Андрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка



Сторінка41/43
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.34 Mb.
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   43

Наш перший секретар обкому був східняк, уродженець Шевченківського краю. Із Звенигородки десь чи й із самої Смілої. Але вже улітку 1948 року з’явився на теренах нашого краю як випускник зооветеринарного інституту, на модній тоді посаді зоотехніка. Що то був за час на теренах Західної України, відомо кожному, і пояснювань се питання не потребує. От ся обставина і дала, давала підставу першому секретареві постийно, без­настанно, протягом років і десятиліть принагідно нагадувати оточуючій його публіці, що він знає конкретні місцеві умови краю, бо сам брав участь у боротьбі із лютими ворогами українського народу, гітлерівськими поплічниками, україн­ськими буржуазними націоналістами, бандами ОУН-УПА. Буквально так і говорив, якби по писаному шпарив, як книжка пише. І то на усіх рівнях, починаючи від первинного й закінчуючи республіканським і всесоюзним. Й на міжнародних декілька разів лучалося. Се був його королівський коньок. Здогадуватись тільки треба, можна, що ся обставина, коньок, вірніш, сей відіграли немаловажну, якщо не ключову ролю в його ушвидченім карколомнім просуванні по службовій драбині. Подумати тільки, – то голова обертом іде, – від рядового зоотехніка до першого секретаря обкому, повного члена республіканського ЦК і кандитата в члени ЦК всесоюзного, депутат Верховної Ради усіх скликань, Голова товариства радянсько-болгарської дружби і т.д. і т.п. Це ж якби той, хто його у дитинстві знав, а потім про нього нічого не відав, а тепер от позустрів, то подивувався б так сильно, що в небораки од подивування та несподіванки і штани би могли змокріть.

Але наш перший секретар райкому не такий уже й простофіля був, щоби сих дражливих моментів у біографії та характері свого шефа не знать, не розуміть, не відчувать. І в тім руслі й наживочку, черв’ячка його подать. А спробуй-но і відмовить, мовляв, не проковтни. Се, брат, діло політичне.

Але до чести й першого секретаря обкому маємо сказати, що не був він уже такий безмозкий та ликом шитий, щоби не розрізняти, нюхом своїм не чуть, де смалене, а де пражене, щоби не відчувать, не вловлювать фібрами чутливими своїми запаху тієї наживочки. Не такий вже він наївнячок був, щоби проти вітру перти, проти хвиль плисти. Йому і хрест свій задля чого сміло аж до смерти іще нести. Бо річ тут уже не в якомусь там ідеоло­гічному завідувачеві, що стратив орієнтацію і природне чуття у марксистсько-ленінськім ученні, не в якомусь там першому секретареві райкому і тим паче не в капітанові Пустохвалову... Тут, брат, діло делікатне, пікантне, як кажуть, у кулінарії...

Отак і зоставсь, залишився на своїй посаді Гришка Мордоворот. Щоправда, потому із ним бесіда була кріпка, серйозна. Іще хоч маленька, в мініатюрі подібна ситуація, так уже золоті погони й чотири зірочки полетять неодмінно. І до чести Гришки скажемо, що хоч і який вже він був тугодум, але не такий уже ликом шитий телепень, щоби не впіймати мізками своїми і не відчути високої напруги моменту.

І для себе повчальний урок із тієї історії став виводить, висновувать Мордоворот. І вислів прибіг, прилинув та й став коло нього: “Не знаючи броду – не сунься у воду”. І в світлі того вислову став спогадувать, перебирать у пам’яти Гришка своє життя, службу довголітню в органах. І якби на екрані усе поставало, проходило перед ним, – усе пережите. І ясно, як світлий день, ставало Гриші, що у минулім своїм він частенько совався у воду і руками, і ногами своїми, а броду так і не знаючи.

І став Гриша мінять характер своєї роботи, але не сказати б, що методу. Що документи там став перевірять, про діда, бабу розпитувать, чи за границею не бували, планшетку розкривати та усе чисто списувати. У такім поважнім віці для нього се вже було над силу. Методу у такім віці вже не міняють. Це корекції вже не піддається. Але Гриша став скориговувати деякі лиш елементи. Найперше він зарік дав, на лобі собі написав: “Не знаючи броду...” Тобто якщо і траплявся на його путі, “Зачем, зачем я повстречала тебя на жизненном пути...”, – любив наспівувать Мордоворот, отож, як і траплявсь на його путі шатливий, а морда, твар, лице його були Гриші не знайомі, так він того й не чіпав, а сам обминав такого десятою дорогою, а будь той шатливий приходько послідній обірванець, а чи пан у костюмі і при краватці.

І от ся обставина, тайна професійна Гришчина досить хутко рознеслася в краї й по інших районах. Чого доброго, а таке рознесеться. І стався раптом несподіваний поворот, от який парадокс витворивсь. Шатливих у нашім районі розвелось, як грибів після дощу. Й на ногах своїх шататься уже безсилі, падали декотрі, а де знемога заставала, біля чайної, біля ресторану і буфету, біля пельменної, побіля ДТСАФу ницьма лежали, навіть навпороти самого райкому падали навколішки, і коліна їхні трусились. Були се в основному приїжджі, приходьки, своїх Гриша в лице знав, і для своїх ці штуки не пройшли б, не амністовані вони були. Гости були, що колись із свого краю на вербунок поласились, й котрі силоміць від свого краю відлучені були. Усі вони поставлені були волею окресленого случая у привілейоване становисько. А може, й з районів сусідніх, котрі про нашу вольницю прочули, та й нарошне примандрували, щоб хоч раз ковток свободи вхопить та вільно, по-людськи навка­рачки, у громадських місцях, перед райкомом самим пошататься. Як і знати. Заборонене завжди манливе. І що ми можемо говорить, так слабо знаючи примхи людської натури.

Дехто із високого начальства і дорікав капітанові Пусто­хвалову, що це, мовляв, за час настав, щоб отако просто під ногами валяться. Гришку й самого при тім розбирало, що ледве втримувався, буряковів з лиця, і руки трусились аж, так прагли діла. Та зарік є зарік. “Не знаючи броду...” І Мордоворот тільки й одказував ухильно: “А ця лічность, морда тобто, для мене не знакома”.

Зате ж коли у моменті, не віддаленім хто то із знакомих на очі потрапляв, котрий до діла підлягав, морда котра знакома аби заманячіла, – ото вже розходжувавсь, вихід накипилій, довго стримуваній пасії давав, що потому лиця у своїх на кілька сантиметрів подалі звичного убік подавались. Скули тобто вивертались із запаскою. Такий приходивсь на своїх удар скуловорот.

Але довго так не тривало, не побуло. Скоро Гриша і на пенсію вийшов. Одні казали, що по своїй волі, бо давно вже пора йому на пенсії бути, інші, – що й невеличке присилування, спонукування у тім переході на нього спрямовувалось. Мовляв, репутація уже підмочена, угорі, в центрі керівники почали умирать, падать нез’ясовно, і члени Політбюро, якби мухи, такі кусливі в Спасівку, пізньоосінньої пори почали падать. А мало що може бути. І яка є гарантія.

Але Гриші пропасти не дали. Його великий талант і висока професійна майстерність поціновувались у районі на найвищому рівні. Того ж таки дня, коли Мордоворот вийшов на пенсію, він був уже оформлений сторожем Бочки, тобто лісгоспівського ставка. І це дає підстави гадати, що ці дві операції, вихід Мордоворота на пенсію і оформлення його охоронцем продумувались і вирішувались одночасно. Значить, доля іще була прихильною до Гришки. Аяк. Недаремно ж улюбленою його прибаюткою і кредо власне його життєве була от се: “А нам, татарам, одін...” Він часто її повторював. Сама просилась, зривалась з вуст.

Одразу скажемо, що це була посада висока і відповідальна. Не менш, може, відповідальніша, як і попередня Гришчина посада. Щоб дати зрозуміти, осягнути й усвідомити сей момент, нам досить з’ясовувати, що таке собою являла сама Бочка.

Бочка вирізнювалась з-поміж інших наявних у районі закладів подібного типу. Під час прийомів важних сановитих гостей, приїжджих із центральних пунктів у різних справах, а й коли своя місцева кумпанія намислить собі у вузькім колі порозважаться, попразникувать, то спершу відвідували усі інші заклади подібного типу, що були наявні в мальовничих куточках району. До Бочки ж допихалися усамкінець. Мало сказать, що усі вже шаталися, декотрих уже вносили в Бочку на руках, якби оселедців укидали. Далі бочки їхать, пхатися у районі вже не було куди. Це був фінішний кінцевий подібний пункт. Але якщо кумпанії або комусь приїжджому сановитому праглося іще вражень та різноманітности, то можна було гайнути, нанести візит до подібних закладів сусіднього району. Таке в історії комуністичного і робітничого руху траплялося, хоча, щоправда, дуже рідко, переважно, коли “бразди правління” у кумпанії брали в свої руки сановиті обласні, республіканські чи навіть центральні чини. Вони бо мали відповідний вплив на всі райони. Район із районом про таке, як правило, домовлятися не буде, не стане. Хіба що поміж районами яка то ділова стріча відбувалася, й сув’язь витворилась.

Переступаючи поріг Бочки, кожний знав, що їхати далі нікуди, і міг уже розперезати своє здержування, та й віддатися заповітному. Хтось не добрав – добирай, скільки влізе і ллється. А так воно і насправді робилось тут. Кожному своє. Хто поїхав у Ригу, відділення й умови для цього були відповідні, хто хроповницького давать, та такого, що аж Бочка двигтіла, аж клепки у ній носились, розходились.

Назвемо іще кілька одмінностей, що виділяли, виокрем­лювали Бочку од закладів подібного типу. В інших подібних таких закладах в основному велись розмови ділові, на теми марксистсько-ленінської теорії і практики та комуністичної розбудови, й жіноча прекрасна стать у таких розмовах участи не брала і взагалі вхожою у попередні такі заклади не була, то зовсім по-іншому виглятало се у Бочці.

Ті, що входили, вповзали в Бочку, усілякі подібні розмови про високі матерії тут же й припиняли. На інше переключались. Тут панував полегшений стиль. Тут можна було розказувать, хто здужав іще розказувать, анекдоти. Дозволені, напівдозволені й для простолюдина заборонені. Для вузького елітного кола що досяжне було, те для товпи – зась! Аяк. Хтось то розказував був мені, що кожний поважаючий себе більш-менш партійний номенклатурник вважав за честь для себе мати у домашній бібліотеці “Раковый корпус” О. Солженіцина й інші твори дисидентів, за які у 70-ті роки простому смертному могли б по саму зав’язку припаять, пришпандьорить.

Тут, у Бочці, високе панство або уже зустрічали дівиці, красоточки а якого там масштабу, котрі не посписувані ще були із балянсу, або на під’їзді до Бочки котрі уже іще перебували за наперед запрограмованою домовленістю. І хто був дуж іще та весел, промінь надії в кого у серці іще не погас, той міг розва­житись на повну котушку й показати себе. Як це й було перед­бачено тією негласною постановою чи інструкцією Політбюро, щоби означений порок у партійний гріх номен­клатурникам не вписувать, не вменять. Позаяк праця їх тяжка, й окреслений перепочинок у розважанні тільки додасть їм сили й ревности у розвитку теорії і практики комуністичної розбудови. Се був якби і стимул. І в цім проглядувалась ідея безперервности розвитку марксистсько-ленінського учення, позаяк Маркс тільки, як ми пам’ятаємо, про одне був написав: для того, щоб продукувати ідеї, людина насамперед повинна їсти. Ай ніт, не для кожного одне тільки коритце і вже є самодостатністю. А якщо він дуж да весел, да кров розбуяла, да промінь надії у серці іще не погас...

У Бочці влаштовувались оргії.

Дія ся була особливо утаємничена. Для будь-якого стороннього ока і вуха вона зоставалась практично недосяжною. Досяжною була вона тільки для самих учасників форуму. Але вони про те також уникали розповсюджуватись. Негласна постанова Політбюро нехай собі буде постановою, інструкція інструкцією, а “бережений в капкан не потрапить”, як сказав був один із оргіянтів.

От тепер і стане зрозумілим, чому такою високою і відпові­дальною була нова посада Гриші Мордоворота. В такі урочисти моменти Гриша напружував свої сили сповна і патрулював із наганом побіля Бочки особливо ревно. І тоді жодна не оно людська, а й мишачА може, присутність в радіусі милі виключалась. Пливи мій корабель, хоча “в такую шальную погоду нельзя доверяться волнам”.

На дуже делікатне запитання, чи міг Гриша хоч раз краєм лівого ока випадком підгледіти сю незвичайну дію, яву, одразу скажемо однозначно й категорично: ні, не міг. Хоча бувати у Бочці Гриша бував. Після нічного їв недоїдки, пив недопите, нюхав густи й гострі, якби бичачі, нічні запахи. І це вважав за високу честь у серці у своїм. Ще й мугикав собі під ніс “А нам, татарам...”

Не тільки підглядувать, а й спостерігать і слухать се дійство могли, ясна річ, чекісти. І то у вигляді безпосередніх учасників і учасниць форуму. Вони, цілком зрозуміло, могли й записувати його у звуках та знімати кінематографом, щоби потому, де треба, і коли, прокручувать та в кінематографічній яскравости й послідовности оком і вухом усе осягать, переживаючи там чи чого то доскіпуючись.

Хтось колись був сказав мені, що кождий міліціянт є неодмінно, обов’язково і чекіст, але не кождий чекіст обов’язково має бути і міліціянтом.

Отож, хто має вуха, нехай слухає. Айнс унд фірціг. Як казали древні зулуси.

Коли говорять гармати, музи мовчать. А як би там не говорили, що музи не мовчали.

Не попхаюся же я зараз в чека та й не стану просить. Ось так і отак, мовляв, ясновельможне панство, для опису потрібно, дозвольте переглянути відеосюжетик.

Да мене як повели були 18 березня 1966 року в чека да як нажахали були мої молоді сили за те, що я читав сам для себе публічний виступ одного столичного критика про одного видатного поета сучасности, да як стали вимагати, спонукувати, щоб під диктовку я писав, да під диктовочку й розписочку видерли, що про зміст оної розмови я ніколи нікому ні на цім світі, ні на тім світі розказувати не буду, так я і до сих пір відійти не можу. Що не крок ступаю кождий послідовно наступний, так все здається мені, що от зараз візьмуть і схоплять.

Щоправда, у стигло перебудовні вже часи, коли людські язики розносили, плескали, що можна вже йти сміло в чека та й вилучати, забирать собі на пам’ять, “вшістко узяв на памйонтку”, свої досьє себто на себе, та й перти його додому, що в Ірманіїї ніби так і роблять, а одного разу я власноручно бачив по телевізії, як показували досьє самого Олександера Солженіцина, там якісь оповідання воєнної пори були, і їх авторові повернули, то прокинулось, у мене було побуждения, і собі піти в чека та й своє досьє забрать додому, щоб не тяжіло уже більш надо мною, й нащадки наші у моїм життєписі не копирсались та не звинуватили, бува, що на сім світі недостатньо бійцем був.

І то з такою настирністю ся думка ворушиться, пробиваться почала, що я мало був і направду не пішов туди. Але на початку квітня 1992 року у моєму житті сталася подія, яка ту думку геть чисто витіснила. Розбили родинний осідок на хуторі, полюючи за моїми рукописами, – рукописи забрали. Протягом літа я витримував тяжке слідство, мало механічно не обертаючись із потерпілого у кровавого злочинця, що в нього знайдено було горілку. Про рукописи й чути не хотіли.

То не попхаюсь же я у саме чека після того просить, так, мовляв і отак, поверніть моє досьє, та й прокрутіть заодно сюжетик відео, як там у Бочці дія розгорталася, щоб описати у художнім творі, в романі у своїм означене.

Нехай уже лежить у них оте моє досьє із грифом “хранить вечно”, раз самі не здогадались мені повернуть, да нехай вже беруть на себе нащадки труд та й копирсаються в нім, аніж я сьогодні сам в органи, в лещата сам ізнов попхаюсь. Нате, я заявивсь. Що буде, те й буде, але це вже буде потім, а не сьогодні.

Да раз воно потаємне, нехай потаємним допоки і зостається. Тим легша ноша, і з плечей геть! Тоді вмовкають вуста мої, і на папір нехай не проситься. Але що крізь пальці просочилося, до вуха донеслось, ми того, одного уже також не упустимо проми­нально. Бац на бац.

Коли уперше, здається, хто то автомобілем від Санкт-Петербургу до Москви проїхав, прокотивсь, не Радіщев, звісно, і спитали потому його “Ну, як?” – поїздочка тобто, то тільки і відповів він: “Розумієте, це дуже швидко, це надзвичайно швидко”.

Й оргіїстка одна на запитання товаришки своєї розказати що-небудь пікантне, лоскітливе про Бочку, тільки й відповіла їй: “Понімаєш, Света, єто непередаваємо”.

І вже інша оргіїстка на те саме запитання другої своєї товаришки відповіла словами поета: “Понимаешь, Лора... Это – езда в незнаемое...”

Оце й усе. То ж не будемо ми додавать чогось іще свого. Та й із морально-етичного погляду – кому це потрібно.

Оргія є оргія. І цим все сказано. Нам треба вертати словам, за Потебнею, їхнє своє первісне значення. І велемовність наша, далебі, звужувалася б.

Але це тільки в окремі дні, правдивіше, ночі так напружено трудивсь у поті лиця Гришка Мордоворот. В такі ночі й справді по його лицю, бувало, градом котивсь піт од великої відпові­дальности й не меншого збудження.

В усі ж інші буденні дні, коли Бочка порожніла, і Гриша, можна сказать, одпочивав собі на лоні природи. Сидів із вудочками над ставком і ловив рибку. Витягував карасики із ставка. Робота – не бий лежачого. Легкість на цій новій посаді Гриші забезпечував його булий високий авторитет. Довкілля знало, пам’ятало почерк його роботи. Отож, із тверезих людей не наважувавсь ніхто підступити до ставка, чи навіть до заповідника. А п’яному котрому якби і вдарило в голову попхатись сюди, то не допхається у віддалений закуток за браком сили.

Отож, тиша і благодать для Гриші на лоні природи. І навіть потяг до людських лиць, морд тобто, мимоволі став згасати у членах Мордоворота. Недаремно ж кажуть, що природа і лікує людину, а не тільки облагороджує її.


Дромбель у свій прекрасний номенклатурницький, непов­торний час, як член бюро райкому і маяк сільськогоспо­дарського виробництва, бував у Бочці. І то не раз. Як законний сто­процентовий учасник форуму. Кажуть, і як оргіїст виступав.

Але краще про те не згадувати. Минулого не повернуть. І невимовний жаль за втраченим сковував Дромбелеві члени. На серце ж линули поетові слова “Отговорила роща золотая...” А клясти їх на серце не хотілось.

Мордоворот знав Дромбеля персонально. Не міг не знати. І Дромбель Мордоворота знав. Хоча б по тій причині, що усі його в районі знали. Але потрапляти сторожові на очі в такій дражли­вій ситуації Дромбель не хотів. Тому й зупинив машину трохи іще подальше від Бочки, у затінку кленової алеї. З одного боку доріжки – берізки тонкостволі, у вбранні золотім тихо жовті листочки ронять, із боку другого – клени усе, і лист їхній червонястий сяянням горить.

Дромбель вийшов із машини. Й бринять поетові слова: “отговорили роща золотая...”

– Які чудові кленові листочки, – підняла один і промовила Зінька. – Я візьму його та й покладу між листками свого щоден­ника. І він завжди нагадуватиме мені про цю алею...

Дромбель порівняв Зіньку із берізкою і глянув на її юні вії. І перестрах раптом скував його члени. Се діло юне, малолітнє. Тут аби на нове слідство не напоротися. Але і втрачать сю квітку – це все одно, що останній глузд втратить. Раптом і слова слідчого одного спогадались, як говорив він “Життя дається людині один раз, і прожити його треба так, щоб не було жалко за втраченим минулим”.

– Які чудові кленові листочки, – вдруге повторила Зінька.

Дромбель глянув у її юні вії, і відповів їй взаємністю.

– Так ніхто не кохав... – тільки й скрикнула Зінька.

Як те сталося, відбулося вперше у їхнім житті, ішов Дромбелеві п’ятдесят третій рік. Зіньці – шістнадцятий. Розумна різниця. Як писатиме пізніше преса, у їхнім віковім цензі становила тридцять шість років.

Але я знав одну подружню пару, коли розумна різниця у віці становила сорок років. Отже, наш Дромбель, можна сказати, і не добрав іще чотири роки.

У грудні 1992 року, коли я перебував у Будинку, так там одночасно перебувала і тая подружняя пара. Це був один вісімдесятилітній офіційний чинник старої школи. Вона ж акторка ніби була сорокалітня, принаймні зовні виглядала як акторка і поводилась як акторка. Усе вголос запитувала офіціантки, чи сьогодні борщ або суп не на курячому бульйоні. А якщо на курячому, то що від того змінитись, статись могло би. Так і линуло у моє думання запитальне од її слів. А якщо і не на курячому бульйоні був сей суп, так і знову ж таки що?

Погляд у старця вже прямий, відсутній, сторчовий.

А іще через день говорив мені про сього старого чинника один молодик, авангардист:

– Я коли дивлюсь на цього старця спереду, так усе мені здається, що із-за його спини з одного боку Микола Хвильовий виглядає, а з другого – Євген Плужник...

І далі продовжував:

– Він вампір сей старець. Він випив молоду кров своєї дружини...

Але моє розмишляння було розбіжне, розгублене і неоднаке.

Уже вдома потому я розгорнув Довідника та й став вичитувать біографічні тані того вісімдесятилітнього чинника. Серед іншого, там було написано, що членом він став у 1937 році...
А між тим Зінчина краса розцвітала, поряд із незвичною ставністю і грацією багато чого в ній якби дозрівало, набувало заокруглення. Й се так бунтувало, манило молоду учнівську кров протилежної сильної статі. Але в клясі Зінька зоставалась все такою ж недотрогою, “отойдите от меня, я духами пахну...”, гордою і незалежною, недосяжною для кожного ровесника. Навіть у погляді. В уяві навіть. Тільки у колі своїх найближчих товаришок інколи на перерві візьме осміхнеться лукаво та й зайдеться реготом викличним і ніби нетутешнім: “Как умеет любить халиган”. Щось зупинено доросле, невідповідне їхньому вікові, печально дике звучало, іскрилось у тім реготі, аж това­ришкам ставало не по собі. Ніяково і запаморочливо.

Відтоді зустрічі Дромбеля із Зінькою стали в певних фазах регулярними. Се дивно, се винятковий випадок, але се факт, що їм удавалося так утаємничувати своє закохання, ті свої зв’язки, що ніхто не тільки не заставав їх, не упіймав, не запеленгував, але навіть ні о чім ніхто і не здогадувався. Се справді дивно. У селі ж воно таке, а які б не були полюбовні стосунки, а вони тут же й розкирвалися, розсекречувались іще в зародку своїм, в ембріоні, у замірі яким то підсвідомим інтуїтивним угадуванням і розгадуванням. А тут, бачте, ні. Виходить, Дромбель і Зінька були вроджено обачні, й уміли зберігать тайну. “Тайну свято збережу”, – сказав своїй полюбовниці одного разу на прощання Дромбель.

Тайна розкрилася на випускному вечорі, удосвіта перед самим сходом яскраво червоного великого сонця. Тайну не зберіг той же Дромбель. Він набрався в дупель, втратив орієнтацію та й видав себе і Зіньку з головою. Коротше, запеленгували їх, можна сказати, на місці злочину.

Дромбель і не брав того близька до серця. Тим паче на п’яну голову. За одне був спокійний. Атестат зрілости у Зіньки вже на руках. Доросла, дозріла вже тобто, і в натурі, і на папері, в документах. Так що малолітства йому тут не пришиють, якби і хотіли шить.

Але ця оказія, звісно, тут же й рознеслась по селу і в одно­часся діткнулась чутливого слуху благовірної Дромбелевої дружини. І глибоко вразила її серце. Було у цім щось загадкове і нез’ясовне. Хіба вона і раніше не знала, не відала про пригоди свого благовірного обранця. І суперниць своїх декотрих знала в лице. Але з тим вона уже змирилася, і воно не поражало її серце глибоко. В сій же юній суперниці випромінювалась яка то сила, що поразила серце благовірної Дромбелевої дружини до самого дна. Зробила його нез’ясовно розгубленим, безпорадним і безпомічним.

В одну ніч раптово стала Дромбелева дружина сивою, якби голубка, так як і він колись після чергового слідства.

Але виду не подавала. У їхній родині усе залишалось, як і раніше, благополучним та пристойним зовні. Допоки аж протягом кількох років.

А між тим події на другому Дромбелевому фронті розви­валися ось яким чином.

Буквально через два дні після випускного вечора Дромбель повіз Зіньку своєю чорною “Волгою” у місто та й прилаштував її там на одну конторську роботу. Можливо, тут йому допомогли старі зв’язки. Не всі ж у бік шарахаються одразу, якщо товариш погорів, як це за звичне прийнято шарахатись у номенклатурному світі.

І став тепер Дромбель поманеньку, потихеньку наїжджать у місто до Зіньки, коли там приходила черга. Коли власною машиною, а вже як енергоносії дорожчати стали, то коли і автобусом.

Як приходила, наставала черга, то приїжджала Зінька і додому на хутір. За продуктами до батьків. І тут вони у посадці також зустрічалися. Мали тобто зустріч.

Дромбель і завозив частенько своєю машиною Зіньку із її сидорами, які вона понабирає у батьків, у місто. Се від якого то часу у нас процвітаючою традицією стало, що у суботу з’їжджа­ються плином молодята, молоді хлопці та дівчата цебто, в отчий дім до батьків своїх, якби лелеки з вирію до гнізд своїх линуть. До батьків із порожніми торбами, від батьків – у неділю, в понеділок їхні торби аж тріщать від провіянту. Ся ознака була як конкретний вияв Брежнєвської політики зрівнювання села із містом.

Вибіжить Зінька зі своїми сидорами з хати до дороги, із стежки іще ручкою з матір’ю попрощається, скільки мати нести помогти до зупинки автобуса не напрошується, а все відмовляється, “будете себе трудить, я й сама донесу”, вийде з клумаками на дорогу та й проз посадку, проз лісок уже ніжками дріботить. А тут уже й чорна “Волга” її ненароком наче наздоганяє, та й зупиняється навпроти, та й ускакує у тую машину Зінька. Ну, мало яка машина дорогою їхать може, так само, як і чорна “Волга”. І якщо обіч шляху струнке дівча, та ще з клумаками, дріботить, то який водій не спокуситься, щоб не підвезти. Це якщо старець із ціпком ішов би, шкандибав, то навіть би якби й просив, ґвалтував, ґвалтом тобто кричав, а ніхто не стане, не зупиниться.

Переважно у тім напрямку, через сусіднє село, чорна “Волга” і мчиться вже до райцентру; через своє село поїдь, дак охочіших у вікна роззирать, хто то їде там у Дромбелевій машині іззаду, багато знайдеться. Але і в чужім селі знакомі вже знаходилися, на очі попадалися та й завважували, запеленговували. Тут на Хрещатику часом на свого хуторянина наткнешся, а то щоб у сусіднім селі свій чоловік не дибав десь, щоб лице знайоме впізнаванним сяянням своїм не променилось.

Докотивсь той поговір і до Зінчиних батьків, не міг не докотитись. Простодушні до наївности, вони вірили в те і не вірили. Якщо щось такеє онеє трапляється у житті із власною дитиною, то вітцеве-неньчине серце в данім случаї спротив тим чуткам чинить, щоби сумніви щодо справжности можливого розвіять.

Між батьками і їхньою донечкою душевного порозуміння, контакту, комунікабельности, якби сказати, не існувало. Сі родинні стосунки, як і в переважаючій масі сучасних поколінь в основному будувались і розвивались по єдиній незворотній лінії новітнього практицизму “дати-взяти”. Батьки тобто дають, діти себто беруть. Власне із самого малечку культивована тая лінія і витворила відповідну визначальну рису сучасних молодих поколінь. Кожне нове покоління завжди несе у собі яку то притаманну рису, що в усі періоди позначає і певну суспільну якість.

Вродлива, погордлива, замкнута і незалежна, Зінька була далекою і недосяжною для своїх батьків у душевному плані. Таке іще й тоді буває, що діти далекі й недосяжні для батьків, коли вони переростають у чім то своїх батьків, в талантах і дарах, як з’явлена незвичність.

Зінька ж уважала своїх батьків за людей іншого ґатунку. Занадто старомодніх себто уважала їх.

Але коли про чорну Дромбелеву “Волгу” діткнулась чутка вух Зінчиної матері, так що то підозріливе насправді пробу­дилось, заговорило ув її серці. Повірити одразу вона все одно не повірила, але вирішила вистежити, вислідити.

І от коли наступного разу уп’ять приїхала Зінька за провіянтом до отчого порогу, да й випровадила її мати на стежку, а сама крадьки у посадку вскочила та й поміж деревами серед сосонок до шляху пробирається. Не встигла Зінька на дорогу уступить, стать, як мати уже й сочить, патрикує за нею, з-за дерев. Аж тут раптом і загурчало. Й чорна “Волга” навпроти Зіньки зупиняється. Задні дверцята отворяються якби автоматично. Зінька, наче метелик, впурхнула і розчинилась у чорній “Волзі”. Чорна “Волга” проковтнула її, та й подалася, помчалася уперед на семи вітрах, немов нічого важного і не сталося.

– Ах, ти ж бандит! Ах, ти ж крук! – тільки й скрикнула Зінчина мати, епілептичко затиснула кулаки і забилась у неконтрольованім верхньою свідомістю риданні.

А між тим людські язики уже про нове плескали, нову чутку розносили, що Дромбелева благовірна дружина узяла із ним законний розвід. На ґрунті ревнощів до Зіньки. Тут же і майно все поділили. Миски й ложки поділили. І дітей поділили. Третя дитина – поміж ними обома.

І ся чутка скоро, одразу ж донеслась до вух Зінчиної матері. Й друга чутка донеслась, що ніби Зінька й завагітніла уже, плід тобто від Дромбеля понесла, що він тепер, як законний розвідник, неоженьба, як писав один молодий офіційно перспективний прозаїк на початку 70-х років, буде одружуватись на Зіньці.

І ті чутки новими приголомшуючими хвилями навернулися на материне серце. Жде не діждеться вона, коли вже нарешті Зінька ізнов приїде, вона на ній свою пасію ізжене.

Але як приїхала Зінька, то й вм’якла мати враз. Тільки потому обхідними стежечками підступилася:

– Та чи же тобі, доню, і хлопців нема, та і вже тобі і пари не судилося, як людським дівчатам, щоби на мою глову да гріх такий тяжкий, да поговір, да стид і ганьба, що я людям і в очі глянути не можу, не годна?!

– А ваше яке діло?! – тільки й визвірилась Зінька.

Але розмова на тім не закінчилась. Розмова тривала довго. Й тим завершилась, що Зінька новий виклик ізробила: якщо вони, батьки, такі причепливі, то вона приведе до них наступного разу Дромбеля і він попросить їхнього благословення.

– Ах, ти ж паскуда! – тут уже не втрималась мати.

Але в наступний свій приїзд Зінька таки привела в хату Дромбеля.

Вітець-ненька аж знітились, аж зіщулились од несподіванки й переляку.

Кажуть, не такий страшний вовк, як його малюють.

Як були якось узимку лісники віддаленого лісництва упіймали, убили два вовки, поклали їх неживих на сани та й, задоволені, якби герої космосу, везли поволеньки до райцентру здавать, так усі села й містечко, особливо діти, школярі, виходили їх зустрічать. Справдешніх вовків побачить. І не боялися вже їх. Обмацували їх вільно і поглядами, і руками. Не боялися мертвих вовків. Таким близьким і безпечним стало те, що іще вчора було грізним і далеким.

Дромбель не був уже головою, тобто мертвим став вовк, але нагнав на Зінчиних батьків такого жаху й переляку, що вони і не знали, де його посадовить, і не знаходились, що казать.

Але Дромбель все-таки попросив у вітця-неньки доччиної руки, благословення тобто. Як просив, то коло вуст його лукаві смішинки позагнуздувані гарцювали, товклись, готові щомиті на волю випурхнуть. Був Дромбель на п’ятнадцять років старший од своїх тестя-тещі, і оте його “тату”, “мамо” так розсмішило Зінчину матір, що той сміх мало і не прорвавсь був із середини диким реготом.

Але потупцялась та й каже прохально догідливо:

– Нехай би ви розписалис.

Так саме і говорила вона “розписалис”.

Це коли узимку 1970 року ми із Сидором у Тишицю до Гольки ніби “у свати” їздили. А там у Гольки була цілковито глуха тітка. Якщо говорять люди, так вона тільки сміється чисто благісно так, аж дивиться мило.

От вона і каже раптом:

– Хай би вони розписалис.

Так і промовила “розписалис”.

А Сидір на те відповів, знаючи, що вона не чує:

– Карандаш зломався...

І виразним пронизуючим сміхом зайшовся, тітку видивляючи.

А вона й собі сміється чисто благісно. Уявляючи, напевне, що про однаке сміється. А насправді, то не про однаке сміялись вони – про різне.

І збоку це приголомшуюче безпорадно спостерігать було тую картину у виразности сміху.

Здається, Дромбель і обіцяв був їм тоді розписаться.

Та обіцяного сім год ждуть. Це коли у контору був Зінчин батько колись за машиною ходив, то Дромбель усе відтягував, як прохач прийде у середу, то каже “прийди у понеділок”, як прийде у понеділок, то каже “прийди у четвер” і т.д. Нарешті прохачеві урвавсь терпець, і зважився він на протест “Та ви же обіцяли дать?!”, а голова і бац тоді прохачеві, бац на бац, “Обіцяного сім років ждуть, а ти поки що ждеш два”.

Сього ж разу Дромбель одразу відмовився від обіцяного, зрікся, як тільки поріг хати переступив у зворотньому пряму­ванні, то й сказав уголос сам до себе: “Я шо, дурак, паспорта марать”.

Отак і ходить він і дотепер неоженьбою. Усе до Зіньки їздить. Там кіндер уже, кажуть, народивсь, тільки сказать не можуть, од кого. Коли своєю стороною “Волгою” їде, а коли енергоносіїв нема, то і автобусом чи попутною там, коротше, громадським транспортом.

І не з порожніми руками їде. Із сумкою, із рюкзаком коли. Аби-но побачив, засік, запеленгував у розвідної дружини колишньої своєї благовірної, а живуть вони в однім домі, в “будинку голови”, що то лежить не на місці, так одразу хвать його і до своєї торби. М’ясо там, сало яке шпиг, млєко і яйка – ні, а тушонку у слоїках яку, не обов’язково курячу чи півнячу або лосятину, але всяку, як і варення різне, – вишневе, чорничне, смородинне, малинне, чорноплодовогоробинне, гриби які там, буває, що ложку, миску, чи якусь іншу ужиткову річ у свою торбу упхає та й пре до Зіньки. Ще й наспівує при тому, під ніс собі мугикає: “А кум до куми судака тащить”. Так що якщо й були оті тисячі перелічені трьохлітрові слоїки консерванту, що про них людські язики колись плескали, а геть все чисто Дромбель до Зіньки поперевозив. Вона ж, запримітив, спостеріг і почув хтось, тільки щигликом його, свого обранця, у лобне місце, де раніш чорне вороняче крило спадало, лясь, та й зайдеться реготом розкотистим: “Как умеет любить хулиган”.


Як роз’яснила мені усе чисто теє Євка, то й зрозумілим стало, чому Дромбель у автобусі при такій великій дорожній сумці був, і як закинув він її на праве плече, так сумка тая і сплющилась, враз.

Ой, навіщо воно нам – в нас і свого горя вистачає. Але отак від Дежука, від светрів білоруських почалось, а Дромбелем закінчилось. Яке то все воно взаємопов’язане у життю. Що ціле життя – сув’язь одна.

А ще й до того спричинився був наш Дежук мимовільно, що наче став предтечею другого нашого сельчанина Карасика, який зацвів у перебудовні часи на терені нашого краю, яко стопро­центовий узаконений владою бізнесмен. Подумать тільки, то на ногах не встоять можна, штани можуть змокріть, село наше, закутень глухий у масштабі світовім – і раптом бізнесмен. Він також вже має “Волгу”, але білу. Побіля гаража збудував собі лавку, та й виторговує різними товарами там, навіть і заморськими на повну катушку, оно курява іде. Й собака величезний, як теля, у дворі стоїть, усе м’ясо, стегна телячі сирі червоні, жує, їсть, обгризає. Так і суне народ наш сільський, а й дооколишній до Карасика із ранку до вечора, а хоч і серед ночі – то приходь. Ласкаво просимо, панове! Й ніякий там дільничний, околотошний Брикун, шмаровоз, себто лягавий колишній тривожить його не поткнеться. Бо ще Карасик такого за двері виставить може та в шишик загилить.

Людські язики вже плещуть, що Карасик зібрав уже мільйони і міліарди, купонів, мається на увазі, що він входить у п’ятсотку найбагатіших людей України, що на Канарських чи Сойшельських там островах він уже вибудував собі віллу, і скоро поїде туди відпочивать, а ресторан іще будує. Ну, про Канари й Сойшелі, то, може, вже хто і загнув, але мені Тимко розповідав, ніби сам Карасик йому говорив, що хотів уже купить фабрику, але передумав, буде куплять спиртзавода. Із фабрикою, мовлять, більше клопоту. Складне виробництво. А на спиртзаводі простише. За спирт тобі стильки ячменю, картоплі й другої пашниці, узагальнено, сировини, стильки припруть, що аби встигав перероблять.

Я не можу чогось певного і нащот фабрики чи спиртзаводу сказати, але здогадуватися можу, що рушійною силою суспільства Карасик вважає бізнесменство, й, кажуть, уже носиться із тією ідеєю. Так у нас в Кирилівці у 1970 році один інженер цілий рік із гаслом “ИТР – движущая сила общества” носивсь. Аж поки не сунули йому високу дозу інсуліну, що в інсуліновім шоку він не тільки потеряв се гасло, а й мову в його потягло, відібрало.

Якось осіннього похмурого дня 1992 року я ішов дорогою пішки із хутора до села. Аж то наздоганяє мене біла “Волга” та й зупиняється навпроти. Підвезти пропонує. Карасик. Як у село в’їхали, так Карасик і спитав, чи не знайшлися мої забрані рукописи. Я сказав, що ні, не знайшлися. І далі глибокодумно провадив бізнесмен:

– Мені здається, що робота се не рук органів, не кагебе. Якби кагебе, то вони могли б це ізробить і раніше. Мені здається, що це зробили сучасні бізнесмени....

– А навіщо бізнесменам мої рукописи? – тут же й запитав я. – Який із них їм буде зиск?!

– О-о! Ви не знаєте... – іще глибокодумніше багатозначно промовив Карасик.

А фермер ізнов наш мені інакше говорив, що мої рукописи взяли пацани, але вони не знають вартостей тих рукописів у валюті. При цьому трьома пальцями правої руки знак зробив, потер, як звично символізують валюту. Цікаво, що здогад про роботу тих клятих пацанів мені висловили багато людей. Це й педагоги, і зубні лікарі, тобто стоматологи. І працівники масової та літературної преси, і колишній директор фабрики, і народний депутат України, і т.д. Причому ці люди зустрічались мені в різних місцевостях. І я над тим замислився. Мене стала подивовувать, а й тривожить ся їхня одностайність думання і здогадування. Але я ніколи не запитав, кого вони розуміють і уявляють кого під тими пацанами, чи теж однаке. “Малыши работают”. “Хлоп’ята працують”. Але це зовсім не те, що “Орлята учатся летать”.

Фермер наш за своїх сорок років життя перемінив сорок і одне місце праці, але жодного дня не працював на полі, а в останнім часі чотири місяці, кажуть, вчився у Польщі на фермера, як посісти наші спадкові куплені колись землі та й витурювати із них витонченими способами корінних хуторян під тим приводом, що вони землі не люблять, тілько він єден землю любить. Майстерність його у сім ремеслі витурювання перевершує усілякі ваші уявлювання. Його девіз: “Ми не можемо ждати милости від природи. Взяти у неї – наше завдання”. В останнім часі він збирається в мандри за наукою до Америки. Здогадливі люди кажуть, що цю землю він приватизує, а потім продаватиме її корінним хуторянам. Жде цього моменту. І тоді наша земля продаватиметься у століття кілька разів. Шістдесят років тому наші батьки купляли її у польського пана, наляканого більшовиками. Тепер їхні онуки викуплятимуть її у фермера...

Але, гай-гай, так можна писать до безкінечности, про гріхов­ність забуваючи. “Скрипи, перо...” Але на хуторі і пера нема, й самописку де роздобудеш. Доводиться дописувать випадком від­найденим давнім, що вже стратило свою виразну силу, і бліде.


На хуторі у кінці липня розбушувалася стихія. І в самоті своїй вдруге (вперше кілька років тому, як смерч рухався) з одчаєм відчув: стихія грізна.

Стихія має подати людині і людству великий урок: ми повинні замислитись, покаятися і єднатися.

Ціле літо видалось дощове. Третій місяць підряд кожний молодик ріжок униз опускає. Відро на дужці не затримається, спаде, й на землю вода розіллється. Коли не стежу, не спостерігаю, так ся прикмета і збувається. Два останні тижні то короткочасні дощі тривали безперестанку, з невеликими інтервалами.

А тут раптом під вечір подув відносно холодний, як для літньої пори, північно-західний вітер. Посунули густи темні хмари. Вітер дужчав, із поривами, у поривах вже вишумлював деревами, нагинав з гіллям, немов бавився.

Почав падати кривий, скісний густий дощ. Краплини великі. Вода у річці, в канаві, почала блискавично, на очах прибувать.

І так тривало добу. Вітер налітав з однаковими за інтервалами у часі поривами. І з кожним поривом дужчав. Так само й густишав дощ.

По полудні другого дня худобу вже не виганяли. Вода почала виходить з берегів, розливаться по сіножатях. Дунай – море розливається. І це вже будило в мені тривогу. Я згадував розповіді Батька, сусіда Івана й інших старших хуторян про велику повінь у цих місцях 1924 року. Вода тоді бігла по всій нашій надрічній низовині. Тільки грудочок, де хата зараз наша, і був незайнятий. І Батько, нажахані, поміж двома берегами якби перебували.

І от через шістдесят дев’ять років, схоже, і я опинивсь на Батьковому місці, в ситуації однаковій.

Але такий у мене ще зберігавсь настрій до писання, і я продовжував писать за столом. А за моєю спиною, за вікном, за метр від стини стояла велика береза, і вітер дужими поривами розмаював її густозеленого кудрявого верха.

Раптом за моєю стиною щось сильно гупнуло, ніби об стину вдарило. Я вийшов надвір, і завважив, що ця береза стовбуром своїм із місця уже зрушена, до другої уперед подалася. Я униз глянув, – ой! – коріння її уже під стиною виважене. Береза шатається і стовбуром своїм, і вітер їй верха розмаює шатристого, махина така, хіба не виважить. Се посіяло у моїм проглядуванні іще більшу тривогу. Береза може шатнуться. Й на клуню упасти, або на колодязь, або й на хату повернуть. Чи оземком об стину, об вікно вдарить. І я вже перестав писать, сидіть за столом. Час від часу виходив надвір і спостерігав за березою. Вона все більше нахилялась до другої, вже верхом своїм її верха торкалась, немов просила в розпачі: “Сестро, порятуй, поможи!” А корінь її усе більш виважувавсь. Круг чималий розколинами окресливсь. Я моливсь, аби ся береза верхом своїм безпечно за другу заче­пилася. Але таке зчеплення за формою великого гілля не проглядувалося. Бо і в перспективі, якщо подумать, ся береза витворила постийну небезпеку. Бо хто мені її зріже, моє перебування тут убезпечить, якщо рідний край в особі влади і кожного поселянина незупинно жене мене ізвідси.

І я згадав, як 1954 року посадив цю березу, а ту другу – 1955-го. Як радів я був тоді, коли дерево прийнялось, аніскілечки не прогдядуючи, що через тридцять дев’ять літ воно витворить жахаючу проблему, що ліпше був би я не садив того дерева. Але десь то все те вже тоді було помічене, закодване. “І дерево, як дитина”, – подумав я. Невимовно радіючи її появі, чи можуть здогадуватись тоді батьки, якими гіркими проблемами може спричинитись вона у майбутньому.

І третя проблема, яка підступала мені під горло: дощ пробивав продірявлену стару стріху, горище у багатьох місцях, ділянках затоплювало, текло в хату, але особливо в комору, сіни. Як се без­притульно немислимо, коли людина не має даху над головою, але яка це і до відчаю загнаність у кут, коли дах над головою діря­вий, тече, капає на голову, ти безсилий його полагодить, і ніхто в світі, жодна душа тобі не поможе, не зарадить, не одгукнеться.

Четверту проблему витворили бобри. На кого люди – на того і звірі. Як поселилися тут вони чотири роки тому, під хатою, навпроти комори загату вимостили, то Богдан радив мені загату ту розкидать чи якось попросить їх “Ануте, хлопці, киш ізвідси!” Але поштарка Галя казала, що бобра чіпати не можна, бо зачепиш бобра, то не буде добра. Се добре ізбоку казать.

Я їх і не чіпав, але бобри мені уже зло витворили. Мало що за чотири роки вільшник перевели. Бобри, як і фермер, аби но окупувавсь на масиві, так і пішов ландшафт нищить, руйнувать, Бобри, може, іще яку то рівновагу у природі витворюють, фермер же – ніколи.

Я вийшов у садок, за комору. Вода вже виходила з берегів. І тут я з гірким подивуванням відзначив, що в садку за кілька метрів від поздовжньої стини хати утворились відносно глибокі ями. Моріг запав униз, зверху стояла вода. Усе ясно. Це бобри про­робили убік хати підземні хідники, прорили у цих місцях свої лабіринти. Зараз туди зайшла вода, і грунт осунувсь. А що коли їхні лабіринти і під хатою розташовані, тоді хата може осунутись і впасти. Вона й так уже одним боком до річки подалася, перекосилась.

Сі чотири проблеми навернулися на мене рівночасно, і кожна з них зосібна, й усі чотири усукупі робили мою ближчу перспек­тиву, тобто перспективу на ніч, неясною.

Заки іще було трохи видно, я усе приглядувався до води, як вона на очах прибувала, вже захопила половину города, – огірки, буряки столові, петрушка, капуста, частина моркви опинились у воді.

Я прикинув, на скільки іще має піднятися вода, щоб зайняло хату. А не набагато – на сантиметрів двадцять-тридцять, може. Ізнов висока повінь 1924 року, про яку розповідали очевидці, так близько підступила до моєї свідомости нагадуванням. Вода гналася тоді долиною, показавши вочевидь поселянам, де низина, а де висота, де можна було оселятись, а де треба було подумати, пробила у сильнім напорі Башту, й увірвалася в Загалля. Там хати позатоплювало. Там Гало. Люди рятувалися човнами, чайками. Чайками від хати до хати сусід до сусіда в гости плавав. А котрі молоді та одважніші, на гребінь стріхи вийшли, щоб погарцювати, як лелеки собі походжали, ніби виклик стихії являючи.

Іще згадалось, як Батько тоді в критичній ситуації в самотині поміж двома берегами на горбку опинились. Як і я тепер через шістдесят дев’ять літ. Батько тоді іще молоді були. Мене ж мої літа і тягар переслідувань та гонінь уже донизу хилять.

Із другого боку хати вода вже уступила в садок. Через фермерову картоплю біжить навпрошки на сіножать. А сіножаті уже давно не знать – Дунай – море розлилося.

Ситуація обернулась, стала перед мною своєю виразною очевидністю. Усе. Я відрізаний. Я полонянин води поміж двома берегами. З одного берега у вируючу мутну глибінь мені вже ходу нема. Понад фермеровою картоплею через мілку течію у світ мені ще вихід допоки є.

Конкретна реальність ситуації торкалася мене отямлю­ванням, усвідомлюванням, що все це відбувається насправді, – і що це серйозно. Й спонукувала мене до також конкретної дії. Порадника тут не було. Я опинився сам на сам. Але й при вражаючій нестабільности психіки не втратив самовладання, не розгубився. Я згадав про два целофанові мішки. Засвітив лямпу. Знайшов ті мішки й почав до одного упихати усе найнеобхідніше, щоб не забуться чого – сухої одежі, рукописів яких, документів, київських ключів, – добро вбоге своє (”Чурек і сакля – все твоє: Воно не прошене, не дане”). Ай, саклі може і не буть.

І перед загрозою можливої руйнації унаслідок грізної стихії я раптом згадав, що сигнали про таку можливу руйнацію родинного осідку і цілого хутора уже подавались і раніш, ознаки являлись. Першою істотною ознакою, нагадуванням про неминуче й невідворотне була поява бобрів, які одразу ревно узялись за вільшник, за в’язки і бересточки, за садову деревину. “Щось то воно буде, ой, буде!” – стугоніло тільки зчаста, і в серце вдаряло.

Другою іще істотнішою ознакою неминучої розрухи цілого хутора – такого прекрасного колись людського поселення, якому роковано було на очах одного покоління спалахнути, засяять, зацвісти і згаснути – була постала поява у цім краї фермера, який заходився ушвидчено витурювати із своїх законних куплених колись земель корінних хуторян, змінювати ландшафт і плюндрувать картину свого колись благодатного закутка. Що не доруйнував колгосп, те доруйнує фермер. Колгосп сплюндрував, знівечив лице землі у масштабах глобальних, фермер плюн­друватиме у розрізі льокальнім, щоб відтак булого прекрасного лиця землі і зовсім не впізнати. Але про усе те продумали управники. Не раз ішло у моє думання.

Фермер відпустив чорну бороду. На тлі тієї густої волосяної ростинности його смолисти очі блищали іще зловісніш. Насу­вавсь зловісний поруйнівник. І сам він в ушвидченім снуванні гасав щоденно хутором пішки малий і трактором перед очима корінних хуторян, котрі відживали свій вік, гарцуючи зумисне, тішачись, кожним кроком своїм ніби потверджуючи, що ця земля уже не їхня, а його, як зловісне віщування. Ще й рукою правою унаочнював печатку, імітуючи, як печатку б’ють, шльопають, що на цю землю у нього вже є. А затим вказівним, цурпалком обрубаним вісімдесятилітній бабусі ік землі указував дорогу “Тобі, бабка, уже отуди пора! Тобі земля не потрібна – тобі в землю дорога пряма”.

Й по павзі усміхався своїми смолянистими очима: “А як ти туди підеш, так я і твого двора в цей же день отако прихоплю”. Ще й ручки обидві розвів в обхваті, імітуючи, як він насправді це обійстя прихопить, приватизує тобто.

Жінка ж плакала й доказувала йому, як вони із чоловіком своїм у травні 1938 року сей двір із землею у Марка, який в Аргентину спрямувавсь, виїжджав, купляли, останню корову продали, й останнього чоловікового піджака збули, голий він, нагий для зими зоставсь. А коли вже вирушав Марко високого переджнивного дня у ту далеку свою чужу Аргенитину, так попадали усі посеред двору навколішки, і молиться стали. І жінці молодій тоді сій так чудно нез’ясовно стало на серці, що ніколи іще не бачила вона яви, щоби люди отак прямо посеред двору навколішки на землю попадали, до небес очі свої спрямували, та й в одностайности молиться під небесами почали. Навіки із двором сим і з землею рідною прощаючись.

І от тепер в моменті нажахування свого на цю уже стару жінку фермер якби справді мав вигляд післанця, виконавця отого самого їхнього верховного, що збирався в одночасся славу усіх міст світу явить і показать.

Але на завершальнім етапі людської дороги він і являється над очі, кажуть, в різних отаких формах.

І ся виразна у контрастности ява була як нагадування, будила смутні передчуття щодо перспектив родинного осідку і хутора.

Й ся друга ознака звучала, як зловісне віщування про їхню невідворотну приреченість.

І біблійне у тім моменті ішло, що ось підеш сеї ночі й усе позоставиш, і не знатимеш, в чиї руки перейде. Грунт, отже, не тільки що піти, а грунт, отже, і щоби знати, і в чиї руки позостав­лене перейде.

Спакувавши усе своє добро в целофановий мішок, я міцно зав’язав його, кривий скісний дощ щоб не пробив і справжности речей не знівелював, а другий такий мішок розрізав на башлик над головою, як ітиму в дощ. Сей такий повнозначний вираз “іти в дощ”, якби у невідомість, у вічність іти.

Але це треба було іти і босими, вважай, ногами. Одні цілі туфлі я впакував у мішок, решта взуття – старі черевики – все в дірках, постоптувано до крайнього, до межі, усе можливе із них висмоктане.

У мене були нові гумові чоботи, але на хутір везти їх я боявсь. Взагалі як ізробили у Батьковій хаті шмон, то я нічого більш-менш путнього і не тримаю на хуторі. Усе порозтикав по родичах, де можна.

Я вже й готовий був у дорогу, у світ, як біженець. Кілька разів виходив надвір, і в потемках промацував поглядом ситуацію. Дощ не вщухав. Вітер також, іще посилювався, либонь. Вода вже бігла, гналася поза садком повним ходом своїм. Але у двір іще не вступала.

Вирушить із хати мене утримувала відсутність відповідного гумового взуття. Це ж заки доберусь до ближньої хати на горі, так ноги скиснуть геть. І тоді матиму нову проблему посеред літа. Простуду. Та й розкаюватимусь за передчасну поспіш­ливість, якщо довкола хати усе перейде благополучно, тобто до ранку грізна стихія вгамується. Тут угадати важко, тут людина стоїть на роздорожжю, і сумніви її рішимість та сили сточують.

І тут я досвід, урок нашого хуторянина Савки пригадав.

Навесні 1975 року по наших й дооколишніх хуторах, по окрузі цілій виривали, корчували садки. Це неочікувана, приго­ломшуюча хуторян акція, але у верхніх ешелонах влади завчасу спланована й зорганізована, відповідно забезпечена технічно й ідеологічно. Кажуть, стосовно сеї акції була постанова обкому партії, а може, й самого ЦК постанова чи інструкція яка була.

Тільки гай шумів, удалині розлягався, як наших хуторян садки тріщали, як плодові у усякові інші дерева ік горі корінням перевертали.

Наш недалекий надрічний сусід Савка мав гарного молодого садка, якого він дуже любив і яким пишався у своїм серці. І от коли шурхіт того смерчу наближавсь із місць пагіркових у Надріччя, так Савка із дружиною своєю благовірною що собі намислили, взяли пилу та й стали молоді плодові дерева у своїм садку вирізувати. Щоб ворогові не досталось, щоб гамузу екскаватори у городі і в дворі не витворювали.

Геть чисто вирізали протягом дня Савка із благовірною дружиною своєю садок свій, й одпочили смутно потомлені.

А на ранок екскаватори в наше Надріччя не пішли. Усе. Садки виривати перестали, припинили цюю роботу. Тую акцію припинили. Якби натішились. Аж до цього дня. Ніби, казали, якась ізвідкісь вказівка надійшла акцію припинити. Більше того, з вуст нижчих ешелонів влади, до ешелонів влади вищих нашому хуторянинові не доступиться. Тільки й чуть було: “Да якому це дурневі в голову забрело садки виривать”, “Да садки ж плоди дають, плоди і сушить можна, компоту зварить можна, а компотом і запивати як харашо...”, “Да такого буть не може, щоб у нас да садки виривали, корчували, це ж вредительство, це поза границею тільки таке й роблять, а не в нас...” Що цікаво, а й промовисто, що слова ці переважно і зривалися з вуст, тих, хто садки корчував, брав безпосередню участь тобто в сій акції. Але якби і знайшовся хтось, щоб на теє вказав, так його одразу за шкірку та за заднє місце і взяли б.

Як одразу тією стороною перевернулася пластинка, так Савка місця собі не знаходив, бісився у буквальному розумінні слова, волосся на своїй голові пасмами дер, нащо він своїми ж руками свій молодий хороший садок вирізав. А так стояв би іще допоки.

Чи кожна людина має ждати свого розпинання?

Довго наш Савка на хуторі і не продержався. Замандюрилось йому на Посьолок перебраться. Хоч силоміць його або витон­чено, як теперішній фермер, ніхто тоді і не витурював уже.

І став Савка ярим антихуторянином. Аби-но чергу пас, так усі городи наших дотепер уцілілих хуторян зумисне потолочить худобою. В агресію кидається. Товар надвір заганяє, якщо самотній хто там у хаті недужий і здачі дати не може. А як скаже хто супротивне що, виправдувальне, то в Савки одвіт завжди готовий: “То вибирайсь на Посьолок. Виберешся – то побачиш”!

Але таке не тільки щодо одного Савки показово. Треба сказати, що нема антихуторянина агресивнішого, аніж той, котрий із хутора вибравсь. Се вже яничар із яничарів – надяничар.

В історії корчування садків по хуторах у нашій стороні була і така трагічно-драматична сторінка.

Це у віддаленім од нас закутку краю, на Курганських хуторах і сталося. Дівчинка одна, п’ятиклясниця, вилізала на високу грушу у родиннім їхнім садку та й заявила нападникам, що сеї груші вона вирвати не дасть, бо вона її улюблена. Акція проте вирішила діяти невідступно. Плакали під деревом і умовляли дівчинку вітець-ненька. Але й те не вплинуло на її одчайдушну рішимість.

Було визначено та й дано дівчинці час на обдумання, щоб злазила із груші.

Акція лічила до трьох. За третім разом – вдарив револю­цьонер, зашатався світ. Уп’явся екскаватор зубцями своїми у сам корінь. І захиталась груша, й ізнов зашатався світ. І впала груша із дівчинкою. Чи дівчинка із грушею. Вони ж, як нерозлучні. Ручки розпростерла трояндно.

Дівчинці переломило хребта. І стала вона нерухомою. На світ Божий дивиться. А іти, пересуватись у сім світі вже не може.

Але її батьки вирішили все-таки пожалітися у вищі ешелони влади. Написали вони листа і в одну республіканську селянську газету. Той лист потрапив до заступника головного редактора газети, мого колишнього першого доброго вінницького редактора-демократа із шістдесятих років.

Я потому розмовляв із тим своїм побратимом, тепер, на жаль, уже покійним. Він розповідав мені, як виїжджав за тим листом у наші краї, вивчав ту справу, з’ясовував обставини. І написав навіть великого матер’яла на тему садків. Матер’ял було набрано і поставлено, заверстано в газетну полосу. Заступник редактора, чергуючи, увечері підписав газету у світ за графіком та й пішов собі додому. Наступного дня із запізненням з’явилася газета. Але того матеріалу про садки у ній не було.

Проте втручання заступника редактора спонукало владу на місцях дещо згладити, вирівняти сумні наслідки того випадку. Юну подвижницю відвезли у столичний інститут травматології. Там її поставили на ноги. Через кілька років вона видужала, повернулася до навчання, а згодом навіть вийшла і заміж. Батькам наспіх збудували у селі типову хату із прибудовою. Викопали навіть криницю. От тільки улюбленої груші не вернуть. Дерева, як і люди, не повертаються. Та й із хутірським осідком родині довелося розпрощатись.

От тільки винних не знайшли. Винним виявився заступник головного редактора тієї селянської газети. В скорім часі після конфузного випадку із тим матер’ялом про садки йому довелося розпрощатися зі своєю посадою, яку він обіймав протягом останніх літ.

І та історія із дівчинкою та грушею ще пробігає перед моїми очима відтворювано уявно, поки вагаюсь, й коли прийнятий рішенець розсіює нарешті розбурхані сумніви.

Я вирішую он як, зупиняюсь на тому. Нехай торба зав’язана стоїть на лаві напоготові. А я періодично виходитиму надвір розглядувати ситуацію. Як тільки вода у двір уступатиме, так я за торбу – і гайда!

Я зоставсь на ніч у хаті.

А вітер у яких то моментах своїх дужчав, налітав із поривами страшними у своїй силі, аж хата носилась, аж береза рипіла. Здавалося, реальність того діткнулась мого єства, що от і хата може перекинутись, і береза похибнутись може, та й на хату звалиться. А з другого боку виважиться могутній осокір, що його бобри, може, підточили й корінь йому перегризли – звалиться та й також на хату ляже.

Стихія грізна. Розгублюється людина перед стихією на самоті. Страшно стає їй.

І я уставав, час від часу зіскакував зі своєї лежанки. І припадав у безсиллі своїм і в розгублености своїй до голосної молитви. Голосна молитва, кажуть, певніш доходить до Творця. Я молився за себе, щоб порятованою вийшла із цього випробування моя душа, і молився за свій край, щоб стихія благополучно про­неслася над ним.

І тут у молитві я відчув усю глибінь, незглибинність, вірніш, власної розгублености, власної безпомічности й безпорадности. Ми такі малі і скуті перед величчю і недосяжністю Творця, незглибинністю його високих замірів. Я моливсь, а кожний новий, іще сильніший порив вітру за вікном, вишугування і поскрип берези поглиблювали у моїм єстві те відчуття.

Нараз усе моє життя поставало, проносилося перед моїм зором, якби на екрані. Й од багатьох своїх учинків хотілося зректись, або ліпше, щоб їх не було зовсім. У тім моїм минулім діяло, розбуювало багато пристрасти мого власного серця. І якби мені дано було переживати ті моменти, події, ситуації заново, то я вилучав би із них пристрасть, натомість прагнув би виявляти смирення. Й тоді ситуації, події, моменти, явища набували б іншого сяяння. Бо краще було б промовчати, аніж сказати, і краще було б дати, аніж взяти. Але, на жаль, ми осягаємо се із запіз­ненням. Ах, якщо шукаючи рукописів, забирають штани і мед, то й за тим пощо жалкувати. Діло якщо не наживне, то перебутне. Якщо здирають каптана, то віддай і сорочку. І що фермер посів куплені спадкові землі, нехай би в пристрастях не бушувала твоя душа. Бо такий час настав для нього, і для тебе. Для нього брати, а для тебе – віддавати. Для вижиття для нього, і на пагубу, може, для тебе.

Й нараз поміж поривами вітру дужого іще сильніше відчуття навернулося, що усе те марнота марнот.

У куточку Батькової хати під могутнім коренем власними руками у мої юні літа посадженої берези, що не знати, якої миті звалиться на хату, у вишугуванні грізної стихії на мене ішов високий момент. Що за ним лиш два путі тільки й можна розрізнити було, проглядувалися – або згуба, або порятунок й душі оновлення.

І навіть творчість перед цією високістю втрачала свої усілякі смисли. Більше того, у творчости тій виразно, як ніколи, раніш, проступав, проглядувавсь елемент, момент, гріховности. Бо хіба не на гріховности замішаний у творчости отой момент стриптизу, хоча за твоїми колишніми замірами і уявлюваннями, мав би сприяти оновленню і відродженню душі, оголивши її справжню, реальну сутність.

А може, це була не та творчість. Досвід Андріяна Леверкюна ішов. Томас Манн. Може, потрібна й існує уже інша творчість.
Неосяжну високість несе для людської душі грізна стихія і самота. За тим високим порогом має буть і проглядується якісно інша творчість, інша художність.

Після молитви я виглядував у вікно, затим виходив надвір, до двору вода підступала повільно, в темені гаразд і розгледіть не можна було, але, схоже, що колодязь уже зайнятий водою. Під водою опинивсь і город, який я так любляче доглядав, викохував із самої ранньої весни, й коли відлучавсь на якийсь тиждень, то думка усе мене на хутір поривала, як там мій город, чи бур’ян не заглушив іще повністю.

В моїм уявлюванню усі хати хуторян і сельчан, що на пагірках стояли, як вони тепер у вигіднішому подлук мене становищі перебувають. І хто при гурті-також при вигіднішому. Гурт все одно не так безпомічний, головне, не так безпорадний супроти стихії, як самота. Але і у другім напрямі ішла моя думка. Що іще казать, хіба можна прирівнювати моє становище, із участю таких мічених бранців стихії, як скажімо, Робінзон Крузо. Зовсім недавно я заново (а вперше у дитинстві) перечитав на хуторі книжку про того мореплавця, й замість моменту пригодницького, як і жив у мені довгі літа цей знаменитий твір, раптом виокремивсь та й увійшов у моє сприймання момент моральний. “Така вже людська природа: ми ніколи не бачимо як слід свого становища, поки не зазнаємо на власному досвіді становища ще гіршого і ніколи не складаємо належної ціни благам, які маємо, поки не втратимо їх”. (Даніель Дефо, Робінзон Крузо, Київ, Дніпро, 1985, стор. 123).

Потому вмощувався на своїй лежанці біля груби. Й під вишугування вітру і шум кривого дощу потавав, якби в напівзабуття. У коротку напівдрімоту.

Відтак за годину ізнов уставав, припадав біля столу до молитви, й перебіг моїх почуттів повторювався. Виходив надвір, завважував воду, чи не наблизилась іще до стини, не вступила у двір. Тепер, коли вода вийшла із берегів канави і захопила сіножаті на всю широчінь аж до поля з обох боків, тепер для води стало більше простору, і, вдовольнившись простором, вонА може, не прибуватиме так ушвидчено, як досі прибувала. Й більша посудина, об’ємніший резервуар заповнюється однією й тією ж лійкою довше, аніж менший.

Міркував я так собі.

Й у нетерпеливости й мольбі чекав ранку. До семи разів фіксував рівень, наближення води. Це коли критичний момент позаду, то так полегшено зітхаємо ми, а що там, здається, і було, нічого особливого, але в тім то й річ, що самий критичний момент переживається далеко гостріше, у повнім незнанні усього, наприклад, наразі, поки триватиме дощ, добу, дві чи четверо діб, як у 1924 році, й коли він припиниться. У тім то й особливість критичних моментів, що ближчу перспективу людині у них не дано проглядати.

Але іще одне цікаве думання завітало до мене тієї ночі. Коли минулої весни до Батькової хати на хуторі завітали “пацани” й нишпорили за рукописами, й забрали їх, то по якімсь часі я варувався ночувати у нашім родиннім осідку. Я не те щоби боявся за свою душу. Я знав із власного життєвого досвіду і з досвіду інших бранців лихої долі, що піддані офіційному остракізмові, якщо “пацанам” потрібна чиясь душа, тобто плоть, то вони її неодмінно знайдуть, як би не уникав рокованого і де б не перехо­вувався той бранець. У данім випадку рокованого, того, що назначено людині, не уникнути, не об’їхати, не обминути. Але тут могла витво­ритись й інша конфузна ситуація. Ідуть, скажімо, вирушають у похід “пацани” (гей, вирушали козаченьки) за рукописами, і на місці тім непередбачено застають особу. Особистисть чи індивід там. Ясно, що цій особі зі світом тут же й треба прощатися. Яко свідкові. Кажуть, такі випадки в історії чекістського руху бували, траплялися. І не раз. Унаслідок чого й кваліфікувалося, що особа та пішла зі світа за нез’ясовних обставин. Скажімо, у комірчині власного помешкання на бантині уранці несподівано знаходять повішеного священика, літератора чи ще там кого. Коли я проду­мував, прокручував у своїй свідомости це сумне явище нашої сучасности, то об одне зачеплю­валась думка моя. А знаряддя, інструменти, скажімо, вірьовки там для удушення і т.д. “пацани” із собою беруть, передбачають тобто, не виключають, вірніш, можливої ситуації (це якщо розвідка погано працює) чи на місці шукають. По ходу діла.

Власне, можливість такої ситуації, зіткнення, коли “пацани” ізнов уночі за рукописами прийдуть, й відлякувала мене минулого літа, щоб у Батьковій хаті ночувать.

Але цього літа й посмілішав, а й безвихідь спонукує, і сплю вже собі на хуторі ніби спокійно. Але підсвідомо то той давній страх і сидить у мені. Бо коли посеред глупої ночі у розгулі стихії я пробую уявити, наблизить ту можливу ситуацію, то у тім розумінні полегкість вільна оволодіває моїм єством, страх спадає із нього. У таку погоду “пацани” до мене на хутір навряд чи завітають, порипаються, навіть за рукописами.

Грізна стихія брала на себе, нівелювала й виправдувала усі мої інші страхи.

А тим часом починало дніть. Я прокинувся від чергового поринання в напівдрімоту, і зрадів, що вікна окреслились виразно ясністю, од них і в хаті заясніло. Темінь розсіювалася по кутках, щезала уповільнено, але неухильно. Ніщо так не упевнює наших надій і сподівань, як оце неухильно поступове світання, що проникає крізь шибки вікон у кімнату, коли його ждеш. Бо як побажана людській натурі ся неухильна незворотність у кожнім поступі. Особливо після моментів критичних.

Я вийшов надвір і зідхнув полегшено. Вітер іще вишугував, розмаював зеленим розмашистим віттям берез, але, схоже, що уже починав складати свої крила. Кривий дощ став наче дрібніший, хоч і періщив усе із тієї ж північно-західньої сторони. І в моїм думанні ізнов зринув здогад – Атлантика чи Балтика це розбушувалась. Схоже більш всього, що Атлантика. Бо ближче до західного напрямку.

Вода трохи іще підступала до хати, наблизилась. Але двір і хата, за моїм проглядуванням, зостануться уже в безпеці, якщо дощ припиниться, хіба що котра з полів збігатиме, то прибувати буде.

Я доокруги розглянувся. Дунай-море долиною розляглося вируюче в шумовинні. По мутній гладині до берега бобер плив. Сам теж увесь мутний. Сторчовими очицями у мене чи в простир вп’явся. От і забачились ми, нарешті. Лице в лице. “Вот и свиделись мы”, – сказав на сесії Верховної Ради колишнього Союзу депутат Чингіз Айтматов. А так давно я хотів тебе побачити тут, бобрику, голубе мій, як тільки-но чотири року тому ти став замишлять своє підступне діло супротив мене, користуючись тим, що ім’я твоє записане у книзі життя, тобто в Червоній книзі, а ім’я моє записане у книзі на вигублення.

Я кашлянув, а бобрик так і бльох норчака у мутні хвилі. Тільки хвостика показав, хвостиком накривсь.

А ранок тим часом приносив утихомирення. Дощ перестав, і вітер склав свої крила. Підвернута під сам корінь береза одпочивала усім натрудженим густо зеленим гіллям своїм. І, схоже, не являла у цім моменті небезпеки для мене й дому.

Синьо темні хмари стали неухильно сіріть, вибілюватись, почали розсіюваться, на кавалки білої вовни розпадатися, як ранок дозрівав, вистоювався.

Виглянуло сонце. Мутна водна гладінь заблищала супроти сонця. Я дивився на безкрає Дунай-море, що аж до дальніх хутірських хат підступало. Увесь надрічний видолинок у воді опинивсь. Хати понижчали, тобто наче із місць своїх законних у видолинок зрушились. І думка моя уже про те ішла, рухалась, що хату безпечніш завжди на вищому місці ставити, пагірки для того вибирати. Я кожну хату хутірську під тим кутом обмацував поглядом, у якім місці котра на пагірку стоїть, а котру у видо­линку іще треба було подумати чи ставити.

А як дозрілий ранок у молодий день переходить став, то ясне сонце із водою таку дивну-предивну картину витворили. Висока ясність розлягалася аж до небокраю. Немов золото ясне розлито доокруги. І в піднебесся. Мов золото поколото. Це була висока святкова картина спокою. Картина після усесвітового потопу. Картина миру. Картина оновлення світу. Його могло вже і не бути. Але ось зоставсь, і який прекрасний. Це також картина оновлення і відродження людської душі, її могло уже не бути, вона могла бути погублена. Але ось зосталась, її помилувано, їй іще дано, відведено час для опам’ятання і покаяння.

Душа о такій миті має настроюватись на високе і небесне. Вона не має права розмінюватись на дрібне і пристрасне.

І я знов згадав фільм Андрія Тарковського “Андрій Рубльов”. Там така картина є. Як після татарської навали, коли край сплюндровано, і все живе винищено до ноги, раптом настає сонячний ранок. І така виразність у природі доокруги розлита. Співають пташки. Така блаженна мить оновлення. І жодної людської душі. Нарешті з’являється душа жінки. Юродивої. Відтак душа чоловіка. Художника.

Може, щось там і не так було в деталях. Але настрій такий мені передавсь. Фільм я дививсь у 1973 році, рівно двадцять років тому назад, і за перебігом літ багато чого могло зітертись у пам’яти, або ж щось інакше витворить могла моя уява. Але суть та сама зостається. Се було оновлення після розгулу стихії людської товпи.

Ту ж картину, яку я спостерігав у липні 1993 року, – се була картина оновлення світу після розгулу стихії природи.

Осяяння зійшло, спало на мене тихою упокорюючою хвилею.

У такім моменті людина має думати тільки про високе, про небесне нам уже треба думати. Про порятунок душі, як її визволить із пут пристрастив і умовностей. Про спасіння душі нам уже треба думати.

Прийшла Палажка, привела корову, а пасовисько усе водою зайняте, пасти нігде.

– Ох! – зітхнула вона. – Ну, ще зупинив Господь! Може, кому покаятись іще треба.

Та й стала розказувать.

Як вивела вона уранці корову, а пасти нема де, пасовисько під водою. Корова мукає і на воду дивиться.

І стала Палажка пасти по дорозі при фермеровій межі на моріжку, водою іще не зайнятім.

Аж їде трактором фермер. Зупинився. Віконце протер та й дивиться на неї у віконце. “Ну, що ти хоч? Я ж не на твоєму пасу. Я при дорозі пасу. Я шкоди не роблю. А дорога для всіх одна. Так завжди було”.

Та поїхав рова прокопувати трактором. “В кого техніка, в того й сила. У кого сила, то за тим і власть”. Та й спустив усю воду з поля у Палажчин город і садок.

– І що то вже за душа, щоб таке робить, вичворять, – бідкається Палажка. – Щоб в такий час, в таку пору та таке витво­ряти. І ні про що не думати.

Палажка розказує, а я згадую, що мені минулого літа Іван розповідав. Як везли його, як їхали вони минулого літа до Ріки через пастивник. Яка то там колгоспна дорога проходила, через поле поза коморою ішла. Відомча була, якби сказати, чи що. І от як стали вони на ту дорогу завертать, так якраз навпроти і голова їде, сунеться. Зупинив свою машину. Подививсь. Але нічого не сказав.

От другого дня якось їдуть вони інвалідською машиною, коляскою уп’ять в тім самім місці. І знов навстріч голова женеться. Зупинивсь. Вийшов із машини та й каже:

– Желі ви ішшо раз сюдою їхатимете, так я гвіздків понабиваю і шини порозпорюю!

Тобто сказати хотів він, що я вам ноги повикручую, бо шини це й були наразі єдині і незамінні ноги того чоловіка в інва­лідській колясці.

Й подумав далі я, зіставляючи. Це ж коли удруге нагряне стихія, і займе вода пасовисько,, і пастиме Палажка на моріжку при дорозі корову свою, і їхатиме фермер трактором своїм, то не витиратиме вже більш вікна, і крізь скло погляд свій сторчовий на ній не зупинить, нажахуючи, а вийде із кабіни своєї, та й з розгону загилить вісімдесятилітній Палажці в потилицю, в шишак.

А може, може, другого такого чудного оновлення після розгулу стихії нам уже не дано буде, і для Палажки такого випадку, і для фермера такої нагоди, і для усіх, всіх нас.

Затим думання моє ізнов на творчости спотикається, зупиняється.

Ізнову про творчість, на стриптизові замішану, розмишляння моє іде, тече. Чи всяке роздягання красу являє й чи кожне оголення душі може прислужиться її досконалости.

І от у тім розмишлянні і творчість втрачала свої смисли, як і усіляка інша марнота марнот. А чи була це творчість з апполонівським началом, а чи з началом діонісіївським. Все одно марнота марнот перед отією високою явою, що наразі у житті твоїм от з’явилася, повстала. ХібА може, за високим порогом отсим, у тім світі піднебесного спокою і миру, що перед зором твоїм розлягався, містилася й інша творчість, інша божественна художність, раніш недосяжна твоєму світосприйманню й твоєму світовідчуванню. Вона тільки й була істинною і таїла у собі іще смисли.
Але тоді у жовтні 1991 року я був таким іще майже чистим віталістом, й душа моя в доокіл все більш розпростерта була й усі з’яви буденного світу ловила непроминально, і обсервація із стип пам’яти давнє видобувала. Одне за одне чіплялося, сув’язь витворюючи. Що навіть пропоновані мені коло яток на Мінському ринку білоруські светри покликали цілу низку споминів, і не тілько про светри, про те та онеє, й про гріховне, може. Не суди ближнього. О чім душа моя, у полоні житейських пристрастив тоді іще тихо перебуваючи, і не замислювалась.


Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   43


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка