Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка


Розділ XIX “Я ПОМНЮ ТОТ ВАНИНСКИЙ ПОРТ...”



Сторінка42/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   43

Розділ XIX
Я ПОМНЮ ТОТ ВАНИНСКИЙ ПОРТ...”

Мельки осягаючи зором своїм Мінський ринок, я уже й вирушать, подаваться із базару зібрався, настроївся, а базар, схоже, тільки й розгорявсь. Ось на пляцу узвишкове місце облад­нано, на сцену подібне чи що. Й актор, лицедій один із своїм інструментарієм вийшов. Із супроводом музичним вийшов. Молодий такий іще, але вже лисий. І в поставі та на лиці його така висока одержимість цільна, цілковита відданість мистецтву аж промениться. Ах, як це зворушливо спостерігать, коли одухотворене лице одержимість і відданість мистецтву випро­мінює.

Автор, лицедій іще не приступив до дійства свого, настроюється тільки, а народ, вдячний слухач і глядач, уже й вистроївсь півколом, уже чекає. Що там буде? Слово чи пісня. Або й те, і те.

Се перебудова покликала до життя і функціонування бродячих вуличних акторів і співаків, навіть композиторів. Щоб звеселяли і розпросторювали наше серце. Був би з’явився хоч один отакий зухвалець літ десять тому, так тільки й зашумів би він “у дальній путь на многії года...” А він і неможливий був тоді, він виключався у ті часи, свого моменту ждав.

І час його от настав, наблизивсь. Наш час іще не прийшов, а його вже прийшов.

І вдарив в інструментарій свій, міхи розтягнув, і заспівав “Я помню тот Ванинский порт...” Й затим потекло:



Лежал впереди Магадан –

Столица Колымского края...

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

Будь проклята ты Колыма,

Што названа черной планетой,

Сойдешь поневоле с ума,

Оттуда возврата уж нету...

І полилася найсумніша у світі пісня, що сумнішої уже й не може бувати, і таки й не було у віках. Одна печаль. Із кожним рядком пісня навертала на співака нову хвилю одухотворення й одержимости. Й лице його у сяйві лисини таку ясну енергію випромінювало. Й енергія співака, і пісня, слово та мельодія людських душ сягали віддалеки та й у гурт до слухання скликали. Людське півколо ширшало й углиб розросталося. Хто не йшов, то й зупинявся непроминально. А хоч на базар хто ішов. А хоч з базару хто вертавсь. Так і застигав на місці, вмовкав у завмиранні власного серця. Висока печаль по людських душах розлягалася.


Над лагерем бродит луна, –

И люди там ходят, как тени.

Машины не ходят туда, –

Бредут, спотыкаясь, олени.

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

Знать, горькую чашу до дна

Придется мне выпить на свете...
Ця пісенька відома мені іще з 50-х років, коли уперше проспівав її за чаркою родич, що саме повернувся був тоді із Магадану. Але тоді торкнулася вона тільки слуху мого, й пройшла у сяєві форми своєї легковажністю проминально. Не діткнулась моєї свідомости глибше. Отак і жила в мені усі ці роки, як чомусь насамперед пісня блатярів.

І ось раптом така висока печаль вихлюпнула із кожного слова та й торкнулась струн моєї старіючої уже душі. Зір мій, погляд в лице одухотворене, в молоду лисину благородну молодого співака уп’явсь. Думка ж моя в почуттях розлягалася. І як кожде слово промацувати, як доладно поетично воно на своїм місці поставлене. “Лежал впереди Магадан” – це ж вам не “Впереди лежал Магадан”, й тим більш не “Магадан лежал впереди”. Це ж і як “Я вас любил”. Що поставте котресь слово не на своє місце, так одразу й звучання не те стане, зміниться. Симетрія і пропорція завжди основа поетичного. Хоча симетрії і певному місцю надавали й надають виняткового значення і в колах далеко не поетичних. Хтось розказував був мені, що як члени Політбюро обідати до свого столу, коритця себто, сідали, дак там кожен знав своє місце, і на чуже не сяде. Бо якби хтось сів на місце чуже, дак увесь той одностайний у дусі ансамбль одразу і розпався б.

Але я уже про автора собі думаю. Може, він і справжній поет був, що пісеньку ту написав, котра стала улюбленицею блатярів.

Се мені мій знакомий старий зек розповідав. Як один підстаркуватий уже блатяр попросив був його самому Калінінові жалобу написати і пайкою наперед гонорар оплатив. Оповідає блатяр усе своє занапащене молоде життя, який він миленький хлопчик був, та як його вулиця зіпсувала, та як він “перышко одному дал, а тот и копыта откинул”, а письменник слухає та й списує усе теє. Коли дописав, то й прочитав блатяреві написане від початку до кінця. Прослухав блатяр, як усе його життя на папері списане, та як возьме та й розридається, розжалобився сильно, так йому його власне життя сподобалося, що на папір лягло. А він і гадки не допускав, що так його життя на папері списати можна.

Відправили вони того листа аж у самий Кремль, до самого Калініна, аж через день радіо із Кремля новину рознесло, що Калінін помер. Ізнов підходить той блатяр до письменника да й плаче, ридає, аж заходиться.

– Віддай, – каже письменникові, – верни мені мою пайку, бо Калінін умер. Ой, хто ж тепер листа про моє життя прочитає?!..

Та й ізнов у новій хвилі ридання зайшовся. Так жаль йому стало, що печальну історію його життя уже ніколи не прочитає Калінін.

Насилу вдалося письменникові того блатяра заспокоїти, вгамувати, як став він говорить, розраювати, що у Калініна соратників, помічників, підручних було много, багато, вони іще живі позосталися – от вони й неодмінно прочитають.

Тільки тоді заспокоївся блатяр.

А я вже і про край той далекий думаю. Він уявно увійшов у мою свідомість більш як тридцять літ тому назад, як місце олюднене такими високими душевними пристрастями і переживаннями.

Яку ж се силу пристрасти треба мати, щоб виклично отак сказати про цілий край “Будь проклята ты, Колыма, що названа черной планетой. Сойдешь поневоле с ума, оттуда возврата уж нету”. А й справді, це ж від характеру невідповідного душі ландшафту, від густого настрою над ним, крізь який нездатна пробиватися, розпросторюватися людська душа, і сходять мимоволі, уповільнено з розуму люди.

Але щось схоже доводилось спостерігать, завважувать мені і у центрі Київа, на розі Володимирської і Великої Житомирської у густий ясности літа 1969 року, крізь яку уже не могла пробитися на тихі води моя душа, й відрізана від однорідности страчала останні сили й опертя.

Се ж треба було відчути вповні пагубність цієї чорної плянети на людську душу. “Машины не ходят туда, – бредут, спотыкаясь, олени”. Куди вже їм, отим машинам, досягнути в таку далеч. Це ж тільки по дорогах ходили тоді машини. По дорогах ідуть машини. Диханням своїм одухотворяючи місцевости (“ти машина, ти железна...”). Одна книжка 50-х років якогось автора так і називалась “По дорогах ідуть машини”. Сталінською премією якого то ступеня, здається, відзначена. У віддалености та глушині тільки й “бредут, спотыкаясь, олени”.

Ах, сей безпросвітний туск далечини і глухомані. Й іще неволі.

Але й інше. Уже від початку 60-х років у мою свідомість увійшло велике червоне колимське сонце, як воно сходило, і як його описував один автор-каторжанин.

І те велике колимське червоне сонце при сході стало манливим для мене. Та настильки, що у 1964-ім році я мало не поїхав за сонцем на Колиму, й домовленість уже була, якби не одна родинна обставина змусила була мене змінити свої плани і спішно повертатися у свої рідні краї.

Але відтоді Колима уже жила в мені.

Восени 1979 року мій родич, згадавши свої молоді колимські літа, спрямувався на схилі віку ізнов туди за довгим карбованцем і щоби пенсію високу заробить. А втім, хто зна і за чим. Та й поїхав у якийсь Сусуман, позаяк для в’їзду у самий Магадан вимагалась ще й перепустка. Цікаво, що у молоді літа його везли туди без жадної перепустки, а тепер от і перепустку вимагають.

Іще розповідав мені у 1979 році той родич своє спогадування, як він уже вільним став, вільним бувши, та й одружився на зеківці Марії. Щось то у них там не вийшло. І вирішив той родич од Марії на материк, додому себто, крадьки драпануть. А Марія те душею відчула та й манією переслідувачки одержимою стала. Куди він – туди й вона хвостиком.

Прийшли вони отак удвох одного дня до порту. Корабель один на причалі стояв. На материк мав вирушати. От родич і домовився із матросом одним, гроші у його руку, у лапу, на лапу, чи в кишеню там тицьнув, поклав, щоб коли трапа прийматимуть, знака подав. Так і сталося. Ув останню мить вирвав біженець сей із пут Гіменея руку свою з Маріїної руки, та й рвонув через трап на пароплав. Марія і собі була кинулась бігти на пароплав, але в цю ж мить трап піднявся, і фізичний зв’язок із сушею було припинено, перервано. В одчаї металася на березі Марія, а біженець їй і ручкою не помахав. За спинами матросів сховався.

Щоправда, того нелегального пасажира-мореплавця потому було виявлено й кликано до самого капітана. Капітан погрожував скинути зухвальця у відкрите море-окіян. Відтак вишикував команду матросів, щоб переступник указав на матроса, котрий його незаконно пропустив. Переступник указував на одного якогось матроса, відтак роздумував “ні, здається, не цей”. “Он той”. “Ні, і не цей, здається”. Заки отак не перемацав пригля­дуванням усіх матросів. Але вони усі дружно вголос розсміялися, як спершу розсміявся був сам капітан.

Восени 1979 року я відмовляв родича спрямовуватися на Колиму за довгим карбованцем із тих міркувань, що такі віддалені кліматичні умови негативно вплинуть на здоров’я. Родич не послухався, й коли уже потужний “ИЛ-139” здійнявсь у повітря, так я і собі пожалкував, що не в польоті ось до Колими.

Навесні 1980 року зухвалець той і вернувсь назад додому, карбованець там був уже не такий довгий, а різні перепади кліматичних умов справді негативно відбились на його здоров’ї.

І як розповідав він мені про те, то уявно перед моїм зором ізнов поставала та клясична картина. Ось велике червоне морозяне сонце на Колимі сходить, – як вона описана у творі одного російського письменника-каторжанина.

І подумав тоді я був. Сей далекий холодний край – долина людської печалі. Сумний закуток нашої плянети. Поховання найлетючішої людської печалі. Сумний закуток нашої плянети. Поховання найлетючішої людської мрії. Цвинтар для високого людського інтелекту – цього прекрасного мікроскопічного творива Божого. Й травою забуття ось заріс.

Але якось уже в перебудовний час я натрапив ув одному московському журналі, здається, в “Новом мире”, на цікаву для мене публікацію. Це були духовні вірші одного російського поета, також каторжанина, і, здається, священика. І в них настрої ліричного героя відтворені були. Як душа його у морозяній ясности іскристий посеред Колими д’горі у височину до Творця стримить. Ах, яка то була велична картина. Ураз і спливло те ж саме “... И звезда с звездою говорит”. Виявляється, що перегук клясичного не лише над нашою рідною опівнічною стороною, а й над іншими світами бринить.

Й тоді Колима в уяві моїй і в новім світлі постала, в іншім сяянні відкрилась.

Ах, усе залежить від того, як кожний закуток земний опромінить людська душа. Бо всі закутки земні-то лиш частинки єдиного цілого, прекрасного творива, що в нім відбивсь високий замір Творця. Й печать того відбитку скрізь лежить. Але як і коли ми можемо й уміємо її читати.


Поки я розмишляв над тим, співак уже й до другої пісні перейшов. Й інструментарій свій на неї переключив:

Таганка – я твой бессменный арестант,

погибшей юности талант...

Таганка, ты погубила мой талант,

и молодость мою...

Аж, який жаль, незамінність яка. Бо хіба може бути щось більш печальнішого, як погублення отих двох незамінних цінностей – молодости й таланту.

Не встиг я тую втрату, потерю велику, як слід пережити, як співак ізнов на друге грайливо переключивсь, да й полилась в надсаднім пориві найпопулярніша пісня епохи лібералізації:
Не падайте духом, поручик Голицын,

Корнет Оболенский, налейте вина.
І знов яка печальність:
И девочек наших ведут комиссары...
Се ж тобі не:
Дан приказ ему на запад,

Ей в другую сторону...

Уходили комсомольцы

На гражданскую войну.
Я дідусеві одному на Хрещатику уже влітку цього року був на вухо проспівав “Уходили пионеры...”, а він мене узяв та й виправив: “Не пионеры, а комсомольцы”. І це в устах його про­звучало переконливіше і серйозніше, аніж у тієї вісімде­сятип’ятилітньої бабусі, яка повчала мене “А вы неправильно говорите “анвалид”. Нужно говорить “инвалид”. Не “анвалид, а – инвалид”.

Се тобі уже не комісарська пісня, за яку авторові-компози­торові сам Семен Михайлович Будьонний шкуратянку в гонорар дарував, а антикомісарська, не більшовицька, а антибільшо­вицька.

Й співакові вільно дозволено про те співати. Самі більшо­вики дозволили. Дивно так виходить. Самі ж більшовики і терплять, як на них антибільшовицькі гасла зливою ллють. Патологія якась. Ніби їм се і справді подобається. Вухо лоскоче. Та в минулі часи за таке не оно Колима, а й уся Сибір неісходима аж кишіла б, аж здригалася б від переповнення.

А тут – і терплять. “Самі у собі і згинуть...”, – сказав колись був вусатий дядько Павло, котрий також іще говорив, що “дракону осталось жить немного”. Дядька давно, вже двадцять літ нема, а дракон усе живий, тільки сімома головами своїми у передчутті конання помахує. Іще тоді дядько Павло був говорив, що настане такий час, коли “позаростають морогом дороги, і буде хліб дорогий...” Ах, схоже, він і настає, уже настав. Але то й справді така дивинно парадоксальна прикмета доби, сучасности: схоже, більшовиків те лоскітливо подразнює, коли уголос на них чим більш антибільшовицького говорять. Але що би запіли вони, якби хтось і направду став із рук ложку вихоплювать да кістку зі столу видирать, із коритця. Це іще треба подумать та уявить. Не проглядається. Апокаліптичне.

А співак тим часом від одної до другої пісні переходив.

У когось із товпи я візьми та й спитав був:

– А що він за оден, цей співак?

– А це Сашка з консерваторії. Студент з консерваторії. Він грамотний. Я маю на увазі не просто грамотний, а музично, – роз’яснював мені запитуваний. – Він у вільний од навчання час собі на хліб заробляє. Про нього мінські газети писали...

Я іще вислуховував, як той чоловік розповідав усе про Сашку, а співак уже ізнов до тієї переходив – “Цыганка с картами”:
Цыганка с картами –

Дорожка дальняя...
І так проникливо се звучало, аж гострий щем душу пронизував.

Я тут же одразу й іншу картину спогадував. Відтворювання її перед зором стояло. Як родич отой мій, коли упивався, так одразу ту пісню й заводив:


Цыганка с картами –

Дорожка дальняя, –

Дорожка дальняя –

Казенный дом.

Казенный дом –

Тюрьма центральная.

Централка, централка –

Я твой бессменный арестант...
Співав родич у сп’янінні ту пісню також надзвичайно проникливо. Надсадно, з плачами і риданнями інколи. Повторював заново, і ті почуття його також вихоплювалися із новою помноженою силою.

Аж страшно дивитись було. Й не знати було, чи то жаль за втраченим минулим так одчаєно бринів, а чи туга затаєна за в’язницею пробивалася, про себе знати давала, й бриніла слізьми сп’яніння. При тій картині я завжди згадував письменника Олександра Гріна, як він писав про хворобу в’язниці, – що після звільнення людина місця собі не знаходить.

Родич співав ту пісню на всіх весіллях й інших притичинах завжди вільно, безборонно тобто, ніхто до нього за неї не при­скіпувався. Й се надавало і пісні й голосові звучання якнай­ширшого вияву.

Так і має бути у природі.

Але гірше, коли людині доводиться із своєю піснею, тулятися, критися.

Мені покійний товариш дитинства Петро був розповідав, як він у році 1967-му у нашій сільській чайній був пісню після другої шклянки заспівав:


Там вітер колише зелену діброву,

Молодий дуб додолу схилився,

Листя шелестить, вбитий стрілець лежить.

Над ним коник його зажурився.

Ой, коню, мій коню, не стий надо мною,



Біжи, коню мій, скажи неньці рідній,

Що я лежу у степу забитий...

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

Нехай вони за мною не плачуть.

Бо я в степу лежу, за ріднею тужу.

Чорний крук надо мною закряче.
Як входив у раж, то сю пісню Петро і повторював. Так лягала вона йому на душу. Аж розчулювалася Петрова душа. Аж плакати зачинав він. Такі се були жалісливі сльози. Хоч і мутні від сп’яніння, а як виразно світилися вони і яскраво випромінювали оте щось, Etwas; смутного передчуття чого жодній душі і в потемках не приховати. Бо воно квилінням прорветься, вихопиться. Передчуття – се така річ. Й особливо налягав Петро на останніх рядках пісні, зміст їхній виокремлюючи:
Бо я в степу лежу, за ріднею тужу,

Чорний крук надо мною закряче.
А заокруглюючи, ізнов хапавсь за пиво.

Так тоді у буфет сам околотошний, дільничний Брикун зайшов, хтось покликав, напевне, а може, й випадком, та й став до Петра прискіпуваться, що недозволені пісні співає. Петро тим викрутивсь, що сказав ніби пісня ця народна. А раз народна, то слова із пісні не викидають. Але співати перестав.

На тому й розійшлися.

Але скоро по тім случаї Петра і не стало. Посеред поля роз­простертого найшли. Й два круки чорні од нього відлетіли та й у небо шугонули, не крячучи.

Додамо, що ця пісня і справді була дуже популярною у нашім краї в 40-х роках.

А у 70-х роках на цей мотив була популярною інша росій­ськомовна пісня, де приблизно оці рядки втулені були. “Ты, конек вороной, передай дорогой, што я честно погиб за Отчизну”.

Цю пісню з особливо проникливим патріотичним пафосом співав популярний тоді на часі співак Йосиф Кобзон, а підспівували йому молодики навіть на провінційних автобусних станціях, коли, пританцьовуючи, ноги од морозу гріли, своїх автобусів дожидаючись.

А серед певного прошарку поширювалась офіційна версія, що і мотив, і словесну канву у сеї російськомовної пісні вкрали січові стрільці, але ні в якому разі, се категорично виключалось, – не навпаки.

Але бувають, трапляються на тім грунті й історії прикриті, сумніші.

Недавно мені Семен Лапка, як корову на сіножатці пас, отаку бувальщину розповів.

На моє, а й ваше подивування, діялося це уже на початку пере­будови у році десь 1985-му чи в 1986-му. У сусідньому нашому селі, котре здавна своїми дзвінкими співочими голосами вирізнялося. А найдзвінкіший серед усіх, немов соловейко, був водій швидкої допомоги теж якийсь Петро Осадник. Де у тім бідовім селі да могли Осадники взятись і за які такі заслуги – нам того не знати. Але доходило до нас, що як поїде Петро сей Осадник із лікарем Шмондіним (і такий був) на дальні хутори, то три дні там виспівають. Коли ж по трьох днях повернуться, бувало, да стануть їх розпитувати, де були, так вони в одне відповідають:

– Та в Блудові...

І от раз трапилось, сталося. На одному весіллі у своєму ж таки селі отой Петро Осадник так розспівавсь, що вже роз­співавсь. Яких вже тільки не виводив. І весільних, і не весільних. І затесалась поміж них одна пісня недозволена. Як я собі уявляю, проглядаю ту ситуацію із Семенової розповіді, то, найімовірніше, можливо, це і була ота сама “Стоїть дуб зелений...”

Весілля відгуляли, й Петро од перепою та пісень одпочивав.

Аж через тиждень потому покликали його... ні, не в районну управу, а в районні органи. І що вже дали, так дали йому там, як пізніше розповідав сам Петро Осадник.

Викликали його та й питають:

– А які то ти пісні на весіллі виспівував. Заспівай-но нам?!

Петро, ні о чім іще не здогадуючись, або ж здогадуючись смутно, узяв та й заспівав, найперше, що на ум прийшло – “Розпрягайте, хлопці, коні...”

– Ай, ні, – кажуть, – Не те співаєш, Петре, що на весіллі співав.

Та й давай його лупить, шкуру пасами із нього дерти.

Відтак після павзи, у перепочинку тобто:

– То як, згадав?!

Петро ж “Цвіте терен...” затягнув.

А вони ізнов нумо дружно лупити, пасами шкуру дерти.

Іще павза.

– То як, згадав?!

Петро вже “Ой, хмелю, мій, хмелю...” заводить.

А вони уп’ять лупцювать. І так до безконечности.

Петро Осадник уже всі пісні, що знав, перебрав, і з дитинства котрі і про Леніна, і про партію, й “Горят костры далекие...”, і про Сталіна (“О Сталине мудром, родном и любимом...”).

Так що якби хтось записував, а може, й записували, то цілу пісенну антологію зложить можна було б.

І після кожної пісні – нова порція. А тієї потрібної пісні, що вимагалась, так і не було, на ум усе не йшла, не вибивалась. І як знепритомнів уже, знесилів від лупцювання, свідомість, вважай, потеряв, так тоді і з’явилася, немов рятівниця од вірної погибелі, потрібна заповітна пісня.

Зрадніло, як знахідку, як скарб, розшукуваний, слухали її спітнілі од тяжкої праці слідчі.

– Нарешті... – тільки й мовили охляло.

І бити перестали. Й додому випустили, відпустили. Ще й пораду зичливу дали:

– Ви подальше, Петре, якщо уп’єтесь де, то скоріш додому поспішайте, а не пісень співать. А краще вам на весілля та на хрестини й інші притичини взагалі не ходить, раз за вами такий гріх водиться. Вважаємо, що ви сьогодні одержав добре хрещення. Бойове хрещення.

Із тих пір замкнув у собі вуста Петро Осадник, і не співав більш. І на весілля й усілякі інші притичини не ходив, які б важні вони не були. Як його стрінешний брательник майор міліції Кость своє п’ятдесятиліття відгулював, то до Петра додому машиною приїжджав. Але був і зоставсь Петро незламний:

– Не піду. Бо піду, то вип’ю. А вип’ю, то й заспівати можу...

Але никнути з лиця і постави Петро почав. Може, там йому печінку чи селезінку відбили, хто зна, це їм, тим, котрі б’ють, має бути відомо. Але й то мо’ не відомо, бо удар на удар не приходиться, б’єш на печінку, а лягти може на селезінку.

Коли повстанські пісні по радіо передавати стали, то Петро виривав те радіо із шнуром з розетки. Якщо ж хатні відсто­ронювали його (бо ж як кортіло недозволене раніш по радіо почуть, аж вухам своїм не вірилось), то Петро тікав із хати. Й опівночі, бувало, аж вертається, прочинить двері, і як радіо іще говорить, то з переляку і назад надвір вертавсь. Хіба як радіо вмовкало, тоді вже в хату уступав. Крадьки причаєно.

А цього літа узяв Петро Осадник та й умер, хоча іще молод був. Не витримав тяжкої долі. Й ніхто не знав, допитатись не міг, від чого. Усе никнув уповільнено. Мовчун. А колись який дзвінкоголосий був.

Ах, як се трагічно, коли на пісню намордник накидають, у клітку упихають, щоб вона на волю не вирвалась, не вихопилась.
Але цей молодий лисий Сашко, студент консерваторії як вільно співав. І пісня його крила й душу розпросторювала.

Від в’язничної печалі чи туги схованої за в’язницею вже до іншої теми переходив, й нові мотиви бриніли в словах і в його голосі. Се такі ніжні в’язничні почуття, се жива драма душі:


Шум проверок и звон лагерей

Ни за што не забыть мне на свете.

Среди всех моих старых друзей

Помню девушку в синем берете.
А когда упадет с дуба лист –

Он отбудет свой срок наказанья.

Он уедет в Ростов

И не скажет тебе “до свиданъя”.
У голосі співака вже драма розлягалася й бриніла, а я над текстом пісні розмишляв, мудрував. Що тут випадкове, а що закономірне, як даність. Чому саме дівчина тая була в синьому береті, й чому коли упаде з дуба лист, то закінчиться його термін, його пора настане. Й чому поїде він саме в Ростов. Ах, ну, тут, зрозуміло: Ростов – столиця блатярів, урків.

Се так я був колись над іншими пісенними рядками росій­ського пісняра Михайла Ісаковського розмишляв: “Й на груди его блистала медаль “За город Будапешт”... А чому не за Варшаву чи Прагу? Розмірковував я. Хіба що заради рими тільки.

Іще розмишляння над цією драмою не відійшло, не вляглося, як ось уже й друга драма лине у мою свідомість, інша ніжність зазвучала в голосі співака Сашки. Яке щемке синівське почуття до матері, коли інші тебе вже не ждуть, а мати жде:
Поздней осенней порой,

Листья уже опадали,

Я возвращался домой.

Девы меня долго ждали.

Я выхожу на перрон,

И вижу тебя, мать родная.
Виявляється, що й блатяреві властиві синівські почуття.

Від розмишляння над тими драмами в’язничного життя моя свідомість у полегшене раптом переноситься, уступає:


Любила я цыгана –

Цыгана звали Яном.

Цыгане любят кони,

Не нужен конь еврею.

Любила я цыгана –

Теперь люблю еврея.
I сам Сашка у полегшення увійшов, осміхається тільки, інструментарієм своїм жонглюючи. Й ті полегшувальні наспіви були розрядкою не тільки для слухачів, а й для самого співака. Се ніби павза, гумористичний антракт в його репертуарі. Тим більш, що пісеньки такі полегшені виокремлювались також і млявістю, тобто органічно не вписувались у високе покликання співака.

Та Сашка вірно уловлював той момент, якого вже спрагло чекали слухачі, якого ждала й твоя душа, і коли талант співака розпросторювався у своїм ампула.

Ізнов починалось “Я помню тот Ванинский порт”, “Дорожка дальняя”, “Шум проверок и звон лагерей”, “Не падайте духом”...

Колись казав був мені у Бухарі Віктор Терьошін: “Не падай, Андрюха, духом, а падай брюхом”.

І в тих номерах своєї програми був Сашка співак непере­вершений, досконалий і недосяжний.

Так дивне почуттєве наповнення охоплювало мене щоразу, коли я прослуховував увесь репертуар – від драматично напруженого “Ванинского порта” до грайливо полегшувальної “Любила я цыгана”...

Затим я ізнов чекав того драматично напруженого. Але по якімсь то разі прослуховування і висока драматична напруга ся пісень страчалася, і висока густа колимська печаль розсіювалася. Інтерес до репертуару Сашки у мене не вичерпався, ні, й спів його так само манив мій слух. Але душа моя в заспокоюванні од того вуличного, просто неба розпростертого мистецтва уже ловила в нім гинші, стишені, балагурні якісь інтонації. Й те також заспокоювало. Своєю вивіреною банальністю наче іще чимсь нез’ясовним.

І тут я спогадав, як узимку 1970 року в Кирилівці знаменитій на пагорбі історичнім співали. За вікнами така зима біла, а тут густа спертість і задуха. Гришка Рибальський за роялем чорним вибренькує різнобійне і наспівує тихенько “Пара гнедых, запряженных зарею...” А який то довготелесий із буряково червоним лицем псих походжає розмашисто по коридору. У нього руки від ліктів трясуться, а ногами він сам трясе. Се Віктор. Він усе повторює: “Был чекистом. Младший лейтенант. Потому и вольтонулся. Теперь меня голоса зовут и приказывают: “Витя! Борсайсь в окно!”

За котрим то поворотом у ходьбі він ушвидшує крок, його лихоманить наче в нетерпеливости біситься він немов. І зачинає співати. Але що то були за пісні. Й поки цілого репертуару не виспіває, так не заспокоїться. А як виспіває, то й заспокоюється уже. Й трястись перестає.

Ах що то були за пісні. Як правило, зачинав Вітя отією “С Одесского кишмана... “ Ні не тією що її Костянтин Паустовський в своїх автобіографічних творах наводить:



С Одесского кичмана

Бежали два вуркана...
Вікторова текстова й інтонаційна імпровізація була інакшою:
С Одесского кишмана, с Тургенева романа

Я вычитал хорошенький стишок.

Как свежи были розы, как хороши стервозы,

Теперь они истерлись в порошок.

Гляжу я с тротувара: сидит в окошке шмара,

Сидит сибе, не шамает, не пьет.

Она в шикарном доме а я стою на стреме.

Любуюсь на нее, как одийот.

О, мама, моя мама, какая панорама:

Три барышни-глазенки, как миндаль.

Одна мне помогает, другая подмогает,

А третья нажимает на педаль...

И я во всех влюбляюсь, под окнами шатаюсь.

Хожу себе тудою и сюдой.

Хожу себе вздыхаю, тех розочек нюхаю,

Хоть я уже совсем не молодой...

С Одесского кишмана, с Тургенева романа

Я вычитал хорошенький стишок.

Как свежи были разы, как хороши стервозы.

Теперь они истерлись в порошок.
Ото тобі і віршик. Але й од нього хвора душа одпочивала. Як од якогось жаданого згустка безуму, алогізму, й, може, абсурду, до якого завжди стримить покалічена хвора душа. І в тій манливости знаходить собі тимчасове заспокоєння і притулок.

А затим грайливе линуло, неслося саме по собі наче, із ним не міг звладнати Віктор, а упокорений ритмами й словами, що неслися, тільки й подригував ногами та руками. Такий сей ритм був рвучкий, раптовий та короткий:


Когда качаются фонарики ночные,

А вам уж лень из дома выходить –

Я из пивной иду, я никого не жду.

Я никого уж не сумею полюбить.

Мне ба-бы ноги целовали, как шальные,

С одной вдовой пропил я отчий дом,

А мой нахальный смех всегда имел успех,

И раскололась моя юность, как орех.

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

Сижу на нарах, как король на именинах,

И пайку серого мештаю получить...

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

Когда качаются фонарики ночные,

А вам уж лень из дома выходить,

Я из пивной иду, я никого не жду,

Я никого уж не сумею полюбить...
Текст пісні витворював і той особливий настрій, що огортав мене суцільно. Особливо, коли це був вечір, як співав отой Віктор, що видавав себе за чекіста, котрий вольтонувся. Слова вдарялись об мою свідомість і клали на ній свій відбиток. Витворювалась, розгорталася картина. Так і мигтіли перед зором, ув очу моїм нічні ліхтарики, що до того ж і похитувалися. А комусь то й справді уже ліньки було з дому, з лігвиська свого, із барлоги виходить. Улігся та й полежує собі, як ведмідь молодий. Й зух отой, одчайдух один, плентається, плуганиться. Й нікого не жде, і полюбить ні кого вже не здатен. А й да куди ж такому волоцюзі вже любить. Усе, що мав, те й стратив. Святиню святинь – отчий дім – із одною вдовицею пропив. Се ж, вважай, тяжче, а мо’й лекше, коли в отчий дім твій за рукописами вдеруться, та й пограбують, заберуть і ужиткове все, що не так де лежало, у лапи свої, акцію вандалізму учинять. Й на столі лежатиме книжка творів Івана Буніна, видана у “Шкільній бібліотеці”: “Стихотворения и проза”. Й розгорнута буде вона на сторінці, де видруковано вірша:
У птицы есть гнездо, у зверя есть нора.

Как горько было сердцу молодому,

Когда я уходил с отцовского двора,

Сказать прости родному дому!
У зверя есть нора, у птицы есть гнездо.

Как бьется сердце, горестно и громко,

Когда вхожу, крестясь, в чужой, наемный дом

С своей уж ветхою котомкой!

25. VI. 22


Усе те чекатиме на тебе до квітня 1992 року.

Але тоді узимку 1970 року в Кирилівці нагірній вдарялись о мою свідомість слова блатної пісеньки, прямолінійні картини полегшувально витворюючи. Й відсторонення моє тупе, густий мій туск, на ланцюговій емоційній замкнутости зацикльований, згладжували, випростовували трохи.

Й лекше ставало мені.

Співун же отой не времещувався, а коли до середини пісні, до оцього місця доходив, то бісився, сатанів просто, ногами тупотів, й руками дригався, й аж слину пускав:



Мне-е ба-бы ноги целовали, как шаль-ны-е...

У цім моменті його обступали побратими, уболівальники, котрих пісня діткнулась. Й також подригувались та ногами тупотіли. А один маленький старчик так той аж скавулів і хихикав од задоволення:

– Хе-хе-ги! Как бешеные, ноги целовали...

Й присідав, унаочнював, на мигах показував, як цеє ті кляті баби вичворяли.

А відтак в шерегу до Віктора пристроювавсь і в ногу із ним по коридору марширував та підспівував.

Се була картина дивовижна. Й із палат без дверей худющі нетяги, бранці долі вибраної із сірими землистими лицями виглядали. І в їхніх іще не дотлілих душах щось то ворухнулось. А один в тій палаті усе в закуток пальцем указував:

– Ось на цій постелі лежав Володя Сосюра... Я його пам’ятаю...

Затим, коли хвиля збудження минала, співак до другої переходив:


Ночь пришла, погасли фонари.

На бульварах шеленьшин.

Милая, ты на меня смотри,

А не на других мужчин.
Мы уедем в бары дальних стран,

Будем буги танцевать, –

Я обниму тебя за гибкий стан,

Буду нежно целовать.
Ця пісенька виконувалась уже в іншім спокійнім ритмі. Й такі далекі, меланхолійні, екзотичні картини будила. Де то є ті бари дальніх країв. О, Ріо, о, де-Жанейро, а може, і Стамбул, а може, і Константинополь. Але найімовірніш, що все-таки Ріо.
О, Риодежанейро, приехал на карнавал,

Прекраснее столицы я в мире не видал.

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

Там нет воды ни капли, и пива тоже нет...
Але це в уяві, насправді ж – уже ніч, і на бульварах шеленьшин.

Відтак слідували й інші пісеньки. Віктор, як виконував свій репертуар, так павзи не робив, як от сей Сашка, й перепочинку не виділяв. Усе у нього йшло наче суцільним текстом, однією смугою, хоч і в різних ритмах.


Одесса-мама, Лос-Анжелос,

Объединились в один колхоз.

Колхозный сторож: Пантелеймон

Играет румбу под саксофон.

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

Колхозный сторож: Матвей Кузьмич

В защиту мира пропил “Москвич”.

Які справді дивнії сії колгоспні сторожі. Про те тільки в Кирилівці і дізнатись можна в синім настрої густим, а не в життю реальнім.

Таких пісень Віктор знав незчисленну кількість. Вони проривалися, вихоплювалися із його високого збудження потоками, лавинами. Але тільки декотрі відбились у моїй розладнаній тоді свідомости. Та й збереглись аж до цих пір.

А то вже як частивки, як коломийки неслися:



А мы за мир, и мир хотим,

А кто полезет, тому дадим.

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

А мы за мир, и мир за нас,

А кто полезет, вырвем глаз.

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

Доярка Соня, герой труда,

В защиту мира дает она...

I так далі. До безкінечности.

У вільнім краї тім уже тоді, у 1970 році, лунало вільне слово, линула вільна пісня із вуст кождого, хто того хотів там. Сі нетяги, сі бранці гіркої смугастої долі у звивинах своїх синьо розлад­наних мізків завжди являють ясновидіння, завжди бачать і звістовують те, чого іншим бачить іще не дано. Майбутнє тобто проглядувать. То про що вже говорить, щоби і в тугу епоху застою да передчуттями розстроєними своїми не звістувать вільгости й вільности відносної перебудованої.

Про теє також спогадував, на Мінськім ринку стоячи і спів того вільнодумця Сашки слухаючи.

Вільна пісня може лунати тільки у вільнім краї. Ах, хто німецькою мовою, котрий із поетів писав приблизно таке, що в невільній стороні не співають солов’ї. Чи не отой самий Шіллер, здається.

Який же пожаданий отой хоча б маленький ковток свободи, і які неочікувано давні трелі здатен, може викликати він. І як невпевнено незугарно іще поводиться, ковток омріяний той похапцем схопивши, проковтнувши, кожний співун. Якою би не була його діброва.

А люди, слухачі усе прибували. Ось один дивак п’яний, алкаш нещасний, але лице його спите лукаве й підступно агресивне, у центр кола вийшов із собачкою своїм да й став, почав із ним танцювать. Придурюваться. Фокуси-мокуси показувать. Який там танок. На задніх лапках собачка у той бік повертається, волочеться, куди його хазяїн тягне.

А людям дивина. Собачий вальс. Танго, скоріш, Роти пороззявляли. Ґави ловлять. Під шумок отой, під гав ловіння, їх і обдирать нема чого, легко, брать голими руками іззаду. А так і роблять на базарах знаючі. Не тілько цигани. Наперед видовисько якесь, дивака виставляють, а іззаду оббирають.

Саме таку ситуацію на увазі маючи, наші хуторяни зичливу пораду давали, коли хтось на базар вирушав:

– Дак дивись там, тілько гав не лови, щоб не обібрали.

Але все одно оббирали.

Уже у 70-х роках, як пішов Стасько корову куплять та зади­вивсь на одне диво, на “птичку”, яку покзували, задививсь, так у нього із кишені п’ятсот рублів і смиконули, вирізали.

Зайшов під ту пору я до Ганни. За столом Стасько розчер­вонілий сидить, з очей сльози капають. Ганна йому шклянку повну наливає, ще й приказує:

– Нехай вип’є, то, може, заспокоїться. У його сьогодні на базарі п’ятсот рублів украли. Він на їх корову мавсь купить. Щитай, що живу корову вкрали та й на налигачі повели. Випий, Стаху, а корову наживеш іще... Корова – се діло набутне, наживне.

Хоча красти у мене не було чого. Але той епізод одразу й прилинув, як став я сей танок із собачкою роздивляться. Проте в тому чоловікові, хоча й агресивному з вигляду, і в собачці послушливій, і в явленні картини самої було і справді щось первісно несподіване потішливе. Ось раптом зненацька вигулькнуло, засвітилося, засяяло у конструкції і формі своїй, щоб нещасний рід людський потішити.

Свідомість моя тільки осягає значіння сього явлення, сього історичного моменту, а права рука вже до торби за фотоапаратом тягнеться. Але тільки я настроюватись став, щоб сю історичну мить зафіксувать, картинку потішливу, а заодне і співака Сашку увічнить, як агресивний тип той у мене сторчовим поглядом втупивсь, запеленгував мене своєю агресивною свідомістю, поглядом своїм уже мене із товпи виокремив, й на лиці агресія із підступністю обнялись. Схоже, що він розгадав мої заміри, заки ще й дією не розцвіли вони.

І тут пересторога вдержала мене од здійснення сього заміру. Чого доброго, як тільки клацнеш його, то такий тип може і фотоапарата вихопить. А під законну підставу свій чин потому підведе. І я сховав фотоапарата ізнов до торби. Чого доброго, ще й найцінніші мені кадри біля Кантової могили також пропадуть. Людина інколи має довірятись своїм передчуттям, як про те писав автор “Робінзона Крузо”, себто, точніш, сам Робінзон Крузо відчував:

“Ніколи не нехтуйте таємничим передчуттям, яке пере­стерігає вас про небезпеку, навіть тоді, коли вам здається, що немає ніяких підстав чекати її. Що передчуття бувають у кожного з нас, не буде заперечувати жодна хоч трохи спостережлива людина. Не можна сумніватися в тому, що такі перестороги внутрішнього голосу є виявами невидимого світу і доказом спілкування між душами. І коли таємний голос перестерігає нас про небезпеку, то чому не припустити, що він іде від добро­зичливої до нас сили (вищої чи нижчої та підлеглої – все одно) і що його нам дано для нашого ж блага?” (Даніель Дефо, Робінзон Крузо, Київ, Дніпро, 1985, стор. 209).

Як і те іще набігло в розмишляння моє із спогадування, то не став я довго затримуватися тута, хоч гурт усе ще прибував, а дійство тривало. За свої манатки, за торбу в руку та й подавсь.
Я іще якусь годину відпочиваю на білосніжній білоруській казенній постелі, в законнім казеннім лігвиську своїм, у цьому затишному барлозі. Затим хто то іще фотографує мене на майдані навпроти сірого соцреалістичного будинку.

Відтак спрямовую свої стопи на вокзал. Треба брать квиток та й вирушать додому. Інвалідська каса аж на горішньому третьому чи четвертому поверсі. А підніматись треба пішки. Невже, мізкую сам собі, да чого то придумать не можна було, щоб для означеної каси унизу віконце прорізать, щоби не пхалися сі нещасні каліки по крутих сходах на таку височінь.

Але що творилося біля самих інвалідських кас, то того не передать словами, не описать тобто з вірогідністю повною.

Ось уявіть собі з десятків два інвалідів ВОВ, Великої Вітчизняної тобто, інваліди Великої Жовтневої соціалістичної революції та першої російської революції 1905-1907-х років, так само як і громадянської війни навряд чи вже тут були присутні. Із черги покрученої у стовписько збилися та й доказують один одному, що він має право одержувать, купить квиток поза чергою. Й така буча, штовханина зчинилася, що й не розказати. І як розсудить їх, Соломонове рішення нове якби хіба із’явилося.

Я вирішив поки відійти од тієї черги, перечекати, нехай вона у природнім процесі, в течії своїй згасне та розсмокчеться. Лавку завваживши, на ній і всідаюся. Одпочити і перечекати. А тут уже дві жінки сидять. Старша одна й молодша друга. Ся друга вихователька, й куди то групу дітей супроводжує. Відповідальна за них.

І став я із ними говорить. Вірніше, сама мова повилась. Бо де двоє, троє ізійдуться, то сама мова в’ється.

Про місто Мінськ почали говорити ми. Як його правильно називати – Мінськ, а чи Менськ. Й одповідала на те котра молодша, вихователька себто: “А яка різниця “Менськ” чи “Мінськ”, а яка різниця, якою мовою говорити – білоруською чи російською”.

У мене ж думка та спротив викликала. Й свою незгоду я уголос висловлював, що різниця то є, і не мала зовсім. Що куди при­стойніше було б, якби діти не забували, як говорили, та й тепер іще говорять у далекій первісній глибинці їхні діди і батьки.

І тут жінка, котра старша, стрепенулася, і що то наче несподівано прокинулось, пробудилось у ній. Та й каже проникливо вона. І до себе наче, і до мене, й до тієї, котра молодша, виховательки: “А чуєш, що він говорить?!”.

І в моменті у цім я і значимість свого упослідженого єства відчував, осягати став.

І як черга та старечо галасливо непогамовна да розсмок­туватись почала, а вже нова стишніша прибувать стала, то і я до цеї пристав, та й свій час у черзі за квитком вистояв.

Мені знайшлося, на мене чекало іще нижнє бокове місце у поїзді “Мінськ-Львів”.

Ощасливлений тим квитком, я в осінній сірости із полег­шення у серці ізнов спрямовуюсь до готелю, щоб позосталі іще години порозкошувати на білій казенній постелі. Набратися, так би мовити, сил перед фінішем.

Узбека у кімнаті не було. Я одразу ж і влігся. За вікном така густа середньоосіння сірість. До дрімоти й легких елегійних розмислів спонукаюча. І я віддався тому плинові цілковито. Аж чути у тиші, як безповоротно спливає час у напівдрімотнім потаванні.

Се таке побажане заспокоювання і духа, й душі, і плоті. На своїй законній казенній постелі. Після тижневої утоми від мандрівки. Утома збиралась поступово.

Я кілька разів прокидавсь із солодкої напівдрімоти до реальности. Очі розплющував. Але й тиха кімнатна реальність ця була також заспокоююче приємною.

У лінощах розкошування. Воно, може, до повного заспо­коювання плоті тривало б. Але тут постукала служниця готелю, та пишная дебела адміністраторка (“Девку харошую найди!..”). Й одразу ж увійшла. Можна було б і не стукати.

Але я домовлявся із тією адміністраторкою, що як мине, настане мій час, то нехай вона прийде і розбудить мене. Але от я дочасно і сам устав, пробудився.

І тут згадав я, що а де б не ночував, а ким би не домовлявся, щоби розбудили мене уранці чи коли там, то можна було б і не домовлятись. Се зайве страхування. Бо я і так завжди сам дочасно прокидаюсь. Така сторожка підсвідома чутливість обов’язку повсякчас пульсує у моїм єстві.

А що о тім подумав, як для кожної нагоди пробиває свій час. Й Адріянові Леверкюну сказано було, попереджено у тій лиховісній, кошмарній стрічі із лукавим. Що от як мине відведений для творива час, як проб’є пісочний годинник, так одразу і прийдуть, заявляться бісенята, “малыши” – це за російським перекладом, та й заберуть душу із тельбушками. Як воно і в угоді передбачено було. Головне, аби підписочка видерта, вичавлена була. Се як термін минув, як пісочний годинник пробив. Й у наші часи хіба не те відбувається. Аби-но підписочка була, ореолом таємничости довічної й загадковосте оповита, так не обов’язково, щоб пісочний годинник пробивав, а досить, щоби якась химерія, який то струс у часі відбувсь, так уже й приходять і підписочкою розмахують. І не обов’язково душу з тельбушками вигрібають. Просто підписочкою, ореолом колись довічної таємничости оповитої, у сяєві світла і людських лиць розма­хують. Й таємне ураз стає явним. Й одиничности тій виокрем­леній уже а що хоч роби. Хоч живцем у землю лізь, зашивайсь, а хоч ізнов розкаюйся. Один наш колишній викладач аж тричі привселюдно у пресі розкаювався. І за кожним разом говорили, що слабо кається. Але на своїй професорській посаді таки зостався, утримався. Й повідомлялось також, що 96 архієреїв Російської православної церкви унаслідок названої ситуації упали навколішки та й гірко розкаювалися у своїм співро­бітництві із чека. Кайся не кайся – а хто тобі уже повірить.

Це наш Володя Крутихвіст, як його із машиною цегли попутали були, що вкрав, та з партії виключили та й до суду потягли, то усе не дававсь, та брикавсь. Усе партійного квитка не хотів віддавати. Його у нього з кишені силоміць видирали. А як уже видерли, то й каже, питає Володя Крутихвіст першого секретаря райкому:

– А скажіть, Вікторе Савелійовичу, чи можна бути, зоста­ватися комуністом без партійного квитка?

Перший замисливсь над столом на хвилину туго, мовби про висо­ку філософію ішлося, а не про буденну річ, та й одповідає чинно:

– Можна. Але доверія уже нема.

Володя Крутихвіст так запишавсь од тієї відповіді першого, що була персонально до нього звернена, що кожному стрічному-поперечному про те розказував. І, схоже, той випадок підносив його малу сутність у значінні та надавав наснаги у переборюванні усіх подальших життєвих перепон.

Як тільки пишна адміністраторка вийшла, і я подумки уявляв, як віддаляються її кроки у напівтемнім вузькім коридорі, темінь од випромінювання з обох боків густо чорних дверей витворю­валась, так і став я неквапливо, щоб не забути чого, збираться. Я так завжди перед новою дорогою неквапливо збираючись, щоб чогось важливого не забути, але завжди щось істотне забуваю. Уже в дорозі тільки опам’ятовуюсь. Й ота властивість із плином часу у старіння, либонь, поглиблюється, розростається. І це після кожного такого випадку лякає мене.

Прощання із пишною дебелою адміністраторкою таке зворушливе, аж мені відходити не хочеться. Вона запрошує приїжджати іще. Я кажу їй “До побачення!”, дякуючи. Й вона аж із себе виходить, кланяючись: “До побачення!” І наголос на слові, і вимова звучать в її пишних вустах так потішливо дивно, як і має звучати в чужих вустах кожне чуже слово.

Я о тім іще думаю, по сходах збігаючи, у сивих соцреаліс­тичних мурах готелю. А надворі, по дорозі до вокзалу думка моя за інше зачепилась, і думання моє про інше розростається. Я уже про те думаю, як багато осягнути і пережити може людина у своїх відчуттях, у сприйманні і спогадуванні лише протягом доби.

Над містом, над відродженим соцералістичним Мінськом уже спадав сивою пеленою густо й незагайно осінній вечір.

А на вокзалі ся сива пелена була вже густиша, все ткалась, ткалась невидимо й загусала цупко. Така густо зіткана сивість, що у ній вже ціле місто велике соцреалістичне розчинилось, як і розчинилося б будь-яке інше місто чи поселення. Й вогка, волога, моросяча. Одні лиш вогні бліді пробиваються. І то тільки ближчі. Та й ті блякнуть, заки до нашого зору дійдуть і зчепляться, якби із глибини всесвіту сяяння дальніх зірок доходять. Та й ті у яку погоду виразніші й виокремленіші бувають.

Постаті людські густо й неприкаяно сновигають у всепо­гли­наючім сивім мороці тім. Якби на чужій, не своїй плянеті опинились раптом. Така висока влада тієї осінньої моросячої сірости.

І тільки як наблизишся до людей, лице в лице позустрінешся із кимсь, так очі ті так запально притягувально світяться, такий гіпнотичний блиск випромінюють.

Ось майор суцільно смаглявий із лиця. А очі, як дві вуглини немов. Чорно волоокі. Мабуть, із первісно східного зарубіжжя, прикидає моя думка у розгадуванні.

А он попід стиною біля дверей узбеки на своїх клумаках повсідалися. Сих, знайомих здавна моєму серцеві побратимів, легко розпізнати. І в тюбетейках, золотом вишиваних. Золото­вишивальники. Так шанобливо називали майстрів і сього традиційного убору.

І очі також повні манливого південного блиску. Щось поміж собою про ділове говорять. І осміхаються задоволено час од часу. Розкошують у заспокоюванні душ своїх.

Така знайома моєму серцю картина. Аж не втримуюсь я. Так й підходжу до узбеків поближче:

– А відкіля, братці, будете? Чи не з Бухари?

– Із Самарканда.

– А я у Бухарі два роки жив. І звичаї ваші й дотепер пам’ятаю.

Та й нумо розказувать їм, який у їхній коханій стороні народ щедрий та гостинний.

У картинках й епізодах перед ними своє спогадування розгортаю.

Як я по колгоспах, бувало, їздив, і як там завжди привітно зустрічали мене, якби побажаного і найдорожчого гостя.

У приємнім лоскітливім спогадуванні стою я перед узбеками на мінськім вокзалі та й переповідаю у власнім художнім обрамленні бувальщини, події і ситуації майже тридцятилітньої давности.

Ось приїхав я літньої полуденно східної спекотної днини у віддалений узбецький кишлак* в колгосп “Шарк юлдузи”.** Та й зайшов до раїса.*** А раїс із розпростертими обіймами зустрічає мене. Я йому про діло поквапливо одразу ж і кажу, нагадую. Якби ферму подивиться, та ентузіязм тваринників, простих трудівників поспостерігати. Але раїс тут же і стишує мою професійну ревність і ревну поквапливість:

– Ай перма, зашем перма. Сперва надо цай пить, а перма будет патом.

Й упевнившись для себе, що моя ревна поквапливість стишилась й у свої береги уступила, раїс легенько бере мене своєю рукою за лікоть та й веде у заспокоюванні:

– Пайдьом цай пить... А перма... перма будет патом...

І от ми входимо у кімнату для гостей. Се така дивна кімната, що й не уявити. Віконце шторами плюшовими заставлене. Підлога килимами добротними розкішними устелена. Різнокольоровими. Але червоно густо фарба домінує, превалює. Напівтемно. І затишно. Й прохолодно. А що може бути більш манливого і при­вабливого посеред високої полуденно східної літньої спеки.

Раїс першим лягає, вкладається на добротному густо тканому східному килимові. Подушечку золото вишивану, тут жовта сяюча барва превалює, виокремлюється, під голову кладе. Й мені пропонує. Рукою гостинно запрошує. І я влягаюсь поряд, на відстані невеликій, щоб розмову зручніше вести було, й подушечку золотовишивану під голову кладу.

– Сначала ната цай пить, – каже раїс, як ми зручно вже вмостилися кожний на своєму місці. – А перма, перма будет патом...

Як тільки в новім горизонтальнім положенні і в думанні своїм увійшли ми в долину повного заспокоєння, так одразу й двері несподівано раптом, без запрошення прочинилися. І перед нами повстав слуга, молодий узбек – такі слуги, прислуга й кухарі під ту пору іще бували в усіх великих кишлаках, при кожній колгоспній конторі.

Слуга галантно розшаркується, праву руку в ділянку серця кладе, і схиляється у поклоні відданім.

Який зворушливий момент. Але мені незручно стає. Од незвичности ситуації. Од поважности високої.

Як мить хвилювання уляглася, й слуга до прослуховування наказу вуха свої нагострив, так раїс і видобув із себе наказа:

– Водка, кури і палов...

Після короткої павзи:

– А сейчас – мольоко і цай...

Ми полежуємо собі у прохолодній напівтемряві на розкішних килимах горілиць, молоко і чай попиваємо, посмоктуємо задоволено, а думка в іншім задоволенні вже розкошує. Десь то шкваряться кури і плов, а горілка вже стоїть у напівтемному ку­точку. Що може бути благісніше од цього очікування.

Раїс поміж ковтками чаю час од часу черевце, що д’горі випнулося, погладжує руками від тихого задоволення. Та запитаннями мене атакує ненав’язливо звільна:

– А дєвка у тибя єсть?

– Можеш здесь найти..?

– А в Києве кароший дєвка бивают?

Й угадуванням своїм прикидаю, що це не звичайне собі зацікавлення, а щось то заворушилось розколихано в раїсові у тім моменті, й мені передалось. Як Акакієві Акакійовичу, коли він раптом зупинивсь посеред Санкт-Петербургу та й на вулиці роз­гля­дував.

А відтак затягується наша бесіда надовго, і все триває, триває, аж поки і я забуваю про ферму і про справу цілковито.

І от тепер, коли я переповідаю те спогадування на мінськім вокзалі, так узбеки уважно, з поблажливими усмішками слухають мене. А один, молодий, аж рота роззявив – так приємно йому, виходить, слухати те.

Я завважую ту виняткову узбекову цікавість та й кажу:

– Тепер ви можете повірить, що я і справді бував у Бухарі.

– Аякже, – гуртом в один голос відповідають узбеки.

– Хто не бував у Бухарі таке не розповідатиме, – далі кажу я.

– А ніколи! – ізнов одностайно вигукують узбеки.

– Дуже хороші ваші звичаї і традиції, дуже гостинні у вашім краї люди, – підсумовую я.

А узбеки аж мліють от задоволення.

Й мені те передається. І я вже о тім розмишляю, які ж це великі сили тобі додаються, коли чужі звичаї й традиції завважуєш, та хароше про них тим людям в лице говориш. І така певність додається, що не пропадеш тоді, якби і в найвіддаленішім закутку землі опинивсь.

І ніби угадуючи хід мого розмишляння, молодий узбек той, що найпильніше мене слухав, аж рота роззявивши, зводиться з місця і подає мені пляшку:

– Пива хочеш?

– А дякую, котку. Не п’ю.

– А води?

І він подає другу пляшку. Але я й тут заспокоююче відмовляюсь.

Та тим моментом скористалася яка то бабця, що нашу розмову підслуховувала ненароком, поряд до стини притулившись.

– А давай, сыночек, я выпью, – каже вона.

Узбек тут же і одкриває пляшку спеціяльним ключиком. Я іще подумав, які завбачливі ці узбеки, що із собою для такої цілі спеціяльні ключики возять. І ножики, напевне, при собі мають. Щоб поживу, яка пошлеться у чужій дальній стороні, порізувати.

Бабця допила воду, пляшку вертає і з хусточки гроші дістає.

Узбек своїми чорними розм’яклими очима волоокими завважує ту її неквапливу старечу дію. Й категорично зупиняє її заперечливим помахом руки:

– Не надо!

– Ах, спасибо, сыночек, – розчулюється бабця.

Аяк, після моєї розповіді та став би той узбек бабусині копійки до кишені горнуть.

І зворушення високе від поцінування чужих звичаїв і традицій теплою хвилею вдруге підступає до мого серця.

Яку то мить я іще затримуюсь нез’ясовно безпричинно ніби біля гурту тих узбеків. Сю безпричинність завважує, вловлює молодий узбек. Але витлумачує, очевидно, в розумінні своїм по-іншому, як мою вичікувальну недомовленість. І тихо питає:

– А водки у тебя нэту... Мы заплатим, што скажеш.

– Ай, нема, котку. Я не п’ю. Але якби була, то й без грошей тобі дав би.

На тім і прощаємось. Я прошу їх вклонитися од мого серця сонячному Узбекистанові. І узбеки в одностайности прикладають свої руки до ділянки серця.

А затим відтак ізнов вдивляюсь в густу моросяву осінню сірість, що пронизала наскрізно усе велике місто. Й потужні вогні крізь неї тільки блідо пробиваються. Що навіть світло дальніх зірок і то виразніше.

Й такими відстороненими у цій сірости видаються людські постаті. Якби не на своїй власній, а дальній і чужій плянеті вони от перебувають. І те споглядаючи, у своїм завважуванні подивовуєшся, що й твоє власне єство опинилось раптом у невагомім відстороненні, од якого так хоче втекти душа.

І я входжу у вокзал. Густа пелена моросявої сірости зостається позаду. Моя увага мимоволі спадає на таблиці із розкладом руху поїздів, на кіоски, і людські стовписька біля них, та мало на чім може сконцентруватись увага у такім поквапливім велелюдді.

А між тим час лине. Яким би чином не розвивались події, на чім би не зацикльовувалась уперто наша свідомість, зрушити її з місця, вирівняти ситуацію може тільки усевладний час.

Стрілки годинника неухильно послідовно рухаються уперед. Уже й на перон виходити пора.

У лабіринті підземних переходів моя увага натикається на картину, типову у сучасних мандрах. Ось біля стини жінка притулилася, і довкола ніг її клумаки стоять. І в якійсь то точці перетинаються наші завважування. Й тоді я починаю говорити. А привід для розмови у дорозі завжди знайдеться. Найперше – звідки та куди. Як і передчувало моє серце – майже наша краянка. Гуцулка зі Львівщини. Й одразу про патріотизм мені зачинає говорить. Ах, як мені незручно, коли про патріотизм свої починають говорити. Я їй – про відсутність гуртовости у нашім загалі, а вона ж мені про патріотизм. Ніби я недостатньо патріот. В такім разі завжди рядки Павла Тичини біжать:
Радощі і чорну днину –

Все я з вами розділю.

Любите ви Україну –

Я ще більш її люблю.
Але того нікому не докажеш. Умовкаєш тільки в новій незручности, як той патріотизм в подальших часах нашої поспільної руйнації до того розростатиметься, що казатиме оден “А ви знаєте, що українці брали участь також і в спорудженні Вавилонської вежі”.

Спробуй-но йому заперечити, як тут же будеш звинувачений в антипатріотизмі.

Але жінці тій я допомагаю нести клумаки до Львівського потягу, який уже стояв. Та я про те і не знав. Але це вічна несподіванка для подорожанина. Якщо вийдеш раніше, передчасно, то іще довго будеш ждать, нудиться. Але запізнися-но хоч на хвилину, так вже й проґавив, виявляється, твій поїзд уже пішов. Але наш потяг іще стояв. “Мы мирные люди, но наш бронепоезд стоит на запасном пути”, – пхалося у голову із маршових застийних часів.

Дивно, що жінка цяя простувала у той же самий вагон, що і я, і в те ж саме купе. Але іще дивніше, що в цьому нашому купе уже сидів отой знайомий, завважений моєю свідомістю майор. Ось і всі в зборі. Наче нарошне, не випадково і не безпідставно виокремлювала їх моя увага. Ймовірність у повітрі висне. І, буває, наш зір на неї повсякчас натикається.

А у вагоні і в купе уже й розмови точаться. Про одне і те ж. Про ціни та вигоди у передчутті наближення однієї з прекрасних епох сучасности – епохи лібералізації.

Майор розказує, як він із Москви до Мінська у загальнім вагоні їхав. Цілу ніч навстоячки. Обіпертися навіть ні об віщо було. Поміж людьми отак цілу ніч і висів із своїм портфелем у руці. Так густо напхано було в той вагон. Й усі численні поїзди на Мінськ так густо понапихувані були. Москвичі у Білорусію, до посестри своєї молодшої за дешевим провіянтом їдуть. Це тобі не кум до куми судака тащить, а старший брат до молодшої сестриці синьоокої, синьоозерної за судаком й усіляким іншим провіянтом їде, пхається.

Майор розказує, а я уявляю собі ту велику вагонну стисну­тість, із якою зрівнятись може хіба що та гранична стиснутість (до 38-и чи скільки там чоловік!) у купе, яку описує Олександр Солженіцин в “Архіпелазі Гулагу”, коли про транспортування зеків ідеться.

І як став той майор розказувать, подорожні свої бувальщини переповідати, а я став видивлятись його лице й поставу, проглядати наскрізно, то все більш переконувавсь певніш, що аніякий він не післанець із походження дальніх східно полу­денних країв, як на те було моє перше враження, а звичай­нісінький собі гуцул, горянин-смаглявець. До того і сам він скоро признавсь, на свою мову перейшовши. І враз такий родинно близький, свій, ручний зробивсь. Де й ділася його форменна майорська недосяжність, як душа почала розкри­ватись. Більше того, наївна сирітська беззахисність його оголилась. Коли про химерії свого кочівного офіцерського життя розповідати почав. І де тільки не довелось побувати за ці двадцять років – від Карпат і до Курил, від Діксона до Кушки, й далі до Кабулу. Але тепер усе. Наїздивсь. Відслуживсь. Він тепер вільний козак. У нього стаж тепер для пенсії є, хоч віку іще нема відповідного. І пенсію він вже може мати неабияку – а цілих дев’ятсот карбованців. А службу він тепер шукатиме у своїм ріднім краї. Якщо ж ні – то у гвардію піде. Бо тепер проголошено незалежність України.

Слухав я майора, і так дивно чуть мені було оці слова своєю мовою із вуст чоловіка у майорській формі. І дивні передчуття лягали на моє серце. Й символічним бачився мені образ, постава сього випадкового подорожанина укінці моєї мандрівки. І спогадав я, що і в кінці моєї тієї далекої уже першої мандрівки також був з’явивсь на очі один подорожанин, як символічне нагадування, як згасання, кінець чого то, кінець однієї епохи, і як нез’ясовне допоки передчуття нових віянь.

Й се розмишляння веде мою душу у нове піднесення, у розпросторювання того манливого чогось іще незвіданого.

Й у тих розмишляннях та переживаннях передчуттів якось проминально проз мою свідомість відлітав час, ситуації, відлі­тали розмови побратимів-подорожан, уламки тільки фраз й окремі слова за свідомість мою зачеплювалися.

Ось уже й поїзд з місця зрушив легенько, й квитка мого уже до шкуратяної провідникової теки забрали.

У солодких передчуттях грядущих перемін, того чогось незвіданого, одні часи уже завершились, другі іще не настали, – я і засинаю на своїм боковім законнім місці. Ах, яка ж це розкіш мати на світі своє законне лігвисько, свій хоча й не путній тимчасовий барліг. Незалежно від того, чиї би ті приписи і закони не були, ким би не установлювані.

У моменті засинання я іще спогадую розповідь нашого дядька евангелиста Михаїла. Як він був повчав мене, що не треба надто постийно думати про суєтне. Де, наприклад, переночувать і що поїсти. Усе те буде, прикладеться. Бо як і в тюрму заберуть, то на якісь нари покладуть, і їсти, похлебтати баланди також подадуть, як час настане для того. Якщо блатнії із рук у тебе її не вирвуть, не вихоплять, не перехоплять.

Таке дядько Михаїл розказував кожному. Ще й унаочнював біблійними притчами про птиць, які не сіють, а не жнуть, але ситими бувають.

Мар’я ж коли ті притчі вислуховувала, то, очевидно, розумінням своїм осягала їх не так, тобто, може, із позицій своєї селянської роботящости були вони по-максималістськи прямолінійно витлумачувані. Тобто як натяк не гарувати тяжко щоденно, а в одних лиш розмишляннях перебувати. І тоді казала вона Михаїлові в лице супротивне:

– А чого ж то ти, Михаїле, не живеш, як птиця, а держиш корову, та ще й телицю, та ще й бичка, і козу, і цапа. Може, птицям тому і не треба сіяти та жати, щоб трудилися ми.

Але коли слухав я те Мар’їне та Михаїлове справування, то так завжди розгублено ставало мені, що от недосяжність висока та досяжністю стає в устах людських. Й се бачилось мені безвідповідальною легковажністю. Хоч і як вражало мене завжди, що Мар’я гостра і винахідлива на слово.

Ті спогадування іще десь носяться, виснуть угорі, торкаються моєї слабнучої свідомости. Але в якімсь моменті й вони відходять. І я потаю, занурюючись стомлений у сон.


Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка