Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка


Розділ XX ДИВНЕ СЯЄВО ВОКЗАЛЬНОЇ ТАБЛИЧКИ



Сторінка43/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   43

Розділ XX
ДИВНЕ СЯЄВО ВОКЗАЛЬНОЇ ТАБЛИЧКИ

Се був такий винятково міцний сон під перестук вагонних коліс, що солодощів його і не описать. Аж мене перед нашою моєю станцією розбудив провідник. У свій мандрівній практиці я іще не доходив, не наближавсь навіть до такого. Я крізь найміцніший вагонний сон і втому завжди інтуїтивно недремно угадував, проглядував наближення свого кінцевого пункту й тут же прокидався. Якась невидима сила пробуджувала мене завжди перше, ніж про те здогадається провідник.

Я завчасу збирався, щоб нічого із своїх речей не забути, в мандрах не розгубити, і вже зібраний ще якийсь час тішився, розкошував у стрімкому русі поїзда дражливими передчуттями наближення свого фінішного пункту.

Але тут сього разу та невідома сила внутрішнього нагаду­вання десь забарилася, може, й собі задрімала.

І я мало не проспав своєї нашої станції. Якби не провідник. Але то і такий його іще обов’язок: пильнувати, щоб не проїхав хто зайвого, поза межі йому кожному відміряного. У шкуратяній планшетці провідниковій там усі наші квиточки, проїзні документи в кишеньки усі по порядку повтикувані, й на кожнім зверху станція його незграбним почерком написана. Але й провідник також людина смертна, і біля його вікон ходить сон, і зо сну свого між станціями він також часто пробуджується із запізненням, аніж дочасно, коли залізний змій уже стишує свій розгонистий поповз.

Як і сього разу сталося, коли провідник мене сонного похап­ливо в плече ударив.

Й мені моментально передається ся незагайність моменту. І я зіскакую з лавки, як оглашенний. Тут уже не до виваженого зосереджування, щоб не розгубитись, не посіяти у дорозі котрих речей своїх, манатків убогих, тут торбу свою, сумку перісту сіру свою хапаєш, як оглашенний, та чимдужче до виходу. Ай, можна було б і не хапать. Все одно навесні 1992 року шукачі невідомих моїх рукописів загребуть цю сумочку з усім її вмістом майже, за винятком фотоапарата й відбитків на плівці моментів із мандрів моїх прибалтійських. Се в іншім місці знаходилось, то й уціліло.

Уже поїзд зупинився, стоїть відхекується, а ти східцями залізно драбинястими збігаєш, мацаючи руками і ногами, щоб не зачепиться об гостре й желізне що та не подерти останніх убогих пожитків своїх. Бо таке уже не раз траплялося на моїм віку. Та й зіскакувати із піднебесної підніжкової висоти намагаєшся обачненько по-котячому, щоби ноги не вивихнути і не поламати. Бо такеє також уже траплялося, бувало на моїм віку.

Але усе сходить благополучно. І от ти уже на пероні. Й одразу ізнов оте прилинуло, в свідомости рознеслося “Ми на перон. А на пероні люди...” Затим і думання повторюване побігло. Як же се так цензура прогледіла, що аж ніякі не більшовики були, а зовсім навпаки, інші. Та й “Чумака” більшовики не співали б. Це ж ясно, як світлий Божий день. І вояк до вояка у них чи й шикувавсь.

Я зостановивсь, уздовж потягу поглядом прощально побіг. А людей то на пероні і нема. Один я тільки і зійшов. Подивувавсь винятковости цій своїй. І не входить у вагони ніхто. Яка символічна виключність моменту. Ніколи так не осягає людина ваги свого земного призначення, як у кожні виключні моменти, які підносить нам життя.

Іще як трепетно радісно завжди твердь рідної землі під ногами відчувать. Особливо ж, після розлуки, нехай і короткої, довжиною в тиждень, якою і була ця прибалтійська мандрівка.

Й так не сів ніхто на поїзд, не спрямувавсь у львівському напрямі. Дивна така станція. Для мене тільки. Бо ніхто, крім мене, не зійшов тут, і ніхто звідси більше в путь не відправивсь.

Поїзд чмихнув та й подавсь поповзом у своє прямування.

А я один стою на камені поки що й осмислюю момент.

Прохолодно. У повітрі носиться нічна сиза паморозь.

Середина ночі.

Входжу до маленького вокзалу. А тут люди є. І чимало навіть людей. Якихось два десятки увігнутих зашмальцьованих дерев’яних сіделець, а всі позайняті. Сидять у глибоких вок­зальних сідельцях люди, ноги їхні позвисали відсторонено, порозставлювані в кого широко безладно.

Дрімають, куняють люди у блідому стишеному світлі. А куди їдуть, звідки приїхали, хто їх знає, і як нам те розгадати.

Примацуюсь поглядом, проглядуванням до ситуації, але мені нема вже де тут побіля них примоститься. Я ніби зайвий один сам із поїзда зійшов.

Але тут іще є друга зала маленька. Колись у застийні часи тут станційний буфетик був, і сюди збиралися п’яниці зо всього містечка. Якесь романтичне випромінювання з того буфетика довкруж розносилося, що всіх п’яниць сюди приманювало. На самому початку перебудови, із першими антиалкогольними декретами, коли почалось велике гоніння на всіх достойників Бахуса, і коли, за висловом мого доброго приятеля вісімдесяти­літнього алкаша-довгожителя, кращі сини нації пішли у підпілля, станційний буфетик прикрили. Сюди внесли дві старі зашмальцьовані лави, і став буфетик анічийною залою. Як і раніш, відгороджений сей закуток проте од головної зали був білими дверима, що завжди були зачинені, й рідко хто із подорожан туди заникав, вважаючи, що у двері ті простим смертним входу нема. Але насправді вхід був, і я про те знав. А тому й наважився прочинити двері. Але в малій залі тій лямпочка Ілліча не світилася. Й бліде світло полуночі упало лиш у порожнину дверей, як тільки я їх відчинив, а в закутки малої зали і не пробилося. А там на лавах якісь чорні люди, подорожани не подорожани, лежали, повкладалися. Й чи то рип дверей чи то бліде світло сягнули їхнього завважування. Й заворушилися вони на лігвиськах своїх, перевернулися д’горі чи ницьмА може, хто як лежав. Та й заматюкалися у муркотінні сонно п’янім своїм смачно. Й вуркотіти та перевертатися вони продовжували в павзах. І подумав був я о миті отій. Давно нема вже от пивниці, але такий міцний оп’яняючий дух постийно стоїть, висне на цім місці, приманюючи сюди захмелілих бурлак, немов спасівських передосінніх мух манить свіжий мед, що й в полуніч вони так смачно помуркують.

Але занурюватись далі углиб зали у мене бажання не було. Не поманили мене ті лави. Мало на кого можна напороться в полуніч. Я й на дверях довго затримуватись не став. Зачинив їх.

Та й походжаю собі ось по більшій залі у блідім світлі відсторонено, допоки то увага моя за щось істотне зачепиться.

Поникавши якийсь час у відстороненні, моя свідомість таки за довколишнє зачеплюється. Ось погляд на табличку в стині упав. Та й зупинивсь. Це така здавна знайома мені табличка. Під дерево коричневе інкрустована. Пасмужечки блідіші, до сивого ближче напівтони випромінювали.

Такі таблички доводилось мені зустрічать цілковито майже на всіх вокзалах – великих і малих. На ній вписані були міста Союзу. Також великі й малі. Й ціни на проїзні квитки у загальному вагоні вписані.

Ах, як я любив розглядувати ці вокзальні таблички у мої молоді іще шістдесяті роки, як манило мене тоді те розглядування. Яка мерехтливо романтична далечінь розгорталася у моїй свідомости. Все ціни одні мелькали перед зором: Владивосток – 51, Бухара – 28, Київ – 5, Харків – 7. І в тім безмежнім розпросторюванні моєї уяви, коли стояв я біля таблички, тільки запитальне пульсувало дражливо. А чому це вибірково і за якими принципами занесені у табличку міста і поселення. Хабаровськ, Москва, Ташкент, Фрунзе, Ашхабад, Омськ, Новосибірськ, Уфа, а поряд із ними Яремча, Унгени, Чирчик, Тайшет, Учкудук. І подив спалахував із пульсування запитальности. А чим же заслужили оті маленькі пункти такої чести, і справді, за якими принципами виокремив їх отой загадковий відбирач.

Я не на однім вокзалі, великім і малім, ті інкрустовані під коричневе дерево таблички розглядував. І дивне сяєво у розпросторювання моєї мрії вони випромінювали. І неслася моя романтична мрія у всі пункти на табличці тій позначені. І до кожного такого пункту ціна була мені по-земному досяжна, якщо до того свої зусилля заощаджувати, спрямовувати.

Але уява мрію мою за рамки таблички коричневої, за крайці її прямовисні виносила, чи то б пак сама мрія випурхувала і у просторінь неслася.

Перед зором моїм така безліч назв мигтіла, на білій пустелі неосягнених мандрів писалися вони, якби на титрах кінематографічно безперервно пульсували. І які картини розгорталися уявно там за ними. І білі ночі Санкт-Петербургу, гай, Ленінграду колишнього іще, й парки ті його, де молодий Шевченко свої картини малював, а його, молодого, був художник Сошенко випадком позустрів. І в Помор’я до Архангельська несла уява моє проглядування. Як хатки там на взмор’ї маленькі стоять, що із одної з них був вийшов Ломоносов да й попростував пішки, спрямував своє лице аж до Москви, і як буйні вітри ті малі хатки в подувах шквальних із моря обгортають.

Або по ліву руч переносилась моя уява. В країну незчи­сленних озер, в Карелію, що довго буде мені сниться. “Долго будет Карелия снится”. Як співала другий секретар РК ЛКСМУ. Другий секретар ота мала клясичну манливу віддалеки статуру. Але була до краю настильки висмоктана, що при наближенні до неї, найменша бодай манливість од неї уже не випромінювалась. Якщо не сказати навпаки.

І я був подумав тоді, у голову мені мимовільно тиснулося чомусь: велике бачиться на відстані...

Це уже навесні 1993 року я прочитав був рядки нашого талановитого земляка:
Коли гай на обрії квітне,

То здається очам,

Що розкішне царство блакитне

Розгортається там.

А наближ його володіння –

Десь подінеться синь.

Далечінь тому лише синя,

Що вона далечінь.*

Прочитав, та й у голову мою ізнов мимовільно тиснулось: велике бачиться на відстані.

Але тоді в молоді мої іще шістдесяті роки, як дививсь я на означені вокзальні таблички, так юно мрія моя бігла, і ще вище у глибінь прохолодности летіла. На опівнічні студені острови, де одпочиває вічним сном наш славетний гетьман. Ах, як зворушував тоді мою молоду душу, що в спразі подвижництва буяла, той високий його гетьманів чин, і незбагненна сила Божого Провидіння, що дарує людині таку довготу літ і міць випро­бування переносить.

Й іще краї опівнічні на шостий частині земної суші, що аж до скандинавських фіордів півострівною смугою тягнулися, манили мене. Кольський півострів. Мурманськ і Апатити. Там також сяєво білих ночей стояло.

Ах, як дивне сяєво випромінювала для мене ся інкрустована під коричневе дерево табличка, на якому б вокзалі й у пізніші періоди мого життя я її не зустрічав. Ах, як манила вона досяж­ністю моєї мрії. Тим більш, що гроші, названі у табличці до кожного зазначеного там і не зазначеного пункту, у мене вже були. Я зекономив їх із мінімальної пенсії, із гонорарів за надруковані в азіатських республіках статті про взаємозв’язки літератур, за виторги від вирощеного часнику та від проданого сіна. Хоча тих грошей і не хотілось мені рушити на щось інакше. Бо на свою маленьку хату збирались і призначались у замірах первісних вони. “В своїй хаті своя правда, і сила, і воля...”

Гай-гай, тієї омріяної хати, на жаль, не збудують мені більшовики. Й, очевидно, мав рацію отой черговик у черзі за помідорами на Лук’янівськім ринку, який казав мені у жаркім полуденнім серпневім сонці, головою заперечливо похитуючи, “А ніколи вовік не збудують більшовики тобі хати. А от стару Батькову зруйнувати можуть...”

До вокзальної зали нічна прохолода входила. Й мене обняла наскрізно. І здригнувся я усім тілом своїм. І запізніле розкаювання пронеслося у моїй свідомости, що от раніше не здійснив отих усіх мандрівок, хоча і міг би. Вічно нав’язлива ідея втраченого часу. Може, те і здійснив би частково, якусь частину заощаджень вбогих виділивши, якби восени, улітку чи навесні можна було вільно на якийсь час город і Батькову оселю на хуторі позоставить. Навіть за короткий час моєї відсутности пастухи в агресії своїй, у плюндрацію зануреній, могли б такої шкоди натворить обійстю, що могло б унеможливить моє там перебування. Я цього завжди панічно боявся, відколи померли Батько. Слова Давида. Його висловлювання про товпу.

І такі розмисли ішли мені на оправдування за нездійснені мрії.

А проглядування моє, ясновидіння, як стояв я на нашому вокзалі і давно манливу табличку розглядував, уже іншу картину світу, іншу реальність малювало. Й до усвідомлювання мойого, як ясний день, доходило, що в тій новій реальности уже не буде місця для розбуювання моєї отакої мрії, щоб узяти зібратись сісти на поїзд та й у віддалений пункт на одній шостий земної суші поїхати. Усе. Скінчилось. Кінець прекрасної для таких замірів епохи. Для простолюдина це просто стане недосяжним. І в тім напрямку вже не розбуюватиме навіть більше моя мрія.

І бачення, проглядування ось такої реальности, що неодмінно й гряде в скорім часі, надавала моїй щойно звершеній мандрівці символічних смислів. І ясно ставало для мене, як світлий день, що мандрівка ця остання і єдина в окреслених можливостях. Більше і другої такої вже не буде у моїм житті ніколи. Й усвідомлювання того надавало враженням і переживанням від мандрівки високої повнозначности й неповторности. Час, що відходить он, справді, мабуть, уже неповторний, не повториться тобто. Хіба у видозмінюваних формах являтимуться іще довго його знаки і прикмети. Й це усвідомлення клало на моє серце легкий смуток.

На мене находило осяяння.

У таких високих символічних настроях дочекавсь я ранку. Це було навдивовижу ясне осмислювання. Напрочуд прозора течія думки. Як рідко коли буває.

Автобус до нашого райцентру підійшов вчасно, за графіком. Й нісся на усіх бистрих своїх вітрах. В одностайнім летючім похитуванні я поринав у дрімоту, в напівсон. Але той високий настрій осягання щойно звершеної мандрівки, настрій прозорливости й проглядування грядущих днів не полишав мене й напівсонного, витав надо мною і нісся разом з автобусом.

А в містечку до села вже другий голубий автобус стояв, немов очікував, дожидався мене. Бо тільки-но я в нього увійшов, так двері одразу зачинилися. І автобус рушив.

Людей у ньому о такій поранковій порі було зовсім мало. Поодинокі лиш якісь незнайомі мені подорожани вибірково сиділи там-там на сидіннях своїх. І враження таке, немов би з усіх інших сидінь людей позабирано, а сі от позосталися. Двоє будуть на ниві в полі. Один візьметься, а другий позостанеться.

А автобусі розгулювала прохолода. За прохолодну ніч автобус охолов, просяк усіма своїми деталями й частинами. Поодиноке людське дихання не зогрівало його.

Я відчув, як від мого сидіння дихав пронизуючий холод. Одразу ж побігла застережлива думка, щоб не простудиться. І я поклав на сидіння жмуток газет, що їх поназбирував в краях Прибалтики. Стало тепліше.

А надо мною витав все той же настрій, і летіли все ті ж думки.

Назустріч автобусові і нашим лицям уставало з-за лугу, із-за синього стомленого лісу велике молоде червоне сонце. Воно являло й випромінювало світові ознаки одпочилости, збадьоріння і врочистости. Засліплювало наші очі гострим сяєвом, а в душах будило благовісне поранкове відчуття оновлення.

Срібна паморозь восково світилася на жовтім багрянім опалім листу по землі й на тім, що іще держався на деревах. Сріблилися на лугах отави.

Як зворушливо було мені завважувать знайомі сільські хати й сади навіть і після короткої тижневої розлуки.

Усе те гармонійно вписувалось, долучалось у плин моїх настроїв і мого думання. Як тільки крізь вікно заголубіли, показалися бані церкви, так автобус і почав уповільнювати свій біг, й тремке передчуття зупинки підступило й нагорнулося на мене хвилею зворушення.

Тут я також вийшов один. Та й спрямувавсь із сумкою своєю по ходу автобуса понад зеленими брунатно тинами до сестриної хати. Такий собі подорожанин, мандрівник самітний. Пустин­ножитель. Якого нігде ніхто не чекає. Рівно ж як і не випроводжає у дорогу.

Занурений у свої настрої і думки, я бадьоро простував все вперед. І тільки по якійсь хвилині стрепенулося моє завважування. Що автобус чомусь іще не рухається, стоїть на зупинці.

Я озирнувся назад. І тільки о цій миті автобус зрушив з місця та й вирулює от на середину дороги. Й блискавично вдарило раптом у мою свідомість. На своїм сидінні у автобусі я забув грубий жмуток прибалтійських, білоруських і калінінградських газет. Ах, цінність яка незбагненна! Тільки й подумав я. І вже правицю свою вивільнюю, щоби д’горі її спрямувати та й спробувати зупинить автобуса. Так жаль мені стало тих газет, із таким спалахуваним зацікавленням не раз біля традиційного газетного кіоску й у торгівців незалежною пресою назбирав я їх. Ах, забудьку-забудьку, як картаєш себе кожного разу за передчасний склероз, за страту пам’яти, а все чим неухильніше у старіння поринаєш, так все більш і страчаєш її.

Та ось автобус набирає розгону, просто на мене несеться. У моїм зорові уже виразно й контрастно окреслюється і проступає лице водія. Я віддавна знав його, у пам’яти моїй не раз відбивалось, як він ніколи не уважить людини, стомленого сільського подорожанина, не зупиниться, щоб підвезти кожного, хто із своїм енергоносієм розминувся у часі. Серед усіх наших неймовірно скандальних містечкових автобусників сей був скандалістом із скандалістив. Се ж то він одного разу на несмі­ливий принагідний голос мій розходивсь, аж ногами тупцяв, та усе безперестанку прорікав: “Хвункція!.. Хвункція.. Хвункція!..” І все в автобус мене замірявсь не пустить, або ж затим із автобуса висадить. Ніби серед незчисленних обов’язків земного громадянства нема у сучасної людини обов’язку важнішого, як обов’язок пасажира. І я тоді сильно був подивувався, щоб автобусник да мав таку незміриму власть над людиною. Ніби мало над сучасною людиною інших управників.

У моїй пам’яти раптово проноситься те спогадування. Й зупиняє мене, гальмує мою рішучість, занурює у стан нерішу­чости. Й рука моя, правиця опускається донизу. У проглядуванні ситуації, який се учинить, закатає мені скандал автобусник, я передумую зупинять автобуса. Я не хочу, щоб дочасно розвіялися, не струсились мої елегійні настрої і думки, навіяні мандрівкою.

І ось автобус у швидкім леті уже проноситься мимо мене. Уже розминувсь зо мною і повіз у простир мої ті прибалтійські газети.



А я відвертаюсь од нього, ізнов іду понад тинами, струшую із себе нетривкий іще жаль за тими газетами. І якийсь то час іще розкошую у своїх елегійних думках і настроях подорожанина.

1 грудня 1991 року – 28 вересня 1993 року.

Ірпінь-Київ-хутір Отраже.
Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка