “Сауле”. Як зупиниться, стане поїзд, пункту В досяг­нувши, то від вокзалу це недалечко, поряд. Там і намальовано, як пройти. Дак біля того готелю “Сауле” завжди бабки (алі-бабки) збираються і приватно свої кутки на предмет переночувати пропонують. Я згортаю і кладу цей папірець у кишеню своєї сорочки (як жаль, він десь то загубиться вже потім), дякую доброзичливцеві, а він осміхається наостанку вже щедріше. Я несу той усміх в серці у своїм, а думка моя о тім іде, що це від того хлопець люб’язністю розцвів, що моє звертання до нього було українською мовою. Хоч слово мовлено інакше.

Проходячи вагоном, я звертаю увагу на людей, що впоперек вагона вже вклалися. Котрі в постелях казенних, котрі на лавках в одежі своїй дорожній. Тут однотипности нема, і це найперша ознака волі. Чиїсь ноги з-поза лавок висовуються, і я зачеплююсь за них вухами своїми. Ах, кофуз який: людина у сні потриво­жилась. Мені що – я в стані бадьоріння. Доторк до сплячого – це завжди невиправдано непростимий акт насильства.

Відтак і я вкладаюся, плюхаюсь у свою убогу постіль. Хочу заснути, але заснуть одразу не можу. Є втома, сон упокорює в одномиття, досить тільки доторкнутись постелі, лігвиська аби якого. Але коли сю межу перейдеш, тобто втома твоя помно­житься, й до другої межі наблизишся, то тоді вже сон одразу, в одномиття вже не бере.

За тонкою перегородою мої супутники, подорожани до Ліди, вже заходяться у хропінні. Хроповницького дають. Я обертаюсь зацікавлено на той посвист многоголосий. А вони блаженно розляглися на матрацах горілиць і розкошують. Бо нема розкіш­нішого сну, аніж сон у дорозі. І якщо й відповідає, розгадує загадка, що наймилішим над усе на світі є сон, то наймилішість у дорозі ця помножується. Аби но опертя під собою завважив, аби но найменший хоч простір для тіла витворивсь.

Чиїсь ноги і стегна круті моє око угорі на верхніх полицях ловить. Хтось безперестанку снує туди-сюди. Рип дверей, а в лице хвиля парфумів духмяних незрівнянних у своєрідности.

А за вікном темінь непроглядно непроникна, безодня усесві­това. їй дна нема. Як безмежжя її не уявить, не осягнуть, так і межа не проглядується. Межа свідомости нашої тільки й існує.

Десь вогники далекі у темені ночі нам свої привіти шлють. І слі­пуче зблиснуть раптом під боком, поряд майже за вікном вогні потужні близькі. Станція. Не встиг подумать так, як потяг уже й свій хід уповільнює.

І знов одноманітний перестук коліс. Підгицування на стиках та завертання на поворотах.

Се, певне, Білорусь уже пішла. Жаль, що не день, і не спо­глядаю я. Моє єство і сутність моя над манливими просторами проносяться, а простори ті у свідомість мою і відбитку не кладуть. Уява моя лиш над потягом спереду лине, його рух, може, ушвидчуючи. Ах, се ж об’єкт неопізнано літаючий таємничий зависнув був над одним потягом та й нісся спереду, і тільки пізніше усвідомленням своїм збагнув машиніст, з якою шаленою швидкістю мчався тоді його поїзд.

Під течію розмишляння й одноманітність перестуку коліс я нарешті засинаю. Бо ніщо так не схиляє до сну, як тихе роз­мишляння, й одноманітність, однотонність, сказати б настрою, що в дооколі розлитий і вгорі висне.

Я пробуджуюсь одночасно від раптового зупину поїзда і від збудженого галасу у вагоні. За вікном блискучі вогні очі ріжуть. Станція. І велика, коли галас у вагон увірвавсь. Багато людей зайшло. Блискуче світло крізь вікно дві постаті навпроти мене вирізьблює. Чоловік у кожушку чорнім блискучім, аж сяє. Лице у нього темне, аж міниться при світлі яснім. Борідка чорна. Не мефістофельська. На персиянина схожий він. І цю схожість моя свідомість збадьорена ураз відзначає, завважує. А поруч жінка. Молодою мені здалась, тобто за нього молодшою. А вона видається представницею Сходу Ближнього. Метушаться. І збуджені сильно.

– Яка станція? – питаю.

– Лунінець.

А я ж границю на Білорусь хотів побачить. Темінь нічна проковтнула можливе проглядування моє. Уже Білорусь.

Схоже, вони з весілля в Ригу повертаються. Вона подиву­вання своє погамувати не може:

– Ах, как же подействовало зто последнее пойло на меня. Как танцевала я до упаду. И все казалось, што вот упаду и разобьюсь. А теперь голова болит-болит...

Вони клумаки свої під лавку нижню вкладають. І на проході клумаки. Що подароване, а й прикупили що. Олію, наприклад. Із розмови їхньої висновувать можна.

– Так все ишшо здесь дешево, – простодушне подивування проривається.

Далі ж мова вже про кожушок іде. Про дублянку. За п’ять тисяч вони його підхопили. Все натішитись не можуть.

– Это же дублянка...

– Ну, ничего не скажешь, хорошая дублянка...

– Да у нас за такие деньги его со свечой не найдешь...

Збудження згасає. Поїзд набирає ушвидчення. Персиянин із подругою своєю готуються до сну, застеляють матраци. “Дивно, але де вони білизну дістали. Та же провідник казав, що більше комплектів нема. Для мене останній”, – лине у мою думку здогад. І я знов засинаю, вірніше, перерваний сон мій склеюється.

Удруге прокидаюсь уже від поранкового світла. Б’є у скроні жаль: “Чом не прокинувсь раніше, як дніть починало, щоб пейзажі, ландшафти за вікном спостерігать?”

Одразу ж за вікно свій зір спровадив, спрямував. Напівлежачи іще, на лікоть зіпершись. Ранкова похмурість. Насупленість сива. На що заповідається і які передчуття несе. Ліси. Праліси. Сосонки зелені. Вічно зелені. Берези жовті поміж них. Поміж вічністю нетривкости згасання. Пагірки, видолинки й узвишковість вирівнювана. Піски місцями і супіски. Жовті й білі. Пожухла вбога ростинність на них хилитається. На таких місцях росте без­смертник. Його тугі жовті квіточки мене завжди, свідомість, вірніш, мою в узвишковий нагірній східний край ведуть. У край, де я ніколи не бував. Найманливіший край, де ти ніколи не був.

Ах, до горла огірчення підступає. Це ж треба в темені нічній знамениті білоруські болота проїхати. Пінські болота. В піснях і сказаннях оспівані. І ціла Білорусь в уяві моїй поселилась, як край низинно болотистий. Болотом від нього аж відгонить. Це ж нашого краю продовження углиб, в сторону опівнічну. У нас болота які були. А що вже про опівнічніше говорить.

Але тут уявлення моє із побаченою картиною не збігається, розбігається, вірніш.

Не раз бувало мені, що уявлення мої про якийсь край із реальною картиною збігалися, коли нарешті зустрічався із ним присутністю своєю віч-на-віч.

Може, ті болота я у сні проз темінь густу непроникну проми­нув. Буває ж таке, що низинність в узвишковість перехо­дить. Смугами геологічні структури тягнуться.

Я постіль складаю. Простирадла, наволочку, рушничок складаю. Хочу рівненько, акуратненько, а воно вже й не виходить. Сей немилий час старіння. Не тілько працездатність полишає тебе, втрачається охайність і акуратність. Замолоду цим, бувало, просто тішишся. Се як повсякденна гра. У висхідній течії. В старінні ж лякає нерозторопність, забутливість лякає...

Не гнівайтесь на мене, діти, –

Старий я став, сумний, сердитий.

Боюсь німої самоти, коли нема куди іти

І ні до кого прихилиться.

Так у степу осіннім птиця

Махає жалібно крилом

Услід за радісним гуртом,

Що в синю далеч відлітає:

Гукнути б – голосу немає.*

В покотьоло згорнувши матраца, я закидаю його на верхню полицю, а покотьоло розгортається, і я стою опереможений, і мить до безпорадности схиляє мене. Але нехай. Я несу зім’яту постіль, щоб провідникові здать.



Кавказ был весь, как на ладони,

И весь, как смятая постель.**

Дехто кладе чи кидає на купу у хвацькім бездумі, й ураз підківками до свого місця цокотить. Але я так не можу. Я маю показати провідникові, упевнити його, що все добро казенне в цілости повертаю. Але провідник іще куняє в яскраво червоній рябій сорочці своїй. Кладу на купу і я. Але знак підозри наді мною. Яка ж то полегкість оправданим буть.

Із своєї лавки бокової нижньої я роблю посередині малого столика. Зручно обпираюся об нього, а зір мій за вікном розкошує. Поле розкошування для зору – се барви і далина. А барви, всі краски зараз мутні, вицвілі зсохло, і далина похмура в заповітности поранковій своїй.

Ліси ізнов біжать. Переліски. Сосни. Зелені вічно. А поміж ними берези жовті, на короткочасність у згасанні жалобнім роковані. Який контраст! Яке безсилля! В золотім дозріванні красу ронять. “И пусть у гробового входа младая будет жизнь играть...” Десь верби узялись, верболози на піску. Коло сосон зелених і беріз золотих притулилися. До вас, мої милі, то іще вернеться весна, а молодість не вернеться, не вернуться літа. Ніколи.

За перелісками хати показалися. Гуртками поселення малі і села більші. Справжні села по згірках і видолинках де розташувалися.

По Підгір’ю села невеселі,

Мов старці, обвішані торбами.*

Тут, правда, не те підгір’я. Яке підгір’я на Поліссі. Просто згірки та згірки.

Але чого ж. Села як села. Від наших не убогіші на вигляд. Дерев’яні хати, і муровані є. Більші й менші. З прибудовами, з літніми кухнями і курниками. І садки є. Й обійстя доглянуті. Тут, правда, прикмет старовини, що так тішить і заспокоює серце у кожнім людськім осідку, зір мій не знаходить і не вирізнює. Але де вона, старовина, тут і взятись може після погорілля кривавого ув останню війну.

І дороги до сіл біжать. Ну, нічого добрі дороги. Полем де вздовж колії біжать. І тут у спогадування моє Машеров, ім’я його лине. Бо сам він уже за далиною. Це державний і партійний діяч Білорусії. Се про нього увесь час говорили, що він Білорусь розбу­дував, нарід свій до нових висот вивів, а головне – дороги скрізь у своїм краї нові проклав.

Пам’ятаю. Одного передосіннього чи й вже осіннього тихого надвечір’я у містечку я зайшов до своєї небоги проситись на ніч. У дворі стояли, говорили, розмишляли о чім то. Аж тут іще одна небога надходить, у двір розгонисто вступає. Да так з нальоту і каже, навпрошки рубає:

– Чули. Машерова вбили. В автомобільній катастрофі. Ясно, що підстроїли, вбили. Хто ж такого потерпить. Край свій розбу­дував, дороги скрізь проклав.

Так і сказала “дороги скрізь проклав”. Я іще часто не раз чув, коли про Машерова річ заходила, і перелічували усі його достой­ности перед своїм рідним краєм і народом, то неодмінно згаду­вали, принаймні не забували отого “дороги скрізь проклав”.

Як подумать та порозмишлять, то хто ж таке і потерпить, щоб свій рідний край розбудував та дороги в нім прокладав. Дорога це не така проста тобі штука. Особливо в лісовім заболоченім краї. Вона поселення з поселенням єднає, душу з душею злучає, у світ нарід веде. О, се велика важність – дорога. Звісно, хто міг і простить таке. Таке не прощається ні на сім світі, ні на тім. Се якби хто став у своїм краї людські душі роз’єднувать да розлучать, да ворожду сіять – на такого вовік одна щедра злива похвальби ніколи не пересихала б, а не куля в серце підбиралась би.

Про Машерова у моїй свідомости іще один спогад зоставсь. Був у мене один університетський товариш, який усе життя ішов по висхідній лінії на ідеологічному фронті і досяг певних висот, не сказати б, проте, щоб карколомних. Незважаючи, що я стопроцентовий ізгой, ця обставина не розстроювала ознак наших стосунків, що закладалися в молоді романтичні роки. І це ще зайвий раз посвідчує, яке буває тривале й благотворне світло альма-матері.

Так от приятель сей мав велику, сказати б, розкішну бібліотеку. Уявіть собі. Ось кімната доволі велика і висока. Ізнизу аж до самої стелі уся в риштуванні. Дубові стояки надійні. Одні стелажі. Пройти нігде, боками за дубові стояки зачеплюєшся, як би обережненько не проходив. І книжки, книжки, книжки. Білі, зелені, червоні переважно. І все одного спрямування – марксистсько-ленінська література. Не сказати б, що видання багатотомні клясиків марксизму-ленінізму, хоч і такі там були в певнім числі. Але переважали поточні видання епохи застою, що незчисленним потоком видавались з року в рік у численних серіях і без серій. Читачі старшого та й середніх поколінь про характер тієї літератури знають. Сповна ж про неї тільки каталоги академічних бібліотек можуть переповідать.

У свого приятеля на тім помешканні я бував уже після Чорно­биля. Із певних причин хазяїн мав розформувать міцні дубові стояки і переносить їх. Я глянув у кімнатній сірости на це ба­гатство, й не зчисленне воїнство глянуло на мене своїми білими, зеленими, синіми, червоними очима. А запам’яталась чомусь одна зелена книжка “Машеров”. У такій серії виходили книги й інших авторів, членів та кандидатів у члени Політбюро – Щербицького, Мазурова, Андропова.

Ах, яка картинка розкішна для зору назустріч біжить. Горбик, пагірок піщаний, яка то зжухла брунатно ростинність типу безсмертника поникла наготу пісків жовтуватих місцями укриває. А на пагірку тім по краях спадистому у видолинках сосни стоять золоторясні. Гурт сосон із глибини лісів, із далини сизої, із простору віків вибіг та й зупинився на пагірку біля дороги, щоб диво – залізного змія – по рейках повзучого стостерігать. Верхи їхні високі неба сягають, вгорі шатристі, зелень їхня густо синя, аж темна, поважна, а стовбури і гілля угорі грубе корчувате золотом справжнім сяє, світиться. Дозрілий взірець досконалої краси. Бо тільки дозрілість надає витворам природи ознак упевнення.

Із картини Івана Труша. Це він, на початку віку, під Київом на Сирці, позустрівши своє кохання, уперше намалював самітну сосну. Й уже не перестав малювать її, в гуртках і поодинці, про­тягом усього свого життя.

Але це триває тільки коротку мить. Уже інші краєвиди біжать назустріч моєму зорові. Бідніші. Переліски. Золоторясні сосни вже чийсь інший зір тішать. І тихий смуток за проминальністю краси розлягається у моїм єстві.

Однотонні пейзажі біжать. “Добре би було, щоб перед тобою ось зараз сидів білорус, і ми вели б із ним тиху мову”, – думка моя потекла. А спогадалось, як улітку 1974 року я їхав поїздом через Кара-Калпакію. Сидів у вагоні-ресторані, які то вологі напої пив. Спека несусвітня аж сиза. За вікном пустинний на весь обшир край. Така густа вистояна, аж руда пустеля. Моторошно стає. По якім то боці хлюпотить і висихає Арал. Десь то іще світяться Шевченкові сліди, не змиті вічности дощами. А думка моя тоді пішла була: “От добре було б, якби сидів передо мною зараз кара-калпак...”

Та не встиг тільки я подумати отак, як чоловік смаглявий з лиця до посивіння у тюбетейці барвистій яскравій тут же й сів за столиком навпроти мене. Де й узявсь. Й одразу першим мову почав:

– Я кара-калпак...

І тривала наша та розмова довго-довго, а назустріч нам у віковій своїй втомі неслася руда пустиня.

Немов почувши те давнє нагадування, момент свою повто­рю­ваність передо мною являє. Спогадування моє іще про Кара-Калпакію не вляглося, як навпроти мене до маленького столика чоловік підсів. А невисокий, малий, худий, але коренастий. Лице засмагле, і руки, як лице, темні, натруджені. Костюм на нім празниковий. Висить він на нім. Неприпасованість свою виказує. І це потверджує, що не так вже й часто костюм цей до вжитку іде. А хіба з нагоди якої важної. Якщо у дорогу, наприклад, в дальню путь треба вирушать. За моїм проглядуванням, чоловік сей з когорти тих горопашливців, котрі, окрім повсякденного труда, мало що бачать і знають у житті, наївно, може, гадаючи в серці у своїм, що власним трудом можна щось доказать у світі. Але колись настає час прозріння, коли й для таких одкривається істина. Я пригадую другого нашого такого великого горопашливця Уліяна, який усе життя гарував тяжко в поті чола, можна сказать. І от сталося у його житті. Прокликали Уліяна на слідство. Із слідства ішов він сумний, тихо розважливо ішов. Аж бачить можна було, коли приглянешся, як думи важкі за ним ідуть, плинуть, сунуть. Прийшов і смутно похмуро похитав головою:

– А я думав, що труд да щось значить. У наш час, браття, трудом, руками ти а нічого не докажеш...

Сей вислів відтак став його улюбленим. Тільки-но де зберуться люди до гурту, да мова про се, про те, про життя захо­дить, дак Уліян вже тут, як тут:

– Да ладно. Що говорить. У наш, браття, час трудом, руками ти нічого не докажеш...

Хмурість набігала на зморшкувате, сіре, як сама земля, лице Уліянове, – і він заперечливо похитував головою. Але ось хмурість розсіювалася, і по лицю розбігалася лукава усмішка. Та було в ній більше від безсилля, аніж від оперемагання.

Й сей от із тієї когорти. Він може мать хліб і кусень сала в господі, ще празниковий костюм і курточку задля випадку, які висять на ньому мішкувато неприродньо. Але дай но його на випробування, – і що зостанеться тоді. Які він докази свої виставить і чи докаже щось. Анічого.

Я за ходом поїзда сиджу, він супротив ходу поїзда, спиною до його ходи сидить. Зором своїм я ловлю все, що назустріч біжить, він же зором своїм ловить, завважує все те, що для мене уже відлетіло, промивальне вже для мене є. Обоє лиця наші до вікна притулені, й погляди наші там. Я чекаю, і він, схоже, чекає. Я першим чекання прориваю:

– Ви здалека? Звідки ви? Ви – білорус?

Відповідь готова, на чеканні настояна:

– З Брестської області. Білорус.

А далі, як по маслу, пішло, поїхало. Що питаю, а що й сам розказує. Чоловікові настояне рознести теж кортить, хочеться.

Кашкета скинув, волосся чорне, аж вистигать починає. Жодної волосини сивої. Ідеальна дозріла чорнота. Причепливо зором своїм промацую, а таки жодної волосинки сивої не знаходжу. Зустрі­чаються ж такі феномени. А років, років скільки йому. П’ятдесяти, може, і нема, але за сорок то вже далеко. Навесні у лікарні у містечку я був земляка нашого хутірського, із хуторів дальніх і родича нашого далекого позустрів. Шістдесятилітнього. Безногого зовсім. Йому ще на наших хуторах літ двадцять тому, може, одну ногу відрізали, він одноногим розвідником, в розведенні тобто, на чужі лісові села в прийми подавсь. А вже в приймах років п’ять тому і другу ногу відрізали, відбатали. Сеї ж весни його бідолашного, ще й пара­лізувало. І став день для нього, як цілий вік, а ніч – як вічність. Двері до його палати майже завжди одчинені були – тяжко дихать йому було, задихався він буквально. І коли я проходив ненароком, то він пальцем і покивком манив мене:

– Зайди. Посидь. Мені легше буде.

І я заходив. І в розмовах наших тікала виснажлива нетерпе­ливість, настрій бідолашного на тихі води линув.

Якось при яснім веснянім сонці у вікно я почав розглядувати його лице і волосся на голові. А воно ж, те волосся, усе чорне-чорне, вицвітать тільки у темній мутности своїй почало. І скільки не промацував я зором, а жодної сивої волосинки не завважив. Тоді й кажу:

– А у вас жодної сивої волосинки нема.

– А я сивий був. Ну, не зовсім, але скроні повністю сиві були. Але якось я став дивитись Кашпіровського. Усі тоді його дивилися. Я й не приглядався до себе, аж то син вигледів та й каже мені: “Тату, та же у вас волосся чорне стало”.

“Може, і от сей Кашпіровського дививсь”, – здогад мій поплив.

У колгоспі трудиться, в тракторній бригаді. Трактористом, комбайнером. Ай, куди пошлють. Не великий пан.

Як живе? Ах, краще б питати, як жив. Колись, як жив. У застійні благодатні часи. В часи царювання Брежнєва. Прекрасно жив. На базарі, бувало, у неділю поїдеш, а він, базар, цвіте. Що хоч, те і є. Хоч шапки зимові, а хоч кашкети літні. Хоч куфайки, а хоч і чоботи кирзові є. Хоч сорочки зелені, а й червоні сорочки були. Котрі дивляться на тебе, ті й бери. І недорого. Коси, сокири, (правда, неважні) були, мантачки і пилники були. Цвяхи були, правда, неважні, у сиру сосну б’єш, а вже гнеться, як дріт алюмінієвий. Усе, що до життя треба, було. Бери, скільки хоч. А скільки бідному білорусові треба. Він нічого, вважай, і не брав ніколи. Жінка брала, а він очі вительбушивши та вуха повісивши, розставивши, тільки й назирці по базару цвітучому тягся. Як сторожа за нею ходив. “Посію я рожу, поставлю сторожу”. Взяла ось десять років тому жінка празниковий костюм, то й тепер, як новенький. Два рази, може, в рік і нап’ялить коли по причині якій його – не більше. До смерти гледженим зостанеться, ще й поховають у нім його, в труну покладуть. Купила жінка куфайку, чоботи, сорочок, там іще чого накупляла – так і було, поки не зноситься. Здирки латані вдома тепер лиш одні. Латка на латці. Жінка попришивала. “Латка на латці, а посередині – гризь”. Як рік в колгоспі іще погарує, то, вважай, голісіньким зостанеться, геть начисто усе здере. Латка за латку не триматиметься. А й латок нема вже, а й пришити нічим, якби і були, – ниток катма. Гай-гай, дожився бідний білорус. Докотився. Що то за життя. А ніяке й не життя тепер. Якби Машеров устав та подивився.

Мила моєму серцю ця простодушна нерозторопність. Бо і я такий. Щось і від нашого мужика в нім є, де за зовнішньою проте ніби затурканістю інша землеробська філософія буває прихована. Щоправда, здається, наш мужик, наш брат більш агресивніший, демонічності більш у єстві його, і ближнього свого, сусіда, усе на кпини норовить узять. А цей покладистий, тихіший, сумирніший наче.

Але не поспішаймо висновувати. Постривай-но, постривай-но! Ось і сей у стан ностальгії увійшов, уступив. Ностальгію свою за благодатними застійними часами переповідать, розвивать, переповідаючи, починає.

Ах, які ж прекрасні були часи! На базар поїдеш, а він, базар, цвіте. А поросят що. Одне кувікання над цвітінням отим стоїть і висне. Як музика велична, симфонія свиняча. Восени жінка пару за п’ятнадцять рублів брала. І такі кабани вгодовувались, як смалиш соломою, то шкура, наче бубон, торохтить. Це для нього була найурочистіша мить. Кабана досмалювать. Щоб хвоста відрізать. Тут же і з’їв його одним духом. Над усе любить у житті свинячі хвости смалені. Ти йому ніжок, ратичок свинячих і не показуй, він на них дивиться не хоче, але хвости свинячі смалені подавай. Це Чекенда, один майстер, що поломані машини лагодив, сплющені легковики виправляв, дак той над усе у світі любив варені свинячі ноги. Він за варені свинячі ноги душу міг покласти. Не в холодцю, звичайно, а цілі, не порубані. Одні тільки ноги свинячі варені і їв. Водії про те знали, про слабкість його, і коли в біду потрапляли, то найперш свинячі ноги варені йому приносили і на стіл клали, а вже потім про діло говорили. Він сотні, тисячі, може, через жолудок свій пропустив. Особливо ж смакували йому ті ноги свинячі, коли до діла важного брався, скоцюрблену сплющену машину випрямляв, і як новенька, ставала вона. Тільки хрумкотіли свинячі ноги на зубах у нього, і обсмоктував, і облизував він їх.

Високий дух натхнення сходив у такі благовісні моменти на нього, і мистець, майстер великий пробуджувавсь у нім.

До нашого Чекенди несли свинячі ноги і водії номен­клатурних машин. І не оно від голів колгоспів, сі найчастіше по темному ділові глупої нічної пори, а то й посеред білого дня втрапляли в дорожні оказії, а й від прокуратора самого, а й від судії, від першого, якби генерального у нашій окрузі секретаря... Се вже були ніжки хоча й свинячі, але якби вирізнювані уже, номенклатурні уже...

Сей же білорус ізнов у свинячі хвости закохався. Він ніг твоїх свинячих і бачити не хоче вовік, а одні хвости йому тільки і подавай.

І от державу таку сильну міцну, як самогонка-первачок, царство величезне в одну шосту частину земної суші величиною зруйновано. Знайшов один молодець, одчайдушний зух один та й розгайнував усе чисто в одночасся... Ах, неподобство яке! Це ж треба додуматись до скверни такої!

Тепер візьми поїдь на базар, а він не цвіте. Стрілять треба такого хазяїна, до стінки становить і стрілять. Народ розпустив. Волю дав. Язиками мелють, що хто хоче. Да за такі слова раніш до стінки становили. Відділяться почали. Нащо воно відділяться, і від кого відділяться. Мудрих сильно багато знайшлось. Нема хазяїна, щоб порядок навів.

Ех, були часи! Що було, того вже не вернуть. Історія не повто­рюється, не слухається найпалкіших наших хотінь, не зважає й на усі потуги можновладців повернуть її. Можновладці у своїх потугах спроможні хіба сяєво нового дня, що розвидняється, пригасить, щось то нове витворить, маразматичне щось, загаль­мувать історичний поступ у багні маразму. Але й найконсер­вативніші можновладці безсилі повернуть історію назад.

Куди горопашливий білорус їде. У Ригу їде. Там син в армії служить. Від весни у нього і не був. Як на присягу їздили, дак і не були у нього більше. Присягу син давав Союзові. А там у Ризі латиші що витворяють. Хвоста піднімають. Треба побачить.

Можливо, монолог горопашливого білоруса тривав би й далі. Але тут до нього підійшла огрядна, червона з великого свого лиця молодиця. Дружина благовірна. Я глянув на неї зацікавлено. І перша думка побігла, якщо на ваги її поставить, то три таких горопашливці вона перетягне.

Із сумки на столик харчі виставляє, викладає. Снідать збира­ються. Я звільняю для неї місце і пересідаю на іншу вільну лавку, на бокову.

Угорі навпроти персиянин із борідкою розлігся. Вже не спить. А подруга його унизу на нижній лавці. Плечі її оголені, прости­радло біле зсунулося. Шкіра не плечах виказує, що вона також уже не молода, як то здалось мені посеред ночі, як то із її голосу я висновувати міг, а старіюча. Коли не бачимо ми людини, а голос тільки її чуємо, то завжди рівночасно з’являється і уява про її вік. На жаль, уява ця наша не завжди відповідає дійсности. Така природа цієї ситуації. Голос, може, більше співзалежний від душі, що поза віком, в той час, як тіло із віком майже завжди перебуває у залежности.

Сі нові мої сусіди-подорожани іще відсутні для комуніка­бельности. Вона спить, а він хоча зо сну пробудився, але в стан бадьоріння іще не ввійшов. Погляд відсутній, по далекій Персії десь витає, по країні горній.

Я беру жмуток газет, центральних, республіканських і облас­них, які купив у обласному центрі. Колишні компартійні, тепер незалежні. Це пізніше згодом я заходитиму у київські кіоски “Союздруку” і ввічливо так питатиму;

– А скажіть, будь-ласка, у вас більшовицької газети “Правда” нема.

Рідко коли натрапляв на нейтральну відповідь типу “так”, “ні”. Але часно на лицях кіоскерш спалахував осміх. А одна, правда, відповіла з викличним репетом:

– Якщо так говорите, то нащо питаєте?..

– А хіба я що і як казав...

І тоді я згадую, як улітку 1983 року до мене в гости приїхав один приятель, старий каторжанин, який зберіг табірну звичку балагурити, наражаючи цим себе і мене на неприємности. Упросити його було марним.

От ідемо ми вранці до кіоску “Союздруку”. Він уранці всі газети підряд брав і уважно потім, горілиць на постелі лежачи, пере­глядував їх. Підходить той каторжанин до кіоску та й каже ста­ренькому кіоскерові:

– Дайте мені підряд усю прогресивну пресу, реакційної не треба.

Й тут така веремія учинилась, що й не передать. Старий кіоскер затупцював ногами, зарепетував на цілу вулицю:

– Вон! Падлец! Штоб ноги твоей здесь не было!..

Ми відійшли. Каторжанин сміявся собі в уста. Прохожі озиралися на нас. А я не на жарт стривожився, що ось зараз будуть викликані органи.

Що ж. Часи міняються. І гумор та сприймання його також міняється. І це чи не найістотніша ознака того, яким чином міняються часи.

А поки що я беру до рук газету “Известия”, “Труд”, “Красная звезда”. В “Труді”, здається, читаю нарис про маршала Ахрамеєва, який покінчив своє життя самогубством, кулю в лоб ніби сам собі вгатив, після поразки путчу ГКЧП. Сі дивні ігрища. Яким він старатливим воєначальником був, відданцем батьківщині і своєму часові. В інші часи вписуватись не хотів чи то фізично і морально не міг. Чесний був. Чистий, як шкло. Невибагливий у побуті. Дешевенький світильник стояв на його робочому столі. Перед саморозстрілом він залишив п’ятдесят карбованців, щоб домашні розрахувалися за обіди у відомчій їдальні. Мене зацікавила ця інформація. Це один обід у нього коштував п’ятнадцять карбо­ванців. Цікаво, із яких блюд складався той обід маршала.

А тим часом у вагон заходить пишна молода дівчина. На лиці стриманість. Опівнічна клясична стриманість. Прикидаю в здо­гадах: латишка. Пропонує бутерброд. Дві скибочки хліба і дві котлети. Я відмовляюсь. Персиянин із горішнього лігвиська свого спокутується:

– Чотири п’ятдесят...Чому не п’ять.

Персиянин нишпорить у шкуратянках своїх і подає п’ятірку. Дівчина акуратно залишає на столику здачу. Ще й бажає смачного.

За вільністю, з якою розгорталася ця сцена, можна висно­вувати, що п’ятірка для персиянина уже не гроші. Для мене це поки що залишалися гроші.

Їсть поволі, але пережовує ґрунтовно.

– Раніше це коштувало копійки, а тепер от синю подавай. Один хліб-м’яса крихти...

Щось кажу і я. Починаємо говорить. Від стіни обертається й прочумлюється дружина персиянина. Одним оком завважує мене. Але говорить починає із своїм персиянином. Я розглядую її лице, і подивовуюсь, яка вже справді вона старіюча. Лице старіше, ніж в самого персиянина. Чи то, може, його старіння чорна борода приховує.

Він згори її пробудження завважив. Голову свою униз схилив і поглядом її ловить, старечо голубить. Перетнулися їхні погляди, мечі схрестилися. Ось і побачились. Мене ж вони і не бачать. Своїм заклопотані.

Я ніби за потрібкою углиб вагону простую. Затримуюсь там. А коли повертаюсь до своїх місць, то дружина персиянина уже наряджена сидить. І я іще раз взайве переконуюсь, що ніякий пишний наряд її старіння уже не приховує. А воно і наряд не пишний. Добротний просто матеріал.

А білоруси іще снідають. Нівроку. Поки що все є. І м’ясце, і сальце, і яєчка. Проглядувати клумаки їхні можна безпомильно, що й синові не згірше щось везуть. У студентські роки в універ­ситеті на нашому курсі один студент був, що мав собі подругу із Брестської области, також студентку, але із факультету іноземних мов. Він до неї додому їздив, і вона до нього їздила. Отак цілих п’ять років. Але одружилися на другий день, як тільки університет закінчили. Та не в тім річ. Так от. Той студент із Брестської области золоті яблука привозив і нас частенько ними пригощав. І в посилках до них ті яблука приходили. Про такі яблука іще брат наш старший розказував. Як у 1944 році його сімнадцятилітнім на фронт забрали. Але спершу повезли в Алла-Ату. Так от. В Алла-Ату ще такі яблука були, а мо’ й більші. Вони й дотепер в моїй уяві сидять. Більше у житті я таких золотих яблук, дивних плодів, що на око, а що й на смак, не зустрічав.

Рижани говорить починають, перемовляються поміж собою. Минулий день і вечір спогадують. Весілля обговорюють. Що то за весілля, якого б опісля не обговорювали б. Ах, весілля те на всі сто було. Рідко тепер такі весілля справляють. Це в застійні часи такі весілля бучні справляли, що аж на другий тиждень вони переходили, затягувалися.

І знову ж повертаються до того, як танцювала вона на весіллі увечері. Аж зомліла у шаленім танку тім. Із ким? Ясно, що не з персиянином. Але про це не згадується. Лиш розуміння того над головами їхніми висне. Як багато чого в наших розмовах ми не згадуємо, але ідея недомовленого над головами нашими висне і у повітрі носиться.

Про кожух згадують. Се справді прекрасна дублянка. І всього за п’ять тисяч. Аж над очі твої він іде, коричневий, чи який там, із китицями, із візерунками, вишитими червоно по краях. Світ іще не знав такого кожуха. І всього тільки за п’ять тисяч. У Ризі за ці гроші такого кожуха вже не купиш.

А я міркую собі, думання моє розпросторюється. Іще кілька років тому назад за п’ять тисяч можна було купить гарну хату. А тепер от тільки кожуха. І це велика втіха. Що то буде далі?

Іще згадують подорожани про якийсь провіянт, що його прихопили вони із собою із Лунінця. Про олію згадують. Тече моє подивування: “А що хіба в Ризі вже й олії нема? Чи дорога вона така там? Що її аж із Лунінця треба везти?”

Момент уже вистоявсь, щоб і мені до розмови прилучитись. І я починаю говорить. Щось то запитую, щось то відповідають вони. А про віщо можна запитувати у незнайомих людей, яких ось позустрів випадково, доля поставила їх тобі на твоїм путі, та й не побачиш їх більше ніколи. Звісно, про нейтральне у таких випадках говорять. Не запитуватиму ж я, до кого вони на весілля їздили, якщо самі про це не кажуть.

Про забезпечення міста провіянтом, про заробітки, про пен­сію, про трудність сучасного життя взагалі говоримо. На тему неза­лежности Латвії мова вже сама по собі переходить, як логічний і послідовний розвиток бесіди. У кожнім моменті є нервічно пульсуючі теми, і в жодній розмові їх не обминуть, навіть якби ми і силкувалися те робить. Вони вже у з’яві своїй є дражли­вим нервом сучасности.

І тут з’ясовується, що мої супутники не є аж надто ура-патріотами Латвії, як відновлюваного державного утворення, хоча й прожили у Ризі сорок років. Усе своє свідоме життя, вважай. Та й тепер із Риги виїжджати не збираються. Куди уже. Старість. Будь що буде, а віку свого доживатимуть в Ризі. Але, може, не треба було роз’єднуватись, під одним крильцем усім добре життя, як курчатам під крильцем квочки. Та й вони (вони, тобто латиші) тепер за голову взялись, потилицю чухають. Бояться, що самі собі ради не дадуть. У них же нема нічого. Все привозне. І земля не родить. Ет, що там родить. Се вона, дружина, подруга благовірна персиянинова, в основному говорить.

– Это же не Украина. На Украине – это одна прелесть. Я вот как в Киеве бываю – так это одна прелесть. На Украине все есть. И все там родит. Там оглобли в землю воткни – так растут.

Якось важко мені уявить, що латиші тепер голови свої шкребуть та по Союзові слізно тужать. Се важко мені уявить. Бо що я знаю про Латвію. Рівно нічого. І уявлення моє про цей край, пізнання обмежувалися хіба що відомостями про латишських стрільців. І це незбагненний для мене феномен Пуго. Незбаг­ненний як в житті, так і’в смерті. Провідний гекачепіст. Се у нього таке лице перекошене посмикувалось, як по телевізії інтерв’ю давав, порядок закликав наводить. А в Янаєва руки трусились. І щось то усе вертів він у пальцях. Синдром нервічности. Конвульсії. Я ту прес-конференцію уривками в Богдана і в сестри дививсь. Й тоді уже подумалось мені. Яка то тайна в тих кон­вульсіях до явности волає, пробивається. Але це вже у майбутньому історики розгадуватимуть.

Та якщо і справді є такі латиші, котрі шкребуть собі голови, що пропадуть голодною смертю без Союзу, то заспокоїти їх могло б хіба моє розмишляння. А думав я уже ось о чім. Пощо ж нам і лякать одне одного, да і самому лякаться, що без когось то, без структури тоталітарно-нагаєчної ми й розгубимся, ради собі не дамо, попропадаємо одразу, як грецькі миші. Пощо таке лякання. Це коли людина безпомічна, недужа, мала чи стара, тоді їй стороннє опертя потрібне. А коли людина при силі, трудитись здатна, то чого їй бояться у світі, а тим паче на рідній, Богом дарованій землі. Якою б бідною не була ся земля, то не має загинуть на ній людина, але даватиметься тут їй і прихисток, і прожиття. Бо уже те Провидінням передбачене. Раз Творець уділяв комусь ту землю, то не може буть, щоб і мудрости та розторопности не дав, як на цій землі прожить. Та й чи багато людині треба. Ах, так мало людині треба. Це тільки багато запосягає вона. Ми ж бо не знаємо своїх потреб. Найменший жаль є у будиночку малім. Се ж із прибалтійських депутатів у Верховній Раді колишнього Союзу хтось ставив був питання про якість життя. Жінка якась. Але її просто не зрозуміли тоді, що воно таке – якість життя. Та поки ми не звикнемо до функціонування цієї категорії, то гріш ціна усим нашим цілям і далекосяжним плянам.

– Но пенсию они (они, тобто латиші) нам положили хоро­шую. Я, правда, небольшую пенсию получаю, потому что работаю, а Миша 500 рублей пенсии получает. Он инвалид. Если бы я не работала, то тоже 400 рублей пенсии получала бы. Но я еще работаю и пенсию получаю.

Я прикидаю в усвідомленні своїм, що у нас мінімальну пенсію поки що тільки передбачено з 1-го жовтня до 185 карбованців збільшити.

Й інші питання із життя латишів цікавлять мене, і на них ґрунтовно вільно уже відповідають мої супутники. Як бути тому, хто мови не знає, а в державній установі працювати хоче. Нелегко. За день мову не вивчиш, якщо не зміг вивчити її протягом десяти­літь. Тим паче у зрілім вже віці. Якщо нові гроші упроваджу­ватимуть, то погорять заощадження багатьох.

– А мы их все стараємся истратить, – посміхається персияни­нова подруга. – С нуля будем начинать жить. Снова собирать будем.

Кудись щезли, в інше купе перейшли мої білоруси. Я залишаю персиянина наодинці із його подругою, швиденько сідаю на своїм законнім боковім місці. Ізнов припадаю до вікна у манливім проглядуванні пейзажів, які несуться нам назустріч.

Поміж перелісками озимина килимами зеленими виринає, стелеться. Біжить де назустріч. Несеться. В пориванні пророс­тання могутнім.

Пригадую, у Василя Стефаника є оповідання про озимину. Чи так воно і називається? Пам’ять у затвердіванні судин своїх не прогортає. Інше провинним докором розлягається в моїй сут­ности. Як страшно тяжко писав сей чоловік. Писав, рвав написане і кидав до кошика. “Не пиши так тяжко, бо вмреш”, – казав трудівникові його швагро Кирило Гоморак.

Скирти, стоги соломи посеред озимини де-де стоять. Білість їхня до сивої зжухлости дощами й вітрами уже витіпана. Громовідводи коло якої скирти стоять. Бачся, хазяї. Не хазяїн, нерозторопа якийсь чи ледащо несусвітній громовідвода не поставить. Хоч це й інструкцією передбачено, бо із штраховкою, якщо щось до чогось, то заковика вийде. Он посеред озимини ядриної торішня скирта напіврозвалена безбока розляглася. Ся вже бура, солома зжухла і перетліла. Цікаво, їх ніхто тут і не палить, а в нас, у східних, у востошних областях, як казав Кріль, тільки но звечоріє, темінь землю огорне, то горять, палають по полю скрізь скирти. Полум’я на всю округу шаленіє, червоні язики темне небо лижуть. Так розповідають. Кажуть, що то рухівці ті скирти палять. Про це й у Верховній Раді хтось то говорив. Здається Фокін. Цікаво знать, хто ті чутки розповсюджує і хто насправді ті скирти палить. Звісно, хто. Витівки Мойсари. Проделки Мойсари. Хлоп’ята гарцують. Малыши работают. Навіщо, задля якої цілі і зиск який? А щоб чутки розпустить да розруху сіять. Тільки й доцільности.

Рілля побігла. Не чорноземи наші масні, але й не пісочок, жовто-білий іще. Така собі земелька. Сіятимуть щось іще до зими чи навесні вже. І так, і так може буть. До Івана Богослова ще сіють озимину. А хто не посіяв до Богослова, то не варт і доброго слова.

Перед самим Іваном Богословом пізньої осени 1978 року я мілко перекопав стверділе уже картоплисько. А Батько стояли із кийочком недужі зовсім. Коробочка-сівачка біля їхніх ніг стояла. Житечко ядрине гладенько кругле лежало в ній. До завагітніння готове. Тайну народження нового життя настроїлось осягнуть. Долину сю манливу життєдайну перейти. І от коли скопаю я трошки, щоб розгін для розсівання витворивсь, то і завважують те Батько очима стомленими несміливими. У них – печать великого страждання. Та й знак мені подають, щоб коробку-сівачку на плечі їхні завдав. Вона легенька, і зерна там маленько. Щоб не важко їм було – підсипаємо. Й пішли Батько сіять, ниву засівать. Постогнують тільки. Зерно в чорну ріллю лягає, основи таїнства зіткнулись. А я жду із граблями, поки засіють вони, щоб заско­родить, щоб сховалось зерно, й у темноті до великих таїнств причастилось.

А навкруги туман пізньоосінній густий, небаченої густоти. Хати своєї за п’ятдесят кроків не видно. Осокорів, верби і в’язів не видно. Верхи їхні на ожереди сіна схожі, лиш угадуються. Туман сивий-сивий.

Останній раз тоді Батько у своєму житті сіяли. Я ж сіяти не навчивсь. Мене Батько сіяти не навчили, скільки і вчили. Зерно в мене не розсипається рівно, а кучно падає місцями. Я в далину жменю кидаю не так.

Аж ось розсіюватись туман починає, біліє, рідшає. Виказує, що ранок уже дорослий, вистоявсь, дозрілий, що день запові­дається ясний.

І от голос чуть. Писклявий, пронизливий. Однорукого Петра Рачка, інваліда війни, що де не з’явиться, то тільки й говорить: “Я-анвалід, я-анвалід”:

– Ах, ви стоїте й не бачите. Та же клуня Гарасимова згоріла!

Я спохоплююсь. Зір мій стривожено Гарасимову клуню про­ма­цує крізь сиву намітку. Клуня та буквально за триста метрів від нас. Але крізь намітку сиву бачу лиш палаючі, червоно вогняні стовпи. Так і є. Все інше уже згоріло. Правду каже Петро Рачок. Вітру й наче не було. Але дихання його заповідуване в протилежну від хат сторону спрямовувалось. На лужки попіл і порозпанахувані обгорілі кулики летіли. Запахи свіжого згарища також туди понесло. Дим от лиш з попелища чорний поволі суне, докона­ність факту сього засвідчуючи.

Гарасимова клуня на хуторі одна стояла – хату років п’ять як продали на знос спадкоберці. Хто спалив її? Сивий густий туман тайну зберіг. А нарікання на Тихона пішло. Бо того ранку до Мокрені за горілкою приходив і трусивсь увесь, дрижав.

І тільки тепер я і самого Петра Рачка завважую. Він уже на картоплисько наше ступив, буквально у десяти кроках, пере­вальцем до нас наближається.

І таке жито після тої пізньої напередодні Івана Богослова сівби уродило, що й не сказати. Я не пам’ятаю, а й Батько не прига­дували, щоб у цім місці да так жито родило. Як стіна, як ліс. Осот, правда, де-де в рівень з житом зацвів синьо, горошком синім, мов ліанами в джунглях переплетений.

Але кажуть: “Хто не посіяв до Богослова, той не варт доброго слова”.

Ось за вікном нивки невеличкі побігли. Прямокутні і три­кутниками. Хазяїв це нивки, чи як розуміть. Колгоспні нивки такі малі не бувають. Й догленуті дбайливо. А ось нивка клинцем до березового гайка золотого притулилася у жалобі великій. Усе­світова її жалоба. Стогнання її пронизливе небеса чують. Не зжата нивка ця. Стебло ік землі схилилося. Попадало. Колосся десь то унизу. Зерно, може, висипалось, пооббивалось. Зчорніло стебло це. А половіюче ж колись було, хвилями розлягалося. Вітер повійне – і хвилі побіжать, на морі наче, на окіяні.

Сумно бачить нивку таку. Проминально щезає вона за вікном вагона, у хвіст поїзда біжить. Але тривкий відбиток кладе на серце. І з пам’яти зринає віршик:


... Поля опустели.

Только не сжата полоска одна.

Грустную думу наводит она.
Із шкільних літ відомий віршик. До скам’яніння хилиться старіюча пам’ять, десь там і ім’я автора цих рядків засіло, вер­титься. Хтось із російських класиків. Хіба це наразі так важливо. Важність у настрої зворушенім, який м’якими тонами оповиває мою сутність.

Стальний змій поповзом усе заглиблюється і заглиблюється у світову просторінь. Усе далі й далі в опівнічну сторону. А рідний край свій десь там позаду зоставсь. І до нього рукою вже не подати. Таке щемко болісно дивне се переживання в ушвидченні майже фізично розлуку з рідним краєм відчувати. Так гостро не завважувалось це ніколи дотепер. Ах, із віком все щемко загострюється. Не тільки незахищеність та нерозторопність наша, а й почуття також. І почуття любові насамперед.

Але от ізнов дивно. Відчуття таке, що у висхіднім русі усе вгору та вгору піднімаєшся. А край твій рідний у болотній низині зоставсь. А там же, дома, все навпаки уявлялось. Ось їхатиму ік морю в сторону опівнічну, і все вниз та вниз спускатимусь. Ну, нехай не в суцільні болота, що в них колись патріоти ворогів заводили та й занапащали, але в низинність прогресуючу у спадистости неодмінно. Все ж виглядає навпаки. Чи то гра в сприйманні витворилась, а чи то геологічні структури насправді ось таким чином розташовані.

Похмурість за вікном не спадає і не розсіюється, а, схоже, згущується іще. Вологою стає. Тиша наслуховуюча висне. Очікування з небес чогось то стелеться над землею. Подай! Треба чи не треба, але подай.

“Білорусь це іще чи уже Прибалтика?” – в розпізнаванні спохоплююсь. Якщо Прибалтика, то маю я свою увагу твердіше концентрувати. Але як розпізнаєш. Границі поки що умовні чисто, навіть якби і проглядував пильно. Без колючих дротів і стовпів смугастих. Тут з посміхом мені у думку пригадування біжить, як наші патріоти й ура-демократи, псевдо, – може, демократи усе на мітингах супротивників уявних, може, мовби переконать збиралися, а мовби й виправдовувалися перед ними: “Ми не збираємось із Росією кордонів із колючого дроту вистроювати, ми не заміряємось ровів копати”. Це пізніше вже трохи Борис Єльцин (Лельченко – як про нього Ганя Микитина говорила) скаже з притиском багатозначним: “Границы должны быть прозрачные”.

Це вже пізніше також приїду я на хутір. Й небачена досі плюндрація Батькового спадкового обійстя боляче вдарить мене, розпукою тяжкою діткне моє серце. Рукописи винюшковані, викрадені. Плоти довгі пообламувані із імпетом великим. Дроти порвані. Жертки попереламувані й у річку повкидувані. Ще й бобри вербину, вільху та в’язочки пообгризали й подівали хто зна й куди.

Цього болю не зрозуміти нікому. Цей біль може зрозуміти тільки той, хто щось подібне сам пережив.

На колоді посеред двору всівшись, я у думання зануривсь цілковито. Думи тяжкі обсіли мене. Й від дум коли звільнятись, очищатись стала свідомість моя, то о живім потекло думання моє.

Коли уявляв я собі, наступну весну проглядував, що ось приїду я, знов навесні повернувсь на хутір, щоб хазяйнувать уліті, города садить та оброблять, то з чого починав би я. А починав би я все-таки знов плоти городить. Бо загорожа на якийсь то час стримає наступ поселян задорожніх, тих, що за дорогою живуть, із худобою своєю на мене. Нищення тобто обійстя до повної розрухи на якийсь то час стримає. Без огорожі ні про який город, ані про городину аніяку буть і мови не може. І якщо мені іще й іще опісля чергової плюндрації обійстя доведеться город садить, то починатиму я насамперед плоти городить.

Як порозмишлять, то й геологічні структури мають свої кор­дони. Хіба, може, вони не такі раптово несподівані, як ті кордони, що їх встановлюють, покладають люди. Пагорби не одразу в низинність переходять, й степи широкі не завжди починаються одразу за густим лісом – ще переліски та виярки до того степу тягнуться. Природа врівноваженіша, поступальніша у відозмінах і контрастах своїх.

Ось будиночки малі поселення якогось назустріч біжать, несуться. Із садочками, тиночками та перетинками своїми. Охайні в переважній більшости своїй. Коло котрих на шнурках біле й різнокольорове шмаття порозвішуване. Онучі брудніші на тинах висять. Другий сорт. Яблука де-де біліють. Передміщани. Далі більші будинки показались. Вулиці блищать асфальтово. Й машини на них, котрі теж назустріч біжать, проминально зникаючи у хвості, а котрі й уперед мчаться. І люди, звісно, на вулицях вештаються. Ідуть, ясна ж річ, цілеспрямовано кожний зосібна. Хто куди. А збоку виглядає так, із висоти ушвидченого руху бачиться, що сюди-туди швендяють.

У місто поїзд примчавсь. Уже й хід свій збавляє, уповільнює. Станція. Цікаво яка? Не мала. Ах, омріяна Ліда! Панно, Лідо! Та же Білорусь іще. А я то думав-гадав собі, що Прибалтика, коли не раз ті написи уздовж вагона вичитував “Львів-Ліда”, а вони, знай, тільки мелькали перед зором моїм.

А станція велика. Принаймні не на рівні звичайного рай­центру. І дерева. Такі затишні алеї витворюють вони і розмі­щенням своїм, і кронами, що хочеться вийти з вагона та й посто­ять під ними. О, панно Лідо!

А у воздусі тиша наслуховуюча. Насупленість сіра. Хмари над землею виснуть низько. Враження: – ось перші небесні гінці звістують про очікуване. “Спустила хмарка на луги мережані подолки”. Пора не та. Але яка різниця. Перед важливою небесною з’явою земля прислуховується.

Таким провінційно ідеальний затишок проглядується. Та пересторога стримує. Ти ось вийдеш, а поїзд рушить, розгону набираючи.

О, панно Лідо!

Не встиг подумати тільки отак, як поїзд і справді рушає. Поволі віддаляється у хвіст вокзал. Я зором своїм ловлю іще за згасаючою зеленню його обриси. І ловлю себе на думці о тім, що містечко має бути і справді охайним. Може, тут вже і давні будови є, убереглися. Се вже більше до Прибалтики має бути. Сліди іншої цивілізації, може, тут виразніші. Дістаю із сумки і розгортаю мапу. Справді, до Литви майже рукою подать. Це на мапі так воно бачиться, а в просторі все ж інакше. Мірило тут: 1:8000000. Якщо пів сантиметра, то прикинь-но скільки то у просторі буде.

А за вікном вже впали перші краплі. Об шибку вдарились, й патьоки потекли. Шибки плачуть. А простір углибині посивів густіше. Великий дощ пішов. Дрімота оповиває тебе, і гострота спостережень притуплюється. Ти вже кудись на крилах солодкої мрії линеш. Куняєш. Повіки склеплюються.

А коли в бадьорінні знов очі розплющуєш, то ніяк не можеш збагнути, не второпаєш, як же й довго дрімота твоя тривала – хвилину чи цілі години. Таке буває часто. Щойно, здається, очі заплющив, а як розплющуєш, то насправді вже добра половина дня минула, збігла. І навпаки також буває. Розплющив очі після такої несподіваної знемоги, здається, півдня проспав, а воно ж хвилину тільки.

Я думаю о тім, що сей денний сон завжди космічного навіювання, і людина безсила чинити йому спротив. Де застане людину, там і знесилює. Ось слухає, здається, слухає людина спів­бесідника, підтакує йому, а очі його закотилися вже. Хропов­ницького дає.

– Та ти же спиш! – ошелешує, осміхаючись, його співбесідник.

– Що? Га?!

– Ґава!

Ай, що там приватна дружня розмова із приятелем заду­шевним. Он на сесії Верховної Ради хіба не доводилось спосте­рігать по телевізії, як депутати, обранці народні, слухають, слухають запального орателя. Та й поїхали котрі. На стільці похилились. Аж луна пішла залом. Хроповницього так дають. Оператори на них ліхтарі ясні в лице спрямовують, на докір усій державі виставляють. Важливі бо проблеми державотворення вирішуються. Символіка там, наприклад, яким прапорові чи гербові бути. І що за тим проглядується. Контрреволюція яка у кольорах тих прихована і небезпеку яку для грядущих поколінь таїть. Ай, таким уже й не до контрреволюції. А за бадьоріння які ревні охоронці були. Коли ліхтарі ясні операторів їх до тями привести не можуть.



А ландшафт уже змінивсь. Дубові, березові гаї потяглися. Сіножаті. Схоже, Литва вже почалась. А дощ посилюється. Піди й розберись, де Білорусь, а де Литва.

Ай, звісно ж, Литва. До Вільнюса під’їжджаємо.

“В Вільні, городі преславнім”, – вертиться у моїй свідомости, на пам’ять збігає. Потім думка чомусь зіскок зробила. Про поета Едурдаса Межелайтиса пішло думання моє. Тут живе він. Чи жив. Прогресивний колись, офіційно визнаний і Москвою поет. Напевне, член Компартії Литви, тоді іще на єдиній платформі, як бойового загону КПРС. Аяк. Котрийсь із талантів і визнавати треба було. Щоб не виглядати перед світом зовсім охлялим, щоб лицем у грязь не вдарити, та й щоби розквіт національних талантів, вірніш, ідею розквіту такого потвердить. Як де дове­деться. Зате талант сей має засвідчувати свою лояльність до режиму та покірним буть, де треба.

Пам’ятаю літо, здається, 1961 року. Я приїхав на практику в обласну газету. І там якісь прогресуючі духи носились із книжкою Едуардаса Межелайтиса “Людина”, що сутність людини, як і її анатомічну будову високо возносила. Й малюночки відповідні про феномен людський там уміщені були.

А потім хтось то там розказував мені, що саме тоді в це місто і приїздив сам Едуардас Межелайтис. Розмовляв із першим секретарем обкому, який із себе барина, графа строїв, корчив. І зайшла мова про журналістів. “Ет, слова нашого не стоять”, – приблизно щось таке зневажливе кинув тоді про них перший секретар, що барона із себе корчив. А Едуардас Межелайтис поправив його у тім розумінні, що це ж важка у них праця, до того ж і таланту вимагає.

Ізнов пізніш уже й таке розказували, що виступав був Едуардас Межелайтис у Будинку літераторів якогось то прикарпатського чи й закарпатського навіть обласного центру. І був там один молодий талановитий поет (у ті роки молоді талановиті поети спалахували, як зорі на вечірнім небі). Й того поета представили були Межелайтисові. І розмовляли вони удвох осібно. Може, іще хтось там був. Основна ж маса уже розходилась. І те мимоволі завважив маститий поет.

– Ну, то що ж, пішли, – звернувся укінці він до молодого талановитого поета.

– А я тут залишаюсь, – сміливо відказав обранець золотокосої Музи.

– Як?

– А так. Я тут ночую, бо квартири не маю, – так і відрубав молодик.



– Як?..

Наступного дня маститий гість зелених Карпат уже розмовляв із першим секретарем обкому. А іще через день молодого талано­витого поета було покликано в обком. Й іще через місяць він одержав квартиру.

Я спогадую про ті принагідні давні оповіді, а думаю про місто, де жив тоді сей поет. Якщо вражає нас яка то художня, мистецька річ, то ми, натішившись нею, одразу ж і про митця думаємо. А де жив він, де створював сю річ. І коли потрапляємо випадком у те поселення, коли перед нами його обриси розстеляються, то поди­вуємося як часто, да невже в такій буденности свято творення здійснювалося.

Жінки із клумаками до виходу підготувались. І сидять вони, ждуть. Щось заклопотане поміж собою обговорюють. До Калінінграду їм іще їхати. Вирішують, автобусом чи поїздом прямуватимуть далі. Хтось у них з родичів туди затесавсь. Цікаво б знати, чого. Ах, мало чого бувати може. Може, побачить їдуть, поспішають, як синочки їхні присягу прийматимуть. На чию вірність? Прусському імператорові на вірність. Союзові чи майбутньому СНГ?

А дощ посилився. Злива. У місто в’їжджаємо. В мене ж уявлення про нього романтичне було. А тут сірі залізні конструкції, риштування залізні над коліями виснуть. Ах, зовсім не те вимірю­валось в серці у моїм про місто це й раніш, і тепер, коли на хуторі в дорогу лаштувавсь. Що ж. Мрія наша витворює про небачене часто усе святкове, празникове, а коли на звичне, буденне натрап­ляємо, то й розчаровуємось. Як чіпко ми сірістю буденности обростаємо, намулом яким повсякденности обростаємо ми, що сяєво мрії нашої обрисами іржавих залізних конструкцій блякне.

Поїзд зупиняється. І зупинка, як оголушують, буде тривалою. До п’ятнадцяти хвилин. Кортить вийти. Я зором фіксую час на годинникові. Услід за заклопотаними подорожанинами із тугими клумаками, очевидно, земляками моїми, що простують до Калінінграду, виходжу з вагона. А на дверях, уявить і подумати страшно, пасмами, смугами сірими стальними – злива. На тротуарах – потоками вода ринула. Подорожани, котрі виходять, оглядаються, ступати у калюжі моцуються, не одважуються відразу. Схоже, не так самим їм під дощ ставати боязко, як клумаки свої мочить не хочеться. Але, потоптавшись, зважуються, на сходи ступають, а зі сходів, хочеш не хочеш, а сплигувать під дощ у калюжі вже мусиш. Очевидно, водобоязнь для кожної живої істоти властива. Але досить тільки психологічний бар’єр водобоязні подолать. Пригадую, як ми на казахстанській цілині овець купали перед пострижениям. Перед кошарою на воротах вузьких корито довге й глибоке стояло. Ми наганяли їх у ворота, але вівці тупцювалися, тупцювалися, очі жахом їхні вилучені повнилися. Та, натупцювавшись, вівця врешті решт сплигувала у корито, і вже пливла уздовж, немов рікою, як звичне, і враження таке, що навіть із задоволенням пливла.

Жінки уже за пасмами сивими дощу зникають, поміж закапелками вокзальних споруд десь щезають. Але я не зважуюсь. Це ж обмокну там геть до нитки. А що побачу. Колії і тротуари одні. Стою під дахом стальним над головою і зливою щедрою милуюсь. Слово не те “милуюсь”. Це коли спустить хмарка на луги мережані подолки. А тут злива смугами сірими сильна в окруженні мурованім міськім. Земля рейками стальними, немов обручами, підперезана. Це ж хтось із старших сучасників моїх хутірських розказував, ніби прабабця його іще колись напро­рокувала, що прийде от скоро, настане, гряде час такий, коли уся земля обручами залізними підперезана буде і дротами поснована. І ось той час настав, пояснював тоді, розшифровував мій хутірський старий сучасник. Обручі – це колії залізничні, а дроти – це проводи телефонно-електро-телеграфні. У який би закуток на землі ти не потрапив, а з ними не розминешся – скрізь вони є.

Поїзд рушає. Вільнюський вокзал залишається позаду. Моя зустріч із містом не відбулася. Але я тішу себе надією, що познайомлюся із Вільнюсом на зворотній дорозі додому.

Ізнов побігло Вільнюське передмістя. Да таке поетично мрійне. Не те що вокзал. Злива вгомонилася. Дощ стихати став. Гарні будиночки на пагірках із своїми садками попритулювалися. Червоні здебільшого. Й черепицею червоною криті. Сі червоні черепичні дахи завжди так тішать моє око. Десь то читав я, що більше половини будинків, малих, звичайно, у західнім світі покриті черепицею, цим надійним глиняним виробом. Стріха, може, і важка. Вагою своєю земляною над головою висне. Але вона надійна, тривка, і здоров’ю не шкодить. І враження справляє. Се шифер, кажуть, радіацію випромінює, а в нашім радіоактивнім світі зараз кожною річчю ужитковою, не кажучи вже про продукт кожний, про плоди землі, про дари лісів і моря, лякають, що вона радіоактивна. Я був трубу у своїм незахищенім проблематичнім для проживання помешканні азбестовим шнуром обвив. Вона нагрівалась сильно і пахтіла на всю кімнату, що всидіти не можна було від тепла. Азбест те тепло трошки здержував. Але от прочитав я у книзі багатолітнього каторжанина нашого, що азбест рак викликає. Дак тепер пишу от ці рядки і з острахом угору на трубу позираю. Бо в мене до каторжанина того довіра.

Як поїзд із міста вихоплюється, із лещат його виривається, то й дощ припиняється. Земля умита. Хмари розходяться. Далина випрозорилась. Проглядується. Ось окраєць неба голубий, як елемент знамена, удалині показавсь. Як щедро умита земля. Мабуть, і тут скрізь злива пронеслась. Гаї побігли, діброви.




Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка